Церква і люди з особливими потребами
Додано: 17 грудня 2011, 16:42
Слава Ісусу Христу!
Довго зупиняв себе перед тим, як написати це повідомлення, тобто цього листа. Все очікував, що з кожним роком все зміниться, буде зроблено висновки: люди задумаються і Європа зайде до нас не тільки звичками, гарним облаштуванням храмів, святинь, монастирів і т.д. Все надіявся, що, побувавши там на науці, на парафіях, наше духовенство побачить, яким має бути ставлення до Інвалідів. А в нас їх немало. За даними на 2010р. в Україні було 2,6 млн. неповносправних осіб, це майже 6% від загальної кількості населення, лише на західній Україні - 333,1 тис. осіб.
Так, тема, яку я би хотів підняти, стосується неповносправних. На жаль, ми думаємо за велич і красу наших храмів, святинь, ( і це зрозуміло, і так має бути), але ми зовсім забуваємо про людей, про наших ближніх, які неспроможні подолати ті перешкоди (бар’єри), які присутні в новозбудованих храмах, і які є в уже існуючих.
Ми вчимося любити ближнього. Бути ближчими до всіх людей, які прагнуть відвідати храм, помолитися чи то на службі, чи просто в потребі сповіді. Звичайно, не можна сказати, що церква відвертається від таких людей – ні, звісно, і священики приходять до хворих, і самі хворі запрошують їх для отримання Святих тайн.
Але коли інваліди, які можуть добратись до храму на інвалідному візочку, зустрічають перед його дверима свою «Голгофу» - збудовану зі сходин неприступної висоти для неповносправної людини?
І це дивно. Дивним є те, що тих людей і ті проблеми ми не бачимо. Не бачимо - не тільки поруч, але не помічаємо в нашому краю, у місті, на нашій парафії.
Наші чудові храми, видовищні і наповнені чудотворними іконами, - створені для кого?
Для здорових?
Якщо людина-інвалід не може до них під’їхати і помолитись, не може торкнутись тої святості, яка робить чуда. Я розумію, Бог є не тільки в іконах і храмах, але й поруч з нами. Та деколи для зміцнення віри потрібна крапля надії і ваша любов для тих людей. Надії на те, що будуть зміни, що хоча б частково наше духовенство у своїй любові до мирян збагне, що поруч є такі люди. Невже так важко побудувати пандус і таким чином зробити крок до інвалідів. Така необхідність є не тільки для них, а й для мам із маленькими діточками, яким також дуже важко подолати ті сходинки, що інколи такі як гори. Невже так важко в нових проектах задуматись над тим, що на парафії може бути людина, котра нездатна подолати ті перешкоди? Або до вашого храму завітає гість, який подолав неблизький і нелегкий шлях з іншого міста, чи навіть країни, щоб відвідати ікону (мощі), але не зможе до неї (них) наблизитись через відсутність пандусу. Інколи, дивлячись на все новозбудоване, не розумієш - як і для кого це? Навіть старша людина, чиясь бабуся, або дідусь, не зможе подолати ці сходи. Невже це будується тільки для здорових людей? Хіба всі хворі мають бути відокремлені від суспільства? Від християнського суспільства, від того, до чого линуть душею.
Змінити доступ до церкви не складає проблеми в теперішній час. Існує багато пристосувань, ліфтів, відкидних пандусів і т.д. Я думаю, - було би бажання зрозуміти, що і ми, і ви є рівними, і в будь-яку мить будь-хто з нас може замінити свої здорові ноги на металеві колеса коляски. Невже не вартує простягнути руку допомоги, руку до свого ближнього?
Друге питання, яке б хотілось обговорити, - це змінення ставлення до інвалідів. Ставлення не тільки громади, але в першу чергу і духовенства. На жаль, непоодинокими є випадки, коли повз людину у колясці може пройти монах або священик і навіть не спитати, чи потрібна допомога в подоланні шляху до храму, або в простому запитанні чи підтримці.
Я пам’ятаю особистий випадок. В 1995 році, коли я з батьком був в українському домі в Римі, в якому є багато перешкод для інвалідів, і які ми з труднощами долали, ніхто не поспішав нам на допомогу. Батькові було дуже важко самому звозити мене на візку, при цьому втримувати рівновагу, щоб нічого не сталося. Але раптом відчув поруч якусь людину, що старалася з усіх сил нам допомогти. Я повернувся і побачив Блаженішого кардинала Любачівського, який, не зважаючи на свій вік і свою слабість, усіма силами намагався допомогти. В мене виступили сльози. Я просив, що «не треба», що «прошу благословення». Але він допомагав до кінця шляху, і лише тоді поблагословив.
Невже так змінюються люди, невже в нас нема з кого брати того прикладу, і нема в кого вчитись? Я думаю, в житті їх є багато, але треба озирнутись і це побачити.
Я не буду перераховувати всі святі місця, храми, і монастирі, де немає доступу для інвалідів до чудотворних ікон або джерел. Думаю, кожен священик має сам їх побачити в своєму храмі.
Я можу тільки просити і молитись за чудо – щоб духовенство побачило ті недоліки, зрозуміло своє ставлення і задумалось про інвалідів.
Дуже хочеться відчути свободу руху у нас - як за кордом, починаючи з святих місць і храмів.
З молитвами в серці
Іван, інвалід дитинства.
Довго зупиняв себе перед тим, як написати це повідомлення, тобто цього листа. Все очікував, що з кожним роком все зміниться, буде зроблено висновки: люди задумаються і Європа зайде до нас не тільки звичками, гарним облаштуванням храмів, святинь, монастирів і т.д. Все надіявся, що, побувавши там на науці, на парафіях, наше духовенство побачить, яким має бути ставлення до Інвалідів. А в нас їх немало. За даними на 2010р. в Україні було 2,6 млн. неповносправних осіб, це майже 6% від загальної кількості населення, лише на західній Україні - 333,1 тис. осіб.
Так, тема, яку я би хотів підняти, стосується неповносправних. На жаль, ми думаємо за велич і красу наших храмів, святинь, ( і це зрозуміло, і так має бути), але ми зовсім забуваємо про людей, про наших ближніх, які неспроможні подолати ті перешкоди (бар’єри), які присутні в новозбудованих храмах, і які є в уже існуючих.
Ми вчимося любити ближнього. Бути ближчими до всіх людей, які прагнуть відвідати храм, помолитися чи то на службі, чи просто в потребі сповіді. Звичайно, не можна сказати, що церква відвертається від таких людей – ні, звісно, і священики приходять до хворих, і самі хворі запрошують їх для отримання Святих тайн.
Але коли інваліди, які можуть добратись до храму на інвалідному візочку, зустрічають перед його дверима свою «Голгофу» - збудовану зі сходин неприступної висоти для неповносправної людини?
І це дивно. Дивним є те, що тих людей і ті проблеми ми не бачимо. Не бачимо - не тільки поруч, але не помічаємо в нашому краю, у місті, на нашій парафії.
Наші чудові храми, видовищні і наповнені чудотворними іконами, - створені для кого?
Для здорових?
Якщо людина-інвалід не може до них під’їхати і помолитись, не може торкнутись тої святості, яка робить чуда. Я розумію, Бог є не тільки в іконах і храмах, але й поруч з нами. Та деколи для зміцнення віри потрібна крапля надії і ваша любов для тих людей. Надії на те, що будуть зміни, що хоча б частково наше духовенство у своїй любові до мирян збагне, що поруч є такі люди. Невже так важко побудувати пандус і таким чином зробити крок до інвалідів. Така необхідність є не тільки для них, а й для мам із маленькими діточками, яким також дуже важко подолати ті сходинки, що інколи такі як гори. Невже так важко в нових проектах задуматись над тим, що на парафії може бути людина, котра нездатна подолати ті перешкоди? Або до вашого храму завітає гість, який подолав неблизький і нелегкий шлях з іншого міста, чи навіть країни, щоб відвідати ікону (мощі), але не зможе до неї (них) наблизитись через відсутність пандусу. Інколи, дивлячись на все новозбудоване, не розумієш - як і для кого це? Навіть старша людина, чиясь бабуся, або дідусь, не зможе подолати ці сходи. Невже це будується тільки для здорових людей? Хіба всі хворі мають бути відокремлені від суспільства? Від християнського суспільства, від того, до чого линуть душею.
Змінити доступ до церкви не складає проблеми в теперішній час. Існує багато пристосувань, ліфтів, відкидних пандусів і т.д. Я думаю, - було би бажання зрозуміти, що і ми, і ви є рівними, і в будь-яку мить будь-хто з нас може замінити свої здорові ноги на металеві колеса коляски. Невже не вартує простягнути руку допомоги, руку до свого ближнього?
Друге питання, яке б хотілось обговорити, - це змінення ставлення до інвалідів. Ставлення не тільки громади, але в першу чергу і духовенства. На жаль, непоодинокими є випадки, коли повз людину у колясці може пройти монах або священик і навіть не спитати, чи потрібна допомога в подоланні шляху до храму, або в простому запитанні чи підтримці.
Я пам’ятаю особистий випадок. В 1995 році, коли я з батьком був в українському домі в Римі, в якому є багато перешкод для інвалідів, і які ми з труднощами долали, ніхто не поспішав нам на допомогу. Батькові було дуже важко самому звозити мене на візку, при цьому втримувати рівновагу, щоб нічого не сталося. Але раптом відчув поруч якусь людину, що старалася з усіх сил нам допомогти. Я повернувся і побачив Блаженішого кардинала Любачівського, який, не зважаючи на свій вік і свою слабість, усіма силами намагався допомогти. В мене виступили сльози. Я просив, що «не треба», що «прошу благословення». Але він допомагав до кінця шляху, і лише тоді поблагословив.
Невже так змінюються люди, невже в нас нема з кого брати того прикладу, і нема в кого вчитись? Я думаю, в житті їх є багато, але треба озирнутись і це побачити.
Я не буду перераховувати всі святі місця, храми, і монастирі, де немає доступу для інвалідів до чудотворних ікон або джерел. Думаю, кожен священик має сам їх побачити в своєму храмі.
Я можу тільки просити і молитись за чудо – щоб духовенство побачило ті недоліки, зрозуміло своє ставлення і задумалось про інвалідів.
Дуже хочеться відчути свободу руху у нас - як за кордом, починаючи з святих місць і храмів.
З молитвами в серці
Іван, інвалід дитинства.