Чи потрібна нам критика?
Додано: 18 березня 2010, 16:26
Слава Ісусу Христу!!!
Дорогі друзі, мене, як редактора суспільно-релігійного часопису і просто як журналіста (навіть як журналіста, який зобовязаний дотримуватись золотого правила "Люди повинні це знати"цікавить більше) давно мучить ось таке питання. Спочатку, якщо не буде важко, прочитайте, до прикладу, ось цей матеріал - "Богородиця Пенальті"( http://patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;632;416/ ), який присвячений написанню і благословенню в Коломийській єпархії ікони присвяченої чемпіонату з футболу "Євро 2012" ( http://galinfo.com.ua/news/57535.html ). Питання в мене не по змісту статті, бо зрештою - це думка автора і з ним може багато хто не погодитись і я навіть заохочував людей, які не погоджувались написати відповідь, щоб читачі бачили дві позиції, але чомусь ніхто так цього і не зробив. А питання ось в чому, після публікації цієї статті мені вже кілька разів доводилось чути запитання "Навіщо Ви таке друкуєте?", тобто суть таких запитань - "Навіщо Ви критикуєте єпископа?" "Навіщо провокуєте полеміку і ворожнечу в Церкві, порушуєте спокій?" і "Чи це піде для добра Церкви?".
Я щиро сидів і міркував над цим. Чи добре я роблю? Звичайно, як в журналіста в мене такого питання не стоїть - писати можна і треба про все. Звичайно планка мусить бути високою, тобто я собі її так ставлю, бо страшно не люблю критиканства і розкручування журналістами інтриг, і взагалі - не люблю "жовтизни". І мені не подобається, що в Церкві є своя "жовта преса" - думаю їй тут не місце. Це моя позиція як журналіста.
Але окрім цього я перш за все вірний Церкви і також маю свою частку відповідальності в ній. І часом мені доводиться чути, що задля добра Церкви можна дещо не досказати, промовчати. І як писав колись Олександр Шмеман, що нам часом кажуть, що заради Церкви можна навіть збрехати. І він дуже влучно говорить, що так питання стояти не може. Ми не повинні робити нічого "заради Церкви", а тільки "заради Христа" і діючи для Христа ми діємо для його Церкви. І зрозуміло, що задля Христа вже не випадає промовчати чи збрехати. Так само мене вчить Католицька Церква (читай документи про соціальну комунікацію Католицької Церкви), а ще влучнішими є слова Папи Івана Павла ІІ, що Церква повинна бути будинком зі скла, а журналісти повинні помагати їй ці вікна мити. Я думаю, що всі пам"ятають статтю Мирослава Мариновича "Коли у гріх впадає священик..." у Львівській газеті. ВІд самого пана Мирослава знаю, що його готові були розірвати за це. Але також він одного разу розповів мені, що глава УГКЦ сказав йому "Дякую, Вам за те що Ви так любите Церкву!" (Сподіваюся, що пан Мирослав вибачить мені за те, що я це кажу публічно, але я думаю, що це повинні знати люди). Звичайно, для того щоб критикувати будь-яке явище (незалежно від того чи це в Церкві) треба самому бути самокритичним і бездоганним в моральному плані. Інакше така критика не має жодної ваги. Далі. Існує такий собі "негласний" декалог "Як критикувати Церкву" і в ньому є дуже влучні підказки, як це робити так, щоб "не нашкодити".А починається цей декалог з чистої "журналістики" 1. Говорити в дусі свободи!
Якщо хтось є в Церкві, то він співвідповідальний за цю Церкву. Тож про проблеми Церкви мусить говорити в дусі свободи і відповідальності. 2. Говорити сміливо! Церква не потребує заляканих християн і заляканих критиків. Необхідна відвага. Щоб називати гріхи своїм іменем, щоб надійшло очищення і оновлення.
Але там також є й така заувага: "8. Говорити з болем і турбуватися про єдність! Треба робити так, щоб в критиці відчувався біль з приводу того, що Церква страждає від певних помилок. А це є проблема і біль кожного."
Одним словом критика повинна бути справді отим виявом любові до Церкви, про яку говорить Блаженіший Любомир!
Але повернусь до свого запитання, чи пак проблеми (нехай читач пробачить мені такі розлогі роздуми). Частина духовенства (я думаю, що навіть більша) і мирян вважає, що критика в Церкві не потрібна і що з неї мало користі, навіть навпаки! І мені доводиться чути це частенько, навіть є місця де наш часопис заборонено росповсюджувати. О. Петро Галадза, якось після такої чергової заборони сказав: "О! То значить щось добре надрукували!". Отож моє питання до форумчан, що Ви про оце все думаєте? Чи потрібна нам критика? Справді, хочу для себе з"ясувати настрій в Церкві.
Дорогі друзі, мене, як редактора суспільно-релігійного часопису і просто як журналіста (навіть як журналіста, який зобовязаний дотримуватись золотого правила "Люди повинні це знати"цікавить більше) давно мучить ось таке питання. Спочатку, якщо не буде важко, прочитайте, до прикладу, ось цей матеріал - "Богородиця Пенальті"( http://patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;632;416/ ), який присвячений написанню і благословенню в Коломийській єпархії ікони присвяченої чемпіонату з футболу "Євро 2012" ( http://galinfo.com.ua/news/57535.html ). Питання в мене не по змісту статті, бо зрештою - це думка автора і з ним може багато хто не погодитись і я навіть заохочував людей, які не погоджувались написати відповідь, щоб читачі бачили дві позиції, але чомусь ніхто так цього і не зробив. А питання ось в чому, після публікації цієї статті мені вже кілька разів доводилось чути запитання "Навіщо Ви таке друкуєте?", тобто суть таких запитань - "Навіщо Ви критикуєте єпископа?" "Навіщо провокуєте полеміку і ворожнечу в Церкві, порушуєте спокій?" і "Чи це піде для добра Церкви?".
Я щиро сидів і міркував над цим. Чи добре я роблю? Звичайно, як в журналіста в мене такого питання не стоїть - писати можна і треба про все. Звичайно планка мусить бути високою, тобто я собі її так ставлю, бо страшно не люблю критиканства і розкручування журналістами інтриг, і взагалі - не люблю "жовтизни". І мені не подобається, що в Церкві є своя "жовта преса" - думаю їй тут не місце. Це моя позиція як журналіста.
Але окрім цього я перш за все вірний Церкви і також маю свою частку відповідальності в ній. І часом мені доводиться чути, що задля добра Церкви можна дещо не досказати, промовчати. І як писав колись Олександр Шмеман, що нам часом кажуть, що заради Церкви можна навіть збрехати. І він дуже влучно говорить, що так питання стояти не може. Ми не повинні робити нічого "заради Церкви", а тільки "заради Христа" і діючи для Христа ми діємо для його Церкви. І зрозуміло, що задля Христа вже не випадає промовчати чи збрехати. Так само мене вчить Католицька Церква (читай документи про соціальну комунікацію Католицької Церкви), а ще влучнішими є слова Папи Івана Павла ІІ, що Церква повинна бути будинком зі скла, а журналісти повинні помагати їй ці вікна мити. Я думаю, що всі пам"ятають статтю Мирослава Мариновича "Коли у гріх впадає священик..." у Львівській газеті. ВІд самого пана Мирослава знаю, що його готові були розірвати за це. Але також він одного разу розповів мені, що глава УГКЦ сказав йому "Дякую, Вам за те що Ви так любите Церкву!" (Сподіваюся, що пан Мирослав вибачить мені за те, що я це кажу публічно, але я думаю, що це повинні знати люди). Звичайно, для того щоб критикувати будь-яке явище (незалежно від того чи це в Церкві) треба самому бути самокритичним і бездоганним в моральному плані. Інакше така критика не має жодної ваги. Далі. Існує такий собі "негласний" декалог "Як критикувати Церкву" і в ньому є дуже влучні підказки, як це робити так, щоб "не нашкодити".А починається цей декалог з чистої "журналістики" 1. Говорити в дусі свободи!
Якщо хтось є в Церкві, то він співвідповідальний за цю Церкву. Тож про проблеми Церкви мусить говорити в дусі свободи і відповідальності. 2. Говорити сміливо! Церква не потребує заляканих християн і заляканих критиків. Необхідна відвага. Щоб називати гріхи своїм іменем, щоб надійшло очищення і оновлення.
Але там також є й така заувага: "8. Говорити з болем і турбуватися про єдність! Треба робити так, щоб в критиці відчувався біль з приводу того, що Церква страждає від певних помилок. А це є проблема і біль кожного."
Одним словом критика повинна бути справді отим виявом любові до Церкви, про яку говорить Блаженіший Любомир!
Але повернусь до свого запитання, чи пак проблеми (нехай читач пробачить мені такі розлогі роздуми). Частина духовенства (я думаю, що навіть більша) і мирян вважає, що критика в Церкві не потрібна і що з неї мало користі, навіть навпаки! І мені доводиться чути це частенько, навіть є місця де наш часопис заборонено росповсюджувати. О. Петро Галадза, якось після такої чергової заборони сказав: "О! То значить щось добре надрукували!". Отож моє питання до форумчан, що Ви про оце все думаєте? Чи потрібна нам критика? Справді, хочу для себе з"ясувати настрій в Церкві.