Офіційний форум Української Греко-Католицької Церкви

у мене позавчора дідусь помер (моєї вже покійної Бабці рідний брат). Василь. Пом'яніть, якщо можна. Знаєте... ніби важка справа - смерть - завжди важко... Навіть, коли помирає старша людина (дідусь з 1929 р.н). А тут, поряд з цим... це був єдиний з близьких родичів, якому вдалось з Божою поміччю повернутись в наше родинне село Хоробрів, біля Сокаля, Львівщина. За "Операції Вісла" всіх забрали, посилили в наших хатах чужих (звичайно - ні в чому неповинних, адже і їх зігнали з родинних домів...), людей "з гір", і тепер лише стараннями оцього мого дідуся декілька років, як там відновили парафію УГКЦ - більшість ж не місцеві, тому правлять поперемінно з одними із православних... Але... я навіть не про це... Зимно було - з 20 морозу, а... із середини таке тепле відчуття рідної землі, Храму (дерев'яний, через рік 150 років...), який будували, в якому молилися мої предки. Під куполом (кажуть старожили) є надпис про те, що завершував його мій прадідусь Йосип зі своїм товаришем. З цього Храму вийшов о.Григорій - рідний брат моєї прабабці Марії, похований під Рудками; ще один її брат з дивовижним ім'ям Африкан (похований в Нью-Йорку) також закінчив Семінарію, але... не склалося... А спів який!... рідний, а цвинтар, де лежать покоління моїх прабатьків..!
А... Ви... звідки? Як відчуваєте свою землю?
З повагою, о.Олег

Прийміть щирі мої співчуття!
Прочитав... віршик захотілось написати:


Відлетіла душа... та не в небуття!!!
І світла пам’ять довжиною в життя –
Зігріває, надихає, приклад подає...
Хай радіє цьому серце твоє і моє.

Із нею почате діло примножимо,
Робитимемо більше, ніж можемо.
І тримаючись коріння, предків справи –
Сіятимемо любов, скинувши окови.

О, душе! Лети до Бога в спокої й мирі!
А ми, залишившись на життєвій ниві –
Подбаємо про цінний духовний спадок,
Оберігаючи його від всіляких нападок.

хай земля буде пухом, а душа серед праведних оселиться.
Сумна подія з огляду на живих, але цей чоловік заслужив на радість в небі.
Рідна земля... Поклик крові, хочеться спочити у рідній землі, де б не жив за життя. Але є й парадокс. Я дуже мало, але бувала в різних місцях. І що дивно, в деяких так буває добре, наче це твій справжній дім. Головне, що там нема розкошів чи достатку, просто – гола земля, але дуже там добре. Чому? Чи бувають у когось такі відчуття – вперше у незнайомому місці, а відчується, ніби повернувся додому? Або що був тут раніше і повернувся знову?

Є на степовому лівобережжі Дніпра село, засноване більше 300-т років тому козаками. І є там вулиця з поетичною назвою – Зелений Гай.
Вулиця простилається більш ніж на кілометр, і, ставши на одному її кінці, на іншому не побачиш окрему постать, хіба куряву, яку підіймає в повітря ввечері череда корів, що повертається з випасу.
Потопаючи босими ногами в теплій куряві, натовченій колесами підвід, замріяне хлоп’я неквапом прямує в гості до дідуся і бабусі. І привітно посміхаються йому мальви обабіч вулиці, високі старезні акації і розлогі груші дички. Крізь сади вишняку білими боками з-під солом’яних стріх, неначе граючись в піжмурки, визирають хати.
В обов’язки військ «осназ» входила і радіорозвідка. Довелося мені чергувати на посту, який контролював радіозв’язок між штабами баз зберігання ядерних боєприпасів в південно-європейському театрі бойових дій. Головним завданням було не прогавити "сигнал"-команду на переміщення боєприпасів із складів до бойових частин військ НАТО, що, грубо кажучи, означало б початок ядерної війни. Самі "сигнали", звичайно, були закодовані, і тому про кожен думалося – це вже він…
За час своєї служби мені довелося перехопити не один «сигнал», і от завжди, від першого і до останнього, як тільки після стандартної перевірки якості прийому між радіостанціями в головних телефонах починали звучати цифри, в моїй уяві спливала ця до щему серця рідна вулиця – Зелений Гай…
Ось так буває…

luksander писав:[i]
За час своєї служби мені довелося перехопити не один «сигнал», і от завжди, від першого і до останнього, як тільки після стандартної перевірки якості прийому між радіостанціями в головних телефонах починали звучати цифри, в моїй уяві спливала ця до щему серця рідна вулиця – Зелений Гай…
Ось так буває…

І ще би серце не защимило....
http://www.youtube.com/watch?v=Thwdj3_a ... re=related

Моя бабуся 9-річною дівчинкою приїхала у те село, де я виріс. Однак в особливий спосіб родичаємось із тими, котрі залишились в околицях т.зв. родинного гнізда. Мушу відмітити, що коли часом випадає можливість з'їздити в рідне село, то огортає якась дивна радість й піднесення, але триває це відчуття не довго. Бо як гляну довкруги на те запустіння - хочеться вовком вити! Ранньою весною й влітку любив пройтися по сільських полях й урочищах, любуючись їхньою красою!!! Тепер майже повсюдно - гори сміття!!!
Але, не зважаючи на всі теперішні негаразди, завдяки старожилам зумів зберегти хороші спогади про село й дитинство, а, особливо, про сільську святиню, в якій служив священик із підпілля і своєю жертвенністю прищепив мені любов до Церкви й Всевишнього!

Рідна земля! Особливо спорідненість відчувається тоді, коли повертаєшся здалека і після тривалої розлуки... тоді все таке знайоме аж до болю, кожне деревце, кожен камінчик, хоча й багато змін також не є непоміченими. В моєму селі Церква порівняно "молода", пам*ятаю як посвячувався камінь, а потім Вона (Церква) росла разом зі мною чи я з Нею... і таке все рідне, і таке своє, що нігде в світі не знайдеш такого милого серцю клаптика землі як рідне село!