якось... так сталося, що я ні не монах, ні не мирянин
- одружений священик, одна дружина - двійко діточок.
Не знаю, чи Ви стосували питання і до мене
Однак роздумуючи над Вашим запитанням також думав написати (як тут Мар`яна написала) щось про різні харизми монаших спільнот/орденів і свобідний вибір людини, в т.ч. - в питанні вибору спільноти для реалізації свого покликання. Але думається, що те, що хотів написати про самозрозуміле очікування від монашествующих чесно служити саме там, де "твоє" місце і бути вірним своєму покликаню - це дуже тонка інтимна сфера стосунку людини з Богом і... не думаю, що навіть так загально варта лізти у своїх "чоботях" комусь в душу.
Тому те, про що всеж скажу - це про небезпеку перетворити Монастир (та і всебільше зауважую, що саме так секуляризоване суспільство часто бачить потребу в Церкві як такій) в певного роду "соціальну службу" відповідно до заявлених/очікуваних покликаними/користувачами харизм.
Не знаю, чи вдасться мені отак відразу пояснити свою думку-"очікування", але спробую.
Ні - не перечу потребі/обовязку Церкві/монастирям молитися і
працювати. Навіть, якщо хтось скаже (і Ви - практикуючий монах, в чомусь визнаєте), що молитва (Правило) часто може/ризикує знайтись у дещо маргінальному стані через перевагу у тому чи іншому монастирі чи окремому монахові "labora", чекаю від нашої
(чи монастирської, чи моєї, чи мирян) праці
(тобто - не лише від ora, але і від labora) християнської, не від світу цього,
глибини. Бо...
Нажаль, в нмсд переважній більшості, ми-покликані надто часто дійсно вторимо світові і навіть самі сприймаємо нашу опіку над хворими у лікарнях, допомогу неповносправним, роздавання їжі безпритульним тощо саме як певного роду "соціальну роботу". Так - служимо "як Господеві", як ті, що "бачили голодним/нагим/в`язнем" і послужили. В тому значенні, що робимо
їм, потребуючим, "діло милосердя". Сповняємо
свій християнський обов`язок. Однак... моє очікування від служіння - християнин повинен сприймати слабких в якості Дару Божого для світу, і свою працю як можливість допомогти "слабким" проповідувати такому перейнятому видимою красою-"сексуальністю", багатством, владою тощо світові про те, що... не в цих "цивілізаційних надбудовах" сенс життя людини, що всі колись "нагим народилися" і кожного очікує у свій час Господь. Ми-християни маємо побачити у своїх харизмах-labora подарований Богом шанс "йти і проповідувати, Хрестити...".
Власне... цього мені бракує.
Ніби всі ми переконані, що непотрібних людей не буває, що ніхто не має права бути відкиненим/забутим, що "ніхто не згрішив"...
Але "щоб виявилися Діла Божі" (Ів.9) недосить просто "бути" цим Божим Дарам - потребуючим - траплятися на наших життєвих дорогах, і недосить нам допомагати нести їхні більші чи менш важкі Хрести. Вони нас, наші монаші (та інші християнські) зусилля потребують для того, щоб бути відчищеними від бруду звинувачень "хто згрішив, що він...?", щоб бути любленими "як Христос полюбив...", щоб поставитися на відповідному високому гідному місці у Сотвореному світі і світити так, щоб кожному стало видно (Лк.8 ) "хто є людина, що Бог пам`ятає про неї"...
З повагою, о.Олег