Історії для душі

Євангеліє, розважання, проповіді, Житія, "історії для душі". Для читання, не для дискусій.

Модератори: Just_me, viter, Artur, ihor

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 09 вересня 2011, 06:08

ПОБЛИЗЬКО ВОГНЮ

Якось один чоловік підійшов до Ісуса і мовив:
— Учителю, усі ми знаємо, що походиш від Бога і навчаєш нас іти шляхом істини. Але мушу Тобі сказати, що Твої послідовники, ті, яких називаєш апостолами, або Твоєю спільнотою, мені анітрохи не подобаються. Я побачив, що вони зовсім не відрізняються від звичайних людей. Ось недавно мені трапилось не на жарт посваритися з одним із них. Зрештою, всі-бо бачать, що Твої учні не завжди живуть у любові та злагоді між собою. Скажімо, знаю одного, який провадить не надто чисті інтереси... Хочу щиро поставити перед Тобою питання: чи можна належати до Тебе, не маючи нічого спільного з Твоїми так званими апостолами? Я хотів би піти за Тобою, хотів би бути християнином (якщо дозволиш це так окреслити), але без спільноти Церкви й усіх тих Твоїх учнів! Ісус дуже зворушено й уважно подивився на нього.
— Послухай, — мовив Він, — оповім тобі одну історію. Якось кілька людей завели собі розмову. Коли на землю опустилася ніч, вони назбирали багато хмизу і розклали вогнище. Люди сиділи дуже близько одне до одного, вогонь зігрівав їх, а поблиски освітлювали їхні обличчя. Та ось одному з них, у якійсь хвилі, перестало подобатися бути зі всіма, відтак, засмучений, відійшов. Він узяв з вогнища пломінке поліно і пішов далеко. Його поліно спершу ще світило і гріло. Але невдовзі поблиск ослаб, а за якусь хвилину і зовсім згас. Самотнього чоловіка огорнули нічна темрява і холод. Хвильку ще помисливши, він устав, узяв своє поліно і приніс назад до вогнища своїх побратимів. Поліно тут же розчервонілося і вибухнуло новим полум’ям. Чоловік знову сів разом з іншими. Він швидко зігрівся, а поблиск вогнища освітив його обличчя.
Усміхнувшись, Ісус повів далі:
— Той, хто належить до Мене, перебуває поблизько до вогню, разом з моїми приятелями. Я прийшов і приніс вогонь на землю і дуже прагну, аби він пломенів.

Церква е гарантією того, що людина перебуває близько до вогню.

Б.Ферреро. Збірка "Спів польового цвіркуна"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 10 вересня 2011, 06:11

САМІТНЕ ЖИТТЯ

Син самотньої матері народився в низинній місцині. Зростав в иншому поселенні, де працював столяром, аж до тридцятого року життя. Наступні три роки ходив по землі, навчаючи.
Не написав жодної книжки.
Ніколи не обіймав громадської посади.
Не мав власної родини чи дому.
Не закінчував університету.
Не віддалявся далі, як на тридцять кілометрів від місця свого народження.
Ніколи не досягав того, що можна назвати успіхом.
Не мав жодних рекомендаційних листів, лише себе самого.
Йому виповнилось тридцять три роки, коли суспільство збунтувалось проти Нього. Його друзі втекли. Сам же був проданий ворогам й засуджений неправедним судом. Його прибили до хреста між двома злочинцями. Коли помирав, виконавці вироку грали в кості на Його одежу, єдину власність, якою володів на землі. Коли помер, поклали Його до гробу, який Йому з милости уділив товариш.
Третього дня ця могила була порожня.
Минуло двадцять віків, і оце сьогодні Він є центром світової історії.
Ніщо так не змінило людського життя на землі: ані військові походи, ані маневри флотів, ані парламентські наради, ані короновані особи, мислителі чи науковці разом узяті – як це одне самотнє існування.

У часи антирелігійної пропаганди в Росії на одній із зустрічей народний комісар блискуче представив остаточну перемогу науки. Відбувались перші космічні польоти. Втішався велетенською славою космонавт Гагарін. Повернувшись на землю, він підтвердив, що бачив прекрасне чисте небо, а от Бога ніде не бачив. Комісар на завершення свого виступу зробив висновок про остаточну поразку релігії. Люди у залі загомоніли. Зустріч закінчувалась.
– Чи є якісь запитання?
Із глибини залу один старенький, який уважно слухав доповідача, сказав тихенько: "Christos anest" – "Христос воскрес". Його сусід повторив трохи голосніше: "Христос воскрес!" Инший встав і ще голосніше промовив ці слова, потім ще хтось і ще хтось. Врешті їх підтримав зал: "Христос воскрес!"
Знітившись, переможений комісар вийшов. Незалежно від усіх доктрин і дискусій, існує незаперечний факт.
Щоб його описати, досить одної короткої фрази: "Христос воскрес!" У цьому все християнство. Один факт, і жодним чином не можемо його заперечити.
Філософи можуть оминути його мовчанкою. Але не має инших слів, які були б здатні сколихнути людство: Христос воскрес!


Б.Ферреро. Збірка "Життя – це все, що ми маємо"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 11 вересня 2011, 08:00

КОРОЛІВСЬКА ПОДОБА

Великий правитель Персії оголосив публічний конкурс серед митців своєї безмежної імперії. Визначив дуже високу суму на винагороду тому, кому вдасться якнайкраще відтворити подобу короля.
Першим прибув індус із прекрасними фарбами, таємницю кольорів яких знав тільки він, згодом вірменин, що привіз із собою спеціяльний вапняний мінерал, а іще єгиптянин – із долотами, стамесками, а також прекрасними, унікальними брилами мармуру. Урешті, останнім з'явився грек, лише з мішечком дрібного порошку.
Вельможі зі свити короля обурювались, що грек збирався приступити до роботи з такими мінімальними засобами. Инші митці казали із сарказмом: "Що ж може витворити грек з цього мізерного мішечка порошку?"
Учасники конкурсу на довгі тижні були зачинені кожен в окремій кімнаті королівського палацу, щоб ніщо не заважало процесові творчости.
У призначений день король розпочав оглядати творіння майстрів. Захоплювався прекрасним малярством індуса, мініятюрою в кольоровому мінералі вірменського майстра і різьбою єгиптянина.
Потім увійшов до зали, яку відвели грекові. Здавалося, що той не зробив нічого: лише своїм дрібненьким порошком вирівняв, вичистив, довів до дзеркального глянцу мармурові стіни кімнати. Тож коли король увійшов туди, був вражений своїм ідеальним відображенням.
Звичайно, конкурс виграв грек.

– Як можу покращити своє духовне життя? – допитувався юнак у вчителя.
Зроби із собою те, що скульптор робить зі статуєю коня: бере брилу мармуру й усуває з неї все те, що не нагадує коня.
– Що хочеш тим сказати?
– Відкинь, мов ударом молота, все те, чим ти не є: кожну думку, почуття, вчинок, застереження. Тільки так відкриєш той мистецький витвір, яким ти, безумовно, є, впізнаєш і руку твого Творця.
Шліфування щоденністю, різьблення терпінням і зусиллями – виявить твоє справжнє обличчя.


Б.Ферреро. Збірка "Життя – це все, що ми маємо"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 12 вересня 2011, 06:00

ЛЮБОВНІ ЛИСТИ

Один чоловік кілька місяців поспіль безуспішно добивався побачення із жінкою, котру кохав. Він дуже страждав, коли чув відмову. Врешті-решт жінка поступилася і погодилась на зустріч. "Ось тобі година й місце. Приходь!" – сказала вона.
У призначений час, у призначеному місці чоловік нарешті сів побіля своєї коханої. Він сягнув до кишені і вийняв стос любовних листів, які написав за ті місяці.
Листи, сповнені хвилювання, свідчили про біль і гаряче прагнення досвідчити радість від подружньої любови. Чоловік став читати їх своїй коханій. Минали години, а він усе читав і читав.
Нарешті жінка сказала: "Який ти дурень. Твої листи – про мене і про те, як ти мене кохаєш. І зараз, коли ми сидимо разом, ти порпаєшся у своїх паперах".

Є люди, які сідають на коліна Господу Богу і бурмотять молитви, перегортаючи десятки сторінок у старому молитовнику.

Б.Ферреро. Збірка "Таємниця червоних рибок"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 13 вересня 2011, 05:50

ПРИГОДА З ЇЖАКАМИ

Якось улітку сімейство їжаків поселилося у лісі. Погода стояла чудова, було гаряче і їжаки цілий день гралися у затінку дерев або пустували на полях поблизу лісу, бавилися у хованки поміж квітів, ловили мушок, аби підживитися, а коли приходила ніч, засинали на купках моху поблизько нірок. Та ось одного дня вони побачили, що листя з дерев уже опадає. Наближалася осінь! Листки падали і падали. Їжаки бавилися, ганяючись за ними. Тим часом ночі ставали щораз зимніші і їжаки спали, вкриваючись сухим листям. Холод наступав із кожним днем. Часом на річці вже місцями можна було побачити лід. Невдовзі сніг присипав опале листя. Їжаки тремтіли від холоду цілісінькими днями, а й уночі не могли стулити ока, так було зимно.
Увечері вирішили притулитися одне до одного, щоби зігрітися, але у ту ж мить розбіглися на всі боки: голками лише зранили собі носики і лапки. Знову несміливо наблизилися одне до одного, та на цей раз покололи писочки. Ще і ще збігалися вони докупки, і кожен раз історія повторювалася.
Їм конче треба було знайти спосіб, аби бути близько одне до одного: птахи грілися, тулячись докупи, так само робили кролики й чинші звірята.
Відтак вони делікатно, поволі, кожного вечора наближалися одне до одного, аби зігрітися, але не поколотися. Вони дотримувалися стількох заходів безпеки. Нарешті відшукали відповідний спосіб.
Пориви вітру вже їм не заважали. Тепер вони могли спати усі разом і в теплі.

Чи не здається тобі, що мали б існувати так само “Десять заповідей сердечності”? Вони могли 6 виглядати приблизно так:
Позаяк сердечність можлива, не існує жодної причини, аби обходитися без неї.
Щодня бодай трохи розмовляйте одне з одним.
Безнастанно намагайтеся ставати ліпшими.
Поважайте себе.
Виявляйте співчуття до інших.
Будьте увічливими. Любов не припускається поганих манер.
Відкривайте у людях добрі і гарні риси, навіть тоді, коли вони роблять усе, аби це приховати.
Не бійтеся розходжень і сварок: лише мертві г байдужі ніколи не входять у суперечку.
Не дозволяйте, аби вами оволодівали роздратування і щоденна суєта.
Усміхайтеся! Це підтримує працю серця й оберігає перед прикрощами.


Б.Ферреро. Збірка "Спів польового цвіркуна"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
andrivovk
старець
старець
Повідомлень: 2907
З нами з: 09 січня 2010, 16:49
Звідки: леополіс

Re: Історії для душі

Повідомлення andrivovk » 13 вересня 2011, 17:00

У 1928 році в опінії святості померла Ева Лявалієр – французька оперна зірка світової слави. Замолоду, в часі найбільших успіхів і слави, вона була далека від Бога, бо жила своїм „богом”. Одного разу вона мала плисти з пристані Шербург кораблем до Америки на своє оперне турне. Була якраз неділя, а корабель відходив наступного дня. Щоб згаяти час, то вона пішла на прохід до недалекого села. Там з цікавістю зайшла до церкви, де якраз правилася св. Літурґія. Священик говорив проповідь про любов до Ісуса Христа. В часі проповіді глибоко до її серця запали такі слова: „Скільки місця в твоїм серці має Ісус Христос?” В її серці не було місця для Христа. Ті слова відкрили їй очі і цілком змінили її життя.


http://www.ugcc.lviv.ua/images/files/PDF/Meta_22.pdf
Хороші релігійні книги по теології, біблеїстиці http://esxatos.com/books

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 14 вересня 2011, 06:00

СПРАВА ДРОЗДА
Мені було десять років, коли я побачив, як дрозд жадібно дзьобав ягоди бузини. Через якийсь час він здійнявся, полетів на мур нашого сусіда і почав ретельно чистити собі дзьоб об камінь.
Маленьке зернятко бузини, майже невидиме, впало йому з дзьоба і закотилося під мур.
Через десять років, випадково, я знову звернув увагу на той мур. Із землі, з-під муру, там, де колись сидів дрозд, ріс великий кущ бузини. I я уявляв собі, як росло те зернятко, що випало із дзьоба дрозда десять років тому.
Мені хотілось повісити на тій бузині дошку з написом: “Це — справа малого дрозда”.

Один молодий муляр ремонтував дім. Відірвавши шмат тиньку, він побачив, що замість однієї цеглини там була замурована груба книга. Це бу¬ла Біблія. Не знати чому і як вона потрапила туди.
Хлопець не дуже цікавився релігійними справами, але під час обіду почав читати ту книгу.
Потім читав увечері вдома. I так мало-помалу відкрив слова, якими Бог звертався до нього. I його життя змінилося.
Через два роки той муляр одержав роботу в Аравії. Там він жив разом з іншими робітниками у готелі. Одного вечора товариш побачив, як він читав Біблію.
— Що читаєш? — спитав його.
— Біблію.
— Що? Біблію? Які дурниці! Тільки подумай: кільканадцять років тому я замурував таку ж книжку в одному з будинків у Мілані. Мені цікаво, чи якийсь чорт зумів її звідти витягти!
Муляр здивовано подивився на свого товариша і запитав його:
— А якби я показав тобі ту Біблію?
— Я би впізнав її, бо залишив на ній свій знак, — відповів той.
Молодий муляр подав Біблію товаришеві.
— Пізнаєш свій знак?
Той взяв книгу в руки, поглянув і стривожився. Це була Біблія, яку він замурував, кажучи до товаришів: “Хочу побачити, чи вона вибереться звідси”.
Молодий муляр усміхнувся і сказав:
— Бачиш, вона повернулася до тебе!


Б.Ферреро. Збірка "40 казок у пустелі"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 15 вересня 2011, 06:06

ДИВИСЬ, КУДИ ЙДЕШ!

Колись давно в Японії користувалися паперовими ліхтарями зі свічками всередині. Однієї ночі якийсь чоловік дав ліхтар сліпому, щоб той міг безпечно дійти додому.
— Мені він не потрібен, — сказав сліпий. —Темрява чи світло не мають для мене жодного значення.
— Знаю, — відповів той чоловік. — Але якщо ти не матимеш його, то хтось може наштовхнутися на тебе. Отож, бери.
Сліпий узяв ліхтар і пішов собі. Але не встиг зробити й кількох кроків, як хтось сильно штовхнув його.
— Дивись, куди йдеш! — крикнув сліпий до незнайомця. — Хіба не бачиш мого ліхтаря?
— Твоя свічка, брате, погасла, — відповів той.

Хто не знає зухвалих осіб, що з гордістю йдуть по світу і не розуміють, що вони — сліпці, які несуть свою погаслу лампу.
А багато з них хоче, щоб їх величали: “пане докторе”, “пане професоре”, “пане начальнику”, “пане директоре”.


Б.Ферреро. Збірка "40 казок у пустелі"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 16 вересня 2011, 06:07

СПІЗНЕНИЙ МЕСІЯ

В одній єврейській спільноті, яка дуже старанно виконувала всі приписи закону, було оголошено, що в урочисту суботню ніч прийде Месія. Мав розпочати Свою місію саме у їхній спільноті.
Зібралися всі.
Жінки приготували вечерю, дотримуючись учіх традицій і правил, чоловіки довго готували музичний супровід, спів і танці. Знали, що тієї ночі нарешті прийде Месія. Урочистість розпочалася...
Опівніч: незабаром Його побачать!
Перша година ночі: Його прихід вже наближався.
Друга година: серця билися щораз сильніше.
Третя година: втома почала даватися взнаки.
Четверта година: дехто почав втрачати надію.
П’ята година: всі позіхали й дрімали. Месія не йшов...
У полудень Месія нарешті постукав у двері. Заходячи, лагідно мовив: «Пробачте Мені, але я зустрів заплакану дитину і затримався, щоб її втішити».

Доки є заплакані діти, Месія не прийде.

Б.Ферреро. Збірка "Квіти просто квітнуть"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 17 вересня 2011, 07:11

ДАР

Холод був пронизливий. Пастушки грілися біля вогню. Звістку про народження нового Царя принесли їм світлі постаті з крилами. Вона їх приголомшила. Хотіли Його побачити, вклонитися Йому, а ще попросити у Нього здоров’я та злагоди.
Філіп, хлопчина, який віднедавна перебував з пастухами, теж почув звістку від ангелів. Роздумував, який дар віднести Дитяткові у Вифлеєм.
Однак якщо всі пастухи мали б піти, то хто пильнуватиме овець? Безперечно, не можна залишити їх без нагляду!
Жоден з пастухів не хотів втратити нагоди побачити новонародженого Царя. Один із них запропонував: нехай залишиться пильнувати овець той, хто приготував найлегший дар.
Поставили вагу поблизу багаття.
Перший поклав на вагу повен глек молока і велику грудку сиру. Другий приніс величезний кошик яблук. Третій немало натрудився, щоб покласти на вагу великі гілляки й шматки дерева для багаття, що мало якнайдовше обігрівати стайню з Дитятком.
Залишився Філіп.
Хлопчина сумно позирав на свій маленький ліхтар - єдиний його скарб. Це був дар, якого хотів занести Дитяткові-Цареві. Та цей дар був такий легенький!
Недовго думаючи, Філіп рішуче сів на вагу з ліхтарем у руці і мовив: «Я є даром для Царя! Новонародженому Дитяткові неодмінно потрібно, щоб хтось приніс Йому ліхтар».
Навколо багаття запанувала тиша. Пастухи дивилися на хлопця, що сидів на вазі, вражені Його словами. Не було сумніву: у жодному разі Філіп не залишиться пильнувати овець.

Даром є ти, а не речі, які приносиш.

Б.Ферреро. Збірка "Квіти просто квітнуть"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 18 вересня 2011, 07:13

ВИЩІ ІНТЕРЕСИ

Син одного короля, як це часто трапляється в казках, закохався у прекрасну, але дуже бідну дочку пекаря і оженився на ній.
Кілька років молоде подружжя жило у злагоді й щасті. По смерті батька молодий королевич мав зайняти його місце - посісти на троні.
Міністри й радники всіляко давали зрозуміти молодому королю, що для блага держави він повинен зректися своєї дружини. Королева не має бути з простолюду, тож йому слід одружитися з дочкою короля якоїсь сусідньої держави. Тільки такий шлюб, мовляв, забезпечить мир і добробут у державі.
"Зречися її, найясніший володарю, адже вона дочка пекаря".
"Безпека твого трону і підданих важливіші за все".
Міністри так настирливо напосідали на короля, що врешті-решт він погодився.
"Мене змушують зректися тебе, - сказав він своїй дружині. - Завтра тобі доведеться вернутися до свого батька. Але ти можеш забрати все, що вважаєш найціннішим".
Того вечора вони востаннє вечеряли разом. Панувала тиша. Жінка видавалася спокійною, вона безнастанно підливала вина до келиха короля.
Недовечерявши, король міцно заснув. Тоді жінка спритно загорнула його у простирадло, закинула собі на спину й непомітно вийшла.
Вранці король прокинувся вже у домі пекаря.
"Що це означає?" - запитав він, здивований.
Дружина усміхнулася.
"Ти дозволив мені взяти з собою найцінніше. А для мене найціннішим є ти".

А що ти взяв би зі собою?

Б.Ферреро. Збірка "Кола на воді"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 19 вересня 2011, 06:05

ЗУСТРІЧ

- Я сидів сам-один в купе потягу. Згодом зайшла якась дівчина, - розповідав незрячий юнак-індус. - Чоловік та жінка, що її проводжали, напевно, були їй батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і напучень. Не знаю, як виглядала та дівчина, але барва її голосу мені сподобалася.
"Чи їде вона до Дехра Дун?" - подумав я, коли потяг рушив. І став міркувати над тим, як не зрадити їй, що я невидющий. Поклав собі так: якщо не підводитися з місця, то сліпоти своєї можна й не виказати.
- Я їду до Сахаранпура, - заговорила дівчина. - Там мене зустріне моя тітонька. А можна дізнатися, куди прямуєте ви?
- До Дехра Дун, а потім до Муссорії, - відповів я.
- О, ви щасливий! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найсподобніші.
- Так, це найкращий сезон, - погодивсь я, линучи думкою до тих часів, коли я був ще видющим. - Пагорби тягнуться вдалину, сонце лагідне, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє, попиваючи бренді. Дачники здебільшого вже роз'їхалися, на вулицях безлюдно і тихо.
Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь враження, чи, може, вона просто подумала, що я сентиментальної вдачі. Й тут я припустився помилки, запитавши:
- Як там, за вікном?
Мої запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою тривогу.
- А чому ви не поглянете у вікно? - запитала вона зовсім невимушено.
Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись визначити, де вікно. Вікно було відчинене, і я обернувся до нього, вдаючи, мовби придивляюсь до краєвиду, що стрімко змінюється. В уяві своїй я бачив телеграфні стовпи, як біжать вони вздовж колії.
- А ви помітили, - наваживсь я сказати, - що ті дерева неначе мчать у далечінь?
- Так завжди здається, - відповіла вона.
Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав:
- У вас дуже цікаве обличчя.
Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом.
- Приємно чути, - мовила. - Мені набридло, коли кажуть, що я гарна на вроду!
"Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне", - подумав я і зазначив тоном знавця: - Гм, цікаве обличчя може бути водночас вельми вродливим.
- Ви дуже люб'язні, - подякувала вона. - Але чому у вас такий невеселий вигляд?
- Бо незабаром ви покинете цей вагон, - відповів я доволі несподівано для самого себе.
- Дякувати Богові, так. Не люблю довго їхати залізницею.
А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути, як вона говорить. її голос був таким срібнозвучним, як гірський потічок. Висівши з потягу, вона, либонь, миттєво забуде про нашу зустріч. Та я зберігатиму її в пам'яті до кінця подорожі, а може, й довше.
Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою. По ній в купе лишився тільки запах.
Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов мужчина. Потяг рушив далі. Навпомац я відшукав вікно й повернув голову до отвору, вдивляючись у світло, що майже не відрізнялося для мене від темряви. Я мав змогу повторити свою гру з новим попутником.
- Шкода, що не можу бути таким привабливим попутником, як та дівчина, що тільки-но вийшла, - звернувся до мене мужчина, стараючись зав'язати розмову.
- То дуже цікава дівчина, - підтвердив я. - Чи не могли б ви сказати мені... яке в неї волосся, довге чи коротке?
- Не пам'ятаю, - відповів попутник доволі байдужно. - Я не приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі насправді гарні! Шкода, що вони їй ні до чого... вона ж невидюща. Ви не помітили?

Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми незрідка зводимо нанівець найважливіші зустрічі нашого життя. А деякі трапляються тільки раз у житті!

Б.Ферреро. Збірка "Звуки арфи"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Michail
старець
старець
Повідомлень: 1196
З нами з: 29 грудня 2009, 10:42
Звідки: Ужгород
Контактна інформація:

Re: Історії для душі

Повідомлення Michail » 19 вересня 2011, 10:37

Реальна історія для душі:

http://outpouring.ru/news/2009-3-20-519-0-1-1254969929
Я вырос в религиозном доме. Мой старший брат избивал меня почти до смерти. Есть еще младшая сестра. Каждое воскресенье мы ходили в церковь. И не один раз, а три раза в неделю ходили в церковь. Мы никогда не читали Библию и не молились, но ходили и делали правильные вещи. Это все заставило меня думать, что мои отношения с Богом классные, потому что так меня научили, сказав, что если ты член церкви, то у тебя все окэй.

Потом я поступил в университет и занялся бизнесом, начал зарабатывать много денег, но внутри меня что-то говорило, что этого не достаточно. Должно быть нечто большее. Я не до конца был уверен, больше чего, но такое ощущение было. И я ходил в одно уединенное местечко, там тишина, и сидел на камне, погружаясь в размышления. Это было у большой реки. Наблюдал, как летают чайки, как жизнь бурлит вокруг реки...



Вчора її прослухав із аудіофайла. Вражає, наскільки прийшло запустіння духа для англікан і наскільки є дія Святого Духа в харизматиів-протестантів.

І чого в традиційних християн цього так мало або й ввзгалі нема.

Паралельно, як я слухав цю проповідь, читав писанину о. Василя Квпака (знах, в прикріпленні, і також чимось історія для душі і для роздумів. І на мою думку, хоч це сепаративненько, але дещо важливе в тому є.). І дивувався, чому все-таки такий занепад буває серед традиціоналістів (та й в загальному Католдицьких спільнот в Європі) і такий духовний розвиток радості і уповання серед харизматів (серед католицьких також). Хоча (!) харизматів і віруючих взагалі в нашому суспільстві притискають набагато більше, ніж, наприклад досить сильну організацію Греко-католицької Церкви.

Які думки?
Вкладення
book.rar
(184.49 Кіб) Завантажено 168 разів

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9705
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення о.Олег » 19 вересня 2011, 12:56

Michail писав:Реальна історія для душі:

http://outpouring.ru/news/2009-3-20-519-0-1-1254969929
Я вырос в религиозном доме. Мой старший брат избивал меня почти до смерти. Есть еще младшая сестра. Каждое воскресенье мы ходили в церковь. И не один раз, а три раза в неделю ходили в церковь. Мы никогда не читали Библию и не молились, но ходили и делали правильные вещи. Это все заставило меня думать, что мои отношения с Богом классные, потому что так меня научили, сказав, что если ты член церкви, то у тебя все окэй.

Потом я поступил в университет и занялся бизнесом, начал зарабатывать много денег, но внутри меня что-то говорило, что этого не достаточно. Должно быть нечто большее. Я не до конца был уверен, больше чего, но такое ощущение было. И я ходил в одно уединенное местечко, там тишина, и сидел на камне, погружаясь в размышления. Это было у большой реки. Наблюдал, как летают чайки, как жизнь бурлит вокруг реки...



Вчора її прослухав із аудіофайла. Вражає, наскільки прийшло запустіння духа для англікан і наскільки є дія Святого Духа в харизматиів-протестантів.

І чого в традиційних християн цього так мало або й ввзгалі нема.

Паралельно, як я слухав цю проповідь, читав писанину о. Василя Квпака (знах, в прикріпленні, і також чимось історія для душі і для роздумів. І на мою думку, хоч це сепаративненько, але дещо важливе в тому є.). І дивувався, чому все-таки такий занепад буває серед традиціоналістів (та й в загальному Католдицьких спільнот в Європі) і такий духовний розвиток радості і уповання серед харизматів (серед католицьких також). Хоча (!) харизматів і віруючих взагалі в нашому суспільстві притискають набагато більше, ніж, наприклад досить сильну організацію Греко-католицької Церкви.

Які думки?

відкрийте, якщо можна, окрему тему. Ця тема означена (див назву) недискутивною
з повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
andrey s.
старець
старець
Повідомлень: 2624
З нами з: 13 січня 2011, 19:40
Звідки: м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
Контактна інформація:

Re: Історії для душі

Повідомлення andrey s. » 19 вересня 2011, 14:01

Michail писав:Реальна історія для душі:


Які думки?

Справді п. Михайле, я якось згоден з о.Олегом. Давайте не будем псувати гарну тему, яку п.Володимир так гарно скерував і наполеглево це підтримує.
Просто піднята вами тема, "РЕАЛЬНА історія для душі" плюс з такими Вашими коментарями, на загальному фоні трішки не в тему, і доброго для душі, в такому не однозначному Вашому баченні цього, не так вже і багато.
Ви питали за думки!?!?
Я би міг їх сказати, але в іншій, створеній для цього( а помоєму вона вже є!!!) темі.
Сподіваюсь на розуміння.
Дякую.
З повагою ПРОСТО андрій!!! УГКЦ

Аватар користувача
andrey s.
старець
старець
Повідомлень: 2624
З нами з: 13 січня 2011, 19:40
Звідки: м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
Контактна інформація:

Re: Історії для душі

Повідомлення andrey s. » 19 вересня 2011, 14:03

А п.Володимир молодець.
Це повідомлення подяка Йому за старання .
:oops: :Rose:
З повагою ПРОСТО андрій!!! УГКЦ

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 20 вересня 2011, 06:02

ЧОМУ КРИЧИМО?

Одного разу вчитель спитав своїх учнів:
- Чому розгнівані люди кричать?
- Кричать, бо втрачають терпіння, - відповів один з учнів.
- Але чому кричать до тих, хто поруч? - знову спитав учитель.
- Кричать, бо хочуть, щоб їх почули, - пролунала відповідь.
Учитель спитав:
- Отже, неможливо спокійно розмовляти? Було чимало инших відповідей, але жодна не задовольнила вчителя. Тоді він сказав:
- Знаєте, чому розгнівана людина кричить на инших? Отож, коли двоє сваряться, їхні серця дуже віддаляються одне від одного. Щоби здолати ту віддаль, треба кричати - тоді тебе почують. Що більше люди розгнівані, то голосніше змушені кричати, щоб почути одне одного. А що буває, коли двоє закохані? Вони не кричать, а шепочуть. Чому? Бо їхні серця дуже близько. Віддаль між ними така маленька, що їхні серця розмовляють пошепки. А коли любов дуже сильна, не потрібен навіть шепіт - достатньо лише погляду. Їхні серця дуже добре розуміють одне одного. Так буває, коли двоє людей закохані.
Наостанку вчитель додав:
- Якщо сперечаєтесь, не дозволяйте вашим серцям віддалятися, не кажіть слів, які б іще більше їх віддалили. Віддаль може стати такою великою, що серця вже ніколи не знайдуть зворотної дороги.

Є надійний спосіб, за допомогою якого можна припинити сварку: сваріться, міцно обіймаючись!

Б.Ферреро. Збірка "Квіти просто квітнуть"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
andrivovk
старець
старець
Повідомлень: 2907
З нами з: 09 січня 2010, 16:49
Звідки: леополіс

Re: Історії для душі

Повідомлення andrivovk » 20 вересня 2011, 22:54

Стивен Кинг

Нищий и алмаз

Эта маленькая история — индуистская притча в своем первоначальном виде — была впервые рассказана мне в Нью-Йорке мистером Сурендой Пателем. Я передал ее, как считал нужным, и приношу свои извинения тем, кто знаком с ней в ее истинной форме, где главными героями являются бог Шива и его жена Парвати.


Однажды архангел Уриэль пришел к Богу с расстроенным лицом.
— Чем обеспокоен ты? — спросил его Бог.
— Я увидел нечто весьма печальное, — ответил Уриэль и указал себе под ноги. — Вон там, внизу.
— На Земле? — улыбнулся Бог. — А-а! Там нет недостатка в страданиях! Ну что ж, посмотрим.
Они наклонились вместе, посмотрели вниз и далеко под собой увидели одетую в лохмотья человека, который тащился по деревенской дороге на окраине Чандрапура. Он был очень худ, этот человек, а его ноги и руки покрывали струпья. Нередко за ним с лаем увязывались собаки, но человек никогда не оборачивался, чтобы отогнать их, даже если они хватали его за пятки. Он просто тащился вперед, опираясь на пилку и хромая на правую ногу. Однажды компания красивых сытых детей, высыпавшая из большого дома, со смехом принялась бросать в него камни, когда человек в лохмотьях протянул в их сторону свою нищенскую миску.
— Уходи отсюда, мерзкая тварь! — крикнул один из детей. — Убирайся в поле и умирай там!
Услышав такие слова, архангел Уриэль заплакал.
— Ну-ну. — Бог похлопал его по плечу. — Я думал, что ты сделан из более прочного материала.
— Да, конечно, — ответил Уриэль, вытирая глаза. — Просто мне показалось, что этот человек внизу олицетворяет собой все несчастья и лишения, выпавшие на долю сыновей и дочерей Земли.
— Ну, разумеется, олицетворяет, — кивнул Бог. — Это ведь Раму, и это его работа. Когда он умрет, его заменит другой. Это почетный труд.
— Возможно, — сказал Уриэль, закрыв глаза и вздрагивая всем телом, — но мое сердце не выдерживает такого зрелища. Его печаль отчаянием наполняет его.
— Отчаяние здесь недопустимо, — заметил Бог, — и потому я должен принять меры, чтобы изменить то, что вызвало его у тебя. Смотри сюда, мой добрый архангел.
Уриэль поднял голову и увидел, что Бог держит в руке алмаз размером с павлинье яйцо.
— Алмаз такого размера и чистоты сможет накормить Раму до самой смерти и обеспечить его потомков до седьмого колена, — сказал Бог. — По сути, алмаза лучше этого нет на Земле. А теперь…
Посмотри… — Наклонившись вперед, он оперся на руки и колени и опустил алмаз между двумя прозрачными облаками. Бог точно рассчитал падение камня, и тот упал на дорогу, по которой шел Раму.
Алмаз был таким большим и тяжелым, что, будь Раму помоложе, он, несомненно, услышал бы, как он ударился о землю, однако слух у Раму сдал за последние годы, равно как и легкие, спина и почки. Только зрение оставалось у него таким же острым, как и прежде, когда ему был двадцать один год.
Тем временем Раму поднимался по дороге на пригорок, ничего не зная об огромном алмазе, который лежал, сверкая и светясь, в туманном сиянии солнечного света по другую сторону вершины. Остановившись и все так же опираясь на свою палку, Раму глубоко вздохнул, и вздох его перешел в жестокий кашель. Держась за палку обеими руками, Раму старался унять приступ, и в тот самый миг, когда кашель стал ослабевать, палка — старая и сухая и почти такая же сносившаяся, как сам Раму, — сломалась с сухим треском, и старик упал лицом в пыль.
Он лежал в пыли, глядя на небо, и не понимал, почему Бог так жесток к нему.
«Я пережил всех, кого любил, — думал он, — но не тех, кого ненавижу. Я стал таким старым и безобразным, что собаки лают на меня, а дети бросают в меня камни. За последние три месяца мне не удалось съесть ничего, кроме объедков, и уже десять лет я не могу вкусно пообедать в кругу семьи и друзей. Я странник на лице Земли, у меня нет своего дома. Сегодня я буду спать под деревом или под забором, и у меня не будет крыши, чтобы укрыться от дождя. Я весь в струпьях, боль в спине не отпускает, а когда я мочусь, то вижу кровь там, где ее не должно быть. Мое сердце так же пусто, как миска для подаяний».
Раму медленно встал, не подозревая, что впереди за пригорком, меньше чем в шестидесяти футах, от его по-прежнему острого взгляда скрыт самый большой в мире алмаз. Он посмотрел на ясное голубое небо.
— Господи, как я несчастен, — произнес он. — У меня нет ненависти к Тебе, но я боюсь, что Ты не друг ни мне, ни всем остальным людям.
Сказав это, он почувствовал себя немного лучше и поплелся дальше, остановившись лишь для того, чтобы поднять более длинную часть сломавшейся палки. Так он ковылял, упрекая себя за излишнюю жалость к себе и за свою неблагодарную молитву.
«Ведь мне есть за что благодарить Господа, — решил он. — Во-первых, день на редкость прекрасен, а во-вторых, хотя мое здоровье и пошатнулось, зрение по-прежнему позволяет мне видеть все. Подумать только, ведь я мог бы и ослепнуть!»
Чтобы представить себе это, Раму смежил веки и двинулся вперед, нащупывая дорогу обломком палки, как это делает своей тростью слепой. Он погрузился в беспросветную тьму, он не видел ни зги. Скоро Раму потерял представление о том, идет ли он в прежнем направлении, как и раньше, или свернул к обочине дороги и вот-вот свалится в канаву. Мысль о том, что при этом станете его старыми хрупкими костями, испугала его, но Раму не открыл глаз, продолжая неуверенно переставлять ноги.
— Вот именно то, что отучит тебя от неблагодарности, старик, — сказал он себе. — Ты проведешь остаток дня, вспоминая, что хотя ты и нищ, но все же не слеп, и потому будешь чувствовать себя счастливым!
Раму не свалился в канаву ни по одну сторону дороги, ни по другую, но постепенно стал забирать вправо, а, миновав вершину, пошел вдоль обочины, так что громадный алмаз остался, сверкая, лежать в пыли, хотя левая нога Раму ступила меньше чем в двух дюймах от него.
Ярдов через тридцать Раму раскрыл веки. Яркий летний свет хлынул ему в глаза, и ему показалось, что этот свет проникает даже в мозг. С радостью посмотрел он на голубое небо, на пыльные желтые поля, на утоптанную серебряную ленту дороги, по которой шел. Раму улыбнулся, заметив, как птица перелетает с одного дерева на другое, и хотя он ни разу не оглянулся на огромный алмаз, лежащий совсем близко позади, болячки и хвори отступили.
— Благодарю тебя, Господи, за зрение! — воскликнул он. — Спасибо -Всевышнему и за это! Может, я увижу на дороге что-нибудь ценное — старую бутылку, которую можно продать на базаре за деньги, или даже монету, но даже если я ничего не увижу, буду смотреть сколько захочу. Спасибо Тебе, Господи, за зрение! Спасибо за то, что Ты есть!
И с этими словами, довольный, он пошел дальше, оставив алмаз на дороге. Тогда Бог протянул руку и, подобрав алмаз, вернул его на прежнее место под горой в Африке, откуда достал. Затем, словно вспомнив что-то (если про Бога можно сказать» что Он что-то вспомнил), Бог отломил ветку железного дерева и бросил ее на дорогу, что вела в Чандрапур, точно так же, как он бросил алмаз.
— Разница в том, — сказал Бог Уриэлю, — что наш друг Раму заметит ветку и она послужит ему палкой до конца его жизни.
Уриэль с сомнением посмотрел на Бога (как почти всякий — даже архангел — может смотреть на пылающее лицо).
— Вы преподали мне урок, Господи?
— Не знаю, — вежливо отозвался Бог. — Ты так считаешь?

Хороші релігійні книги по теології, біблеїстиці http://esxatos.com/books

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 21 вересня 2011, 06:07

ТАЄМНИЦЯ РАЮ

Здоровенний та не надто чемний самурай прийшов до низенького буддійського монаха і каже:
– Монаше, скажи мені, що таке пекло, а що – небо?
Монах поглянув на дужого воїна і зневажливо відповів:
– Сказати тобі, що таке – небо і пекло? Я не можу тобі цього пояснити. Ти брудний і смердиш. Ти – ганьба касти самураїв. Геть від мене! Не можу терпіти тебе!
Самурай розлютився, почав тремтіти. Його лице так почервоніло від гніву, що не міг і слова промовити. Витягнув меч і підніс його, щоб убити монаха.
– Це – пекло, – прошепотів спокійно монах.
Самурай знітився. Скільки ж співчуття і жертовності було в малому монахові, який ризикував власним життям, щоб пояснити йому, що таке пекло! Поволі він опустив меч. Відчув спокій і вдячність – його лице проясніло.
– Це є небо, – прошепотів спокійно монах.

Проживши довге і героїчне життя, один відважний самурай потрапив до раю. Але йому було дуже цікаво подивитися на пекло, і ангел задовільнив його бажання.
Самурай опинився в дуже великому залі, посередині якого стояв стіл, заставлений тарілками зі смачними пахучими стравами. Але ті, що сиділи навколо столу, були бліді, худі, майже скелети... Вони викликали жаль і співчуття.
– Як це можливо? – спитав самурай у провідника. – Адже перед ними стільки страв!
– Дивись: усі, що приходять сюди, одержують дві тонкі палички замість виделок, але вони дуже довгі, і їх треба тримати за кінець. Тільки так можна занести їжу до рота.
Самурай здригнувся від жаху. Страшна кара для тих бідолах: які б зусилля вони не робили, не могли донести до рота ані крихти.
Він не хотів уже більше це споглядати і попросив повернутися до раю.
Але там також на нього чекала несподіванка: він побачив великий зал, такий самий, як у пеклі. У ньому було безліч людей, а на столі – незліченна кількість тарілок зі смачними і пахучими стравами.
Люди також мали по дві тонкі палички (півтораметрові), і треба було тримати їх за кінець, щоб наколоти на них їжу.
Та була одна особливість: люди, що сиділи навколо столу, були веселі, ситі, здорові.
– Як таке може бути? – спитав самурай.
Ангел посміхнувся і пояснив:
– У пеклі всі хочуть брати їжу для себе, бо так робили все своє життя. Тут – навпаки: кожний бере їжу не для себе, а дає її іншим.
Небо і пекло – в твоїх руках. Сьогодні й щодня.


Б.Ферреро. Збірка "Троянда також важлива"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 22 вересня 2011, 05:58

ДУРНИЙ ВУХНАЛЬ

Одному купцеві надзвичайно поталанило на торгах: він продав увесь свій товар, а до порожніх саков поклав декілька злитків золота і срібла.
Він, чоловік обачний, хотів якнайшвидше вернутися додому, тож не гаючись вирушив у дорогу.
Міцно прив'язав до сідла сакви, пришпорив коня і поскакав. Близько полудня купець зробив зупинку в невеликому містечку. Стаєнний слуга, який порав коня, зауважив небезпечну річ:
"Пане, в підкові на правій передній нозі твого коня нема одного вухналя!"
"Дай мені святий спокій, - відказав купець, - залишилося шість верст. Гадаю, нічого тій підкові не станеться. Зараз я не маю часу".
Пополудні купець знову зупинився в якомусь заїзді й наказав дати своєму коневі оберемок вівса. Слуга, що працював у стайні, прийшов і сказав:
"Пане, на правій передній нозі твого коня погано тримається підкова. Якщо хочеш, я можу її прикріпити".
"Дай мені святий спокій, - відповів купець, за ті дві версти, що мені залишилися, нічого коневі не буде".
Умостився в сідлі й рушив далі. Скоро, однак, чоловік запримітив, що кінь усе частіше спотикається, а далі й припадати на ногу почав. Тривало це недовго. Врешті-решт кінь упав і зламав ногу. Купець розгубився, заметушився, врешті вирішив, що коня залишить, а сам піхотою піде далі. Ніч застала його на лісовій дорозі. Тут на нього напали розбійники і пограбували до нитки. Нещасний, побитий, купець на світанку доплентався до дому.
"Усе через той дурний вухналь!" - нарікав він.

Подружжя не зв'язати ланцюгами. Поєднати людей на довгі роки можна лише сотнями тонесеньких, майже непомітних ниточок. Але ми так сильно поспішаємо, що зазвичай і не помічаємо,як вони, одна по одній, рвуться.
Спохоплюємося, коли зненацька стається трагедія.


Б.Ферреро. Збірка "Кола на воді"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 23 вересня 2011, 06:51

КОМА

Була собі колись кома, яка страшенно обурювалася через те, що всі її легковажать. Навіть діти з початкових класів не надто звертали на неї увагу.
Бо яке значення має нині кома? Прецінь у газетах її майже не вживають, а якщо і ставлять, то радше випадково.
Та якогось дня кома збунтувалася.
Один із президентів, після тривалих перемовин із провідником супротивної сторони, написав суху нотатку: "Роззброєння, неможливе застосування зброї", – і відразу передав її генералові.
І тут кома спересердя вирішила здійснити свій план пімсти і – перестрибнула через одне слово.
Генерал відкрив листа і прочитав: "Роззброєння неможливе, застосування зброї".
І вибухнула війна.

У пущі в Колорадо туристи захоплювалися рештками велетенського дерева, яке мало близько nів тисячі літ. Коли Христофор Колумб дістався до Америки, на тому місці росло молоденьке деревце. Воно перетривало бурі, землетруси, тисячі атмосферних катаклізмів, снігові лавини. Щоб обняти його пняк, треба було узятися заруки двадцятьом людям.
Та якось малесенький, майже невидимий шкідник відклав на корі невелику кількість мікроскопічних яєчок. З них вилупилися невеличкі личинки з невгамовним апетитом. І за кілька місяців дерево-велетень, що пережило бурі, було знищене.
Будь уважним до дрібниць, бо з них народжуються великі речі.


Б.Ферреро. Збірка "Таємниця червоних рибок"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 24 вересня 2011, 06:49

ВОВК У ВИФЛЕЄМІ

В околицях Вифлеєму жив собі один вовк. Він був справжнім пострахом для тутешніх пастухів, які мусили цілими ночами стерегти від нього стада своїх овець. Хтось із пастухів завжди залишався на сторожі, а вовк усе ходив голодний, підступний і злий.
Та ось настала дуже дивна ніч. Пасовиська сповнилися світлом, музикою і життям. Скрізь звучали дивовижні ангельські пісні. Народилося дитятко – такий маленький рожевий клубочок.
Вовк здивувався, що прості суворі пастухи, всі як один, побігли, аби уздріти дитя. "Скільки метушні через це людське щеня", – подумав про себе вовк і крадькома рушив услід за пастухами. Коли побачив, що пастухи заходять до стаєнки, зупинився у тіні і став чекати.
Пастухи принесли дари, привітали чоловіка і жінку, шанобливо поклонилися дитині і вийшли. Чоловік і жінка, виснажені, стомлені працею і неймовірними пригодами, що їм приніс той день, заснули.
Хитрий вовчисько лише о цій порі пробрався до стаєнки, отож його ніхто не помітив, хіба дитя. Воно відкрило свої великі оченята і дивилося на видовжений вовчий писок, а звір крок за кроком, поволі, але невблаганно підходив щораз ближче. Вовк відкрив пащу, висолопив гарячого язика, а очі його горіли, немов жарини. Проте дитя не виявляло ознак страху.
"Ласий шматочок", – подумав вовк. Його гарячий подих уже сягав дитини. Звір увесь зібрався, аби схопити крихітну здобич.
І в ту саму мить дитяча рука, немов маленька тендітна квітка, ласкаво й ніжно погладила його по голові. Уперше хтось так доторкнувся до його жорсткої і кудлатої щетини. А далі голосом, якого вовк зроду не чув, дитя сказало: "Вовче, я дуже люблю тебе".
І тоді у темній стаєнці сталося щось неймовірне. Вовча шкіра розтріслася і впала на землю, а з неї з'явився чоловік, який тут же упав на коліна, поцілував рученята дитятка і став у тиші молитися. Потому той, хто був передше вовком, вийшов зі стаєнки і з піднесеною догори головою звіщав усім: "Народилося Боже Дитя, яке дасть вам справжню свободу! Прийшов Месія, Він нас перемінить!"

Перемінювати створіння через любов – такий був Божий план. Можливо, вдається він лише з тваринами...

Б.Ферреро. Збірка "Таємниця червоних рибок"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 25 вересня 2011, 07:51

ВІДПУЩЕННЯ ГРІХІВ

Один добрий, хоч і слабкий християнин сповідався парохіяльному священикові. А сповідь його завжди нагадувала зіпсовану грамофонну платівку: ті самі провини, а передовсім - той самий поважний гріх.
- Ну, годі! - сказав йому нарешті з досадою отець-парох. - 3 Богом не жартують. Останній раз я відпускаю тобі цей гріх. Пам'ятай - останній!
Утім, через п'ятнадцять днів чоловік ізнову приступив до сповіді, аби сповірити той самий гріх.
Сповідникові таки урвався терпець:
- Я застерігав, що не дам тобі розрішення. Тільки це може тебе навчити...
Скривджений і осоромлений, мужчина підвівся з колін.
А просто понад сповідальницею висіло на стіні велике гіпсове розп'яття.
Мужчина звів на нього погляд.
І ту ж мить гіпсовий Христос на гіпсовому хресті ворухнувся, здійняв руку і вчинив знак розрішення: "Відпускаю тобі провину твою..."

Кожна людина зв'язана з Богом певною ниткою. Коли вчиняємо гріх, ця нитка уривається. Та коли вболіваємо над нашою провиною, Бог зав'язує на тій нитці вузлик і, отже, вона стає коротшою. Розрішення наближає нас до Бога.
"Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж. над дев'ятдесят дев'ятьма праведниками, що їм не треба покаяння" (Лука, 15, 7).


Б.Ферреро. Збірка "Звуки арфи"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 26 вересня 2011, 07:17

ВІЗИТ

Якогось дня до однієї з парохій дійшла вістка безпосередньо з раю:
"Сьогодні ввечері до вас із візитом прибуде Ісус".
Парох поспішив усіх про це повідомити.
Натовпи людей зібрались, щоб це побачити. Усі очікували від Нього прекрасної промови, але Він обмежився посмішкою, і коли Його представляли, лише привітався: "Добрий вечір". Парафіяни наввипередки запропонували Йому нічліг, передовсім священик, але Він чемно відмовився від запросин, мовивши, що хотів би провести ніч у храмі. Це всім сподобалось.
Покинув храм непомітно, задовго до того, як відчинили двері.
Коли посходились люди, побачили розмальований храм. Повсюди на стінах було написано лиш одне слово. Усюди одне і те ж: "Стережіться!" Не було жодного закутку, який би обминув: двері, вікна, колони, вівтар, навіть Біблія, що була на амвоні. Зусібіч – "Стережіться".
Слово увічнене великими й малими літерами, фломастерами, авторучкою, маркерами, аерозолями, усіма можливими кольорами. Де лиш спинялось око, повсюди бачило: "Стережіться, стережіться, стережіться, стережіться, стережіться, стережіться..."

І як наблизився і побачив місто, Він над ним заплакав, кажучи: "Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру! Але тепер воно закрите перед твоїми очима!" (Як. 19, 41-42). Ісус плаче, дивлячись на наше життя. Плаче над Палестиною, Індонезією, Іраком, Україною. Плаче над нашими містами, де панує байдужість, несправедливість, насильство. Плаче над усіма, хто йде в храм, але думки їхні далеко...

Б.Ферреро. Збірка "Життя – це все, що ми маємо"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 27 вересня 2011, 05:55

СКАРБ

Батько сімейства натер машину мастикою і старанно пуцував, щоб надати їй бажаного полиску.
Одинадцятилітній син допомагав йому – він чистив шматкою бампер.
"Бачиш, сину, – мовив з повагою батько, – ця машина – справжній сімейний скарб. З нею треба поводитися обережно, дбайливо, їй треба приділяти увагу і час".
"Так, тату!"
"Розумний хлопчик!"
Після хвилинної мовчанки дитина тихо промовила: "А я не є сімейним скарбом?"
"Чому ти таке питаєш?"
"Бо ти ніколи не маєш часу для мене".

Який твій родинний скарб?

Один мій приятель має сина, який страшенно любить кошиківку. Приятель ніколи не цікавився цим видом спорту. Але якось присвятив відпустку, аби поїхати зі сином і подивитися всі ігри на європейському турнірі з кошиківки. Окрім того, що та виправа зайняла понад три тижні, себто цілу відпустку, вона й коштувала немало.
Коли вони повернулися, я спитав у приятеля: "Чи ти справді так любиш кошиківку?"
"Ні, терпіти не можу, – відповів він. – Але я дуже люблю свого сина".

Б.Ферреро. Збірка "Таємниця червоних рибок"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 28 вересня 2011, 06:46

КРАМНИЦЯ

Одному юнакові приснилося, що він увійшов до великої крамниці. За прилавком стояв ангел.
– Що ви продаєте? – спитав юнак.
– Все, що бажаєте, – чемно відповів ангел.
Юнак почав перераховувати:
– Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедливості для покривджених, терпимості та щедрості до чужинців, любові в родинах, праці для безробітних, єдності в Церкві і... і...
Ангел перервав його:
– Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо плодів, а тільки насіння.

Одна Ісусова притча починається так: “Царство Боже подібне до насіння, що один господар казав посіяти на своїм полі...”
Царство – це завжди початок. Малесенький, майже незначний початок. Сам Бог прийшов на землю, як зерно, як квас, як малесенький паросток.
Зерно – це чудо. Навіть найбільше дерево виростає з малого зерна. Твоя душа – це поле, на якому посіяні важливі діла та великі цінності.
Чи дозволиш їм вирости?


Б.Ферреро. Збірка "Троянда також важлива"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 29 вересня 2011, 06:03

ЛАНЦЮЖОК І ГРЕБІНЕЦЬ

В одному глухому закутку світу жило подружжя, в якому з першого дня шлюбу взаємна любов не тільки не маліла, а постійно росла. Обоє були з бідних сімей, і кожен носив у своєму серці одне велике, але, мабуть, нездійсненне бажання. Чоловік мав золотого годинника - дарунок від батька - і завжди мріяв про золотий ланцюжок до нього. А в жінки було чудове довге світле волосся, і вона мріяла про перламутровий гребінець, щоб укладати і прикрашати його. Вони знали про потаємну мрію один одного.
З роками їхні бажання не згасали, однак чоловік уже мріяв про гребінець для жінки, а жінка - про золотий ланцюжок для чоловіка.
Вони вже давно навіть не розмовляли про це, проте кожен продовжував носити в серці свою потаємну мрію.
Настала десята річниця їх шлюбу. Вранці, розплющивши очі, чоловік побачив усміхнене лице своєї дружини. Вона була коротко підстрижена - де й ділася розкішна довга коса!
- Що ти зробила з волоссям? - вражений, запитав він.
Жінка розтулила долоню - на ній виблискував золотий ланцюжок.
- Я продала волосся, щоб купити ланцюжок до твого годинника.
- О, кохана, - промовив чоловік і відкрив свою долоню, в якій лежав чудовий перламутровий гребінь. - А я продав годинника, щоб купити тобі гребінець.
Вони кинулися в обійми, щасливі з того, що мають одне одного.

"Поклади мене печаттю на твоїм серці,
печаттю на твою руку;
любов бо, як смерть, сильна.
Водам великим любови не вгасити,
Ані рікам її не затопити.
Якби хто за любов віддав скарби свого дому,
Зазнав би лиш погорди великої" (П. п. 8, 6-7).

У житті є тільки одне велике щастя: любити і бути любленим.


Б.Ферреро. Збірка "Це знає тільки Вітер"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 30 вересня 2011, 06:39

БАЧИТИ БОГА

Одного разу могутній король скликав усіх чаклунів, мудреців та жерців свого королівства, жадаючи, аби вони показали йому Бога. їм загрожувала найстрашніша кара, якщо не потрафлять цього зробити. Бідолахи у відчаї рвали на голові волосся, не знаючи, що діяти. Тоді з’явився один пастух, який пустив вістку, що може дати собі раду з цим завданням.
Його відразу представили королю. Пастух вивів короля на терасу.
— Подивись на сонце! — сказав він.
За якусь хвилину король затулив очі і вигукнув:
— Ти що, хочеш, аби я осліп? О Господи!
— Сонце — це лише малесенька частинка Творця, — відповів йому тоді пастух, — ба навіть не одна іскра Його сяєва... Як же ти можеш сподіватися, що твої очі уздрять Його самого?

Щодня учень ставив одне і те саме питання:
— Як мені знайти Бога?
I щоденно отримував від свого учителя ту саму таємничу відповідь:
— Ти повинен цього хотіти.
— Але ж я прагну Його усім своїм серцем. Чому ж не знаходжу?
Якось учитель разом із учнем купалися в ріці. Раптом учитель вхопив хлопця за голову і занурив його цілого у воду і досить довго не відпускав. Бідолаха у цей час тільки розпачливо борсався, намагаючись вивільнитися.
Наступного дня учитель спитав:
— Чому ж бо ти так сіпався, коли я тримав тебе під водою?
— Бо мені страшенно бракувало повітря.
— От коли тобі буде дарована благодать так само відчувати потребу у Господеві — неодмінно знайдеш Його.

Б.Ферреро. Збірка "Спів польового цвіркуна"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 01 жовтня 2011, 07:14

І знялася хуртовина, ще й з вітром, і хвилі линули у човен, отож уже наповнювався.
А він на кормі, — спав на подушці.
(Мр. 4, 37-38)



Ізабелла запізнювалася. Вона завжди запізнювалася. І, як завжди, протягом решти дня "наздоганяла час". Найперше мусила догнати автобус, щоби заїхати на роботу, а, поспішаючи, часто сідала не в той, що треба, й укотре запізнювалася в контору. Потім, після невдалих перегонів із годинником, щоби опинитися за письмовим столом до того, як з’явиться керівник, намагалася впоратися з купою листів. Але й тоді, поспішаючи, знову зробила стільки помилок, що половину записів треба переписувати. Одно слово, розпочався черговий стандартний день у житті Ізабелли. День страшенного поспіху, перегонів без перепочинку й справ, які вона робила пізніше, ніж треба. Змарнований день. А оскільки такі дні стали правилом можна б, узагальнюючи, сказати, що вона марнувала життя.

Без сумніву, це могло тривати безконечно. Однак сталося те, що мало радикально змінити життя Ізабели. Одного дня вона, поспішаючи, переходила вулицю і потрапила під машину, знепритомніла, і її відвезли до найближчої лікарні. Коли дівчину заносили в лікарню, вона на мить отямилася й зрозуміла, де вона є. Досить було зауважити написи на дверях: "Вхід до лікарні швидкої допомоги", "Приймальний покій", "Реєстратура", "Аптека" тощо. З невідомих причин перші два написи закарбувалися у пам’яті, і дівчині здавалося, що вона чує голоси, які повторюють їх, наче рефен: вхід до лікарні швидкої допомоги… швидка допомога… поспіх… приймальний покій… чекати на прийом… очікування… чекати… необхідність чекання… треба чекати… Потім Ізабелла провалилася в кому.

У комі її свідомість перебувала на межі життя й смерти – у стані, який сучасна медицина й психологія щойно розпочали досліджувати.

Дівчина раптово опинилася в дивній країні не з цього світу, де здавалося, все немов укрите пеленою. Могла, наче крізь імлу, бачити ліс або, виразніше, — галявину, освітлену надприродним світлом, яскравість якого приглушувала напівпрозора мла. Однак, на відміну від цього невиразного тла, дві постаті було добре видно. Однією з них був Поспіх, який, як здавалося, цілий час почувався неспокійно. Саме у цей момент він ходив туди-сюди, розмахуючи руками, щось вигукуючи й вибухаючи час від часу нестримним сміхом. Друга постать спокійно спостерігала за дивною поведінкою Поспіху. То був Спокій. Це ім’я дуже пасувало йому, адже його обличчя віддзеркалювало свого роду величний спокій, який справив на Ізабеллу найбільше враження. Обидві особи розмовляли.

— Добре, добре, добре, — говорив Поспіх з ноткою тріумфу у своєму високому, металевому голосі, — я запровадив цю дівчину туди, куди хотів: на лікарняне ліжко, — закривавлену, травмовану й пригнічену. Ах, у житті бувають солодкі хвилини й у нас, чортів. – Тоді з іронічним хихотінням звернувся до іншої постаті. — Чи погодишся зі мною, мій любий Спокою, що мені більше щастить з Ізабелою, ніж тобі? Подивись на неї – на цю людину, що зависла між життям і смертю, на цю жертву власного нерозважливого поспіху! Справді, мусиш визнати, що якщо протягом років постійно підганяти, то це приносить найліпший результат. І мушу сказати, вибач мені за щирість, що як ангел-хоронитель ти, без сумніву, програв.

Спокій із повагою слухав цю тираду. Та коли співрозмовник згадав про поразку, пов’язану з Ізабелою, на його вустах промайнула тінь посмішки.

— Можливо, Поспіху, твоя радість передчасна, — відповів лагідно. – Не забувай, що Ізабелла – інтелігентна дівчина. Раніше чи пізніше вона розкусить твої фокуси. У відповідь демон вибухнув гротесковим іржанням. Коли, збуджено жестикулюючи, він почав пояснювати, то пришвидшив нервові кроки.

— Ні, Спокою, не розраховуй на це. Дівчина перебуває від надто сильним моїм впливом, щоби побачити, що з нею діється. Завдяки моїм наполегливим заходам потреба поспіху вкоренилась в її свідомість ще в ранньому дитинстві. Поспіши, Ізабелло, поспіши! Швидше, Ізабелло, швидше! Не думай, Ізабелло, не плануй! Просто поспішай, поспішай, поспішай! А тепер, Спокою, дозволь тебе запитати: хто міг би встояти перед таким ідеально запланованим узалежненям?

Ці слова, проте не переконали Спокій:

— Погоджуюся, Поспіху, що ти проявив себе як найліпший фахівець, коли передавав моїй підопічній свою нетерплячість.

Коли прозвучало слово "нетерплячість", Поспіх, який нервово ходив і був повернений плечима до співрозмовника, зупинився на півкроку й обернувся, бо це слово його зачепило за живе.

— Нетерплячість? – повторив, займаючи оборонну позицію. – Звичайно, що я нетерплячий. Ми чорти, всі нетерплячі! І нема нічого дивного в тому, що ми такі. Хто не був би таким у нашій ситуації? Ми не такі, як ви. Ви маєте весь час у світі, ми – ні. Ви маєте цілу вічність, ми ж – лише ті рештки часу, які залишилися до Страшного Суду. І це час нашої свободи невблаганно спливає секунда за секундою. Потім повернемось до пекла. Хто не нервував би, думаючи про це?

— Тому твоя гра полягає в тому, щоби зробити людей такими ж нервовими, як ти?

Поспіх трохи розслабився. У його голосі коли відповідав, знову вчувалася зарозумілість.

— Звичайно, що так! Чим менше люди думають, тим ліпше для нас. Коли починають думати, дуже швидко приходять до висновку, що поспішати невигідно. Кожен повинен це знати. Їхня власна приказка говорить про це дуже чітко. Пам’ятаєш латинський вислів "Festina lente" — "Поспішай повільно" ? Светоній знав це вже дев’ятнадцять століть тому.

— Ти мав на увазі цезаря Августа? – неохоче виправив Спокій.

— Август… Светоній… яке значення? – нетерпляче відповів демон. – Зрештою, вже греки знали це ще до них і часто повторювали: "Speude bradeos". Усе це зводиться до одного. Роби все повільно, щоби швидше досягти бажаного, добре виконуючи працю. Це звичайний здоровий глузд.

Спокій посміхнувся.

— О? – запитав глузливо. — Тільки здоровий глузд?

Демон глянув збентежено, немов його спіймали на гарячому, коли він намагався виставити дурнем того, хто набагато розумніший за нього.

— Та добре вже, адже знаєш, що маю на гадці.

— Так, Поспіху, знаю, що маєш на думці, але було би значно чесніше, якщо б ти сам сказав, що думаєш. Ми говоримо з тобою тільки про здоровий глузд. Ти і я знаємо, що діється, коли люди трохи сповільнюють темп і на хвилю сходять зі своєї каруселі. Вони починають думати – а це вже щось, що, на твою думку, погане само в собі. До того ж, вони роблять значно більше або значно гірше, ніж думаєш ти. Вони присвячують різній діяльності, що живить їхні душі. Милуються заходом сонця, читають поезію, слухають справжню музику, подають руку другові, вдивляються в море й нюхають троянди…

— Коли роблять це, ти прекрасно знаєш, що відбувається, чи не так? Люди стають людянішими, ближчими до всього сотвореного, відкритішими до слів мого Вчителя…

— Так, так, — неввічливо перебив Поспіх. При кожній згадці про Бога він почувався не у своїй тарілці. – Але й надалі більшість людей занадто дурні, щоби зрозуміти це. Певна річ, — додав із задоволеною міною на обличчі, — перешкоджаємо їм побачити правду, наскільки лише можливо це зробити. З цього погляду, мій любий Спокою, мусиш визнати, що наш час, час гарячкового поспіху, є нашим особливим тріумфом. Люди більше не мають часу думати. Вони тільки поспішають або, як кажуть, "економлять час". Насправді ж часто прямують до власної загибелі, як це, без сумніву, станеться з Ізабелою, якщо вона продовжуватиме жити і такому темпі.

— Я на твоєму місці, Поспіху, завчасу не проголошував би перемогу. – Ангел замислився на хвилю і додав: — Одного дня Ізабелла додасть два до двох і зрозуміє, наскільки жалюгідною вона є зі своїм нетерплячим поспіхом. Або колись у рідкісну для неї хвилину відпочинку візьме до рук Біблію, перечитає Євангеліє і з подивом відкриє для себе, що Ісус ніколи не поспішав.

У цю мить Поспіх затремтів.

— Не промовляй цього слова! – верескнув.

— Якого слова: — запита Спокій.

— Маю на увазі те ім’я, те ім’я, яке навіює жах і паралізує нас щоразу, коли хтось вимовляє його.

— А! вигукну простодушно Спокій, маєш на увазі ім’я І…

— Так, перебив Поспіх, саме його. Не називай цього імени знову!

Спокій усміхнувся, кажучи:

— Ну, добре, пошкодую тебе. Та не забувай, що одного дня це ім’я стане знаком твоєї поразки.

— Знаю, знаю, знаю! – завив демон, — та поки що… — І в цю мить на його обличчі з’явилася щось подібне на посмішку, — наразі багато таких жінок, як Ізабелла, належать нам. Поки вони живуть у поспіху, ми можемо робити з ними все, що захочемо.

Спокій посерйознішав.

— Визнаю, — сказав, що наразі Ізабелла слухає тебе. Але повір мені, не завжди так буде. Хто знає? Можливо, цей серйозний випадок, який ти так уміло спровокував, обернеться проти тебе. Якщо Ізабелла бодай на кілька днів залишитися в лікарні, що дуже правдоподібно то матиме час для роздумів. І хто знає, що тоді станеться? Бачиш, Поспіху, цього разу, ведучи гру, ти міг помилитися у своїх розрахунках. Провидіння мого Вчителя здатне використовувати навіть твої фокуси, щоби осягнути власну мету. Я не здивуюся, якщо Ізабелла незабаром відкриє для себе потребу очікування – очікування, думання, зосередження, пізнання. Пізнання дійсно важливих справ. Бог ніколи не поспішає, бо Він завжди займається тільки вагомим і важливими справами.

Коли Ізабелла вийшла з коми, детально пам’ятала дивний діалог між Поспіхом і Спокоєм, який почула. У її голові продовжували звучати, як відлуння, два слова: "поспіх" і "очікування".

Коли через шість тижнів вона вийшла з лікарні, то була вже іншою людиною. Жодного поспіху. Жодних запізнень на роботу. Жодного хаотичного писання й переписування. Завжди була спокійною, зорганізованою, зібраною, зосередженою , добре працювала. І, що найважливіше, була щасливою. Тепер час до часу, повертаючись з роботи, звикла спокійно сідати в автобус і молитись такими словами: "Дякую тобі, Спокою. Ти мав рацію. Коли зупиняюся й хвилю чекаю, замість поспішати до щоденних справ, здається мені, що віднаходжу Бога набагато легше. Справді, якщо дивлюся достатньо довго, то знаходжу його всюди!". Після цього часто додавала: "Ага, при нагоді скажи, будь ласка, Поспіхові, щоби пошукав собі іншу Ізабеллу. Бо ця більше не хоче знати його".



Ніл Ґвілемет. "Історії для душі: Лагідний подув"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 02 жовтня 2011, 07:59

ДОСКОНАЛИЙ ДУРЕНЬ

Ми нерозумні Христа ради…
(1 Кор 4,10).



Ніхто ніколи не міг подумати, що Ема – розумна дівчина. Справді, зі своєю солодкою, щирою усмішкою, була якнайбільше сповненою простоти істотою, яку будь-коли створив Бог. Вона не була дурною, навпаки – їй було до цього далеко. Просто володіла вродженим даром відкритості серця й щирости – рисами, які помилково вважають наївністю. У серці Ема залишалася дитиною, а для цього певна річ, їй не могли пробачити.

Коли Емі випросилося 18 років, вона покинула рідні краї й переселилася до міста, де найнялася служницею до багатої родини Габріелів. Працедавці були снобами, що не шанували своїх працівників. Фамільярність, з якою трактували їх, не знала меж. Господарі не лише не знали імен своїх працівників, але й ставилися до них так, наче ті були лише трохи важливішим, ніж меблі. Емі було важко погодитися з цим, бо від народження мала добре серце. Однак вона не мала вибору. І незважаючи на всі зусилля, яких дівчина докладала, щоби бути милою й увічливою, Габріелі нібито не помічали її. У їхніх очах вона була тільки служницею тобто, іншими словами, — знаряддям. А хто хотів би потоваришувати зі знаряддям?

Одним із багатьох обов’язків Еми було супроводжувати до храму стару матрону з роду Габріелів, апатичну стареньку пані, яка ніколи не мала ні для кого зі свого оточення жодного доброго слова. Родина, однак, терпіла її пихатість, оскільки старенька була власницею цілого родинного маєтку, хоча сама ним не керувала. Ема, як могла, старалася уприємнювати час нестерпній вдові під час щоденної дороги до храму, та єдиним її "досягненням" були нові настирливі зауваження старої пані, яку дратував простий підхід дівчини до людей.

Незважаючи на їдку вдачу своєї пані, Ема полюбила ці щоденні походи. Насправді то була єдина можливість вирватися з лабетів численних обов’язків. Оскільки дівчина болісно переживала, що не має освіти, вирішила якнайуважніше слухати літургію, сподіваючись, що засвоїть дещо з мудрості Святого Письма. Одного разу її особливо зворушило повчання Ісуса про те, що треба стати малим, як дитина. Так само й наука апостола Павла, викладена в листах, глибоко врізалися їй у пам'ять, — християнин з огляду на Христа, мусить стати дурнем і так звану мудрість світу трактувати як дурниці. Дивним чином ці думки полонили Ему, і вона розмірковувала над ними по дорозі до храму й назад. Єдина проблема полягала в тому, що Ема не знала, чи коли-небудь зможе жити за цим ідеалами.

Одного дня господиня (не стара пані Габріель, а її донька й теперішня хазяйка дому) зауважила, що бракує одного персня. Це спричинило страшне заворушення. Кожен отримав наказ шукати перстень, але всі зусилля пішли намарно – його не знайшли. Взагалі, з’ясувати, куди пропав перстень, було дуже просто. Юзефіна, одна з доньок-підлітків пані, потайки взяла перстень на прийом, аби похизуватися ним. На нещастя, загубила його. Потім, побоюючись покарання, нічого не розповіла матері про неприємну пригоду. Ема зовсім випадково дізналася про це.

Зрозуміло, що після наполегливих, але безрезультатних пошуків господиня почала підозрювати, що хтось із прислуги вкрав її прикрасу. Оскільки Ема була останньою, кого прийняли на роботу, а до того нічого подібного не траплялося, то відразу ж підозра впала на неї. Господиня обшукала кімнату Еми, коли та була зі старою панею в костелі. Після повернення Ема помітила, що її речі обшукали, і не треба було бути дуже кмітливою, щоби здогадатися в чому річ. Що ж вона мала робити? Захистити свою репутацію, розповісти господині, хто є справжнім винуватцем у цій справі? Поговорити з Юзефіною і переконати дівчину, щоби зізналася у всьому матері? Звільнитися з роботи поки її формально не звинуватили й не вигнали?

Всі ці й багато інших запитань клубочилося в її голові до кінця дня. Виконуючи свої обов’язки, вона молилася про спокійний плин думок, чого ніколи раніше не робила. Проте її розум був, наче спаралізований. Вона не могла думати ні про що інше, адже якщо стане відомо, що винна Юзефіна, яка мовчала протягом усього часу безладдя, що запанувало в родині і на багато днів зруйнувало звичайний ритм життя, то це може спричинити кризу в стосунках дівчини з матір’ю. Мати, яка й так ніколи не була близькою з Юзефіною, без сумніву, розгнівалася би через лицемір’я доньки, а це свою чергою значно погіршило б їхні, і без цього не надто добрі, стосунки. Це означало би ще один поділ у родині, якій завжди бракувало справжньої єдности. Роздумуючи про все, Ема того вечора вирішила, що мовчатиме, — і нехай діється, що завгодно.

Наступного ранку під час бурхливої розмови господиня різким тоном повідомила Емі, що підозрює її в крадіжці персня.

— Що можеш сказати на свій захист?

— Нічого, прошу пані, — спокійно відповіла Ема. А потім, спокійно дивлячись жінці просто у вічі, додала. – Можу тільки сказати, що я ніколи в житті нічого не вкрала.

Очевидна щирість, яка проявлялася в поведінці й цілій поставі Еми під час цього допиту, будь-кого переконала б у її невинності. Господиню ж це трохи зворушило, але не переконало. Однак вона вирішила не виганяти дівчину, сподіваючись, що, врешті Ема сама видасть себе й приведе до того місця, де сховала перстень. Розмова закінчилася тим, що дівчині було наказано повертатися до своїх обов’язків і надалі бути обережнішою.

Інцидент з перснем став початком нового етапу в житті Еми. Якщо дотепер усі мешканці дому більше або менше ігнорували її як особу, що не заслуговує на увагу, то тепер до неї ставилися з неприхованою зверхністю. А оскільки на погорду Ема, зазвичай, відповідала милою усмішкою, то її почали сприймати як дурненьку. А хто ж міг співчувати дурненькій?

Така ситуація зберігалася протягом багатьох тижнів. Тижні згодом перетворилися на місяці. А останні, врешті, розтягнулися на довгі 17 років. Увесь цей час Ема була цапом-відбувайлом і мішенню для насмішок та глузувань від усіх мешканців дому, навіть сусідів. І як би вона не старалася, виглядало, що Ема нікого не може задовольнити і нічого доброго зробити. Від ранку до вечора вона була змушена терпіти буркотіння господині, ворожість Юзефіни (яка завжди боялась, що Ема може видати таємницю), а також приниження від інших домочадців, включно з водієм і кур’єром. Це були важкі роки для Еми. Вона часто думала про те щоби знайти роботу деінде. Однак здоровий глузд підказував, що якщо ти є лише слугою, то немає значення, хто господиня: все одно в очах останньої залишишся тільки служницею – або іншими словами – знаряддям праці.

Проте ці важкі роки значно вплинули на внутрішнє життя. Ніде й ні в чому не знаходячи розради, вона весь свій вільний час присвоїла читанню Євангелія й роздумів над ним особливо над страстями Господніми. Захоплена Святим Письмом, під час виконання домашніх обов’язків уявляла собі, що присутня на суді Ісуса. Відтак перед нею поставала сцена в преторії, де Ісус стояв, на посміховисько зодягнений у червоні шати, а вояки глумилися з Нього. Або ж бачила сцену, коли Ірод насміхався з Ісуса. Зрозуміло, що у своїй простоті ніколи не подумала би про те, щоби порівняти себе з Ісусом. Однак відчувала, що існує невидимий зв'язок між Ним і нею, і ця думка була для Еми втіхою в її недолі.

Хто зна, скільки ще тривала би ця ситуація. Та певного трагічного грудневого вечора служба Еми несподівано закінчилася. Дорогою додому, після молитовної зустрічі, на неї напав озброєний хуліган, жорстоко побив і покинув непритомною в рові. Наступного ранку її знайшли без свідомості й у критичному стані відвезли до шпиталю. Через кілька днів Ема опритомніла на кілька хвилин – цього часу їй вистачило, щоби прошепотіти медсестрі, яка опікувалася нею, що від усього серця пробачає своєму нападникові. Тієї ж ночі, після короткої агонії, Ема померла.

Господиня, дізнавшись, що сталося з її колишньою служницею, висловила лише одне зауваження:

— Бідна Ема, ніколи не мала й крихти поваги до себе. Та смішна дівчина дала бандитові себе вбити і смиренно вибачила йому, замість того, щоби послати його пекла. Просто божевільна!

Господиня повністю мала рацію: Ема була божевільною. Тим часом ця божевільна дівчина тепер переживала чудовий час, прогулюючись у небесних сферах у товаристві Франциска, Домініка, Терези й усіх інших Божих безумців.



Ніл Ґвілемет. "Історії для душі: Лагідний подув"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)


Повернутись до “Добре Слово”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей