Про суспільно-особистісні духовні паралелі

питання з життя Церкви/Суспільства, які не відносяться до тематики інших розділів Форуму

Модератори: Just_me, viter, Artur, ihor

Аватар користувача
Тома
дописувач
дописувач
Повідомлень: 51
З нами з: 11 серпня 2013, 11:41

Про суспільно-особистісні духовні паралелі

Повідомлення Тома » 20 лютого 2014, 12:54

Так мені видається, що так як буває в особистому духовному житті, буває і у житті народів. По собі то також можу сказати.

Спочатку живе собі людина, як живеться, особливо не задумуючись зі всіма своїми поведінковими автоматизмами, закладеними у дитинстві (“родовими прокляттями”), під впливом навколишнього середовища, його суспільних поведінкових і світоглядних звичок і всього решта. Живе ніби не так вже і погано, але зі своїми грубими гріховними перекосами, які проте настільки звичні, що грубими вже ніяк не відчуваються, а разом з тим нема і відчуття потреби щось міняти. “Головне: аби не гірше”. Праведність цього стану всього-на-всього полягає в тому, щоб не ставати на нові і незвичні граблі, але продовжувати “вдало” ставати на старі не те, щоб конче зі злої волі, але через безвихідь невірства в те, що нам під силу щось змінити. От так і живе собі людина, поволі спускаючись на дно, планово і передбачувано прогресуючи у своїх звихненнях, поки не дойде все таки до більш-менш гострого усвідомлення формальності своєї духовної свободи.

І тоді у душі починається революція. Ось воно бажання все змінити раз і назавжди! Безпрецендентність життєвого перевороту захоплює ейфорією і наївною вірою на швидку переміну, ради якої по замовчуванню не дуже хочеться напрягатись. Дуже швидко виясняється, що гріх не збирається вступатись мирно, з чого б це? Але ейфорійного азарту рабу вистарчає, щоб згодом насмілитись навіть “вийти з мотикою проти сонця”, і він починає битись зі своїм поки переважаючим противником. Рівень усвідомлення безвиході свого становища провокує реакцію пацюка, якого загнали в кут. Ця основна мотивація разом з вірою в силу і відкупляючу поміч Господню приводять до перших перемог. Духовне надхнення і закоханість в Господа не дає розслаблятись в цьому бою, але стратегічна наївність регулярно “вилізає боком”, хоч врешті, після множества поразок наївності, людина таки закріпляє результат переміни свого буття. І хотілося б поставити у цій справі жирну крапку і повернутися до “нормального життя” вже поправленим, але гріх сидить глибше...
________________________________________________________________________

Ця історія подібна також до історії плісіні на стіні. Десь в куті, за шафою виростила вона свої квіти і чорнотою вкрила вашу стіну. Але ви туди самі не дуже заглядаєте, ваші гості про неї не догадуються, тож всім це підходить. Проте плісінь розростається і ви самі вже не можете ігнорувати її існування, помічаєте, що щось негаразд, наважуєтесь відсунути шафу і відкриваєте для себе масштаби чорноти свого дому.

Після рішучого і жорсткого протирання стіни квіти щезають, але цю відносно легку перемогу приходиться повторювати, бо при кожній сприятливій обстановці плісінь розквітає знов. Ви вже догадуєтесь, що причини лежать глибше, але в незнанні того, як можна їх викорінити, починаєте керувати середовищем (уникаєте нагод до гріха і спокус), щоб не дати плісіні умов для розвитку. Тож процес стає контрольованим і поки ви пильнуєте вологість в кімнаті, плісінь сидить тихо. Мрії про швидкий “раз і назавжди” тепер втілюються у постійному контролі ситуації, от тільки думка про те, що "воно" там сидить, вже не дає спокою.

Ця думка — постійне нагадування, що проблема нікуди не ділась, і як тільки попустити, вона з новою силою розквітне на моїй стіні своєю чорнотою. Довгий час такого балансування вивітрює запальне надхнення, рішучість до наступних дій явно поступається невірству у можливість по-справжньому фундаментальних змін. І не дивно: це ж як наважитись на капітальний ремонт після побілки вже в більш-менш повному усвідомленні того, що серйозна робота ще не починалась.

Робота дуже поступового, рутинно-розміреного і навіть нудного зростання і зцілення, зовсім не пригодницька, не стрімголовна, не відчайдушна, без геройських надривних разових зусиль і титулів. Але і ефект просвітлення від неї не той, що буває від спалаху котейлю Молотова вночі неправди — це світанок справжнього світла, такий нестерпно поступовий, проте і страшно незвично всеохопний, що не тільки освітлює поверхню, але просвітлює наскрізь.
________________________________________________________________________

Не треба бути святим, щоб збагнути на якому духовному етапі зараз перебуває нашу країна.
Ми ввійшли у перший спалах жорсткого протистояння, що у безвиході заставляє “без надії сподіватись”, наважились рішуче стерти чорні квіти плісіні зі стін нашого дому, бо їхня чорнота вийшла на яв і вразила нас до глибини...

Але, напевно, добре, що мільйони людей, у яких в ці місяці загострилось відчуття потреби щось міняти, навіть не підозрюють, що їхня надія успіху на побілку марна. Тріщини досить швидко з'являться знов, згодом, при умові закладення сіток у штукатурку, вже не так швидко, але потенціно будуть загрожувати будинку доти, доки не буде зроблено капітальний ремонт.
Якби вони все це усвідомлювали наперед, то скоріше за все не вийшли б на майдан, не попробували б навіть почати боротися за перетворення, з'їли б свій ентузіазм ще в зародку і стали б переконаними циніками, що й інших би впевнено навчали свого аргументованого невірства.
Мар'ян Качмар, brat Martyn, Кипріян (Kyprijan), Тома...
«Коли-небудь потім» - небезпечна хвороба, котра рано чи пізно поховає ваші мрії разом з вами (Тімоті Ферріс).
Сайти: simport.org.ua; photography.kachmars.com; Скринька: home[пес]kachmars.com

Повернутись до “Церква і Суспільство”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 18 гостей