ShMariam писав:andrivovk писав:Прочитавши статтю і тему, виникає таке враження, що всі християни є або інвалідами або бомжами або неповносправними або ще щось таке а невіруючі навпаки ніби всі такі здорові, щасливі.

Якийсь атеїст сказав би, що то релігія нещастя і нашо йому бути християнином, щоб бути нещасним. А як же тоді слова Христа "
Істинно кажу вам: Нема такого, хто кинувши свій дім або братів, або сестер, або матір чи батька, або дітей, або поля, - ради мене та ради Євангелії, - не дістав би сторицею
тепер, у цьому часі, посеред гоніння, - домів, братів, сестер, матерів, дітей і піль, - і в майбутньому віці життя вічне." ?
Не інвалідами і повносправними точно. Бачу віру як певний тягар, що людина несе все життя. Може комусь доводилося часом носити переносити тягарі? Увляєте, йдете містом, а руки обриваються, навантаження на ноги, каблуків не взуєш

, до маршрутки не добіжиш, отже можна кудись запізнитися, містом не прогуляєшся, бо зайвий кілометр - проблема. Тобто ви є сильною людиною, здоровою, але інвалід і несповносправний в такій ситуації можуть виявитися спритнішими від вас. Але з другого боку - несете цінний вантаж, щось дуже важливе і тішитеся, що це маєте. Прикол в тому, що ми віримо, що цей вантаж необхідний, бо точки зору світу - це непотріб.
У мене таке саме було враження як у Андрія. І от цей приклад, Маріанно, мені дуже сподобався (я не про каблуки звичайно

).
Але зрозумій, ці моменти важкості не вартують такого "оспівування" , якщо навіть і є. Тобто всетаки що ми хочемо, бачемо, те і отримаємо. Це називається віра яка робить тягар легким, а й навіть можна на сумці верхом їхати (образно ). Я памятаю як мені по курєрскій почті коробку передач прислали. Машина була поламана, а так хотілось покататись на першому автомобілі, який вже твій.., але не їде (очікування це саме гірше ). Мені як подзвонили що посилка прийшла, то я без гривні в кишені уболтав шофера в пижику, а назад, коли вона була у мене в руках (точніше на плечі ), я додому доперся дууже скоро. Прийшов, поставив її на землю, а брат (старший ) ледве її до пояса підняв. Я майже три кілометра її ніс, і, і ніразу не став відпочивати. Поставили у той самий день, точніше закінчив майже під ранок . Зранку мав йти на навчання, так я поїхав (звичайно так щоб всі одногрупники бачили в училищі , а особливо одногрупниця

) , особливо, так і не спавши, і ще потім ціла історія з елементами комедії і трилера, яка тривала ще добу

.
Ну..., і якби таке рвіння у Вірі було

, якби я так прагнув Царства Божого як покататись і показатись на тій розвалюсі . Та я би крізь желізо - бетонну стіну пройшов при потребі, якщо це було би необхідно, і всі труднощі би навіть не запамятались при цьому.., типа кусок бетону в голові чи ока нема, чи голова в гіпсі (тільки око одне видно

), але я би зобив це Богу на Славу Спасіння свого ради.
А так, є ноги які пруткіші до гріха і світу, ніж до Святості і Неба. Тому, в моменти спокус , а особливо гріха з якого не йдеш сповідатись (ну розумієм, що я свідчу за себе ), каєшся, жалуєш, а сповідь відтягуєш, і приходять такі думки.
Неможна допускати їх. Знати що воно можливо .., це одне, но надати вагу якусь цьому, а особливо понад Божу Велич, це зробити Господа ......... (тим хто сказав неправду . Прости Господи, то я так ).
Вкінці - кінців, кожному дається по його Вірі, і для мене саме тут ключ. І головне, хто справді відчував таке..., невже йому охота щоб це відчували інші ? Невже після цього стане лекше чи щось таке ? Просто в таких думках, а особливо словесному обговоренні такої "тяжкої долі " з іншими.., тут є небезпека, але я ще не розумію яка і як вона називається (думаю є Богословський термін з цього приводу. Треба у отця спитати ).
Звісно, я розумію, що написане може керуватись Любовю до ближнього. Ну так, то є такий характер чи що там, ще чув кажуть Харизма. Але, я не харизмат щоб осягнути всю глибину тих думок, і можу щось буквально сприйняти, бо я хлопець простий і незатійливий (то я за себе ).
А що до небезпеки для інших хто прочитає, то я і знати не можу. І який плід дасть ця стаття в душі когось там, я теж не знаю.
Знаю точно, що Богу підсилу все, і щоб когось вберегти від надмірного переймання й згіршення цією статею..., також.
Думаю життя автора було як у Святих, він все життя проводив у чуваннях і молитвах, так що його подих вже є молитва, і перед написанням він був у триденному строгому пості. Він дойшов всіх вершин і бачив Бога. Ні ??
.........
Розумієте Маріанно, якби це була просто розповідь когось, просто переживання в слух, то я би прочитав і просто почув людину. Я поважаю і можу нормально сприймати, навіть частіше з повагою до прочитаного, до переживань конкретної людини. Міг би з нею порозважати про деякі знайомі моменти, підтримати чи розрадити, чи просто прочитати і помолитись за неї (що на мій погляд саме досконале ).
Але...чи можу я мовчати коли це звернення і повчання загнане в рамки своєї немочі, яке подається в досить компроментуючій формі, і даалеко не однозначній. Як проповідь, відкриття правди і істини. Про інших відкликаються і до інших звертаються, а про сбе мало що. Я ж звичайно розумію що людина писала сама собі в часі важкому (спокуси), думки які потрібно було спалити , а краще..... . Ну тут я "пас" радити.
Що, хіба взагалі не страшно що хтось повірить цьому, зробить тільки це фундаментом ?