vitalko писав:Just_me писав: бо як віруючий, так і атеїст мають шанси це почути або ні, залежно від того, як жили, а не як вірили.
Так, але є різниця. Віруючий має цілу купу засобів до спасіння, які даються Церквою, знає, що може прийти до Спасителя у кожній тяжкій ситуації за полегшенням і буде вислуханий. Атеїст же має тільки власну совість, яка його веде, і в тяжких ситуціях може покластися лише на себе і своє непостійне оточення.
В кого тоді більше приводу для щастя?
Знаєте, якщо так роздумувати, то виходить, що всетаки це Дари Божі, Церква, Святе Письмо, все що мене духовно спрямовує, підтримує, настановляє, спонукає, надає сенсу, впевненності, вкінці кінців...сміливості.
Але якщо так, то я не маю відчвати якогось обтяження у цьому, типа я маю обовязок до того, щоб бути Християнином.
Це по суті своїй поміч мені, і мене це повинно спонукати дякувати за це, і якось жалувати себе як неповносправного(а навіть відчувати провину, що скільки турбот і всього, щоб мені це далось, а я цим не користаю..трошки тупо, по відношенню до себе, якщо взяти на загал), коли я цим нехтую, не користаю.
І заодно скажу, що ці всі Дари Божі можуть мати люди незалежно, вірують вони чи ні (це ми, здається, з вами вже встановили) - якщо про дочасне щастя, і потрапити до Неба можуть також усі - якщо про вічне. То які ще питання про щастя та віру?
З такої позиції, то по суті люди мають те саме. От для прикладу дітей і жінку.
Але перші на це дивляться як на жінку і дитину, як те що має бути, і по якій причині не відомо.
А другі, вбачають у цьому Дар Божий, і підтримку Божу, що спонукає до праці над цим(щоб не занедбати це, типа, жінок багато, і діти відповідно діло не хитре

).
Всетаки мені друга позиція більш довподоби, ніж перша.
Тай доречі, не може людина яка не визнає Бога як Творця , і Сина Його як Дорогу до Нього(як Той, який навчає, якщо завгодно розжовує, але при цьому взяв гріхи світу, Спасає.), ну не може вона бачити у цьому Дар Божий. Що завгодно, тільки не Божий.
Так, атеїст(чи конкретно я, бо абстрактний атеїст мені не відомий

, а ось я для себе відоміший, який колись не вірив у Бога, тобто знав що Він є, просто було байдуже, де і чому, і взагалі, я про то не думав), тобто я міг то мати(сімю ) і справді за покликом совісті любити їх, і жити для них.(і можливо би був щасливий)
Але то би не було Даром Божим для мене, а від так, я би не міг користати цим, і у такому випадку покладався тільки на себе, зі всіма витікаючими.
Всетаки щось у цьому є.
Одна і таж річ, для одного дар Божий, і у такому випадку Бог помагає з цим, тобто якось провадить у цьому.
Інша річ, я маю теж саме, але не вбачаю у цьому чогось особливого, маю те, що мають і інші, і не більше.(життя лайно, бо важко жити. То не я такий, а життя таке, і все у цьому руслі.)
Тобто я думаю, Дар потрібно прийняти і оцінити його, аж тоді ти осягнеш доброту і турботу даючого тобі.
А в житті люди кажуть, що як втратиш, аж тоді зрозумієш що.
Перший варіант цікавіший і менш болючіший, за що потрібно дякувати його Подателю.