Історію пишуть переможці. І переможці не вписують туди своїх злочинів. На прикладі буремного періоду життя греко–католицької церкви можна прослідкувати трагедію українців у Галичині та Закерзонні. Греко–католицьких священиків арештовували, били, катували і вбивали поляки, німці і «совєти». Але цього не вчать у школі, навіть в iнтернеті багато інформації на цю тему не знайдеш. Отець Богдан Прах, проректор із зовнішніх зв’язків Українського католицького університету у Львові, давно займається вивченням та збереженням історії найважчого періоду греко–католицької церкви. Він об’їздив кожне село, що колись входило в Перемишльську єпархію, зібрав тисячі свідчень та фотографій очевидців, роками вивчав документи по архівах усього світу...
Неугодні окупантам
— Отче, який період охоплюють ваші дослідження?
— Я займаюсь вивченням періоду так званої «Церкви репресованої», тобто найбільших репресій нашої церкви та нашого народу. На жаль, у кількасотлітній нашій історії з огляду на те, що не було своєї держави, репресії в тій чи іншій мірі майже завжди нас торкались. Зрозуміло, вони загострились у часи воєнних лихоліть — особливо в роки Першої світової війни і польсько–українського конфлікту в 20–х роках та з початком Другої світової війни — з 1939 року і по 50–ті роки. З моменту закінчення «сталінського періоду» в Україні і в Польщі репресії дещо послабились. Найбільше втрат Церква зазнала до 1947 року (хоча так звана «третя хвиля арештів» 1949—1952 років захопила великий відсоток підпільного і возз’єднаного духовенства). Наша Церква зазнавала репресій і від радянскої влади (до 1941 і від 1944 року), і від нацистів, і від поляків (як наслідок тривалого збройного конфлікту), і від нової комуністичної влади.
Наслідком воєнних і повоєнних репресїй, яких зазнала наша Церква від різних окупантів, стало повне знищення її структур і зменшення майже на 90 відсотків кількості вірних і духовенства. У пресі й наукових публікаціях того часу ця тема зовсім не висвітлювалася. Свої дослідження я розпочав у другій половині вісімдесятих років минулого століття. Особливо мене цікавили репресії щодо греко–католицького духовенства з боку поляків. Спершу базовою була діаспорна література — статті, спогади і нечисленні монографії. Однак був там дуже обмежений фактаж, багато неточностей, а часто й неправди. Це зрозуміло: автори базувалися на неперевіреній інформації, що поширювалася усно, і не мали доступу ні до архівів, ні до свідків. Воно й не дивно, адже вже 1947 року на тій території в Польщі, де колись проживали українці (їх тоді було близько 800 тисяч), наших майже не залишилось. Після депортації українців на територію радянської України (1945—1946 роки) на рідних землях залишилось тільки 150 тисяч. У 1947 році Закерзоння зовсім очистили польські війська у ході операції «Вісла» від українців. Тут слід пояснити мотиви ворожнечі між українцями і поляками. Цей конфлікт мав підгрунтя етнічне, політичне і релігійне й тривав відколи українці й поляки спільно проживали на цій території. Однак у XX столітті він став більш вираженим з тисячами жертв у збройних протистояннях 20–х і 40–х років. На мою думку, криваве загострення ворожнечі у сорокових роках була наслідком «політики силових методів» довоєнної Польської держави стосовно української меншини з одного боку і, часто як реакція — політична радикалізація настроїв — особливо молодого покоління українців з другого боку. Окремим островом боротьби у міжвоєнному періоді була Лемківщина.
Різними засобами поляки намагалися «відсікти» лемків з–під впливу українців (ліквідація руських шкіл, введення «лемківської читанки», насаджування вчителів поляків тощо) і греко–католицької церкви. І так завдяки сприянню державної влади у 1926 році на Лемківщині успішно почала діяти православна церква, перебравши майже 20 відсотків греко–католиків. У подальшому в тісній співпраці римо–католицького костьолу і державної влади у лютому 1934 року створенням окремої церковної структури — Апостольської адміністрації Лемківщини — відірвано Лемківщину від юрисдикції Перемишльського єпископа.
У такій напруженій ситуації Перемишльську єпархію і Апостольську адміністрацію Лемківщини застала війна, яка завершилася повною трагедією. Саме цю сумну історію я почав наполегливо досліджувати. Перше вбивство греко–католицького священика, яке зафіксоване у документах, — це квітень 1940–го року. Отець Ярослав Щирба із села Шкляри (східна Лемківщина) загинув від рук поляків, не «совєтів» чи німців. На нього напали і замордували. Загалом у той період на цій території від рук поляків загинуло близько 50 священиків.
— Від вересня 1939 року єпархія фактично діяла в двох різних державах. У Польщі Друга світова почалася раніше, в той час, коли в Галичину вперше прийшла радянська влада. Що діялось по обидва боки кордону?
— Межі Перемишильської єпархії сягали Дрогобича і навіть Городка (міста теперішньої Львівської області. — Авт.), тож частина єпархії потрапила під радянську окупацію. Тоді були заарештовані багато священиків, більшість з яких загинула у тюрмах. У червні 1941–го радянські спецслужби, знаючи про наближення фронту, намагалися спіймати і вбити якомога більше людей зі свого, заздалегідь складеного списку. До цього списку входила інтелігенція, переважна більшість якої були греко–католицькі священики. НКВС робив облави по селах у парафіях. У такий спосіб убито декілька отців, ще кільком вдалося втекти.
«Совєтські» репресії закінчились із приходом німецької окупації і замінились репресіями нацистів. Про репресії над нашим духовенством у часи німецької окупації майже нічого не написано. Хоча за той період було заарештовано немало священиків, не один із них загинув потім у концтаборі, як, наприклад, Омелян Ковч (блаженний греко–католицької церкви, Праведник України, загинув в концтаборі Майданек, потрапивши туди за допомогу євреям. — Авт.).
«На селі найосвіченішою людиною був священик»
— Їх заарештовували за те, що вони були греко–католицькими священиками, чи, як Омеляна Ковча, за допомогу євреям?
— Кожну справу сьогодні потрібно розглядати індивідуально, але головний мотив виокремити можна. По селах зазвичай найосвіченішою людиною був священик, і він же мав чи найбільший авторитет. Це робило отців ідеальними кандидатами на адміністраторів для німецької влади. Слід наголосити, що на Закерзонні в українських селах німецька адміністрація формувала місцеву поліцію з поляків, а в польських — з українців. Очевидно, що священики відмовлялися співпрацювати і всіма способами уникали того, аби стати частиною нацистської адміністрації. Звичайно, декого таки змусили. Але і тоді отці робили все, щоб захистити людей. І нерідко опинялися в концтаборах.
Ті ж отці, яким вдалося пережити жахіття концтаборів, потім залишались на Заході. Багато про своє перебування в неволі написав наш священик о. Семен Іжик. Його заарештували нібито за політичну діяльність. Але сам він розповідав, що до політики не мав жодного вiдношення, а просто намагався допомогти місцевому населенню. Така його діяльність не сподобалась полякам, місцевій поліції. Деякий час він переховувався, але німці його все ж упіймали. Все, що пережив у концтаборі, він описав у книжці. Мені поталанило познайомитись із ним особисто. Коли читаю його спогади, просто волосся стає дибки.
— Факти минулого легше збирати на території України чи Польщі?
— На території Польщі я шість років збирав потрібні документи по архівах. Також об’їздив усі села, що колись входили у Перемишльську єпархію. Багатьох сіл тепер вже не існує, практично всіх українців звідти виселили. Але подекуди залишились старі цвинтарі і на надгробках можна прочитати долі отців чи хоча б, коли вони померли. А от доля греко–католицької церкви й її духовенства на території теперішньої України довгий час була закрита. Так сталося, що я приїхав працювати у Львів та одразу взявся за вивчення репресій над священиками. Їздив (дуже допомагали мої студенти) від села до села, збирав історії, фотографії, свідчення очевидців. Чимало інформації здобув у Львові від переселенців і з місцевих архівів. Проте найцікавіше зберігалося в архівах СБУ, куди я довго не міг потрапити. Все змінилося після візиту в Україну Папи Римського Івана Павла II. Я організовував його приїзд і під час підготовки познайомився з місцевою владою, яка допомогла мені потрапити в архіви СБУ. Тож ще два з половиною роки я працював над документами про отців Перемишльської єпархії. Зараз я пишу роботу про Львівську єпархію у період репресій.
Як радянська влада «переписувала» отців у православ’я
— Чого домагалася від греко–католицького духівництва радянська влада?
— Зради. Вона хотіла, аби греко–католицькі священики переходили у православ’я. Перші арешти священиків почалися одразу після переміщення фронту на захід. Разом із Червоною армією до Львова прийшов і НКВС, який одразу ж почав шукати «ворогів народу». Першими постраждали отці з так званих «допомогових комітетів». Їх організовували німці для соціальної допомоги населенню, проте радянська влада вважала це співпрацею з німецькими окупантами. До середини 1945 року арештів було небагато, бо, по–перше, тривала війна, по–друге, спецслужби, так би мовити, «вивчали ситуацію». А вже з 1945 року почалися активні дії, що були спрямовані на те, аби ліквідувати греко–католицьку церкву та навернути її у православ’я.
Була створена «ініціативна група» на чолі з о. Гавриїлом Костельником, яка відкрито зверталась до священиків, закликаючи писати декларації про перехід у православну церкву. На такі заклики майже ніхто не зголосився. Тоді отців почали примушувати. Перемишльський єпископ мав на території радянської України двох заступників — отця Михайла Мельника в Дрогобицькій області (перший адміністративний поділ Західної України мав Дрогобицьку і Львівську області. Тепер Дрогобич — районний центр. — Авт.), а в Львівській — отця Миколу Панаса. Щойно КДБ про це дізналось, одразу почали змушувати обох вступити в ініціативну групу. Фактично документів на їх арешт ніде нема, але їх обох ув’язнили. Вони обоє пережили жахливі тортури. Відомо, що отець Микола Панас спочатку не «підписав православ’я», за що його катували, виривали нігті... Зрештою, він збожеволів і вже тоді підписав перехід. Сталося це в 1948 році.
Отець Михайло Мельник здався раніше. Жодного документа про його перебування у в’язниці я так і не знайшов, лише спогади родини допомогли. Коли ж він таки здався, то, намагаючись захистити своїх священиків, він сам за них неодноразово підписував «перехід». Не хотів, щоб вони брали цей гріх на душу. Потім його отруїли, а з ним — і майже всю канцелярію.
До речі, існує дуже багато неправдивої інформації щодо причин переходу греко–католицьких отців у православ’я: пишуть, здебільшого, що вони боялися за своїх близьких, хотіли зберегти свої парафії... Але це не так, протистояти тодішній системі було вкрай важко. Були, звичайно, і такі, що не зламались. Більше двохсот отців iз Перемишльської єпархії не підписали декларації, більшість запроторили у концтабори на довголітнє ув’язнення за «зраду Батьківщини».
— Як складалася доля греко–католицького духовенства вже в таборах?
— Священики і в трудових таборах продовжували своє душпастирство. Отці хрестили, вінчали, ховали, навіть правили службу і причащали. Митрополит Йосип Сліпий у той час навіть видав спеціальний наказ, яким максимально спрощував усі необхідні для літургії речі. Так, для проведення служби Божої вистачало лише відповідного хліба, вина і посуду, літургійний одяг священика був спрощений до мінімуму. Якщо ж хліб було легше здобути, то для причастя вино робили самотужки. Його отці виготовляли таємно. Для цього їм з волі пересилали родзинки. А літургію служили зранку, ще до загального підйому, тобто годині о третій–четвертій ранку, або ж пізно ввечері...
)
)
