Все наге та відкрите перед очима Його, Йому дамо звіт! (Євр 4, 13)
Ґендерна революція
Релятивізм в дії
У Batavia High School у Нью-Йорку викладач, який працював там впродовж восьми років, влітку 2006 року виявив, що має неправильну стать. Він зробив
операцію та з'явився в школі у жіночому одязі. Батькам повідомили, що за два тижні до старого вчителя/нової вчительки слід звертатися «місіс», звертання «містер» буде розцінене як недопустима дискримінація. Деякі батьки захотіли, щоб їх дітей – підлітків перевели навчатися в інший клас. Їх прохання не задовольнили. На своєму сайті школа оголосила, що розлад ґендерної ідентичності (Gender Identity Disorder, GID) – це захворювання, а закон про права людини штату Нью-Йорк та кодекс поведінки школи забороняють дискримінацію в зв’язку з захворюваннями. А отже, вимога переводу в інший клас розцінюється як дискримінація. Чого навчаться школярі, чий вчитель раптом став вчителькою, а вони повинні визнати та сприйняти зміну статі? На прикладі вчителя вони бачать, що стать можна змінити за власним бажанням. В того, хто з якихось причин некомфортно почувається сам з собою – поширене явище серед дітей в перехідному віці, – може виникнути питання: можливо, в мене неправильна стать? Школярі-християни, які чули: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут 1, 27), а зараз вивчають і дізнаються про те, що існує «людське право» змінити стать, повинні знайти відповідь на питання: чи не є Біблія ворогом людини? Це – реальний фронт споконвічної боротьби між двома непримиренними позиціями. Чи існує об’єктивна реальність, з якої можна вивести абсолютні критерії правильного та неправильного, доброго та злого, чи навпаки, реальність існує лише в пізнанні людини, а тому її можна довільно конструювати і руйнувати? З погляду релятивістського світобачення, істини не існує, оскільки дійсність постає як результат суб’єктивного сприйняття. Класична філософія, навпаки, дотримується позиції, що існують абсолютні критерії та остаточні принципи, з чого можна зробити висновок про існування Першоначала – Бога. Для християн істина має обличчя та ім'я: Ісус Христос. Якщо немає можливості пізнати істину та вивести з неї судження про те, що є добром, а що – злом, то наслідком цього може бути лише занепад цінностей. Хоча на нього й нарікають звідусіль, але й так само просувають вперед, передусім держава та ЗМІ. Очевидним, підтвердженим всіма даними емпіричних соціальних досліджень та скорботним для багатьох людей пережиттям є глибока криза, в яку потрапила наша культура. Однак систематично замовчують той факт, що найглибшою причиною кризи є руйнування ціннісного фундаменту. Найважливіше поле битви релятивізму – це сексуальність. Сексуальну поведінку звірів визначає інстинкт, який не допускає свободи, а тому не вимагає ціннісних рішень. На відміну від тварини людина має вибір – опанувати статевий потяг та підпорядкувати його служінню любові й життю, або ж віддатися в його полон та існувати в ізольованому устремлінні до задоволення бажань, оминаючи при цьому любов та життя. Кожна культура має певні норми стосовно сексуальності та оберігає їх в законах, звичаях і традиціях. В стабільній культурі вони міцно вкорінені в серцях людей як аксіоматична впевненість в тому, що в сексуальності є добрим, а що – злим, та невблаганно здійснюють їх. Того, хто від них відхиляється, стигматизують та маргіналізують. (Ще два покоління тому дошлюбні статеві стосунки називалися «диким подружжям», а незаконно народжені діти були причиною відцурання з поганими біографічними наслідками). В нашій власній культурі ми констатуємо: соціальні та законні норми, які колись обмежували сексуальність до подружжя між чоловіком та жінкою, до чоловіка та жінки, до дорослих людей, до осіб, не споріднених родинними зв’язками, до сфери інтимного – всі ці норми зруйновані. «Сексуальне визволення» веде до свободи, якій чужа відповідальність за молодь та майбутнє. Ознаки культурного занепаду більш ніж очевидні, однак сексуальна революція долає нові і нові кордони.
Чоловік та жінка – соціальний конструкт?
В наш час ми спостерігаємо таке екстремальне зростання релятивізму, яке тільки можна собі уявити: заперечують те, що очевидне та пізнаване для кожної людини і ще від самих початків людства зрозуміле саме собою, так, як зміна дня і ночі: те, що людина існує в одній із двох статей – є або чоловіком, або жінкою. Хто ще не стикався з таким мисленням, вважатиме його породженням хворобливої й зухвалої зарозумілості, яке навіть не варто брати до уваги. Однак саме ці погляди тихо й непомітно перетворилися за останні десять років на провідний напрям політики ООН, ЄС та національних урядів й викликають соціальну революцію, яка розхитує наріжні камені людського буття. Статеву відмінність чоловіка та жінки називають соціальним конструктом, а саме – винаходом «гетеросексуального патріархату». Так начебто через це не лише меншість зазнає пригнічення та дискримінації, а й несправедливо обмежується свобода людини в цілому. Наче існує так звана «вимушена гетеросексуальність», яку слід здолати, при чому людина самостійно могла б визначати свою «соціальну стать» незалежно від «біологічної статі». Боротьба йде під прапором штучного поняття – ґендер. Спочатку ґендер використовувався як термін для розрізнення граматичних родів слів. На Всесвітній конференції з проблем народонаселення в Каїрі у 1994 році та на Всесвітній жіночій конференції в Пекіні у 1995 році феміністки різними маніпуляціями проштовхнули ґендер на заміну слова стать, щоби статева відмінність між чоловіком та жінкою стала питанням довільного суб’єктивного вибору. За допомогою резолюцій ООН та ЄС це поняття стало політичною стратегією в окремих державах. Кожен повинен мати можливість вибирати, ким він є – чоловіком чи жінкою, та визначати свою ідентичність як гомо-, лесбі-, бі-, транс- або ще якось – і робити так можуть вже школярі.
Жінка-філософ Джудіт Батлер (Judith Butler), очільна ідеолог ґендерної революції, розуміє це так: "Біологічна стать" є ідеальним конструктом, який з часом примусово матеріалізується. Це не простий факт або статичний стан тіла, а процес, у якому регулятивні норми матеріалізують "біологічну стать" і досягають цієї матеріалізації вимушеним постійним повторюванням тих норм» (курсивавтора). Людською мовою: я чоловік чи жінка лише тому, що мені це примусово насадили. Дивовижним чином такі висловлювання отримують вагу та дієвість, якщо їх закутують у філософську термінологію, так що і впізнати годі. Вже давним-давно не дискримінована, а дискримінуюча меншина гомо-, бі- та транссексуалів намагається нав’язати свої цінності в процесі соціальної революції, яка не має аналогів у історії. Про те, як далеко зайшов цей процес, переважна більшість населення не має ні найменшого поняття. Причиною такого стану речей, ймовірно, є те, що навряд чи хтось вважає можливою відданість владної еліти – політичної, правової, медійної – такій «ґендерній перспективі». Тим, хто живе в колі сім'ї (а більшість людей живуть ще саме так), це видається настільки неймовірним та відірваним від реальності, як і існування партії, яка захотіла б скасувати зміну дня і ночі.
«Ґендерна перспектива»
Пересічний читач газет навряд чи знайомий з поняттям «ґендер», однак саме воно стало провідним напрямком політики та предметом вивчення в майже усіх університетах. Воно використовується, щоби непомітно та без публічних дискусій ввести сексуальну революцію в тонку структуру суспільства. Федеральний уряд визначив «Політику рівності за допомогою політичної стратегії ґендерного мейнстримінгу у 1999 році як наскрізний керівний принцип та ключове завдання».
Метою ґендерних активістів є «уневизначнення *саме так!+ статі» та «пливуча ідентичність». «Трансґендери» атакують «негнучкі норми двостатевості». Вони прагнуть, щоб з юридичного погляду визнавалася не біологічна, а довільно обрана стать, яку слід вказувати в офіційних документах. Тема транссексуальності зачіпає лише крихітну меншину, однак завжди є частиною ґендерної пропаганди та офіційної документації міжнародних організацій на тему антидискримінації. Причина цього така: якщо відмовитися від двостатевості як онтологічної норми людського існування, то тоді будь-яке сексуальне відхилення від гетеросексуальності можна визнати нормальним та дозволеним. Дотепер існують чіткі назви: гомо-, лесбі-, бі-, транс-, але боротьба за педофілію та полігамію в повному розпалі. Ґендерна перспектива не бачить жодної значущої або ж природженої різниці між чоловіком та жінкою. Ґендерні ідеологи ігнорують та применшують результати досліджень мозку, медицини та психології, які виявляють різну ідентичність чоловіка та жінки в структурі мозку, гормональному балансі та психологічній структурі. Ґендерні активісти з запалом борються за ліквідацію гетеросексуальних статевих ролей чоловіка та жінки, запевняючи, що ці ролі можна змінювати за бажанням, протиставляючи статевій ідентичності змінність транссексуальності, гомосексуальності та інших сексуальних порушень. Десятиліттями твердили: гомосексуальність вроджена. Мартін Даннекер, сам будучи протагоністом гомо-лоббі, якому федеральний уряд доручив сформувати «сексологічний висновок по гомосексуальності», пише: «Всі проведені в минулому намагання закріпити гомосексуальність на біологічному рівні можна вважати невдалими». Саме тому аргументом сьогодні є лише право на вільний вибір. Однак цей вибір насправді неповністю вільний, адже й гомосексуалісти діють в рамках розподілу ролей між двома статями і не можуть цього подолати: один/одна бере на себе роль чоловіка, а інший/інша – роль жінки. Він або вона мали б визначити це самотужки: бути йому/їй чоловіком чи жінкою, – гомосексуальні та транссексуальні схильності мали б визнаватися державою та суспільством як ідентичність людини. Ґендерні ідеологи приховують інформацію про те, що такі порушення можна вилікувати, та борються з кожним, хто це стверджує або ж пропонує відповідну терапію, – шляхом цькувань, дискредитації у ЗМІ та всіх можливих дискримінацій. З цього видно, що ґендерні активісти мають на меті не свободу або толерантність, а соціальну революцію. Лі Манді (Lee Mundy) пише: «Ґендерна перспектива як світогляд – місіонер для іновірців та переслідувач для невірних. Метою є просвітництво недосвідчених шляхом викриття пригноблення з боку панівних структур та гуртування цих людей на боротьбу проти панівного гетеро-патріархату. Атака онтологічно обґрунтована. Проголошена війна проти панування гетеросексуальних гнобителів (чоловічої статі). Мова йде про отримання контролю над суспільними інституціями. Мова йде про владу визначати, що є істиною. Ґендерна перспектива особливо успішна в академічному світі. Тому вона здобула владу називати гомофобом або ірраціональним кожного, хто йде проти її ідеології. Це табу – відсутність права на критику ґендерної перспективи в академічному світі – позначається як "прогресивна геґемонія"». Газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung слід подякувати за те, що вона опублікувала дві статті Фолькера Цастрова (Zastrow), котрі пролили світло на цю (не)таємну революцію. Фолькер Цастров в статті Політична зміна статі детально описує, як «ґендерний мейнстримінг» став ключовим завданням політики. Спадщину червоно/зеленого уряду продовжила міністр у справах сім'ї від партії ХДС фон дер Ляєн (von der Leyen). На веб-сайті міністерства сім'ї можна довідатись, що поняття «ґендер» позначає «статеві ролі, обумовлені суспільно, а також соціально та культурно», які є «змінюваними». Аліса Шварцер (Schwarzer) радіє, що "консервативна міністр сім'ї не лише продовжує, але й вдосконалює сімейну політику червоно-зелених". Фолькер Цастров: «Цілеспрямованість з одного боку, невігластво з іншого формують «таємний план». Однак якими ж є цілі та методи? Ціль неймовірно висока: створити, не більше і не менше, нову людину шляхом знищення традиційних статевих ролей». Вже з цієї причини поняття «стать», яке заперечують з огляду на його «вимушеність», необхідно замінити поняттям «ґендер». У руслі духовної зміни статі дітей варто виховувати вже з пелюшок». Це відбувається на основі випробуваного комунізмом кадрового принципу. «Кадрова політика має на меті підпорядкування усіх рішень основним принципам, зверху до низу, на всіх державних та суспільних рівнях. Інституції насичені кадрами, відданими вказівкам згори (<) Ґендерний мейнстримінг насаджується верхівкою будь-якої організації як так званий принцип "зверху донизу". (<) Агенства ґендерного мейнстримінгу вчать службовців застостовувати ґендерну перспективу. "Тому не існує", за словами д-ра Барбари Штіглер (Stiegler) з Фонду Фрідріха Еберта, "жодної особи в організації, яка б не відчувала себе зобов’язаною цим принципом". Прикладом такої організації є, скажімо, федеральний уряд». У своїй другій статті в FAZ від 7.9.2006, яка вийшла під заголовком «Невеличка різниця», Цастров проливає світло на науковий фундамент «ґендерного мейнстримінгу». Джон Мані (Money), психіатр в лікарні Джона Хопкінса у Балтиморі, у шістдесятих роках заснував першу клініку хірургічної зміни статі, «Gender Identity Clinic», та став найвпливовішим «науковим піонером» ґендерної теорії. Його успіх розпочався з експерименту над однояйцевими братами-близнятами. Одному із братів, Брюсу Реймеру, під час обрізання у віці два роки пеніс пошкодили так сильно, що він відпав. Батьки вірили, що зможуть полегшити важку долю їхнього сина, піддавши його оперативному втручанню по зміні статі, поводячись з ним як з дівчинкою; доктор Мані наглядав за хлопчиком більш ніж десять років. З самого початку хлопчик протестував проти цього і сприймав як знущання ставлення до нього як до дівчинки. «До одинадцяти років – до часу, коли Мані святкував свій тріумф в "сексуальній ідентифікації", – його мучили думки про самогубство». Коли в 13 років він зрозумів, що із ним трапилося, то одразу ж вирішив жити як хлопець. «Однак почуття глибокого сорому вже ніколи його не покинуло». Після цього у своїх публікаціях Мані вже не згадував про той експеримент, однак і не виправляв його, тому ґендерна теорія змогла використати цей випадок як «науковий доказ». «В останньому, яке побачило світ у вересні 2004 року, другому перевиданні вперше опублікованої в 2000 році та перекладеної на багато мов своєї книги («Невеличка різниця»), як і в попередніх виданнях, Аліса Шварцер в безапеляційному стилі демонструє живий доказ ґендерної теорії». Брюс Реймер на той час вже помер. Впродовж 26 років під іменем Давид він знову жив життям хлопця та чоловіка. Навесні 2004 року він застрелив себе з мисливської рушниці. «Наукова контрольна група експерименту над близнятами» – його брат Браян – позбавив себе життя з допомогою таблеток за рік до того». Як і у випадку з Альфредом Кінсі (Kinsey), який своїм "звітом Кінсі", що з'явився в Німеччині на початку 50-их років, суттєво доклався до виникнення сексуальної революції і згодом був викритий як науковий брехун та розбещувач дітей, ситуація з Мані була аналогічною: він виступав за «груповий та бісексуальний секс, вербував дітей для так званих "fucking games" та класифікував екстремальні сексуальні збочення, аж до вбивства, всього лиш як "парафілії", як відхилення у вподобаннях». Про це розповідає Цастров у FAZ. Хто хоче отримати уявлення про те, як міцно такі погляди утвердилися в університетах та політичних інституціях, тому варто пошукати в Інтернеті поняття «ґендер» та «ґендерні студії». Ґендерні студії проводяться в більшості університетів, часом в якості основного предмету із заключним іспитом. Який вплив на суспільство матимуть ці студенти, якщо застосують на ділі свої набуті революційні «пізнання»? «Від того, що зараз думають в університетах, залежить те, що завтра відбуватиметься на площах та вулицях», каже філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Видимим для громадськості фронтом ґендерної революції, яка, виходячи з ЄС та ООН, поширюється на весь світ, є боротьба за визнання, рівноправність, пропаганду гомосексуалістів (геїв), лесбійок, бісексуалів та транссексуалів (ЛГБТ). Не існує жодної західної країни, жодного парламенту, жодного суду, жодного університету, жодної Церкви, жодної школи, жодного святого місця, такого як Єрусалим, Фатіма чи Альтеттінґ, де б не велася ця боротьба. Ґендерна революція розділяє та ослаблює західну цивілізацію. Чи можемо ми це собі дозволити? Невже в нас немає жодних інших проблем?
Європейський Союз як передовик ґендерної революції
Після того, як вдалося змістити з посади призначеного комісара ЄС Рокко Буттільйоне, Європейський парламент вже не знає меж у своєму ґендерному імперіалізмі. У січні 2006 року він ухвалив резолюцію B6-0025/2006 для подолання «гомофобії», посилаючись на «права людини». У ній Європейський Парламент ставить гомофобію, а саме «антипатію до гомосексуальності та геїв, лесбійок, бісексуалів та транссексуалів (ЛГБТ)», на один щабель з «расизмом, ксенофобією, антисемітизмом». «Гомофобія» виражається в «приватній та публічній сфері», «в ненависницьких закликах та закликах до дискримінації» та прикривається «релігійною свободою». В ряді держав-членів ЄС стаються «тривожні випадки», наприклад, «заборона гей-парадів чи маршів рівноправності» або ж зміни Конституції, «щоб перешкодити одностатевим шлюбам чи подібним до шлюбу партнерствам». Виявляється, «як на рівні ЄС, так і на рівні держав-членів необхідно вжити заходів», «щоб подолати гомофобію серед громадян та у відповідних правових рамках сприяти культурі свободи, толерантності та рівності». З цих причин Європейський Парламент закликає держави-учасниці
1. «посилювати боротьбу проти гомофобії шляхом проведення виховних заходів – інформаційні кампанії проти гомофобії в школах, університетах
та ЗМІ – або через правові норми та адміністративні вказівки та юридичні засоби;
2. переконатися, що ненависницькі гомофобні заклики чи підбурювання до дискримінації були покарані якнайсуворіше;
3. дискримінація на підставі сексуальної орієнтації заборонена в усіх сферах, а саме через вдосконалення антидискримінаційного пакету (<), щоб
таким чином викорінити всі види дискримінації в усіх сферах;
4. враховувати подолання гомофобії при розподілі коштів на 2007 рік (<), неухильно контролювати цей процес та повідомляти Європейський
Парламент про бездіяльність держав-членів у здійсненні цих заходів;
5. вжити усіх подальших заходів, які держави-члени вважають доречними, для боротьби проти гомофобії та дискримінації на підставі сексуальної
орієнтації; метою цих заходів має бути реалізація принципу рівності в суспільних та правових відносинах».
А що, шановні депутати, коли не вдасться «викорінити» «гомофобію», оскільки існують християни та мусульмани, євреї та розумні люди, які не допускатимуть, щоб їх дітей примусово навертали в школах до ґендерної теорії та практики? Як виглядатиме «якнайсуворіше покарання» їх злочину?
Зміни в навчальних планах
Мірилом ґендерної революції є політика Берлінського сенату в справі вивчення релігії. З 2005 року в середніх школах Берліна обов’язковим є вивчення етики, яке не можна замінити вивченням релігії. Мер Берліна Воверайт (Wowereit), відкритий гомосексуаліст та гомоактивіст, на Дні партії СДПН в 2005 році пристрасно виступив за такий особливий шлях Берліна. Чому ж? Девіз гласить: «Цінності для всіх». Але які цінності? Тут питань нема: мова йде про уніфікацію в руслі цитованої вище резолюції ЄС. Тодішній президент Вольфганг Тірзе (Thierse) застерігав: «Наша Конституція забороняє державі встановлювати і визначати цінності». Однак керівникам Берліна це зовсім не заважає, як і той факт, що 72 відсотки берлінців виступають за можливість відмови від вивчення етики, що засвідчило опитування, проведене інститутом Emnid влітку 2006 року. Тим часом ісламська федерація в Берліні в 2004/05 навчальному році домоглася проведення занять з вивчення ісламу в 37 школах. Кількість учнів, які відвідують ці заняття, постійно зростає. В університетах Мюнстера та Ерлянґена здійснюють підготовку вчителів мусульманської релігії. Батьки, які позивалися в Берлінському адміністративному суді на рахунок звільнення їх дочок від відвідувань занять з етики, отримали негативне рішення. Існує багато подібних рішень німецьких судів, зокрема стосовно батьків, які хотіли звільнити своїх дітей від відвідування уроків статевого виховання. В деяких обґрунтуваннях можна прочитати, що це має перешкодити формуванню «паралельних спільнот». Простими словами, це має перешкодити християнам жити за своїми правилами та виховувати за цими правилами дітей. Чому ж так? Кому шкодять християни, якщо вони навчатимуть своїх дітей вступати в шлюб незайманими? Події в Берліні є прикладом всесвітнього обмеження демократичних прав християн.
Дискримінація християн у світі
Щоденно уважні християнські інформаційні агентства повідомляють про дискримінацію християн у «християнських» країнах в ході ґендерної революції. Ось декілька прикладів, що мали місце влітку 2006 року: В Іспанії вивчення релігії стало не обов’язковим, а факультативним предметом. Окрім цього, запроваджений предмет «Громадянське виховання», який впливає на переведення з класу в клас. Різні моделі сім'ї повинні подаватися учням як рівноцінні (Die Tagespost, 22.07.2006). В канадській провінції Британська Колумбія двом гомо-активістам було доручено орієнтувати навчальний план від дитячого садка і аж до 12 класу на ґендер. Відвідування занять обов’язкове (LifeSiteNews, 08.09.06). В одній британській школі учениці заборонили носити так званий перстень незайманості, який означав, що вона прагне жити в стриманості аж до шлюбу (kath.net, 22.06.06).
Грошовий штраф у розмірі половини місячної зарплати повинен сплатити історик Давід Меллан з одного із канадських університетів за те, що в листі до англіканського єпископа він назвав гомосексуалізм «неприродним» (kath.net 01.08.06). В славетному єзуїтському Джорджтаунському університеті у Вашингтоні консервативні християнські організації були виключені з кампусу без обґрунтувань (LSN 06.09.06). Англійська Gay Police Association (Товариство поліцейських-геїв) опублікувала в газеті Independent оголошення під заголовком «Во ім'я отця», на якому можна було побачити Біблію біля калюжі крові. Хоч і надійшло 50 000 скарг, державна адвокатура не наважилася виступити проти дискримінації християн (LSN, 26.09.20069) Губернатор Каліфорнії, Арнольд Шварценеггер, в 2006 році підписав закон, згідно з яким державну підтримку отримають лише ті школи та інші установи, які докладатимуть зусиль на користь гомосексуалізму (LSN, 30.08.06). В Німеччині батьки, які обрали для своїх дітей домашнє навчання, потраплятимуть у в’язницю. У вересні 2006 поліцейські вдерлися в помешкання сім'ї Плетт та ув’язнили матір. Батько з дітьми втік до Австрії (LSN 14.09.2006). Багато німецьких батьків скаржилися в Європейський Суд з прав людини стосовно державного примусу до гомосексуалізму, оскільки християнському вихованню в першу чергу загрожують уроки статевого виховання. Їх скарги відхилили у вересні 2006 року. Ці декілька прикладів свідчать, що ґендерна революція в жодному разі не прагне виключно припинення дискримінації на основі сексуальних відхилень. Це вже відбулося, однак анітрохи не задовольнило рух. Якщо подумати, що декілька десятиліть тому за гомосексуалізм карали, то успіхи справді вражаючі. Гомо-паради у великих містах, узаконена рівність гомосексуальних партнерських відносин з подружніми, право на усиновлення дітей гомосексуальними парами, гомосексуалісти на найвищих офіційних посадах, появи політиків на людях зі своїми одностатевими партнерами, все частіше позитивне висвітлення гомосексуалізму в ЗМІ та в рекламі, презентація кожної сексуальної орієнтації як вільного вибору в навчальних програмах шкіл, реклама гомосексуального стилю життя гомосексуалістами в школах. Боротьба триватиме, поки не будуть виконані всі пункти – закріплені на найвищому рівні Європейським Парламентом.
Той, хто живе у нормальних відносинах, вважає це поодинокими випадками, які ніколи не торкнуться його та його сім'ї. Якщо розглянути темп подолання все нових і нових границь в сексуальній сфері та успішну боротьбу за глобальне їх закріплення в якості «прав людини» в законах та в освітніх планах навчальних закладів усіх рівнів, то маємо ознаки глобального натиску на соціальний порядок людського роду, який в усі часи, в усіх культурах та в усіх релігіях тримався на відмінності чоловіка та жінки та їх єднанні в статевому акті з метою продовження роду. Боротьба меншин геїв, лесбійок, бісексуалів та транссексуалів, чия ідентичність ґрунтується на сексуальній поведінці, яку жодна життєздатна культура та жодна релігія не схвалювала і не ставила в приклад прийдешнім поколінням, є імперіалістичним тріумфальним походом, що не має собі аналогів. Сексуальну революцію запустило покоління 68-их, яке розірвало межі подружжя як соціального простору для статевих стосунків та підняло прапори нерозбірливих статевих зв’язків, сексуалізації дітей, абортів та гомосексуальності. Це просунулося в 1973 році, коли Американська психіатрична асоціація (APA) прийняла рішення викреслити гомосексуалізм зі списку психічних захворювань. APA не витримала тиску агресивних спілок гомосексуалістів, активісти яких проникли і в цю організацію. Це було політичне рішення, а не наукове! Отож, було створено операційну базу для ведення війни, яка руйнує ціннісний фундамент нашої культури.
Стратегія і тактика
(В списку нижче мова йде не про хронологію подій, а про кроки, які накладаються один на одного і взаємно підсилюються).
Загальна сексуалізація населення, особливо молоді.
Знечутливлення (десенсибілізація) громадськості через позитивне представлення гомосексуальності в ЗМІ, особливо через сцени у фільмах та рекламі.
Робота лоббістів та мережева робота для досягнення змін законодавства.
Пропаганда, що оперує поняттями свободи, толерантності, антидискримінації, прав людини, спрямована на легалізацію кожного сексуального відхилення від гетеросексуальності.
Приховування наукових фактів та ідеологізація науки.
Організація гомо-парадів у великих містах, особливо в святих для християн місцях.
Узаконення рівності гомосексуальних партнерств з подружжям.
Боротьба за право на усиновлення дітей.
Антидискримінаційний закон: продовження правового розширення особливих прав гомосексуалістів.
Зміна освіти вчителів та навчальних планів.
Стигматизація противників як «гетеросексистів» та «гомофобів».
Усунення опору шляхом цькувань та дискредитації в ЗМІ.
Агресивні дії проти противників: перешкоджання проведенню заходів, «мейли ненависті».
Тоталітарне насадження змін в навчальні плани освітніх установ.
Зобов'язання до виділення державних коштів на створення з ґендера панівної ідеології.
ЗМІ, які в демократичному світі мали б виконувати функцію сторожових псів, насправді є піонерами, передовиками та виконавцями цієї революції. Вони можуть безкарно знищувати соціальну екзистенцію людини, яка наважиться виступити проти. За таку дискримінацію ще ніхто не потрапив до в’язниці. Той, хто займається медійним цькуванням, може не боятися втратити роботу, однак мав би боятися цього, якщо б зважився піти всупереч ЛГБТ-руху.
Опір?
Поодинокі випадки опору ще існують, наприклад, з боку Литви, яка пручається тиску ЄС, чи Гани, котра ще не зігнула голову під натиском ООН. Уряд Гани 5 вересня 2006 року заборонив конференцію гомосексуалістів з обґрунтуванням, що це підірве культуру і мораль країни та спонукатиме до гомосексуалізму.
«Народ Гани – це єдине ціле, чия культура, мораль та традиції з огидою відштовхують гомосексуалізм та лесбійство та будь-яку іншу форму неприродних статевих актів», – сказав міністр інформації Квамена Бартелс (Bartels) (LSN, 05.09.06). У майже всіх західних країнах ґендерна революція проходить без культурної боротьби, і Німеччина не виняток. Якщо в випадку права на життя ще здійснюється маленький, але все ж помітний опір, а в питаннях біоетики ведуться публічні дебати, то ґендерна революція проходить без цього. Церкви мали б бути покликані та зобов’язані пояснювати вірним, що саме поставлено карту для окремої особи, для майбутнього суспільства, для майбутнього Християнства, та чинити опір. Час від часу з’являється відповідне єпископське оголошення, однак навіть в католицьких храмах вже майже не проповідують на тему сексуальної моралі, не кажучи вже про те, щоб закликати молодь жити у чистоті. В усі Церкви принесене яблуко розбрату у вигляді питання прийняття гомосексуальності (ЛГБТ). Євангельська та Англіканська Церкви вже під загрозою розпаду. Навіть Об'єднана синагога консервативного юдейства хоче вибирати гомосексуалістів на рабинів і заради цього годиться на розкол серед своїх вірних. Опір чинить лише Учительський Уряд Католицької Церкви. Саме тому вона піддається знущанням з боку ЗМІ. Католицька Церква є запеклим ворогом ґендерних революціонерів та усіх їх передовиків, користолюбців та поплічників. Ґендерні активісти в ООН знову і знову намагаються виключити із числа членів організації Ватикан, щоб змусити замовкнути голос спротиву. Їх спроби не увінчалися успіхом. Одночасно Міжнародна асоціація лесбіянок і геїв (ILGA разом з відповідними данськими та німецькими організаціями) впродовж років бореться за офіційне визнання себе неурядовою організацією (NGO) в ООН. В 1994 році їх статус не визнали, в 2006 році ситуація знову повторилася, оскільки організація не захотіла відділитися від груп педофілів. Це безпомилково свідчить про те, що педофілія, тобто секс дорослих з дітьми, не пропагується відкрито лише тому, що це кримінальне збочення ще заборонене. Представник Святого Престолу так прокоментував цей процес: «ILGA та її прибічники вимагають не рівних прав, але особливих прав; особливих прав, які надають іншим простір при виборі поведінки знехтувати моральними рішеннями, що мають найважливіше значення для міжнародної спільноти та міжнародного порядку. Права геїв та вимоги особливих прав нав’язують всім народам певну сексуальну мораль – сексуальний релятивізм – та перетворюють їх в групи, які мають зовсім інші переконання та закони» (LSN, 04.08.06).
Чому ж опір практично відсутній? Можна назвати такі три причини:
1. Віра, що можна мати свободу жити за власними моральними мірками, під девізом: «Та нехай інші роблять те, що вони хочуть. Мене ж ніхто не змушує ставати геєм».
2. Наявність безладних статевих контактів у власному житті. Сьогоднішні молоді батьки є дітьми покоління 68-их, яке запустило сексуальну революцію. Порнографічний потоп з телевізора та Інтернету вривається в кожну вітальню (та більшість дитячих кімнат). Той, хто споживає порнографію чи живе в гетеросексуальному проміскуїтеті, є прибічником сексуальної революції та не має мотивації протестувати проти інших форм руйнування сексуальних меж.
3. Страх. Спіраль мовчання діє – неймовірно тривожна ознака в демократії! Мовчання – це етап перед натиском диктатури. Проф. Ноель-Нойманн (Noelle-
Neumann) описує цей процес так: «Люди бояться ізоляції! Кожен знає, як гарно бути на правильній стороні. І абсолютно інакшим є перебування в протилежному таборі. Ізоляція є жахливим досвідом людини. Її соціальна природа страждає від того так сильно, що людина з неймовірною уважністю стежить: що думають інші люди? І коли вона бачить, що ці люди думають інакше, то людина змовчить. Якщо людина вірить, що опиниться в ізоляції через свої переконання, вона мовчатиме< Поки одні не стануть невидимими, а інші не досягнуть вершин і слово завжди за ними. Такий процес існує в кожній групі. Він не має нічого спільного з істиною, лише з пануванням». Батьки, які хочуть виховувати своїх дітей в християнському дусі, вже не наважуються заговорити на батьківських зустрічах. Якщо вже викладачі релігії, представники Карітасу та референти фонду «Дар життя» («Donum Vitae») виступають за ґендерну індоктринацію, то хіба батьки наважаться заперечити? Вони самі не хочуть бути аутсайдерами і думають, що роблять своїм дітям велику послугу, не роблячи аутсайдерами і їх. Удома – так вони помилково думають, поки діти ще малі – батьки мають більший вплив. Часто вони переживають болісне пробудження з цієї ілюзії, коли вже надто пізно.
Батьки, які звертаються до суду, щоб звільнити свою дитину від відвідування уроку сексології, бо на ньому порушуються моральні цінності, даремно сподіваються на те, що правосуддя допоможе їм здійснювати гарантовану їм Конституцією відповідальність за виховання дитини (Конституція ФРН, стаття 6,2). Такі процеси вони зазвичай програють. Ще один крок вперед і може бути так: на батьківських зборах батько заперечує проти виступу гомосексуальної пари в школі на уроці в третьому класі, яка агітує за гомосексуальний спосіб життя і роздає відповідний навчальний матеріал. (Таке буває в мюнхенських школах.) Його дитина, коли її запитують, відповідає: «Я не хочу гомосексуалістів. Мій тато каже, що це гріх». Батька звинувачують у гомофобії і засуджують на умовне покарання. Йому рекомендують поважати права людини і належним чином виховувати своїх дітей. За якийсь час дванадцятирічний син б’є чотирнадцятирічного гомосексуаліста кулаком в обличчя, бо той його обмацував і ображав. Батька знову викликають в суд. Він визнає, що виховує своїх дітей за християнськими цінностями. «Отже, Ви підбурюєте своїх дітей до гомофобії!» Тюремне ув’язнення. Дітей забирають в інтернат. Постараймося усвідомити: спільна атака з боку міжнародних організацій, держави, освітніх інституцій, правосуддя та засобів масової інформації спрямована проти молодого покоління. Старших хоча й можна змусити замовкнути, але нікому не вдасться знищити їхнє внутрішнє відчуття, що чоловік та жінка створені одне для одного, доповнюють одне одного і покликані бути батьками. Ціла історія людства надає авторитетності цьому поглядові. Сподівання та мета ґендерних активістів полягають у тому, щоб перепрограмувати відчуття дітей, нав’язуючи їм ще з дитячого садка відповідну ідеологію. Їм не вдасться масово відвернути дітей від гетеросексуальності, але може вдатися так змінити ставлення молодого покоління до сексуальності, що воно буде перешкодою до подружньої любові та до сім’ї з дітьми.
Звідки йде динаміка?
Люди страждають, коли виявляють, що в них є проблеми зі статевою ідентичністю та нормальним гетеростатевим потягом. Їхні статеві бажання не узгоджуються з розумним задумом їхнього тіла. Ті, хто під час процесу терапії добираються до коренів цієї проблеми, наштовхуються на дефіцити та глибокі браки й травмування з боку батька у випадку чоловіків, або матері у випадку жінок, часто навіть на зловживання та розбещення. Часто батьки використовували їх у своїх егоїстичних потребах або залишали. Якщо вони компенсують душевні потреби практичною гомосексуальністю, то спочатку входять у наступну фазу страждання, бо в них починається конфлікт із совістю, вони відчужуються від своєї сім’ї, у суспільстві стають аутсайдерами і тому приховують свою відмінну сексуальну поведінку. Це страждання зменшується, коли вони інтегруються в гомосексуальне (ЛГБТ) середовище, де вони перестають бути аутсайдерами і входять у таке оточення, в якому ніхто не заперечує і не має права заперечувати панівну ідеологію. А вона стверджує, що це цілковито нормально, а навіть і право людини, вільно вибирати свою стать і свою статеву орієнтацію, а причиною страждань є тільки те, що відстале «гомофобне» суспільство цього ще не визнає. Домагатися всіма силами визнання з боку суспільства, припинити болісну гру в хованки, влаштовуючи паради по головній вулиці міста, та рухатися від перемоги до перемоги – ось що усуває страждання, задля цього варто жити. Щоправда, зсередини все має зовсім інший вигляд. Первісні страждання у переплетених стосунках із сім’єю, з якої вони походять, цілковито витісняються і таким чином їх ніколи не можна зцілити. Зв’язки із сім’єю, з якої вони походять, здебільшого зруйновані, що викликає відчуття тотальної самотності. Так стається не тому, що батьки «гомофобні», а тому що гомосексуаліст за своєю природою чужий для сім’ї. Коли один із членів сім’ї вирішує стати гомосексуалістом, це викликає велику напругу в родинних стосунках. Нема такого батька чи такої мами, які раділи б, коли їхня дитина стає гомосексуалістом і, можливо, якось відрекомендує їм Ганса як невістку, або Уші як зятя. Якщо єдина в сім’ї дитина, вибирає гомосексуалізм, це означає кінець сім’ї. Яка сім’я пишається своїми членами-гомосексуалістами? Як їх згадувати? Один чоловік, що протягом двадцяти років жив у «середовищі», переходив від ламання одного табу до іншого, аж поки дійшов майже до самогубства – він уже тримав у руці таблетки – а тоді воззвав до Ісуса Христа і отримав силу навернутися, цей чоловік сказав мені: «Якби були якісь ліки, що звільняли б від гомосексуалізму, їх приймав би кожен». Його переконували протягом двадцяти років: хто хоч раз вступив у гомосексуальний зв’язок, той назавжди стає гомосексуалістом. Він ніколи не чув про лікарську допомогу для людей, які сприймають гомосексуалізм як страждання і хочуть його позбутися. Зі смутком він говорив про друзів, які вже повмирали. Йому пощастило, що він ще живе. Тому тепер він заснував «екс-гей-консультацію», як пропозицію для тих, хто хоче навернутися.
Cui bono?*
«Кому вигідно?» У давньоримському судочинстві ставили питання: кому це вигідно? З огляду на культурний злам, у якому ми живемо, запитаймо: кому це вигідно? Кому вигідна ґендерна революція? Тим, кого вона заторкнула? Молоді? Суспільству? Чи веде вона до життєздатного майбутнього?
Чи вигідна ґендерна революція тим, кого вона заторкнула?
Звичайно, що це здобуток, коли люди з відмінною сексуальною поведінкою не потрапляють у в’язницю і не зазнають дискримінації. Державу не цікавить, як людина переживає свою сексуальність. Але якщо держава використовує всі засоби для того, аби по всій країні поширити певну ідеологію, внаслідок чого громадськість перестає бачити наслідки гомосексуального вибору, тоді свобода тих, кого заторкнула гендерна революція, об’єктивно обмежується.
Якщо сексуальність відокремлюється від любові і перетворюється на задоволення хтивості, тоді одна людина використовує іншу та принижує її. Між серцями розвергається безодня й тілесне задоволення не може стати мостом, який їх об’єднає. Тому й виникає шукання, яке переходить у залежність, і переступає через нові й нові межі. Ніщо так не принижує людину, як використання її в ролі сексуального об’єкта. У ліжку її супроводжує огида, а могла б супроводжувати насолода. Результати наукових емпіричних досліджень причини, реальності та наслідків практичного гомосексуалізму просто жахають. 72 % захворювань на СНІД з 2003 по 2004 рік – це чоловіки, що живуть як гомо- та бісексуалісти (Інститут Роберта Коха). Кожен четвертий чоловік з гомосексуальними контактами, ймовірно, ініфікований вірусом СНІДу (Цюріх, Чоловічі дослідження). Чоловіки-гомосексуалісти мають протягом життя пересічно декілька сотень статевих партнерів. Страхи, неврози, важкі депресії, зловживання алкоголем та наркотиками бувають у чоловіків-гомосексуалістів значно частіше. Домашнє насильство в гомосексуальних парах у випадку і чоловіків, і жінок, стається набагато частіше, ніж в гетеросексуальних одружених пар. Схильність до самогубств, зокрема в підлітків-гомосексуалістів, значно вища, ніж пересічно серед підлітків. Тривалість життя у чоловіків гомо- та бісексуалістів коротша на 8-20 років, ніж середня тривалість життя. Ці недвозначні результати нікого не лякають, бо їх систематично приховують. Це порушення свободи того, кого заторкнула ґендерна революція, якщо він нічого не знає про ризик, пов’язаний із його стилем життя, та про лікарську допомогу.
Чи вигідна ґендерна революція підліткам?
Якщо взяти до уваги ці результати, то можна вважати злочином проти молодого покоління намагання подати йому через офіційні навчальні програми в школах гомосексуальність, бісексуальність та транссексуальність як позитивний вибір. Багато підлітків у період статевого дозрівання проходять через фазу непевності щодо своїх статевих почуттів. Що їм у цей час потрібно, це підсилення їхньої статевої ідентичності, а не спрямування до гомосексуальності. Дослідження вже підтверджують – чого й слід було чекати – значне зростання гомосексуальних практик серед підлітків. Серед підлітків, гомо- та бісексуалістів, спостерігається значно вищий процент випадків самогубств. Твердження, що це залежить від негативного ставлення суспільства до гомосексуальності, не витримує критики. Дослідження Ґарофало (Garofalo) та Ремафеді (Remafedi) свідчать, що більша кількість випадків самогубств у цих підлітків поєднується з численними іншими проблематичними способами поведінки, такими як зловживання алкоголем та наркотиками, ранні статеві стосунки, сексуальне насильство. Причини всіх цих проблем належать до таких, яких аж ніяк не вдасться усунути гомосексуальними стосунками. Якщо діти у суспільстві, в якому традиційна модель сім’ї перебуває на межі краху, отримують таке послання від загальної культури: це цілком добре, якщо в тебе гомосексуальні схильності, навіть Церква проти цього більше не протестує, тоді вони зовсім беззахисні перед розбещенням. Будь-коли підліток, він чи вона, може потрапити ось у яку ситуацію: Коли підліток почуватиметься обділеним, одноліток або хтось старший може звабити його до гомосексуальних дій. Він/вона почне думати, що народився/народилася з гомосексуальними
схильностями. Полишений/а сам/а на себе і зацікавлений/а, він/вона знаходить в інтернеті гомосексуальну порнографію, відчуває статеве збудження і вважає себе гомосексуалістом. У період статевого дозрівання він/вона відходить від християнської віри, бо дізнається, що послання Біблії про гомосексуальність порушує право людини на вільний вибір статевої орієнтації. Переживаючи конфлікти періоду статевого дозрівання, приходить до думки, що проблеми можна розв’язати, міняючи суспільство. Це все цілі, які хочуть осягнути протагоністи ґендерної революції. Розповсюджений гомо-лоббізм наполягає на прийнятті закону, який дозволяв би гомосексуальним парам всиновлювати дітей, що вже відбувається в деяких країнах. Штучне запліднення та сурогатне материнство відкривають для цього нові можливості. У Німеччині тепер стало неможливим прийняти цей закон через зміну уряду з червоної коаліції на зелену. Сумніватися в тому, що дітям потрібні тато й мама, – це атака на основоположні умови людського існування та цинічне заперечення результатів усіх психологічних досліджень. Не треба ніякої психології, щоб знати, що дитині потрібні тато й мама. Але те, що не протестують психологи, які їдять свій хліб з лікування порушень особистості, що виникають через неправильну поведінку батьків, – це просто скандал. Психологи схиляються перед політичною коректністю.
Чи є така людина, яка хотіла б, аби її зачали в пробірці і виховували двоє чоловіків або двоє жінок? Чи є така дитина, яка не буде соромитися, коли двоє чоловіків або двоє жінок назвуться на батьківських зборах її батьками, і чи не будуть з неї через це глузувати однокласники? Скільки процентів населення повинні стати гомосексуалістами, щоб таке ставлення змінилося? Третина? Половина? Більшість? Очевидно, що добром наступного покоління доведеться пожертвувати задля інтересів гомосексуальної меншини, яка становить два проценти від загальної кількості населення. Але проблема ґендерної індоктринації молодого покоління полягає не тільки у спонуканні до гомосексуальності. Якщо навчати дітей змалечку, що сексуальність – це засіб самозадоволення, тоді дуже малі шанси на те, що діти навчаться самовладання, зберігатимуть свою гідність, будуть працездатними, виростатимуть зрілими, здатними вступати в зв’язки особистостями, зможуть знайти підхожого життєвого партнера і стати відповідальними батьками.
Чи вигідна ґендерна революція суспільству?
У країнах Європейського Союзу за даними ЄС через зниження народжуваності у 2030 році бракуватиме 20 мільйонів робочих рук. Експерти погоджуються з тим, що імміграція не зможе заповнити цю прогалину. Тенденцію до занепаду соціальної держави вже не зупинити, про це знає кожен політик і навіть уже кожний громадянин, який читає газети. З огляду на незворотну, епохальну демографічну кризу, це безвідповідально і суперечить здоровому глузду – проводити політику, яка, пропагуючи гомосексуалізацію та аборти, стає на перешкоді зачаттю та народженню дітей. Якщо звернутися до старомодної ідеї, що держава має обов’язок дбати про загальне добро, то першорядним завданням політики мало б бути створення таких умов, у яких жінки та чоловіки хотіли б і могли б мати дітей. Та якщо ми вже більше не можемо визначити, що для нас добре, то як ми тоді можемо визначити, що таке загальне добро? Якщо ж ми не можемо цього визначити, то на що тоді повинна орієнтуватися держава, тобто, окремий політик? Якщо він не орієнтується на загальне добро, тоді орієнтується на добро угрупувань, і врешті на своє власне. «Категоричний імператив» філософа Іммануїла Канта звучить так: «Чини тільки згідно з таким принципом, щодо якого ти міг би одночасно бажати, аби він став усезагальним законом». Простіше кажучи: «Уяви собі, що всі почнуть поводитися так, як ти зараз – чи прийнятними будуть наслідки?» Гомо-активісти роблять усе, щоб їхні максими стали загальним законом. Але хто може стверджувати, що наслідки будуть прийнятними для суспільства в майбутньому, для наступного покоління? Ґендерна революція не скасує того факту, що людина сотворена як чоловік і жінка, які розмножуються через статевий зв’язок. Через ґендерну революцію нашому людському існуванню загрожують два можливі розлами: між чоловіком та жінкою і між поколіннями. Моральні нормативні рішення про людину та суспільство або встановлюють і забезпечують необхідну для життя єдність, або послаблюють її аж до розпаду цивілізації. Чим сильніша єдність, тим міцніша культура. Гомосексуалізм руйнує єдність між статями. Він руйнує майбутнє, тому він із ніші приватного способу життя виходить на яв саме на стадії занепаду певної культури.
Гомосексуалізація суспільства веде до руйнування єдності між статями та поколіннями. Дорослі, у яких усталилася керована інстинктами сексуальність, не можуть бути добрими батьками й матерями, бо на такій дорозі вони не навчаються самовладання, перемоги над своїм егоїзмом, відречення та повної любові самопожертви. Вони втрачають свій авторитет. Кожна дитина бажає мати люблячих, вірних, дбайливих батьків і потребує таких. Якщо це бажання не здійснюється, виникають порушення розвитку особистості, завдяки чому з’являються робочі місця для терапевтів, психіатрів, соціальних працівників та міліції. Діти та підлітки, які не чинять героїчного опору тискові ранньої сексуальності, вириваються із стосунків з батьками, раніше, ніж дозріють до цього, таке стається навіть у найкращих християнських родинах. Хаотичні зв’язки, в які вони, як правило, потрапляють, поглинають всю енергію, необхідну їм для дозрівання власної особистості та влаштування свого життя. Часто батьки безпорадно дивляться на ворожу поведінку своїх дітей, які досягли періоду статевого дозрівання. Причиною цього є те, що діти не витримують, коли в сім’ї та віковій групі панують різні системи цінностей. Діти все більше орієнтуються не на батьків, а на однолітків, і через те стають втраченими для батьків. Сексуалізація веде до руйнування єдності між поколіннями, на яку опирається культура, порушує передавання раніше створених цінностей та дальший їх розвиток у наступних поколіннях. Культура, в якій ми живемо, відбирає дітей у батьків. Від цього майже не можуть захиститися батьки, які вбачають своє завдання в тому, щоб передати своїм дітям основні цінності людства – любов між чоловіком та жінкою та любов до дітей, як підвалину культури. Майже нема такої родини, яку не зачепив би цей, єдиний у своєму роді в історії людства, культурний злам. Ось такими політичними заходами держава завдає шкоди наступному поколінню:
Економічний примус до професійної діяльності матері. В Німеччині 29. 06. 2006 року парламент вирішив замінити допомогу на виховання дитини, незалежну від професійної діяльності, на допомогу батькам, залежну від прибутків.
Економічний тиск: після того, як батьки протягом 12-14 місяців отримують допомогу, вони змушені віддавати дитину в дитячі ясла.
Запровадження одного обов’язкового року відвідування дитячого садка (тривають дискусії).
Підготовка програми, базованої на ґендерній ідеології, від дитячих садків до університетів.
Заборона отримувати через суд звільнення від уроків сексології.
Кримінально-правова заборона навчати дітей удома.
Цілоденна школа.
Ґендер без границь
Ми визначили, що ґендерна революція та її ідеологічна пропаганда обмежує свободу навернення тих людей, яких вона заторкнула, ослаблює сім’ї, загрожує молоді, руйнує моральний фундамент суспільства, посилює демографічну кризу та веде до занепаду цивілізації. Її невидимі батальйони топчуться по культурах і долають усякі спроби стати їй на перешкоді. Хіба щомусульмани, які в моральному розкладі Заходу вбачають додаткове підтвердження своїх претензій на світове панування, чинять опір цій глобальній революції. Ніхто не може потішати себе думкою, що ця революція закінчиться сама собою. Така сама боротьба, як за визнання гомосексуалізму, ведеться і щодо педофілії. Педофілія – це розбещення дітей. У Нідерландах партія педофілів домагається офіційного її визнання. Вона називається «Любов до ближнього, свобода та різноманітність» (NVD). Її мета – легалізувати секс між дорослим та дитиною від 12 років та врешті скасувати вікову межу взагалі. Для послідовників ґендерної революції не важливі свобода, толерантність та недискримінація якоїсь меншини. Це все вже досягнуто, включно із особливими правами для цих меншин. Якби справді важливими були свобода й толерантність, тоді вони зберігалися б і стосовно християн. Але ми є свідками процесу, який розвивається все швидше й швидше і перетворює християн на дискриміновану меншину. Майже нема таких професій, де християни могли б висловлювати свої переконання без шкоди для себе. Їм доводиться зазвичай приховувати свої християнські уявлення про цінності – і вони це роблять. Мова йде про те, що відбувається насправді: руйнування Християнства. Боротьба проти згадування Бога в Конституції Євросоюзу – це вияв цієї революції.
Поступове й вкрадливе захоплення влади
Хто в глибині душі принижує себе, використовуючи іншу людину для задоволення власних інстинктів і дозволяє, щоб використовували його, той втрачає відчуття недоторканної людської гідності. Він її не усвідомлює, не переживає на досвіді, отже, й не має причин захищати її і не має сили для цього. Тоді стосунки з іншою людиною стають утилітарними: Чим вона корисна для мене? Як мені досягнути, щоб вона робила те, що я хочу? Як мені збільшити мою владу над людьми? Знову й знову, особливо в скрутні часи, з’являються люди з ненаситним прагненням влади; задля влади вони готові пожертвувати не тільки любов’ю, а й справедливістю. Вони не зупиняються перед правом на життя і радше доведуть усе до погибелі, ніж відмовляться від влади. Ми називаємо їх тиранами або диктаторами. Імена диктаторів нам відомі. Тепер ми переживаємо анонімну революцію, яка відбувається згори вниз. Ми навіть знаємо, який вигляд має диктатор і що він робить. Вуса та чоботи – неодмінні елементи його зовнішності. За шістдесят років свободи, миру та демократії ми помилково вважаємо, що диктатура нам не загрожує. «Ґендерний мейнстримінг як наскрізний керівний принцип та ключове завдання держави» (див. розділ «Ґендерна перспектива») не має зовсім нічого спільного з цим уявленням і настільки відходить від загального розуміння диктатури, що ніхто й не б’є тривогу.
Кожній людині зокрема здається, що її свобода залишається незаторкненою. У нас ще є свобода, ми не підпорядковані шаріату. Проте у нас на очах свободу руйнують в ім’я свободи. Хто хоче жити за християнськими цінностями і зберігати християнську культуру, тому стає сутужно, на нього тиснуть із двох боків: з одного боку – цинічний секуляризм, з другого – іслам. Диктатурі потрібні розрізнені індивідууми. Того, хто не має міжособистісних пов’язань, легко зв’язати. Ми переживаємо тотальну атаку на все, що дає людині основу через міжособистісні пов’язання: на батьківщину, на сім’ю, на обов’язкові цінності, на Церкву, на Бога. Натомість людині пропонується задоволення її пожадань. Однак той, хто стає рабом своїх низьких інстинктів, не має нічого, що він міг би протиставити диктатурі і не стати її рабом.
Підґрунтям для такого розвитку став небачений досі матеріальний добробут, який породив гнилий плід – суспільство, що живе самими задоволеннями. Добробут наближається до кінця. Глобальні, національні та соціальні проблеми ведуть за собою матеріальну нужду і вона заторкне багатьох. Як поводитимуться люди, що не мають міжособистісних пов’язань, у демократичній державі, коли до моральної нужди додасться матеріальна? Хто тоді візьме кермо в свої руки? Заклик «Розум замість віри» був головним кличем Просвітництва. Проте розум виявився безсилим, щоб запобігти диктатурі. Тепер виявляється, що він не має сили навести людей на здоровий глузд, коли вони – коли він – відокремлюється від Бога.
Deus caritas est
У своїй першій енцикліці49 Папа Бенедикт ХVI нагадує людству, хто такий Бог і хто така людина, бо багато людей про це вже забули. «Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!» (1 Ів 4, 16). Це перше речення і перша насінина, з якої Папа перед оком розуму і серця вирощує дерево дійсності, життєдайний сік якого – це любов. Якщо він раніше, як префект Конгрегації віровчення підтримував наріжний стовп, на якому тримається будівля віри, то тепер він розчиняє брами цієї будівлі, щоб показати всім людям світло любові, приховане у вірі. Але що таке любов? Нам треба згадати хоча б одну мить, коли ми почувалися любленими – дай Боже, щоб ми знайшли такий скарб у наших спогадах – тоді ми взнаємо властивість любові: хтось подивився на мене поглядом внутрішньої радості, самовіддано повернувся до мене, задля мене від чогось відмовився. Ми тужимо за такою любов’ю, і коли вона доторкнеться до нас, ми хочемо, щоб вона залишалася. Та вона не залишається. Вона хоче, щоб ми вчилися любити. Ми стоїмо перед вибором: ми будемо вчитися любити чи поховаємо своє прагнення любові під задоволенням хтивості, далеким від любові. Папа описує дорогу від ероса – «слідування за власним інстинктом»(5)50, до агапе, що «передбачає справжнє відкриття іншого, підіймаючись над егоїзмом (досі його панування було абсолютним). Любов стає тепер піклуванням про іншого. Вона не шукає більше саму себе, занурення у щастя, що п’янить; навпаки, прагне добра для улюбленої істоти: вона стає зреченням, готова до самопожертви і навіть її шукає» (6).
Оскільки людина складається з душі та тіла, то вона «стає справді собою, коли тіло і душа перебувають у внутрішній єдності» (5). Коли людина розриває цю єдність на рівні найінтимнішого, глибоко внутрішнього, творчого акту статевого єднання, то цей акт «зведений лише до «сексу», стає товаром, простою «річчю», яку можна купити й продати; точніше, сама людина стає товаром» (5). Проте Бог сотворив людину заради неї самої, і тільки дещо нижчою від Нього самого. Він любить людину «з усією палкістю справжньої любові» (10). Оскільки ми сотворені з любові і покликані до любові, то ми вільні з готовністю відповідати на Божу любов, вчитися любити або відвернутися, бо ця дорога надто обтяжлива для нас. Той, хто відвертається, може сказати, що Бога нема, або що Бог недобрий, або, що ті, які в Нього вірять, чинять недобрі речі. Проте, хто дозволить прагненню свого серця вести себе, той пройде дорогу «очищення і зрілості, яких можна досягти шляхом самозречення. Це не відмова від ероса, не «отруєння», а зцілення та відновлення його справжньої величі» (5). Тому що цей всесвіт обертається навколо любові, тому що Бог – Отець, Син і Святий Дух у любові єдині, проте кожен з них залишається собою, нероздільно і незлито, тому й людина була сотворена чоловіком та жінкою, щоб у любові ставати єдиним і все-таки залишатися собою. Це парадокс любові: даруючи себе іншому, знаходити себе.«Тут важливими є два аспекти, – говорить Папа, – ерос немовби закорінений у самій природі людини; Адам перебуває в пошуку і він «полишає свого батька і матір», щоб пристати до жінки; лише разом вони представляють повноту людства, ставши «одним тілом». Другий аспект не менш важливий: ерос вже від моменту створення скеровує людину до одруження, до зв'язку, що характеризується унікальністю і остаточністю; так і лише так реалізується глибинне призначення людини. *<+ Одруження, засноване на унікальній і визначеній любові, стає образом ставлення Бога до свого народу, і навпаки: спосіб, у який Бог любить, стає мірилом людської любові» (11). Це вершина, до якої покликані ми всі. Ми спотикаємося, ми падаємо, ми знову підводимося і знову падаємо. І якщо останній наш крок – це підведення, тільки одне звернення, тільки одне благання про помилування, тоді – так вірять християни – ми, переступаючи через поріг смерті, входимо у вічну радість.