Теологія Слуху

[Vsevolod]

Теологія слуху – це уявлення про слух Бога як найважливішої якості його «відсутньої Присутності» в сучасному світі; це якість нової безконфесійної релігійності; це якість творення нової реальності.
В св. Письмі особливо привертають увагу місця, де мовиться про Боже слухання, не залишаючи жоднe зітхання чи навіть шепіт людський непочутим. Господь посилає своїх пророків, апостолів не тільки, аби голосити, промовляти до народу, але також слухати народ – і Сам слухає пророків, говорячих від імені народу. «Самуїл вислухав усі слова народу й переказав їх Господеві. Господь же сказав до Самуїла: «послухай голоса їх...» (1Сам.8:21-22). Перше, що довідуємся про Ісуса Христа, - це його вміння слухати.
«...Знайшли його у храмі, як він сидів серед учителів та слухав і запитував їх. Усі ті, що його слухали, чудувались його розумові й відповідям.» (Лук.2:46).
Теологія слуху – тема, що проссякає наскрізь серце нашого часу, коли тривале мовчання Бога стало каменем спотикання для віри. Є два пояснення тривалого мовчання Бога крізь лемент і благання людини, крізь сльози дитини, крізь війни, революції, голодомори, Гулаги та Соловки: Бога нема, а мовчання – знак його відсутності; з іншого боку Бог мовчить, бо слухає нас. Він виголосив Своє перше слово через старозавітних пророків, друге – через Свого Сина. Слово «вочеловічилося», жило серед людей, було розп'яте, і воскресло – як ще може Бог звернутися до людей? Тепер слово за людиною. Бог мовчить, бо слухати нас і в цьому мовчанні готується Його останнє слово, що явиться у славі – судити «живих і мертвих».
Якось запитали у матері Терези як вона спілкується з Богом.
- Що саме говорить Богу під час молитви?
- Нічого, - відповіла мати Тереза. – Я слухаю Бога.
- І що Він тобі говорить?
- Нічого, - відповіла мати Тереза. – Він слухає мене.
Це один із зразків сучасної святості. А розмова людини з Богом – два слухання, взаємно проникаючі. Все необхідне напоумлення людям сказане було словом Розп'ятого, «грядуще» Слово промовиться дня останнього – як вирок. А між цими двома проявами Слова, вміщується в історії явище Слуху. Слухаючи, Господь маліє більше, ніж в образі вбогого, бездомного, предвічного Слова чи вчителя роду людського. Бо ж слухаючи, Бог перебуває безмовним серед людей, пустим як соти, бажаючи наповнитись мудрістю з людських уст.
Будь-яке слово можна перетлумачити, спотворити, опредметити – однак не можливо опредметити, зматеріалізувати слух. Тайне сильніше явного, слух сильніший від голосу. Релігія після атеїстичних часів вже не є промовистим голосом, гучномовним дзвоном – лише поглинаючим слухом. Безбожність бореться зі словом Божим, а Бог перемагає його Своїм Слухом. Церква голосить до нас слово Боже, а як донести глибину Його Слуху? І чи він взагалі є? Слух не можливо окреслити, проявити, висловити, однак саме Він надає словам останній сенс, заради якого вони звучать. Релігія Слова переживає нині кризу, величезний стрес: падіння та підйом, – перетворюючись у релігію СЛУХУ. У релігії Слуху немає пророків та апостолів, бо вона живе та рухається не Словом, яке було на початку, а СЛУХОМ, якому відповідатимемо вкінці.
«Ми достатньо вже понизили Бога розмовами про Нього»,
спочатку ж бо було «СЛУХАЙ ІЗРАЇЛЮ!»
(Проективный философский словарь. Термины и понятия. С-П, 2003, 406-407)

[МихайлоІ-Ф]

Слава Ісусу Христу богу моєму що приходив у тілі а вдруге очікуваному як світло. Вірю Бог Трійця Пресвята завжди відповідає на щиру молитву . Я не чую якогось голосу або тихого віяння вітру, та стаю мудрішим бо маю вуха віри, це щось подібне до очей віри. Вуха може отримати кожна людина.

[o.Mykil]

Так, за св. Писанням, віра є від слухання Божого Слова. І теж від його виконування. Тому варто прислухатися завжди до голосу Бога, щоб не збочити із правильного шляху!