Історії для душі

Євангеліє, розважання, проповіді, Житія, "історії для душі". Для читання, не для дискусій.

Модератори: Just_me, viter, Artur, ihor

Аватар користувача
wolf
початківець
початківець
Повідомлень: 34
З нами з: 03 лютого 2006, 08:57

Історії для душі

Повідомлення wolf » 11 вересня 2006, 14:38

История не моя, но я прям расчувствовался...

Ранее утро…8 марта. Будильник зазвенел, и даже не успев, как следует начать свою песню, умолк под натиском моего пальца. Почти в темноте оделся, тихо прикрыв входную дверь, направился к базару. Чуть стало светать. Я бы не сказал, что погода была весенней. Ледяной ветер так и норовил забраться под куртку. Подняв воротник и опустив в него как можно ниже голову, я приближался к базару. Я еще за неделю до этого решил, ни каких роз, только весенние цветы…праздник же весенний.

Сейчас я не могу сказать, что именно, но в его облике меня что-то привлекло. Старотипный плащ, фасона 1965 года, на нем не было места, которое было бы не зашито. Но этот заштопанный и перештопанный плащ был чистым. Брюки, такие же старые, но до безумия наутюженные. Ботинки, начищены до зеркального блеска, но это не могло скрыть их возраста. Один ботинок, был перевязан проволокой. Я так понял, что подошва на нем просто отвалилась. Из- под плаща, была видна старая почти ветхая рубашка, но и она была чистой и наутюженной. Лицо, его лицо было обычным лицом старого человека, вот только во взгляде, было что непреклонное и гордое, не смотря ни на что.

Я подошел к базару. Перед входом, стояла огромная корзина с очень красивыми весенними цветами. Это были Мимозы. Я подошел, да цветы действительно красивы.
- А кто продавец, спросил я, пряча руки в карманы. Только сейчас, я почувствовал, какой ледяной ветер.
- А ты сынок подожди, она отошла не на долго, щас вернется, сказала тетка, торговавшая по соседству соленными огурцами. Я стал в сторонке, закурил и даже начал чуть улыбаться, когда представил, как обрадуются мои женщины, дочка и жена. Напротив меня стоял старик.


Сегодня был праздник, и я уже понял, что дед не мог быть не бритым в такой день. На его лице было с десяток порезов, некоторые из них были заклеены кусочками газеты. Деда трусило от холода, его руки были синего цвета….его очень трусило, но она стоял на ветру и ждал.
Какой-то не хороший комок подкатил к моему горлу. Я начал замерзать, а продавщицы все не было. Я продолжал рассматривать деда. По многим мелочам я догадался, что дед не алкаш, он просто старый измученный бедностью и старостью человек. И еще я просто явно почувствовал, что дед стесняется теперешнего своего положения за чертой бедности.

К корзине подошла продавщица.
Дед робким шагом двинулся к ней. Я то же подошел к ней. Дед подошел к продавщице, я остался чуть позади него.
- Хозяюшка….милая, а сколько стоит одна веточка Мимозы,- дрожащими от холода губами спросил дед.
- Так, а ну вали от сюдава алкаш, попрошайничать надумал, давай вали, а то….прорычала продавщица на деда.
- Хозяюшка, я не алкаш, да и не пью я вообще, мне бы одну веточку….сколько она стоит?- тихо спросил дед.
Я стоял позади него и чуть с боку. Я увидел, как у деда в глазах стояли слезы…
- Одна, да буду с тобой возиться, алкашня, давай вали от сюдава, - рыкнула продавщица.
- Хозяюшка, ты просто скажи, сколько стоит, а не кричи на меня, -так же тихо сказал дед.
- Ладно, для тебя, алкаш, 5 гривен ветка,- с какой-то ухмылкой сказала продавщица. На ее лице проступила ехидная улыбка.
Дед вытащил дрожащую руку из кармана, на его ладони лежало, три бумажки по рублю.
- Хозяюшка, у меня есть три рубля, может найдешь для меня веточку на три рубля,- как-то очень тихо спросил дед.
Я видел его глаза. До сих пор, я ни когда не видел столько тоски и боли в глазах мужчины. Деда трусило от холода как лист бумаги на ветру.
- На три тебе найти, алкаш, га га га, щас я тебе найду,- уже прогорлопанила продавщица.
Она нагнулась к корзине, долго в ней ковырялась…
- На держи, алкаш, беги к своей алкашке, дари га га га га, - дико захохотала эта дура.
В синей от холода руке деда я увидел ветку Мимозы, она была сломана посередине.
Дед пытался второй рукой придать этой ветке божеский вид, но она, не желая слушать его, ломалась по полам и цветы смотрели в землю…На руку деда упала слеза…Дед стоял и держал в руке поломанный цветок и плакал.
- Слышишь ты, ...что же ты, ...делаешь? – начал я, пытаясь сохранить остатки спокойствия и не заехать продавщице в голову кулаком. Видимо, в моих глазах было что-то такое, что продавщица как-то побледнела и даже уменьшилась в росте. Она просто смотрела на меня как мышь на удава и молчала.

- Дед, а ну подожди, - сказал я, взяв деда за руку.
- Ты курица, тупая сколько стоит твое ведро, отвечай быстро и внятно, что бы я не напрягал слух,- еле слышно, но очень понятно прошипел я.
- Э….а…ну…я не знаю,- промямлила продавщица
- Я последний раз у тебя спрашиваю, сколько стоит ведро!?
- Наверное 50 гривен, - сказал продавщица.
Все это время, дед не понимающе смотрел то на меня, то на продавщицу. Я кинул под ноги продавщице купюру, вытащил цветы и протянул их деду. - На отец, бери, и иди поздравляй свою жену, - сказал я.
Слезы, одна за одной, покатились по морщинистым щекам деда. Он мотал головой и плакал, просто молча плакал… У меня у самого слезы стояли в глазах. Дед мотал головой в знак отказа, и второй рукой прикрывал свою поломанную ветку.
- Хорошо, отец, пошли вместе, сказал я и взял деда под руку.
Я нес цветы, дед свою поломанную ветку, мы шли молча. По дороге я потянул деда в гастроном. Я купил торт, и бутылку красного вина. И тут я вспомнил, что я не купил себе цветы.
- Отец, послушай меня внимательно. У меня есть деньги, для меня не сыграют роль эти 50 гривен, а тебе с поломанной веткой идти к жене не гоже, сегодня же восьмое марта, бери цветы, вино и торт и иди к ней, поздравляй. У деда хлынули слезы….они текли по его щекам и падали на плащ, у него задрожали губы.
Больше я на это смотреть не мог, у меня у самого слезы стояли в глазах.

Я буквально силой впихнул деду в руки цветы, торт и вино, развернулся, и вытирая глаза сделал шаг к выходу.
- Мы…мы…45 лет вместе… она заболела….я не мог, ее оставить сегодня без подарка, - тихо сказал дед, спасибо тебе...
Я бежал, даже не понимая куда бегу. Слезы сами текли из моих глаз…

Я хочу, чтоб этот мир стал чуточку добрей...
Open Your mind - Use Open Source!

Співрозмовниця
початківець
початківець
Повідомлень: 37
З нами з: 06 лютого 2008, 17:28

Re: Pro bajku.

Повідомлення Співрозмовниця » 07 березня 2008, 12:30

ПРИГОДА З МИШОЮ
В давні часи в околицях Львова мешкали пустельники. Як тільки наставали теплі весняні дні, вони покидали монастирі й поселялися в лісах, далеко від людей і віддавалися молитвам.
Пустельники жили в куренях над яким-небудь потічком, а харчувалися лише ягодами, травами і різним корінням. Дехто тримав козу, а хтось – курей та качок. Пізньої осені поверталися вони назад в монастир.
Бувало, що до пустельників приставали молоді учні, котрі й слугували їм і навчались премудрощів святого письма. Розповідають, що був у одного дуже старенького пустельника такий учень. Десь так восени, коли вже настала пора повертатися їм у монастир, учень почав прохати пустельника відкрити йому істину.
– Вчителю, ви мене знаєте – я як могила. Що ви мені довірите – буду тримати при собі.
– Яку ж я тобі істину маю відкрити?
– Ту найбільшу!
Пустельник подивився в розпашілі очі свого учня и сказав:
– Добре. А ти дійсно вмієш зберігати таємницю?
– Як скеля!
– Я відкрию тобі істину, але трохи пізніше. Потерпи трішки.
Минуло пару днів і ось пустельник покликав учня і показавши йому на дерев'яне відро, щільно накрите покришкою, сказав:
– Візьми це відро й занеси братові Онуфрію. Та гляди, не надумай відчиняти по дорозі.
Учень взяв відро і подався до пустельника, що мешкав за горою. Відро було зовсім легке, але щось у ньому катулялося. Що це там могло бути?
Він ішов і всю дорогу не давала йому спокою ця думка – що ж він таке несе для брата Онуфрія? Але боявся ослухатися вчителя.
Однак, коли те, що знаходилося у відрі, раптом почало шкребтися, учень не витерпів і обережно, ледь на палець причинив покришку. Та щойно те вчинив, як з відра миттю вистрибнула нажахана миша і щезла в траві.
– А бодай тобі цур-пек! – розгнівався учень.
Такого збитку від свого навчителя не сподівався. Був певен, що пустельник вирішив із нього поглузувати та ще й брата Онуфрія забавити.
Ледве стримуючи себе від образи, повернувся хлопець назад. Пустельник саме кулешу варив.
– Що то значить молодий! – вигукнув він. – Раз-два і вже назад вернувся. Ну, як там брат Онуфрій поживає?
– Ви мене за кого маєте? – гримнув відром учень. – Хотіли з мене посміх зробити?
– Я? З тебе? Ніколи в світі.
– Навіщо ж ви послали мене з тою мишою?
– Навіщо? Зараз поясню. Ти, як бачу, до брата Онуфрія так і не добрався. Цікавість замучила, правда?
– Замучила, – признався учень. – Коли почало воно там шкребтися, то я вже не втерпів.
– Ага, бачиш! Виявляється, що тобі й дурної миші довірити не можна, а ти хочеш, аби я тобі найбільшу істину сповістив?

Аватар користувача
Olya
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 385
З нами з: 25 лютого 2009, 08:50
Звідки: м.Івано-Франківськ

Історії для душі.

Повідомлення Olya » 03 березня 2009, 09:22

Нещодавно прочитала оповідання, яке мені дуже сподобалося. Тож хочу і вам запропонувати.

Одного разу мені приснився сон. іду я берегом моря, а поруч - Христос. на піску залишаються два ряди слідів - мої і Його.
Уві сні мені прийшла думка, що кожен слід відображає один день мого життя. Ястав і озирнувся - ген вдалині мої сліди губилися з виду. Я помітив, що деяких місцях була лише одна пара слідів, а не дві.
Я приглянувся ще раз і здивувався. Одна пара слідів була в тих місцях, які відображали найсумніші дні мого життя - дні, сповнені страху і нетерпеливості, егоїзму і смутку, випробовувань і сумнівів, непевности і страждань.
Тоді я звернувся до Господа з докором:
"Ти обіцяв, що будеш з нами по всі дні нашого життя. то чому ж ти мене залишав у найважчі дні мого життя?"
Христос усміхнувся:
"Любий мій сину, я не полишав тебе ані на мить. Самотні сліди у найважчі хвилини твого життя, що ти бачив, - це Мої сліди... У ті важкі дні Я ніс тебе на руках".

Напишіть будь-ласка і ви якусь розповідь або оповідання.[/b][/i]
Розум людини обдумує путь її, але кроки її наставляє Господь.(Прип. Соломона 16:9)
Все буде добре!!!

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Повідомлення Олюнька » 05 березня 2009, 22:17

Моє серце прагнуло Бога
Я переписала в родички молитву „Отче наш” і носила при собі образок. Мені здавалось, що я була дуже близькою до істини, а насправді осуджувала без жалю ближніх. Але й Ісуса без жалю осудили. Прости мені, Боже!
Якийсь улесливий голос спокушав мене: „Слухай, якщо ти зробиш найменший гріх... Ну заради дітей... Ну зовсім маленький... Чи заради свого гонору, ти ж не дуже зрадиш Ісуса, га?” І я впала... Можливо, в цю мить на мого Бога на Його Хресній Дорозі упав останній камінець, який Бог витримав. Та Ісус зомлів... Боже, прости!
А я у своїй сліпоті йшла далі. Щось не виходило, просила маму піти до жіночки, яка нібито „все відмолює”. Нібито... Чи сміла я свою матінку штовхати на такий гріх? У цю мить Божа Мати страждала, дивлячись на невимовні муки Свого Синочка. Простіть!
Малого гріху не буває. Він тягне за собою цілу льодову брилу. І ось я знову перед вибором. Мені сказали, що з цього плоду нічого доброго не вийде, його треба забрати. Думки, думки, думки... Геть замучили. Народжу ненормальну дитину... Що люди скажуть? Для чого мені той хрест? Хай його несе Симеон! І я знову впала... Боже, прости...
А потім ніби схаменулася, почала шукати Тебе, Боже, бо бруд, що відчувала всередині, не в силі було нести. Зустріла людей, які говорили про Бога, про Святого Духа. І я подумала, що прозріла, а насправді... Я крок за кроком віддалялася від рідної Церкви. Я уже йшла зовсім іншою дорогою, в протилежний бік від Голгофи... Боже, я не бачила, як Вероніка обтирала Твоє збите і спітніле лице, я не бачила, Господи, як Ти вдруге через мене падав... Я не чула, Ісусе, плачу Єрусалимських жінок. І навіть, коли Ти упав утретє (бо не міг уже витримати моєї сліпоти), навіть тоді моє серце мовчало.
В ту мить, коли в Твої руки і ноги забивали цвяхи, Ти думав про мене, про ту соту овечку... Прости!
І ось Ти розіп’ятий на хресті... Знеможений... З останніх сил Твої лагідні очі шукають мене. Я опускаюсь на коліна. Боже! Я тут... Прости мені за всі мої провини, за всі жахливі падіння. О Господи! І чую у відповідь: „Прощаються тобі твої гріхи, дитино. Іди і більше не гріши”.
– Але, Боже! Чим маю віддячитись Тобі за це, що маю віддати?
– Любов...
– Боже! Глянь на мене, я така нужденна, гола і холодна. В моєму серці немає любові...
Ридаю...
– Довір мені своє серце, дитино, і Я наповню його пахощами Моєї любові по вінця, щоб ти ділилась нею з іншими. Дай Мені свою руку і Я вестиму тебе... Якщо падатимеш, підніму і ніколи, чуєш, ніколи не залишу...
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

Amoxi
новик
новик
Повідомлень: 12
З нами з: 31 жовтня 2005, 21:36
Звідки: Німеччина

Повідомлення Amoxi » 06 березня 2009, 11:34

@Olya
дякую вам за створену тему

@Олюнька
дякую за подаровану вами зустріч з Богом і за сльози каяття.
Як ми часто не цінуємо Божу жертву, а Бог нас все-рівно приймає і обдаровує своєю любовю і увагою, бо ми йому попри усі наші проступки найцінніші і дуже потрібні.

Аватар користувача
Olya
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 385
З нами з: 25 лютого 2009, 08:50
Звідки: м.Івано-Франківськ

Повідомлення Olya » 13 березня 2009, 11:16

На Ґолґофі

Він ледве хрест важкий доніс
І став, схилившися з несили,
Кати той хрест тоді взяли,
Глибоко в землю устромили,
Одежу вбогую вони
Зняли нечистими руками
Й Його, Святого, до хреста
Прибили гострими гвіздками.
Залізо гостре в тіло йде,
І кров із ран свята стікає,
В Його ж очах любов одна,
Любов великая сіяє!

І ось прибили на хресті…
Сміються з Нього і глузують,
Та Він не бачить вже того
І своїх мук Він мов не чує.
У Нього думка все одна:
Про вбогих думка і безщасних,
У Нього в серці все вона,
Ніколи в Ньому не погасне…
Вона горить, вона живе,
Усю істоту обнімає!
І знов в Учителя в очах
Святий огонь горить, палає…

Він чує: мука обнімає…
Він чує: в Ньому все горить…
І ледве чутно Він благає
Катів запеклих: «Дайте пить!»
Жажда пече, смертельна мука
Йому все серце розрива,
І долі хилиться святая
В вінку терновім голова.
В останній раз на світ Він глянув
І на людей, що так любив,
І вмер Святий, і перед смертю
Він ворогів своїх простив.
Розум людини обдумує путь її, але кроки її наставляє Господь.(Прип. Соломона 16:9)
Все буде добре!!!

Аватар користувача
o.Mykil
старець
старець
Повідомлень: 3456
З нами з: 11 вересня 2008, 10:57
Звідки: Galicia
Контактна інформація:

Повідомлення o.Mykil » 13 березня 2009, 11:33

Бачити на молитві тільки Бога


Одного разу син запитав у матері: « Чому ти, коли хочеш молитися, запалюєш свічку?»
«Це для того, щоб побачити обличчя Христа на іконі!» – спокійно відповіла мама.
-Але в той же момент ти вимикаєш всюди світло… – це ж нерозумно! – бурно запротестував син.
-Може й так, та все ж свічка мені допомагає бачити обличчя Христа і більше нічого – з покорою відповіла мама.
Минуло багато років. Одного вечора мати випадково заглянула у кімнату до сина. Дивним було те, що син сидів на колінах і у руках тримав ікону, губи його шось шепотіли, а очі його були закриті.



http://www.rozdum.org.ua/?p=711
Посадім любові квіти
На життєвій ниві:
Хоче всіх Господь зустріти
На шляху правдивім!

Аватар користувача
Olya
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 385
З нами з: 25 лютого 2009, 08:50
Звідки: м.Івано-Франківськ

Повідомлення Olya » 16 березня 2009, 17:35

У одного чоловіка був маленький син.
І як то часто буває з малими дітьми, так і він був дуже непосидючий та любив робити збитки іншим людям, свої дитячі збитки, які вважав за один із способів розваги.
Сусіди часто скаржилися на те, що Петрусь (так звали малого) знову зламав молоде деревце, або кидав камінням в їхнього кота, або набив когось із сусідських дітей чи на якусь іншу шкоду, заподіяну ним.
Батько докладав багатьох зусиль, щоб відучити сина від такої вдачі, проте всі його зусилля були марними. Тоді одного разу він сказав йому: "Бачиш ось дерев'яний паркан довкола нашого подвір'я? Тепер після кожного твого поганого вчинку я забиватиму в нього цвяхи. А коли робитимеш якесь добро - витягуватиму їх."
Хлопчик посміхнувся і далі побіг бавитися з дітьми.

Минали роки і цвяхи в дерев'яному паркані збільшувалися щодня.
Коли Петрусь підріс, зрозумів, що його дитячі пустощі спричиняють іншим людям біль. Йому стало прикро за це і старався тепер робити якомога більше добрих справ. Наснаги для цього йому також додавали цвяхи в паркані.

На той час, коли Петро закінчив уже інститут і влаштувався на роботу, батько повитягав всі цвяхи.
Син з радістю підійшов до батька і каже: "Ось бачиш! Моїх добрих діл вже більше ніж було в дитинстві поганих".
Вони підійшли разом до паркана та подивилися на те місце, де свого часу були забиті цвяхи. І справді, їх там не було жодного.
Батько був радий, що син зміг виправити себе та обрати добру дорогу в своєму житті, однак зауважив: "Цвяхів вже нема, але від них залишилися сліди, які ніколи не зможуть зникнути".
Розум людини обдумує путь її, але кроки її наставляє Господь.(Прип. Соломона 16:9)
Все буде добре!!!

Аватар користувача
Olya
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 385
З нами з: 25 лютого 2009, 08:50
Звідки: м.Івано-Франківськ

Повідомлення Olya » 18 березня 2009, 17:08

Вдячність…

Якось мені приснився сон, ніби я на небесах, а моїм поводирем є один із ангелів. Він показував мені все довкола і пояснював, що до чого. Ми увійшли до великого приміщення вщерть заповненого ангелами. Перед входом мій провідник зупинився і пояснив: «Тут знаходиться - Приймальний відділ. Сюди надходять всі людські прохання, висловлені ними в молитвах до Бога». Я оглянувся довкола – все нуртувало, було сповнене дивовижної енергії багатьох ангелів, які сортували людські прохання, що були записані на численних листках паперу і сувоях.

Далі ми йшли довжелезним коридором, допоки не потрапили до другої великої кімнати. Ангел пояснив: «Це Відділ пакування і доставки. Тут розглядаються людські прохання про ласки і благословення і відправляються до тих, хто просить про них». Я помітив, якими зайнятими були ангели, які працювали в цьому відділі, адже так багато благословінь, про які благали люди, потрібно було відправити на землю.

Потім ми знову йшли довгим коридором, аж поки наприкінці його не зупинились перед дверима невеликої кімнати. На моє велике здивування в кімнаті знаходився лише один ангел, який фактично нічого не робив. Мій поводир пояснив: «Це Відділ подяки». Я здивовано запитав його: «А чому тут нічого не робиться?», на що він відказав: «Справді, дуже сумно про це говорити… На превеликий жаль, більшість людей, отримавши благословення, про яке вони благали, забувають подякувати Богові». Я спитав: «А як це зробити?». Ангел відповів: «Дуже просто, лишень скажи: «Дякую Тобі, Господи!». Я сказав: «А яких благословінь стосуватимуться ці слова подяки в моєму випадку?». Тоді ангел промовив:

«Якщо в тебе є їжа на столі, одежа на плечах, дах над головою і місце для сну – ти багатший за 75% людей у цьому світі».
«Якщо в тебе є гроші в банку і в гаманці і можливість вибору страв – ти належиш до 8% найзаможніших людей світу».
«Якщо ти маєш комп’ютер – ти належиш до 1% людей на землі, які мають можливість ним користуватись»
«Якщо ти прокинувся сьогодні вранці не хворим, а здоровим, – ти благословенніший за багатьох, хто не дожив до цього дня».
«Якщо ти ніколи не зазнав гіркоти війни, самітності ув’язнення, агонії тортур і страждання від голоду – ти щасливий, що не поділяєш гірку долю близько 700 млн людей у світі».
«Якщо ти маєш можливість вільно ходити до церкви, не боячись арешту, переслідування, мученицької смерті – ти щасливіший за мільйони людей в цьому світі»
«Якщо твої батьки досі живі і здорові, не розлучені – ти справді належиш до небагатьох щасливих людей в цьому світі».
«Якщо ти можеш йти з високо піднятою головою і посмішкою на вустах – ти значно щасливіший від багатьох, сповнених сумнівів і розпачу».

ТИ МАЄШ ЗА ЩО ДЯКУВАТИ БОГОВІ! ТО Ж ПРОМОВ ЗАРАЗ БЕЗ ВАГАННЯ:
«ДЯКУЮ, ТОБІ, ГОСПОДИ, ЗА ВСЕ!»

Переклав з англійської
пастир Тарас Коковський
2006
Розум людини обдумує путь її, але кроки її наставляє Господь.(Прип. Соломона 16:9)
Все буде добре!!!

zapuhlak
гість
гість
Повідомлень: 4
З нами з: 09 вересня 2008, 08:26
Звідки: Івано-Франківськ
Контактна інформація:

Повідомлення zapuhlak » 25 березня 2009, 08:42

Дякую всім за захоплюючу тему
Бер

Аватар користувача
Anatolij
постійний дописувач
постійний дописувач
Повідомлень: 186
З нами з: 07 грудня 2008, 20:13
Звідки: Kalush
Контактна інформація:

Повідомлення Anatolij » 26 квітня 2009, 22:13

Потворний

Кожен мешканець квартири, в якій жив і я, знав, наскільки Потворний був потворний. Місцевий кіт. Потворний любив три речі на цьому світі: боротьба, поїдання залишок і, скажімо так, любов. Комбінація цих речей плюс мешкання без даху залишила на тілі Потворного незгладимі сліди. Спершу, він мав лише одне око, а на місці іншого зяяв отвір. З того ж самого боку було відсутнє і вухо, а ліва нога була колись зламана і зрослася під якимсь неймовірним кутом, завдяки чому створювалося враження, що кіт весь час збирається повернути за ріг. Його хвіст давно був відсутній. Залишився лише маленький огризок, який постійно сіпався.

Коли б не безліч болячок і жовтих струпів, що покривають голову і навіть плечі Потворного, його можна було б назвати темно-сірим смугастим котом. В будь-кого, що хоч раз поглянув на нього, виникала одна і та ж реакція: до чого ж потворний кіт. Всім дітям було категорично заборонено торкатися його. Дорослі кидали в нього камені. Поливали з шланга, коли він намагався увійти до будинку, або затискали його лапу дверима, щоб він не міг вийти.

Потворний завжди проявляв одну і ту ж реакцію. Якщо його поливали з шланга — він покірно мокнув, поки мучителям не набридала ця забава. Якщо в нього кидали речі — він терся об ноги, ніби просячи вибачення. Якщо він бачив дітей, він біг до них і терся головою об руки і голосно нявкав, випрошуючи ласку. Якщо хто-небудь все-таки брав його на руки, він тут же починав смоктати куточок сорочки або що-небудь інше, до чого міг дотягнутися.

Одного дня Потворний спробував подружитися з сусідськими собаками. У відповідь на це він був жахливо покусаний. Зі свого вікна я почув його крики і тут же кинувся на допомогу. Коли я добіг до нього, Потворний був майже мертвий. Він лежав, згорнувшись в клубок. Його спина, ноги, задня частина тіла абсолютно втратили свою первинну форму. Сумне життя добігало кінця. Слід від сльози пересікав його лоб. Поки я ніс його додому, він хрипів і задихався.

Я ніс його додому і більш всього боявся пошкодити йому ще більше. А він тим часом намагався смоктати моє вухо. Я притиснув його до себе. Він торкнувся головою долоні моєї руки, його золоте око обернулося в мою сторону, і я почув муркотання. Навіть відчуваючи такий страшний біль, кіт просив про одне — про крапельку прихильності! Можливо, про крапельку співчуття. І в той момент я думав, що маю справу з самою люблячою істотою зі всіх, кого я зустрічав в житті. Найбільш люблячим і найкрасивішим. Ніколи він навіть не спробує вкусити або подряпати мене, або просто покинути. Він лише дивився на мене, упевнений, що я зумію пом'якшити його біль.

Потворний помер на моїх руках перш, ніж я встиг дістатися до будинку, і я довго сидів, тримаючи його на колінах. Згодом я багато роздумував про те, як один нещасний каліка зміг змінити мої уявлення про те, що таке дійсна чистота духу, вірна і безмежна любов. Так воно і було насправді. Потворний повідомив мене про співчуття більше, ніж тисяча книг, лекцій або розмов. І я завжди буду йому вдячний.

У нього було покалічено тіло, а у мене була травмована душа. Настало і для мене час вчитися любити вірно і глибоко. Віддавати ближньому своєму все без залишку.

Більшість хоче бути багатше, успішніше, бути улюбленими і красивими. А я завжди прагнутиму до одного — бути Потворним.


Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок

-----------
Джерело... http://www.hram.lviv.ua/307-potvornijj.html

Аватар користувача
Olya
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 385
З нами з: 25 лютого 2009, 08:50
Звідки: м.Івано-Франківськ

Повідомлення Olya » 27 квітня 2009, 09:09

Дуже гарна історія. Подібну історію я колись прочитала про дівчину з хворобою Дауна. Ця дівчина працювала у фірмі яка займалася по вирощуванню і продажем квітів і оформленням бенкетів. Вона доглядала за квітами. Коли вона тільки прийшла на роботу, то спочатку працівники сприйняли її якось насторожено (не знали як з нею поводитися). Але в дівчини була настільки добра і світла душа, що вона своєю добротою заразила весь колектив. Приходячи на роботу з радістю вона всюди знаходила позитив. До неї всі швидко привикли і не стали помічати її вади.
На жаль крім розумової хвороби в неї була важка хвороба серця і дівчина померла у віці 25років. Після її смерті колектив ніяк не міг привикнути, що її немає, було таке відчуття, що зайшло сонечко і не хватало якогось тепла. Її доброта і любов залишила спогади у душах цих людей.
Розум людини обдумує путь її, але кроки її наставляє Господь.(Прип. Соломона 16:9)
Все буде добре!!!

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Повідомлення Олюнька » 14 травня 2009, 12:43

БАМБУК

В одному прекрасному саду ріс дивовижний бамбук. Власник маєтку любив його найбільше з усіх дерев.
З кожним роком бамбук ставав усе красивішим і міцнішим. Думка про те, що Пан його любить і пишається ним, додавала йому снаги до росту.
Але одного дня господар підійшов до нього і сказав: "Любий бамбуку, мені дуже потрібна твоя допомога".
Красень-бамбук передчував, що настала довгожданна мить, і з радістю відповів: "Пане, я готовий. Роби зі мною все, що бажаєш".
Голос Пана, однак, був поважний. "Щоб скористатися тобою, я мушу тебе зрубати".
Бамбук відсахнувся: "Зрубати? Мене? Найкрасивіше дерево у твоєму саду? Благаю, не роби цього. Вчини щось гарне, але, прошу тебе, не рубай мене".
"Любий бамбуку, - промовив Пан, - я не зможу тобою скористатися, якщо дозволю, аби ти продовжував рости".
Увесь сад завмер. Запала глибока тиша, і навіть вітер перестав повівати, вражений почутим. Нарешті бамбук схилив свою буйну голову і прошепотів: "Пане, якщо ти не можеш скористатися мною, не рубаючи мене, то роби, як знаєш".
"Любий бамбуку, - вів далі Пан, - мені доведеться не тільки тебе зрубати, але ще й поспилювати гілки і пообривати листя".
"Пане, змилуйся наді мною. Якщо вже губиш мою красу, то залиш мені принаймні гілки і листя".
"Якщо я не зітну їх, то не зможу ними скористатися".
Бамбук знову похилився і прошепотів: "Пане, ріж і обривай".
Господар саду зрубав дерево, обпиляв його гілки, розрізав уздовж стовбур і вийняв із нього серцевину. Потім приніс його до джерела, яке витікало неподалік сухого поля. Господар підвів до джерела один кінець стовбура і спрямував воду до спраглої землі.
Чиста і свіжа вода потекла на поле бамбуковим жолобом. Господар посіяв там рис, а згодом зібрав багатий урожай.
Ось так бамбук, попри те, що сам спочатку мусив бути стятим і знищеним, став благословенням для багатьох.
Коли він був красивим деревом, то жив тільки для себе, захоплюючись власною вродою. І щойно тоді, як його зрубали, - став каналом і почав оживлювати ціле королівство.

Те, що ми називаємо "стражданням", Господь Бог називає "ти Мені потрібен".

Б.Ферреро. Збірка "Це знає тільки Вітер"
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

Аватар користувача
kris15
дописувач
дописувач
Повідомлень: 72
З нами з: 12 жовтня 2008, 13:05

Повідомлення kris15 » 23 травня 2009, 16:04

ЗУСТРІЧ

- Я сидів сам-один в купе потягу. Згодом за­йшла якась дівчина, - розповідав незрячий юнак-індус. - Чоловік та жінка, що її проводжали, напевно, були їй батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і напучень. Не знаю, як виглядала та дівчина, але барва її голосу мені сподобалася.
"Чи їде вона до Дехра Дун?" - подумав я, коли потяг рушив. І став міркувати над тим, як не зра­дити їй, що я невидющий. Поклав собі так: якщо не підводитися з місця, то сліпоти своєї можна й не виказати.
- Я їду до Сахаранпура, - заговорила дівчина. - Там мене зустріне моя тітонька. А можна дізна­тися, куди прямуєте ви?
- До Дехра Дун, а потім до Муссорії, - відповів я.
- О, ви щасливий! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найсподобніші.
- Так, це найкращий сезон, - погодивсь я, ли­нучи думкою до тих часів, коли я був ще видю­щим. - Пагорби тягнуться вдалину, сонце лагід­не, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє, попиваючи бренді. Дачники здебільшо­го вже роз'їхалися, на вулицях безлюдно і тихо.
Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь враження, чи, може, вона просто по­думала, що я сентиментальної вдачі. Й тут я при­пустився помилки, запитавши:
- Як там, за вікном?
Мої запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою тривогу.
- А чому ви не поглянете у вікно? - запитала вона зовсім невимушено.
Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись ви­значити, де вікно. Вікно було відчинене, і я обер­нувся до нього, вдаючи, мовби придивляюсь до краєвиду, що стрімко змінюється. В уяві своїй я бачив телеграфні стовпи, як біжать вони вздовж колії.
- А ви помітили, - наваживсь я сказати, - що ті дерева неначе мчать у далечінь?
- Так завжди здається, - відповіла вона.
Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав:
- У вас дуже цікаве обличчя.
Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом.
- Приємно чути, - мовила. - Мені набридло, коли кажуть, що я гарна на вроду!
"Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне", - по­думав я і зазначив тоном знавця: - Гм, цікаве обличчя може бути водночас вель­ми вродливим.
- Ви дуже люб'язні, - подякувала вона. - Але чому у вас такий невеселий вигляд?
- Бо незабаром ви покинете цей вагон, - відпо­вів я доволі несподівано для самого себе.
- Дякувати Богові, так. Не люблю довго їхати залізницею.
А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути, як вона говорить. її голос був таким срібнозвучним, як гірський потічок. Висівши з потягу, вона, либонь, миттєво забуде про нашу зустріч. Та я зберігатиму її в пам'яті до кінця подорожі, а може, й довше.
Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою. По ній в купе лишився тільки запах.
Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов муж­чина. Потяг рушив далі. Навпомац я відшукав вікно й повернув голову до отвору, вдивляючись у світло, що майже не відрізнялося для мене від темряви. Я мав змогу повторити свою гру з но­вим попутником.
- Шкода, що не можу бути таким привабли­вим попутником, як та дівчина, що тільки-но ви­йшла, - звернувся до мене мужчина, стараючись зав'язати розмову.
- То дуже цікава дівчина, - підтвердив я. - Чи не могли б ви сказати мені... яке в неї волосся, довге чи коротке?
- Не пам'ятаю, - відповів попутник доволі бай­дужно. - Я не приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі насправді гарні! Шкода, що вони їй ні до чого... вона ж невидюща. Ви не помітили?

Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми незрідка зводимо нанівець найважливіші зустрічі нашого життя. А деякі трапляються тільки раз у житті!


Бруно Ферреро "Звуки арфи"
Єдине, що має значення – це глибина і сила твоєї любові.
(М.Куаст)

Аватар користувача
kris15
дописувач
дописувач
Повідомлень: 72
З нами з: 12 жовтня 2008, 13:05

Повідомлення kris15 » 23 травня 2009, 16:11

ЛІС
Котрогось дня у лісі, до якого вчащало багато людей, охочих відпочити, зайнялася пожежа. Всі люди, що знаходилися під ту хвилину в лісі, охопле­ні панікою, пустилися навтьоки. Не побігли геть лише сліпий та кульгавий. Настрашений сліпець рушив просто в бік полум'я, що насувалося.
~ Не туди! - загукав до нього кульгавий. - Таж ідеш просто на полум'я!
- Кудою ж мені йти? - запитав сліпець у роз­пачі.
- Я можу показати дорогу, - сказав кульга­вий, - але не годен бігти. Як візьмеш мене на пле­чі, то вже обидва зможемо втекти від пожежі й врятуватися.
Незрячий послухався кульгавого. І так вони вціліли обидва.
Якби ми вміли ділитися брат із братом усім нашим досвідом, усіма нашими прагненнями і розча­руваннями, стражданнями і здобутками, то могли б рятуватися від небезпек навіть легшими, куди легшими способами.

Бруно Ферреро "Звуки арфи"
Єдине, що має значення – це глибина і сила твоєї любові.

(М.Куаст)

Аватар користувача
прочанка
старець
старець
Повідомлень: 1692
З нами з: 18 червня 2009, 15:09
Звідки: Львів

Повідомлення прочанка » 30 червня 2009, 10:45

Сині дзвіночки та дзвони

Це було давно. Один побожний єпископ ішов у свято Благовіщення Пречистої Діви Марії лісовою галявиною. Був гарний, тихий вечір. Було так, неначе б земля затримала подих та з захватом прислухувалася до неба, на якому купка хмаринок - схожих на овечок, плила повз вечірнє сонце. Мир і ласка Божа спливали з неба на землю. Побожний єпископ роздумував над вічною красою, з якої походить усе чисте й величне. І свята туга наповнила його серце. Він склав руки, підніс очі до неба й молився:

— Хвала та слава Тобі, Господи! Слава та Хвала Тобі в Твоїй людськості. З неї віддзеркалюється блиск Твого божества. Слава та хвала Тобі в Твоїй Пресвятій Матері. Вона носила Тебе на руках і до серця пригортала, голубила Тебе та співала Тобі. З її уст навчився Ти, Предвічне Слово, слів часу. Завдяки Твоїй Матері, став Ти нашим братом, а завдяки Тобі, стала вона Матір'ю нашою.

О Царице Неба, Мати Творця, вся краса світу нехай припаде до Твоїх ніг, всю красу тієї години нехай покладуть Тобі на голову, немов вінок молодих троянд. Така година мусила бути тоді, коли архангел зійшов до Тебе та привітав Тебе благою звісткою. Радуйся, Маріє, радуйся, велична Пані, в співі всіх пташок! Радуйся в пливі всіх вод землі, в журкоті лісового струмочка, у грі хмар, в листі й у траві. Радуйся в гудінні бджілок, в полеті метеликів, в усіх квітах, що тут ростуть і розхиляються та за вітром рухаються! Ах, щоб було щось, що людям по всі дні нагадувало б, щоб думали про Тебе та Тебе вітали, як вітав Тебе архангел господній у цей Твій день. Дай мені знак, о Пречиста, маленький знак, щоб я приніс таке людям...

Він спинився й, зачарований, споглядав на ліс. Туди йшла Пречиста Діва під зеленим верховіттям буків і виходила на галявину. З похиленим лицем проходила вона, а її пальці торкалися легесенько квітів, що горнулися до неї. Перед нею й по її боках ішли ангели. Тоді почув єпископ ніжне дзвеніння, що неслося галявиною. Воно плило з квітів, до яких торкалися Марія й Ангели. Єпископ підійшов до квіток та приглядався до них. Це були сині дзвіночки.

— Це знак для мене, — подумав він і зірвав один та взяв з собою до міста.

У місті пішов він до коваля-литейника, що кував різні предмети з металу, і поручив йому вилити таку квітку, але сто разів більшу, зі срібла. Із Божим благословенням вдалося вилити з срібла таку квітку, так появився перший дзвін.

Єпископ велів дзвонити ним перед кожною Службою Божою. А також велів дзвонити вечором, коли йому Пречиста Діва об'явилася в свято Благовіщення. Коли вірники приходили до нього та допитувалися, що має означати вечірнє дзвоніння, то він пояснив їм, що дзвін дає знак, що треба помолитися «Богородице Діво».

Незабаром прийшли до єпископа діти та просили в нього, щоб він велів дзвонити й ранком, щоб вони, як тільки прокинуться, думали про Марію. І знову через деякий час прийшли до нього робітники, селяни й матері та просили в нього, щоб він велів дзвонити й у південь, бо вони не можуть ні обідати, ні спочивати не привітавши Матінки Божої.

Помалу всі церкви отримали дзвони, й ті дзвони дзвонили рано, в полуднє й вечір ангельське вітання Марії скрізь по католицьких церквах. Дзвонять маленькі дзвіночки, мов дитячими голосочками, дзвонять і великі дзвони могутніми голосами.

І мільйони віруючих чують їх і кидають тоді всі свої думки, бажання та працю, складають руки до молитви та моляться до Марії, Пречистої Діви, що принесла нам спасіння.

Аватар користувача
Roksolianko
новик
новик
Повідомлень: 15
З нами з: 26 червня 2009, 10:54
Звідки: Львів

Повідомлення Roksolianko » 30 червня 2009, 13:52

Шановні дописувачі, чи знайомі Ви з творами Яна Твардовського?Особисто для мене вони наповнені великою філософією, моральністю та духовністю. :)

Аватар користувача
прочанка
старець
старець
Повідомлень: 1692
З нами з: 18 червня 2009, 15:09
Звідки: Львів

Повідомлення прочанка » 30 червня 2009, 14:34

Вовк у Вифлеємі

В околицях Вифлеєму жив собі вовк. Тутешні пастухи мусили цілими ночами стерегти від нього стада своїх овець. Хтось із пастухів завжди залишався на сторожі, а вовк усе ходив голодний, підступний і злий.

Та ось настала дуже дивна ніч. Пасовиська сповнилися світлом, музикою і життям. Скрізь лунали дивовижні янгольські пісні. Народилося дитятко — такий маленький рожевий клубочок. Вовк здивувався, що прості суворі пастухи, всі як один, побігли подивитися на дитя. "Скільки метушні через це людське щеня", — подумав про себе вовк і крадькома рушив услід за пастухами. Коли побачив, що пастухи заходять до стайні, зупинився у тіні і став чекати.

Пастухи принесли дари, привітали чоловіка і жінку, шанобливо поклонилися дитині і пішли. Чоловік і жінка, виснажені, стомлені працею і неймовірними пригодами, що їм приніс той день, заснули.

Хитрий вовчисько лише о цій порі пробрався до стайні, отож його ніхто не помітив, хіба дитя. Воно відкрило свої великі оченята і дивилося на видовжений вовчий писок, а звір крок за кроком, поволі, але невблаганно підходив щораз ближче. Вовк відкрив пащу, висолопив гарячого язика, а очі його горіли, немов жарини. Проте дитя не виявляло ознак страху. "Ласий шматочок", — подумав вовк. Його гарячий подих уже сягав дитини. Звір увесь зібрався, аби схопити крихітну здобич. І в ту саму мить дитяча рука, немов маленька тендітна квітка, ласкаво й ніжно погладила його по голові. Уперше хтось так доторкнувся до його жорсткої і кудлатої щетини. А далі голосом, якого вовк зроду не чув, дитя сказало: "Вовче, я дуже люблю тебе".

І тоді у темній стайні сталося щось неймовірне. Вовча шкіра розірвалася і впала на землю, а з неї з'явився чоловік, який тут же упав на коліна, поцілував рученята дитятка і став у тиші молитися. Потому той, хто був щойно вовком, вийшов і з піднесеною догори головою звіщав усім: "Народилося Боже Дитя, яке дасть вам справжню свободу! Прийшов Месія, Він наш Спаситель!"

Аватар користувача
Roksolianko
новик
новик
Повідомлень: 15
З нами з: 26 червня 2009, 10:54
Звідки: Львів

Повідомлення Roksolianko » 01 липня 2009, 10:21

я мала можливість бачити отця Твардовського у Варшаві. Він жив і служив у костелі сестер Візиток. Правда, ніколи з ним не говорила, бо погано володію польською. На той час він був вже старенький і немічний. Часто з лікарем виходив на прогулянку. Я коли проходила біля нього то віталася, а він відповідав і в його очах бачила щось незвичайно миле і привітне.....

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Повідомлення Олюнька » 15 липня 2009, 15:18

Посмішка...вона нічого не коштує, але багато додає.
Вона збагачує тих, хто її отримує,
не роблячи бідним того, хто її дарує.
Вона триває всього одну мить, а в пам'яті,
іноді лишається назавжди.
Ніхто не є настільки багатим, щоб не потребувати її,
і нема такого бідняка, який би не став від неї багатшим.
Вона творить щастя в домі,
породжує атмосферу доброзичливості
і служить паролем для друзів.
Вона підтримує втомленого.
Вона світло, сонячний промінчик і зірочка.
Її неможливо продати чи купити,
випросити чи позичити.
АЛЕ ЇЇ МОЖНА ПОДАРУВАТИ... :Rose:
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Повідомлення Олюнька » 21 липня 2009, 14:40

Проблеми життя
Професор почав заняття, піднявши склянку з водою. Він підняв склянку так, щоб було видно всім студентам, а потім запитав:
- Як ви думаєте, скільки важить ця склянка?
Студенти відповідали:
- 50 грам!..
- 100 грам!..
- 150 грам!..
- Правду кажучи, я не знаю. Мені потрібно буде його зважити, - сказав професор. - Дозвольте мені задати вам ще одне питання. Що трапиться, якщо я потримаю цю склянку ось так кілька хвилин?
- Нічого, - сказали студенти.
- Добре, а що відбудеться, якщо я цілу годину буду тримати склянку? - запитав професор.
- У Вас заболить рука, - сказав один зі студентів.
- Ви праві, а що трапиться, якщо я простою ось так цілий день?
- У Вас заніміє рука, може бути судома, Вас може паралізувати, прийдеться їхати в лікарню, - відповів інший студент, і всі засміялися.
- Дуже добре, але чи зміниться вага склянки за цей час? - запитав професор.
- Ні, - відповіли студенти.
- Тоді що стане причиною болю в руці та судом?
Студенти були спантеличені.
- Опустіть склянку! - сказав один зі студентів.
- Правильно! - сказав професор. - Із проблемами в житті треба поступати подібно. Поки ви думаєте про них кілька хвилин - нічого не відбувається, усе в порядку. Якщо думаєте про них довго - це перетворюється у хворобу. Думаєте ще довше - вони паралізовують вас. Тоді ви не зможете нічого зробити.
Важливо думати про проблеми в житті, але набагато важливіше буде, якщо ви "опустите їх" і будете робити це щодня перед сном. Якщо ви будете так робити - у вас не буде стресу, ви будете просинатися щодня свіжими і повними сил. Ви зможете впоратися з будь-якою проблемою, з будь-яким викликом, що буде вам кинутий!
Не забудьте "опустити склянку" вже сьогодні!
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

wpab
дописувач
дописувач
Повідомлень: 52
З нами з: 01 травня 2009, 20:39

Повідомлення wpab » 22 липня 2009, 00:37

Олюнька писав:Не забудьте "опустити склянку" вже сьогодні!

:Bravo: :good: :Rose:
Якщо у тебе є проблеми - вирішуй їх, якщо не можеш їх вирішити - у тебе не має проблем

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Повідомлення Олюнька » 24 липня 2009, 19:29

Лялечка
..Одного ранку я знайшов на дереві лялечку. Це був, власне, той час, коли от-от вибереться з неї на волю метелик.
Я довго чекав, вичікував, але, звичайно, дуже важко так довго чекати. Нетерпеливість узяла верх. Я починав нервувавти, – чому він так довго не виходить?
Тоді схилився над лялечкою і почав зігрівати її своїм подихом. Я робив це так старанно, що просто на моїх очах відбулося чудо, але воно сталося надто неприродно і швидко.
Оболонка, що покривала лялечку, тріснула і метелик виповз з неї. Він не міг літати, тому що був дуже слабким.
Ніколи я не забуду того жаху, що пережив тоді: його крильця ще не були відкритими, випростаними, він увесь тремтів.
Я знов нахилився над ним, зігріваючи своїм подихом... Даремно.
Терпеливе очікування було необхідним для дозрівання і розвитку цих крил. До сонця він мав вигріти свої крила!
Тепер запізно... Метелик прагнув жити, силкувався рухатися, був неспокійним і увесь тремтів, - але все виглядало безнадійно. За кілька секунд він помер...
Цей маленький, безпомічний метелик був найбільшим докором сумління у моєму житті.
Іде життя.
Сьогодні я добре розумію яким насильством є приспішувати і силувати передчасно те, чим керує Богом встановлений Природний закон.
Не можемо надмірно турбуватися, не можемо щось прискорювати, – лише з довір’ям і надією очікувати на здійснення цього вічного закономірного ритму життя...
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Повідомлення Олюнька » 11 серпня 2009, 13:42

Я народився нагим, щоб ти зумів відректися самого себе.
Я народився вбогим, щоб ти міг визнати Мене за єдине багатство.
Я народився в стайні, щоб ти навчився освячувати всяке місце.
Я народився безсилим, щоб ти ніколи не боявся Мене.
Я народився з Любові, щоб ти ніколи не сумнівався в Моїй любові.
Я народився вночі, щоб ти повірив, що можу освітити кожну реальність, сповиту темрявою.
Я народився в постаті людській, щоб ти ніколи не соромився бути собою.
Я народився як людина, щоб ти міг стати сином Божим.
Я народився переслідуваним від початку, щоб ти навчився приймати всякі труднощі.
Я народився в простоті, щоб ти спростив свою внутрішню складність.
Я народився в твоєму людському житті, щоб всіх людей повернути до Бога...
Востаннє редагувалось 16 січня 2010, 18:00 користувачем Олюнька, всього редагувалось 1 раз.
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

Аватар користувача
Olya
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 385
З нами з: 25 лютого 2009, 08:50
Звідки: м.Івано-Франківськ

Повідомлення Olya » 12 серпня 2009, 08:53

Злодій і монах.

Одного разу злодій заліз в монастир, щоб пограбувати. Але через вікно побачив, як якийсь монах проходить крізь стіни. «Оце було б добре навчитися, - подумав злодій, - якби мені це знадобилося в моєму житті».
Наступного дня цей злодій прийшов до монаха, ніби проситися в монастир. Монах уважно подивився на юнака і відповів:
-Гаразд, ми тебе візьмемо, але поки що ти буде чисти чаші.
Злодій зрадів, що зможе залишитися в монастирі і при нагоді навчитися проходити крізь стіни. Проходили дні за днями – от уже й півроку пройшло, а злодій все чистить чаші і ніяк не зможе збагнути, ну як можна пройти крізь стіну. Думав він думав і нарешті звернувся до монаха, щоб той його навчив.
-Для цього потрібен час, - промовив з посмішкою монах, - ти сам навчишся.
Дні проходили в монастирі, а злодій ну ніяк не міг заспокоїтися, все хотів навчитися – пару раз навіть чоло розбив. Одного разу кличе монах юнака до себе:
-Я думаю, що хватить з тебе протирати чаші і займатися тільки прибиранням. Я бачив, що в тебе гарний почерк, тому будеш переписувачем, будеш переписувати Святе Письмо і інші духовні книги.
Так юнак з злодія став переписувачем Священних книг. Проходив час і юнак так захопився переписуванням і молитвою, що зовсім забув, що збирався навчитися переходити крізь стіни. Він все навчався, роздумував над своїми колишніми помилками. Щиро посповідався зі всього життя. Потім вирішив стати монахом.
Одного разу монах сказав юнакові:
-Піди, принеси мені книгу Псалмів, яку недавно переписував.
Молодий юнак, тепер вже монах, зайшов в бібліотеку крізь стіну, сам того не помічаючи. Він перестав думати про життєві турботи, перестав хотіти переходити крізь стіни задля грабунку – в нього з’явилися нові цінності, хоч він і навчився проходити крізь стіни, та йому це вже не було важливим.
Розум людини обдумує путь її, але кроки її наставляє Господь.(Прип. Соломона 16:9)
Все буде добре!!!

Аватар користувача
o.Mykil
старець
старець
Повідомлень: 3456
З нами з: 11 вересня 2008, 10:57
Звідки: Galicia
Контактна інформація:

Повідомлення o.Mykil » 12 серпня 2009, 09:48

Гарні та повчальні тут можна знайти історії, та чи хтось подав хоч одну свою, авторську? :)
Посадім любові квіти
На життєвій ниві:
Хоче всіх Господь зустріти
На шляху правдивім!

Olesia
початківець
початківець
Повідомлень: 47
З нами з: 28 липня 2009, 19:56

Повідомлення Olesia » 05 вересня 2009, 19:51

Дуже дякую за цікаві історії, читаючи які навертаються сльози. А ще кожна з оповідей заставляє задуматись над тим як я живу, змінитись на краще

Olesia
початківець
початківець
Повідомлень: 47
З нами з: 28 липня 2009, 19:56

Повідомлення Olesia » 06 вересня 2009, 19:09

РОЗРАДА

Одна дівчинка повернулася від сусідки, у котрої щойно померла восьмирічна донька.
— Чому ти ходила до пані Олі? — питає батько.
— Щоб її розрадити, — відповіла дівчинка.
— А як ти, така мала, могла її розрадити?
— Я обняла її, вона взяла мене на коліна, і я... плакала з нею.


Якщо хтось поруч тебе страждає, плач разом з ним. Якщо хтось радіє, радій разом з ним. Любов — дивиться й бачить, чує і вислуховує.
Любити — це брати участь усім своїм єством у радості чи горі ближнього. Той, хто любить, відкриває в собі безмежні можливості розради і співчуття, Ми — ангели тільки з одним крилом. Отже, ми можемо літати тільки тоді, коли когось обіймаємо.
Б.Ферреро. Збірка "40 казок у пустелі"


Таку історію для душі я прочитала на сайті http://charnetskyj.org.ua/

Аватар користувача
прочанка
старець
старець
Повідомлень: 1692
З нами з: 18 червня 2009, 15:09
Звідки: Львів

Повідомлення прочанка » 07 вересня 2009, 11:26

БЛУДНИЙ СИН
Очі... У неї - голубі, як небо, у нього - сірі з зеленуватим відтінком... Минуло більше двадцяти років, як вони дивилися востаннє одні на одних. Правда, у неї тоді вони не були волошково-сині, а червоні, залиті кров'ю від його сп'янілих кулаків. Його тодішні очі і посьогодні запам'ятала Оксана.

В той день їхнього подружнього життя, коли він обливав її і двох діточок, Лесю й Назарчика, найбільш вульгарним брудом, ті очі були жахливі, і, як здавалось Оксані, навіть по-хижачому світилися зеленими вогнями. Так, вони були набагато більші, витріщені, такі, що з люті й зіниці розійшлися. От-от вискочать з чола. А нині... Нині вони прижмурені, навіть такі милі і лагідні, яку час першого їх знайомства.

Олесь у неї був перший і останній. Вона так любила його. Тоді у неї котилися сльози встиду, жалю і відчаю. Вона готова була все йому простити ради дітей, бо Лесі - шостий, а Назарчику - четвертий рочок. А тато їх покидає...

Він прекрасно знає, що це його кров, його діточки, але, щоб допекти дружині, в їх же присутності називає їх покидьками.

Вірна Господу Богу і подружній присязі, з дня розлучення вона не знала жодного чоловіка, хоч, бачачи її порядність, вони не раз пропонували їй руку і серце. Так, вона жила ради дітей. А скільки витерпіла через людські язики?! Але обов'язок перед дітьми був у неї понад усе. Дала дітям вищу освіту. Вони створили свої сім'ї, вже підростає четверо внучат.

А Олесь? Як прожив своє життя? Що він говорить тепер своїми безмовними устами? Що згадує зараз, дивлячись на свою дружину, яка нахилилась над ним, витирає хустинкою сльози, які неслухняно котяться і котяться по її передчасно зраненому зморшками лиці?

Напевно, згадує, яке було їхнє щастя у сім'ї, поки не почав заглядати у чарку, і як все змінилося, коли звик до диявольського зілля. Огидною стала та, що була наймилішою, дратували діти, які разом з мамою втікали, коли він приходив п'яний додому. Ночували де траплялося.

Потім зустрів подібну собі. Покинув шлюбну жінку. Ще одне дитя привів на світ, але і ця сім'я стала огидною. Зв'язався з третьою...

А Господь Бог довго чекав каяття та покори. І, щоб навчити інших, показав свій палець: у Олеся стався інсульт. Повний параліч правого боку. Рука і нога нерухомі, та ще й цілком відняло мову. Місяць пролежав у лікарні. Ні разу не прийшла ні друга, ні третя жінка. Брат відмовився, бо добре пам'ятав, як передчасно попрощалися з цим світом спочатку мама, а через рік і тато.

Привезли до третьої - повернулася плечима: "Мені паралітик не потрібен". Друга з хати навіть не вийшла. Брат мовив: "Я все життя працював у поті чола, а він веселився із блудницями. Нема у мене брата. Він передчасно загнав у могилу родичів. А у мене від нього пам'ятка, - брат показав шрам на чолі, - за нього я гріха не буду мати".

Більше не було куди везти. І вирішив консиліум лікарів разом з міською владою оформляти документи у дім інвалідів та престарілих. Ця звістка приголомшила Олеся, і він безмовними устами щось благав і благав, жестикулюючи лівою рукою, та ніхто не розумів його бажання, а, може, і не хотів розуміти.

Першою здогадалася медсестра:

- Пане лікарю, мені здається, що він просить ручку і папір. Хворий хоче щось написати.

Олесь для підтвердежння ствердно хитнув головою.

Незграбним почерком лівою рукою він нашкрябав на папері: "Не хочу у будинок інвалідів. Відвезіть до Оксани, законної жінки, може, простить".

По довгих бесідах Оксана переконала сина і доньку (вони жили окремо). Ніколи не бачила сліз сина, хоч іноді був і холодний, і голодний. А тепер заплакав. Він витер заплакані очі і, ніби про себе, мовив, дивлячись у далечінь через вікно: "Мамо, мамо... Ти втратила через нього молодість, а ми з Лесею-дитинство. А тепер ти зважуєшся взяти на старости літ такий тягар на себе. Його ж треба буде і вбрати, і роззути, і ходити, як коло маленької дитини".

- Назарчику, прости йому і мені, ми ж із ним шлюбні. І найголовніше-то твій тато. Бог допоможе і Бог заплатить...

Оксана прийняла його.

- Ну що ж, блудний сину, - через сльози, усміхаючись, промовила. - Будемо роздягатися, треба покупатися, а завтра покличу священика, щоб висповідав тебе, треба і душу очистити.

У чоловіка котилися сльози радості, напевно, зі встиду за змарноване життя.

Дружина простила Тепер треба у сповіді просити Господа, щоб і Він простив.


Аватар користувача
прочанка
старець
старець
Повідомлень: 1692
З нами з: 18 червня 2009, 15:09
Звідки: Львів

Повідомлення прочанка » 10 вересня 2009, 09:33

натрапила на гарну й повчальну книгу о. Володимира Серемчука - "Божий палець"
Кину декілька оповідок, може кому в пригоді стане.

ВИШИВАНИЙ РУШНИК НА ПАМ'ЯТКУ
Спостерігаючи за знедоленими людьми, а особливо молодими дівчатами і юнаками, тим більше за невинними діточками, які через чародійства і ворожбитства переносили страшні душевні і тілесні муки (діагноз яких не могла і не може встановити медицина), священик не стільки жалів ці нещасні жертви, як тих, хто спричинився до терпіння через ворожбитство і чарування.

З допомогою глибокої віри і молитви вони виздоровіють, хоч може не з першого разу, а ті, нещасні, які заключили союз з дияволом, уже на цій землі терплять страшні муки, бо маючи більше 90 років не можуть не те, що померти, а навіть сконати. І самі не живуть, і нікому не дають жити, особливо ночами. Все свідоме життя займались ворожбою і чаруванням, а на старості щомісяця кличуть священиків, монахів, щоб молились за них, бо не можуть в мирі відійти з цього світу.

Та дармна. За зло, зроблене людям, тим більше діточкам, хоч трохи мусять тут потерпіти, а після смерті - на вічні муки. Кому служили, до того і підуть.

Спостереження за знедоленими переконали, що найбільше ворожбитство і чарування відбувається в гірських районах Косівщини, Сколівщини і Турківщини. Там не тільки зло роблять чужим, а й рідним дітям, не говорячи вже про чоловіків, жінок і родичів. Ось сьогодні дівчинка Мар'яна з Турківського району в подяку за чудодійне видужання принесла священикові цілий плетений кошик карпатських білих грибочків, покритих вишиваним рушником. І коли священик намагався винагородити дитину за такий щедрий дар, вона розридалася.

- Отче, ви собі не уявляєте, яка я тепер щаслива, коли розчісую свої коси. Я кожного дня молюся за Вас. А шість місяців тому, на моїй голові не було і третини волосся, одні лише купочки. Я була посміховиськом для дітей. І якби не віра у Бога і любов, яку мені прищепила моя бабуся, я готова була на найстрашніше.., а тепер, дякуючи Господу Богу, Пречистій Діві Марії, всім святим і Вам, я найщасливіша від усіх. Тому прошу від щирого серця прийняти від мене цей рушничок, який я сама спеціально вишила для Вас, щоб ви, дивлячись на нього, пам'ятали, що Вам подарувала та, яка все життя буде молитись за Вас. А тепер прошу Вашого благословення.

Після благословення священик радісній дитині подарував образок Пречистої Діви Марії Неустанної Помочі і Ангела Хоронителя. По-батьківськи пригорнув та поцілував дитину у пишну голівку, яка віддавала запахом смерек і карпатських квітів і трав.

Вже далеко відійшла Мар'яна, все ще оглядаючись і махаючи рукою, а священик все ще стояв біля воріт церкви, благословляючи п'ятнадцятилітню юнку на щасливу дорогу і життя, любуючись її довгими і товстими косами, які звисали до самого стану. Ця дівоча краса сьогодні є рідкістю. Згадалась мовчазлива дівчинка з запалими худими щічками, карими очима, які глибоко ховались у голові, а на обличчі появився мох. Як щастя змінило цю дитину. Тепер вона життєрадісна, балакуча, весела, навіть дещо кокетлива. Її дитяче тіло почало формуватись у юнку. Із уст мимоволі вирвалось у священика: "Люди, люди, не робіть іншому те, що вам не миле. Бо за все треба відповісти перед Богом. Будь щаслива, дитино! Служи лише одному панові - Богу!
Не бійтеся!


Повернутись до “Добре Слово”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 4 гостей