Just_me писав:Бачите, останнім часом закрадається в мене думка, що за цими всіма "Страхами, жалями, слізьми" ми втрачаємо час і ресурси, котрі могли б витратити на щось більш значуще і насправді корисне. Щось, що приносить реальний результат. Замість внутрішньої боротьби можна співати в хорі чи малювати картини, замість аскетизму спілкуватися із тими, хто цього потребує, а замість жалю спробувати ще раз те, що минулого разу закінчилося невдачею. Тобто можна конструктивно спрямовувати енергію. Питання як це зробити, щоб уникнути страху, жалю і сліз?
Іноді думаю, що скрушне хитання головою і усвідомлення своєї немочі, роздумування над пороками, боротьба із собою не варті ненаписаних полотен, незбудованих будинків, невихованих дітей, непосаджених дерев, нереалізованих планів, розмов, що не відбулися, радості, якою не поділилися і ще сотень тисяч інших недо.. речей, котрі не сталися, бо цей час ми витратили в обдумуванні сенсу життя, правильності вчинків, боротьбі із собою, коротше кажучи.
А чи треба їх уникати? Чи не буде це втіканням від себе? Адже чим більше пізнаєш Бога, тим більше більше себе - отже свою неміч і злобу, а це викликає і біль, і сльози, і страх, бо світло і темрява не уживаються вкупі. Болить воно, коли бачиш себе в правді, і ніц з тим не поробиш. Що тут головне, то не залишитися в цьому болі(так зробив Юда), а впасти в обійми Милосердного Батька, і просити зцілення(а Він вже чекає з розпростертими обіймами). Ось тоді сльози болю і жалю замінюються на сльози радості і щастя. Але треба не боятися входити в цей біль і страх, щоб могти зцілитися. Не думаю, що добре робити це самому, бо можна на тому зациклитися, але давати Богові себе вести(краще під наглядом когось, хто вже пройшов подібний шлях, бо
також не спить і може ввести людину у відчай, тому всі моменти такої темряви треба виявляти чи сповідникові чи духівникові). Шлях цей тернистий, але без нього - ніяк. Ніхто із святих його не оминув, чому ж це так рідко звучить з амвонів? Чому так мало чути, що пізнання Бога, слідування за Христом викликає біль, і то біль великий(а з ним і радість, також велику)? Звідусіль чути: "слідуйте за Христом, і все у вас буде гаразд. Буде вам легко(просто) жити, будете щасливі." Але мало хто каже, що ця дорга терниста, що треба цілу купу синців набити аби добратися до мети(а мета - сам Бог). А чому? Тому що мало хто йде тою дорогою насправді. Для більшості - це просто теорія, яка наліво і направо розповідається, Христос проповідується, але проповідується.... викривлений. Нема досвіду пережиття Бога - ось основна проблема, тому і сказати нема конче чого, крім того, що прочитав, розказали, взнав і т.д. Чим тоді християнство відрізняється від ідеології? Нічим...
Ось біда.
А в святих все по іншому. Вони Бога знають реально, не з книжок, не з проповідей, розповідей, газет, журналів..... Знають особисто. Тому навіть і не маючи якихось високих знань, можуть набагато більше про Нього розповісти, більше того, можуть Його дійсно принести в цей світ. Тому, навіть один особистий досвід переживання Бога, вартісніший ніж всі знання отримані в теорії. Питання тільки в нас самих. Чи хочемо ми побачити Бога в правді(і відповідно самих себе)? Якщо так, то треба Його про це просити. Знаю, Він сам давно цього чекає і прагне, але без нашої волі дати нам цього не може. Тому питання тільки в нас....