Повідомлення Володимир85 » 24 липня 2011, 19:14
Про чоловіка, який працював на Різдво (французька казка)
В одному далекому селі мешкав дуже бідний селянин. Своєї землі він мав дуже мало, а жила його родина з того, що він із жінкою працювали в наймах. Того року по всій країні був неврожай, тому нікому не були потрібні робочі руки, бо нічим було платити за працю. Злидні та голод панували в оселі бідняка. Хоч бери та жебрати йди. Наближалося Різдво, а в хаті – ані кусника хліба. Тільки діти голодні плачуть. Пішов чоловік у поле, щоб не чути, як діти плачуть, і сам заплакав із відчаю. Коли це йде дорогою гарно вбраний пан, зупинився та й питає:
А чого це ти, чоловіче, плачеш посеред поля?
Бо нема вдома нічого їсти, діти голодні, а ніхто не наймає, щоб хоч гроша заробить.
– То я тебе найму. Вийдеш завтра очерет косити біля озера. Якщо весь до вечора скосиш, то дам тобі золотий і торбу харчів.
– Але, пане, завтра ж Різдво – великий празник. Хіба вам конче, щоб я завтра скосив очерет?
– Е, як ти не хочеш найматися, а хочеш празникувати, то ще невелика твоя нужда, чоловіче! Згадав чоловік своїх дітей голодних. І подумав: “Який же то празник, коли вдома хліба ні крихти?! Господь мені простить, як я один день попрацюю зате на вечір матимемо що їсти, тоді й будемо святкувати”.
– Добре, пане, я завтра стану до праці.
Наступного дня встав чоловік ще поночі, помолився, щоб Бог йому простив, що він у Різдво найнявся на роботу, та й пішов до озера за селом косити очерет. Косить і плаче, та молиться тихенько, щоби змилувався Господь над його сім’єю, не дав з голоду пропасти. Все скосив ще за дня, сів на камені та чекає. Вже й вечоріє, а того пана все нема й нема. Споночіло – немає нікого. Зрозумів чоловік, що надурив його пан, не буде ніякої платні, тільки даремно день згаяв і празник Божий переступив. Гірко заридав він, бо така біда, що хоч зараз лягай і вмирай, вже ніякої надії в нього не залишилося. Надумав він утопитися – он озеро близько - щоб додому ні з чим не йти. І не помітив, як підійшов до нього подорожній:
– Чому це ти, чоловіче, так гірко плачеш? Чи в тебе яке лихо сталося? То всякому лихові можна зарадити...
– І не питай, добродію, про мою біду. Не вродив хліб цього року в нашім краї, не змогли ми з жінкою заробити на прожиття. Різдво, Божий празник, а в нас уже два дні вдома ні крихти хліба. Голодні діти плачуть. Оце найняв мене якийсь пан очерет косити. Я цілий день пропрацював, зневажив свято велике, а він надурив мене й не заплатив. Я коли тут із косою ходив, лише про одне думав: як дітей увечері нагодувати. А тепер хоч додому не вертайся.
Подорожній із жалем подивився на бідного чоловіка та й питає:
А ти щиро жалкуєш, що вийшов працювати в день Різдва Христового?
Ще й як жалкую, добродію!
– То не плач більше. Господь добрий, Він не залишить твоїх дітей голодними. Ось тобі торба, в ній хлібина та трохи сала. А скоро й роботу знайдеш. Працюй чесно, молися Богові й більше не знатимеш нужди. Тільки коли станеш заможним,не забувай про вбогих.
І подорожній пішов своєю дорогою, а радісний чоловік побіг додому.
Його діти та жінка нарешті попоїли. Попоїли хліба та ще з салом! І така була радість у тому домі на Різдво, що аж Янголи на небесах тішилися. А того, що було в торбі, вистачило тій родині доти, доки знайшов чоловік працю.
Минуло кілька років, минули і злидні. Став цей селянин справжнім господарем. Спершу він пам’ятав наказ дивного подорожнього й допомагав убогим і злиденним, подавав милостиню, нікому не відмовляв у шматку хліба чи у просьбі про роботу.
Та плинув потроху час, і забув той чоловік, як це – бути голодним самому й чути голодний плач своїх дітей. Від багатства зачерствіло його серце. Одного разу влаштував він на Різдво велику учту – святковий обід. Приїхали до нього інші багатирі. Страв наготували стільки, що аж столи від наїдків гнуться. Музики весело грають, гості їдять, п'ють, господаря хвалять. Коли це вбігають слуги:
Там коло вашого порогу жебрак стоїть, милостиню просить.
Ет, женіть його геть! Я його на обід не звав! Ніколи мені з жебраками панькатися! – махнув рукою чоловік.
Прогнали слуги жебрака. Тільки дочка того господаря як угледіла, яку кривду чинить батько в день Різдва Христового, то взяла хлібину та винесла тому жебракові. Наздогнала його й перепросила:
– Прости ради Різдва Господнього, чоловіче, що не можу тебе в хату пустити. Візьми з собою цей хліб! Сама знаю, як то бути в голоді й холоді, та ще й на Божий празник. Помолися за мою душу й за мого батька.
Жебрак пильно подивився на неї, всміхнувся та перехрестив дівчину:
– Нехай Господь збереже твоє серце завжди чистим і щирим, дитино, та приведе тебе у Своє Царство! – та й пішов собі.
А в будинку тривав святковий обід. Уже й гості, й господар почали п’яніти. Коли це знову вбігають слуги, злякані-злякані, аж тремтять:
– Там коло ваших воріт стоїть карета, з неї вийшов такий вельможний пан, що, може, герцог, а може, й сам принц!
Вибіг господар вітати вельможного гостя, хоч і не жданий це гість, але ж почесний. Уклонився низенько, а той подивився на нього сумно й суворо та каже:
Не зайду я до твого дому, бо знаю, яка в тебе гостинність. Годину тому я вже стояв біля твого порогу, але ти не відчинив мені.
Коли це сталося, пане? Коли я бачив вас і насмілився не відчинити?
Я стояв біля твого порогу в жебрацькому лахмітті й просив милостиню. Але в тебе серед твоїх наїдків не знайшлося для мене якогось шматка хліба, що би передати через слуг, навіть ради святого Різдва. А тепер, коли ти побачив мене в позолоченій кареті, то сам вийшов на поріг вітати, ще й уклоняєшся низенько.
Соромно стало чоловікові, що бідного зневажив, а перед вельможним схилився, а ще більше соромно, що у день Різдва Господнього такий гріх учинив. Відразу протверезів. А вельможний пан веде мову далі:
Ходімо в поле, я тобі дещо покажу. Вийшли вони за село, наблизилися до озера, де багато років тому косив цей чоловік очерет на Різдво, бо вдома плакали голодні діти й не було шматка хліба.
Чи пам'ятаєш, як ти тяжко працював того різдвяного дня? Як плакав і молився, щоб Господь уберіг твоїх дітей від голодної смерті? А твій винаймач не прийшов і не заплатив? – спитав той вельможний пан.
Чоловік ствердно хитнув головою, ще більш соромно йому стало перед цим паном, але й диво його бере: звідки той знає? А вельможа раптом перетворився на того доброго незнайомця - подорожнього, який залишив йому тоді торбу з хлібом і салом.
– Як пам'ятаєш, то дивися, я тобі ще дещо покажу. Твій винаймач тоді прийшов і платню приніс!
Давній добродій махнув рукою, і чоловік побачив себе тодішнього: як сидів на камені й чекав, і як гасла його надія, і як уже думав утопитися з відчаю. А потім побачив і того пана, що його винайняв. Виявляється, той стояв поряд і чекав. Придивився чоловік уважно - аж то чорт.
– Упізнав свого винаймача? Він і платню тобі гарну приготував – прийшов твою душу занапастити.
Злякався чоловік, упав перед дивовижним незнайомцем навколішки:
– Скажи мені, добродію, хто ти, що двічі врятував мене тоді від смерті? Прости мені зневагу та наругу, й невдячність мою, що ними я тебе сьогодні образив! Я щиро жалкую за вчиненим!
– Бачу, що жалкуєш, тому й простив тобі! – й у цю мить ясне неземне світло осяяло таємничого подорожнього, й побачив чоловік, що перед ним Сам Господь стоїть, ще грізніший і гарніший, ніж на образах у церкві малюють. – Я давно простив тобі й життя Своє поклав за твою душу. То ж аби ти знову не занапастив її, не матимеш більше ніколи багатства, а щоденно зароблятимеш свій хліб у трудах. Але й тяжкої нужди та голоду не знатиме твоя родина, бо таки знайшлося кому в ній подати нужденному хлібину. Працюй чесно, молися Богові та пам'ятай про вбогих! – промовив Спаситель до того чоловіка і зник у світлі слави небесної.
А чоловік розплакався та й пішов додому. Вже й багатства йому не шкода, так соромно перед Богом за свій гріх: і за невдячність, і за зажерливість, і за гордість, і за нехтування бідного, і за нову зневагу Різдва Господнього – цього разу не через нужду, а через пишноту.
Ні гостей, ні слуг в обійсті вже не було. Не було й самого обійстя та гарного будинку. Знову стояла на тому місці стара халупа.
Трохи пожурилася жінка, що знову треба ставати до щоденної роботи, трохи повередували діти, які вже звикли до гарних іграшок і лакоминок, але врешті життя ввійшло у звичний плин. І справді, не зазнав той чоловік більше ніколи великого багатства, проте і хліб завжди в нього був на столі, хай і здобутий тяжкою щоденною працею. Вже ніколи не забували в його родині про вбогих і нужденних, і завжди шанували свята Господні. Та найщасливішою в тій сім’ї була старша дочка, бо кожний день її життя осявали Божі любов і благословення.
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)