Як ми відносимося до старшого покоління?
Додано: 07 травня 2010, 10:28
Христос Воскрес!
потрапила на очі стаття (2010-04-29; "Rzeczpospolita": 250 tysięcy młodych Czechów wyśmiewa się z dziadków na Facebooku.) про відношення чеської молоді до своїх старших. Йдеться про те, що хтось, жартуючи, підняв питання життя старшого покоління, а це перетворилося на дуже грубе висміювання пенсіонерів, які мають пільги в транспорті, театрах тощо, а "ми" - молодь, на них працюємо... А у нас... як у нас?
Кожен, хто їздить, наприклад, у нашому міському транспорті, що скажете про повагу до пільг для старших людей? Пригадую, як хотів заплатити за проїзд в маршрутці, а водій, побачивши священика, відмовився брати гроші і.., за хвилю буквально, грубими словами вигнав з маршрутки бабцю: "вже маю трьох дармоїдів!" (щось такого кричав) - пробував з ним заговорити, але безрезультатно - мотивував водій свою поведінку обов`язком здати кошти "власнику", оплатити бензину, нагодувати власну сім`ю..,- це все зрозуміло, звичайно, тому впросив його тоді взяти гроші і попросив цим фондом в крайніх випадках возити пенсіонерів... Правда проблема була саме у грубіянстві і розумію, що проблема живе. Та і не один цей водій так поводиться, нажаль...
І не лише чужі поводяться грубо з старцями. Працюю в "Оселі" - є бездомні, які, вигнані з свого дому, стали такими саме в старості... Працюю в "Шпиталі Шептицького" - провадимо проект "Домашня Опіка": медсестри-соціальні працівники ходять до старших людей, які потребують опіки. Ходжу і я. Факт є, що дуже часто опікуватись є кому, просто... просто не опікуються, не виконують свого синівського обов`язку. Я їм не суддя, звичайно, та і беремо ми на опіку таких людей не "по-паспорту", а по реальності потреби нашого втручання. Але цікава простежується закономірність: бабця живе сама, плаче постійно за своєю дитиною/внуками.., а ті... ті з`являються аж після того, як вона помирає (Шпиталь ніколи не претендує на спадщину) - заявляють, що любили її все життя, сперичаються одне з одним, хто любив "більше"... Така "бабця" - великі "томи" болю покинутої найріднішими людини...
А Церква? В моїй праці капелана "Шпиталю" одним з основних обов`язків є не так самому навідувати хворого, а ...гм... нагадувати про існування болящої/немічної/старенької парафіянки її парохіяльному священику. Це дуже часто не розуміють самі священики: "а Ви тоді нашо - опікуйтесь!" - чую часто. Я не проти, але цікава річ виходить: допоки людина приходить до Храму - вона наша, а як захворіла...
Не завжди так погано, звичайно, але...
Які Ваші враження від життя-буття наших старших?
потрапила на очі стаття (2010-04-29; "Rzeczpospolita": 250 tysięcy młodych Czechów wyśmiewa się z dziadków na Facebooku.) про відношення чеської молоді до своїх старших. Йдеться про те, що хтось, жартуючи, підняв питання життя старшого покоління, а це перетворилося на дуже грубе висміювання пенсіонерів, які мають пільги в транспорті, театрах тощо, а "ми" - молодь, на них працюємо... А у нас... як у нас?
Кожен, хто їздить, наприклад, у нашому міському транспорті, що скажете про повагу до пільг для старших людей? Пригадую, як хотів заплатити за проїзд в маршрутці, а водій, побачивши священика, відмовився брати гроші і.., за хвилю буквально, грубими словами вигнав з маршрутки бабцю: "вже маю трьох дармоїдів!" (щось такого кричав) - пробував з ним заговорити, але безрезультатно - мотивував водій свою поведінку обов`язком здати кошти "власнику", оплатити бензину, нагодувати власну сім`ю..,- це все зрозуміло, звичайно, тому впросив його тоді взяти гроші і попросив цим фондом в крайніх випадках возити пенсіонерів... Правда проблема була саме у грубіянстві і розумію, що проблема живе. Та і не один цей водій так поводиться, нажаль...
І не лише чужі поводяться грубо з старцями. Працюю в "Оселі" - є бездомні, які, вигнані з свого дому, стали такими саме в старості... Працюю в "Шпиталі Шептицького" - провадимо проект "Домашня Опіка": медсестри-соціальні працівники ходять до старших людей, які потребують опіки. Ходжу і я. Факт є, що дуже часто опікуватись є кому, просто... просто не опікуються, не виконують свого синівського обов`язку. Я їм не суддя, звичайно, та і беремо ми на опіку таких людей не "по-паспорту", а по реальності потреби нашого втручання. Але цікава простежується закономірність: бабця живе сама, плаче постійно за своєю дитиною/внуками.., а ті... ті з`являються аж після того, як вона помирає (Шпиталь ніколи не претендує на спадщину) - заявляють, що любили її все життя, сперичаються одне з одним, хто любив "більше"... Така "бабця" - великі "томи" болю покинутої найріднішими людини...
А Церква? В моїй праці капелана "Шпиталю" одним з основних обов`язків є не так самому навідувати хворого, а ...гм... нагадувати про існування болящої/немічної/старенької парафіянки її парохіяльному священику. Це дуже часто не розуміють самі священики: "а Ви тоді нашо - опікуйтесь!" - чую часто. Я не проти, але цікава річ виходить: допоки людина приходить до Храму - вона наша, а як захворіла...
Не завжди так погано, звичайно, але...
Які Ваші враження від життя-буття наших старших?