Падіння комуністичного режиму в 1991 році стало початком від
Додано: 10 квітня 2007, 09:11
16 років назад, в 1991 році, після 70-річного комуністичного режиму та атеїстичної пропаганди, населення України здобуло державну незалежність, свободу слова та віросповідування, розпочалася відбудова храмів та швидкий розвиток української культури та українських традицій.
Після Жовтневої революції 1917 року російський уряд наклав заборону на існування Української Католицької Церкви та позбавив її майна, яке було її власностю. В 1923 році під керівництвом Сталіна розпочалося систематичне руйнування храмів та знищення релігійної свідомості населення: обкрадання церков, закриття парохій, заслання священників та мирян на примусові роботи, де багато із них підчас допитів було закатовано службовцями КГБ .
Засновник Народної партії в Італії отець Луїджі Стурцо писав: “Російська революція 1917 року дала владу більшовикам, започатковуючи цим владу військових і робітників... Майже завжди Росія була під абсолютним режимом тиранічного характеру. Ленін, скориставшись із сприятливої ситуації та підтримки ворогів Царської Росії, повалив міт в державу – велетня, основи якої вже були знищенні Керинським.
Більшовизм в Росії здобув остаточного успіху, заклавши в основу економічну-політичну систему, єдину в історії . Післяреволюційний період позначається приходом до влади військових та робітників з яким бере свій початок диктатура пролетаріату, яка позбавила народ приватної власності, впроваджуючи колективізацію, утворила єдиний клас робітників, єдину офіційну партію, як орган для зміцнення суспільних відносин та для зв’язку між владою і народом, які вирішували долю нової держави. Для того, щоб уникнути тиску збоку реакційних сил керівники держави практикували насильне вигнання представників старої політичної, військової, аристократичної та інтелектуальної еліти, які не хотіли покидати країну.
Держава могла б набути цього статусу тільки в тому випадку, якщо б застосовувала справедливо методи свободи. Однак сталося навпаки. Розпочалася відкрита боротьба проти свободи Церкви, втручання держави в усі ланки людського життя, порушення прав людини. В наслідок переслідування Церква змушена була піти в підпілля. Вона завжди була духовним противником більшовицької диктатури, яка прагнула поклоніння від народу”. ”ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА”. (1937). Яку радість я відчув разом з тисячами вірних українців коли в лютому 2001 року в Базиліці Св. Петра Вселенський Архієрей Іван Павло ll іменував кардиналом Главу Української Католицької Церкви Верховного Архієпископа Любомира Гузара. Церкви, яка сьогодні може вільно молитися та ділитися радістю в Христі; Церкви в якій вільно можна служити Літургію у візантійському обряді, яка може вільно втамувати свою спрагу в джерелі віри у Христа.
Блаженніший Кардинал Любомир Гузар у своїй промові на голосив: “Підчас переслідування звичайно було дуже важко; переслідування були більше, а деколи менш інтенсивними; на початках було дуже багато жертв, та методи катування непринесли бажаного результату для комуністичної систем, внаслідок чого диктатори вдалися до “морального” переслідування - сприяння деградації нації (...) Та тільки з допомогою Божої Благодаті у народі могло засяяти проміння надії, тому що треба було вірити в Добро, коли навкруги катували до смерті рідних та близьких. Ситуація була настільки складною та видавалася безвихідною, що людська надія немала жодних підстав. Особливо в тих важких обставинах можна було зауважити, як Божа Ласка підтримувала людей, які жили звичайним життям, а особливо тих, які перебували в тюрмах та лагерях. Незважаючи на безвихідність ситуації, народ не втрачав надії. Це є явище високого духовного рівня . Після звільнення від комунізму український народ здобув великий дар – волю, можливість жити, працювати, вчитись та вільно молитись у своїх церквах“. Сьогодні, після 16-річного катехизування, Українська Церква зміцнила свідомість своїх мирян в Христовій вірі. Ця віра згідно вчення Св. Павла, щоб бути правдивою мусить бути плідною для суспільства. Сьогоднішнє завдання полягає в тому, щоб віруючі Греко-Католицької Церкви виявили свою зацікавленість до потреб своїх ближніх. В більшій мірі те стосується тих, хто відчуває відповідальність перед власною релігійною свідомістю, яка доповнює соціальну сферу діяльності. Ті особи зможуть свідчити про свою віру та робити добро для суспільства в усіх ділянках життя: у сім’ї, на підприємстві, у політичній сфері, але в цій правдивій, яка не спрямована на загарбання “влади”, але на “служіння усім, хто його потребує. Ці люди зможуть свідчити про цінності свого “Символу віри”, як поодиноко, так само в спільноті, можливо в одній із партій, на приклад християнською партією України для того, щоб країна в якій живуть не була вже ніколи “...поняттям світу і життя, як одна релігія”, а щоб була вільною, ліберальною, демократичною, яка б опиралася на законах, які б охороняли гідність Людини.
Джуліо де Ніколаїс.
http://spazioinwind.libero.it/romameeting/uk.htm
Після Жовтневої революції 1917 року російський уряд наклав заборону на існування Української Католицької Церкви та позбавив її майна, яке було її власностю. В 1923 році під керівництвом Сталіна розпочалося систематичне руйнування храмів та знищення релігійної свідомості населення: обкрадання церков, закриття парохій, заслання священників та мирян на примусові роботи, де багато із них підчас допитів було закатовано службовцями КГБ .
Засновник Народної партії в Італії отець Луїджі Стурцо писав: “Російська революція 1917 року дала владу більшовикам, започатковуючи цим владу військових і робітників... Майже завжди Росія була під абсолютним режимом тиранічного характеру. Ленін, скориставшись із сприятливої ситуації та підтримки ворогів Царської Росії, повалив міт в державу – велетня, основи якої вже були знищенні Керинським.
Більшовизм в Росії здобув остаточного успіху, заклавши в основу економічну-політичну систему, єдину в історії . Післяреволюційний період позначається приходом до влади військових та робітників з яким бере свій початок диктатура пролетаріату, яка позбавила народ приватної власності, впроваджуючи колективізацію, утворила єдиний клас робітників, єдину офіційну партію, як орган для зміцнення суспільних відносин та для зв’язку між владою і народом, які вирішували долю нової держави. Для того, щоб уникнути тиску збоку реакційних сил керівники держави практикували насильне вигнання представників старої політичної, військової, аристократичної та інтелектуальної еліти, які не хотіли покидати країну.
Держава могла б набути цього статусу тільки в тому випадку, якщо б застосовувала справедливо методи свободи. Однак сталося навпаки. Розпочалася відкрита боротьба проти свободи Церкви, втручання держави в усі ланки людського життя, порушення прав людини. В наслідок переслідування Церква змушена була піти в підпілля. Вона завжди була духовним противником більшовицької диктатури, яка прагнула поклоніння від народу”. ”ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА”. (1937). Яку радість я відчув разом з тисячами вірних українців коли в лютому 2001 року в Базиліці Св. Петра Вселенський Архієрей Іван Павло ll іменував кардиналом Главу Української Католицької Церкви Верховного Архієпископа Любомира Гузара. Церкви, яка сьогодні може вільно молитися та ділитися радістю в Христі; Церкви в якій вільно можна служити Літургію у візантійському обряді, яка може вільно втамувати свою спрагу в джерелі віри у Христа.
Блаженніший Кардинал Любомир Гузар у своїй промові на голосив: “Підчас переслідування звичайно було дуже важко; переслідування були більше, а деколи менш інтенсивними; на початках було дуже багато жертв, та методи катування непринесли бажаного результату для комуністичної систем, внаслідок чого диктатори вдалися до “морального” переслідування - сприяння деградації нації (...) Та тільки з допомогою Божої Благодаті у народі могло засяяти проміння надії, тому що треба було вірити в Добро, коли навкруги катували до смерті рідних та близьких. Ситуація була настільки складною та видавалася безвихідною, що людська надія немала жодних підстав. Особливо в тих важких обставинах можна було зауважити, як Божа Ласка підтримувала людей, які жили звичайним життям, а особливо тих, які перебували в тюрмах та лагерях. Незважаючи на безвихідність ситуації, народ не втрачав надії. Це є явище високого духовного рівня . Після звільнення від комунізму український народ здобув великий дар – волю, можливість жити, працювати, вчитись та вільно молитись у своїх церквах“. Сьогодні, після 16-річного катехизування, Українська Церква зміцнила свідомість своїх мирян в Христовій вірі. Ця віра згідно вчення Св. Павла, щоб бути правдивою мусить бути плідною для суспільства. Сьогоднішнє завдання полягає в тому, щоб віруючі Греко-Католицької Церкви виявили свою зацікавленість до потреб своїх ближніх. В більшій мірі те стосується тих, хто відчуває відповідальність перед власною релігійною свідомістю, яка доповнює соціальну сферу діяльності. Ті особи зможуть свідчити про свою віру та робити добро для суспільства в усіх ділянках життя: у сім’ї, на підприємстві, у політичній сфері, але в цій правдивій, яка не спрямована на загарбання “влади”, але на “служіння усім, хто його потребує. Ці люди зможуть свідчити про цінності свого “Символу віри”, як поодиноко, так само в спільноті, можливо в одній із партій, на приклад християнською партією України для того, щоб країна в якій живуть не була вже ніколи “...поняттям світу і життя, як одна релігія”, а щоб була вільною, ліберальною, демократичною, яка б опиралася на законах, які б охороняли гідність Людини.
Джуліо де Ніколаїс.
http://spazioinwind.libero.it/romameeting/uk.htm