Унія – єднання чи розкол ?
Додано: 19 березня 2010, 16:37
Напевно, ніхто не заперечуватиме проти констатації того факту, що внаслідок Берестейської унії українська Церква розкололася. Натомість ініціатори унії заявляли, що прагнуть причинитися до єдності Церкви. Чи мусила єдність Вселенської Церкви відновлюватися коштами розколу української ? Взагалі, здається, що унії радше поглибили розкол між Сходом і Заходом - це визнали обидві Церкви-сестри в Баламандському документі 1993 р. Адже правдиве єднання можливе тільки в любові, а де розчленовувалася Церква-сестра, там про любов не могло бути й мови. Цитата з Баламандського документу:
8. Під час останніх чотирьох століть у різних місцевостях Сходу всередині деяких Церков через зовнішні впливи були зроблені кроки, щоб відновити сопричастя між Церквою Сходу і Церквою Заходу. Це привело до об’єднання деяких спільнот з Римським престолом, однак як наслідок цього розбило єдність із їхніми матірними Церквами на Сході. Це все сталося не без впливу позацерковних устремлінь. Так постали Східні Католицькі Церкви; цей стан став джерелом конфліктів і страждань, спочатку для православних, а потім і для католиків.
9. Як би не оцінювалося намір і якою щирою не була б воля, бути вірними заповіді Христовій „щоб усі були одно”, котрі виражаються у цих часткових уніях (Teilunionen) з Римською Церквою, у всякому разі муситься констатувати, що єдність між Церквою Сходу і Церквою Заходу у цей спосіб досягнута не була, ба навпаки розкол продовжує існувати надалі, навіть був отруєний через ці почини.
10. Створений так стан справді породив напруження й протилежності. У десятиліття після укладення уній місіонерська діяльність орієнтувалася між іншим все сильніше переважно на це, щоб навертати інших християн, поодиноких чи в групах, щоб спонукати їх повернутися назад до власної Церкви. Щоб виправдати ці устремління, тобто джерело прозелітизму, Католицька Церква розвинула в її богослов’ї уявлення, що вона сама є єдиною хранителькою спасіння. Як відповідь на це Православна Церква з її боку присвоїла собі однакове уявлення, згідно з чим спасіння знаходиться лише в неї. Щоб забезпечити спасіння „відділених бpатів”, дійшло навіть до перехрещування християн; при цьому забулося вимоги релігійної свободи та свободи акту віри; звичайно, час для цього був мало чутливим.
11. З іншого боку, деякі державні влади зробили кроки, щоб привести східних католиків назад у Церкву їхніх отців; для цього вони принагідно не вагаючись застосовували взагалі недопустимі засоби.
12. Через рід і спосіб, як католики і православні знову розглядають одні других у їхньому відношенні до таїнства Церкви та знову відкривають одні других як Церкви сестри, ця щойно описана форма „місіонерського апостолату”, котра була названа „уніатизмом”, у майбутньому не може розглядатися ні як метод, який треба наслідувати, ні як модель для єдності наших Церков, за якою треба стреміти.
13. Справді, передусім від всеправославних конференцій і Другого Ватіканського собору повторне відкриття і нове цінування Церкви як сопричастя (communio) збоку як православних, так католиків докорінно перемінили спосіб бачення і внаслідок цього також поводження одних з другими.
З обох сторін тепер визнається, що це, що Христос довірив своїй Церкві - ісповідь апостольської віри, участь у цих самих Тайнах, передусім у єдиному священстві, котре відправляє єдину жертву Христову, апостольське наслідство єпископів не може розглядатися як вийняткова власність лише однієї з обох наших Церков. У цьому зв’язку є повністю ясним, що всяке перехрещування є виключеним.
14. З цієї причини Католицька Церква і Православна Церква взаємно визнаються як Церкви сестри, які є спільно відповідальними за це, щоб Церква Божа залишилася вірною її божественному призначенню, передусім відносно єдності. За словами Івана Павла ІІ, екуменічне намагання Церков сестер Сходу і Заходу, котре опирається на діалог і молитву, шукає повного й цілковитого сопричастя, при якому Церкви ні не перемішуються, ні одна не поглинає іншу, а вони в істині й любові йдуть (одна другій) назустріч (пор. Slavorum Apostoli № 27).
15. Свобода осіб і загальне зобов’язання, слідувати вимогам совісті, мусять залишатися непорушними; тому при всіх намаганнях віднайти церковну єдність не може йтися про це, (щоб) навертати окремих осіб від однієї Церкви до іншої, аби забезпечити їхнє спасіння. Натомість йдеться про це, (щоб) спільно здійснювати волю Христову для його (вірних) і намір Божий щодо його Церкви, тоді як Церкви спільно шукають повну згоду у змісті віри та роблять з цього висновки. Цю мету переслідує богословський діалог, який був налагоджений; наявний документ є необхідним кроком у цьому діалозі.
8. Під час останніх чотирьох століть у різних місцевостях Сходу всередині деяких Церков через зовнішні впливи були зроблені кроки, щоб відновити сопричастя між Церквою Сходу і Церквою Заходу. Це привело до об’єднання деяких спільнот з Римським престолом, однак як наслідок цього розбило єдність із їхніми матірними Церквами на Сході. Це все сталося не без впливу позацерковних устремлінь. Так постали Східні Католицькі Церкви; цей стан став джерелом конфліктів і страждань, спочатку для православних, а потім і для католиків.
9. Як би не оцінювалося намір і якою щирою не була б воля, бути вірними заповіді Христовій „щоб усі були одно”, котрі виражаються у цих часткових уніях (Teilunionen) з Римською Церквою, у всякому разі муситься констатувати, що єдність між Церквою Сходу і Церквою Заходу у цей спосіб досягнута не була, ба навпаки розкол продовжує існувати надалі, навіть був отруєний через ці почини.
10. Створений так стан справді породив напруження й протилежності. У десятиліття після укладення уній місіонерська діяльність орієнтувалася між іншим все сильніше переважно на це, щоб навертати інших християн, поодиноких чи в групах, щоб спонукати їх повернутися назад до власної Церкви. Щоб виправдати ці устремління, тобто джерело прозелітизму, Католицька Церква розвинула в її богослов’ї уявлення, що вона сама є єдиною хранителькою спасіння. Як відповідь на це Православна Церква з її боку присвоїла собі однакове уявлення, згідно з чим спасіння знаходиться лише в неї. Щоб забезпечити спасіння „відділених бpатів”, дійшло навіть до перехрещування християн; при цьому забулося вимоги релігійної свободи та свободи акту віри; звичайно, час для цього був мало чутливим.
11. З іншого боку, деякі державні влади зробили кроки, щоб привести східних католиків назад у Церкву їхніх отців; для цього вони принагідно не вагаючись застосовували взагалі недопустимі засоби.
12. Через рід і спосіб, як католики і православні знову розглядають одні других у їхньому відношенні до таїнства Церкви та знову відкривають одні других як Церкви сестри, ця щойно описана форма „місіонерського апостолату”, котра була названа „уніатизмом”, у майбутньому не може розглядатися ні як метод, який треба наслідувати, ні як модель для єдності наших Церков, за якою треба стреміти.
13. Справді, передусім від всеправославних конференцій і Другого Ватіканського собору повторне відкриття і нове цінування Церкви як сопричастя (communio) збоку як православних, так католиків докорінно перемінили спосіб бачення і внаслідок цього також поводження одних з другими.
З обох сторін тепер визнається, що це, що Христос довірив своїй Церкві - ісповідь апостольської віри, участь у цих самих Тайнах, передусім у єдиному священстві, котре відправляє єдину жертву Христову, апостольське наслідство єпископів не може розглядатися як вийняткова власність лише однієї з обох наших Церков. У цьому зв’язку є повністю ясним, що всяке перехрещування є виключеним.
14. З цієї причини Католицька Церква і Православна Церква взаємно визнаються як Церкви сестри, які є спільно відповідальними за це, щоб Церква Божа залишилася вірною її божественному призначенню, передусім відносно єдності. За словами Івана Павла ІІ, екуменічне намагання Церков сестер Сходу і Заходу, котре опирається на діалог і молитву, шукає повного й цілковитого сопричастя, при якому Церкви ні не перемішуються, ні одна не поглинає іншу, а вони в істині й любові йдуть (одна другій) назустріч (пор. Slavorum Apostoli № 27).
15. Свобода осіб і загальне зобов’язання, слідувати вимогам совісті, мусять залишатися непорушними; тому при всіх намаганнях віднайти церковну єдність не може йтися про це, (щоб) навертати окремих осіб від однієї Церкви до іншої, аби забезпечити їхнє спасіння. Натомість йдеться про це, (щоб) спільно здійснювати волю Христову для його (вірних) і намір Божий щодо його Церкви, тоді як Церкви спільно шукають повну згоду у змісті віри та роблять з цього висновки. Цю мету переслідує богословський діалог, який був налагоджений; наявний документ є необхідним кроком у цьому діалозі.