Що до даної тематики цікаві роздуми наводить брат о. Юрій Блажиєвський:
..."Розруха починається в голові — такий діагноз поставив незабутній професор Преображенський. І кажу я це не тому, що тема проффесорів несподівано стала дуже актуальною. А тому, що не можна все життя прожити в стані постійної революції. Ви справді гадаєте, що проблема в ДАІ, корумпованих вишах і лікарнях, і постійному шарі грязюки на асфальті вашого подвір'я?
Не обманюймо себе — це наслідок. Заради справедливості скажу, що знаю порядних людей і у вишах, і в лікарнях і навіть(!) в ДАІ, які собі просто не дають опуститися. Проблема — в тому, що моє рідне місто, коли я туди приїжджаю, вітає мене матом, вже між пероном та метро. Конкретні люди. Проблема — в тому, що я і ти кидаємо квиток собі під ноги одразу як вийшли з маршрутки, замість чехвостити в думках улюбленого мера і нести сміття в руці часом пів-вулиці до першого смітника. Конкретні люди. Проблема — в тому, що чорнуха заповнила телепростір (ви бачили рейтинги популярності передач? - а це ж дивляться конкретні люди), ба, навіть простір спілкування — незважаючи на малюків і жінок поряд. Конкретні люди. Ти і я. І ще, проблема — в тому, що більшість з нас не просто не знає національного гімну, а відверто має це... десь. Глибоко і невідворотно. Конкретні люди. А спробуйте сказати щось українською влітку в звичайному кримському (це я прикладово, бо як раз трапилось, але деінде часом все виглядає навіть гірше) продуктовому магазині.
Так жити далі — неможливо. То що ж, маємо тепер себе обпльовувати? Ні. Я вважаю, що настав не тільки час змін.
Настав час глибокого іспиту сумління. Для кожного. Не важливо, чи то чиновник, чи підприємець, чи пенсіонер, чи священик, чи студент. І вже буде дуже добре, якщо кожний його виконає хоча б на трійку. Без цього жодні зміни на добре не вийдуть.
Треба стати перед люстром,
подивитись собі в очі й сказати правду. Так, сьогодні мій принцип — своя хата з краю. Так, сьогодні підписати інтернет-звернення до президента з вимогою публічно визнати Голодомор геноцидом української нації (згідно чинного законодавства), та ще й чесно заповнити всі поля, включно з адресою — межує з героїзмом. Але ж чи це тільки мені бабуся свого часу оповідала, як маленькою дівчинкою для родини полишені колоски на полі збирала під кулями солдат, що приїхали з Ростова і Уфи? Скільки з нас це не підпише, бо їх бабусі пощастило менше і вони просто не народились? Треба уважно придивитись тому, що я побачу в своїх очах. І сказати: так, може там ще є самоповага, але немає гордості; так, моїм найбільшим гріхом є анонімність; так, мені потрібна операція — треба усунути зі своєї голови розруху. Чому? Бо інакше вона заллє не тільки мене, а й тих, хто близько мене. Треба вбити дракона в собі — і це вже не байка. Зрештою, Євгеній Шварц також так не вважав.
Що конкретно робити? “
Просто вийти на вулицю, просто викинути сміття, просто полюбити свою рідну землю” (Сашко Положинський). Один мій приятель, думку якого я дуже ціную, сказав, що революцію треба починати з жеків. Так, це правда. Чому? Тому що
мало кричати: “Ми не бидло, ми не козли,” - це треба доводити. Власним гідним життям. І не час від часу чи залежно від обставин. Хто цього не розуміє, той і далі буде дискутувати, чи народ вже намайданився, чи ще ні.Я не закликаю нікого до бунтів чи револьтів, як і нікого не хочу відлякувати від Майдану. Просто вважаю, що
революцію треба робити спочатку в собі. А коли прокинеться сумління, коли подумаєш, що живеш не тільки для себе — тоді прокинеться і гідність, і дай Боже, щоб в парі з нею йшла мудрість. Ось тоді вже зможеш свідомо зробити свій крок. Мало казати, що оце — погано. Треба запропонувати те, що буде краще. Вимагати більшого — це значить вимагати передусім від себе. Сьогодні я маю таку надію, що є люди, які це розуміють, які здатні на самопожертву, або стоять на порозі такого розуміння.
Чи варто кидатись такими словами як гідність, самопожертва? Якщо це тільки слова — тоді ні, тоді ми ще на етапі “Нас кинули”. А якщо це щось, без чого не хочеш жити, бо інакше чуєш себе неповноцінним, навіть неповним — тоді ми недалеко від істини. Недавно моя добра подруга “спровокувала” мене на відповідь: солідарність — це територія серця.
“Ти знаєш, мамо, я ще тримаюсь: караюсь, мучаюсь, але не каюсь. Якщо не я, то хто? Зайве питання” (і знову Положинський). Подібні слова сказав не один українець у вирі Другої Світової і вийшов захищати свою рідну землю, так як це розумів у своєму сумлінні — чи то на боці Червоної Армії, чи партизанів на Заході чи на Сході. Вони йшли, хоч знали, що не мають жодних шансів. Чому? Щоб дати приклад нащадкам. Вони знали, що не повернуться, і йшли, добровільно. Звичайно, були й інші, але саме тому це ще більш дивовижно
Сьогодні також треба відваги, щоб жити гідно, а не перетворитися на овоч...
На сам кінець. Чому я, богопосвячена особа, пишу це? Лізу в політику? Я пів ночі креслив і переписував, щоб навіть такої тіні не було. І ось тут приведу
мотивацію, яка є мотивацією християнина. Щоб мати змогу комусь сказати: “Ми не бидло,” я мушу усвідомлювати — це так завдяки тому, що Бог створив мене на свій образ і подобу. А це настільки ж дар, наскільки і завдання". Блог брата Юрія Блажиєвського. КАТ НА МАЙДАНІ — АМІНЬ ЧИ АЛІЛУЯ? :
http://risu.org.ua/ua/index/blog/~jurafdp/39245/