Історії для душі

[Володимир85]

НЕПОТРІБНИЙ ШНУРОЧОК

Був собі колись бавовняний шнурочок, який почувався непотрібним. «Я надто слабкий, щоб бути шнуром, - скаржився. - Я недостатньо гарний, щоб мене використати для створення гобелена чи навіть для гаптування. Ах! Якби я був золотою ниткою..., оздобив би одяг архиєпископа. Я невдаха! Нікому я не потрібен. Нікому не подобаюсь, навіть самому собі!»
Зіщулившись на кріслі, слухав сумну музику і постійно почувався самотнім.
Одного дня почула його грудочка воску і сказала: «Не впадай у відчай, малий бавовняний шнурочку. Маю ідею: зробімо щось разом! Звісно, не можемо стати великою свічею, яку поставлять на вівтарі або в залі. Ти надто короткий, я важу замало. Однак можемо стати свічечкою, що подарує трішки тепла й світла. Краще освітлювати й обігрівати хоча б трохи, аніж бути в темряві та скиглити».
Бавовняний шнурочок охоче погодився.
У поєднанні з вощиною став свічечкою, котра світила в темряві і дарувала дрібку тепла. Почувався щасливим!

Хто знає, скільки бавовняних, надто коротких шнурочків є у світі. Мають знайти грудочку воску, щоби стати щасливими.

Б.Ферреро. Збірка "Квіти просто квітнуть"

[Володимир85]

СЛОВО
Один міністр сидів собі якось на бордюрі центрального міського фонтану, задумавшись про щось, та й упав у воду. Одразу ж збіглися люди, вони простягали йому руки і говорили:
"Дайте руку, пане!"
Але міністр нікому руки не давав - немовби й не чув.
Аж ось крізь натовп протиснувся якийсь чоловік і сказав:
"Друзі, наш міністр з дитинства навчений казати до инших «дай», він не розуміє, що таке комусь щось «давати»".
Чоловік простягнув міністрові свою руку і промовив:
"Доброго дня, ваша честь, прошу взяти мою руку".
Міністр тут же схопився за неї і вибрався з фонтану.

Люди часто плутають слова: брати - давати, давати - брати. Бог знає лише одне - давати.

Б.Ферреро. Збірка "Кола на воді"

[Володимир85]

УСМІХ НА СВІТАНКУ

Якийсь час Рауль Фоллєро перебував у шпиталі для прокажених на одному з островів Тихого океану. Там панували відчай, огида, жах, лють. Всюди повно калік — живих мерців.
Втім, був серед цих понищених людських тіл і спустошених душ один прокажений досить похилого віку, який мав надзвичайно ясні й усміхнені очі. Він терпів тілесний біль, як і його нещасні товариші, але виявляв свою любов до життя, поборюючи відчай і ніжно поводячись з іншими.
Зацікавлений цим правдивим чудом життя у такому пеклі, Фоллєро хотів зрозуміти, що могло давати таку наснагу до життя знищеному проказою старцеві.
Він непомітно спостерігав за ним і відкрив, що кожного дня перед світанком старець ішов до залізної сітки, що огороджувала шпиталь, завжди сідав на тому самому місці і чекав. Ні, не на велич і красу світанку на океані, ані на сонце.
Чекав, аж поки з другого боку огорожі не з’являлася жінка, така ж старенька, як і він, з обличчям, покритим тоненькими зморшками, з очима, що світилися добротою.
Жінка нічого не говорила, тільки мовчазно і стримано усміхалася. Але від того усміху прокажений яснів на лиці і також відповідав усміхом.
Мовчазна розмова тривала тільки кільканадцять секунд, і старий знову плентався до свого місця в шпиталі.
I так щодня. Немов щоденне причастя. Прокажений, накормлений і підкріплений тим усміхом, міг жити ним і зносити нові муки, аж до нової зустрічі.
Коли Фоллєро спитав старого, хто та жінка, він відповів:
— Моя дружина. Перш ніж я прийшов сюди, вона таємно лікувала мене, як могла. Один чаклун дав їй якусь мазь, і вона щодня намащувала мені лице... крім маленької частини, щоб могти там мене поцілувати... Але все даремно... Тоді привела мене сюди, але не покинула... I коли я щодня бачу її, то знаю, що ще живу. Мені ще хочеться жити тільки для неї.

Напевно, хтось сьогодні вранці усміхнувся до тебе, хоч ти і не зауважив цього. Напевно, нині хтось чекає на твій усміх.
Якщо увійдеш у храм і прислухаєшся до тиші, то почуєш, що Бог — перший приймає тебе з усміхом.

Б.Ферреро. Збірка "40 казок у пустелі"

[Володимир85]

КОРОЛЕВА ВІКТОРІЯ
Королева Вікторія, велика правителька Англії, всім серцем кохала свого чоловіка Альберта. А той не здатен був, на жаль, ні титулу королівського носити, ні опікуватися жодною суспільно важливою функцією. Попри велику любов, між ними незрідка спалахували сварки. Одного разу після чергової колотнечі герцог Альберт замкнувся у своїй кімнаті. Вже за хвилину Вікторія переборола себе і постукала у двері Альбертової кімнати.
- Хто там? - почувся голос Альберта.
- Королева Англії! - пролунала відповідь. Двері не відчинилися. Молода королева постукала ще.
- Хто там?
- Королева Англії! І знову тиша.
Так повторювалося ще кілька разів. Аж нарешті...
- Хто там?
- Твоя дружина, Альберте, - відповіла королева. Двері відчинилися негайно.

Бог невпинно стукав у двері людини.
- Хто там?
- Се я, твій Бог.
Та двері лишалися замкненими, людина невблаганною. І врешті-решт...
- Хто там?
- Се я, твій Отець. І двері відчинялися.

Б.Ферреро. Збірка "Звуки арфи"

[Володимир85]

ПОДІБНІСТЬ
Одна місіонерка доглядала паралітика, в якого були рани, що гноїлися. Вона виконувала свою роботу з приємною усмішкою, немовби це була найприродніша річ, і завжди лагідно розмовляла з хворим.
Якось вона запитала його:
"Чи ти віриш у Бога?"
Нещасний пильно подивився їй у вічі й відповів:
"Тепер вірю".

У швидкісному японському поїзді їхав місіонер і читав молитви з молитвослова. Від несподіваного поштовху з книжки на підлогу випав образок Пречистої Діви.
Поруч сидів маленький хлопчик. Він нахилився і підняв образок. Але перш ніж віддати, з дитячою цікавістю роздивився його.
"Хто ця гарна пані?" - запитав хлопчик.
"Це... моя мама", - на мить задумавшись, відповів священик.
Хлопчик уважно подивився на священика, тоді - знову на образок і промовив:
"Ти на неї зовсім не подібний".
Місіонер усміхнувся. "Це правда, але хочу сказати, що усе своє життя я стараюся трішечки стати подібним на неї".

А на кого подібний ти?

Б.Ферреро. Збірка "Кола на воді"

[Володимир85]

ВІВЦЯ

Вівця, щойно її створили, одразу зрозуміла, що вона - найслабша серед усіх звірів. Її серце постійно прискорено билося через страх, що на неї нападуть инші, сильніші й агресивніші, а захищатися вона не вміла.
Тому вівця вирішила звернутися до Творця і вилити перед Ним усі свої тривоги і страхи.
- Ти хочеш, щоб я наділив тебе якимись засобами для захисту? - співчутливо запитав Господь Бог.
- Так.
- Чи підійшли б тобі гострі зуби? Вівця заперечно захитала головою:
- Я не зможу тоді скубати ніжну траву. А до того ж почнуть казати, що я розбійниця.
- Чи хотіла б ти мати великі кігті?
- О, ні. Думаю, що я почала б користуватися ними не для мудрих цілей...
- Я міг би впирснути отруту в твій язик, - терпеливо продовжував Бог.
- Про це не може бути й мови. Всі мене б зненавиділи і почали зневажати, як змію.
- А як ти ставишся до міцних рогів?
- О ні. Ніхто не захоче зі мною бавитися.
- Але щоб оборонятися, ти мусиш мати щось, що завдавало б болю твоєму нападникові.
- Я мала б завдавати болю? Ні, я не хочу. Ліпше залишуся такою, як є...

Ми, людські істоти, перестали усвідомлювати, що, в певному сенсі, як і маленькі тварини, не маємо для самооборони ні грубої шкіри, яка б захищала наші тіла, ані гострих зубів. Ми, люди, не повинні користуватися злом для самооборони - нам слід апелювати до нашої людськости: ми можемо робити це через любов до людей і через сприйняття їхньої любови.
Сила не зігріє нас уночі - це в змозі зробити наша чуйність. Бо саме завдяки їй у людей виникає бажання пригорнутися до нас. Чуйність є справжньою силою людини.

Б.Ферреро. Збірка "Це знає тільки Вітер"

[Володимир85]

ПЛАН

Під час вознесіння Ісус кинув погляд у бік землі, що зникала в темряві. Лише декілька маленьких тьмяних несміливих відблисків проглядало в місці розташування Єрусалиму.
Архангел Гавриїл, який прибув привітати Ісуса, запитав:
– Що це за вогні, Господи?
– Це мої учні, що зібрались на молитві біля моєї Матері. Маю план: як тільки вознесусь, зішлю їм мого Святого Духа, щоб ці миготливі вогники стали незгасимим полум'ям, що поволі розпалюватиме любов поміж усіма народами землі!
Архангел Гавриїл наважився на ще одне запитання:
– А що робитимеш, Господи, коли план Твій не вдасться?
Після хвилини тиші Ісус лагідно відповів:
– Але в мене немає иншого плану...

Ти – маленька лампадка, що жевріє серед безмірного мороку.
Але ти є частиною Божого плану, і ти незамінний,
Оскільки немає иншого плану.

Б.Ферреро. Збірка "Життя – це все, що ми маємо"

[Володимир85]

ПЕЧЕРА

Один бедуїн, утікаючи від запеклих ворогів, опинився в цілком дикій пустелі, оточеній голими скелями.
Біг він, біг, аж доки не перестав чути стукоту кінських копит.
Тільки тоді він зупинився і роздивився кругом себе: вузька моторошна долина, над котрою звисали гранітні скелі і стрімкі нарости темного базальту. Його увагу привернула ледь помітна стежка, що вела в майже непрохідну ущелину.
Він пішов тією стежкою і зупинився перед входом у велику темну печеру. Нерішучим і обережним кроком зайшов усередину.
– Прошу! Ходи сюди, брате! – заохочував його доброзичливий голос. У сутінках араб побачив пустельника, що молився.
– Ти тут живеш? – спитав його.
– Так.
– Як ти можеш жити і цій печері сам, убогий, далеко від людей?
Пустельник посміхнувся і відповів:
– Я не убогий. Маю великі скарби.
– Де? – спитав з цікавістю араб.
– Дивись сюди, – пустельник вказав на маленьку щілину в стіні печери. – Що там бачиш?
– Нічого, – відповів араб.
– Справді нічого? – наполягав пустельник.
– Тільки трошки неба...
– Трошки неба... Чи не здається тобі, що то величезний, безмежний скарб? – спитав пустельник.

Я читав про одного нацистського в’язня. У листах до родини він писав, що дуже задоволений, бо його перевели з темної камери до іншої, де є маленьке віконце, через котре можна бачити синє небо і кілька зірок уночі. Для нього це був величезний скарб.
Ми маємо над собою цілий небозвід, а дивимося в маленький телевізор!

Б.Ферреро. Збірка "Троянда також важлива"

[Володимир85]

ПІСОК І РУКА

Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз спитав її:
– Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш?
Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала в жмені піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж пальців. Чим більше стискала кулак, тим більше пісок вислизав.
Другу руку, натомість, тримала відкритою і пісок залишився в ній.
Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно скрикнув:
– Розумію!

У забутому гірському храмі зберігалася ікона Богородиці, на зворотному боці якої була написана одна молитва – молитва усиновлення.
Ось вона:
Господи, допоможи мені бути приятелем усіх.
Приятелем, що чекає і не нудиться, що приймає з добротою, що вислуховує без зусилля, що дякує з радістю.
Приятелем, якого завжди можна знайти.
Допоможи мені пропонувати іншим безкорисливу дружбу, випромінюючи радісний мир, Твій мир, Господи.
Вчини так, щоб я був готовий підтримувати і приймати насамперед найслабших і покривджених.
Таким чином я зможу помагати іншим відчувати Твою близькість, Господи ніжності.

Б.Ферреро. Збірка "Троянда також важлива"

[Володимир85]

ПОВНОТА РОЗУМІННЯ СВІТУ

Одного разу старець і його учень увійшли до воріт великого міста, щоб розповісти про християнську віру.
Один християнин, житель цього роду підійшов до нього і сказав:
— Отче, навряд чи потрібні жителям цього міста твої проповіді. Жителі ці важкі серцем і чинять опір слову істини. Вони зовсім не хочуть вчитися. Не витрачай свій час на них.
Старець подивився на нього і сказав:
— Ти маєш рацію.
Декілька хвилин опісля, підійшов до старця інший християнин і сказав:
— Отче, не сумнівайся: ти будеш привітно прийнятий в цьому прекрасному місті. Люди чекають тебе і сподіваються почути дорогоцінні слова Євангельського учення, витікаючі з твоїх вуст. Вони спраглі до знання і готові до служіння. Їх серця і розуми відкриті для тебе.
Старець подивився на нього і сказав:
— Ти маєш рацію.
Учень не витримав і запитав старця:
— Отче, поясни мені, як ти і одному, і іншому сказав одні і ті ж слова, хоча говорили вони тобі абсолютно протилежні речі.
Старець сказав учневі:
— Ти маєш рацію. Але ти напевно відмітив, що обидві людини прорікали істину, відповідну до їхнього розуміння світу. Перший у всьому бачить тільки погане, другий шукає хороше. Обидва сприймають світ таким, яким вони чекають його побачити. Кожен із них виходить зі свого досвіду розуміння цього світу. Жоден із них не збрехав. Вони обидва сказали правду. Тільки не всю.

[Володимир85]

ТВІЙ ХРЕСТ

Одній людині здавалося, що вона живе дуже важко. І пішла вона одного разу до Бога, розповіла про свої нещастя і попросила у нього:
– Можна я виберу собі інший хрест?
Подивився Бог на людину з посмішкою, завів її до сховища, де були хрести, і говорить:
– Выбирай.
Зайшла людина в сховище, подивилась і здивувалася:
– Яких тільки тут немає хрестів — і маленькі, і великі, і середні, і важкі, і легкі. Довго ходила людина по сховищу, вишукуючи найменший і найлегший хрест, і, нарешті, знайшла маленький-маленький, легенький-легенький хрестик, підійшла до Бога і говорить:
– Боже, можна мені взяти цей?
– Можна, — відповів Бог. — Це твій власний і є.

[Володимир85]

КЛУБОК ВОВНИ

Королівський двір гучно обходив святкування з нагоди прибуття короля до столиці. У багато прикрашеній залі король приймав дари від своїх підданих. Усі подарунки були дуже цінні: коштовна зброя, срібляні келихи, тканини, гаптовані золотом.
Коли вербиця жертводавців уже майже підходила до кінця, з'явилася столітня селянка. Вона йшла, важко ступаючи у своїх дерев'яних взувачках. Жінка накульгувала і спиралася на палицю. У повній тиші вона вийняла з кошика дарунок, що був старанно загорнутий у полотно.
Коли жінка поклала до ніг короля клубок білої вовни, усі вибухнули гучним сміхом. Старенька назбирала її від двох овець – свого єдиного маєтку – і напряла за довгі зимові вечори.
Король без слова з гідністю уклонився. Коли старенька, супроводжувана згірдливими поглядами, поволі виходила із зали, король дав знак розпочинати святкування.
У густих сутінках жінка із труднощами подолала дорогу до своєї хати, що знаходилася у королівському лісі. Досі з її присутністю там ледве мирилися. Коли ж старенька побачила свій дім, то страшенно перелякалася.
Хату оточили гвардійці короля. Довкруж бідного обійстя вбивали кілки, а між ними натягували вовняне прядиво.
"О мій Боже, – скрушно зітхнула старенька. – Мій подарунок образив короля... Тепер мене арештують і вкинуть до цюпи".
Тут її помітив командир вояків. Він низенько схилився перед нею і ґречно повідомив: "Пані, згідно з наказом нашого доброго короля, земля, яку можна обгородити прядивом із Вашого клубка, відтепер належить Вам".
Обсяг її нових володінь відповідав довжині вовни з її клубка. Жінка отримала тією мірою, якою сама обдаровувала.

Очікуємо багато і боїмося дарувати.

Два монахи вирощували ружі. Один поринав у споглядання краси і запаху своїх руж. Инший зрізав найгарніші квіти і дарував перехожим.
"Що ти робиш? – картав його перший монах. – Як ти можеш позбавляти себе радости вдихати запах своїх руж?"
"Ружі найліпше пахнуть у руках того, хто дарує їх иншим ", – дуже просто відповів другий.

Б.Ферреро. Збірка "Таємниця червоних рибок"

[Володимир85]

Притча про Любов і Кохання.

В одній звичайні людській душі жили Любов і Кохання.
Вони були схожі, як близнюки, але вели себе чомусь по-різному. Кохання було від природи сліпим, Любов мала стопроцентний зір.
Коли Кохання впритул не помічало недоліків, Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи.
Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем.
Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду.
Коли кохання кричало „я не проживу без тебе!”, любов, тихо помираючи, відпускала на свободу.
Коли кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи.
Коли кохання, дивлячись в постаріле зів'яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи.
- Я тут безсила, - сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням.
- Чому ж так відбувається? – запитав молодий Ангел у старшого „колеги”, зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю душу.
- Все просто, - відповів Старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ.
- Все просто. Коли народилося Кохання – засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов – посміхнувся Бог. А посміхається він, повірте, не так часто.

[Володимир85]

ПРОБЛЕМА
Один порядний юдей прибіг до свого рабина і почав лементувати:
"Раббі, сталася страшна річ. Мій син хоче оженитися з християнкою!"
"Твій син? - запитав рабин. - Що тоді казати мені? Подумай, я - голова спільноти, всі беруть за взірець мене і мою сім'ю. Уяви собі, що мій син також хоче оженитися з християнкою і охреститися".
Порядний юдей збентежився, на мить задумався і запитав: "Усі приходять до тебе зі своїми проблемами, а ти що робиш, коли маєш велику проблему? До кого звертаєшся?"
"А до кого ж мені звертатися? Звичайно, до Бога".
"І що тобі відповів Бог?"
"Він сказав: «Що такого з твоїм сином?... Ти подивися на Мого!»"

Таїнство Воплочення можна окреслити дуже коротко. Бог каже: "Я теж..."

Б.Ферреро. Збірка "Кола на воді"

[Володимир85]

ІВАНОВІ ШКАРПЕТКИ

У XIX сторіччі в одному англійському містечку, пропрацювавши кілька місяців, бригада будівельників звела дуже високий фабричний димар.
Останній робітник зійшов з небезпечного дерев’яного риштовання.
Усі мешканці міста були там, щоб допомогти розібрати риштовання й відсвяткувати подію.
Коли дошки та балки впали додолу, серед гуку, куряви, сміху і вигуків городян зненацька всі побачили голову робітника, який завершив роботу в середині димаря. Натовп завмер. Усі були приголомшені. Потрібно багато днів, аби звести нове риштовання. А тим часом цей будівельник помре від холоду, спраги й голоду...
Серед скупчених людей була його мати. Вона стала під димарем і крикнула синові: «Іване, зніми шкарпетки!» Люди почали перешіптуватись: «Нещасна, від горя втратила розум...».
Однак жінка наполягала. Щоби не засмучувати її, Іван зняв одну шкарпетку. Жінка крикнула: «Виверни її і знайди вузол, розв’яжи його і спори шкарпетку».
Син послухав і невдовзі тримав у руках великий клубок вовняних ниток.
«Вчини так само з другою шкарпеткою, відтак зв’яжи нитки в одну і спусти один кінець додолу, міцно тримаючи другий».
Іван виконав наказ матері. До цієї вовняної нитки прив’язали бавовняну, яку Іван підтягнув до себе. Потім до бавовняної нитки приєднали шнурок, а до шнурка - грубий мотузок і врешті-решт - міцну линву. Іван прив’язав її до димаря і спустився по ній під радісні вигуки натовпу.

Твоє життя і твій порятунок залежать від малих і слабких речей. Найімовірніше, вже їх маєш. Достатньо лише поміркувати.

Б.Ферреро. Збірка "Квіти просто квітнуть"

[Володимир85]

ИНШІ

Батько зі сином сиділи у бічній наві храму. За якийсь час дитина торкнула батька і сміючись сказала: "Тату, поглянь на того чоловіка. Він спить".
Батько повагом подивився на сина і відповів: "Було би ліпше, якби ти теж спав, замість обмовляти инших".

Якось монахи звернулися до старця Помеона з питанням: "Як ти гадаєш, чи варто розбуркувати зі сну братів, що сплять?"
Старець на це відповів: "Якби я помітив, що якийсь із братів задрімав, то поклав би його голову собі на коліна і дозволив би йому відпочити".
Нам належить наново відкрити для себе, що означає співчуття.

Б.Ферреро. Збірка "Таємниця червоних рибок"

[Володимир85]

ПОГЛЯД МАЙСТРА
Давним-давно в одному маленькому селі була невеличка столярня. Якось, коли не було майстра, інструменти взяли та й скликали загальні збори. Засідання було довге, пристрасті кипіли. Адже вирішувалися справа виключення з лав шановного товариства деяких його членів.
Один із учасників виступив так: "Ми повинні виключити з наших лав сестру Пилу, бо вона загостра, скрегоче зубами і має найдошкульніший у світі характер".
Инший додав: "Брата Гембля також неможливо далі терпіти: він ні з чим не погоджується, все применшує, здирає шкіру з усього, з чим стикається".
"Ми прекрасно знаємо, що в брата Молотка, - протестував ще хтось, - твердий і різкий характер. Можна сказати, що сенс життя для нього - геть усе бити. Він має нестерпну звичку перти на своєму, а звук його голосу доводить нас до нестями. Треба виключити його з нашого товариства".
"А цвяхи? Хіба можна жити з тими, хто до всього чіпляється? Досить з нас! Те саме стосується Рашпіля і Скребачки - вони постійно спричинюють якісь тертя. Та й Наждачний Папір, здається, має у житті єдину ціль - з усіма дертися!"
Отак-от, чимраз бурхливіше, дискутували між собою столярні інструменти. Усі говорили нараз. Молоток вимагав виключити Рашпіля і Скребачку, ті натомість хотіли позбутися Молотка і так далі. Під кінець зборів усі вимагали вигнати всіх.
Край цій дискусії поклало раптове повернення столяра. Побачивши, що він наближається до столярного столу, інструменти враз притихли. Столяр узяв дошку і обрізав її гострою Пилою. Потім обстругав Гемблем, який ідеально зменшує все, до чого дотикається. Далі майстер узяв Сокиру, яка хвацько розколює все на частини, тоді - Скребачку, що все бере "на зуб", і нарешті - Наждачний Папір, котрий усе здирає і здряпує.
На завершення він узяв гострі Цвяшки і великий Молоток.
Усі ці інструменти з їх нестерпними характерами столяр використав для того, щоб змайструвати колиску для дитини, яка мала незабаром народитися.
Усе знадобилося, усе пішло в діло - щоб прийняти Життя.

Бог дивиться на нас поглядом майстра.

Б.Ферреро. Збірка "Кола на воді"

[Володимир85]

НЕДІЛЬНИЙ ОБІД

Мама, як звичайно, покликала з кухні:
– Прошу до столу. Все готове!
Її чоловік, який читав, і два сини, що дивилися телевізор, швидко відгукнулися і з шумом сіли до столу.
Прийшла господиня, але замість пахучих страв, кинула на стіл жменьку сіна.
– Це що?! – закричали всі разом.
– Чи ти здуріла? – спитав її чоловік.
Господиня спокійно подивилася на них і сказала:
– Я думала, що ви не звернете на це уваги. Вже двадцять років готую для вас і ніколи ще не почула жодного слова, з якого я могла б зрозуміти, що ви жуєте не сіно.

Щоб відзначити десятиліття шлюбу, одна жінка попросила редакцію журналу, який читав її чоловік, надрукувати “послання” до нього.
Ось воно: “Дуже дякую Тобі, мій дорогий, за те, що я нині почуваюся щасливою дружиною і матір’ю. Дякую за те, що завжди і скрізь я відчуваю, що є твоєю єдиною жінкою на світі. Дякую Тобі за те, що Ти поважаєш і цінуєш мене. Дякую за те, що дивишся на мене з любов’ю, коли ми серед людей. дякую за Твої “Люблю тебе”, сказані тоді, коли найменше сподіваюся на них. Дякую Тобі за те, що Ти існуєш. Дякую за ці чудові роки любові”.
Маємо необмежену можливість вирішувати про щастя або нещастя осіб, з якими живемо. Достатньо звичайно слова “дякую”, сказаного чи не сказаного.

Б.Ферреро. Збірка "Троянда також важлива"

[Володимир85]

ПОЛЕ
Один батько залишив своїм синам у спадок поле. Брати його справедливо поділили - навпіл. Один брат був багатий і нежонатий, а другий - бідний і мав купу дітей.
Настали жнива. Не йде сон на очі багатому братові, думки в голову лізуть:
"Я багатий, навіщо мені стільки збіжжя? А мій брат бідний, йому треба годувати сім'ю".
Устав з ліжка старший брат, пішов на своє поле, взяв кілька снопів і переніс на братове.
Тієї ж ночі бідний брат міркував собі гак:
"Мій брат не має ні жінки, ні дітей, Єдине, що може його бодай трохи втішити, - це багатство. Допоможу йому побільшити багатство".
Він устав, пішов на своє поле, взяв кілька снопів і переніс на братове.
Вранці обидва брати потайки дуже дивувалися, що снопів на їхніх полях не поменшало.
Те саме діялося наступними ночами.
Кожен переносив своє збіжжя на братове поле, і обидва щоранку дивувалися, що його не убуває.
Але однієї ночі, переносячи снопи, брати зустрілися на межі. Вони все зрозуміли, засміялися і радісно обійняли один одного.
У цей момент почувся голос з неба: "Місце, на якому об'явилося стільки братньої любови, заслуговує на те, щоб на ньому постав храм - храм братньої любови".
І справді, на тому місці цар Соломон збудував храм.

Чи вдалося б цареві Соломону сьогодні знайти місце для храму?

Б.Ферреро. Збірка "Кола на воді"

[Володимир85]

ПОЛЬОВИЙ ЦВІРКУН I МОНЕТА

Один мудрий індус мав приятеля. Приятель жив у Мілані. Вони познайомилися в Індії, коли італієць приїздив туди зі своєю сім’єю. Індус провадив екскурсії для італійців, відкриваючи їм найхарактерніші закутки своєї вітчизни.
Міланець заприязнився з індусом і на знак вдячності запросив того до свого міста. Індус довго не міг відважитися на таку далеку подорож, але врешті-решт дав себе переконати. Й ось настав день, коли він зійшов з трапу літака на летовищі Малпенса, що під Міланом.
Наступного дня міланець та індус разом прогулювалися по центру міста. Смаглявий чорнобородий індус, із жовтим тюрбаном на голові, притягував зацікавлені погляди перехожих. А міланцеві лестило, що має такого екзотичного приятеля.
У якийсь момент, на площі святого Вавила, індус затримався і спитав:
— Чи чуєш те, що я зараз чую? Міланець, трохи здивований, нагострив слух, але змушений був відповісти, що чує шум міста.
— Тут поблизенько співає цвіркун, — запевнив індус.
— Де там, тобі здалося, — мовив міланець. — Я чую лишень міський галас. Та й цвіркунів тут немає.
— Мені не здалося. Я справді чую цвіркуна, — наполягав індус і взявся перевертати листя. Поруч росло кілька тоненьких деревець. За якусь хвилину він показав маленького співака. Цвіркун, незадоволений, що його концерт перервали, намагався від них сховатися.
— Ну то що, бачиш цвіркуна? — поспитав індус.
— Справді, — визнав міланець. — Ви, індуси, маєте дуже гострий слух, не те що ми, білі...
— Ти помиляєшся, — усміхнувся мудрий індус. — Ось поглянь...
3 цими словами він витягнув з кишені дрібну монетку і кинув її на хідник. Тієї ж миті чотири чи п’ять осіб обернулися і подивилися у той бік.
— Ну як, бачив? — спитав індус. – Супроти цвіркунової пісні дзенькіт монетки прозвучав зовсім тихо. А стільки білих його почуло.
Ці коротенькі історії, що оповідаю тобі, схожі на спів цвіркуна у місті. Хочу попросити тебе, аби ти бодай на хвильку прислухався до голосів, на які ми всі перестали звертати увагу. Це ті голоси і ті пісні, що звучать у нас самих та співають нам про блакитне небо і про чисте повітря, про сни і про те, як б’ється серце, про потребу у близькій людині, про спільний плач і сміх, про взаємний потиск рук, про дивовижну любов і доброту Бога, який прийшов у світ і просить, аби ми дозволили Йому спасти нас.

В одній із єврейських бувальщин оповідається про мудрого богобоязливого рабина. Одного вечора, провівши цілий день за книгою пророцтв, рабин вирішив вийти надвір, аби трохи прогулятися.
Він ішов собі поволі по бічній дорозі і невдовзі побачив сторожа, який довгими розміреними кроками походжав туди й сюди перед огорожею, за якою було видно багате обійстя.
— Задля кого так ходиш? — поспитав зацікавлено рабин.
Вартівник назвав імення свого пана. Потому спитав:
— А задля кого ходиш ти?
Це питання глибоко запало у серце рабина.
А ти, задля кого мандруєш? До кого скеровані всі кроки і турботи твого дня? Заради кого живеш?
Жити можна лише для когось. Сьогодні з кожним кроком повторюй Його ім’я. Переконаєшся-бо, що ніколи досі тобі не було так легко жити, як цього дня.

Б.Ферреро. Збірка "Спів польового цвіркуна"

[Володимир85]

ЗВИТЯЖЕЦЬ

Багатий честолюбний юнак звернувся до учителя із проханням, аби той допоміг йому досягнути справжньої величі. Мудрець дав йому дивне завдання: "Рушай у мандрівку по країні і плати людям, аби тебе прозивали і проклинали. Чини так рік".
Хлопець міряв дороги і шляхи міст і сіл, роздавав гроші і просив, щоб його якнайдошкульніше ображали. Усі мали його за шаленця.
Коли минув рік, хлопець повернувся до вчителя, а той йому сказав: "Тепер можеш їхати до Атен".
Юнак добрався до міських воріт. Побіч брами жив дивний чоловік, який страшенно проклинав усіх, хто входив до міста. Люди, не витримавши образ, втрачали терпіння, а тоді самі викрикували прокльони, погрожували і заражалися злобою.
Хлопець поводився инакше. Він розсміявся: "Подумати тільки, – сказав він, – я цілий рік платив людям гроші, щоб вони чинили зі мною так, як ото ти зараз".
Тоді той дивний чоловік споважнів і прорік: "Можеш увійти. Це місто належить тобі!"

В електронних пристроях є надзвичайно корисна кнопка – "павза". Хто вміє володіти собою, володітиме цілим світом.

Б.Ферреро. Збірка "Таємниця червоних рибок"

[Володимир85]

ЗУСТРІЧ

Давня арабська легенда оповідає сумну історію про зброєносця багдадського халіфа.
Одного дня молодий зброєносець, геть засмучений, припав до ніг свого улюбленого володаря і попросив дозволу узяти бистрого мов орел скакуна.
— Для чого він тобі? — поспитав халіф.
— У саду я бачив Смерть. Вона робила мені знаки. На Вашому скакуні я втечу до Басори і там сховаюся серед торговиці. Смерть не знайде мене там.
Халіф дав хлопцеві свого скакуна. Зброєносець помчав галопом.
Халіф спустився до саду і побачив Смерть, що там чигала.
— Ти чого погрожувала моєму зброєносцеві? — поспитав він.
— Не погрожувала я йому, — відповіла Смерть, — а тільки підняла догори руки від здивування. Я спитала сама себе: чи ж це можливо, аби він був іще тут, коли маю з ним зустрітися за п’ять годин на торговиці у Басорі...

Яґин Таяма, старий славетний і надзвичайно шанований учитель володаря, не хотів прийняти до грона своїх учнів, що вправлялися у володінні мечем та стрілянні з лука, одного самурая. Як свідчить передання, той уже з дитинства вправлявся у боротьбі з думкою про власну смерть і цілком опанував мистецтво володіти собою.
— Чого ще я міг би тебе навчити? — мовив учитель, відхиляючи прохання кандидата. — Ти ж бо вже дійшов до самого серця мудрості: у мистецтві, яким володієш, криється будь-яке інше, в тому числі й мистецтво володіння мечем і стріляння з лука.
Звертаючись до своїх учнів, учитель додав:
— Хто знає смерть, знає життя. А хто легковажить смерть, легковажить життя.

Б.Ферреро. Збірка "Спів польового цвіркуна"

[Володимир85]

МАЛЮНОК
Хлопчик щось малював.
Вчитель сказав: «Цікавий малюнок. Кого ти зобразив на ньому?»
«Це - Бог».
«Але ж ніхто не знає, який є Бог».
«Коли я закінчу малюнок, то знатимуть усі».

Невдовзі по народженні братика, маленька Сахі попросила батьків залишити її саму із немовлям. Дорослі занепокоїлися, бо знали, що чотирилітні діти частенько заздрять молодшим, а тому боялися, щоб Сахі бува не вдарила чи не штовхнула маля. Батьки сказали дівчинці: «Ні».
Проте Сахі не виявляла жодних ревнощів. Вона ставилась до братика напрочуд сердечно, а її прохання залишитись із ним наодинці ставали щораз наполегливіші. Врешті батьки погодилися.
Втішена, Сахі пішла до кімнатки, де лежав братик, і зачинила за собою двері, залишивши, однак, маленьку щілину. Отож зацікавлені батьки могли бачити й чути, що там діється. Вони спостерігали, як маленька Сахі спокійно підійшла до ліжечка, лягла поруч із братиком, майже притулившись до нього щокою, і вимовила: «Дитинко, розкажи мені про Бога. Бо я вже стала Його забувати».
(Дан Мілман)

Діти знають, який є Бог, але приходять у світ, який чинить усе, аби чимскоріш про Нього забули.

Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"

[Володимир85]

РІКА І ПУСТЕЛЯ
Ріка, біжучи до моря, по дорозі наткнулася на пустелю і - зупинилася. Перед нею-бо були лише скелі, всіяні гострими шпичаками і глибокими печерами, та піщані дюни, що зливалися з видноколом.
«Така моя доля. Я не зможу здолати пустелю. Пісок поглине мої води і я загину. Не допливу до моря. Усе даремно», - бідкалася ріка.
Поволі її води стали мутніти, а відтак почала перетворюватися на багно і життя у ній завмирало.
Та ось до жалів річки прислухався вітер і вирішив урятувати її.
«Дозволь нехай сонце тебе зігріє, а тоді станеш парою і піднімешся до неба. Про решту я вже подбаю сам», - сказав він.
Ріка злякалася ще більше.
«Я створена для того, щоб плинути поміж двома берегами, спокійно і неспішно. Не моє призначення - мандрувати у повітрі».
Вітер відповів: «Не бійся. Коли перемінишся у пару і піднесешся до неба, станеш хмарою. Я проведу тебе над пустелею, а тоді ти впадеш дощем на землю і знову попливеш рікою, а там добіжиш і до моря».
Та ріка надто боялася і пустеля її поглинула.

Багато людей забуло, що існує лише один спосіб побороти несподівані пустелі почуттів та підступну посуху, які зупиняють плин буття.
Це життя духовне. Треба дати себе перемінити Сонцю, яким є Бог, і дозволити, щоб Вітер Духа переніс нас. Це ризик, на який небагато зважується. Сказав-бо Ісус: «Вітер віє там, де хоче: і чуєш його шум, та не знаєш, звідки приходить і куди летить».

Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"

[Володимир85]

МОЛИТВА
"Ісусе милий, Дитятко Боже, дякую Тобі, що Ти дав мені братика, хоча Ти знаєш, що я просив пса. Твій Мартин".

Андрійко мав лиш одну велику мрію: велосипед. Яскраво-жовтого кольору, з різними технічними новинками - він вразив Андрійка з першого погляду. Хлопець побачив його в місті на виставці і вже не міг забути: щоночі бачив його уві сні, бачив п'ючи молоко і читаючи підручник з історії.
Але Андрійкова мама мала дуже багато видатків, вона ледве давала собі раду з рахунками за світло, газ, телефон... Купити синові такий дорогий велосипед їй було не під силу. Андрійко розумів мамині проблеми, тому просив про цей подарунок самого Бога. До своїх щоденних молитов він почав додавати одну фразу: "Не забудь про жовтий ровер. Амінь". Мама вслухалася в Андрійкову молитву й сумно зітхала. Вона переживала, що Різдво цьогоріч буде для нього дуже сумне, адже Андрійко, ясна річ, не отримає велосипеда, і йому буде дуже прикро.
Настало Різдво. Андрійко, як і можна було передбачити, ніякого велосипеда не дістав.
Увечері, як звичайно, він вклякнув біля свого ліжка, щоб помолитися на ніч.
"Андрійку, - співчутливо промовила до нього мама, - я знаю, що тобі сумно, бо ти не одержав велосипеда. Але ти не ображаєшся на Господа Бога, що Він не відповів на твої молитви, правда?"
Андрійко серйозно подивився на маму.
"Звичайно, що ні, мамо. Бо Господь відповів на мої молитви. Він сказав: «Ні»".

Б.Ферреро. Збірка "Кола на воді"

[Володимир85]

ВІЙСЬКОВИЙ КОРАБЕЛЬ
Один військовий корабель патрулював у дуже небезпечній частині Середземного моря. В повітрі запахло смаленим. Видимість була слабка, над водою нависла густа імла. Капітан особисто став на місток і наглядав за своєю командою.
Коли вже смерклося, моряк, що стояв на вахті, вигукнув:
"Бачу світло!"
"Воно рухається чи ні?" - запитав капітан.
"Нерухоме, пане капітане", - відповів моряк.
Це означало, що кораблю загрожувала смертельна небезпека зіткнутися з иншим кораблем.
Капітан наказав боцманові: "Негайно посилай повідомлення: пливемо один на одного, змініть курс на 20 градусів".
За хвилину прийшла відповідь: "Ліпше, щоб ви змінили курс на 20 градусів".
Капітан розсердився: "Передай: я тут капітан, змініть напрямок на 20 градусів".
Відповідь була така: "Я - моряк другої категорії. Ліпше для вас, щоб ви змінили напрямок на 20 градусів".
Капітан не на жарт розлютився. "Передай, проревів він на все горло, - ми - військовий корабель, змініть напрямок на 20 градусів!"
"А я - морський маяк", - прийшло повідомлення.
Тоді військовий корабель змінив свій курс.

Ісус сказав: ти Петро (скеля), і на цій скелі збудую мою Церкву, і пекельні ворота її не подолають" (Матей 16, 18).
Ми не можемо зробити так, щоб Церква зникла. Але можемо зникнути самі, якщо будемо проти Церкви.

Б.Ферреро. Збірка "Кола на воді"

[Володимир85]

СКОРПІОН
Один монах сидів на березі річечки, заглибившись у роздуми. Коли відкрив очі, то помітив скорпіона, який упав у воду і відчайдушно борсався, намагаючись зі всіх сил втриматися на поверхні і вирятуватися.
Сповнений співчуття, монах занурив руку у воду, зловив скорпіона і випустив його на берег. Скорпіон у відповідь несподівано обернувся і боляче вжалив свого добродія.
Монах повернувся до своїх роздумів, але коли невдовзі розплющив очі, то побачив, що скорпіон знову звалився у воду. Витягнув його й удруге, але і на цей раз скорпіон укусив свого рятівника, та так, що той аж скрикнув із болю. І втретє сталося так само. У монаха від болю на очі навернулися сльози.
Селянин, що спостерігав за цим, вигукнув: «Чого ти вперто помагаєш цьому нікчемному створінню, яке, замість подяки, завдає тобі страждання?»
«Ми обидва підкоряємось голосу нашої природи, - відповів монах. - Скорпіон створений, аби жалити, а я - щоб виявляти милосердя».

А ти? Для чого створений ти?

Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"

[Володимир85]

СПОКУСА

Один пустельник був такий святий, що однією ногою вже, як мовлять, стояв у небі.
Його печера була вибита в стіні високої, покритої зеленню гори, і в ній майже нічого не було. Пустельник збирав лісові ягоди, трави, а інколи до недільного обіду - трохи грибів.
"Як же його спокусити?" - сушив собі голову Диявол.
Він стежив за кожним кроком пустельника, уважно його вивчав - і все для того, щоб знайти в ньому хоч якусь ваду. Але нічого не знаходив. Ходив за ним в назирці, лютував і проклинав. Врешті-решт вирішив, що мусить розпочати конкретну атаку.
З'явився перед пустельником саме тоді, коли той підкріплювався куснем хліба, вмоченим у джерельній воді.
"Привіт, - сказав Сатана. - Знаєш, хто я?"
"Диявол", - спокійно відповів пустельник.
"Бог погодився, щоб я тебе спокушував. Мені дуже потрібно, щоб ти скоїв якийсь тяжкий гріх".
"Говори далі, - промовив пустельник. - Я слухаю".
"Вбий когось".
"Ні, і мови не може бути".
"Згріши з жінкою".
"Це бридко і потворно. Я ніколи цього не зроблю. Забирайся геть, дияволе. Тобі навіть фантазії бракує".
"Ну, то хоча б випий трохи вина. До того ж, це навіть і не гріх. Зроби мені щось приємне!"
Пустельник зітхнув: "Ну, добре. Ковток вина - в цьому справді нема нічого поганого". Випив ковток, набрав повітря, тоді - ще один...
"Ммм... чудове вино, - випив ще ковток. - Міцне, холера!"
Потім зареготав, упав навколішки і кинувся хлистати вино.
Тим часом до нього прийшла дівчинка.
"Добридень, святий чоловіче! - привіталася вона. - Я принесла тобі хліба і яблук".
Очі пустельника налилися люттю, він схопив дівчинку за волосся і кинув на землю. Вона почала кричати. Її батько, працюючи в полі, почув плач і прибіг на допомогу. Побачивши батька, пустельник схопив каменюку і з силою пожбурив у нього.
Минуло досить часу, поки пустельник прийшовши до тями і побачив, що в ногах у нього лежить закривавлений чоловік.
"Мені здається, що він мертвий", - переможно промовив Сатана. Потім зірвав квітку і поклав собі до уст.
Пустельник, вражений, упав на коліна: "Господи Боже, що я наробив?"
Відповів йому диявол: "Подумати тільки: з трьох гріхів ти вибрав найменший. Але тепер тобі доведеться чимало днів провести в моєму товаристві".
І, заклавши руки в кишені, пішов собі посвистуючи. За кілька кроків, обернувся і промовив, немовби до давнього приятеля:
"То що, йдеш зі мною, пустельнику?"

Малих гріхів не існує...

Б.Ферреро. Збірка "Це знає тільки Вітер"

[Володимир85]

ТАЄМНИЦЯ ЩАСТЯ

Один юнак спитав наймудрішого старця, у чому криється таємниця щастя. Мудрець порадив хлопцеві, аби той обійшов палац і за дві години повернувся.
«Прошу тільки, - промовив мудрець, вручаючи йому ложечку, у яку налив дві краплі оливи, - під час мандрівки тримай ложечку так, щоб олива не вилилась».
Минуло дві години і юнак повернувся. Мудрець спитав: «Чи бачив ти гобелени у їдальні? Чи бачив чудові сади? Чи зауважив старовинні пергаменти?»
Хлопець зніяковіло признався, що нічого не побачив. Його турбувало лише, аби не пролити оливу.
«Повернися і роздивися усі чуда мого світу», - промовив мудрець.
Юнак узяв ложечку і знову подався на оглядини. На цей раз він пильно розглядав усі витвори мистецтва, а також сади, гори і квіти. Хлопчина повернувся до мудреця і докладно описав усе, що бачив.
«А де поділися дві краплі оливи, які я тобі вручив був?» - спитав мудрець.
Глянувши на ложечку, юнак побачив, що вона порожня.
«Єдина порада, яку можу тобі дати, - промовив мудрець. - Таємниця щастя полягає у тому, щоб помічати усі чуда світу і водночас уберегти дві крапельки оливи в ложці».

«Наостанку, брати, усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи щобудь похвальне, - про те думайте!» (Флп. 4,8)
Ніколи не забуваючи про те, що найважливіше!

Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"

[Володимир85]

БРАМА

Є відома картина: Ісус поночі в саду. В лівій руці він тримає світильник, що розганяє темряву, а правою стукає в міцні грубі двері.
Коли картину вперше виставили у галереї, один відвідувач звернув увагу художника на дивну особливість.
- У вашій картині є похибка: двері - без клямки...
- Жодної похибки, - заперечив художник. - То двері до людського серця. Й відчиняються вони лише зсередини.

Далекий Схід. На летовище налетіла буря зі зливою. Пасажири квапилися перетнути поле летовища, аби потрапити на борт літака ДЦ-3, який чекав, готовий знятися в повітря.
Один промоклий до кісток місіонер доволі зручно вмостився коло ілюмінатора. Привітна стюардеса допомагала иншим пасажирам розміститися в салоні.
Наближалася хвилина відльоту, і ось один із членів екіпажу замкнув масивні двері літака.
І раптом крізь грубе скло ілюмінаторів угледіли мужчину, який щодуху біг до літака. Підбігши, пасажир, що спізнився, одною рукою тримаючи над собою плаща, другою взявся щосили гатити у двері літака, благаючи відчинити йому. Стюардеса на мигах силкувалася пояснити йому, що вже запізно. Та чоловік заходився ще дужче грюкати у двері. Стюардеса далі переконувала його облишити всі намагання. "Я не можу... Запізно... Мусимо вилітати", - повторювала вона.
Проте ніщо не зупиняло його: чоловік рішуче наполягав, домагався, аби його впустили. Кінець кінцем стюардеса відімкнула двері й, простягнувши руку, допомогла безталанному пасажирові видертись на борт літака.
І враз оніміла від подиву: пасажир виявився пілотом.
Будь уважним! Не залишай за дверима капітана свого життя.

Б.Ферреро. Збірка "Звуки арфи"