Моє Різдво починається з прибирання кімнати і всього що недоприбирано до Нового Року. В чистій квартирі пильную прикрашену святкову ялинку – щоб завжди було достатньо води. Якщо не п’є, то лию по стовбуру. До Йордана має простояти хоч би що.
На вечерю з традиційною Кутею (серед 12-ти страв) збирається найближча родина, хто може прийти. В п’ятій вечора з задоволенням хто хоче дивиться або слухає Служби Божі з різних Головних Храмів Українських Церков. Цього року після вечері ходили в гості до бабусі – їй вже важко відправлятись до нас на спільну вечерю.
Сьомого числа колядників не було. Прийшли тільки на другий день. Дав десятку. Іншим батьки дали гроші без колядування, переживаючи за річного племінника.
Більшість друзів роз’їхались по селам там звично справляти Різдво цілими родинами.
Сьогодні, 8-го числа ходив до Церкви, потрапивши на завершення Служби. Священик розповідав про Україну, гріхи людей, жорстокість навколишнього світу.
В кінці згадав про господарські справи, доповівши про прикази з Києва: 20 тисяч на рік з Парафії на семінарію та хто скільки може з обов’язковим записом на добудову Собору в Києві, а ще йде ремонт нашого Храму Михаїла.
Стоячи майже коло дверей почув тихе дорікання двох по виду бувалих вірних – старші люди, дітей привели. Їх можна зрозуміти. В Церкву ходжу на свята і може звісно помиляюсь, але бачив більшість бідних людей, для яких таке грошове навантаження на раз суттєве. Дав двадцятку. Краплину для оголошених запитів.
Обличчя більшості стурбовані. Піймав себе на думці що і в мене мабуть на лиці написані були проблеми. Не так як би мало бути: безтурботні обличчя як в дітей, як в американців у новинах, обнадієних людей радіючих народженню Хреста. Здавалось би не 1946рік про який співається в одній з Колядок.
Одразу після казання почалась Друга Служба Божа. Деякий час стояв слухав. Коли всі стали на коліна, пішов. На мене якось дивились, мабуть думали що гордий. Але як на мене, то гординя – це думати що щось змінюється у відстані між людиною і Богом, коли вона стає на коліна чи в повний зріст, так як для нас немає значення чи мурашка на ніжках чи на животі лежить. На коліна стати, помучитись можна. Та хіба ж на те Різдво щоб себе мучити на виду і показувати свою нищість перед Богом? Краще з Церкви піти зі спокоєм і смиренням, готовністю відкидати спокусу і цим показати своє смирення Богу. Можливо звісно помиляюсь і публічне показування своєї нищості перед іконами, як колись раби і слуги перед царями має вплив. Але це швидше від людини до людини, а не від людини до Бога.
Прийшовши додому поїв смачних різдвяних страв, поглянув на ялинку, завітав на сайти Церков почитати якими словами вітають християн і своїх вірних Патріархи. Чекаю Йордану на нашій Лімниці…
Тарас, 8 січня 2012р.