Сентиментально-слізлива духовність люду?
Додано: 03 серпня 2009, 11:34
Автор Петро Дідула у своїй статті «Медіальна спільното Церкви, де ти?», що була поміщена у «Патріархаті» ч. 1 (січень-лютий 2009), http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/arch ... le;567;410 роздумуючи над ситуацією, котра начебто складається у середовищі ЗМІ УГКЦ щодо припинення виходу у світ газети «Арка» наводить заодно дещо дивні, як на мій погляд, речі… Річ у тому, що п. Петро акцентує неабияк увагу на сьогоднішній «сентиментально-слізливій» духовній літературі, яка, мовляв, заполонила свідомість багатьох… Принаймні так можна нашвидкуруч зрозуміти.
У статті по сусідству зауважується дві світлини: на одній – стенд із газетами з подвір'я храму Московського Патріахату у Львові, де поруч нього стоїть і щось читає жінка. Вгорі справа надпис – російською «Путь к спасению» і т. п. А на іншому фото подані різні дев'ятниці, набожества тощо, як наприклад, «Дев'ятниця до апостола Юди-Тадея», «Дев'ятниця до Матері Божої Неустанної помочі», «Адорація Найсвятіших тайн», «Голос Ісуса» та інші молитовні християнські практики, котрі часто підживлюють віру звичайних християн. Скільки тільки подяк лунає нині за вислухані молитви до знаного святого у католицькому світі Юди-Тадея, пам'ять про якого раніше була дещо призабута.
Шановний автор, ведучи далі мову та взоруючись на згаданий вище стенд подвір'я православної церкви, пише, що «чогось подібного біля греко-католицьких церков ставити не прийнято. А оскільки місце порожнім не буває, прийнятим стало продавати під греко-католицькими храмами брошурки сентиментально-слізливої духовності, причому масово, тисячними тиражами, дешеві брошурки, які для духовного читання не порекомендував би жоден авторитетний духівник…».
Як не дивно, під храмами УГКЦ, не раз у притворах, також можна побачити різні пізнавальні стенди з прикріпленими християнськими газетами, чи виїмками з них, роз'ясненням кожної Божої заповіді чи св. Тайни тощо. Тільки потрібно це вміти зауважити. Звісно, не всюди це є (як і в православних), проте є. Особливо в містах. Сам бачив подібне. Навіть у Львові не на подвір'ї московських храмів, де теж малюють і так зване «дерево розколу», на котрім Католицьку Церкву символізує відірвана від «стовбура» вітка…
Звичайно, кожен має право на власну думку, тож і я вирішив сказати по цій темі кілька слів услід, бо не цілком погоджуюсь з тими «патріархальними міркуваннями». Всієї критичної статті з "Патріархату" потреби коментувати не бачу.
Крім «сентиментальноослізливої духовності» у тих книжечках, люди не раз знаходять душевний лік від суму, розпуки, зневіри, духовну радість, яку холодним раціоналізмом можна не осягнути, часами. Безумовно, ті брошурки, різні дев'ятниці призначені найперше для приватних молінь, а не духовного читання як такого назагал. Тому й не варто їх брати на «духовне читання» чи замінити ними св. Писання. Тож і авторитетні духовники не радять…
Не заміниш приватними моліннями св. Літургії (спільного діла всіх християн), тож нема чого авторові так дуже хвилюватися з цього приводу. Тим паче якщо ті набожества не містять зобобонства, магічних практик чи ще чого, що може підірвати суть здорової віри. Хоча інколи можуть бути тут переборщення, тож Церква мусить бути на сторожі.
Як казав один уже покійний ієромонах, народну побожність слід все-таки шанувати, тобто якщо люди до того тягнуться душею та стають свідомішими у плані християнства. Він теж колись, за його словами, як був молодшим, думав, що народна побожність недоречна, та потім збагнув, що варто шанувати її, людей, спраглих Божих істин. Найлегше це все відкинути, заперечити, посміявшись злегка, не запропонувавши як треба чогось серйознішого взамін.
Взагалі-то, святі отці Церкви, не раз рекомендують оплакувати свої гріхи, адже й цей «хід конем» спричинюється до самовдосконалення, очищення серця та простелює шлях до нефіктивного покаяння.
Святий Йоан Ліствичник говорить: «Не будемо ми, браття, звинувачені під час виходу з тіла нашої душі за те, що ми не творили чудес не богословствували, або не займалися глибокими роздумами, але за те дамо відповідь Богу, що ніколи не оплакували своїх гріхів».
Тобто, як на мене, «слізливо-сентиментальна духовність», котру автор немовби радить відкинути цілком, буває, себе під сонцем оправдовує…
Такі були думки.
П. С. Ось тут чомусь знаходимо тільки поокремі частини статті о. Ігоря Пелехатого з м. Івано-Франківська («Нова зоря», № 7(827), 2009р.), в якій автор вступив у полеміку із статею п. Петра Д. http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/arch ... le;587;412
У статті по сусідству зауважується дві світлини: на одній – стенд із газетами з подвір'я храму Московського Патріахату у Львові, де поруч нього стоїть і щось читає жінка. Вгорі справа надпис – російською «Путь к спасению» і т. п. А на іншому фото подані різні дев'ятниці, набожества тощо, як наприклад, «Дев'ятниця до апостола Юди-Тадея», «Дев'ятниця до Матері Божої Неустанної помочі», «Адорація Найсвятіших тайн», «Голос Ісуса» та інші молитовні християнські практики, котрі часто підживлюють віру звичайних християн. Скільки тільки подяк лунає нині за вислухані молитви до знаного святого у католицькому світі Юди-Тадея, пам'ять про якого раніше була дещо призабута.
Шановний автор, ведучи далі мову та взоруючись на згаданий вище стенд подвір'я православної церкви, пише, що «чогось подібного біля греко-католицьких церков ставити не прийнято. А оскільки місце порожнім не буває, прийнятим стало продавати під греко-католицькими храмами брошурки сентиментально-слізливої духовності, причому масово, тисячними тиражами, дешеві брошурки, які для духовного читання не порекомендував би жоден авторитетний духівник…».
Як не дивно, під храмами УГКЦ, не раз у притворах, також можна побачити різні пізнавальні стенди з прикріпленими християнськими газетами, чи виїмками з них, роз'ясненням кожної Божої заповіді чи св. Тайни тощо. Тільки потрібно це вміти зауважити. Звісно, не всюди це є (як і в православних), проте є. Особливо в містах. Сам бачив подібне. Навіть у Львові не на подвір'ї московських храмів, де теж малюють і так зване «дерево розколу», на котрім Католицьку Церкву символізує відірвана від «стовбура» вітка…
Звичайно, кожен має право на власну думку, тож і я вирішив сказати по цій темі кілька слів услід, бо не цілком погоджуюсь з тими «патріархальними міркуваннями». Всієї критичної статті з "Патріархату" потреби коментувати не бачу.
Крім «сентиментальноослізливої духовності» у тих книжечках, люди не раз знаходять душевний лік від суму, розпуки, зневіри, духовну радість, яку холодним раціоналізмом можна не осягнути, часами. Безумовно, ті брошурки, різні дев'ятниці призначені найперше для приватних молінь, а не духовного читання як такого назагал. Тому й не варто їх брати на «духовне читання» чи замінити ними св. Писання. Тож і авторитетні духовники не радять…
Не заміниш приватними моліннями св. Літургії (спільного діла всіх християн), тож нема чого авторові так дуже хвилюватися з цього приводу. Тим паче якщо ті набожества не містять зобобонства, магічних практик чи ще чого, що може підірвати суть здорової віри. Хоча інколи можуть бути тут переборщення, тож Церква мусить бути на сторожі.
Як казав один уже покійний ієромонах, народну побожність слід все-таки шанувати, тобто якщо люди до того тягнуться душею та стають свідомішими у плані християнства. Він теж колись, за його словами, як був молодшим, думав, що народна побожність недоречна, та потім збагнув, що варто шанувати її, людей, спраглих Божих істин. Найлегше це все відкинути, заперечити, посміявшись злегка, не запропонувавши як треба чогось серйознішого взамін.
Взагалі-то, святі отці Церкви, не раз рекомендують оплакувати свої гріхи, адже й цей «хід конем» спричинюється до самовдосконалення, очищення серця та простелює шлях до нефіктивного покаяння.
Святий Йоан Ліствичник говорить: «Не будемо ми, браття, звинувачені під час виходу з тіла нашої душі за те, що ми не творили чудес не богословствували, або не займалися глибокими роздумами, але за те дамо відповідь Богу, що ніколи не оплакували своїх гріхів».
Тобто, як на мене, «слізливо-сентиментальна духовність», котру автор немовби радить відкинути цілком, буває, себе під сонцем оправдовує…
Такі були думки.
П. С. Ось тут чомусь знаходимо тільки поокремі частини статті о. Ігоря Пелехатого з м. Івано-Франківська («Нова зоря», № 7(827), 2009р.), в якій автор вступив у полеміку із статею п. Петра Д. http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/arch ... le;587;412
