Додано: 17 листопада 2009, 17:35
Пишу нашвидкуруч, тому перепрошую за дещо обірвані думки. Для видимості порядку, принаймні пронумерую їх 
1. Якщо хтось хоче писати українською мовою трохи не так, як радить офіційний правопис, то для мене це – або ознака недостатньої грамотності, або вияв «неформальності». Т.зв. «неформат» - необов’язково негативне явище… Його причинами в окремої людини (дослідника, творця…) може бути прагнення зайняти специфічну, достатньо вузьку нішу в культурі, науці, щоденному житті. Кожна людина може бути (і навіть, напевно, покликана Богом, бо ж кожен із нас – інший) неформалом у чомусь.
2. Водночас, як на мене, т.зв. структуральний неформат (тобто творення «неформатної» організації – видавництва, агенції, організації) у кінематографі, книговиданні, музиці тощо випливає із певного комплексу «підлітка», можливо, претензії на винятковість, а значить і, певною мірою, герметичність, закритість, сфокусованість або тільки на себе самих, коханих, або на… ще кількох.
3. Не все, що викладено вище, відразу варто екстраполювати на видавництво «Свічадо». Я з натхненням споживаю ці книги і з ентузіазмом чекаю нових. Чому споживаю, а не просто читаю? Тому що деякі з них мені не по зубах. Це – добре і свідчить, що є куди рости. Вболіваючи за успіхи видавництва (насправді чи не найуспішнішого в українському просторі християнської книги), сподіваюся, що книги з серії «східна духовність» мають свого читача і стратегія видавати в основному їх виправдана в умовах сучасного українського суспільства. Сама з радістю переключилася з «Добротолюбія», надрукованого з «ятями» і «йорами», на відповідну серію від «Свічадо».
4. І тут знову про «споживати». Коли у «Свічадо» вийшов перший том «східних отців», здається, Антонія Великого, мені знову (як і у випадку зі згаданим «Добротолюбієм») знадобилися «інструменти». Тобто треба було налаштовуватися не тільки на Святого Духа, Який завжди Той Самий, але і на нові «яті» - «Проєкт» правопису. Навіщо в мовленні релігійних книг свідомо використовувати «іншу мову»? Щоби показати, що ми, християни, «у світі, але не від світу»? Чи все-таки, щоби «мати сповид побожностИ»?
5. Нехай іще там «східним отцям» потрібен «колорит», вони ж, мабуть, говорили (тобто ті, хто за ними писали) по-іншому… Кажуть, існує конфесійний стиль у мові. Це інша тема, але нехай існує. Обряд у нашій конфесії родом із пишномовності, треба якось учитися його любити… Тільки невже цей обряд проник і на кухню до сестер-служебниць? Вибачте за «жіночий» приклад, але чудесно ілюстрований і прекрасний за своїм «неформатом» збірник рецептів неможливо нікому подарувати, щоби не пояснювати потім – подругам-«філологиням», що з коректорами у «Свічадо» все добре, подругам-християнкам, що «так, вони це зробили, щоби підкреслити, що кухня – це теж святеє святих», а подругам_від_Бога_та_Церкви_далеким, що не всі християнки на кухні говорять так, по-иншому, але тут така «родзинка», розумієте.
6. Навіщо говорити при цій книзі про це і на цьому й закінчити? Чому не можна відразу про те, що як це гарно, що сестри – теж люди і їсти варять, і смачне варять, і просте, і поживне. Що Бог їх вибрав зі світу, але залишив у тілі, щоби боротися з тими самими спокусами, з якими й ми боремося у тому самому світі… І що та Маруся сусідська, яка пішла торік до монастиря, зовсім не така, що життя не знає і «на Місяці живе», а жива дівчина, може, захворіла де на грип, то може би спекти якого кекса з тої книжки і піти до тих сестер у неділю?
7. Навіщо будувати мури на мовному рівні? Щоби довести (кому?), що є українська мова, а є «свічадівська»? Щоби довести (кому?), що «Проєкт» - це насправді вкрадена радянською системою і спотворена офіційним правописом мова наших дідів-прадідів? Так, УГКЦ завжди була в авангарді патріотизму. Тільки не думаю, що Ісус покликав до Царства Божого і до спасіння через УГКЦ тільки патріотів, і що стратегічне завдання євангелізації (про яке йде тепер постійна мова у рішеннях Синодів єпископів УГКЦ) – це «виправляти мовну ситуацію».
ІМХО, як то кажуть.
1. Якщо хтось хоче писати українською мовою трохи не так, як радить офіційний правопис, то для мене це – або ознака недостатньої грамотності, або вияв «неформальності». Т.зв. «неформат» - необов’язково негативне явище… Його причинами в окремої людини (дослідника, творця…) може бути прагнення зайняти специфічну, достатньо вузьку нішу в культурі, науці, щоденному житті. Кожна людина може бути (і навіть, напевно, покликана Богом, бо ж кожен із нас – інший) неформалом у чомусь.
2. Водночас, як на мене, т.зв. структуральний неформат (тобто творення «неформатної» організації – видавництва, агенції, організації) у кінематографі, книговиданні, музиці тощо випливає із певного комплексу «підлітка», можливо, претензії на винятковість, а значить і, певною мірою, герметичність, закритість, сфокусованість або тільки на себе самих, коханих, або на… ще кількох.
3. Не все, що викладено вище, відразу варто екстраполювати на видавництво «Свічадо». Я з натхненням споживаю ці книги і з ентузіазмом чекаю нових. Чому споживаю, а не просто читаю? Тому що деякі з них мені не по зубах. Це – добре і свідчить, що є куди рости. Вболіваючи за успіхи видавництва (насправді чи не найуспішнішого в українському просторі християнської книги), сподіваюся, що книги з серії «східна духовність» мають свого читача і стратегія видавати в основному їх виправдана в умовах сучасного українського суспільства. Сама з радістю переключилася з «Добротолюбія», надрукованого з «ятями» і «йорами», на відповідну серію від «Свічадо».
4. І тут знову про «споживати». Коли у «Свічадо» вийшов перший том «східних отців», здається, Антонія Великого, мені знову (як і у випадку зі згаданим «Добротолюбієм») знадобилися «інструменти». Тобто треба було налаштовуватися не тільки на Святого Духа, Який завжди Той Самий, але і на нові «яті» - «Проєкт» правопису. Навіщо в мовленні релігійних книг свідомо використовувати «іншу мову»? Щоби показати, що ми, християни, «у світі, але не від світу»? Чи все-таки, щоби «мати сповид побожностИ»?
5. Нехай іще там «східним отцям» потрібен «колорит», вони ж, мабуть, говорили (тобто ті, хто за ними писали) по-іншому… Кажуть, існує конфесійний стиль у мові. Це інша тема, але нехай існує. Обряд у нашій конфесії родом із пишномовності, треба якось учитися його любити… Тільки невже цей обряд проник і на кухню до сестер-служебниць? Вибачте за «жіночий» приклад, але чудесно ілюстрований і прекрасний за своїм «неформатом» збірник рецептів неможливо нікому подарувати, щоби не пояснювати потім – подругам-«філологиням», що з коректорами у «Свічадо» все добре, подругам-християнкам, що «так, вони це зробили, щоби підкреслити, що кухня – це теж святеє святих», а подругам_від_Бога_та_Церкви_далеким, що не всі християнки на кухні говорять так, по-иншому, але тут така «родзинка», розумієте.
6. Навіщо говорити при цій книзі про це і на цьому й закінчити? Чому не можна відразу про те, що як це гарно, що сестри – теж люди і їсти варять, і смачне варять, і просте, і поживне. Що Бог їх вибрав зі світу, але залишив у тілі, щоби боротися з тими самими спокусами, з якими й ми боремося у тому самому світі… І що та Маруся сусідська, яка пішла торік до монастиря, зовсім не така, що життя не знає і «на Місяці живе», а жива дівчина, може, захворіла де на грип, то може би спекти якого кекса з тої книжки і піти до тих сестер у неділю?
7. Навіщо будувати мури на мовному рівні? Щоби довести (кому?), що є українська мова, а є «свічадівська»? Щоби довести (кому?), що «Проєкт» - це насправді вкрадена радянською системою і спотворена офіційним правописом мова наших дідів-прадідів? Так, УГКЦ завжди була в авангарді патріотизму. Тільки не думаю, що Ісус покликав до Царства Божого і до спасіння через УГКЦ тільки патріотів, і що стратегічне завдання євангелізації (про яке йде тепер постійна мова у рішеннях Синодів єпископів УГКЦ) – це «виправляти мовну ситуацію».
ІМХО, як то кажуть.
На форумі Ви пишете достатньо грамотно 
Каюся.
