Історії для душі

Євангеліє, розважання, проповіді, Житія, "історії для душі". Для читання, не для дискусій.

Модератори: Just_me, viter, Artur, ihor

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 03 жовтня 2011, 07:02

ДИВНИЙ КОНКУРС

… І незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було,
щоб знівечити те, що було, щоб жодне тіло не величалося перед Богом.



Тієї ночі солодощі в кондитерській крамниці "Під Максом" мали справжній бал. Усі були у своєму найліпшому вбрані. Увагу привертали фруктові пироги, торти, пампушки, пиріжки й тістечка, а також усе, що мало хоча б щонайменшу вартість у світі кондитерських виробів. І як це часто буває на таких зустрічах, кожен намагався перевершити іншого своїм виглядом.

У певний момент організаторка цього бенкету — товста Шоколадна Паличка, схильна надто серйозно сприймати себе, оголосила, що за мить розпочнеться особливий конкурс.

— Так, пані й панове,— розпочала вона,— для того, щоби підвищити культурний і духовний рівень нашої зустрічі… У цей момент група неотесаних солодких булочок вибухнула нестримним сміхом у відповідь на помпезний стиль промови Шоколадної Палички.

— Ми, члени організаційного комітету, подумали, що добре було би цієї ночі провести для гостей інтелектуальний турнір. А оскільки останнім часом стали популярними релігійні теми, то ми вирішили, що найвідповіднішою темою інтелектуального турніру могло би бути запитання: "Чому Бог мене створив?" (звісно внаслідок прохань натхненного кухаря). Цього разу вишукане тістечко, яке по-французьки називають Vol-au-vent, поблажливо захихотіло, почувши таке дотепне формулювання.

— Кожен учасник змагань повинен буде продемонструвати свої інтелектуальні здібності,— продовжувала Шоколадна Паличка,— а для цього йому доведеться переконати гостей у тому, що його релігійна роль у плані спасіння важливіша за своїм значенням від ролі всіх присутніх тут. Тобто кожен муситиме продемонструвати, що Бог мав вищу й далекосяжнішу мету, створюючи саме його, а не інших членів кондитерської спільноти. Чи все зрозуміло, пані й панове?

Всі гості словом або жестом дали знати, що дуже добре зрозуміли правила гри.

— Якщо так,— додала на закінчення Шоколадна Паличка,— то оголошую конкурс відкритим. Хто першим хоче взяти слово й, скористатися нагодою, розповісти, чому на його думку, Бог створив його та в якому сенсі його існування з релігійного погляду важливішим, ніж будь-кого іншого зі світу кондитерських виробів?

За хвилю, після того, як затихли вигуки й коментарі з приводу несподіваного перебігу зустрічі, на сцену вийшов Ангел – тістечко з формами і розпочав турнір. Одразу ж розмови стихли, й усі спрямували свої погляди на солодкого Ангела. А він почав вагатися, немов його терзали різні почуття.

— Дорогі солодощі,— сказав він,— усі ми знаємо про ті спустошення у світі, які від незапам’ятних часів спричиняв матеріалізм.

Далі Ангел широко розвинув цю тезу й проілюстрував її прикладами.

— Через те, що люди надмірно турбуються матеріальним справами,— продовжував Ангел,— Бог вирішив піднести людський розум до вершини духовного життя. Для цього Він створив мене. Як ви добре знаєте, я дуже легкий, пухнастий і білий. Мене не зробили з важкого травного жиру чи жовтків. Усе в моїй субстанції вказує на летючі властивості духа: прозорість, легкість, свободу. Чи ж відтак не я є з-поміж солодощів найсильнішою зброєю Бога в Його постійній боротьбі проти пасток матеріалізму?

Публіка зустріла цей виступ оплесками сповненими щирої поваги. Ангел, безперечно, був дуже переконливим, і багато солодощів схилялися до думки, що жоден із наступних учасників не перевершить його в красномовстві. Хто ж із кондитерських виробів міг би мати важливішу функцію в плані спасіння, ніж той хто підносив людський розум до вершин духовного життя?

Наступним учасником змагань був Пампух, який завжди говорив по-діловому й конкретно. Він розпочав виступати без жодного вступу.

— У людському серці є порожнина,— промовив до притихлих слухачів,— і зроблено це задумом Божим. Згідно з Його споконвічним планом спасіння, люди не можуть насититися тимчасовим: грошима, владою, приємностями, почуттям безпеки чи приятелями. Та порожнина має залишатися вільною. Для одних вона може стати джерелом страху або нудьги, якщо залишиться бездонною прірвою, для інших джерелом тривалої радости, якщо її заповнить Бог. Одно слово, людина схожа на пампушок. Пампух – це не пампух, якщо він не порожній усередині. Хтось міг би також сказати, що пампушок не реалізував себе, якщо дозволив, щоби порожнеча залишилася заячою прірвою. Натомість він виконає своє призначення, якщо його вхопить голодна дитина й заповнить цю порожнечу своїм пальцем.

Усі слухали з хвилюванням, здивованні, що Пампух здатний на такі глибокі роздуми.

— А отже,— продовжував промовець,— Бог створив мене, щоби нагадати людям про їхнє основне покликання. Так, пані й панове, кажу це з гордістю й, оцінивши всі "за" і "проти", моє покликання як пампуха перевищує місію кожного з вас, бо є нічим іншим, як образом найглибшої туги людини за тим, що одного дня її заповнить палець Божий.

Після цього сильного виступу залунали бурхливі оплески. Багато прихильників Ангела під впливом такої переконливої аргументації змінили думку й перейшли на бік Пампуха. Дійсно, який ще вид солодощів міг би похвалитися важливішою роллю, ніж ця, в якій втілилося фундаментальне покликання людини?

Третім учасником змагань був Дамський Пальчик, який вирізнявся лагідною мовою. Він одраз прихилив на свій бік серця присутніх делікатністю й скромністю.

— Я ніколи, з огляду на досвід двох моїх попередників, не насмілився би взяти слово,— промовив він дзвінким голосом,— якби мав говорити лише від свого імени. Однак це не так. Як Дамський Пальчик я переставляю сьогодні Нашу Пані, як Її всі називають. Я упевнений що ніхто не піддасть сумніву Її головну роль в історії спасіння. Безперечно,— солодко усміхнувся Дамський Пальчик до слухачів,— можна нагадати загальновідому істину, що відколи існував Божий план, "Вона встромила палець у кожний фруктовий пиріг". Як Божа Мати Вона почала передавати світові Божу благодать. Чи ж може бути більше покликання? А все це відображається на мені – Дамському Пальчикові.

Він зробив паузу, і на мить немовби відчув докори сумління через брак покори:

— Без сумніву, скажете, що мій звичайнісінький вигляд ледве чи пасує до такого високого покликання. Я згоден із вами. Однак факт залишається фактом: Бог створив мене, щоби підтримувати в людських серцях відповідну побожність до Нашої Пані, найбільшої зі всіх створінь, які коли-небудь існували.

І знову залунали гарячі оплески як нагорода за ці слова, і всі присутні зрозуміли, що вже тепер дуже важко було б вибрати з-поміж Ангела, Пампушка й Дамського Пальчика та вирішити, хто з них виконує найвеличнішу місію. Однак їхня невизначеність з часом мала ще більше посилитися, адже до кінця змагань ще далеко, а чергові суперечки були такі ж сильні, як перші три, якщо не ліпші. Відтак слухачі мали ще оцінити ґрунтовність тверджень галяретки, вершків, булочок, коржика, еклера, бабки та багатьох інших мешканців кулінарної крамниці "Під Максом".

Минуло багато часу. Виступили всі, крім мовчазної постаті, яка скромно трималася осторонь. Це була звичайна буханка хліба. Коли колеги зауважили, що з-поміж усіх зібраних тільки вона не брала слова, наполягли, щоби виступила.

Неохоче, що було дуже помітно, Хлібина погодилася на їхні вмовляння.

— Чому Бог створив мене? – запитала замислено. – Що ж, думаю, що в Його планах було створити дуже звичайне й просте, що можна було би легко спекти й дешево купити. У цю мить Хлібина усміхнулася, з подивом дивлячись на своїх слухачів.

— Однак,— продовжувала, коли Бог визначився, ви всі вже були, такі пишні зі своїми смачними прикрасами. Ви були занадто гарні й незвичайні для Його задуму. Відтак Він створив мене, найменший і найнезначніший кондитерський виріб з-поміж усіх, щоби я ставав тілом Його Сина під час Євхаристії. – Потім, немов перепрошуючи, додав. – Безперечно, якщо Бог замислив би щось ще звичайніше й простіше, то створив би дещо інше.

Хлібина зійшла вниз, не наголошуючи, як це робили інші, на своїй винятково важливій ролі в історії спасіння. Зрештою, і не мусила його робити. Всі присутні й без цього зрозуміли, що її функція була, без сумніву, найважливішою за всі можливі. Запанувала гнітюча тиша, бо всім учасникам змагань стало соромно, що звичайний хліб виявися найліпшим. Однак незважаючи на свої почуття, привітали Хлібину щирими оплесками й, вигукуючи привітання вручили їй першу нагороду. Врешті, солодощі теж мають своє розуміння fair play (чесної гри).

Однак, відчуваючи загальне збентеження Шоколадна Паличка швиденько перейшла до наступного пункту програми. Вона не була до кінця впевнена, чи врешті-решт, ці змагання були доброю ідеєю, але мала надію, що продовження вечора дозволить швидко забути про турнір красномовства.

— У всякому разі,— прошепотіли вершки, які любили попліткувати, своєму сусідові,— хліб завжди є хлібом, без огляду на те, чи їдять його під час Тайної Вечері, чи ні.

Вершки висловили думки багатьох інших солодощів, які потаємно тішилися, що є більшим, аніж звичайний хліб, попри те, євхаристійний він чи ні.

Так вони собі думали. Що ж, не треба цьому дивуватися, адже ми всі знаємо, що солодощі загалом – марнославні. А якою була б їхня зарозумілість, якби Ісус обрав когось із них своїм тілом! Вибір хліба справді був мудрим.

У цій Історії – наука для всіх нас. Якщо коли-небудь нам випаде відіграти значну роль в історії спасіння, то це буде можливо тому, що ми є звичайним і простим матеріалом, нічим не ліпшим від звичайного хліба. Ця думка отвережує. Чи не так?



Ніл Ґвілемет. "Історії для душі: Лагідний подув"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 04 жовтня 2011, 06:19

КІМНАТА

Звичайно я не розповідаю свої сни іншим людям, але я хотів би поділитися з вами одним незвичайним сном, який мені один раз приснився.

Як християни ми добре «знаємо» такі речі як «Бог любить мене» і «Христос умер за грішників». Ми чули про це багато разів, але пил звичного може затемнити велич і глибину цих простих істин. Ми повинні здути з них цей пил і нагадати самим собі – яку життєву силу вони в собі несуть.

Сон, що мені приснився в сіру, холодну ніч, як би підбив підсумок тому, що Ісус зробив для мене і для вас.

Я хочу розповісти цей сон, тому-що нам потрібно завжди пам’ятати про Божу благодать.

Мені снилося, що я знаходжуся в якійсь кімнаті. Там не було меблів, крім одних стелажів уздовж однієї стіни, що були заповнені невеликими коробками. Це було схоже на бібліотечні каталоги, де перелічуються назви книг і імена авторів за абеткою. Стелажі були цілком заповнені, від підлоги до стелі, і здавалися нескінченними у всіх напрямках, і вони мали кожен свою назву.

Коли я підійшов ближче, перше, що звернуло мою увагу, це напис на одній з коробок «Дівчата, що мені подобалися». Я відкрив її і почав схвильовано перебирати картки, що там знаходилися. Я швидко закрив цю коробку, шокований тим, що я дізнався про всі імена, що знаходилися там.

Я відразу зрозумів, де я знаходився. Ця кімната являла собою систему нескінченного каталогу мого життя. Тут були зібрані записи всіх моїх дій, від великих до самих незначних, так детально, що навіть моя пам'ять не змогла б змагатися.

Почуття подиву і цікавості, змішане з жахом, переповнювало мене, коли я почав навмання відкривати ці коробки і виявляти їхній уміст. В одних я знаходив радісні і приємні спогади, інші приносили таке почуття сорому і жалю, що мені хотілося увесь час оглядатися – чи не бачить цього хтось ще.

Поруч з коробкою за назвою «Друзі» знаходилася коробка: «Друзі, яких я зрадив». Назви були такі різні, - одні стосувалися звичайного, повсякденного життя, інші були трохи дивними: «Книги, що я читав», «Неправда, що я говорив», «Розрада, що я приносив», «Жарти, над якими я сміявся». Деякі були майже смішні у своїй точності: «Те, що я кричав на своїх братів». При читанні інших мені було не до сміху: «Те, на що я скаржився, коли жив з батьками», «Речі, що я зробив у гнів». Я не переставав дивуватися змісту. В одних було більше карток, чим я очікував. В інших – набагато менше, ніж я сподівався.

Я був вражений величезним обсягом життя, що я прожив. Чи був би в мене у мої двадцять років коли-небудь час, щоб написати кожну з цих тисяч, мільйонів карток? Але кожна картка говорила правду. Кожна була написана моїм почерком. На кожній стояв мій підпис.

Коли я відкрив коробку з написом «Пісні, що я слухав», я побачив, що картки вже просто не вміщуються. Вони були дуже тісно упаковані одна до одної і навіть після того, як я пройшов два чи три метри, я не зміг знайти кінця цієї коробки. Я закрив її, з соромом не стільки якої якості була музика, але від того, скільки часу було на неї витрачено.

Коли я підійшов до коробки з написом «Похітливі думки», я відчув як тремтіння пройшло по моєму тілу. Я відкрив коробку лише на мить, не палаючи особливим бажанням довідатися її розміри, і витяг одну картку. Я здригнувся від детального змісту. Мені стало боляче від думки, що такий момент міг бути записаний.

Раптово на мене нахлинуло майже тваринне почуття сказу. У голові звучала одна-єдина думка: «Ніхто не повинен бачити ці картки! Ніхто ніколи не повинен бачити цю кімнату! Мені потрібно знищити їх!»

У божевільному сказі я накинувся на ці коробки. Їхні розміри мене не хвилювали. Я повинен спалити всі ці картки. Я перевертав коробки, але як я не намагався, я не міг витрусити їхнього вмісту на підлогу. Мені вдалося витягти одну картку, але я не міг порвати її, тому що вона була така тверда як сталь.

У повному розпачі, знищений і абсолютно безпомічний, я поставив коробку на місце. Навпроти цієї стіни було написане моє ім’я. Глибокий і жалісний стогін вирвався з моїх грудей.

І потім я побачив це. Маленька коробочка, що називалася «Люди, з якими я поділився Євангелієм». Вона виглядала яскравіше, ніж всі інші, новіше, начебто нею майже не користувалися. Картки, що там знаходилися, я міг легко порахувати, і вони вільно б помістилися б в одній руці.
І потім прийшли сльози.

Я почав плакати. Ридання були настільки сильними, що від болю звело шлунок і мене усього почало трясти. Я упав на коліна і плакав. Я плакав від сорому, від нищівного сорому, що поглинав мене. Стелажі миготіли перед моїми залитими сльозами очима. Ніхто ніколи не повинен знати про цю кімнату. Я повинен закрити її і сховати ключ.

Але коли прийшли сльози, я побачив Його. Ні, будь-ласка, тільки не Він. Тільки не тут. О, хто завгодно але не Ісус.

Я безпомічно дивився як Він почав відкривати коробки і читати картки. Я відвернувся, я не міг цього винести, я не міг дивитися на Його реакцію.

На мить я повернувся, подивися на Його обличчя, і побачив сум набагато глибший за мій. Здавалося, Він має намір йти до самих гірших коробок. Навіщо, навіщо Йому потрібно читати все це?

Нарешті Він повернувся і подивився на мене, стоячи в іншому кутку кімнати. Він дивився на мене з глибоким жалем в очах. Але в цьому жалі не було гніву до мене. Я опустив голову, закрив обличчя руками і знову почав плакати. Він підійшов і обняв мене. Він міг би сказати так багато. Але не сказав ні слова. Він просто плакав разом зі мною.

Потім Він встав і знову підійшов до стелажів. Він брав коробку, одну за іншою і позначав кожну картку своїм ім’ям.

«Ні!» - закричав я, підбігаючи до Нього. Усе, що я міг сказати було «ні, ні», я вирвав картку з Його рук. Його ім’я не повинно бути на цих картках.

Але воно було там, написано яскравою, червоною, майже живою фарбою. Ім’я Ісуса покривало моє ім’я. Воно було написане Його кров’ю.

Він ніжно забрав назад картку з моїх рук. Він посміхався сумної посмішкою і продовжував підписувати картки.

Не думаю, що зможу коли-небудь зрозуміти, як Він зробив це так швидко, але в наступну мить Він вже підписував останню картку і йшов до мене. Він поклав Свою руку на моє плече і сказав: «Здійснилося».

Потім Він вивів з цієї кімнати. В дверях не було замка. Там залишилися лише порожні картки, які мені потрібно було заповнити…
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 04 жовтня 2011, 06:21

ТРИ ДОМІВКИ

Колись жила собі людина, яка була така маленька, як вушко голки. А може, ще менша. Була дуже малесенька, але сильно хотіла вирости!

Подумати тільки: усього п'ятнадцять днів, відколи почала жити, а виросла у 125 разів! Важко повірити? А втім, це правда. Мешкала вона у збудованій спецально для неї домівці. Це була дивна домівка, яка ходила містом, бігала, лягала на землю, домівка, яка засинала увечері і прокидалася рано-вранці. Ця домівка була чудова і затишна, але мала великий недолік: було у ній так темно, як у зав'язаному мішку. У ній не можна було нічого побачити: ні мурахи, ні коня, ні автомобіля.

— Досить,— сказала одного дня маленька людина, просидівши у цій домівці дев'ять місяців, - хочу звідси вийти, хочу звідси вийти...
Почала розпружуватись, проштовхуватись... аж нарешті вибралась назовні!

— О, тепер можу бігати, гратися, купатися і плавати... Це щось цілком інше, не таке, як моя попередня доміка! Тут є сонце, рослини, квіти і сніг...

Вісімдесят років щоранку людина прокидалась, здіймала вгору руки і казала: "Яка чудова ця земля!"

Була задоволена і щаслива.

Проте одного дня знову засумувала.

Бачила, як сходить сонце, щоб увечері знову зайти; бачила, як дерева гублять своє листя і стають знову негарними; бачила, як квіти в'януть і як сніг перетворюється на болото!

Почала тоді знову мріяти про нову домівку, у якій всі дерева були б завжди зеленими, а квіти - завжди червоними, у якій сніг був би завжди білим і сонце завжди світило б.

І саме тоді, коли мріяла про таке, прийшла по неї смерть.

Усі дуже за нею плакали. Проте вона дуже раділа! Сміялась так, що важко повірити, сміялася і сміялася...

Адже одразу по смерті відчинилися перед нею двері домівки, у якій було напрочуд гарно. Добрий Батько — уособлення істинної Любові — пригорнув її; чудова Мати — уособлення істинної Радості — поцілувала її.

Поцілувала її, взяла за руку і мовила: "Ходімо, радітимеш разом з нами! Глянь, тут усе нове: нова земля, нов зірки. Ходімо!"

Людина ніяк не могла цього зрозуміти:

— Хіба я не померла?

— Ні, ні, — озвалися до неї тисячі голосів,— живеш, живеш вічно!

Від великої радості людина бігала по безкраїх луках, встелених квітами, які ніколи не в'януть, під сонцем, яке ніколи не заходить.

Нарешті я вдома, — кричала, — нарешті я вдома!



Ось так закінчується оповідь про три домівки. Ця оповідь є правдою; вона про тебе і про мене.

Оповідь про всіх людей, котрі ходять поцій землі й час від часу дивляться на небо.
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 04 жовтня 2011, 06:25

ЧИСТА КРОВ

День закінчується, і змучений, ти повертаєшся додому. Вмикаєш радіо. Чуєш коротке повідомлення про те, що в малому індійському селі кілька жителів померло від грипу. Слухаєш це з легкою байдужістю – троє чи четверо померли?!...цікаво, надсилають туди лікарів, щоб дослідили всі обставини. Той вірус грипу невідомий. Однак не замислюєшся над цим.

Неділя. По дорозі з церкви знову чуєш те саме, цього разу мова йде не про три чи чотири селянина, але тридцять тисяч мешканців гір в тій самій частині Індії. Ввечері про це показує телебачення. СіЕнЕн показує короткий сюжет. Спеціалісти з Відділення контролю захворювань з Атланти вирушають до Індії... Такої епідемії ще ніде ніколи не було.

До ранку понеділка – це вже головна новина. Вже не тільки Індія, але Пакистан, Афганістан і Іран. Читаєш про це всюди, називають цю хворобу „Таємничий грип”. Президент коротко прокоментував це, що він і всі інші моляться в надії, що все закінчиться добре. Однак всі вже замислюються: Як цьому запобігти?

Тоді Президент Франції зважується на крок, який шокує Європу. Він закриває кордони своєї держави. Авіарейси з Індії і Пакистану та всіх країн, де зареєстровано хворобу, скасовуються.

Тієї самої ночі, перш, ніж лягти спати, вирішуєш ще трохи подивитись СіЕнЕн. Ти приголомшений, коли жінка, яка плаче, і слова якої перекладають з французької на англійську, говорить: ”Маємо чоловіка, який лежить у паризькій лікарні і помирає від „таємничого грипу”. Це вже прийшло до Європи. Починається паніка. Вже відомо, що коли отримаєш інфекцію, можеш носити її в собі тиждень, аж поки з’являться якісь симптоми. Потім маєш чотири дні нехарактерних симптомів. І потім...вмираєш.

Великобританія закриває свої кордони, але, на жаль, запізно. У вівторок вранці Президент США оголошує: „З огляду на загрозу для безпеки країни, всі польоти до і з Європи та Азії скасовуються. Якщо ваші близькі є за кордоном, мені прикро. Не можуть повернутися доти, доки не знайдемо ліків від цієї хвороби.”

Протягом чотирьох днів весь народ охоплений надзвичайним страхом. Люди купують маски на обличчя. Люди розмовляють про те, що станеться, коли епідемія прийде до нас. А хтось говорить, що це кара Божа.

Вечір середи. Перебуваєш в церкві на молитовній зустрічі, коли хтось вбігає з парковки і кричить: „Включіть радіо! Включіть радіо!” Церква слухає маленьке радіо на батарейці з приставленим до нього мікрофоном. І найсвіжіша новина: дві жінки знаходяться в лікарні на Лонг Айленді і вмирають від таємничого грипу.

Здається, що протягом кількох годин це розповсюдилось по всій країні. Люди працюють 24 годин на добу, щоб знайти ліки. Однак ніщо не допомагає. Каліфорнія, Орегон, Аризона і Флорида...Так, ніби наступає з усіх сторін.

Несподівано з’являється звістка: Код розшифрований! Може бути знайдений порятунок! Можна створити вакцину! Потрібна тільки кров когось, хто не інфікований.

На всьому Середньому Сході, через усі канали зв’язку передають спеціальний випуск новин, де до кожного звертаються з проханням вчинити одну просту річ: поїхати до лікарні в центрі і здати кров на аналіз. Це все, про що просимо. Коли почуєте звук сирени, з’їдьте на узбіччя, вийдіть з машини, але водночас будьте обережні.

Напевне, коли ти і твоя родина потрапляєте туди, вже пізній вечір – п’ятниця, а дорога довга. Там зустрічаєте медсестер і лікарів, які проколюють пальці, беруть кров і заліплюють ранки пластиром. Твоя дружина і діти теж там. Беруть у вас кров на аналіз і кажуть: „Чекайте на парковці. І коли назвуть ваші прізвища, можете бути вільні і їхати додому!”

Стоїш переляканий разом з усіма своїми сусідами, думаючи про те, що відбувається, і чи це вже кінець світу.

Раптом молодий чоловік вибігає з лікарні, вигукуючи щось. Витягає він табличку з іменем і прізвищем, і махає нею. Що? Кричить знову! А твій син тягне тебе за куртку і каже: Тату, це я!

Поки ти зорієнтувався, забрали твого сина! – Хвилину, зачекайте!

Але вони кажуть: Все гаразд. Його кров незаражена. Його кров чиста. Мусимо переконатися, чи він не хворий. Гадаємо, що він саме той, кого шукаємо.

П’ять напружених хвилин. Виходять лікарі і медсестри, обіймаються. Деякі сміються. Це перший раз за багато днів, коли бачиш когось, хто сміється. Якийсь старший лікар підходить до тебе і каже: „Дякую Вам. Кров Вашого Сина ідеальна. Його кров вільна від інфекції, вона чиста. Тепер можемо створити вакцину.”

Звістка швидко розповсюджується по парковці, заповненій людьми. Одні радісно кричать, інші моляться, а ще інші сміються і плачуть.
І тоді сивий лікар відводить тебе і твою дружину вбік і каже: „Чи можна вас на хвилинку? Ми не знали, що донором буде дитина і нам потрібен... Ваш підпис на документі, що посвідчує згоду.”

Вже починаєш підписувати, коли помічаєш, що колонка з кількістю мілілітрів крові, яку мають взяти, порожня. – С-с-скільки мілілітрів?

І власне, тоді усмішка зникає з обличчя лікаря і він каже: „Ми не уявляли, що донором буде дитина. Ми не були готові. НАМ ПОТРІБНА ВСІ КРОВ!!!

- Але, але...

- Ви не розумієте. Ми говоримо про кінець світу. Прошу Вас підписати. Нам потрібна вся кров – нам потрібно все!

- Чи не можете зробити йому переливання крові?

- Якби у нас була неінфікована кров – могли б. Чи можете Ви підписати?

У тиші підписуєш. Потім вони пропонують: „Хочете побути з ним хвилинку, перш ніж ми розпочнемо?”

Чи можеш повернутися? Повернутися до кімнати, де він сидить на столі і питає: Тату? Мамо? Що відбувається? Чи можеш взяти його руку і сказати: Синку, твоя мама і я любимо тебе, і ми б ніколи не дозволили, щоб з тобою щось зробили, якби так не було треба. Чи це розумієш?

І коли старший лікар повертається і каже: „Мені прикро. Вже маємо починати. Люди у всьому світі вмирають. Чи можеш вийти? Чи можеш вийти, коли він каже: Тато, мама, чому мене залишаєте?”

А наступного тижня, коли у них відбувається церемонія вшанування твого сина, хтось спізнився, бо проспав, інші взагалі не прийшли, бо поїхали на озеро, а деякі прийшли з награною усмішкою і вдають, що їм це небайдуже...

Чи тоді тобі не хотілось би зірватися і заволати: МІЙ СИН ПОМЕР! ЧИ ТЕБЕ ЦЕ НЕ ЦІКАВИТЬ?

А чи не так каже Бог: МІЙ СИН ПОМЕР! ЧИ НЕ ЗНАЄШ, ЯК СИЛЬНО ПРО ТЕБЕ ПІКЛУЮСЯ?
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 04 жовтня 2011, 06:30

НЕСПОДІВАНКА

Був він людиною чесною, представником мовчазної більшості, суворим з жінкою і дітьми, членом расистської ліги, тому що вважав за краще, щоб “чорні залишалися у своїй країні”. Але як буває з усіма, він також помер.
Він сміливо підійшов до воріт раю і постукав.
Ангел чемно привітався з ним та завів до приймальні. Сів за комп’ютер, набрав ім’я новоприбулого, прочитав на екрані відповідь і сказав:
– Мені неприємно говорити про це, але ви мусите побути трохи в чистилищі.
– Тут якась помилка! – скрикнув той чоловік. – Я завжди був чесний, зразковий...
– На жаль, нічого не можу зробити, – відповів ангел.
– Хочу говорити безпосередньо з НИМ! – рішуче сказав чоловік і попрямував до дверей, що були за плечима ангела.
– Воля ваша, – сказав ангел. – Але на вас чекає цікава несподіванка.
– Яка? – спитав чоловік.
– ВІН – ЧОРНИЙ, – посміхнувся ангел.

Коли потрапимо “туди”, приготуймося до несподіванок.

Б.Ферреро. Збірка "Троянда також важлива"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 05 жовтня 2011, 05:49

"Але він – голий, сказала дитина".
Г.Х. Андерсен, "Голий король"
Нашим покликанням … є чинити те, що зробила дитина, і повторювати, що король – голий.


Томас Мертон

РЕКЛАМНЕ АГЕНСТВО “ЩИРА ПРАВДА”

Ренді виконував чорну роботу у великому рекламному агентстві, тобто від восьмої години ранку до п’ятої пополудні писав звичайні пропагандистські дурниці, які, зазвичай, називають рекламою. Писав про все починаючи від канцелярських кнопок і закінчуючи навколосвітніми рейсами. Щоправда, він мав письменницьку жилку й розумів вагу слова. Відтак можна було собі тільки уявити, наскільки був розчарований фальшивим світом реклами, у якому практично все, що блищить, не є золотом. Отак він, інтелігентний молодий чоловік, якому виповнилося двадцять вісім років, марнував своє життя, вихваляючи нудні мила, малопоетичні мастила й несмачні тістечка – все це, зрозуміло, мусив вихваляти ефективними словами й влучними фразами, які привертали б увагу. Як це отуплює – використовувати всю свою енергію на те, щоби довести що одне мило ліпше за всі інші на світі! Більше того, по понеділках Ренді мусив переконувати потенційних клієнтів, що "Блиск" — найліпший гігієнічний засіб на ринку, по вівторках – що "Чистота" тощо. Слова, слова, слова – без жодного зв’язку з правдою. Зрештою, не йшлося про те, щоби говорити правду, бо треба було продати продукт й переконати клієнтів купити його, без огляду на справжню якість товару.

Ренді не знав, що робити, й був близький до відчаю, коли одного дня з ним сталося дещо дивне. Хоча він майже не ходив до церкви, того дня вирішив піти на Службу Божу, щоби догодити своїй новій дівчині. Аби вбити час – оскільки не дуже цікавився тим, що відбувалося коло вівтаря, — розгорнув молитовник, який лежав на лавці. Натрапив на драматичну сцену суду над Ісусом, а саме на словах, коли Ісус каже до Пилата: "Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину. Кожен від істини, слухає голос мій". А Пилат на те запитав: "Що таке – істина?" (див. Йо. 18, 37-38). Не відомо, чому ця сцена закарбувалася в пам’яті Ренді. Справді, чим, по суті, є істина? В одному не було сумніву. Небагато правди було у відшліфованих рекламних оголошеннях, які дюжинами продукував він щотижня. Проста, безпосередня постава Ісуса говорила про зовсім інше. Вона відкривала світ, у якому слова служили тому, щоби говорити про те, що справді є – й ні про що інше.

Мимоволі почав думати і говорити про це колегам під час обідньої перерви або за кавою.

— Як добре було би, — роздумував нераз, — якби ми могли говорити людям щиру правду! Замість, рекламуючи: "Слухайте, невігласи й простаки, це найліпший автомобіль у світі, повірте нам на слово. Ми розуміємося на цьому, бо нам платять, щоб говорити вам таке", ми могли б інформувати: "Цей автомобіль не поганий, але й не надто добрий. Він призначений для використання в місті й може прослужити від восьми до десяти років, якщо про нього відповідно дбати. Під час довгої подорожі, однак, споживає багато бензину. Якщо не можеш дозволити собі ліпшої машини, то виплачується купити цю. Однак уважай на коробку передач вона не дуже надійна". У таку рекламу я повірив би.

Колеги з фірми не могли стримати сміху від його щирости.

— Чи ти можеш собі уявити, — відповідали, — що фабрики платять за те, щоби ми говорили правду?

Та він уже звик розвіювати їхні сумніви.

— Фабрики, може, ні, але люди – так. Вони поважали б агентство, яке говорить правду, тільки правду і нічого, крім правди. Хто знає? Думаю, можна заробити більше грошей, говорячи правду, ніж напівправду, як це ми робимо тепер.

Зазвичай такі розмови закінчувалися цинічною реплікою, що світ змінити неможливо, або чимось подібним. Однак слова Ренді зацікавили двох його колег. Одного дня, коли вони втрьох зустрілися в барі за пивом, ті розповіли йому, що дуже не задоволені тим, що їх змушують писати, й що вважають такий вид діяльності безглуздям. Після цього вони разом почали напівжартома обговорювати власну ідею створення й відкриття маленького незалежного агентства, яке займалося би промоцією й давало вірогідну інформацію про всі продукти, що їх оцінювало би на замовлення різних організацій споживачів, — все за відповідну плату. Під час обговорення ця ідея почала видаватися їм щораз змістовнішою. Власне так було створено агентство "Щира правда".

Нове агентство змушене було розпочати свою діяльність дуже скромно. Та й існувало дуже скромно. Три письмові столи, які ледь умістились в одні кімнаті, один телефон і жодної секретарки. На стіні висіло фото: "Нічого, крім правди". І це було те, що треба. Їхній метод був простий. Якщо в них замовляли інформацію на продукт, вони насамперед збирали якнайточніші дані про нього, після чого подавали замовнику абсолютно об’єктивну інформацію, враховуючи і вади, і переваги цього продукту. Так і працювали. Спочатку, протягом перших важких місяців – для жменьки клієнтів. Пізніше, коли поширилася інформація про достовірність, їхніх оцінок, кількість клієнтів почала збільшуватися. Врешті, вони були змогли переїхати в ліпше приміщення. Бізнес "трьох мушкетерів" комерційної правди дійсно розвивався добре.

Звичайно, твердження "Нічого, крім правди", більше личить для сфери правосуддя, але не дуже пасує середовищу бізнесу. Останнє спочатку поблажливо поставилось до фірми "Щира правда". Їхню ініціативу висміяли як безглузде донкіхотство. Та невдовзі деякі великі підприємства, продукти яких рекламувалися ліпше, ніж вони насправді того заслуговували, почали відчувати наслідки правди. Говорити "тільки правду" — це був шок для впливових корпорацій, які до цього часу завжди базували свій бізнес на рекламних кампаніях і привабливих упаковках. Відтак урешті агентство "Щира правда" отримало ввічливу, але зі завуальованою погрозою вимогу: "Живіть і дозвольте жити іншим". Потім розпочалися судові процеси за наклепи. На щастя, тести й дослідження продуктів, а також інформацію, зібрану на їх основі, акуратно й безпомилково задокументували в агентстві. Цей факт суди визнавали раз за разом, стверджуючи: "Справді, оцінка "Щирої правди" суттєво зашкодила репутації цього підприємства. Та оскільки агентство, подаючи інформацію про продукти, керувалося інтересами клієнта, не можна визнати її наклепом". Зрозуміло, що розголос у засобах масової інформації, викликаний судовими процесами, тільки утвердив репутацію фірми. Підпис агентства під будь-яким продуктом вважали професійним схваленням, яке своєю чергою дозволяло розбагатіти.

Отож, справи в Ренді йшли дуже добре. Врешті, сповнилася його мрія служити правді – голій правді, яку побачив у величі В’язня, що стояв пере Пилатом. Ще багато разів Ренді наново перечитував цей фрагмент після того дня, коли випадково зайшов до церкви, щоби догодити своїй дівчині. Ці слова завжди будили в його серці повагу. Він і надалі не надто часто ходив до церкви, але відчував, що у певному сенсі став учнем Ісуса. Ніколи не зізнався б у цьому, але фактом було, що в міру своїх сил намагався бути вірним Євангелію. А деколи це було нелегко.

Одного дня Ренді мав особливу зустріч. До нього прийшли два добродії – представники фабрики косметичних виробів "Королівська краса", — і висловили досить незвичне, особливе прохання. Чи не погодився би він опублікувати схвальний відгук про їхній новий продукт, яким мав бути революційний крем, що усуває зморшки протягом шести днів, без згадки про можливі побічні дії від його використання? Ренді відразу відмовився, пояснивши, що їхнє прохання цілком неетичне й неприйнятне для його сумління, а також суперечить принципам агентства. Та пани наполягали. Їхній продукт, як вдалося до цього часу з’ясувати, не мав жодних негативних побічних дій. Однак якби незважаючи на це, "Щира правда" виявила бодай найдрібніші хиби, то чи не могла б вона цього разу не оприлюднювати інформації про них, а спочатку повідомити про це фабрику, щоби можна було їх виправити, а до того не доводити свого оцінювання до відома громадськості хоча б деякий час, скажімо шість місяців? Ренді знову відмовив відвідувачам. Тоді панове вийняли дуже товстий конверт, даючи зрозуміти, що його співпраця з ними може принести йому велике багатство, але якщо він відмовиться, то з ним може щось статися… Це було сказано з удаваним усміхом, під яким ховалася замаскована погроза. Ренді встав і ввічливо попросив їх вийти.

Упродовж наступних тижнів фірма "Королівська краса" надсилала Ренді сигнали, у яких витончено поєднувала обіцянки з погрозами. Та Ренді був незворушний. Єдине, що він зробив то це поінформував своїх спільників про всю цю справу. Вони нічого не знали, адже представники фірми "Королівська краса" всі свої зусилля зосередили на Ренді, оскільки він був засновником і директором товариства "Щира правда". Ренді зробив ще одне. Таємно зібрав інформацію про "Королівську красу", роздобув зразки їхнього чудового крему й проаналізував їх. Він дійшовши до висновку, що крем дійсно усуває зморшки протягом шести днів, але водночас може викликати рак шкіри впродовж двох років. Відтак тішився, що відкинув пропозицію "Королівської краси".

Незабаром почали траплятися різні "випадки". Спочатку то були лише маленькі надокучливі неприємності: тричі протягом дня пробиті шини, трохи понищено кузов автомобіля, невелика пожежа в гаражі. Потім почали ставатися серйозніші випадки. Пошкоджена коробка передач ледь не стала причиною аварії; через отруєний шоколад, надісланий поштою, Ренді тиждень хворів; навмисне влаштоване замикання електромережі спричинило знищення домашнього електрообладнання. До того ж, інтенсивність кампанії, до якої вдалася фірма "Королівська краса", весь час зростала. Обіцянки ставали щораз спокусливішими, а погрози – відвертішими. Врешті, справа дійшла до крайової межі, і Ренді змушений був вирішити її раз і назавжди: або піддатися тискові, що постійно зростав, або виразно дати зрозуміти фірмі "Королівська краса", що ніщо не змінить його думки. Вибрав другий шлях. Зустрівся з директором фабрики й рішуче заявив йому, що "Королівська краса" даремно витрачає час, оскільки він ніколи не продасть своєї чесної репутації.

Через тиждень після цього Ренді застрілив професійний кілер, коли він пізно ввечері виходив зі свого офісу. Вогнепальні рани були смертельними, але Ренді не помер одразу. Він ще кілька хвилин був при свідомості й чув сирени поліцейських авто та машини швидкої допомоги. Під час агонії Ренді ще раз побачив сцену суду Пилата над Ісусом. І тоді йому здалося, що Ісус звернувся до нього з такими словами:

— Ти — мій справжній учень, — сказав Ісус, — бо також свідчив істину. Сьогодні будеш зі мною в раю.

Ренді був здивований. Як можна заслужити вічне життя, лише служивши правді в рекламному бізнесі? Ісус, немов читаючи його думки, усміхнувся до нього:

— Не дивуйся, — сказав, — правда неподільна. Правда про людські справи – це також правда про Божі справи, бо, по суті, справи людські й справи Божі є одним цілим. Правда єдина й становить неподільну цілість, як моя туніка без швів, зіткана від низу до верху. Свідчити про будь-яку правду, хоч би й маленьку, непоказну – означає свідчити про Мене. Ходи, благословенний мого Отця, й оселися в царстві приготованому для тебе.

Коли поліція прибула на місце злочину, знайшла тільки мертве тіло, як порожню шкарлупу. Ренді вже пішов до раю.



Ніл Ґвілемет. "Історії для душі: Лагідний подув"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 05 жовтня 2011, 05:51

ЯЙЦЕ

Бідна жінка знайшла одне яйце. Дуже зрадівши, вона покликала свого чоловіка і дітей та сказала:
— Наші турботи і бідування скінчилися! Дивіться! Я знайшла оце яйце. Ми його не їстимемо, а занесемо до сусіда, щоб його квочка висиділа нам курчатко, яке стане куркою. Очевидно, і курку не будемо їсти, а розведемо багато курей, щоб мати багато яєць. Але не будемо їсти ні курей, ні яєць, а продамо їх і купимо телицю. Телиця виросте, народить телят і так будемо мати велике стадо. Продамо це стадо і купимо собі поле, потім продамо... купимо.., продамо... і купимо...
Захоплено показуючи руками, які великі поля можна було б купити, вона ненароком випустила яйце, і воно розбилося.

Наші постанови часто є подібні до балачок цієї жінки: “Зроблю... Налагоджу... Буду...” Минають дні й роки, а ми не робимо нічого.

Б.Ферреро. Збірка "40 казок у пустелі"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 06 жовтня 2011, 06:06

СМЕРТЬ СВЯТОГО

Колись дуже давно в далекому краю жили разом три ченці. Вони покинули свій монастир і оселилися біля гори, що самотньо височіла неподалік, аби тут, на відлюдді, вести ще суворіше життя. Там вони знову зустріли простого чоловіка на ім’я Джо, який з трудом виживав, працюючи на своєму клаптикові землі. У своїй простоті він уважив за честь, що йому дозволили прислуговувати таким святим особам, і почав працювати в них як їхній титар, кухар і майстер на всі руки, що виконував різноманітні ремонти.

Найстарший з-поміж пустельників був Серапіон Містик, чоловік молитви, який був здатний проводити сім годин у день на колінах не пропускаючи жодного дня. Другим був Мелитон Аскет, людина яка практикувала умертвіння плоти. Він міг легко нічого не їсти цілий тиждень. Наймолодшим серед них був Филимон Екстатик, чоловік настільки відданий спогляданню Бога, що часто впадав в екстатичні транси й ставав зовсім нечутливим до того, що діялося навколо нього.

Час до часу в келії пустельників зупинялися на ніч подорожні, які збилися зі шляху. На кожного з прибульців велике враження справляла святість трьох мужів, і після повернення ці мандрівники розповідали в сусідніх містах про те, що бачили. Відтак, з плином часу, звістка про святість пустельників поширилася далеко, й до них систематично почали приходити маси паломників, які прибували сюди, щоби знайти тут розраду й печерпнути сили, яку давало їм споглядання суворого життя святих мужів у горах. Невдовзі виникла потреба побудувати готель, щоби всі ці люди могли переночувати. І тоді різноманітні таланти й уміння Джо виявилися справді дуже потрібними.

Джо не тільки збудував просторий заїжджий двір для паломників, але й домовився з купцями зі сусідніх містечок, щоби постачали сюди все необхідне. А сам тричі на день готував і подавав їжу зголоднілим гостям, забезпечував кожного чистою постіллю, утримував усе в ідеальному порядку й водночас прислуговував пустельникам. Джо став зайнятою людиною, звивався від світання до смеркання, прислуговував з усмішкою й підтримував усюди зразковий порядок.

Однак треба згадати, що Джо мав одну ваду, певну слабкість, яка – в його очах – робила його найбільшим з-поміж усіх грішників. Отож, він любив добре вино. Зауважмо, що Джо ніколи не був п’яним. Та оскільки мав запаси цього чудового напою для паломників, то час до часу приймав запрошення від когось із них випити. Коли траплялося така нагода – о, нечасто, може раз на місяць, то він міг іноді переступити тонку межу стриманости й трохи захмеліти. Однак не до тієї міри, щоби внаслідок цього занедбав свої обов’язки. А взагалі ніхто навіть і не вгадав би, що його щоки зарум’янилися не від напруженої праці, а від випитого вина. Та Джо знав про це. І коли порівнював свою легку залежність від слабкості з аскетичним життям своїх трьох учителів, то завжди вважав це страшним гріхом, який можна було спокутувати певною мірою, лише повністю віддавшись служінню своїм братам. Після кожного падіння були сльози розкаяння й урочисті обіцянки більше ніколи в житті не пити.

На жаль, обіцянки легше давати, ніж виконувати. Джо спромігся опиратися своїм схильностям кілька сповнених страждання днів або навіть тижнів, ревно молячись на самоті у своїй маленькій кімнатці, на горищі готелю. Та невдовзі в нього наростала неймовірна напруга. Після довгої боротьби зі собою, зазвичай, наприкінці виснажливого дня, коли натовпи паломників особливо змучували, починав відчувати, як слабшає його опір спокусі. У такі хвилини спокуса випити ставала такою всемогутньою, що Джо більше не міг боротися з нею. Після кількох келишків напою він повторював покутний цикл. Таким було його життя. Дуже простим, таким простим, як він сам. Це життя можна було описати двома реченнями: Джо любив кожного і служив кожному цілим серцем своїм і всією душею, а з іншого боку – надмірно любив вино.

Ось такі були справи на цій святій горі пустельників, та найстарший з-поміж них – Серапіон Містик – несподівано помер. Коли звістка про це поширилася околицями, натовпи відразу почали вигукувати: "Помер святий! Помер святий!" Коли Серапіон прибув до небесної брами, тримаючи в долонях великий молитовник, апостол Петро з юрбою святих і ангелів уже чекали на нього, щоби привітати. Вони тріумфально привели його до великого Христового трону й представили як святого Серапіона Містика. Ісус у відповідь тепло усміхнувся й привітав його лагідним жестом правої руки. Цілі небеса почали вигукувати: "Святий! Святий прийшов по свою корону! Радіймо!" Та коли небесні сурми почали грати урочистий гімн, можна було почути тихий коментар Ісуса, який він промовив немов до себе: "Ну, може не святий, але по суті, побожна людина".

Тим часом життя на землі продовжувалося. Паломники й далі топтали Святу гору, надіючись отримати тут розраду й моральну підтримку від двох ще живих пустельників, а Джо продовжував прислуговувати кожному з повною відданістю. При цьому час до часу він піддавався спокусі, пов’язаній із вином.

Одного дня, після особливого довгого посту, помер Мелитон Аскет. Натовп одразу почав вигукувати: "Великий святий помер! Великий святий помер!". Коли Мелитон прибув до небесної брами, тримаючи в руках порожню миску, його теж урочисто привітали апостол Петро та інші мешканці неба. Привели його до Христового трону й представили як великого святого Мелитона Аскета. Ісус глянув на нього з великою любовю, після чого залунали вигуки: "Великий святий! Великий святий прибув по свою корону! Радіймо!" І знову, коли пролунав звук труби, Ісус промовив сам до себе: "Ну, може, не святий, але, по суті, побожна людина".

А на землі смерть Серапіона Містика й Мелитона Аскета зовсім не зменшила напливу паломників до Святої гори, адже на ній ще жив третій пустельник, якого люди вважали найбільшим з-поміж усіх трьох – Филимон Екстатик. Він конкурував із молитовним завзяттям Серапіона й Мелитоновою строгістю посту: більше того – його обличчя справді сяяло, як в ангела, коли надовго впадав в екстаз. Звичайно, що для Джо це був важкий час, бо він мусив стримувати цікавих людей, адже багато хто з них намагався відрізати й зберегти як реліквію шматок чернечої ряси або навіть волосся з його бороди. Такою великою була побожність паломників.

Та навіть на Филимона поширювалися закон нашої, людської природи. І одного дня після особливого довгого екстазу, він також помер. Негайно натовп заволав: "Дуже великий святий помер! Дуже великий святий помер!" І коли Филимон Екстатик прибув до небесної брами, тримаючи в руках запалений смолоскип, на нього чекав цілий небесний почет. Одразу ж його урочисто й з радістю відвели до Христової великої тронної зали й представили як дуже великого святого Филимона Екстатика. У відповідь Ісус галантно вклонився, а ціле небо співало: "Дуже великий святий! Дуже великий святий прибув по свою корону! Радіймо!" Та знову, коли після цих вигуків зазвучала труба, можна було почути, як Ісус тихо промовив сам до себе: "Ну, може, не святий, але, по суті, побожна людина".

Після смерти трьох пустельників на Святій горі настали великі зміни. Потік паломників пересох, і Джо залишився сам. За ці роки він також передчасно постарів через безперервну працю, яку виконував, служачи пустельникам та їхнім шанувальником, що захоплювалися ними. Відтак одного дня Джо теж помер. Та ніхто про це не знав, тим паче — нікому не спало на думку вигукнути: "Помер святий!"

Коли Джо прибув до небесної брами, не мав зі собою ні молитовника, ні порожньої миски, ні запаленого смолоскипа. Не тримав нічого в руках. Певна річ, він не сподівався, що великий апостол Петро або інший святий чи ангел чекатиме на нього й вітатиме людину, яка ціле життя, занадто любила вино. Тому Джо вирішив почекати на когось важливішого від себе; може, тоді його вдалося би непомітно прошмигнути за ним. І саме в цей момент брама відчинилася. У воротах стояв Христос, велич якого вражала. Він тримав у руках пляшку найкращого вина. Підійшов до Джо й обійняв його, кажучи:

— Вітаю тебе, любий друже! Ти дуже добре служив мені всі ці роки. Тому годиться, щоби я особисто привітав тебе в раю.

Звісно, ангели й святі були досить здивовані таким винятковим прийомом, коли почули про це. Та, зрештою, тільки Христос здатний відрізнити побожну людину від справді святої.



Ніл Ґвілемет. "Історії для душі: Лагідний подув"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 06 жовтня 2011, 06:08

ЛИК ІСУСА

Якось монах Епіфаній, що жив на Сицилії, відкрив у собі Божий дар: він умів малювати чудові ікони.
У нього зродилося бажання створити таку, яка би стала шедевром: понад усе він прагнув зобразити лик Христа.
Але де знайти відповідну модель, що здатна була б виразити водночас страждання і радість, смерть і воскресіння, божественність і людськість?
Епіфаній не міг знайти спокою. Він рушив у подорож, зміряв цілу Европу, вдивляючись у кожне обличчя.
На жаль, не було серед них такого, яке могло б представляти лик Христа.
Одного вечора він заснув, повторюючи слова псалму: «За Твоїм лицем шукаю, Господи. Не укривай переді мною Твого лиця».
Епіфанію наснився сон. Ангел підводив його до людей, що траплялися йому на шляху, і вказував на якусь рису, що робила те обличчя подібним до Христового: радість молодої жінки, невинність дитини, силу селянина, страждання недужого, страх приреченого, доброту матері, переляк сироти, суворість судді, веселість штукаря, милосердя сповідника, забинтоване лице прокаженого. Епіфаній повернувся до монастиря і взявся до праці.
За рік ікона Христа була готова. Епіфаній показав її настоятелю і братам. Усі страшенно здивувалися й умить опустилися на коліна. Лик Христа був просто чудовий, він зворушував і ставив питання.
Даремно допитувалися в Епіфанія, хто послужив моделлю...

Не шукай Христа в образі одної людини. Відблисків Христового лику шукай у кожному.

Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 07 жовтня 2011, 06:19

РОДИНА

У самому серці долини, серед полів, луків і лісів, у двоповерховому будиночку мешкала щаслива родина. Складалася з трьох осіб: матусі, татуся й шестирічного синочка.
Долиною протікав веселий і бурхливий струмок.
Будиночок стояв віддалік села, і тому в неділю родина сідала в маленький автомобіль та їхала на Службу Божу в парохіяльну церкву.
Увечері перед сном усі разом молилися. Один із Господніх ангелів щовечора забирав молитви й відносив їх на Небо.
Якось восени багато днів поспіль падав дощ. Струмок наповнився каламутною водою. Вода почала заливати долину.
Татусь розбудив матусю й синочка. Були перелякані, бо вода заливала перший поверх будиночка. І далі прибувала. Щораз темніша й щораз швидше.
«Підемо на дах!» - сказав татусь. Узяв синочка й зійшов на горище, а звідти - на дах. Матуся пішла за ними.
На даху почувалися, як пасажири затонулого корабля на острівці, який ставав дедалі меншим.
Вода невпинно піднімалась і дійшла вже до колін татуся.
Татусь, стоячи на даху, обійняв дружину і сказав: «Стань на моїх плечах і постав синочка на свої плечі. Не бійся. Що б не сталося, я вас не покину!»
Матуся поцілувала синочка і сказала: «Стань на моїх плечах і не бійся. Що б не сталося, не покину тебе!»
Вода далі піднімалася. Затопила татуся і його плечі, на яких стояла матуся. Потім затопила матусю, яка тримала синочка. Татусь тримав матусю, а вода далі піднімалась. Дійшла до рота дитини ... її очей... чола...
Господній ангел, який прилетів, щоби забрати вечірні молитви, побачив лише пасмо світлого волоссячка в каламутній воді.
Схопив це пасмо й потягнув...З’явився хлопчик, далі - його матуся, а за нею - татусь. Усі міцно трималися разом.
Ангел злетів з ними й поклав той людський ланцюг на найвищому пагорбі, куди вода не доходила. Татусь, матуся й синочок лягли на траву та почали обіймати одне одного, радіючи.
Замість молитов того вечора ангел відніс на Небо їхню любов. Усі небесні сили раділи цьому.

«Що б не трапилось, Я тебе не покину!» - каже Бог у Святому Письмі.

Б.Ферреро. Збірка "Квіти просто квітнуть"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 08 жовтня 2011, 06:25

ДОРОГИ

У Першому світовому конгресі доріг брало участь багато офіційних представників мільйонів доріг, що перетинали країни світу по всіх паралелях і меридіянах.
Великі дороги й маленькі доріжки, гордовиті автостради з дванадцятьма смугами та стежини, що губляться у джунглях, гірські стежки й залізниці, тракти з бруківкою й царські дороги, тихі алеї та південноамериканські прибережні променади.
У перших рядах сиділи Strada dei Fori Imperiali і Єлисейські поля, лісова стежка і величезна Avenida 9 de Julio у Буенос-Айресі, Аппієва дорога і Ramblas з Барселони, Wall Street і шлях через Дакар у пустелі Сахара, La Leoforos Venizelou в Атенах і російська вулиця Горького... Головувала ватиканська Via della Conciliazione.
Розглядали найскладніші проблеми у даній царині - від способів асфальтування до зсувів грунту внаслідок меліоративних заходів у районах інтенсивного вуличного руху, від питань нічного освітлення до реформи вуличної сигналізації. Після трьох днів обміну думками, пишних обідів і розмов у барі, а також після ночей тяжких роздумів... нарешті настала довгоочікувана мить - вибір найважливішої дороги світу!
Почалося звичне «полювання» на голоси, агітація, запеклі суперечки, спроби підкупу.
Після багатьох виступів у кінці зали взяла слово худенька тендітна бліденька делегатка, яка досі була заглиблена у молитовне мовчання. То була офіційна представниця «цвинтарних доріжок». Вона так само, як і мільйони її малих сестричок, жила поміж двома рядами кипарисів, регулярно посипана гравієм смутку і просякнута слізьми.
- Любі сестри, - почала свою промову тоненьким, але рішучим голосочком, - ви біжите невтомно по світу, ніколи не затримуючись, щоби трохи поміркувати. Ви супроводжуєте людей, що простують вгору, додолу, вправо, вліво, не створюючи собі великих проблем. Та не забувайте ніколи: незалежно від того, чи ви багаті, чи бідні, важливі чи забуті, шляхетного чи плебейського роду, врешті-решт вам з усіма вашими користувачами неминуче доведеться пройти цвинтарною доріжкою. Це лише питання часу. Цього не уникнути. Нікому! Пам’ятайте про це, коли будете голосувати. Я веду до мети!»
Її обрали одноголосно.

Є єдина дорога, якою йдуть усі.
Щодня просуваються на один крок.

Б.Ферреро. Збірка "Квіти просто квітнуть"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 09 жовтня 2011, 07:36

НА ДОЛИНІ

Дитину, що мешкала у долині, страшенно вабили гори, що виднілися ген-ген на обрії.
Вкриті синюватою паволокою, спрямовані у небо, вони здавалися хлопчині райським куточком, напротивагу до суворої сірої землі, на якій мешкав.
Коли хлопець виріс і став чоловіком, він таки рушив на поклик, маючи намір добратися до того чарівного місця.
Подорож тривала довго, через яри та долини.
Виснажений важкою дорогою, чоловік урешті видерся на вершину гори. Однак, глибоко розчарований, побачив, що гори насправді не голубі, а сірі і дикі - безладно нагромаджене каміняччя. Видовище це було аж ніяк не краще від місцини, яку він покинув. Та враз на обрії він уздрів ще одні гори - синьо-фіялкові, осяяні золотавими променями.
Чоловік знову подався у мандрівку. Треба було немало часу, аби до них добратися. Але й там, коли він підходив ближче, авреоля із блавату зникала і перед мандрівцем залишалися сірі скелі і випалена трава. Та овид знову явив йому щось блакитно-рожеве. Чоловік далі рушив у дорогу... І завжди на нього чекало розчарування: коли доходив до нової землі, вона виявлялася суворою, висохлою і сірою.
Лиш сягнувши старости, чоловік нарешті зрозумів, що його пошуки марні; він постановив повернутися назад - туди, звідки вирушав у далеку мандрівку.
Усі краї, які він колись полишив, тепер здавалися йому небесно-блакитними, осяяними дивовижним золотавим світлом.

«Цей день почався погано, і виглядало, що скінчиться ще гірше. Автобус, як завжди, був переповнений. Мене штовхали зусібіч і це не додавало радости.
Раптом я почула голос, що долинав з передньої частини автобуса: "А правда, гарний день?"
Через тисняву мені не було видно чоловіка, який це мовив, а він вів далі: описував весняний пейзаж, звертав увагу пасажирів на церкву попереду, на парк, на цвинтар, на вояцькі казарми. Невдовзі усі пасажири вже визирали через автобусні віконця. Його захоплення мало таку силу, що я вперше за цілий день посміхнулася.
Автобус доїхав до моєї зупинки. Із труднощами пробираючись до виходу, я побачила нашого "провідника". Це був чоловік доволі огрядний, з чорною бородою, в темних окулярах. Він тримав перед собою палицю... Чоловік був незрячий.
Я вийшла з автобуса і раптом моє напруження, моя знервованість зникли. Бог у своїй доброті послав незрячого, який допоміг мені прозріти. Для мене стало очевидним: попри те, що инколи справи йдуть погано, що все здається сумним і темним, - світ, усе-таки, чудовий. Наспівуючи, я бігла по сходах до свого помешкання, бо не могла дочекатися хвилини, аби привітати свого чоловіка словами: "Гарний нині день, правда?"»


Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 10 жовтня 2011, 08:29

ДЗИҐАР З МАЯТНИКОМ

Один учений мав у своїй робітні великий стінний дзиґар. Дзиґар вибивав години врочисто, повільно і дуже голосно.
«Це Вам не заважає?» - спитав студент.
«Ні, - відповів учений, - бо я весь час ставлю собі питання, що зробив за годину, яка оце минула».

А що зробив за минулу годину ти?

Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 11 жовтня 2011, 06:31

ОБМІН

П’ятирічна дівчинка не давала спокою батькові, наполегливо випитуючи, що він купить їй, коли поїде до міста. Нарешті батько втратив терпіння і з докором сказав:
– Купи мені це, купи мені те! Ти думаєш тільки про те, що мають тобі дати твої батьки. А ти, що ти даєш нам?
– Любов, – відповіла дівчинка.
Батько не знав, що далі казати.

Один мільярдер перед смертю тремтячим голосом промовив до своїх спадкоємців:
– Дорогі діти, тепер лишаю...
– Скільки кожному? – спитали всі разом.
Насправді багатою людиною є та, діти якої біжать до неї, коли вона не має нічого.
А чого чекаєш ти?


Б.Ферреро. Збірка "Троянда також важлива"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 12 жовтня 2011, 06:41

БАЖАННЯ

Жив на світі дуже бідний чоловік. Він твердо вірив у св. Миколая і палко до нього молився. Врешті-решт святий вирішив зустрітися з тим чоловіком і одного дня зійшов з неба.
Прибувши в дім бідняка і побачивши його злидні, св. Миколай вирішив йому допомогти.
Він доторкнувся пальцем до каменя біля порогу, і той одразу ж перетворився на золото.
- Тобі треба золота? - запитав святий у бідняка.
Той низько вклонився і відповів:
- Ні, пане, воно мені не потрібне. Миколай поглянув на нього з радістю і сказав:
- О, мій сину, ти мене дуже втішив. Тепер я вже не маю сумніву, що ти йдеш доброю дорогою і наближаєшся до досконалости.
Чоловік додав:
- Правду кажучи, мені потрібен лише твій Палець.

Бог віддав нам себе уповні. То не вимагаймо від Нього ще якихось чуд. Навіщо?

Б.Ферреро. Збірка "Це знає тільки Вітер"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 13 жовтня 2011, 07:20

ТЕ, ЩО...

Те, що нам казали, коли ми були дітьми:
Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби; мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш; тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з повним ротом...
Те, що ми хотіли б почути:
Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; поговорімо про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хочеш? ти – дуже милий; приємний; розкажи, що ти відчував; ти – щасливий? мені приємно, коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому страждаєш? що тобі не подобається? довіряю тобі; мені приємно з тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо я помилився...

Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли почути ще в дитинстві.
Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані сказала:
“Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він завжди є таким з нашим псом”.

Б.Ферреро. Збірка "Троянда також важлива"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 14 жовтня 2011, 07:16

МИШКА

Одної морозяної зимової ночі буддійський лама знайшов на своєму порозі замерзлу мишку, що від холоду майже не подавала ознак життя. Лама підняв її, зігрів, нагодував, а тоді попросив, щоб залишилась із ним і склала йому товариство. З того часу мишка жила у теплі. Проте, звірятко чомусь не виглядало щасливим. Лама зажурився.
«Що з тобою, мій маленький друже?» - запитав він.
«Ти дуже гарно ставишся до мене, і все у твоєму домі для мене добре, окрім хіба отого кота...»
Лама посміхнувся. Він зовсім не взяв цього до уваги, бо кіт був надто спокійний і ситий і зовсім не бажав полювати на мишей. За якусь мить лама сказав: «Кіт не зробить тобі нічого поганого, друже! Він ніколи не заподіє тобі кривди. Не треба його боятися, направду!»
«Я вірю тобі, але це сильніше від мене, - скаржилася мишка. - Такий страх мене бере перед цим котиськом! Ти володієш великою силою - перетвори мене у кота. Тоді не боятимусь того страшного звіра».
Лама лише похитав головою: він не дуже з цим погоджувався. Проте мишка так його просила, що він урешті-решт вирішив: «Гаразд, нехай буде так, як ти хочеш, мій маленький друже!»
І в ту-таки мить мишка перемінилася у великого кота.
Минула ніч, народився день - і з покою лами вийшов чудовий, розкішний кіт. Проте тільки-но уздрів перед собою домашнього котиська, як одразу кинувся назад до кімнати і забився під ліжко.
«Що сталося, друже? - спитав здивовано лама. - Ти ж уже не боїшся котів!»
Мишка у котячій подобі вельми засоромилася. І попросила: «Переміни мене у собаку, у великого собаку з гострими іклами, і щоб я могла так грізно гарчати...»
«Якщо цього бажаєш, задовольню твоє прохання. Нехай так буде!»
Коли день добіг кінця, коли вже запалили оливні лампи, з покою лами вибіг великий чорний псисько. Він став на порозі і побачив кота, що саме вийшов із кухні. Той ледве не втратив тями, уздрівши пса. Та пес злякався ще більше. Він розпачливо заскавулів і побіг шукати рятунку у кімнаті лами. Мудрець глянув на бідолаху, що ледве тримався на ногах із жаху, і проказав:
«Що сталося? Ти зустрів иншого пса?»
Мишка-собака страшенно засоромилася, але попросила: «Зроби з мене тигра, благаю тебе, великого тигра!»
Лама послухав мишку і наступного дня із його кімнати вийшов могутній тигр із хижими очима. Тигр бродив по цілому будинку, вселяючи у всіх страх, потому подався у садок. І там побачив кота, що виходив із кухні. Кіт, тільки-но уздрівши тигра, у паніці підстрибнув і вмить опинився на дереві та й застиг, півмертвий із жаху.
Але тигр, побачивши кота, злякано завив і як стій кинувся до покою, а там забився у куток, шукаючи рятунку.
«Що за страшного звіра ти стрів?» - спитав лама.
«Бо... боюся... кота!» - прошепотів тигр, тремтячи всім тілом.
Лама вибухнув сміхом.
«Тепер ти зрозумів, мій маленький друже, що зовнішність є ніщо? На вигляд ти - страшний тигр, а боїшся кота, бо у тобі залишилось мишаче серце».

Великі перетворення завжди треба розпочинати від переміни серця.

Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 15 жовтня 2011, 06:47

ЧОВЕН

Одного вечора два туристи, що зупинилися в кемпінгу на березі озера, вирішили переплисти човном на другий берег, аби посидіти в тамтешній кнайпі.
Засиділися вони до пізньої ночі і встигли спорожнити цілу батарею пляшок.
Нарешті, дещо похитуючись, туристи вийшли із кнайпи, проте їм таки вдалося зайняти місця у човні, аби рушити у зворотній бік.
Щосили налягли на весла. Десь за дві години, спітнілі й засапані, вони вже ледве володіли руками від утоми. Врешті-решт один із них сказав:
— Чи не здається тобі, що в цій годині ми дав-но вже мали б добратися до тамтого берега?
— Це очевидно! — погодився інший. — А може, все ж таки, ми занадто слабо веслували?
Знову, з подвійними зусиллями, вони взялися за весла і несамовито гребли ще з годину.
Коли почало світати, туристи, здивовані, виявили, що й далі перебувають на тому самому місці. Вони забули відчепити грубий канат, яким ізвечора прив’язали свого човна до причалу.

Один чоловік, який уважав себе невіруючим, якось зірвався з урвища. Завдяки швидкій реакції йому, однак, вдалося вхопитися за маленький кущик, що виріс над прірвою. Отак зависнувши над урвиськом, він з усіх сил закричав:
— Боже, спаси мене!
У відповідь ~ цілковита тиша. Чоловік закричав знову:
— Спаси мене, Боже!
I тоді згори почувся голос:
— Усі так кажуть, коли опиняються у біді.
— Але не я, Господи! Кажу це абсолютно щиро. Повідатиму про Тебе всім. Увірую в усі Твої слова! — обіцяв бідолаха у відчаї.
— Гаразд. То відпусти галузку, — мовив Господь.
— Відпустити галузку? Та ж я ще не збожеволів!


Б.Ферреро. Збірка "Спів польового цвіркуна"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 16 жовтня 2011, 07:22

ФІНІШ

Один чоловік по смерті добувся до Бога. Господь прийняв його, радо усміхаючись, та водночас уважно дивився поза нього.
Усмішка Бога стала сумною. Запитав чоловіка:
«Але... ти прийшов сам?..»

Чоловік, його кінь і його пес ішли дорогою, коли в них влучила блискавка. Не знали, що ступили на останню стежку свого життя.
Вона вела вгору, сонце припікало, тому відчували спрагу. На повороті зауважили гарну мармурову браму перед золотистим майданом. Посередині майдану стояв фонтан з кришталевою водою.
Подорожній запитав сторожа біля входу:
- Що то за місце?
- Це Небо.
- О, як чудово, що ми дійшли до Неба, дуже хочемо пити!
Сторож вказав на фонтан:
- Можеш туди підійти і напитися досхочу.
- Мій кінь і мій пес теж хочуть пити.
- Мені дуже прикро, - мовив сторож, - але сюди не можна входити з тваринами.
Подорожній дуже засмутився, бо відчував велику спрагу, але ніколи не зміг би напитися лише сам. Подякував сторожу, і всі рушили далі. Після довгої мандрівки через долину подорожній і звірі прийшли до старої брами. За нею виднілася стежка поміж деревами.
- Доброго дня, - привітався подорожній зі сторожем. - Я, мої кінь і пес дуже хочемо пити.
- Джерело знайдете між каменями, - сказав сторож, показуючи дорогу. - Можете напитися досхочу.
Чоловік, кінь і пес підійшли до джерела і вгамували спрагу.
Подорожній повернувся, подякував сторожу і спитав:
- Як називається це місце?
- Це Небо.
- Небо? Але сторож біля мармурової брами твердив, що там теж Небо!
- Там немає Неба, там - пекло! Подорожній заклопотано мовив:
- Вам треба заборонити їм вживати вашу назву! Адже ця неправдива інформація, мабуть, спричиняє непорозуміння?
- Аж ніяк. Насправді роблять нам велику послугу. Адже там залишаються всі ті, хто, не вагаючись, полишає найкращих друзів.


Б.Ферреро. Збірка "Квіти просто квітнуть"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 17 жовтня 2011, 08:39

ДОСТАТНЬО

В одному краї сталася велика посуха. Спершу пожовкла, а згодом і висохла трава. Зів'яли й поникли кущі та дерева. Не було жодної краплі дощу з неба, ані жодної росинки із землі.
Малі й великі звірі гинули від спраги.
Тільки найсильніші спромогалися на рішучий крок і залишали цю пустелю смерти.
А посуха і далі лютувала. Навіть старі й могутні дерева з глибоким корінням втратили листя. Повисихали джерела, русла струмків і річок.
Вижити вдалося лишень одній квіточці, і то тільки тому, що вона росла поблизу джерела, де ще лишалося трохи вологи. Джерело, спостерігаючи, що діється довкола, тяжко журилося: "Усе висохло і неминуче помре. А я не можу цьому зарадити. Який сенс мають ті краплини вологи, що я даю?"
Старе дерево, що росло неподалік, почуло бідкання джерела і, поки зробило останній подих, прошепотіло: "Ніхто не очікує від тебе, щоб ти зросило цілу пустелю. Твоє завдання - зберегти життя однієї квітки. Тільки це і більше нічого".

Кожен з нас відповідає за якусь квітку. Але коли ми починаємо нарікати, то одразу ж забуваємо про свої обов'язки і впадаємо в смуток.
Професор, закінчуючи лекцію, звернувся до студентів: "Чи є якісь питання?"
"Пане професоре, скажіть, будь ласка, в чому сенс життя?" - запитав один студент.
Його товариші вже прямували до виходу, але, почувши питання, з цікавости зупинилися. Професор уважно поглянув на студента, бажаючи зрозуміти, чи питання було поставлене серйозно, чи жартома. Тоді сказав: "Я відповім вам".
Він дістав з кишені штанів портмоне, а з нього - маленьке кругле дзеркальце розміром з велику монету. Хвилину помовчавши, заговорив: "Коли почалася війна, я був іще дитиною. Одного разу я знайшов на вулиці розбите дзеркало і взяв собі найбільший осколок. Оце, власне, він і є. Я почав ним бавитися і дуже тішився, що можу за його допомогою посилати сонячні зайчики в такі закапелки, куди ніколи не проникало світло: в глибокі темні діри, щілини і закамарки. Я зберіг це маленьке дзеркальце. А ставши дорослим, зрозумів, що воно для мене ще важливіше, ніж раніше. Завдяки йому я збагнув, що моє життя теж може передавати світло.
Я також - частина дзеркала, цілість якого залишається для мене незнаною. І сам по собі, і своїми ділами я можу передавати світло - світло правди, співчуття, розуму, добра, чуйности. Це світло повинно досягати найтемніших куточків людського серця, щоб хоч трохи його змінити. Можливо, це побачать инші й теж захочуть робити щось подібне.
Саме в цьому, на мою думку, полягає сенс життя".


Б.Ферреро. Збірка "Це знає тільки Вітер"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 17 жовтня 2011, 08:39

ДОСТАТНЬО

В одному краї сталася велика посуха. Спершу пожовкла, а згодом і висохла трава. Зів'яли й поникли кущі та дерева. Не було жодної краплі дощу з неба, ані жодної росинки із землі.
Малі й великі звірі гинули від спраги.
Тільки найсильніші спромогалися на рішучий крок і залишали цю пустелю смерти.
А посуха і далі лютувала. Навіть старі й могутні дерева з глибоким корінням втратили листя. Повисихали джерела, русла струмків і річок.
Вижити вдалося лишень одній квіточці, і то тільки тому, що вона росла поблизу джерела, де ще лишалося трохи вологи. Джерело, спостерігаючи, що діється довкола, тяжко журилося: "Усе висохло і неминуче помре. А я не можу цьому зарадити. Який сенс мають ті краплини вологи, що я даю?"
Старе дерево, що росло неподалік, почуло бідкання джерела і, поки зробило останній подих, прошепотіло: "Ніхто не очікує від тебе, щоб ти зросило цілу пустелю. Твоє завдання - зберегти життя однієї квітки. Тільки це і більше нічого".

Кожен з нас відповідає за якусь квітку. Але коли ми починаємо нарікати, то одразу ж забуваємо про свої обов'язки і впадаємо в смуток.
Професор, закінчуючи лекцію, звернувся до студентів: "Чи є якісь питання?"
"Пане професоре, скажіть, будь ласка, в чому сенс життя?" - запитав один студент.
Його товариші вже прямували до виходу, але, почувши питання, з цікавости зупинилися. Професор уважно поглянув на студента, бажаючи зрозуміти, чи питання було поставлене серйозно, чи жартома. Тоді сказав: "Я відповім вам".
Він дістав з кишені штанів портмоне, а з нього - маленьке кругле дзеркальце розміром з велику монету. Хвилину помовчавши, заговорив: "Коли почалася війна, я був іще дитиною. Одного разу я знайшов на вулиці розбите дзеркало і взяв собі найбільший осколок. Оце, власне, він і є. Я почав ним бавитися і дуже тішився, що можу за його допомогою посилати сонячні зайчики в такі закапелки, куди ніколи не проникало світло: в глибокі темні діри, щілини і закамарки. Я зберіг це маленьке дзеркальце. А ставши дорослим, зрозумів, що воно для мене ще важливіше, ніж раніше. Завдяки йому я збагнув, що моє життя теж може передавати світло.
Я також - частина дзеркала, цілість якого залишається для мене незнаною. І сам по собі, і своїми ділами я можу передавати світло - світло правди, співчуття, розуму, добра, чуйности. Це світло повинно досягати найтемніших куточків людського серця, щоб хоч трохи його змінити. Можливо, це побачать инші й теж захочуть робити щось подібне.
Саме в цьому, на мою думку, полягає сенс життя".


Б.Ферреро. Збірка "Це знає тільки Вітер"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 18 жовтня 2011, 06:23

МАСАЖ

Звали її Лю – "прекрасна, мов зоря". Вона спокійно жила собі в маленькому рибацькому селищі, на березі блакитної ріки. Аж попросив її руки найзаможніший із річних рибалок.
Перші роки молодої пари були справді щасливі, без тіні печалі. Одначе їхнє щастя стало дратувати свекруху, мислилось їй, що через невісточку їй нема більше місця в синівському серці. Скоса поглядали на прекрасну невістку й инші члени родини, навіть слуги. Тож свекруха, як тільки могла, почала принижувати невістку, вигадуючи й розповідаючи про неї найбрудніші побрехеньки. Доведена до розпачу, прекрасна Лю постановила помститись й убити свекруху. Ця думка повністю опанувала нею. Звернулась до чаклуна, щоб здобути магічний напій смерти.
Чарівник вислухав її уважно й дав пляшечку з рожевою рідиною, яку жінка мала щоденно доливати в чай своїй свекрусі, а ще порадив кожного дня робити їй приємний розслаблюючий масаж рук, шиї й плечей, щоб тим самим відвести від себе всілякі можливі підозри.
Сказав, що свекруха помиратиме поволі, впродовж шести місяців.
Шість місяців Лю терпляче постійно підливала рожеві краплі свекрусі у чай і щоденно робила їй приємний розслаблюючий масаж.
Щоденний масаж започаткував між двома жінками нові стосунки, аж урешті потоваришували, їхні серця змінились. Свекруха зауважила, що синова дружина не лише дуже гарна, а й мила, ввічлива, і привітна. Невістка також щоразу краще пізнавала материнське серце своєї свекрухи.
За кілька місяців Лю встигла забути про причину, що змусила її щоденно відвідувати матір свого чоловіка, їхні зустрічі стали милою звичкою. Сповнені взаємної любови, проводили час у довгих теплих товариських розмовах.
Одного дня свекруха безневинно промовила: "Так добре нам разом. Шкода, що буду змушена померти набагато раніше за тебе..."
Тоді невістка зірвалась на рівні ноги й помчала до чаклуна. Впавши на коліна, благала його, щоб приготував їй протиотруту, розповідала, як змінилось її серце і якими теплими стали її стосунки зі свекрухою.
Чаклун посміхнувся: Підіймись, моя прекрасна дочко. Рідина, яку дав тобі, є лише витяжкою з пелюстків троянди. Справжньою протиотрутою на отруту ненависти був той чудовий масаж. Коли ти постійно біля неї, коли розмовляєте, коли дивишся людині в очі, не можеш довго її ненавидіти.

Якщо подивишся на иншу людину, коли та спить, не зможеш її ненавидіти.
Людина народжується лагідною й беззахисною,
Помирає ж твердою й сильною.
Усі істоти народжуються м'якими й ніжними – помирають засушені й тверді.
Тому, усе, що тверде й міцне, поєднується зі смертю;
те, що ніжне й крихке, поєднується з життям.


Б.Ферреро. Збірка "Життя – це все, що ми маємо"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 19 жовтня 2011, 06:56

СУДНИЙ ДЕНЬ

Коли настане судний день, мільярди людей буде приведено на велику галявину перед Божим престолом. Багато хто з них відсахнеться, не витримавши яскравого світла, яким буде залите це місце. Однак, не всі розмовлятимуть з Богом покірливо і смиренно. Деякі не спроможуться на діялог в дусі Божого страху і належної пошани до Бога. Уже в самому тоні відповіді чутиметься бунт і зневага.
"Чи може Бог осуджувати? Що Він знає про страждання?" - пробурчала жінка в першому ряду. Вона відкотила рукав і показала витатуйований на руці номер полонянки концентраційного табору. "Ми пережили таке, що, здається, неможливо пережити, нас били і мордували до смерти".
В иншій групі стояв негр. Він оголив перед Богом свою шию. "А що Ти скажеш на це? - запитав він, вказуючи на сліди від задушення. - Наді мною знущалися тільки за те, що я чорний. Це був мій єдиний злочин".
З тлуму людей, що очікували суду, виступила студентка з маленькою дитиною і з синцями під очима: "Чому я маю так страждати? - простогнала вона. - Це не була моя вина".
У величезному натовпі утворилися сотні таких.збунтованих груп. Кожна з них нарікала на Бога за те, що Він допустив на землі такі великі страждання.
Добре Богові бути щасливим, живучи в такому красивому і благодатному місці, де нема страждання, голоду і ненависти. Хіба може Він знати щось про терпіння людей на землі? Бог, говорили вони, має дуже спокійне життя.
Кожна бунтівна група делегувала представника, який, на її думку, постраждав найбільше. Єврея, негра, жертву Хіросіми, каліку, хворого на синдром Берґера, дитину з головною водянкою. Усі вони зібралися у центрі площі, щоб порозмовляти між собою. Кожен старанно приготувався, щоб представити свою трагедію.
Вони хотіли переконати Бога, що судити їх Він міг би лише тоді, коли б спочатку сам пережив те, що випало на їхню долю. Вони вважали, що Бог зобов'язаний зійти на землю і пережити різні людські трагедії.
"Скажіть Йому, щоб народився євреєм. Нехай насамперед буде піддано сумніву спосіб, у який Він прийшов на світ. Дайте Йому такий тягар праці, щоб навіть найближчі Йому люди подумали, що Він, мабуть, збожеволів. Нехай Він буде змушений давати свідчення на суді, де судитимуть підкуплені судді, нехай Він буде осуджений боягузами і зазнає тортур. І, врешті-решт, дайте, щоб Він відчув себе смертельно самотнім. А тоді вбийте Його. Та так, щоб не було жодного сумніву в Його смерті. І все це робіть у присутності свідків".
Кожен з них представив свою точку зору, а звідусіль залунали схвальні вигуки.
Коли закінчив говорити останній, настала велика тиша. Ніхто не мав мужности додати ще щось... Слухаючи розповіді люди усвідомили, що Бог досконало розуміє всі їхні страждання.

"І Слово стало тілом" (Йо. 1, 14).

Б.Ферреро. Збірка "Це знає тільки Вітер"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 20 жовтня 2011, 06:25

МУР

У суворій кам'янистій пустелі жили два пустельники. Вони займали два поблизьких гроти, один навпроти одного.
По довгих роках молитов і суворої аскези один із пустельників дійшов переконання, що сягнув досконалости.
Инший також був чоловіком вельми побожним, та відзначався ще добротою і розумінням. Він розмовляв із поодинокими прочанами, потішав тих, котрі збилися з дороги, надавав у себе прихисток утікачам.
«Стільки часу вкрадено у молитви й роздумів», - мислив перший пустельник, засуджуючи ці маленькі хиби другого.
Бажаючи якось дати йому зрозуміти, як далеко ще перебуває той від святости, перший монах вирішив ставити камінь на вході до свого гроту кожного разу, коли його брат припускався чергової помилки.
За кілька місяців перед гротом виріс похмурий сірий камінний мур. Перший пустельник цілком замурував себе у своєму гроті.

Часом навколо серця зводимо мури з маленьких камінчиків щоденної байдужости, пімсти, мовчання, невирішених справ, претензій. Найважливішим нашим завданням є не допустити, аби довкруж серця утворилася глуха стіна.

Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 21 жовтня 2011, 07:04

НАВІЩО БІЖИШ

Дивлячись у вікно, що виходило на ринок, учитель помітив одного свого учня. Це був Гайкель - він поспішав і виглядав дуже заклопотаним. Учитель гукнув його і запросив до себе.
"Гайкелю, ти бачив, яке сьогодні було вранці небо?"
"Ні, учителю".
"А дорогу, Гайкелю? Чи бачив ти сьогодні вранці дорогу?"
"Так, учителю".
"А тепер бачиш її?"
"Так, учителю, бачу".
"А скажи мені, що ти бачиш?"
"Вози з крамом, коней, повно людей... всі щось вигукують, сперечаються, махають руками... Оце і все, що я бачу".
"Гайкелю, Гайкелю, - м'яко дорікнув учитель, - і через п'ятдесят, і через сто років буде ця дорога і буде подібний до цього ринок. Инші купці приїдуть на инших возах продавати і купувати. Але ні мене, ні тебе вже не буде. Тож скажи, Гайкелю, навіщо ти так поспішаєш, що навіть не маєш часу глянути на небо?"

Гайкелю, чи ти сьогодні вранці бачив небо?

Б.Ферреро. Збірка "Кола на воді"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 22 жовтня 2011, 05:57

ДВІ НАСІНИНИ

Восени у родючому ґрунті одна побіч одної лежали дві насінини. Перша насінина сказала: «Я хочу рости! Хочу сягнути глибоко в землю корінням, хочу випустити на поверхню молоденькі пагінці. Хочу розвивати ніжні бруньки - немов прапорці, що звіщають прихід весни... Хочу відчути сонячне тепло і благодать ранкової роси на своїх пелюстках!»
І так вона й розвивалася.
Друга насінина сказала: «Що за доля мене спіткала! Я боюся. Коли моє коріння проникне у землю - що знайду у підземному мороці? Коли пробиватимусь крізь твердий шар землі догори - пораню свої ніжні пагінці... Відкрию бруньки - а якийсь слимачисько підбереться до них і з'їсть. Розкрию пуп'янки - а якась дитина вирве мене зі землі. Ні, ліпше зачекати, коли буде безпечніше».
І чекала.
На початку весни курка порпалася в землі у пошуках поживи, знайшла насінину і з'їла.

Зрозуміло, що треба прийняти ризик життя і здати собі справу, що часом ми є голубами, а часом - статуями.

Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 23 жовтня 2011, 07:11

КАМ'ЯНИЙ ЛЕВ

Одному сімнадцятирічному студентові наснилося, немовби лев своїми страшними кігтями шматує його тіло.
Наступного дня цей юнак, разом з товаришами, вирушив на екскурсію до міста, в якому ще ніколи не був. Звісно, йому й на гадку не спадало, що в цьому місті йому може загрожувати якийсь лев.
Перебуваючи ще під сильним враженням від сну, він зайшов у якусь церкву. А по хвилі, опинившись на площі біля церкви, він помітив кам'яну статую лева, який, задерши голову немов би посилав до неба страхітливий рик.
"Ага! - сказав собі студент. - Це - той самий лев. Саме він шматував мене цієї ночі!"
І хлопець розповів друзям свій сон. Потім, сміючись і стараючись довести всім, що не вірить у сни, підійшов до лева.
"Впізнаєш мене, леве? Прокинься! Роззяв свою пащу і розірви мене, якщо можеш!"
З цими словами він глибоко засунув руку в пащу лева...
Раптом скрикнув від болю і страху. Висмикнув закривавлену руку і впав на землю.
Виявилося, що в кам'яному горлі лева знайшов собі прихисток величезний скорпіон. Він і вкусив хлопця в руку своїм отруйним жалом.

"Я можу припинити пити, щойно захочу. Два роки минуло, як я кинув курити, підрахувавши, що витрачаю на цигарки забагато грошей, і зрозумівши, що куріння не має жодного сенсу. Тепер не відчуваю жодної потреби в цьому. Навіть коли подумаю, що протягом шести місяців не викурю жодної цигарки, зовсім не вражаюся. Однак, час до часу я дозволяю собі потягти трохи маріхуани і розслабитися - мені здається, це чудово. В цьому нема нічого поганого. Люди перебільшують, коли говорять про небезпеку маріхуани..."
Канні, 19 років (за тиждень перед смертю від передозування наркотиків).


Б.Ферреро. Збірка "Це знає тільки Вітер"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 24 жовтня 2011, 08:12

СТАРІ СКРИПКИ

На торгах розпорядник підняв догори скрипки. Були вони подряпані, понищені, а струни порозтягувалися й обвисли. Торговець вважав, що не варто марнувати час на старі скрипки, а проте показав їх усім, посміхаючись.
«Скільки за них дасте? Почнемо від... ста тисяч лір».
«Сто п'ять!» - обізвався якийсь голос. Потім сто десять.
«Сто п'ятнадцять!» - вигукнув инший. Потім сто двадцять.
«Сто двадцять тисяч - раз, сто двадцять тисяч - два, сто двадцять тисяч...»
Тут якийсь сивоголовий чоловік із кінця зали піднявся зі свого місця і підійшов ближче. Чоловік узяв до рук смичок. Хустинкою витер стареньку скрипку, наладнав розтягнені струни, енергійно торкнув їх - і залунала дивовижна чиста мелодія, подібна на ангельські співи.
Коли він перестав грати, торговець спокійним низьким тоном спитав: «Скільки хто пропонує за стару скрипку? - І підняв її разом зі смичком. - Мільйон! А хто два мільйони? Два мільйони! А хто дає три? Три мільйони - раз, три мільйони - два, три мільйони - три! Продано!» - проказав торговець.
Люди стали аплодувати. Хтось спитав: «Що так змінило вартість скрипки?»
І пролунала відповідь: «Дотик майстра».

Усі ми - наче старі інструменти, запилюжені, понищені. Але можемо зіграти божественну мелодію. Досить лишень одного дотику Майстра.
«Боже мій! Ти шукаєш мене? Чого-бо хочеш від мене? У мене немає нічого, що могла б Тобі дарувати.
Від часу нашої останньої зустрічі нічого не відклала для Тебе.
Нічого... Жодного доброго вчинку. Бо була надто втомлена.
Нічого... Жодного доброго слова. Бо була надто смутна.
Розчарування життям, нудьга, непотрібність...
- Даруй!
Втрата терпіння, бо день за днем спливає безсенсовно. Прагнення відпочити, позбутись обов'язків та зобов'язань, байдужість до добра, яке повинна вчинити. Втома від Тебе, мій Боже!
- Даруй!
Оспалість душі, докори сумління за мою байдужість, яка, проте, сильніша від докорів...
Потреба щастя, вразливість, що виснажує, страждання через те, що є така, як є, на жаль...
- Даруй!
Неспокій, страх, сумнів. Господи, Ти наче сміттяр ходиш і збираєш непотріб. Що хочеш збудувати з нього, Господи?
- Царство небесне!»
(Марі-Ноель)


Б.Ферреро. Збірка "Часом досить промінчика"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 25 жовтня 2011, 06:26

ПОСТАНОВИ

Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.
“Коли побачу когось, хто потопає, — писав хлопчина, — то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапиться землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним цілого світу”.
За якийсь час він почув голос мами:
— Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і купи хліба.
— Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? — з докором поспитав син.

Скільки уже було таких “хотів би” у нашому духовному житті...
Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у своєму щоденнику: “Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше — це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: ”Хай живе мир!“ — і ведемо війну. Повторюємо: ”Геть наркотики!“ — і ще більше торгуємо ними. Проголошуємо: ”Ні — тероризму!“ — і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?
Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує ненависть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!”
Зроби щось, хай навіть маленьке.


Б.Ферреро. Збірка "Спів польового цвіркуна"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)

Аватар користувача
Володимир85
старець
старець
Повідомлень: 600
З нами з: 12 липня 2011, 14:51

Re: Історії для душі

Повідомлення Володимир85 » 26 жовтня 2011, 06:46

ЗАПИСНИЧОК

Один подорожній затримався поблизу мальовничого села, що розкинулося між полів. Його зацікавив невеликий цвинтар, обнесений дерев’яним плотом. Було там багато дерев, птахів і чудових квітів. Подорожній поволі ходив між могилами зі світлими надгробками, що були розкидані попід деревами.
Почав читати написи. На першому було: «Ян Taper, жив 8 років 2 тижні 3 дні». Така мала дитина тут похована...
Чоловік прочитав на сусідній могилі: «Денис Каліб, жив 5 років 8 місяців 3 тижні». Ще одна дитина...
Далі читав написи на инших могилах. Всі були подібні: прізвище, докладний вік упокоєної особи. Найдовше жила дитина, якій заледве виповнилося 11 років... Подорожній дуже засмутився. Присів і заплакав.
Старий чоловік, який проходив неподалік, побачивши його, спитав, чи оплакує когось із родини.
«Ні, немає тут нікого з моїх рідних, - відповів подорожній. - Але що діється у цьому селі? Що за жах тут діється? Яке страшне прокляття нависло над мешканцями, що вмирають самі діти?»
Старенький усміхнувся і мовив: «Заспокойтесь, будь ласка. Немає жодного прокляття. Просто ми тут дотримуємося стародавнього звичаю. Той, кому виповниться 15 років, отримує від батьків записничок, такий, як у мене висить на шиї. За традицією кожний, хто переживає сильне і глибоке почуття, відкриває записничок і занотовує, як довго воно тривало. Закохався... Як довго тривало це велике почуття? Тиждень? Два? Три з половиною? А далі емоції, пов’язані з першим поцілунком, - як довго тривали? Мить? Два дні? Тиждень? А шлюб? А вагітність і народження первістка? Омріяна подорож? А зустріч із братом, котрий повернувся з далеких країв? Як довго тривала радість від цих подій? Години? Дні? Так записуємо у зошит кожну хвилину щастя... кожну мить щастя. Коли хтось помирає, за нашим звичаєм, відкриваємо його записник, підсумовуємо час, коли почувався справді щасливим, і цю суму пишемо на його могилі. Вважаємо, що лише це насправді прожитий час.

Не обмежуйся існуванням... Живи!
Не обмежуйся дотиканням... Відчувай!
Не обмежуйся спогляданням... Побач!
Не обмежуйся слуханням... Почуй!
Не обмежуйся мовленням... Скажи щось!



Б.Ферреро. Збірка "Квіти просто квітнуть"
Коли св.Франциск думав про єдине джерело всього живого,
його ще більше,ніж завжди,сповнювало благочестя,і він називав всіх тварей Божих,
навіть самих малих,братами і сестрами,бо знав — їх створив Той же,Хто створив і його самого.
(св.Бонавентура)


Повернутись до “Добре Слово”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 3 гостей