Hedgehog писав:Хотілося б конкретніше дізнатися про застереження, коли ти перебуваєш у стані скорботи. Чи правильним є прийти на весілля, на приклад, але не танцювати; чи продовжувати займатися танцями в нормальному режимі; чи доречно носити одяг червоного кольору?.. Згалом, скільки має тривати скорбота і чи залежить цей період від ступеня спорідненості з упокоєним? І ще , так би мовити, до теми, запитання, яке викликало певну дискусію між мною і рідними: наскільки христийнським є обряд завішування дзеркал, коли у хаті лежить покійний? Дякую.
бачите - та "скорбота" в переважному побутуючому в народі значенні скоріш за все є дуже "світським" (цим терміном протиставляю до чогось, що хоч трошки можу назвати духовним) явищем і, власне, на цьому рівні якраз і обумовлюється те, що можна/не носити, в чому можна/не приймати участь. Звичайно, що скорбота буває різною і може мати ту, наприклад, глибину, як траур (піст), взятий на себе мешканцями міста, що ховали царя Савла (закінчення першої Книги Самуїла), але те, що переважно зауважую в таких випадках навколо себе, мене, християнина, дещо страшить: якась невтішність, нездорова ностальгія за
безнадійно втраченим, що і виражається зовнішньо у названому Вами чи інших, відповідно до традицій, речах... З точки ж зору християнина, речі, що зовнішньо виявляють навіть глибокий траур/скорботу чи, як ми назвемо, піст, не є обов'язковими. Навіть більше - досить личать мені грішному в цю тему слова Ісуса Христа в Мт.6:
А як постите, то не будьте сумні, як оті лицеміри: вони бо зміняють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли постиш, намасти свою голову, і лице своє вмий, щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в таїні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно
хоч звичайно і проти зовнішнього почитання пам'яті покійного не виступаю. Єдине, що для мене тут виглядає надзвичайно важливим - щоб за цим не носінням червоного/світлого, утриманням від гучних забав тощо не забувати, що сама лише скорбота душі людини нічим не допоможе - це лише вияв пошани до покійного (тому і звертаю Вас до традиції Вашої родини і кажу, що Церквою це не регламентується), а християнське переживання цієї скорботи є молитовною пам'яттю про людину, яка народилася для вічного блаженного життя во Христі Ісусі. Саме в цьому ключі Церква живе в цей скорботний час - цей час є часом особливої молитви, Служінням Літургій, взиванням до Бога, творенням добрих діл/милостині щоб "простив відійшовшій від нас до Творця дорогій людині все, що вона вчинила...".
А зеркала... Народний дохристиянський звичай. Пов'язаний з різними марновірствами в "зазеркалля", в те, що душа може там себе побачити і залишитися в домі, чи то живий може побачити душу і налякати/ся... Не знаю, чи варта в це марновірство входити/розбирати глибше - всі дорослі люди і зроблені нами висновки, переконаний, відрізнятися майже не будуть
З повагою, о.Олег
Оскільки це марновірство, то завішування дзеркал буде гріхом проти першої заповіді, чи варто зберегти традицію, щоб не шокувати людей, що прийшли на похорон і надати квартирі більш гм... поважний вигляд?
На рахунок дзеркал, то я просто задумалася про мету цього обряду і з цим поділилася з своїми найріднішим, та, звісно, не маючи на думці посперечатися чи щось комусь довести. Якби я організовувала похорон, я б цього не робила, не зважаючи на те, "що скажуть люди". Але і зауваження з цього приводу іншим людям в якомусь радикальному порядку теж би уникнула.