З'їзд ("конференційна частина") починається завтра (11 листопада 2006) о 10.00 в Перемишлі (Баштова 13), доповідь публікується вже!
____________________________________________________________
диякон д-р Петро СИВИЦЬКИЙ
УГКЦ в Польщі й асиміляція: пошук душпастирських розв’язок (доповідь на з’їзд молоді Перемисько-Варшавської Архиєпархії – Перемишль, 11 листопада 2006)
Асиміляція – поняття, що походить від латинського прикметника similis, -is (подібний, схожий) – має в сучасному мовленні два подібних значення: 1) ставати подібним, уподібнюватися; 2) присвоювати собі щось, споживати, перетворювати на своє. Отже можна її розуміти в двох аспектах: ми стаємо щораз-то більше схожими на інших (більшість) – і водночас ті інші (більшість) асимілюють, тобто поглинають чи “споживають” нас.
В контексті ситуації УГКЦ в Польщі дуже часто маємо до діла із безпідставним змішанням чи ототожненням двох видів асиміляції.
Перший стосується Церкви як такої і має дві постаті: 1) проникання чужих, зокрема латинських, елементів у наш обряд – тобто в наше богослужбове життя, духовність, церковний устрій і “стиль” богословствування; 2) фактичний відхід вірних від УГКЦ, зокрема до Церкви Римо-Католицької.
Другий вид асиміляції стосується української національної громади і також можна в ньому знайти дві площини: 1) мовно-культурну, 2) власне національну, тобто відхід від української національної свідомости.
Якою мала б бути позиція Церкви супроти обох вищеназваних видів асиміляції? Щоб відповісти на це питання, слід спершу визначити, які є основні параметри тотожности УГКЦ. Тут стає нам у пригоді Синод Єпископів нашої Церкви, який на останньому своєму засіданні у вересні ц.р. у Києві прийняв як першу точку своїх рішень таке:
“1. Визначити як основу нашої ідентичності те, що ми є:
1) Церквою свого права;
2) вповні об'єднаними з наступником святого Петра – Єпископом Риму;
3) носіями східнохристиянського благочестя візантійської традиції з часу Володимирового хрещення;
4) зважаючи на нашу історію, наше географічне положення і наш релігійно-церковний досвід, покликані сприяти повному взаєморозумінню двох християнських традицій – візантійської і латинської”.
Суттєвими прикметами нашої Церкви є отже: 1) її статус як Церкви свого права, автономної церковної спільноти; 2) єдність із Папою Римським; 3) візантійська обрядова (в широкому сенсі) традиція в київському її варіянті, 4) особливе іренічно-екуменічне покликання. Не входить туди натомість питання національної приналежности вірних.
Треба отже, визнати, що асиміляція церковна є для УГКЦ абсолютним злом і нічим іншим – адже Церква без вірних не може існувати, а у випадку асиміляції обрядової щоправда існувати може, але існування її як устроєво відрубної одиниці втрачає сенс. Що ж до асиміляції національної, то вона з церковної точки зору є перш за все викликом для Церкви, поштовхом до шукання нових розв’язок і підходів. Тягар боротьби з нею має лягти на плечі української громади, а не Церкви – хоча Церква, чи радше духовенство, може і повинно в міру можливостей і потреб помагати своїм вірним у збереженні й плеканні їхньої мовно-національної ідентичности. Але це тільки додаткова, а не головна функція Церкви – тому вона може лише помагати, а не замінити батьків, школу й світські організації, а тим паче не може під релігійним прикриттям нав’язувати вірним будь-яких світських поглядів і цінностей.
Першим, отже, нашим завданням є впорядкувати поняття. Що Церква є Церквою, а національна громада – національною громадою. Що одна й друга мають свої власні, специфічні інтереси. Що не лише не кожен українець мусить бути греко-католиком (це розуміємо добре, бо є українці православного та ще інших віросповідань), але й не кожен греко-католик мусить бути українцем. Зрештою історична з’єдинена (уніятська) Київська митрополія, з якої виростають корені УГКЦ, була Церквою двох головних етносів (білоруського і українського), а крім цього мала ще й вірних іншого походження. Тому визначення “греко-католик це обов’язково українець” не лише суперечить біблійному вченню, що в Христі “нема юдея ані грека” (Гл 3, 27-28), але й явно антиісторичне. До того ж – смертельно небезпечне для Церкви, бо відштовхує від неї цілі категорії реальних і потенційних вірних і таким чином значно прискорює темпи церковної асиміляції. Основна ознака вірного УГКЦ серед інших католиків – не національність, а візантійсько-київський обряд чи пак благочестя.
У цій ділянці, здається, ініціятиви слід би чекати від наших Ієрархів. Так, як Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький у 1904 році видав славне послання до греко-католиків поляків [1] , де подав головні засади, на яких мала би базуватися “національна політика” Церкви [2] – так і тепер, думаю, настав час актуалізувати вчення Митрополита (яке, зрештою, базується на загальнохристиянських принципах), повчити вірних про ставлення Церкви до національних питань як у загальному плані, так і у відношенні до вірних різних національностей – українців, поляків і інших. Звичайно, треба це робити дуже второпно, бо погляд, що українська національність є головною (а для декого – єдиною) основою тотожности греко-католиків, досить розповсюджений серед вірних. Тому невміле і невторопне спростування цього погляду могло б викликати заколот. З другого ж однак боку, таке спростування потрібне, як з погляду чистоти віри, так і з погляду прагматичного інтересу УГКЦ в Польщі.
Друге, чого б можна чекати від нашого церковного проводу, це правда про демографічно-статистичний стан нашої Церкви. Скільки у нас реальних вірних (тобто людей, на яких можемо хоч якоюсь мірою розраховувати), і як щороку міняється їхнє число? Скільки Хрещень і скільки похоронів у даному році? Скільки шлюбів, де обидва подруги греко-католики, а скільки таких, де УГКЦ представлена лише одною стороною? Скільки з таких змішаних пар вінчаються в наших церквах, а скільки деінде? І що з ними відтак діється, скільки з них дітей хрестять у нашій Церкві та утримують з нею контакт?
Досі знаємо лише окремі уламки образу. Під час Собору 2002 року опубліковано інформацію, що реальних греко-католиків не 85 тис., як подавалося в Annuario Pontificio, а 30-35 тис. Щодо Вроцлавсько-Ґданської єпархії, то тут Владика Володимир у посланні з 29 квітня 2004 року подав число вірних 8 тис. 687 осіб (“офіційне” число в Annuario Pontificio декілька років подавалося як 53 тис.!). У випадку нашої, митрополичої єпархії, певні підрахунки можна зробити на основі соборної доповіді канцлера Митрополичої курії в Перемишлі о. прот. Богдана Степана, опублікованої в Календарі “Благовіста” за 2003 рік (с. 100). Подає він там число вірних на одного священика в окремих деканатах. Множення цих чисел на число священиків у кожному деканаті (враховуючи ченців та пенсіонерів) дає станом на 2002 рік загальну цифру 22 тис. 470 осіб [3] , тоді як в Annuario Pontificio подано 32 тисячі. Число реальних вірних УГКЦ в Польщі досягає, отже, не більше 31 тисячі осіб – і то за станом з-перед кількох років, перед входом Польщі до Євросоюзу і масовими виїздами на Захід за працею. Ці ж виїзди та загальна демографічна криза в Польщі доповнюють цю доволі невеселу картину.
Це, однак, не повна картина, а лише уламки. Вважаю, що вірні повинні знати повну церковну статистику і щорічні зміни демографічного становища, щоби якслід усвідомлювали реальну ситуацію Церкви.
Третє, це вже ділянка спільного організаційного зусилля нашої Церкви. Якщо наш обряд – тобто літургійна, духовна, канонічна та богословська спадщина – є основою нашої тотожности, і таке переконання слід постійно збуджувати у вірних, то треба й дбати про рівень практикування цього обряду й ознайомлення вірних з ним. Дбати, щоби наша релігійна культура, зокрема літургійне життя, поєднувала оригінальність (відмінність від панівних у Польщі стандартів латинського обряду), закорінену у вірності власній традиції, із високим рівнем. Чимало для цього зробили різні парафії нашої Церкви, великими зусиллями будуючи власні храми. Неоціненне значення має теж рівень літургійного співу. Тому слід радіти, що якраз тепер, після років дискусій і невдалих спроб, мають відкритися курси для дяків (псаломщиків). При цій нагоді заохочую присутніх поцікавитися цими курсами і по змозі взяти в них участь. Тут не вистачить добра воля Курії та жертвенність кафедрального диригента п. Ярослава Вуйціка – потрібно, щоби на курсах були й самі курсанти! В рамках формування обрядової свідомости у вірних слід краще подбати за імпорт відповідної літератури та інших матеріялів (мультимедія), щоби вірні вміли і римо-католикам, і православним, і єговістам, і атеїстам пояснювати нашу специфіку, викорінювати в них неправдиві стереотипи та захищати нашу Церкву від несправедливих закидів. А перш за все щоби самі свідомо брали участь в її житті. Тут потрібні матеріяли як українською, так і польською мовою – постає питання використання (в якому обсязі?) матеріялів, що їх видають інші, зокрема православні. Варто подумати й про наші власні інформативні видання польською, хоча б у вигляді перекладів з вартісних книжок, що виходять в Україні. Треба й подбати за розмір і якість нашої присутности в інтернеті – теперішня бідність у цьому аспекті є промовистим свідченням невеликої участи молоді в церковному житті, низького рівня зацікавлености власне церковними справами.
Четверте: вся діяльність нашої Церкви спирається на фікції, нібито всі присутні в церкві – чистокровні, на 100 відсотків україномовні українці з однозначно українською національною самосвідомістю. Вся діяльність УГКЦ в Польщі розрахована начебто виключно на таких осіб, залишаючи поза увагою: а) вірних, які втратили знання української мови, б) тих, хто вже не вважає себе українцем, в) змішані подружні пари та їхнє потомство, г) потомків східніх християн, у свій час златинізованих і сполонізованих, які б евентуально хотіли повернутися до греко-католицизму без національної трансформації, ґ) греко-католиків неукраїнців з інших католицьких Церков візантійської традиції, д) чистісінських поляків-латинників, яких тягне до східнього обряду, духовности і т.п.? Що робимо на інституційному, понадпарафіяльному рівні, щоби такі категорії вірних від нас не відходили або приходили до нас?
Тут можна би говорити багато напр. на тему чому римо-католики, які зацікавлені східнім християнством, попадають у більшості до православних, а не до нас, чому реколекції на тему ікон організовують отці єзуїти, а не представники нашої Церкви тощо. Зупинюся на іншому – а саме на вірних, які, незалежно від свідомости, затратили українську мову, зокрема не знають уже кирилиці, а таких, особливо серед наймолодших, немало. Чи наша Церква зробила якесь зусилля, щоби помогти таким вірним брати свідому й активну участь в її житті? Можна тут, звичайно, назвати останнє українсько-польське василіянське видання Божественної Літургії зі змінними частинами і коментарем (Варшава 2004) – яке дійсно може помогти польськомовній людині розуміти тексти, хоч основну символіку тощо. Але ця книжка вже такій людині не поможе активно включитися в Літургію, бо (лишаючи вже на боці, що вжитий у ній переклад 1988/97 року мало де використовується народом) український текст писаний кирилицею. Назріває отже потреба видання молитовників, де був би паралельно український текст фонетично транскрибований латинкою з польським перекладом поруч.
Це ніяка новина в нашій Церкві. Візьмімо хоча б для прикладу о. Івана Негребецького (1853-1927), уродженця Перемишля, довголітнього пароха Успенської церкви в Заліссі під Ряшевом. “Що ся парохія на заході удержалась (...) се головна і непомірна заслуга покійного о. Івана Негребецького. Його старенький попередник о. Ганасевич (...) утримав її серед чужого заливу, та о. І.Н., його наслідник, оживив її наново і закріпив. (...) Першою його задачею було: привязати парохіян до своєї церкви і обряду і побудувати нову, гарну, муровану церкву.
За окремим дозволом пок. Еп. Н. (! - П.С.) Ступницького видав для своїх парохіян латинськими черенками молитовник з цілою службою Божою, вечірнею і другими церковними обрядами – побіч польський переклад з відповідними потрібними поясненнями. Се зблизило і привязало парохіян до своєї церкви, бо зрозуміли богослуження і пізнали його красу. (...) Мило було слухати, як в церковнім богослуженню брали всі вірні діяльну участь, і наш прегарний церковний спів гомонів далеко на заході, і при процесіях пр. у Зелені свята неслась наша побожна пісня “Пречистая Діво Мати руського краю!...” (...) Між парохом і парохіянами були щирі і дружні взаємини, Покійник зумів збудити у них народнього духа; хоч говорили по-польськи, то почували себе Русинами, інтересувалися нашими народніми справами і спішили радо з датками на народні ціли. [4]”
Інший, вже з ХХ ст., визначний наш душпастир (і заразом великий український патріот), бл. свщмч. Омелян Ковч у брошурі Чому наші від нас утікають?, присвяченій якраз проблемі відходу вірних від Греко-Католицької Церкви, зауважив: “Прикро, але, щож, коли правда, й це треба сказати, що діти які покінчили народню школу, в дійсності уміють читати лише латинську азбуку. (...) Чи не булоби добре мати видання українських молитвеників латинськими буквами? – Це вже навіть раз таке роблено. [5] ”
Такого роду молитовники потрібні зокрема тому, що українська є зараз єдиною (крім залишків церковнослов’янської де-не-де) літургійною мовою УГКЦ в Польщі, і в майбутньому довго ще (а може назавжди) залишиться головною. Це однак не звільняє нас від обов’язку думати про виготовлення польських перекладів літургійних текстів, бо вже бувають випадки, в яких з душпастирських міркувань польська мова більше підходить, напр. требні відправи (Хрещення, Вінчання, похорон) для деяких змішаних сімей, Богослуження для поляків (зокрема в більших містах) тощо. А позаяк виготовлення перекладів здатних до літургійного вжитку – справа не з простих, особливо для нашої організаційно і кадрово слабкої Церкви, думати слід почати вже тепер, бо результатів діждемося не зразу.
По-п’яте: діяльність нашої Церкви повинна вестися більш цілеспрямовано, продумано й організовано. Повинна включати момент стратегічної візії, укладення на її основі планів дій та здійснення цих планів. За реалізацією планів мав би бути контроль і санкція за невиконання. Рівночасно всі вірні – духовенство, чернецтво й мирянство – повинні мати почуття реальної співучаст и у вирішуванні справ Церкви і співвідповідальности за її долю. З цього випливає, що всякі парафіяльні та єпархіяльні душпастирські ради за участю, зокрема, мирян, повинні бути реальними форумами обміну думками, спільного шукання розв’язок і так далі, а не формальною фасадою без змісту і значення.
Окремо слід згадати питання кадрової політики (human resources). Оті “людські ресурси” дуже в нас бідненькі, і тому не можемо собі дозволити марнувати їх. Зокрема слід мудро використати поміч людей, яким ще щось хочеться безкорисливо для своєї Церкви зробити.
Шостий постулат стосується знову ж таки нашого менталітету й підходу до дійсности. Як воно парадоксально не звучить, але якщо наша Церква в Польщі має зберегтися, мусимо перестати думати про її долю й майбутнє категоріями “зберігання”. Мусимо віднайти в собі місійного духа, повірити, що слова Христові “Ідіть по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню” (Мк 16, 15) скеровані також до нас тут і тепер, як і інші - “Бадьоріться! Я бо подолав світ!” (Ів 16, 33). Отже з живою вірою в серцях, без комплексів щодо нашої ідентичности, мусимо із пасивно-захисного становища перейти в активний “наступ”.
____________________________________________________________
ПРИМІТКИ:
1) Оригінал: List pasterski Andrzeja Szeptyckiego Metropolity Halickiego, Arcybiskupa Lwowskiego, Biskupa Kamieńca Podolskiego, do Polaków obrządku grecko-katolickiego, Żółkiew 1904. Найновіше львівське видання (з поділом на номери): Пастрирське послання митр. Андрея Шептицького до поляків греко-католицького обряду, у: Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944, т. 2. Церква і суспільне питання, кн. 1. Пастирське вчення та діяльність, за редакцією А. Кравчука, Львів 1998, с. 323-334.
2) Див. зокрема перших 10 номерів за львівським виданням (бібліографічний опис у попередній примітці).
3) У Перемиському деканаті 14х263=3682 вірних , у Краківсько-Криницькому – 8х161=1288 вірних, в Ольштинському – 12х875=10500 вірних, в Ельблонзькому – 7х1000= 7000 вірних – разом 22 тисячі 470 осіб (дані про священиків за Календарем “Благовіста” за 2002 р., с. 171-179.
4) Юл. Стеф., Памяти о. Івана Негребецького, “Нива” 22(1927) № 9б с. 333.
5) Цит. за:
http://www.grekat.stalwol.pl/kowcz1_2.html
Чи насправді хтось переймається усім цим чи це проста чергова формальність????
Не роблять навіть тоді коли ініціатива йде від самої молоді. 
