Ще одна моя стаття з "Благовіста": у відповідь деяким "старокалендарникам", що ототожнюють вірність старому стилеві з вірністю українству як такому, наводжу відповідний уривок з брошурки непідробного патріота і борця за українську справу, бл.
священномученика Омеляна Ковча (1884-1944).
Товстішим друком позначено уривок, що його редакція "Благовіста" викинула.
_____________________________________________________________
Календарний стиль – мірилом патріотизму?
Газетна дискусія про календарний стиль починає сковзати на небезпечну колію. Захищаючи юліянський календар, п. Ярослав Стех (Думки щодо полеміки старого-нового стилю, “Благовіст” № 2/2005, с. 7) широко вдається до національно-патріотичної риторики. Мало вже бракує до того, перед чим я намагався перестерігати у дописі Про календар чи про перспективи УГКЦ в Польщі? у груднево-січневому номері “Благовіста”: звинувачення прихильників григоріянського календаря у національній зраді й скритому сприянні полонізації українців у Польщі.
Шкода, що канцлер курії Вроцлавсько-Ґданської єпархії, о. Роберт Роса, у своїй офіційній репліці на допис п. Стеха (Полеміка і коментар, “Благовіст” № 3/2005, с. 3), спромігся лише на дуже рішуче заперечення того, що вважав він (чи радше “ми”, від імені яких і написав свою репліку – контекст дозволяє розуміти це як заяву від імені духовенства Вроцлавсько-Ґданської єпархії) звинуваченням греко-католицького духовенства в недостаткові українського патріотизму та “вотумом недовір’я для духовенства УГКЦ” – замість поставити ще й декілька принципових питань, а саме: Чи дійсно (і в якому обсязі) національний патріотизм має бути для віруючих людей критерієм оцінки церковної дійсности? Яке відношення має такий критерій до суті та мети існування Христової Церкви? В якому сенсі Церква покликана “служити нації”? Шкода, бо правильна відповідь на ці питання не менш важлива, гадаю, для майбутнього УГКЦ в Польщі, ніж честь і престиж членів клиру.
Незважаючи на цей недолік підписаної о. Р. Росою репліки, важко не погодитися з висловленим у ній (доволі очевидним, зрештою) поглядом, що календарне питання не має у Церкві першорядного чи вирішального значення. У відповідь же тим, які явно чи приховано обстоюють погляд, що не можна бути справжнім українським патріотом та прихильником григоріянського календаря, хотів би навести цікавий, бо маловідомий досі, протидоказ. Це уривок із брошурки бл. священномученика Омеляна Ковча (1884-1944), присвяченої якже і для нас актуальній проблемі з’ясування причин відходу вірних від УГКЦ та пошуку гляхів протидії (o. Еміліян КОВЧ, Чому наші від нас утікають?, Львів 1932).
Нагадаймо: бл. Омелян відзначався не лише святістю життя, завершеного мученицькою смертю в гітлерівському концтаборі Майданек, але й великим українським патріотизмом. Власне кажучи, цей патріотизм у нього не був чимось “поруч”, якимсь окремим складником духовности незалежним від суто релігійного її аспекту – але логічним і послідовним застосуванням Заповіді Любови. Був саме любов’ю, без крихти ненависти – а за аксіому приймав те, що чим вище людина стоїть морально, тим кращим вона є українцем і патріотом; поняття злочину в ім’я добра нації було для нього абсолютно і безсумнівно внутрішньо суперечливим.
Патріотизм, як і інші види любови, потребує підтвердження діями. Блаженний священномученик доказав свій патріотизм дуже ясно і чітко. Для української справи рискував життям як полевий духівник Української Галицької Армії, де не лише наражував себе на рани, хвороби і смерть в часі воєнних дій, але й чудом властиво двічі уникнув розстрілу – спершу большевиками, відтак поляками. У міжвоєнному ж періоді активно працював на громадській ниві, співорганізував культурне й господарське життя українців Перемишлянщини, своїми проповідями і промовами нераз будив у них національні почуття. За цю патріотичну діяльність доводилося йому нераз платити штрафи, а то й відбувати кару позбавлення волі. Отож, знову рискував – сімейним спокоєм, майном, здоров’ям, особистою свободою...
Бл. Омелян, оцей палкий і непідробний патріот, був прихильником введення в УГКЦ григоріянського календаря, вважаючи календар юліянський одною з причин відходу греко-католиків від рідної Церкви. Про це однозначно свідчить наведений нижче уривок із брошури Чому наші від нас утікають? – та поки дамо слово самому Блаженному, слід цитату з його твору попередити кількома рядками введення.
Перш за все треба наголосити, що дана цитата підтверджує лише факт, що український патріотизм не тотожний з обстоюванням юліянського календаря. Не є вона, натомість, ніяким “викладом непомильного вчення для беззастережного прийняття”, лише голосом у дискусії – як і вся брошура бл. Омеляна, яка має (виразно декларований автором!) публіцистично-дискусійний характер. З позицією автора щодо календаря чи окремими її деталями (напр. запропонований спосіб переходу на новий стиль) можна погоджуватися або ні. Треба теж запримітити, що брошура писана в Галичині ранніх тридцятих років ХХ ст. – а не в Польщі початку ХХІ ст. Тому напр. у реченні “А що костел рідко де є, підуть обі сторони до церкви” – принаймні перша частина явно несумісна з нашою тут дійсністю. Враховуючи це все, варто проте добре задуматися над тим, що написав бл. Омелян – не конче зразу міняючи свою власну позицію, але й не відкидаючи всього написаного Блаженним насліпо, без належного переосмислення.
По-друге, обов’язком історика є пояснити неясний натяк, що криється в реченні: ”Сказано, з розвагою і повагою, – бо так одним почерком пера й одного дня, на моду указу, як це впрочім вже й поучив зайвий досвід, – справи не дасться перевести”. Який це „зайвий досвід”?
Слова ці, ймовірно, слід віднести до спроби Станиславівського єпископа Григорія Хомишина – пізніше замученого большевиками й беатифікованого у 2001 р. разом з о. Омеляном Ковчем – змінити календар у довіреній йому єпархії після відступу російських військ в часі І світової війни. Намагання одноразовим адміністративним актом (саме “на моду указу”, хоча з очевидним наміром якраз відмежувати греко-католиків від Росії й православ’я) відмінити календарний стиль зустріло великий опір з боку вірних, зокрема селян – внаслідок чого декрет Станиславівського владики про зміну календаря був скасований Галицьким митрополитом Андреєм Шептицьким. Ось що пише о. Кирило Королевський (насправді Jean-François Charon, греко-католицький священик французького походження), довголітній радник Східньої Конґреґації в Римі, довірена особа Митрополита Андрея і Папи Пія ХІ, про тодішнього Станиславівського єпископа: “Невдовзі після закінчення І Світової війни, він спеціальним декретом перевів усю підвладну йому єпархію на григоріанський календар, абсолютно не дбаючи про попередню інформаційну роботу відносно цього з людьми, які мильно вважають такий перехід ”спольщенням” своєї Церкви (щось подібного зробив і Єпископ Коциловський). Йому прийшлося таки відмовитися від ідеї остаточного втілення в життя цього задуму, але тільки під величезним натиском з боку митрополита, котрий, хоч і не вважав дану ідею поганою, - більше того, він сам був її палким прибічником, - проте хотів добре підготувати момент її практичного здійснення” (Рим і обрядово-літургічні дискусії у Патріаршій Київській Вселенській Церкві між двома світовими війнами. З Архіву Отців Василіян у Римі. Збірка спостережень та дискусій, зібрана та передана до Східної Конґреґації о. Кирилом Королевським, пер. Д. Блажейовський і Р. Тереховський, вид. Д. Блажейовський, Львів 2002, с.166).
Отож, нарешті, слово за Блаженним Омеляном! Цитую за: «Сопричастя. Міжнародний богословський часопис» 8(2003) № 2, с. 71-72 (збережено прапопис та інтерпункцію, виправляючи лише три очевидні помилки).
„4-о. Калєндар. В цім місці належить сказати ще кілька слів про церковний калєндар:
Кажуть, що якби наші свята припадали разом з латинськими то, поперше, наші
вірні стратилиби почуття різниці обряду й переходилиби на лат. обряд, – а
подруге далобися в руки ворогам унії, новий арґумент, що унія є помостом до
введення латинізації – (а далі й польонізації) і це утруднювалоби нам пропаґанду
за наверненням сходу до католицької віри.
Щодо першого, то дійсно не знати чомуби то наші мали переходити, на латинство, а не латинники на наше? – Чейже рація та сама, або іншими словами, цей арґумент не має ніякої стійности. Хіба що ми самі в глибині душі признаємо, що наш обряд терпить аж так великий заник животних сил, що найменше потрясення грозить йому цілковитою катастрофою! Та в такім случаю, не булоб взагалі сенсу над цими справами застановлятися. Однак на щастя, ще так лихо не стоїмо.
А щодо другого, то краще: “врачу ісцілися сам”, це раз, а далі, зачувати, що православні церкви вже й самі начинають вводити григоріянський календар. Впрочім, що там ще хто буде говорити й взагалі буде що говорити, то це ще питання будучности, – натомість подивімся, що діється вже нині тут на наших очах.
І так на лат. Різдво, українці молотять та возять обірник. На українське це саме роблять
латинники. Ця сама історія повторюється на Йордан, Великдень, Боже Тіло ітд. Потім, муж латинник святкує, а жінка українка підгортає бульбу. Завтра вона святкує а він поїхав до ліса по дрова. Подібно їхні діти.
А, що з цего виходить?
1) В дійсности, ані одна, ані друга сторона не святкує як слід жадного свята.
2) Цим самим святкування, якогобудь свята, хочаб і найторжественнішого, стається для одної і для другої сторони, в дійсности і загально, маловажною річчю.
3) Через це підупадає повага реліґії взагалі, а то й сама віра завмирає.
4) В родині повстають часті спори, взаємні кпини та висмівування, а з цего нераз і люта ненависть.
5) Остаточно морально сильніша сторона старається насильно накинути свої свята слабшій, бо так далі жити – годі. А що слабшою стороною являється звичайно наша, то ж наслідки звичайні: від нашого обряду знову хтось відскакує.
А як є такий стан справи, то ми не маємо часу думати про це, що колись хтось може буде щось говорити, або й ні, тільки мусимо чим скорше загородити цю стежку, якою вірні від нас утікають. І це тим більше, що це легко зробити, коли будеться робити з розвагою і повагою. – Бо вкінці, зле, чи добре, але ми не можемо самі одні стати проти течії цілого культурного світу, якій і ми самі, хоч-не-хоч й так у всіх інших ділянках вже були змушені піддатися.
Сказано, з розвагою і повагою, – бо так одним почерком пера й одного дня, на моду указу, як це впрочім вже й поучив зайвий досвід, – справи не дасться перевести. Натомість злегенька й поволеньки, пішлаби гладко. Ось так: зачатиб нпр. від перенісних свят, від такого року, як вони припадають одного дня, українські з латинськими, так як це було в 1930 р. На другий рік, в цім случаю в 1931 р., наказати їх знову святкувати разом, то це не викликалоби назагал, великого крику й нарід поволі зачавби привикати й привикби.
А якби привик при перенісних то тоді братися до неперенісних свят. Не до всіх нараз,
а зразу до деяких менших, відтак до щораз то більших а на кінці до Різдва й Богоявлення, до Нового Року. І так напевно найдальше за 5–10 літ і слід застигби по юліянськім калєндарі. Однак якби в деяких парохіях справа йшла тяжче, то можнаби піти на уступки й правити впертим далі після старого календаря, але не залишати відправи після нового.
Може таке твердження дивне? Коли так, то звернім увагу на це, що після папського розпорядження, на наших очах багато лат. торжественних свят перенесено на неділі, – й їх в неділю святкують. Однак вірні привикли до старого порядку і в ті дні, в які раніш святковано ці свята, приходять до божого дому. Що ж роблять лат. священики? Дуже мудро: – “Є люди! Богу дякувати! Ставаймо до відправи!” І стають. Навіть голосять проповіди.Одначе щороку, в ці дні щораз-то-менше людей приходить до костела. – В цей спосіб і реформа переходить без скандалів, і ще навіть божа хвала збільшається, бо ще більше йдуть люди до божого дому на молитву, як є обовязані.
Це значить поступати з розвагою і повагою.
Як ми вже остаточно змінимо калєндар, – тоді обрядові справи в мішаних родинах зійдуть на другий плян. Всі будуть святкувати разом, одна сторона піде до церкви, друга до костела.
А що костел рідко де є, підуть обі сторони до церкви. Тоді справа перетягання одної сторони на обряд другої перестане бути в родинах актуальною. – 50% сварки й ненависти уступить. Святковання свят набере більшої ваги. Авторітет реліґії зросте, – віра утвердиться, а божа слава розшириться.
Чому властиво цего не зробити?”
Отака-то була позиція щодо календарного питання справжнього святця, ревного священика, палкого й жертвенного патріота України. Наведена за брошурою, написаною ним – як засвідчує дочка, Анна Марія Ковч-Баран – “за час перебування в бережанській тюрмі за якусь там паньствову зраду” (За Божі правди і людські права. Збірник на пошану о. Еміліяна Ковча, опр. А.М. Ковч-Баран, Саскатун 1994, с. 56). Надіюся, що публікація цього уривка брошури Чому наші від нас утікають? на сторінках “Благовіста” покладе край намаганню деяких старокалендарників узурпувати собі та своїм однодумцям монополію на український патріотизм.
диякон Петро Сивицький
Відгуки на статтю можна висилати також безпосередньо її авторові – електронною або звичайною поштою (адреса: Ks. diakon Piotr Siwicki, skr. poczt. nr 40, 20-001 Lublin-1; е-пошта:
[email protected]).