Історії для душі

Євангеліє, розважання, проповіді, Житія, "історії для душі". Для читання, не для дискусій.

Модератори: Just_me, viter, Artur, ihor

Аватар користувача
прочанка
старець
старець
Повідомлень: 1692
З нами з: 18 червня 2009, 15:09
Звідки: Львів

Повідомлення прочанка » 10 вересня 2009, 10:17

"...ВІН МІЙ"
- Богдане, зрозумій мене, я так жити більше не те, що не хочу - не можу. Бачиш, за якийсь гріх Бог не дав нам плоду. Взяли Дмитрика за свою дитину. Подивися, що з ним сталось! Перший, другий і третій клас він вчився на відмінно. А тепер що?.. У навчанні - останній, постійно замкнутий, ні з ким не спілкується, майже постійно плаче, боїться сам у хаті бути. Це все твоя "заслуга". І я вже на людину не схожа..., - Надія старалася бути стриманою, спокійною, хоч все тіло, зокрема, підборіддя, тремтіло, як натягнута струна.

- Прости мені, так більше жити неможливо. За яку провину і за які гріхи ми з дитиною мусимо спати одіті, а вночі тікати через вікно, бо додому йде божевілля - п'яний чоловік і батько. Я більше не збираюся з Дмитриком спати по чужих стайнях і стодолах.

Богдан сидів на табуретці і мовчки вислуховував докори, обхопивши голову руками.

- А що, я вас з хати виганяю? - не підводячи голови, пробурмотів нарешті він. - Спіть, чого втікаєте?

- Спіть..., - хитаючи головою, з болем у серці повторила Надія. - Як спати, коли ти з сокирою йдеш до хати, спиш з ножем під подушкою. Який може бути сон?! Коли тверезий - людина як людина, хоч до рани прикладай. А вип'єш - гірше диявола. Бо від нечистого рятує знак святого хреста на собі, а від тебе -ніщо. Лише дурієш ще гірше.

Надія стихла, але відразу й продовжила:

- Я довго чекала цієї нагоди. Вибирай одне з двох: або горілка, або сім'я... Я даю заяву на розлучення. Раз переживу сором, аніж маю кожного дня відбувати такий страх. У тебе тільки подоба людська, а більше нічого немає: ні совісті, ні сорому, та й душа уже пропала...

- Ну, то давай, - Богдан підняв до неї неголене обличчя. Вона побачила червоні запалені вії, коричневі звисаючі мішки і фіолетове (від алкоголю) обличчя.

- А що буде з тобою? Де ти дінешся? - у її голосі з'явилися співчутливі нотки. -Тобі лише тридцять п'ять, а виглядаєш на діда. Невже горілка забрала у тебе розум? Подивись, що робить це диявольське зілля з іншими! Люди з вищою освітою стали останніми жебраками. Втратили сім'ї, батьків передчасно в могили загнали, діти з переляку неповноцінними стали. Тільки цього року скільки молодих людей пішло у могилу! І все через горілку!

Довго Надія перевиховувала чоловіка. Були і сльози, і благання, і погрози, і ласка. Не стільки серце боліло за свою долю і змарновану молодість, як за безвинного Дмитрика. Мами зовсім не знав, бо знайшли залишеного біля смітника. Виховувався у дитячому будинку. Тож скільки радості було у тих голубих, наче небо, оченятах, коли Богдан і Надія назвали його своїм синочком! А що тепер?

- Одне з двох вибирай: або ти знову ідеш на молитву до священика, або розходимось назавжди.

З цими словами Надія лягла у ліжко. Скільки вона спала - не знає. Прокинулась від різкого стуку у вікно. Надія схопилась з ліжка, на ходу вдяглася у халат і з ліхтариком підійшла до дверей. На її запитання не відізвався ніхто. Вона відкрила двері, обійшла довкола хати, пильно вдивляючись у темряву і прислухаючись. Тихо. "Напевне, у мене вже нерви здають", - подумала жінка і попленталась у хату.

Але як тільки вона зняла халат і вже готова була лягти у ліжко, як знову почувся стук (тепер уже сильніший) у вікно. Серце Надії забилось ще сильніше і вона голосно скрикнула:

-Хто там?

- Відчепись від нього, не рухай його, нікуди його не посилай, бо він мій!

Голос був хриплий, басовитий, і долинав десь від вікна. Надію охопив страх. Вона повела рукою по столі, натрапила на ліхтар і ввімкнула його. Жінка спрямувала промінь світла на вікно, але як не придивлялась, так нікого і не побачила. Переборюючи страх, ще раз вибігла на вулицю, освітлюючи все довкола. Нікого. Ніч і цілковита тиша панували довкола.

Вона зайшла до хати, ввімкнула світло. Годинник показував рівно дванадцяту годину ночі...

До ранку не заснула. Відмовляла повсякденні молитви, вервички, зверталася до святих.

Богдан не повірив словам дружини, але ранком все-таки пішов до священика, відбув Св. Сповідь і прийняв Найсвятіші Тайни.

Той невідомий нічний голос зробив свою справу. Боїться Богдан потрапити до пекла, от і спішить тепер кожної неділі до Святого Храму. Боже, допоможи йому!
Не бійтеся!

Olesia
початківець
початківець
Повідомлень: 47
З нами з: 28 липня 2009, 19:56

Повідомлення Olesia » 19 вересня 2009, 19:55

ЧЕРВОНА ПАРАСОЛЯ
Він був працьовитий і серйозний, вона - вродлива і розсудлива. Вони закохалися ще перед тим, як він мав іти до війська. Хлопець хотів щось подарувати дівчині. Щось, що нагадувало б про його любов. Проте мусив ощаджувати гроші, бо й так багато коштів забирало навчання. Він ходив по крамницях, довго вагався, та врешті вибрав. Купив велику парасолю гарного червоного кольору.
Під цією парасолею закохані попрощалися, присягнувши одне одному вічну любов, і вирішили одружитися.
У новому домі парасоля знайшла собі місце у сховку.
Минали роки. Народилися діти. З'явилися клопоти, турботи, втома. Звідкись прийшла нудьга. Між чоловіком і жінкою надовго западала мовчанка.
Якось увечері вони сиділи на канапі перед телевізором і позіхали. Раптом жінка підвелася, побігла до комірки і за хвильку повернулася з червоною парасолею. Не довго думаючи, відкрила її - з парасольки посипався порох. Далі, тримаючи відкриту парасолю, жінка знову сіла на канапу. За якийсь час чоловік пригорнувся до дружини і ніжно її обняв.
До них повернулися всі мрії, що були присипані пилом буденщини.

Хлопець і дівчина, що довго зустрічалися, врешті побралися. У них було четверо дітей. Діти виросли і теж заклали родини.
Увечері, по шлюбі останньої доньки, вони зосталися вдома самі. Вони знову були парою.
Чоловік із дружиною сіли одне навпроти одного.
Він довго вдивлявся у неї. Потім вимовив: «Хто ж ти?»
Не забувайте про червону парасолю!
Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"

Аватар користувача
Mateus
гість
гість
Повідомлень: 6
З нами з: 20 серпня 2008, 16:48

Повідомлення Mateus » 26 вересня 2009, 14:22

Один із епізодів мого життя. З мене поганий автор, але дуже хочу поділитись моїми переживанями з Вами.

"...Ішовши по вулиці вздовж старих трамвайних колій, я вперше відчув нестримну потребу зайти туди. Довший час я перебував в тривозі, не зміг усвідомити що зі мною робиться. Відчував, та й далі відчуваю себе полем бою двох. Один з яких розриває мою душу на шматки, немов кусень свіжого м‘яса, а інший – обережно й лагідно збирає її й лагодить, наче митець реставрує древню ікону. В той час мене ніби хтось тягнув за руку показати щось надзвичайно красиве. І я побачив! Перейшовши калюжі розтопленого снігу і ступивши на східці, я став перед великими кованими дверми з холодного металу. Крізь щілинку ледь відкритих дверей я побачив світло лампадки що висіла над іконостасом, і наповнювала мою душу миром. Саме це світло пробудило в мені істинний сенс життя, який я впізнав у Ньому. Як найшвидше підійшовши до велетенської колони, що стояла в глибині храму, і доторкнувшись до неї своїми руками та чолом, я намагався злитись із могутніми стінами просякнутими молитвою в одне ціле, залишивши свої думки, переживання й турботи десь далеко. Але вони мене не впускали. Саме в цю хвилину я зрозумів як це бути одному. Та я не був сам. До мого плеча ніби хтось торкнувся, тим самим розбудивши мою душу. Я не можу описати навіть частину того що я відчув. Сльози – це все чим я міг подякувати Богу за просвічення моєї грішної душі. Вони як гірські струмки витікали із кутиків очей, та стікаючи по щоках падали густими краплями на землю. Я не міг їх зупинити, та вони все текли. Міцно стиснувши в руці чотки, в моїй пам‘яті почали випливати прогрішення якими я згрішив перед Богом. Я просив у Христа прощення їх, та за людей що через мій свідомий переступ згрішили перед Господом. Я ще ніколи не відчував себе так. Я впав і цілком усвідомлював це. Та вірю що Христос простить мені, вірю що Він як люблячий батько завжди чекає свого блудного сина, що скитається по світі шукаючи те що сам не знає. А правда була насправді так близько. Треба було лише прийти до свого серця, й побачити себе в світлі Ісуса, дозволити Йому відновити мою душу, очистити її через сльози покаяння й прийняти Христа в свій храм."
(02.12.2006)

Аватар користувача
ola
постійний дописувач
постійний дописувач
Повідомлень: 211
З нами з: 21 серпня 2007, 01:27
Звідки: Івано-Франківськ
Контактна інформація:

Повідомлення ola » 26 вересня 2009, 15:18

Зворушило. Дякую, Mateus!
Вернися до дому свого, і розкажи, які речі великі вчинив тобі Бог! (Луки 8, 39)

Olesia
початківець
початківець
Повідомлень: 47
З нами з: 28 липня 2009, 19:56

Повідомлення Olesia » 27 вересня 2009, 20:05

ФІНІШ

Один чоловік по смерті добувся до Бога. Господь прийняв його, радо усміхаючись, та водночас уважно дивився поза нього.
Усмішка Бога стала сумною. Запитав чоловіка:
«Але... ти прийшов сам?..»


Чоловік, його кінь і його пес ішли дорогою, коли в них влучила блискавка. Не знали, що ступили на останню стежку свого життя.
Вона вела вгору, сонце припікало, тому відчували спрагу. На повороті зауважили гарну мармурову браму перед золотистим майданом. Посередині майдану стояв фонтан з кришталевою водою.
Подорожній запитав сторожа біля входу:
- Що то за місце?
- Це Небо.
- О, як чудово, що ми дійшли до Неба, дуже хочемо пити!
Сторож вказав на фонтан:
- Можеш туди підійти і напитися досхочу.
- Мій кінь і мій пес теж хочуть пити.
- Мені дуже прикро, - мовив сторож, - але сюди не можна входити з тваринами.
Подорожній дуже засмутився, бо відчував велику спрагу, але ніколи не зміг би напитися лише сам. Подякував сторожу, і всі рушили далі. Після довгої мандрівки через долину подорожній і звірі прийшли до старої брами. За нею виднілася стежка поміж деревами.
- Доброго дня, - привітався подорожній зі сторожем. - Я, мої кінь і пес дуже хочемо пити.
- Джерело знайдете між каменями, - сказав сторож, показуючи дорогу. - Можете напитися досхочу.
Чоловік, кінь і пес підійшли до джерела і вгамували спрагу.
Подорожній повернувся, подякував сторожу і спитав:
- Як називається це місце?
- Це Небо.
- Небо? Але сторож біля мармурової брами твердив, що там теж Небо!
- Там немає Неба, там - пекло! Подорожній заклопотано мовив:
- Вам треба заборонити їм вживати вашу назву! Адже ця неправдива інформація, мабуть, спричиняє непорозуміння?
- Аж ніяк. Насправді роблять нам велику послугу. Адже там залишаються всі ті, хто, не вагаючись, полишає найкращих друзів.

Б.Ферреро. Збірка "Квіти просто квітнуть"

Sotnik
постійний дописувач
постійний дописувач
Повідомлень: 156
З нами з: 04 січня 2009, 02:06
Звідки: Катеринослав
Контактна інформація:

Повідомлення Sotnik » 27 вересня 2009, 20:53

Мені якось спало на думку, що справжня духовна творчість дарує надію, а душевна, людська - сум.

Olesia
початківець
початківець
Повідомлень: 47
З нами з: 28 липня 2009, 19:56

Повідомлення Olesia » 29 вересня 2009, 20:41

Троянда також важлива: Короткі історії для душі - Бруно Ферреро


ПОРОЖНЄ КРІСЛО


Один старий чоловік тяжко захворів, і парох прийшов його відвідати. Увійшовши до кімнати хворого, він побачив біля ліжка порожнє крісло і запитав, для чого воно тут стоїть.
Хворий, ледь усміхаючись, відповів:
– Я уявляю собі, що в цьому кріслі сидить Ісус. Перед тим, як ви прийшли, я, власне, розмовляв з Ним. Довгі роки молитва була для мене дуже важкою справою, аж доки один приятель не пояснив мені, що вона полягає у розмові з Ісусом. І тепер я собі уявляю, що Ісус сидить переді мною у цьому кріслі, я говорю до Нього та слухаю, що Він мені відповідає.
Через кілька днів дочка того чоловіка прийшла до пароха і сказала, що її батько помер. Вона розповіла:
– Я залишила його самого тільки на дві години. Коли повернулася, він був уже мертвий, лежав, схиливши голову на порожнє крісло, яке завжди стояло біля його ліжка, – так, як він хотів.


“Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога”
(Мт. 5, 8 )


http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=5778
Востаннє редагувалось 11 грудня 2009, 21:42 користувачем Olesia, всього редагувалось 1 раз.

Аватар користувача
kris15
дописувач
дописувач
Повідомлень: 72
З нами з: 12 жовтня 2008, 13:05

Повідомлення kris15 » 16 жовтня 2009, 18:12

ІВАНКОВА ВЕРВИЦЯ

Сергієві батьки були середнього достатку і, як це тепер часто буває, цілком поринули у свої обов’язки. Єдиному синові уваги приділяли мало, сповідуючи таку "філософію": не голодний, не голий і не босий, то все гаразд.

А Сергій "жив" вулицею: там була його родина, друзі, все наймиліше. Вже давно закінчив школу, мізерні знання не давали ніякої надії на можливість вчитися далі. А до фізичної праці він мав нехіть і лінь, та й пощо трудитися, якщо з друзями вони спокійно обходяться і так. Це ж так просто: перепинити на вулиці школяра чи беззахисну жінку, здерти годинник чи ланцюжок, а потім за безцінь продати і "гуляй, душе"...

...Був погідний осінній ранок. Розмаїття осінніх барв радісно виблискувало під ще теплим сонечком. Легенький вітерець поволеньки перераховував перші опалі листочки. Галасливе птаство притьмом будило тишу, що зависла над мальовничим краєм.

Іванко крокував алеєю парку, радісно наспівуючи: "Ще не чувано ніколи, щоб вона не помогла". Він прошкував до церкви і в глибині серця радів, що не має двох перших пар і може цього святкового дня піти на Службу Божу. Раптом перед ним, мов з-під землі, виринула кремезна постать, що аж ніби "нависла" над худорлявим Іванком, і прорекла: "Давай гроші".

Іванко від несподіванки став як вкопаний. Він не вмів лукавити і тому відповів, що має тільки дві гривні, які хоче дати на тацу в церкві. Але ті слова не вплинули на Сергія. Бажаючи перевірити правдивість слів, блискавичним злодійським рухом він встромив руку в кишеню Іванкової куртки. Задоволена посмішка осяяла обличчя Сергія, він гадав, що витягає з Іванкової кишені повненький гаманець.

Та все було не так... Боже Провидіння хотіло, щоб все сталося зовсім інакше... Сергій відкрив маленький шкіряний футляр і на руці в нього опинилася дерев’яна вервичка з Розп’яттям... У його душі й серці виринули тисячі думок і відчуттів. Перед очима блискавично промайнуло дитинство, любляча бабуся, яка кожний день молилася на вервиці і часто казала: "Дитинко, Ісус тебе дуже любить. Він вмер, щоб ти жив, і пам’ятай, що Він все знає і все бачить".

У цій хвилі Сергієві здалося, що та величезна хвиля сорому і каяття, яка накотилася на нього, покриє його назавжди. Серце його почало колоти вістря докорів сумління. Він мовчки віддав Іванкові гроші й вервичку і, похиливши голову, злегка похитуючись, побрів геть...

... Минув місяць. Була святкова неділя. Іванко вже зайняв чергу до сповіді, а тепер відмовляв радісні таїнства вервиці за навернення того незнайомого хлопця з осіннього парку. Іванко ніяк не міг його забути і щиро вірячи в те, що для Господа немає неможливого, просив Його про чудо.

А в цей час від сповідальниці, радісно усміхаючись, відійшов кремезний світловолосий хлопчина. Віднайшовши внутрішній спокій і мир, він клякнув перед образом Пресвятого Серця Ісуса і щиро молився.

Після Служби Божої хлопці майже одночасно виходили з церкви, їхні погляди зустрілися. Це була зустріч двох давніх друзів, які несподівано знайшли один одного і не можна було зрозуміти, хто з них радів більше від цієї зустріч
Єдине, що має значення – це глибина і сила твоєї любові.
(М.Куаст)

Аватар користувача
o.Mykil
старець
старець
Повідомлень: 3456
З нами з: 11 вересня 2008, 10:57
Звідки: Galicia
Контактна інформація:

Повідомлення o.Mykil » 16 жовтня 2009, 19:17

kris15 писав:ІВАНКОВА ВЕРВИЦЯ



Шановна пані, дуже добре, що ви подали тут цю історію, але варто подавати вже і її авентичного автора задля справедливості, а то люди подумають, що це ваше чи ще чиєсь творіння http://vivtarnyky.blogspot.com/2009/07/ ... _1391.html

П. С. Та й про плагіат ми тут уже якось мову мали...
Посадім любові квіти
На життєвій ниві:
Хоче всіх Господь зустріти
На шляху правдивім!

Аватар користувача
kris15
дописувач
дописувач
Повідомлень: 72
З нами з: 12 жовтня 2008, 13:05

Повідомлення kris15 » 16 жовтня 2009, 19:22

Шановна пані, дуже добре, що ви подали тут цю історію, але варто подавати вже і її авентичного автора задля справедливості, а то люди подумають, що це ваше чи ще чиєсь творіння


Ви знаєте я навіть не задумувалась над тим, знайшла історію чисто випадкково в інтернеті, прочитала, вона мені сподобалась - дуже повчальна і корисна, подумала нехай ще й інші прочитають. От і все! :Rose:
Єдине, що має значення – це глибина і сила твоєї любові.

(М.Куаст)

Аватар користувача
o.Mykil
старець
старець
Повідомлень: 3456
З нами з: 11 вересня 2008, 10:57
Звідки: Galicia
Контактна інформація:

Повідомлення o.Mykil » 16 жовтня 2009, 19:31

kris15 писав:

Ви знаєте я навіть не задумувалась над тим, знайшла історію чисто випадкково в інтернеті, прочитала, вона мені сподобалась - дуже повчальна і корисна, подумала нехай ще й інші прочитають. От і все! :Rose:


Знаєте, вибачайте за таке порівняння, але випадково діти не народжуються... Варто надалі задумуватися над таким, щоб не було подібних зловживань http://forum.ugcc.org.ua/viewtopic.php?t=1402

Як подають, наприклад, історії з книжечок Бруно Ферреро, то наводять джерело, правда? А тут що - закон не діє? Як що не хочете подавати імені автора, то бодай наведіть назву сайту, з якого скопіювали щось.
Посадім любові квіти
На життєвій ниві:
Хоче всіх Господь зустріти
На шляху правдивім!

Аватар користувача
прочанка
старець
старець
Повідомлень: 1692
З нами з: 18 червня 2009, 15:09
Звідки: Львів

Повідомлення прочанка » 05 листопада 2009, 14:10

в сьогоднішній складній епідеміологічній ситуації варто кожному звертатися до Псалому 90
Ось і житєйська історія на цю тему:

ПІД ПОКРОВОМ ВСЕВИШНЬОГО

-Дворянчиков Олександр Анісімович, 1918 року народження, одружений 1936 року з Гашніковою Клавдією Василівною. В армію призивався 1938 року, звільнився 1947-го. Поранень немає, одна контузія. Нагород аж двадцять чотири, два Ордени Слави.

- Оце так старший сержант! Подяка від міністра оборони, іменний годинник. Дай, щасливчику, хай я обніму тебе. Дійсно щасливчик, цілу війну пройшов з боями, і жодних поранень, - з-за столу підвівся сивий підполковник Єршовського військкомату. Правою рукотю міцно притиснув до себе Олександра, і військові побратими тричі поцілувались.

- Можеш називати мене просто: Захарій Іванович. А мені, як бачиш, не повезло... Перше поранення під Москвою, а на Курській дузі... - підполковник вдарив правою рукою по лівому плечі, з якого звисав рукав гімнастерки, підперезаний ременем.

Підполковник пройшовся по кімнаті, підійшов до відкритого вікна, з якого, разом із запахом квітів і жовтої акації, доносився пташиний спів і зозулине "ку-ку". Мовчки постояв хвилину-дві, різко повернувся і промовив:

-А все ж таки, Сашко, я щасливий, що не праву, а ліву.

Півдня просиділи два побратими - сивий підполковник і гвардії старший сержант - за традиційними військовими сто грамами, гарячим чаєм з польових квітів, вишневих та малинових прутиків. У цьому чудо-чаї вони розмочували сухарі.

Сашко, до якого підполковник з першої зустрічі виявив велику симпатію, розповідав про неймовірні пригоди з військового життя: про будні піхотинця на передовій, про підбитих і підірваних на мінах п'ять танків, про кермо "студебекера", "полуторки", "катюші"... Після війни-старший інструктор "Т-34". Останній рік взагалі "райське" життя: водій командира частини.

-І... - демобілізація, - останні слова далися Сашкові якось важко, у голосі забриніли нотки суму.

- Не зрозумів. Радіти треба, а ти так закінчив, ніби тебе знову беруть на фронт.

- Повірте, товаришу підполковник...

- Но-но-но, договорились, як фронтові друзі - Захарій Іванович, або просто Захар, - заперчно піднявши угору руку і голову, промовив до старшого сержанта воєнком.

- Ну, добре. Повір, Захар, тяжке було моє життя. Батьків своїх майже не пам'ятаю-рано померли, виховували мене дві тітки. Все було: і голод, і холод, життя заставило женитись у вісімнадцять років, а потім ще й принесло пекучу втрату-захворів на дизентерію і помер наш первісток. Зрештою, армія розлучила з жінкою. На війні втрачав найвірніших друзів, скрізь лютувала смерть, чи не щодня доводилось стикатися з кров'ю і муками, плачем матерів і дітей, проходити спаленими містами і селами. Після війни бачив, як вдови зі своїми дітьми і сивими дідами запрягались у шлею і орали та волочили свої городи; безрукі, безногі, сліпі каліки сиділи біля входу на базари і благали про милостиню... Я не плакав, а тільки співчував їм.

З цими словами у мужнього, загартованого життям і війною воїна затремтіли руки. Зрештою, він так розхвилювався, що з очей полились рясні сльози.

Військком затягнувся димом "Казбека", прикурив другу цигарку, а тоді підійшов до Сашка і сам вставив її йому в уста.

Трохи постояв перед ним, міряючи з ніг до голови; нічого не говорив, не розраджував-хай поплаче. Сашко затягнувся димом раз, вдруге, втретє. Здавалося, що він шукає спокою у тій цигарці. Він не витирав сліз, що котилися і котилися по його обличчю. Тяжко зітхнув і продовжив:

-А от коли я підходив до рідного Єршова, мені назустріч вийшли усі жителі залізничного вузла: два інваліди - один без ніг, а другий -без руки, а також діти, вдови і сиві босоногі дідусі та бабусі. Кожен питав, чи я не бачив його тата, чоловіка, сина... Я відчув себе винним у тому, що залишився живий, навіть не поранений. Ця зустріч перетворилась у суцільний плач. Плакали всі, плакав я, плакало небо. Людські сльози змішались з дощем і болотом. Тоді я вперше пошкодував, що повернувся з фронту не калікою.

-Так, це важко. І все ж ти щасливий, Сашко. Тебе, очевидно, сам Бог беріг.

- Так, Захарію Івановичу, сам Бог мене спас. Ось, бачиш, - і гвардієць розщепив кишеню гімнастерки, а на устах і в очах чи не вперше заграла весела усмішка. Він витягнув засмальцьовану чорну стрічку-пояс, на якій срібними нитками сяяла виткана молитва.

-Ти що, живеш під Всевишнього покровом? - підполковник аж піднявся і став виразно чеканити кожне слово. "Нехай і тисяча упаде біля тебе і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе не підійде... Бо Господь-твоє прибіжите, Всевишній твій захист. Тому, що він виявив свою любов до Мене, Я його врятую... Довгим віком його насичу і явлю йому Моє спасіння".

Останні слова Захарій вимовив з особливим піднесенням, повторив їх знову: "Явлю йому моє спасіння".

З широко відкритими очима і ротом мовчки дивився підполковник на 29-літнього героя. Ще раз перечитав молитву, потім довго дивився на свого співрозмовника, запитуючи подумки та очима. І нарешті якось по-особливому запитав:

-І ти думаєш, що тебе Бог спас?

- Так, тільки Бог, бо я постійно молився цією молитвою до Нього. В останні дні війни Він чітко дав мені зрозуміти це, ­старший сержант зробив паузу, а потім продовжив. - Якось увесь екіпаж залишився в танку на перепочинок, а я пішов до церкви, щоб подякувати Богові за те, що ще живий. І саме в той момент, коли я відмовляв оцю молитву, пролунав сильний вибух. Вибігаю з церкви і бачу, що мій танк горить. Як з'ясувалося, сталося пряме попадання авіабомби. Біжу в надії, що когось з товаришів врятую. Посковзнувся, падаю.. І саме в цю мить стався другий, ще потужніший вибух: то розірвався увесь боєзапас, що був у танку... А тепер, Іванович, подумаймо: це випадковість, чи опіка Божа?

І в часі війни, і згодом, коли я писав додому, я дякував своїй тещі Олені Єрмолаївні Бобришевій за "Отче наш" і "Богородице Діво", які вона в останній день мені переписала, А "Під покровом Всевишнього" відмовляв і відмовляю постійно.

Коли я прийшов з фронту, до мене бігли всі, але я найперше обняв Олену Єрмолаївну. Впав на коліна, поцілував її босі, худі ноги, стомлені жилаві руки, зоране, не так старістю, як горем і бідою, обличчя, і промовив: "Мамо-о-о! Дякую за молитву, завдячуючи їй я живий".

Тепер всім можу доказати, що без Бога ні до порога. А за сльози пробач - нерви. Хотілось би всім допомогти, всіх потішити - дітей-сиріт, вдовиць, передчасно посивілих батьків і матерів. Та... - і гвардієць винувато розвів руками, - нерви не дозволяють.

- Будь мужнім, Сашко. Бог тебе зберіг, думаю, що Він буде з Тобою і надалі. Дякую за щиру і відверту розмову.

Військові побратими довго стояли в обіймах. Кожен думав про своє...
Не бійтеся!

Olesia
початківець
початківець
Повідомлень: 47
З нами з: 28 липня 2009, 19:56

Повідомлення Olesia » 22 листопада 2009, 19:36

Я не один. Мені цього достатньо
написав о.Віталій

Одного дня, ти мене запитав: як у мене справи?
Я відповів, що справи ідуть погано. Тоді ти відразу почав розпитувати про них і справді почав цікавитись ними до деталей.
У слід за цим прийшли твої повчання, які я вже давно знав і про це тобі сказав. Тоді ти почав мене переконувати, свідчачи прикладами життів інших людей, як вони переборювали подібні проблеми. Але я і це не сприйняв, тому реагував байдуже на це, підтакуючи головою. Мої очі дивились на тебе, а серцем був десь далеко…
Через якийсь час ти замовк. Я теж продовжував мовчати. Прийшла тиша, якась дуже дивна тиша. За хвилю пролунав твій милий шепіт, у якому були прості слова: “Тебе хоч не розумію, та все ж хочу тобі допомогти. Буду молитись за тебе і дуже вірю, що Бог тобі допоможе і вірю також в тебе, що цю кризу перебориш... і все буде добре. так… все буде добре.”
Знову настала тиша, у якій ми були просто присутні, немов насолоджуючись свіжим подихом надії.
Так, саме цього я потребував. Потребував не так розуміння, як підтримки, віри у моє майбутнє, відчуття присутності того, хто бажає мені просто добра. Потребував не повчання, а того, хто мені дасть надію і скаже те, у що я перестав вірити: все буде добре.
Та все ж найбільше хотілось переконатись, що я не один, тобто не самотній.

http://www.rozdum.org.ua/?p=1009

chayka
гість
гість
Повідомлень: 5
З нами з: 24 жовтня 2008, 10:09
Звідки: Київ

Повідомлення chayka » 27 листопада 2009, 12:30

+
M

Божий мир

Це так звичайно
Божий мир
але спочатку скільки воєн
з собою
з світом
що як шахрай втуляє мир підробний
що на хвилину
поки грає пісня
і як цукерка тане в роті гіркий присмак

і скільки
мечів - хрестів що між тобою й ближнім
і ран кривавих часто і смертельних
коли немає сил бажання шукати того миру зовсім
ні віри що це все не мара – той мир

і треба бути лицарем в бою
а ти стоїш безрадний
кольчуга прибиває до підлоги
немає сил ні щит ні меч підняти
і тільки стяг блакитний
плащ Марії
дає надію
chayka

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Повідомлення Олюнька » 30 листопада 2009, 16:20

Один журналіст, що пережив землетрус в Перу, записав:
“Сьогодні я чув, як земля дрижала під моїми ногами…
Сьогодні я бачив людей, які бігали, плакали й ридали…
Сьогодні я бачив людей, які разом громадилися, дбаючи один за одного, за своїх сусідів, з якими вони вже роками не говорили…
Сьогодні я бачив людей, які ніколи не ходили на Службу Божу, обминали церкву; я їх бачив, як молилися… Вони тепер знають, як молитися. Вони пригадали. Що існує вище Єство, що є Бог, який стежить за ними, за кожним з осібна і всіма разом…
Сьогодні я бачив людей, які себе благословили; людей, обличчя й тіла яких пов’яли від віку та важкого труду, їх серця ствердли в численних несвятих ділах; багато з них шукало священика, щоб визнати свої гріхи…
Сьогодні… яким контрастом було бачити дітей, невинних і простодушних. Вони сміялися і бавилися, коли їхні батьки заходилися від страху і паніки…
Сьогодні вистачило кілька секунд, щоб люди згадали про Бога. Я думаю, що сама природа, засоромлена носити нас і нашу безвірність, задумала зворушити наші серця і заставити нас подумати про нашу маленькість в обличчі Божого маєстату. Які ми маленькі!
Ця хвилина у моєму житті – інший розділ, написаний Богом”.

Із книжки "Приклади з життя" упорядник о. Василь Мендрунь
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Re: Історії для душі.

Повідомлення Олюнька » 03 березня 2010, 16:53

Рука
Нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права", - записав святий Матей (Мт. 6, 3).
Наша ліва рука здається такою невдахою. Вона завжди непомітна. Трохи незґрабна. Ні в тин ні в ворота. Допомагає правій, але тишком. Важлива в музиці, коли корову доять, посуд миють, нитку в голку засиляють, але якщо хтось нам потрібний, кажемо, що це наша права рука, а не ліва.
Літню жінку цілуємо в праву руку. Праву руку подаємо, коли вітаємося. Права рука побожна, бо хреститься і купається в кропильниці.
Але, може, ліва все-таки більш євангельська, хоча жоден євангелист не писав нею Євангелія.
Може, Бог бачить спершу ліву руку, бо вона прихована. Рука-попелюшка, дівчина-служниця.
Мабуть на небо ангели ведуть за ліву руку.

Переклала з польської Дзвінка Матіяш (Твардовський Я. Ще одна молитва. - К.: Грані-Т, 2009. - С. 251).
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

Olesia
початківець
початківець
Повідомлень: 47
З нами з: 28 липня 2009, 19:56

Re: Історії для душі.

Повідомлення Olesia » 06 березня 2010, 17:31

Нелегко радіти з радісної новини, коли вона має грішні обставини
написав о.Віталій

Бути священиком нелегко. Бувають такі ситуації, коли твоє серце не може наповнитися радістю, хоча тобі звіщають радісну вістку. Ти не можеш радіти, знаючи, що зло звело із доброї дороги вірних і штучно навіяло їм радість… Вони радіють по своїй слабкості, а ти не можеш.
Ти не можеш втішатися тим, що зло далі продовжує хитрістю зводити людей, даючи їм короткочасну насолоду, яка дає почуття грішної радості.
Ти – священик, ти не можеш втішатися грішною радістю, ти можеш лише далі продовжувати любити. Твоє серце наповнюється радістю лише надією, що грішник навернеться і буде спасенним.
Нелегко священику розділити радість з тобою: коли приходиш закоханим і сповіщаєш радість, що скоро станеш батьком/матір’ю, а він знає, що ви ще не є чоловіком і жінкою, а отже дитятко зачате у грісі.
Нелегко священику розділити радість з тобою: коли хвалишся як вдалось зекономити гроші чи заробити їх, а він знає, що це було здобуто нечесним шляхом.
Нелегко священику розділити радість: коли жінка тішиться, що знайшла довгоочікувану любов, бо закохалась в чоловіка-ідеал її життя і той відповів їй взаємністю, а священик знає, що це сталось ціною того, що розбилась чиясь сім’я .
Важко радіти з того, коли людина хвалиться добрим заробітком, який їй трапився випадково, і ти знаєш, що вона працювала по неділях і святах, не ходячи у храм..
Нелегко священику розділити радість: коли він бачить церкву переповнену на великі свята, знаючи, що у наступну неділю храм буде майже порожнім.
Важко радіти, коли людина розказує як їй повезло, бо зробила поганий вчинок і ніхто її за це не наказав, бо знаєш, що все рівно все колись всім воздасться за їхніми вчинками.
Нелегко священику розділити радість з людиною, яка тішиться від того, що вона помстилася іншій людині, щоб та засвоїла урок на ціле життя.
Не може священик радіти із грішної радості.
Натомість його радості немає меж, коли грішник кається і навертається, змінюється.
Отож, брате / сестро, не ображайся, якщо твої очі сяють радістю, а в його очах – загадкова журба. Прийде час і ти побачиш радість і в його очах.
Це буде тоді, коли радість буде безгріховна і чиста.

http://www.rozdum.org.ua/?p=1490#more-1490

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Re: Історії для душі.

Повідомлення Олюнька » 06 травня 2010, 15:36

До дня матері
Коли Бог створював жінку,на шостий день він засидівся допізна...
Ангел, проходячи поряд, сказав:«Чому ти так довго над нею працюєш?» І
Господь відповів: «А ти бачив ті параметри, згідно з якими я повинен її створити? »
« Вона повинна бути миючою, але не зроблена з пластмаси, мати більше 200 рухомих деталей,
і всі вони повинні бути замінні, вона повинна приготувати будь-яку їжу,
бути в змозі обняти декількох дітей одночасно, своїми обіймами лікувати все -
від пораненого коліна до розбитого серця, і все це вона повинна робити, маючи всього лише одну пару рук.
»Ангел був вражений« Всього лише одну пару рук ... неможливо! І це стандартна модель?!
Занадто багато роботи на один день ... кидай це, доробиш її завтра ».
«Ні», - сказав Господь. «Я так близький до завершення цього творіння, яке стане моїм найулюбленішим».
«Вона сама зцілюється, якщо захворіє, і може працювати по 18 годин на добу».
Ангел підійшов ближче і доторкнувся жінки: «Але, Господь, ти її зробив такий ніжною».
«Так, вона ніжна», - сказав Господь, «але я також зробив її сильною. Ти навіть уявити собі не можеш, що вона здатна винести і подолати ».
«А думати вона вміє? »- запитав ангел.
Господь відповів: «Вона вміє не тільки думати, але і переконувати і домовлятися».
Ангел торкнувся жіночої щоки ... «Господь, схоже, це створення протікає! Ти поклав занадто багато тягот на неї ».
«Вона не протікає ... це сльоза», - поправив ангела Господь.
«А це для чого?» - Запитав ангел.
І сказав Господь: «сльозами вона висловлює своє горе, сумніви, кохання, самотність, страждання та радість».
Це надзвичайно вразило ангела: «Господь, ти геній. Ти все продумав.
Жінка і справді чудове творіння!!»І це дійсно так! У жінки є сила, яка дивує чоловіка.
Вона може впоратися з бідою і винести тяготи життя.
Вона несе щастя, любов і розуміння.
Вона посміхається, коли їй хочеться кричати, співає, коли хочеться плакати.
Плаче, коли щаслива, і сміється, коли боїться.
Вона бореться за те, у що вірить.
Повстає проти несправедливості.
Не приймає відмови, коли бачить краще рішення.
Вона віддає всю себе на благо родини.
Веде подругу до лікаря, якщо та боїться.
Любов її є безумовною.
Вона плаче від радості за своїх дітей.
Радіє успіху друзів. Умиляється народженням дитини та весіллям.
Серце її розривається від горя, коли помирають рідні чи друзі.
Але вона знаходить у собі сили продовжувати жити.
Вона знає, що поцілунок і обійми можуть зцілити розбите серце.
У неї лише один недолік: ..Вона забуває про свої переваги .
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9705
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Історії для душі.

Повідомлення о.Олег » 06 травня 2010, 15:53

Олюнька писав:До дня матері

дуже гарно, дякую. :Rose:
З цього ж риводу пригадалася казочка одного з народів Африки:
спершу Бог сотворив жінку з чотирма парами рук. Одною парою рук вона прибирала, другою - доглядала дітей, третьою - грала на там-тамі, четвертою - варила... Набридло чоловікові постійне биття там-таму і відрубав він їй одну пару рук. Тоді якось набридло, що жінка постійно прибирає, і відрубав він їй другу пару рук.
З того часу у жінки лише дві пари рук. :)
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Olesia
початківець
початківець
Повідомлень: 47
З нами з: 28 липня 2009, 19:56

Re: Історії для душі.

Повідомлення Olesia » 07 травня 2010, 21:37

Ще одне оповідання про маму з книжки Бруно Ферреро «Кола на воді»

ОСОБЛИВА MAMA

Чи ви коли - небудь запитували себе, як Господь Бог вибирає матерів для дітей із вродженими вадами?
Спробуйте уявити собі картину: ось Бог - вершитель доль. Поряд асистують ангели, запи¬суючи Божі вказівки у свою гігантську книгу.
"Матуськів Марія - син. Святий покровитель - Матей".
"Курочка Варвара - дочка. Свята покровителька - Гликерія".
"Пелешко Іванна - близнята. Святий покровитель... нехай буде Доротей".
Нарешті Бог усміхається і називає ангелові якесь ім'я:
"Цій дам неповносправну дитину".
Ангел поцікавився:
"А чому саме їй, Господи? Вона така щаслива".
"Саме тому, - усміхається Бог. - Чи міг би Я довірити хвору дитину жінці, котра не знає, що таке радість? Це було б жахливо".
"Але чи вистачить у неї терпеливости?" - питає ангел.
"А Я не хочу, щоб у неї було забагато терпеливости, бо тоді вона потонула б у морі сліз, розпачаючи над собою і своїм болем. А так, оговтавшись і примирившись, вона дасть собі раду".
"Господи, мені здається, що ця жінка навіть не вірить у Тебе".
Бог усміхнувся.
"Це не так важливо. Я можу діяти всупереч її невірству. Все ж це - ідеальна жінка. У ній є достатня доля егоїзму".
Ангел не йняв віри своїм вухам.
"Егоїзму? Відколи егоїзм став чеснотою?"
Бог пояснив:
"Якщо вона не зуміє час од часу розлучатися зі своїм сином, то ніколи не дасть собі ради. Еге ж, саме такою має бути жінка, яку я обдарую ди¬тиною, далекою від досконалости. Ця жінка тепер ще не усвідомлює, що колись їй будуть заздрити.
Вона ніколи не буде самовпевнена. Ніколи не довірятиме жодному своєму крокові. Але коли її дитина вперше скаже «мамо», вона усвідомить, яке чудо сталося на її очах. Дивлячись на дерево, на захід сонця чи на незрячу дитину, вона більше, ніж будь - хто інший, буде здатна побачити мою силу.
Я дозволю їй звідати речі так ясно, як сам їх відаю, і допоможу їй піднятися понад цим. Вона ніколи не буде самотньою. Я буду з нею в кожній миті й у кожному дневі її життя - вона ж бо виконуватиме свою працю так пильно, неначе б увесь час була при Мені".
"А святий покровитель?" - запитав ангел, приготувавшись писати.
Бог усміхнувся:
"Їй вистачить дзеркала".
(Ерма Бомбек)

Olesia
початківець
початківець
Повідомлень: 47
З нами з: 28 липня 2009, 19:56

Re: Історії для душі.

Повідомлення Olesia » 19 травня 2010, 21:28

Нагадай мені, Боже…
Написав о.Віталій

Нагадай мені, Боже, хворобою, що існують хворі, щоб умів їх розуміти і не забув про них.
Нагадай мені терпінням, Боже, про страждаючих, щоб не забув співчувати і плакати.
Нагадай мені приниженням, Боже, про відкинутих, щоб не возносився надто високо над іншими і не забув про забутих.Нагадай мені образою, Боже, про скривдженних, щоб не забув біль душі, коли виникне бажання когось образити.
Нагадай мені голодом, Боже, про бідних і знедолених, щоб не забув дивитись в очі потребуючим і підтримати їх чим зможу.
Нагадай мені, Боже, красою цього світу, щоб пригадав собі, що я є сотворений на Твій образ і подобу, і що покликаний продовжувати Твоє діло творення.
Нагадай мені гріхом, Боже, про грішних людей, щоб не осуджував їх, а співчував і молився за навернення.
Нагадай мені, Боже, радістю, що існуює радість, і щоб не забув, що життю потрібно радіти.
Нагадай мені, Боже, самотністю, щоб пам’ятав про осуджених несправедливо, щоб відчув на собі одинокість і покинутість і, щоб не забув душевний біль одинокої людини.
Нагадай мені, Боже…
Не забудь про мене, Боже.
Ти знаєш, що я часто можу захопитись тим, що мене віддалить від реальності життя.
Ти знаєш, як я потім блукаю, щоб повернутись до щоденності.
Тому нагадуй про те, що є довкола, що біля нас, що буває і в нас самих.

Коли – це все мене спіткає, то пригадай мені цю молитву, що я пригадав собі, що Ти мене пам’ятаєш...


http://www.rozdum.org.ua/?p=612

Аватар користувача
Just_me
Модератор
Модератор
Повідомлень: 1374
З нами з: 25 лютого 2010, 10:20

Re: Історії для душі.

Повідомлення Just_me » 29 травня 2010, 18:37

Господи,
не дозволь мені ніколи змарнувати мій біль, бо...
якщо помилятися і не робити висновки,
не підводитися після падіння,
грішити, не каючись,
не пробачати образ,
не бути пильнішим після отриманих ударів,
не ставати чутливішим, зазнавши страждань,
то страждання стає непотрібним, позбавленим сенсу.

(Короткі історії для душі. Бруно Ферреро)
Відповідей на всі питання у вас ніколи не буде. Це – нормально. Не мучте себе. Але ніколи не обманюйте хворих, даючи їм фальшиві надії. Джиліан Берн.

Аватар користувача
Вова
старець
старець
Повідомлень: 684
З нами з: 27 березня 2010, 12:52
Звідки: м. Тернопіль
Контактна інформація:

Re: Історії для душі.

Повідомлення Вова » 02 червня 2010, 17:48

Хіба це не дивно?

Хіба це не дивно, що 20-долларова банкнота здається такою великою сумою, коли жертвуєте її в церкву, але такою невеликою, коли ходите по крамницях?

Хіба це не дивно, коли 2 години в церкві здаються такими довгими і такими короткими, коли ви дивитесь гарне кіно?

Хіба це не дивно, що важко знайти слова у молитві, але це зовсім не проблема, коли ви розмовляєте з другом?

Хіба це не дивно, коли важко і нудно прочитати один розділ з Біблії, але так легко прочитати 100 сторінок популярного роману?

Хіба це не дивно, що кожен бажає отримати білети на перші ряди на концертах або іграх, але роблять все можливе, щоб сидіти (стояти) на останньому ряду в церкві?

Хіба це не дивно, що ви повинні знати про захід в церкві за 2-3 тижні до нього, щоби включити його до свого щоденного списку справ, але ви можете владнати цю проблему для інших подій в останню хвилину?

Хіба це не дивно, коли важко вивчити слово про Бога, щоб поділитися ним з іншими, але так легко вивчити, зрозуміти, поширити і повторити плітки?

Хіба це не дивно, що ми віримо всьому, про що говорять журнали і газети, але не довіряємо словам з Біблії?

Хіба це не дивно, що кожен хоче для себе місце на небі, але не кожен хоче вірити, робити чи говорити щось, щоб туди потрапити?

Хіба це не дивно, що ми надсилаємо всілякі жарти по e-mail-у і вони одразу передаються іншим, але коли збираємося надіслати повідомлення про Бога, то перш ніж поділитися цим з іншими, ми двічі розмірковуємо?

Це дивно, чи не так?
Каже бо Писання: Кожен, хто вірує в Нього, не буде засоромлений.

Аватар користувача
Olya
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 385
З нами з: 25 лютого 2009, 08:50
Звідки: м.Івано-Франківськ

Re: Історії для душі.

Повідомлення Olya » 03 червня 2010, 11:13

ЇЇ називали щасливицею.
Вона приходила на роботу завжди гарно одягнутою і з посмішкою на вустах. Ніхто не бачив її , щоб вона плакала чи була в поганому настрої. Вміла розвеселити і розрадити , але співробітники все шепотілися:
«Чому їй не посміхатися, у неї все добре. Вона щасливиця. Вдома чоловік, який напевно багато заробляє, бо дивись як гарно одягається. Напевне десь на заробітках, бо ми його ніколи за стільки років не бачили і говорити вона про нього не хоче».
«Та й чому їй не посміхатися - хіба в неї проблеми якісь є. От би пожила з моїм алкоголіком і сином бовдуром, - говорила інша своїй подрузі на обідній перерві»
Вона бачила зависливі погляди скрізь - серед подруг, серед співробітників і просто сусідів. Але на це не зважала, бо вона була з Ним, зі своїм любим Ісусом кожного дня в церкві, приймаючи св.Причастя, вдома, читаючи св.Письмо і під час молитви. Вона добре знала ці слова зі св. Письма : «Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені...» І пішла ..тепер знала, що все буде добре.....

Співробітки фірми зібралися на похорон біля старенького будинку, не наважуючись ніяк зайти і не вірячи, що сталася трагедія саме з нею, щасливицею. Начальник відділу тримав великий незручний вінок і трохи почекавши, таки зайшов, а за ним гусачком співробітники... В кімнаті на столі стояв гріб, а біля неї сидів у інвалідному візку якись чоловік і плакав. Збоку чулися слова «Відмучилася...».

На другий день співробітники прийшли на роботу і довго не могли розмовляти одні з одними. Вчора виявилася, що їх щасливиця, зовсім і не була такою. Чоловік інвалід, за яким потребувався догляд, стара хата, яка потребувала термінового ремонту, той одяг, що як потім виявилося був куплений в магазині вживаного одягу і найголовніше те, що сама жінка страждала від онкологічного захворювання і терпіла страшні муки - все це вразило співробітників. Кожен мовчки згадував її теплі слова, її розраду і любов, яку вона дарувала своїм лише поглядом. А найбільше їм згадувалися слова, які сказала мати покійної : «Вона не нарікала і не переймалася, бо мала щось дуже цінне Любов до Господа!»........

Оля Дідух
Розум людини обдумує путь її, але кроки її наставляє Господь.(Прип. Соломона 16:9)
Все буде добре!!!

Аватар користувача
Olya
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 385
З нами з: 25 лютого 2009, 08:50
Звідки: м.Івано-Франківськ

Re: Історії для душі.

Повідомлення Olya » 18 червня 2010, 10:37

Мар’яна.

Мар’яна сиділа в кафе за філіжанкою кави і задумливо дивилася у вікно. Все життя пропливало в неї перед очима. Ще вчора здорова і сильна - тепер на межі життя і смерті, адже саме сьогодні вона дізналася в лікарів, що в неї онкологічне захворювання.
Після цієї звістки Мар’яна спочатку ніяк не могла повірити, що це сталося справді з нею, потім вона наче в тумані натрапила на цю кав’ярню, замовила каву, смак якої вона чомусь не відчувала і думала, думала…
Так ціле життя в неї, немов гірка пілюля. Спочатку згадався інтернат, потім технікум, нестача грошей і такий легкий спосіб заробляння грошей –торгівля своїм тілом. Це колись здавалося їй нормальним, адже хто ще міг похвалитися такими грошима. Потім Італія – спочатку догляд за дітьми, а потім знову…(навіщо сидіти з сопливими чужими дітьми, а чи ще гірше доглядати за старими, як можна набагато легше заробити). Небажана вагітність – як грім з ясного неба, та нічого народила, а потім куди дитину з собою тягати («Я виросла в інтернаті і нічого,- думала вона тоді і бездушно віддала дитину – свою рідну кровинку).
Жінка не допивши каву вийшла на вулицю і йшла …довго…куди не знала… Аж тут вона опинилась навпроти церкви, біля Божого дому куди вона не заглядала ще з дитинства. І ноги самі понесли її туди. Мар’яна впала на коліна і зі сльозами на очах почала молитися як вміла, але вперше щиро. Вийшовши з церкви вона відчула полегшення і на другий день прийшла знову на Сповідь і на Літургію. Так в перервах між лікарняними процедурами, страшною хімічною терапією вона бігла до церкви і відчувала, що їй робиться все краще і краще на душі. Гіркоти додавало тепер тільки те, що її рідного синочка вже давно усиновили і вивезли за кордон. Тепер вона зрозуміла, що ця хвороба їй послана з Неба за всі ті гріхи, які вона зробила. Та вона ставала все сильнішою, вирішивши покінчити з колишнім сороміцьким життям і почате нове, чисте. Вона знала, що так швидко не спокутує свої гріхи і лише молилася.
Одного разу до лікарні завітали дві монхині. Мар’яна поспішила до них, шукаючи розради і вони їй допомогли – принесли молитвеник, показали, як молитися на вервечці і час від часу приходили і допомагали їй морально витримати і тілесний і моральний біль.
Минав час колись красива, а тепер полисіла і з темними кругами під очима сиділа жінка чекаючи появи лікаря.
- Лікування пройшло успішно, - сказав лікар. Тепер можна сказати, що ви почали поправлятися. Ну правда тепер треба дієту дотримуватися і……

Мар’яна йшла по дорозі посміхаючись стомленою усмішкою. Хоч її тіло і стало виглядати набагато гірше, але душа почала очищуватися. В неї появилися інші цінності в житті, вона зрозуміла, що Бог дав їй ще один шанс, а без цієї хвороби напевне його би не було. Тепер треба його використати з розумом, щоб більше не було соромно за прожиті роки.

Деколи здається, що Бог дає великі випробування, а насправді Він тебе рятує.

Оля Дідух
Розум людини обдумує путь її, але кроки її наставляє Господь.(Прип. Соломона 16:9)
Все буде добре!!!

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Re: Історії для душі.

Повідомлення Олюнька » 24 червня 2010, 14:26

Любов і кохання
В одній звичайні людській душі жили Любов і Кохання.
Вони були схожі, як близнюки, але вели себе чомусь по-різному. Кохання було від природи сліпим, Любов мала стопроцентний зір.
Коли Кохання впритул не помічало недоліків, Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи.
Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем.
Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду.
Коли кохання кричало „я не проживу без тебе!”, любов, тихо помираючи, відпускала на свободу.
Коли кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи.
Коли кохання, дивлячись в постаріле зів'яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи.
- Я тут безсила, - сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням.
- Чому ж так відбувається? – запитав молодий Ангел у старшого „колеги”, зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю душу.
- Все просто, - відповів Старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ.
- Все просто. Коли народилося Кохання – засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов – посміхнувся Бог. А посміхається він, повірте, не так часто :)
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

vitalko
старець
старець
Повідомлень: 987
З нами з: 25 березня 2009, 14:13
Звідки: Львів

Re: Історії для душі.

Повідомлення vitalko » 24 червня 2010, 17:13

Тут, радше, мова про закоханість а не про кохання, імхо.
"Для чого шукаєш ти для себе почесті в інших? Поважай сам себе, і ніхто не принесе тобі безчестя."
св. Йоан Золотоустий

Аватар користувача
прочанка
старець
старець
Повідомлень: 1692
З нами з: 18 червня 2009, 15:09
Звідки: Львів

Re: Історії для душі.

Повідомлення прочанка » 29 червня 2010, 16:57

ДРУЗІ
Давним-давно жили собі в Китаї двоє друзів. Один умів чудово грати на арфі, а другий був обдарований дуже рідкісним хистом слухача.
Коли перший, акомпануючи собі, співав про гори, другий казав:
- Я мовби бачу ті гори, неначе вони зводяться перед моїм зором.
Коли перший відтворював своєю музикою дзюрчання струмка, другий, слухаючи, мовив:
- Я чую, ніби вода струмує поміж каміння.
Проте одного дня той, хто вмів слухати, занедужав і невдовзі помер.
А друг його перетяв струни арфи й відтоді вже ніколи не грав.

Ми живемо лишень тоді, коли нас слухають. Найкращий дар, який можна піднести іншому, це НАСПРАВДІ вислухати його.
Не бійтеся!

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Re: Історії для душі.

Повідомлення Олюнька » 01 липня 2010, 10:44

Щасливі ті, що можуть сміятися над собою:

Вони ніколи не перестануть тішитись!

Блаженні ті, що можуть відрізнити муху від слона:

Вони врятуються від багатьох клопотів!

Блаженні ті, що вміють відпочивати і спати, не шукаючи оправдання:

Вони на шляху до мудрості!

Блаженні ті, що вміють мовчати і слухати:

Вони навчаться нового!

Блаженні ті, яким достатньо розуму, щоб не сприймати себе надто серйозно:

Їх найбільше цінуватимуть оточуючі!

Блаженні ті, що вміють сприймати малі речі серйозно, а серйозні – спокійно:

Вони далеко підуть у житті!

Блаженний ти, якщо можеш оцінити усмішку і забути похмурість:

Ти йтимеш сонячним боком вулиці!

Блаженний ти, якщо ти можеш побачити добрі наміри у поведінці інших, навіть якщо вона небажана:

Тебе можуть вважати дурнем, але такою є ціна доброчинності!

Блаженні ті, що думають перед тим, як діяти, і моляться перед тим, як думати:

Вони уникнуть багатьох помилок!

Джозеф Фойє
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Re: Історії для душі

Повідомлення Олюнька » 16 серпня 2010, 13:56

Зображення
Невіруюча людина назве це «чорною смугою», християнин – випробуванням. Перший пообіцяє тобі, що незабаром настане смуга біла; другий – розкаже про велике значення терпінь і неодмінну перемогу-воскресіння. Обидвоє – оптимісти, а ти? Ти йдеш, долаючи перешкоди, зносячи терпіння, підтримуєш у твоєму серці той слабенький вогник надії. Все буде добре…
І ось, нарешті, воно… твоє визволення. Радієш, бо усе зміниться на краще, все мусить бути добре!
Та стій, це ще не кінець. Насправді тільки тут починається твоє випробування, в той момент, коли ти стоїш на вершині і світ обіцяє тобі і славу, і багатство. Ти дочекався, залишилось зовсім мало – зробити перший крок і успіх в твоїх руках. Ти маєш вільну волю, можеш «ловити цей момент», такий шанс випадає нечасто. Ти вже готовий ступити перший крок і вже не знаєш де правда, де обман, фантазії-ілюзії – все змішується воєдино. Ти хочеш щастя і це твоє право. А як же Бог? Надокучливі думки не дають спокою. Хто в такий момент думає про Бога? Йду…
Стій! Хтось міцно хапає тебе за руку і відштовхує з вершини, саме тоді, коли ти вже готовий піти. Чому? За що? Ти так довго чекав цього, а тепер у найвідповідальніший момент все розлетілося на друзки, розвіялося як туман. Розчарування і зневіра охолоджують твій запал. Тепер по-новому дивишся на речі. Як можна було бути настільки засліпленим? Не помітити, що той крок з вершини назустріч славі і багатству, то крок у прірву? Куди ще можна йти з вершини гори?
Так, це був рятівний поштовх, тебе врятовано. Ликуєш, але в цій історії ще був Той, хто схопив твою руку. І все твоє єство наповнюється вдячністю, що «Він ангелам своїм волітиме про тебе, і вони візьмуть тебе на руки, щоб ти своєю ногою часом не спотикнувсь об камінь.” Звершилось. Дякую, Боже!!!
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ


Повернутись до “Добре Слово”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 0 гостей