УГКЦ знову на перешкоді. Цього разу – візиту Папи Римського
Додано: 28 липня 2005, 10:59
УГКЦ знову на перешкоді. Цього разу – візиту Папи Римського до Москви
Глава Російської Православної Церкви Патріарх Алексій II, згідно із повідомленням ІТАР-ТАРС від 22 липня 2005 року, підтвердив, що вважає за неможливе візит Папи Римського до Москви, поки Ватикан не відмовиться від прозелітизму на території Росії.
„Я не виключав і не виключаю можливості візиту Папи Римського до Росії, але за певних умов”, - сказав Патріарх Алексій 22 липня 2005 року на прес-конференції після закінчення візиту до Казані.
Іншою перешкодою, згідно із повідомленням, Патріарх назвав „відродження уній у західних областях України, що супроводжувалися насильством, захопленням храмів”. Він нагадав, як в роки радянської влади, коли греко-католики були заборонені, вони знаходили притулок в храмах РПЦ і здобували освіту в православних духовних школах. „Потрібно було б сказати Російській Православній Церкві спасибі за це, проте у відповідь ми отримали вигнання віруючих, розгром храмів, знищення святинь”, - сказав Патріарх Алексій.
При цій нагоді мусимо констатувати, що, нажаль, з уст Предстоятеля РПЦ знову маємо можливість почути багато гучних закидів в сторону УГКЦ без представлення жодних доказів. Для формулювання нашої відповіді скористаємося з історичних фактів. Після насильної ліквідації УГКЦ в 1946 році на приготованому радянським урядом псевдособорі, декілька сотень храмів нашої Церкви одразу було передано у користування РПЦ. Коли наприкінці 80-х - на початку 90-х років минулого століття громадяни нашої держави змогли знову відкрито визнавати свою віру і реєструвати свої громади, то вони масово поверталися до Української Греко-Католицької Церкви. З ними поверталися і їхні храми. Ми не зафіксували жодного випадку, коли б у Західній Україні вірні УГКЦ зайняли храм, який будували вірні РПЦ.
Треба сказати, що нема сумніву в тому, що РПЦ, якій передано храми, ці храми зберігала і вживала для богослужбових цілей, але для своєї Церкви. Багато вірних, котрі не переставали вважати себе греко-католиками, відвідували ці храми та утримували їх, одначе, коли наступила можливість відкрито задекларувати свою конфесійну приналежність, то не зволікаючи це зробили.
РПЦ приймала до своїх духовних училищ вірних з України, але виховувала їх для себе, а не для греко-католицької Церкви. Свідоцтвом цього є те, що й тепер у РПЦ є велика кількість духовенства і єпископату із Західної України, де концентрація греко-католиків є найбільшою.
Коли на початку 90-х років багато випускників православних духовних шкіл вирішили стати греко-католиками, то це відбулось не на підставі вишколу, котрий вони там отримали. Це було особистісним рішенням кожного, хто його приймав, яке одначе йшло врозріз з настановами виховників, котрі не сприяли переходові цих священиків до Церкви своїх предків.
І цього разу спостерігаємо, як РПЦ висловлює готовність до діалогу, але „при умові...” Натомість на думку Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира (Гузара), яку він зокрема висловив у нещодавньому інтерв’ю для газети „День”: „Ситуація в Україні має бути такою, щоб кожен християнин міг вільно обирати собі церкву і священоначаліє. Хочеш підлягати Москві — Бог з тобою, до Царгороду або до Риму — Бог з тобою. Дійсну релігійну свободу ми будемо мати тільки тоді, коли вийдуть із ужитку ті слова, які сьогодні вживають церкви: «Ти — схизматик, а ти — єретик». Маємо, зрештою, пам’ятати, що всі ми вийшли з тої самої древньої Київської церкви. Саме за такої умови можна буде обговорювати церковні проблеми, Але не раніше. І щоб ніхто нікому нічого не забороняв, нічим не попрікав і завжди поважав вибір іншого. То і буде зближення.
Мрію про те, щоб у нашій Україні була дійсна релігійна толерантність, — не байдужість, а саме толерантність. Бо зараз у нас не толерантні навіть атеїсти — вони хочуть, щоб всі були невіруючими, як вони. Ми маємо пам’ятати, що перед нами є велика мета — виконання волі Христа, щоб «всі були одно», об’єднані. Це є воля Божа — Христос заснував одну церкву. Тому кожен обирає свій шлях, але обов’язково поважає вибір іншого”.
протопресвітер Яворівського протопресвітерату
о. Володимир Гавриленко
Глава Російської Православної Церкви Патріарх Алексій II, згідно із повідомленням ІТАР-ТАРС від 22 липня 2005 року, підтвердив, що вважає за неможливе візит Папи Римського до Москви, поки Ватикан не відмовиться від прозелітизму на території Росії.
„Я не виключав і не виключаю можливості візиту Папи Римського до Росії, але за певних умов”, - сказав Патріарх Алексій 22 липня 2005 року на прес-конференції після закінчення візиту до Казані.
Іншою перешкодою, згідно із повідомленням, Патріарх назвав „відродження уній у західних областях України, що супроводжувалися насильством, захопленням храмів”. Він нагадав, як в роки радянської влади, коли греко-католики були заборонені, вони знаходили притулок в храмах РПЦ і здобували освіту в православних духовних школах. „Потрібно було б сказати Російській Православній Церкві спасибі за це, проте у відповідь ми отримали вигнання віруючих, розгром храмів, знищення святинь”, - сказав Патріарх Алексій.
При цій нагоді мусимо констатувати, що, нажаль, з уст Предстоятеля РПЦ знову маємо можливість почути багато гучних закидів в сторону УГКЦ без представлення жодних доказів. Для формулювання нашої відповіді скористаємося з історичних фактів. Після насильної ліквідації УГКЦ в 1946 році на приготованому радянським урядом псевдособорі, декілька сотень храмів нашої Церкви одразу було передано у користування РПЦ. Коли наприкінці 80-х - на початку 90-х років минулого століття громадяни нашої держави змогли знову відкрито визнавати свою віру і реєструвати свої громади, то вони масово поверталися до Української Греко-Католицької Церкви. З ними поверталися і їхні храми. Ми не зафіксували жодного випадку, коли б у Західній Україні вірні УГКЦ зайняли храм, який будували вірні РПЦ.
Треба сказати, що нема сумніву в тому, що РПЦ, якій передано храми, ці храми зберігала і вживала для богослужбових цілей, але для своєї Церкви. Багато вірних, котрі не переставали вважати себе греко-католиками, відвідували ці храми та утримували їх, одначе, коли наступила можливість відкрито задекларувати свою конфесійну приналежність, то не зволікаючи це зробили.
РПЦ приймала до своїх духовних училищ вірних з України, але виховувала їх для себе, а не для греко-католицької Церкви. Свідоцтвом цього є те, що й тепер у РПЦ є велика кількість духовенства і єпископату із Західної України, де концентрація греко-католиків є найбільшою.
Коли на початку 90-х років багато випускників православних духовних шкіл вирішили стати греко-католиками, то це відбулось не на підставі вишколу, котрий вони там отримали. Це було особистісним рішенням кожного, хто його приймав, яке одначе йшло врозріз з настановами виховників, котрі не сприяли переходові цих священиків до Церкви своїх предків.
І цього разу спостерігаємо, як РПЦ висловлює готовність до діалогу, але „при умові...” Натомість на думку Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира (Гузара), яку він зокрема висловив у нещодавньому інтерв’ю для газети „День”: „Ситуація в Україні має бути такою, щоб кожен християнин міг вільно обирати собі церкву і священоначаліє. Хочеш підлягати Москві — Бог з тобою, до Царгороду або до Риму — Бог з тобою. Дійсну релігійну свободу ми будемо мати тільки тоді, коли вийдуть із ужитку ті слова, які сьогодні вживають церкви: «Ти — схизматик, а ти — єретик». Маємо, зрештою, пам’ятати, що всі ми вийшли з тої самої древньої Київської церкви. Саме за такої умови можна буде обговорювати церковні проблеми, Але не раніше. І щоб ніхто нікому нічого не забороняв, нічим не попрікав і завжди поважав вибір іншого. То і буде зближення.
Мрію про те, щоб у нашій Україні була дійсна релігійна толерантність, — не байдужість, а саме толерантність. Бо зараз у нас не толерантні навіть атеїсти — вони хочуть, щоб всі були невіруючими, як вони. Ми маємо пам’ятати, що перед нами є велика мета — виконання волі Христа, щоб «всі були одно», об’єднані. Це є воля Божа — Христос заснував одну церкву. Тому кожен обирає свій шлях, але обов’язково поважає вибір іншого”.
протопресвітер Яворівського протопресвітерату
о. Володимир Гавриленко