Наразі пропоную біографію одного святого, котрий любив Пресвяту Богородицю і служив Їй всім своїм єством 
Св. Людовік Марія Гріньйон де Монтфорт народився 1673 року в невеличкому містечку Монтфорт ля Канн, в родині адвоката. Духовну освіту здобував у Отців Єзуїтів. З ранніх літ відзначався особливою побожністю до Пресвятої Діви Марії. Його клич до Марії: "Доведу, що Тебе люблю", незважаючи на численні перешкоди як зі сторони янсеністів та безбожників, так і зі сторони кліру, переборе все: люту ненависть, заздрість, підступність, наклепи, нерозуміння церковнослужителів та прихованих ворогів Церкви. У 1683 році юний Монтфорт відправився до паризької духовної семінарії Св. Сульпіція, щоб продовжити там свою духовну освіту і стати священиком. Покинувши рідне місто, почитатель Марії скинув з себе новий одяг і помінявся з жебраком на його лахміття. У такому вигляді майбутній Святий прибув до столиці Франції, де розпочався новий період в його житті. Парох парафії Св. Сульпіція прийняв Монтфорта з умовою, що той доглядатиме важко хворих. З особливою теплотою допомагав Людовік помираючим людям, аби хоч трохи полегшити їхні муки і страждання. Звідти виніс тверду постанову бути невільником Ісуса, бо, на його думку, через первородний гріх усі ми стали невільниками сатани. Спаситель же повернув нам свободу, прагнучи, щоби Його слуги були одночасно Його братами та приятелями. Однак Ісус ніколи не забороняв нам пожертвувати цією свободою, складаючи її в Його руки, посвячуючись цілком і безповоротно Йому на службу. У серці майбутнього Святого зароджується думка стати невільником Ісуса в Марії. Він ходить по місту з непокритою головою, тримаючи в правій руці Розп'яття, а в лівій - Вервицю. Говорить лише про речі духовні, високі та піднесені, до всього іншого - німий і глухий. Коли зустрічав на вулиці пустотливих дітей, ніколи не минав їх, а порозмовлявши, збуджував в них щирі сльози покаяння. Натхнення своє для таких наук черпав з молитви.
У 1700 році Монтфорта висвячують на священика, і він одразу ж відправляється до Нант, щоби з особливим релігійним запалом служити Ісусу в Марії. Там на нього чекали важкі випробування. Він ближче познайомився з янсеністами та їхніми шкідливими для Церкви ідеями . В лютому 1701 року Монтфорт змушений був покинути Нант і податися до Парижа. У столиці йому як священику дали місце в лікарні для розумово хворих бідних людей. Але навіть там вороги мстять йому: Монтфорт живе у нестерпних умовах, ночує під сходами. Проте ніяка сила на світі не могла зупинити ревного місіонера в любові до Ісуса і Марії. На початку 1703 року Монтфорт залишає Париж і повертається до лікарні в Пуатьєр, де виконує найчорнішу роботу: замітає палати, перев'язує рани, виносить нечистоти, миє посуд. Серед молодих дівчат, які прислуговували в шпиталі, заснував релігійне товариство "Дочки мудрості". Але така діяльність не сподобалася адміністрації лікарні, і молодий священик вимушений знову покинути заклад. З дозволу місцевого єпископа в 1704 році він розпочав місію в дієцезії Пуатьєр. Місії Монтфорта викликали багато навернень, люд натовпами приходив на його проповіді, а він виголошував їх по чотири в неділю. Під час однієї з місій віруючі принесли негідні книжки і непристойні картини, усе це скинули в одну купу на площі міста. Монтфорт вирішив увесь цей мотлох привселюдно спалити. Та місцева влада була неправильно проінформована щодо місійної діяльності о. Людовіка. Після суворої догани Монтфорт, стоячи на колінах, звернувся до віруючих з такими словами: "Брати мої, ми бажали поставити хрест при вході до храму, проте Бог цього не захотів, місцева влада цьому спротивилася, поставмо ж хрест в серцях наших; там для нього буде краще місце, ніж будь-де".
Згодом влада змусила Монтфорта залишити місто. Бідний місіонер відправляється до Рима з метою поїхати
на закордонні місії. У 1705 році його приймає Папа Римський Климент XI. Папа з великою зацікавленістю вислухав молодого священика про результати його місійної діяльності та, надавши Монтфорту титул апостольського місіонера, відправляє його назад до Франції зі словами: "У тебе велике поле для діяльності у Франції, повертайся туди і працюй з послухом до єпископів в дієцезіях". Повернувшись до Франції, Монтфорт знову потерпає від переслідувань, наклепів. Навіть рідна мати не прийняла на нічліг бідного священика. Здавалося, постійні утиски, напівголодне життя зломлять незвичайну віру Монтфорта в Марію, проте ніщо не могло змусити його зректися своєї Цариці, Тієї, що подарувала світові Спасителя. Марія у відповідь на таку ревність і любов обдаровує Свого вірного слугу надзвичайними ласками.
Святий Людовік провадив укрите життя в постійних умертвленнях. Прокидався о 4 годині ранку, лягав в 11-ій вечора. За ліжко йому служив жмут соломи на землі. Щоденно відмовляв по 10-15 повних Вервиць, випрошуючи у Матері Божої ласку відмовляння Вервиці навіть уві сні. Тож коли він спав, Ангел постійно перебирав в його руках зернятка Вервиці, а вуста Святого ворушилися, промовляючи молитву "Богородице Діво". Щойно св. Людовік де Монтфорт довідувався про грішників, не зволікаючи, їх провідував, щоб приязно поспілкуватися. Та передусім він клякав посеред кімнати з малим Розп'яттям в руці, відмовляв "Богородице Діво", цілував землю, підводився і тільки тоді розпочинав свою науку з такою силою і натхненням, що ті,до кого приходив, не знали, як поводитися. Якось він увійшов і в публічний будинок, де перебувало десять жінок легкої поведінки та декілька мужчин. Один з них кинувся на Монтфорта зі шпагою в руці, наполягаючи, щоб той негайно забирався геть, інакше його вб'є. Монтфорт спокійно відповів: "Гаразд, ви можете мене вбити, але з однією умовою: після моєї смерті ви навернетеся до Бога. Мені дорожче ваше навернення, ніж моє життя". Слова ті немов громом прошили кривдника.
