подайте, якщо можна, визначення "першості честі".
Першість честі – це примат римського папи в Церкві, визнаний за ним Вселенськими соборами (2-им і особливо 4-им). 28-ий канон Халкидонського собору 451 р. пов’язує привілеї Риму з тим, що це місто було столицею імперії. Цей канон говорить про те, що першість честі виявляється у праві висвячувати митрополитів у границях власного патріархату. Вона не містить ні юрисдикційного примату – права папи, вмішуватися у внутрішні справи інших патріархатів, ні вчення про непомильність папи.
Ось як описує події, пов’язані з 5-им Вселенським Собором і роллю папи Віґілія, найзнаменитіший німецький католицький історик Церкви Губерт Єдін (Handbuch der Kirchengeschichte). Нехай читачі самі зроблять власні висновки (переклад мій власний).:
«537 р. на папський престол у Римі зійшов Віґілій, чоловік, роль якого при низложенні його попередника Белізаром дала привід до сумнівів, і який, здається, завжди мав щодо візантійського уряду щось таке наче нечисту совість. Тепер Юстиніан ради простоти викликав його до Константинополя і вже тут, куди він прибув 547 р., йому офіційно був поданий новий документ для підпису. Поведінка папи тепер і в наступний час навряд чи потребує коментаря. Назвати її слабкою і безцільною означає вжити мя’кі вирази. Спочатку все розпочалося багатообіцяюче. Як і його апокрісарії, він також відмовив Мені в сопричасті, якому, очевидно після запевнення, що він зможе забрати свою згоду, вже не вдалося поговорити. Мена відомстив тим, що він уже не згадував папу в Літургії. А Юстиніан застосовував усі можливі засоби тиску, щоб спонукати папу до поступки. Тому Віґілій на протязі 547 р. знову відновив сопричастя з Меною, і в квітні 548 р. видав свій знаменитий «Юдікатум», у якому він, якщо й не без обмежень, здав Трьох Глав. Хвилювання про цю поступку папи зросло надзвичайно й охопило навіть безпосереднє оточення. Врешті-решт, Віґілій був змушений екскомунікувати навіть цілий ряд дияконів, які прибули з ним із Риму до Константинополя, щоб оборонитися від неприємної критики. Зате сам він був екскомунікований синодом африканських єпископів. Ситуація небезпечно загострилася для папи передусім на Заході, так що він нарешті звелів оголосити, що був спонуканий до оприлюднення Юдікатуму нечистими засобами. Юстиніан на хвилю поступився і погодився на те, щоб папа відклав Юдікатум із запевненням, що справа повинна бути вирішена на соборі. Звичайно, він отримав для цього від папи письмове, завірене присягою запевнення, що той буде посильно співпрацювати над засудженням Трьох Глав і не розпочинатиме нічого, не домовляючись із Юстиніаном – тотальна здача папи, яка, звичайно, трималася в таємниці. Собор заставляв на себе почекати; єпископи, появу яких цінував двір, не прибували, а інших бажано було тримати якомога подалі від столиці. Тому для Аскіди неважко було, спонукати тепер імператора до того, щоб той декретом із 13 анафематизмами урочисто засудив Трьох Глав (липень 551 р.). Аскіда сам зголосився подати декрет папі; однак тепер папа, напевно під тиском західних єпископів, поставив вимогу відмінити едикт і пригрозив Аскіді та патріархові Мені анафемою. Водночас він вважав за необхідне, після цього нападу податися в безпеку і шукаючи прибіжища втік із свого мотелю Domus Placidiae в церкву св. Петра у палаці Гормізди, де він офіційно здійснив анафему проти Аскіди. Юстиніан пробував витягнути папу з азилю силою поліції, але Віґілій опирався буквально руками й ногами. Аж тоді, коли імператор гарантував його особисту свободу, він дав спонукати себе до того, щоб повернутися до Domus Placidiae. Але тому, що Юстиніан не додержався своєї обіцянки, а обходився з папою як із полоненим, він утік вдруге, тепер через Пропонт у соборну церкву святої Евфимії у Халкидоні. Знову збоку імператора були всякі можливі запевнення, що чергувалися з грубостями й актами насильства. Навіть Белізарові не вдалося спонукати папу до повернення. Тут Віґілій оприлюднив енцикліку, в якій він намагався оправдати свою поведінку та оголошував низложення Аскіди. Прихильникам папи навіть вдалося публічно прибити у різних місцях анафематизаційні булли проти Мени й Аскіди. Здавалося, що йде до остаточного розриву; однак Юстиніан не хотів, щоб дійшло до цього. Він спонукав Мену й Аскіду вибачитися в папи, і цей повернувся назад до Константинополя. Скоро по тому (серпень 552 р.) Мена помер, і новий патріарх Евтихій з самого початку заявив про свою лояльність до папи. Тепер остаточно дійшли згоди, щоб довірити останнє рішення соборові. Послідували важкі перемовини щодо учасників собору, в яких імператор провів у життя свої власні уявлення, що мали за мету тільки засудження Трьох Глав, у такий спосіб, що в папи залишалося мало надії на те, що опозиція Заходу стане дієвою; де факто він був позбавлений усякої вирішальної влади і відповідно до цього вирішив, не брати участі в засіданнях собору. Собор – так званий 5-ий Вселенський Собор, зібрався 5-го травня 553 р. з 166 єпископів, тільки дюжина з яких представляла Захід. Також Юстиніан тримався осторонь із тактичних причин, але дав єпископам знати, що вони вже засудили Трьох Глав, підписавши імператорський едикт, що також папа засудив їх і що в принципі йдеться лише про ратифікацію цих рішень. Собор намагався спонукати папу до участі, але Віґілій обмежився тим, що пообіцяв офіційну заяву. Свою участь у соборі він, як і до того, робив залежною від сильнішої участі єпископів Заходу в соборі. Собор перейшов до порядку дня і розпочав підготовку до засудження Трьох Глав. У цьому моменті, 14-го травня, папа Віґілій оприлюднив «Констітутум», який він підписав разом із дев’ятьма італійськими єпископами, двома з Африки й одним з Іллирії та трьома з Малої Азії. Віґілій «силою апостольського авторитету» засудив 60 речень з творів Теодора Мопсуестійського, однак вперто відмовився анафематизувати Теодорета чи автора листа Іби, бо цим самим були б поставлені під питання халкидонські рішення. Констітутум забороняв всяку полеміку проти Трьох Глав, яка виходила б поза цей декрет. Хоча імператор і відмовився, взагалі приймати Констітутум, однак його зміст став відомим. Тому імператор побіг у публічність. Він роздав отцям собору зв’язку актів з листами папи, в яких той захищав свій Юдікатум, і передусім протокол його присяги з 550 р. На це отці собору вичеркнули ім’я папи з диптихів, не екскомунікуючи його. Авторитет Апостольського Престолу як такого не повинен був заторкуватися.
2-го червня 553 р. нарешті на останньому засіданні, собор у 14 анафематизмах, котрі були запозичені з декрету Юстиніана, в усій формі здійснив засудження Трьох Глав. … Після того, як усе було так «врегульоване», імператор висунув вимогу перед усіма єпископами, які не брали участі в соборі, щоб ті поставили підписи під рішеннями. На Сході були тільки незначні труднощі. … Важливішою була позиція папи. Рим, з 552 р. знову міцно у візантійських руках, нагально вимагав повернення свого єпископа. Юстиніан поставив перед папою вимогу, як аванс визнати засудження Трьох Глав. Знову папа поступився і 8-го грудня висловив засудження. 23-го березня 554 р. вийшов новий Констітутум папи, в якому він заперечив автентичність листа Іби та його оправдання Халкидонським собором.»