Уривок з книги св.Альфонса Лігуорі "Велич і обов'язки священика" про священиче покликання :
СВЯЩЕНИЧЕ ПОКЛИКАННЯ
I
Покликання мусить походити від Бога
1. Потрібен Божий поклик, щоб вибрати який-небудь життєвий стан, бо без такого поклику було б дуже важко виконати обов’язки свого стану та спастися. Якщо для кожного життєвого стану потрібне покликання, то для священства воно є конечне. Хіба Сам Спаситель не каже: “Хто не дверима в кошару овечу входить, а деінде влізає, – злодюга той, розбійник!”. Той є злодієм, хто без покликання приймає Тайну священства, бо краде ласку, яку Бог не має наміру вділити йому. Св. Кирило Олександрійський каже, що Христос “називає злодіями та розбійниками тих, які насильно присвоюють собі гідність, котру Бог не бажав їм подати”. Ще св. Павло так висловився про це: “Честі ж цієї ніхто не бере сам собі, а лише той, хто покликаний Богом, як Арон. Так і Христос не Сам Собі присвоїв славу стати Первосвящеником, вона-бо від того, який до нього мовив: “Син Мій єси, Я сьогодні породив Тебе”.
Якою б не була людина ученою, кмітливою і святою, все-таки не сміє пхатися до святині, якщо Бог не покличе та не введе її туди. Навіть Ісусу Христу, який, напевно, був найбільш учений і святий поміж людьми, бо Він “повний ласки та правди” і в “Ньому приховані всі скарби мудрості та знання”, потрібний був Божий поклик, аби прийняти на Себе гідність священства.
Святі тремтіли перед священством, хоча Бог кликав їх. Св. Авґустин у покорі твердив, що це через його гріхи єпископ змусив прийняти рукоположення: “Це трапилося зі мною за мої гріхи”. Св. Єфрем Сирійський удавав божевільного, щоб його не змушували стати священиком, а св. Амвросій – вдавав із себе людину жорстокої вдачі. Чернець св. Амоній відтяв собі вуха та погрожував, що вирве собі й язика, якщо дальше будуть докучати йому, аби прийняв рукоположення.
Св. Кирило Олександрійський каже: “Знаю, що всі Святі боялися братися за цю Божу службу, як великого тягару”. Лякалися, бо священство видавалося їм страшним тягарем. Св. Кипріян запитує: “Хіба знайдеться хтось такий зухвалий і нерозумний, щоби ставати священиком без Божого поклику?”.
2. Ображає Божий авторитет той, хто без покликання пхається до святині, як і зневажає авторитет князя той ленник, що самовільно бажає стати міністром. Яким же зухвальством відзначається той підвладний, котрий без покликання, ба й проти царської волі, керує царською спадщиною, займається судочинством, верховодить військом, коротко кажучи, намагається бути заступником царя в не своєму царстві! Св. Бернард запитується: “Хто з вас без наказу, що більше, наперекір забороні якогось князя наважився б накладати на себе обов’язки й провадити справи? Яку ж службу виконують священики? Хіба вони не є “управителями царської палати”, – як називає їх св. Проспер; “вожді та керівники Христової отари”, – як каже св. Амвросій; “тлумачі Божого судочинства”, – додає св. Діонісій; “Христові намісники”, – вважає св. Іван Золотоустий?.
Хто ж наважиться без покликання стати Божим міністром? Св. Петро Хризолог каже, що піддані роблять злочин, як тільки бажають панувати в царстві. “Це злочин, коли слуга бажає царювати”. Називаємо зухвальцем того, хто без потреби вникає у справи свого ближнього, бажаючи керувати його добром, бо це право володаря визначати і вибирати керівників для вирішення своїх справ. А ти, – запитує Св. Бернард, – непокликаний Богом будеш пхатися до Його дому, щоб займатися Його справами та заряджувати Його добрими? Який же ж ти зухвалий, та і божевільний! “Пхаєшся без пошани, без покликання й запрошення!”.
Тридентський Собор каже, що Церква не вважає своїм слугою, а називиє того, хто не покликаний пхається до священства: “Святий Синод вирішив, що слід вважати не слугами, а злодіями та розбійниками тих, що не ввійшли через двері, тобто самовільно беруть собі цей уряд”.
Непокликаний священик буде трудитися, але мало йому користі з цієї праці, та й стане вона провиною для нього, коли для покликаних – буває джерелом заслуг. Уявім собі, що пан звелів слузі пильнувати хату, а слуга самовільно пішов працювати у винницю. Буде там трудитися, пітніти, але замість заплатити йому, пан покарає його. Так буде і з тими, що без покликання пхаються до священства. Господь не прийме їхньої праці, бо їм не доручив її. “Не до вподоби ви мені стали, – говорить Господь Син, – і не милі Мені приноси з рук ваших". Отож, Бог ще й карає подібних зухвальців, замість нагороджувати їх: “Хто ж не з левітів наблизиться до неї, тому смерть”.
II
Ознаки Божого покликання
3. Найперше, той, хто бажає стати священиком, повинен розслідити, чи Бог справді кличе його “бо велика це гідність, тому потребує Божого потвердження”. Св. Іван Золотоустий каже: треба розглянути ознаки, щоб переконатись, чи є в когось покликання Боже. Спаситель наголошує: той, хто бажає збудувати високу башту, спочатку робить розрахунки, аби оцінити, чи зможе завершити її: “Хто-бо з вас, коли захоче збудувати башту, не сяде перше й не порахує видатків, чи має чим закінчити, аби часом, як поставить підвалину та не спроможеться скінчити, усі, що бачитимуть те, не почали сміятися з нього, мовляв, цей чоловік узявся будувати, та не міг закінчити!”.
Які ж ознаки Божого покликання до священства?
Слід зазначити, що шляхетне походження не є ознакою правдивого священичого покликання. Св. Єронім каже, що слід зважати на праведність життя, а не на шляхетну кров, коли хтось бажає провадити людей до вічного спасіння. “Кермо душ треба повірювати святому життю, а не шляхетній крові”. Те саме твердить св. Григорій: “Нехай Божий вибір підтвердить їхнє життя, а не шляхетне народження”.
Воля батьків також не є ознакою правдивого покликання, бо вони не шукають у священстві добра для своїх дітей, а керуються власними інтересами й інтересами родини. Св. Іван Золотоустий каже: “Матері люблять тіла своїх дітей, але погорджують їхніми душами. Бажають їм добра в цьому світі, а не дбають про те, що буде в другому”. Слід пам’ятати, що нема більших ворогів, як рідня, коли мова йде про вибір життєвого становища, як це сказав Сам Христос: “І ворогами чоловіка будуть його домашні”. Потім додав: “Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене”.
Ах, скільки священиків побачимо між проклятими в дні суду, бо прийняли священичий сан, щоб догодити родині!
4. Дивно! Які тільки засоби не застосовує рідня, спонукана пристрастю чи родинними інтересами, щоби спинити сина, який бажає стати ченцем, коли Бог кличе його! Слід зазначити, що – назагал учать богослови – таке поступання рідні не є вільне від смертельного гріха. Погляньте до моєї “Маральної” – каже св. Альфонс. Більше того, родина допускається подвійного гріха. По-перше, батьки провиняються проти братньої любові, бо спричиняють велику шкоду покликаному; також кожний, хоч був би і чужий родині, допускає смертельного гріха, коли намагається відвернути когось від чернечого покликання. Прогрішуються вони теж проти любові, бо батьки зобов’язані дбати про духовне добро власних діточок. Деякі невчені сповідники кажуть каянникам слухатись батьків у справі покликання, та покинути його, якщо вони противляться йому. Це однодумці Мартіна Лютера, який твердив, що діти грішать, коли без дозволу батьків вступають до монастиря. Проте всі Святі Отці та Толедський Собор відкидають повчання Лютера. Згаданий Собор вирішив, що діти можуть вступати до монастиря навіть проти волі батьків, як тільки їм виповиниться 14 років.
Діти зобов’язані слухати батьків у справах виховання та зарядження дому. У виборі ж життєвого стану мають коритися Богові, вибираючи той стан до якого їх Бог кличе. Якщо ж батьки чинитимуть опір, діти повинні відповісти так, як Апостоли відповіли жидівській старшині: “Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога, – розсудіть!”.
5. Св. Тома виразно навчає, що діти не зобов’язані слухати батьків у виборі життєвого стану. Якщо ж мова йде про чернечий стан, то вони навіть не зобов’язані радитися з батьками, зацікавленість яких перетворює їх у ворогів. У таких випадках родичі не є приятелями, а ворогами, як сказав Господь: “Ворогами чоловіка будуть його домашні”.
І навпаки! Чого тільки не роблять батьки, щоб син, з Божим покликанням чи без нього, став священиком, коли це приносить родині користь. Скільки галасу, погроз, якщо син – докорений сумлінням – не хоче приймати рукоположення! Батьки-варвари! За св. Бернардом, їх слід назвати не батьками, а вбивцями: “Не батьки, а вбивці!”. Нещасні батьки! Нещасні й сини! Скільки людей через це будуть прокляті на Йосафатовій долині, бо – як скажемо пізніше – від виконаного покликання залежить вічне спасіння.
6. Ще раз повторюю: ані шляхетне походження, ані воля батьків, ані талант і здібності не є ознаками правдивого покликання до священичого стану, бо, крім здібностей, потрібне праведне життя, злучене з Божим покликанням.
Які ж ознаки Божого покликання до священичого стану?
Нараховуємо три головні ознаки:
1. Добрий намір
Добрий намір – це перша ознака правдивого покликання. До святині потрібно входити через двері, а ці двері – це Христос. Він Сам оголосив: “Я – двері для овець. Хто ввійде крізь Мене – спасеться”.
Отож, не є дверима: бажання подобатися батькам, доходи чи інші інтереси рідні або власна амбіція – тільки добрий намір, тобто бажання й рішення служити Богові, поширювати Його славу та спасати душі. Один Святий каже: “Це добрий знак, що Бог кличе, коли хтось не має злого наміру, але прагне стати священиком, аби служити Богові та спасати народ”. Не Бог, а диявол кличе того, хто керується честолюбністю, користолюбністю чи сподіваними почестями, як приступає до священства. Інший письменник каже: “Ти керуєшся честолюбністю чи бажанням збагатитися? Зітхаєш за почестями? Знай, що тебе не Бог кличе, а диявол спокушає тебе!”. Бог не поблагословить, а радше проклене того, хто приймає рукоположення з таких негідних мотивів. Св. Анзельм додає: “Обкрадає Божу славу той, хто пхається до священства, шукаючи в ньому власної слави, тому й не отримає благословення. Навпаки, прокляття спаде на нього”.
2. Знання та здібності
7. Здібності та відповідне знання – це друга ознака правдивого покликання. Священики мають бути учителями, які пояснюють народові Божий закон: “Уста священика мають берегти науку, і з уст його люди очікують повчання”. Сидоній Аполінарій слушно сказав: “Лікарі, що мало знають, убивають немало людей”. Священик-неук, особливо сповідник, що викладає людям фальшиву науку та дає хибні поради, спричинює руйнування багатьох душ, бо люди легко вірять священикам. Ось чому Іван Карнутський писав: “Не допускайте до священства нікого, хто не відзначається праведним життям і знаннями”.
Крім знання рубрик, щоб гідно відправляти Божественну Літургію, священик мусить бути ознайомлений із тайною покути. Щоправда, не кожний священик мусить бути сповідником**, – як сказано вище, – якщо в його місцевості немає великої потреби в них. Однак кожен священик зобов’язаний знати, як сповідати вмираючих, коли має юрисдикцію на це. Треба знати коли, як – умовно чи безумовно – необхідно розрішити хворого, яку накласти покуту, коли хворий підлягає якійсь церковній карі. Крім цього, священик має знати бодай загальні засади морального богослов’я.
3. Чесне життя
8. Праведне життя – це третя ознака правдивого священичого покликання. Отож, кандидат у священики має вести невинне, безгрішне життя. Апостол Павло вимагає, щоб він був вільний від всякого злочину, тобто бездоганний .
З постанов Нікейського Собору довідуємося, що колись не міг бути священиком той, хто вчинив хоча б один смертельний гріх: “Не дає їм права на священичий сан навіть факт, що вони висповідалися за свої гріхи”. Св. Єронім пише, що кандидат у священники має бути вільний від гріха не тільки під час рукоположення, але й щоб від часу свого хрещення тяжко не прогрішився: “Нехай не мучать його докори сумління, відколи відродився у Христі”.
Щоправда, згодом ця строга церковна карність злагідніла, все-таки хто раз прогрішився смертельним гріхом, той мусить довгий час чесно жити перед тим, як прийняти рукоположення. Отак навчає Папа Олександр III про диякона в листі до ремського архиєпископа. У ньому йшла мова про якогось диякона, що зранив іншого диякона. Якщо згаданий диякон, – пише Папа – дійсно покається за свій злочин, дістане розгрішення і відбуде покуту, то можна повернути його до давнього чину диякона. Згодом можна буде рукоположити його на священика, якщо вестиме досконале життя. Папа пише: “Зможеш висвятити його на священика, якщо досконало буде поступати і навернеться”.
Отож, учинить смертельний гріх той, хто прийме рукоположення, хоча знає, що він є рабом якоїсь грішної звички. Св. Бернард пише: “Жахаюся, як призадумуюся, звідки та куди йдеш, особливо, як не провів певного часу на покуті. Таж порядок вимагає, щоб найперше вилічив власне сумління, заки станеш лікувати чужі”.
Один давній письменник так висловлюється про тих зухвальців, що висвячуються на священиків, хоч у них багато лихих звичок: “Краще було б завести їх на смерть, аніж до священства”. Отже, зовсім не повинні висвячуватися ті кандидати, які затягнули якусь грішну звичку, бо св. Ізидор пише: “Не можна допускати до управління Церквою тих, що ще чинять блуд”.
9. Недостатньо бути вільним від гріхів. Хто бажає стати священиком, той мусить бути позитивно добрий, тобто ступати шляхом досконалості та вправлятися в чеснотах. Ми виразно заявили в моральному богослов’ї, і так, загалом, навчають богослови, що замало бути готовим до прийняття сповіді, щоб гідно прийняти тайну священства. Отож, такий кандидат, який без належної підготовки хоче прийняти рукоположення, як і сповідник, який дає йому розгрішення, допускаються смертельного гріха, бо кандидат у священики повинен не тільки позбутися смертельного гріха, аби бути гідним священиком. Він мусить мати позитивну доброту, як писав Олександр III: “Якщо досконало житиме і навернеться!”.
З цього бачимо, що виконана покута дозволяє поновлювати вже отримані духовні чини, але не дає права приймати новий сан. Так само думає й св. Тома, кажучи: “Рукоположення вимагає попередньої святості, через це не можна покладати тягар священства на які-небудь стіни. Ці стіни мусять бути висушені попередньою святістю, яка прогнала з них вологість вад”.
Св. Діонісій погоджується з цим твердженням: “У Божих справах ніхто не повинен ставати провідником для інших, якщо сам не стане подібний до Бога”. Св. Тома наводить свої думки: Перша: хто перевищує мирян гідністю, той мусить перевищувати їх святістю: “Не достатньо якої-небудь доброти, щоб бути гідним священиком. Потрібна надзвичайна доброта, щоб священики так святістю перевищували народ, як перевищують його священичою гідністю... Щоб гідно вступити до лав Христового народу, потрібна Божа ласка”.
Друга: рукоположення накладає обов’язок виконувати важливі обряди біля престолу. Вони ж вимагають більшої святості, ніж чернечий стан: “Рукоположення зобов’язує до участі у надзвичайно високих священнодійствах, якими священик служить Самому Христові в Пресвятих Тайнах; ось чому тут потрібна більша святість, ніж у чернечому стані”.
10. Апостол Павло заборонив висвячувати неофітів, тобто тих, що, як навчає св. Тома, не тільки віком, але й у досконалості – неофіти, Тридентський Собор видав розпорядження: “Нехай єпископи знають, що до священства слід допускати тільки гідних кандидатів і тих, що в старості ведуть бездоганне життя”. Святе Письмо каже: “Непорочне життя має вартість старого віку”.
Нема сумніву, що кандидати мусять вести зразкове життя, як твердить св. Тома: “Потрібно бути впевненими, що кандидат має потрібні чесноти”. Св. Григорій видав такий наказ щодо чистоти священиків: “Ніхто не сміє приймати священства, хіба що ті, чистота яких вже випробувана”. Папа бажав, аби випробування тривало декілька років: “Мусимо простежити, чи багато років кандидати ведуть стримане життя, щоб не загинули після рукоположення”.
Отже, бачимо, який страшний звіт мусять здати Богові парохи, котрі засвідчують, що кандидати приймали св. Тайни і праведно жили, хоч насправді добре знають, що згадані кандидати не приступали до св. Тайн, не подавали доброго прикладу, а радше були згіршенням для народу. Такі парохи відповідатимуть за всі гріхи цих злих священиків, хоч вони оправдуються, що робили це з любові до ближнього. Це не братолюбність, а брак любові до Бога та Церкви, бо парохи своїми свідченнями обманюють єпископів. Парох не має права покладатися на свідчення інших, не може видавати посвідчення, якщо не знає, чи клерик вів дійсно побожне життя та приступав до св. Тайн. Єпископ не може висвятити на священика того, хто не утверджений у чистоті. Подібно і сповідник також не може дозволяти на рукоположення своєму неповздержливому каянникові, якщо перший морально не впевнений, що він позбувся лихої звички і утвердився в чесноті чистоти*.
* У східному канонічному Праві “Особи” зазначено: “Священик, який бажає бути парохом, мусить відзначатися добрим життям, наукою, душпастирською ревністю, кмітливістю й іншими чеснотами та рисами, яких вимагає як загальне, так і партикулярне право, щоб міг добре керувати парафією” (Кан. 493). (Примітка перекладача).
III
Прийняття священства
без покликання – небезпечне
11. Багато богословів твердять, що ті, хто без покликання стають священиками, допускаються смертельного гріха. Св. Авґустин зауважив те саме, коли писав про кару, що впала на Хорея, Датана та Авірона, бо вони хотіли виконувати священичу службу, хоча не були покликані до цього. “Осуджено їх для прикладу, щоб ніхто не загарбував священства, не даного йому Богом... Подібна кара впаде на тих, що пхаються до єпископства, священства чи дияконату”.
Чому ж так буває? Бо стає зухвалим той, хто без Божого покликання пхається до святині. Він не матиме потрібної допомоги, а без неї йому буде дуже тяжко виконувати обов’язки свого стану, як пише Габерт, хоча, абсолютно кажучи, міг би виконати їх: “Йому буде дуже важко спастися!”. Буде він вивихнутим членом, що викликає біль, коли хтось послуговується ним: “Немов звихнений член у тілі, так він залишається у Церкві. Щоправда, він буде могти служити Церкві, але ця служба буде важкою та спотвореною”.
12. Такий чоловік піддає своє спасіння великій небезпеці. Єпископ Абеллі пише: “Нема сумніву: хто усвідомлює, що немає Божого покликання, а все-таки пхається до священства, той наражається на прокляття, бо грішить проти Святого Духа, а цей гріх, як відомо з Євангелії, дуже рідко прощається!”. Господь гнівається на тих, котрі без Його поклику хочуть керувати Його Церквою. “Панували, але без Мене..., тому Мій гнів спалахнув проти них”.
Св. Григорій Великий отак пояснює ці слова: “Вони панують самі від себе, а не з волі найвищого Царя. Бог не покликав їх. Жене їх жадоба. Вони не отримують влади, але радше виривають її з рук Царя”. Колись бували такі священики, що перед рукоположенням вживали різних засобів: підлабузництво, всілякі інтриги і благання, щоб тільки дістатися до священства, хоча не мали покликання, бо в них були тільки земські задуми. Горе цим нуждарям, каже Господь у пророка Ісаї: “Ой, горе дітям бунтівливим.., що плекають задуми та й не від Мене”. Христос прожене їх від Себе, коли вони в дні суду домагатимуться нагороди. “Господи! Хіба ми не Твоїм ім’ям пророкували. Хіба не Твоїм ім’ям бісів виганяли. Хіба не Твоїм ім’ям силу чудес творили?” І тоді Я їм заявлю: “Я не знав ніколи вас! Відійдіте від Мене, ви, що чините беззаконня! ”.
Щоправда, непокликані Богом священики – це Божі працівники та слуги, бо отримали священичі свячення у день рукоположення, але вони незаконні слуги і злодії, бо самовільно та без покликання влізли в Божу кошару. Св. Бернард каже, що вони не отримали ключів, але насильно забрали їх: “Насильно забираєте, а не отримуєте ключів, тому Господь скаржиться: “Вони панували, але без Мене”. Справді, вони будуть трудитися, але не дістануть за свою працю нагороду. Бог швидше покарає, ніж нагородить їх, бо незаконною дорогою вступили до святині. “Праця нерозумних засмутить їх, бо не знають, як іти до міста”.
Церква приймає тільки тих, кого Господь вибирає, і, вибираючи, чинить гідними, каже Св. Лев: “Церква приймає тих, кого Святий Дух приготував і Своєю ласкою зробив гідними слугами”. Водночас Церква відкидає тих, кого Бог не покликав, бо замість поліпшувати, вони псують інших, забруднюють Церкву та нищать її, як каже св. Петро Даміяні: “Ніхто так не шкодить Церкві, як священослужителі, яких Господь не покликав”. А далі додає: “Кожне рукоположення без покликання забруднює Церкву!”.
13. “Кого Він (Господь) покличе, ті наближаються до Нього!”. Бог приймає тільки тих, кого обрав Собі на священиків. Усіх інших прожене від Себе, бо не покликав їх. Святий Єфрем вважає проклятим того, хто без покликання наважився прийняти рукоположення. “Дивуюся, – каже він, – коли дивлюся на тих нерозумних людей, котрі без покликання пхаються до священства, хоч Божа ласка не кличе їх. Вони, бідні, не знають, що таким учинком готують собі смерть і вогонь”.
Св. Петро Блосій писав: “Хто помилився у покликанні, такий більше наражається на прокляття ніж той, хто порушує поодинокі заповіді”. Хто переступив якусь Заповідь, той може піднестись з упадку та завернути на добру дорогу. Однак, хто схибив з покликанням, той цілковито втратив дорогу. Тому, що більше подорожує він, то більше віддаляється від своєї батьківщини, бо ступає помилковим шляхом. На такому справджуються слова св. Авґустина: “Добре біжиш, тільки злою дорогою!”.
Слід пам’ятати про те, що говорив св. Григорій, що наше вічне спасіння головним чином залежить від того стану, до якого Бог покликав нас: “Від покликання залежить вічність. Чому ж це так?” Бо Боже Провидіння визначає кожному життєве становище і відповідно до нього приготує ласки та поміч: “Сила Святого Духа уділяється у такому порядку, який установив Сам Бог, а не так, як люди хочуть”, – пише св. Кипріян .
Ось у чому полягає призначення, пише Св. Павло: “А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і оправдав, а кого оправдав, тих і прославив”. Оправдання йде за покликанням, а за оправданням – вічне спасіння. Отже, не буде ні оправданий, ані прославлений той, хто не слухає Божого поклику. Тому отець Марія Ґраната слушно казав, що покликання – це головний рушій цілого життя. Якщо зіпсується головне коліщатко, то псується цілий годинник. Каже Св. Григорій Назіянський: “Якщо людина вибирає собі стан, до якого Бог не кличе її, тоді марнує ціле своє життя, бо вибирає собі лихе покликання, і тому бракуватиме їй потрібних ласк, які допомагають добре провадити життя”.
14. Св. апостол Павло наголошує: “Кожний має від Бога свій дар, один – такий, а другий – інший”. Бог уділяє людям ласки, щоб виконували обов’язки того стану, до котрого їх покликав. Так каже св. Тома й інші: “Якщо Бог дає комусь якісь здібності, то, водночас, наділяє всім тим, що потрібне, аби легко користуватися ними”. А в іншому місці зазначає: “Бог готує людину та дає їй усе, потрібне для того, до чого покликав її”. Св. Павло підтвердить те саме, кажучи: “Здібність-бо наша – від Бога. Він зробив нас здібними слугами Нового Завіту”. Якщо людина може виконувати уряд, до якого Бог покликав її, то також не здатною буде до його виконання і якщо не має на це Божого покликання.
Нога, яка помагає людині ходити, напевно не поможе їй бачити. Завдання ока – помогти нам бачити, тому воно не допоможе нам чути. Як може виконувати своє завдання той священик, котрого Бог не покликав до священства? Це сам Господь вибирає собі робітників, щоб вони управляли його винницею. “Я вибрав вас і призначив, щоб ви йшли й плід принесли”. Господь пояснює, що потрібно прохати людей, аби йшли жати, але, водночас, слід прохати господаря, щоб вислав робітників своїх: “Просіть, отже, Господа жнив, щоб послав робітників на жниво своє”. Саме тому Христос заявив: “Як Отець послав Мене, так і Я посилаю вас”. Св. Лев твердить, що Бог завжди допоможе людині, якщо покликав її до якоїсь праці: “Як Бог кличе, то й допомагає”.
Божественний Спаситель каже те саме: “Я – двері. Хто ввійде крізь Мене – спасеться. Увійде він, вийде – і знайде пасовисько!”.
Ввійде він без гріха, та із заслугою виконає свій уряд, бо він – священик, покликаний Богом. І вийде. Він знаходитиметься серед спокус і небезпек, але, з Божою допомогою, цілий і неушкоджений вийде з них. І пасовисько він знайде. В усіх своїх справах він отримуватиме особливі Божі ласки. Такий священик духовно буде рости, поки не дійде до досконалості, до якої Бог кличе його. Тому він зможе з довір’ям сказати: “Господь – мій Пастир: нічого мені не бракуватиме. Він випровадить мене на пасовисько”.
15. І навпаки, Бог залишить на вічну ганьбу та руїну тих священиків, яких Він не покликав працювати в Своїй Церкві. Господь каже через пророка Єремію: “Не посилав тих пророків: самі вони позбігалися!” І згодом додає: “Для того покину вас і виставлю вас на вічний сором і ганьбу, котрі ніколи не забудуться”.
Святий Тома каже, що Божа сила мусить підняти і перенести людину в надприродний порядок, щоб вона могла бути священиком, бо через священство людина стає святителем народів і намісником Ісуса Христа. Хто ж сам рветься до цієї гідності, то з ним трапляється те, що сказав Мудрець: “Як піднято його догори, то виявилося, що він дурень”. Може, цей чоловік був би добрим мирянином, якщо б залишився в стані світському. Однак буде лихий із нього священик, бо не має він покликання. Замість приносити користь, він завдаватиме шкоду Церкві, як це твердить про лихих священиків римський Катехизм: “Немає більш нещасного чоловік, аніж той, хто без покликання став священиком”, і немає також такого, хто більше шкодив би Церкві, ніж він”. Що ж доброго може зробити той, кого не покликано, щоб трудився в Церкві? Св. Лев каже: “Годі сподіватися, що добре закінчиться те, що погано почалося”. Святий Лаврентій Юстиніяні те саме запитував: “Який плід принесе зіпсутий корінь?”. Це ж оголосив і Божественний Спаситель: “Кожна рослина, яку не посадив Мій Отець Небесний, буде вирвана з корінням”.
Саме тому Петро Блосій писав, що для непокликаного священика рукоположення не є ласкою, а карою, бо легко повалиться та впаде у вогонь те дерево, що має слабе коріння в землі та відкрите на бурю. “Божий гнів, а не ласка спіткає такого, хто виставлений на вітер, хоч і не вкорінився сильно в чесноті”. Св. Бернард твердить, що не зможе бути вірний святині той, хто незаконно вступив до неї. Замість спасати душі, він вестиме їх на загибель і смерть. “Хіба належно поступатиме той, хто незаконно вступив? Він робитиме те, для чого прийшов, тобто убиватиме і розпорошуватиме”. Те саме сказав Ісус Христос: “Хто не дверима в кошару овечу входить, а деінде влізає, – злодюга той, розбійник”. А злодій тому закрадається, щоб красти, вбивати і нищити.
16. Дехто може відповісти: “Мало було б священиків, якщо б висвячували тільки тих, що мають вище наведені прикмети”. Четвертий латеранський Собор відповідає на їх закид: “Краще мати мало добрих, ніж багато поганих священиків”.
Св. Тома твердить, що Бог ніколи так не опустить соєї Церкви, аби забракло їй стільки добрих і здібних священиків, скільки необхідно щоб обслужити народи. Ведемо душі на загибель, замість спасати їх, якщо лихими священиками бажаємо зарадити потребам народів. “Не допомагаємо, але радше шкодимо їм такими священиками”, – додає св. Лев.
17. Що ж має чинити той священик, що без Божого покликання прийняв рукоположення? Чи повинен вважати себе проклятим, чи впасти в розпуку? Зовсім ні! Св. Григорій ставить таке саме питання, кажучи: “Я – священик без покликання! Що маю робити?”. І відповідає на своє питання: “Потрібно зітхати!”. Ось що мусить чинити він, щоб спастися. Він мусить “зітхати”. Це значить, що такий священик мусить плакати, ридати і покутувати й так усмиряти Бога, благаючи прощення за те, що без поклику зайшов до святині. Водночас мусить докласти всі можливі зусилля, аби праведно жити після рукоположення, якщо життя його не було добрим перед прийняттям тайни священства. Таку пораду дає св. Бернард: “Якщо не мав святості перед рукоположенням, то нехай здобуває її після рукоположення!”.
Отож, він мусить змінити поведінку, розмови, студії: “Добре поступай і доброго навчайся!”. Якщо такий священик невчений, то мусить учитися. Якщо любив світські розмови і забави, то повинен приділяти час розважанням, духовним читанням, відвідуванню церков тощо... Він мусить силувати себе, бо без покликання вступив до Церкви. Щоправда, він є членом Церкви, але вивихненим, тому мусить оздоровити себе, а це нелегке діло. Якщо ж він без покликання прийняв рукоположення і через це заслабий, щоб виконувати священичі чинності, то що тоді він має робити? “Нехай молиться!” – кажуть Габерт і Турнелі. Молитвою випросить поміч, на яку не заслуговує: “Бог з милосердя подасть йому ту поміч, яка покликаним належить по справедливості”. Ця порада співпадає з настановами Тридентського Собору: “Бог не накладає неможливих обов’язків. Як дає наказ, то велить чинити те, що нам під силу, і просить благати того, чого самі не можемо виконати, бо Він допомагає людям, аби вони могли зробити те, що Він наказав їм”.
А тут про вибір покликання. Паісій Святогорець, Слова , том4. :