....бачиш логіку у кожній події твого життя, в кожному розчаруванні, кожній зустрічі, випадку.
Як говорить о. Аліпій з Підкаменя - "В Бога нема випадковостей"
Модератори: Just_me, viter, Artur, ihor
....бачиш логіку у кожній події твого життя, в кожному розчаруванні, кожній зустрічі, випадку.
kristik писав:
Я згідна, бо наслідки від "нав'язання чужих думок" відчуваю до тепер. Я про вибір професії ( що також є дуже важливим ). Якби свого часу настояла на своєму, то зараз би займалася улюбленою справою, а так я не зовсім там де б хотілося і роблю не зовсім те.
ShMariam писав:В мене аналогічна ситуація . Дуже "закохана" в одну професію, але чи можна це назвати покликанням?
ShMariam писав:Олюнька писав:Так-що, "закоханість" теж проходить.
Вже 7 років не проходить
andrey s. писав:ХРИСТОС НАРОДИВСЯ!!! Прошу отця,,,як побачити Божу волю у власному житті.Я прийняв той факт,що воно для ГОСПОДА,знаю що молитва в цьому намірі є необхідністю(правда в молитві я дуже далекий від досконалості),від розуміння цього плакати охота.Були думки про монашество,але поки не судилось.Як направити своє життя в те русло,яке любеГОСПОДУ???...Розумію,питання не просте,ви мене не знаєте.Можливо є література,де є розшифровка слова "ПОКЛИКАННЯ"......Хоча є розуміння того,що не здатен дотриматись Божих завітів,і розумію яка велика ТА любов(таїнства Покаяння,Причастя).,розумію що жити по Його заповідях,і є Божа воля,,,,але чому я відчуваю що цього не достатньо,що з цим всім можна більше,,,одним словом хочеться віддати(правда не знаєш що,і як це зробити)
Georgij писав:Переглянув фiльм "Инокиня", дивився аж три рази.
Як ви дивитеся на те, щоб в такому вiцi залишити все та й пiти до монастиря?
http://www.youtube.com/watch?v=tV3eItYyeQA
Georgij писав:Особисто я позитивно дивлюсь на таке, хотілось обговорити цю тему в контексті фільму також. Шкода зараз мало часу, а при нагоді напишу більше.
о.Олег писав:прекрасний фільм
дякую
його якось можна закачати з тієї сторінки?
о.Олег писав:прекрасний фільм
дякую
його якось можна закачати з тієї сторінки?
Talya писав:Думаю поки діти малі, то ми самі собі не належимо, бо маєм відповідальність за них...
Georgij писав: Пригадую, якось мріяв, що як діти повиростають, будуть давати србі ради, то гарно все зваживши, піду до манастиря , але я ще в дружини не питався . Хоча це подібно на юнацькі мрії. В нас в сім`ї сій "монастир", своя спільнота і служіння в ній ой нелегке . Хоча бувають часті випадки, коли за взаємною згодою подружжя на схилі літ йде до монастиря. Це мабуть якось виражається в бажанні служити людям і Богу. Хоча в даний час в сімейному стані, з дітьми на руках, ми в якійсь мірі як можемо служимо, несемо Богу наше служіння -співом, спільнотами, працею, зрештою прикладом(хоч ми самі є немічними, все в Божих руках), Господи помилуй нас грішних....
Olya писав:А тепер собі думаю, що можна якісь чесноти розвивати, які підходять для монастиря і для життя світського наприклад стриманості в їжі, більшої скромності, терпеливості, більшої молитви і старатися служити Богу і людям тут, в світі...
vitalko писав:В Бога ціниться цілковита посвята самого себе Йому, а в якому конкретно місці, то вже як Він сам покличе. Інша річ, що часом важко прийняти волю Божу щодо себе, але то таке...
andrey s. писав:Чи не егоїзм піти в монастир, чи не втікання від себе???
Чи можливо , якщо балакати за такий вік, то народження себе, в 53 роки..(як у темі)
Незнаю.
У кожного без винятку є покликання. То не так, як говорили деїсти, що Бог створив світ, а потім та іграшка перестала Йому подобатися і Він її кинув. Ми всі покликані до діалогу з Богом, до здійснення вибору. Вічне життя – наша ціль. Нещодавно ми мали свято Вознесіння, коли я готував проповідь на Вознесіння, то просив Бога помогти мені з прикладом, бо приклад на Вознесіння – це справа непроста. І саме тоді зі мною трапилася така історія: Я їхав до монахинь в Освенцімі, щоб виголосити проповідь до медичного персоналу установи, якою сестри опікуються. Ніколи раніше не був у Освенцімі, дороги не знав, тож ввів у GPS-навігаторі точну адресу монастиря. Приїхав, позвонив сестрі, вона вийшла за мною, я поприбирав автомобіль, взяв валізи, сестра мене хотіла запровадити до кімнати для гостей. По дорозі ми проходили повз каплицю, сестра запропонувала зайти і помолитися перед Найсвятішими Тайнами. Я охоче погодився, ми зайшли і стали на коліна помолитися, і тут через 5 секунд на все приміщення роздається голос мого навігатора: «Ти дістався до цілі». Я вже 20 хвилин був на місці – заїжджав, паркувався, прибирав авто, йшов коридорами, але лише коли вклякнув перед Найсвятішими Тайнами, почув «Ти дістався до цілі» ))
Покликання бути чоловіком, жінкою, католицьким діячем, священиком, вільного стану, монахинею чи кимось іншим абсолютно другорядне, хоч для вас то здається першочергове. Першочерговим завданням є підібрати ключ, щоб потрапити в Небо перед обличчя Святої Трійці.
Ніхто сам не піде до Неба. В одному з серіалів малий хлопчик декламував вірш: «Солдати йшли до Неба по чотири». Отже ми всі підемо до Неба не самі. Ми входимо туди з мамою, татом, чоловіком, жінкою, дітьми. Це не значить, що всі одночасно помирають, але любов до них свідчить за нас. Не можна туди ввійти самим по собі.
Дорога покликання – справа надзвичайно важка. Хтось колись звернув увагу на постать Матері Божої. Її покликання було надзвичайно важким. Найважчою, звісно, була Голгофа. Але трудними були і 30 монотонних літ в Назареті. Щодня Марія готувала їсти, прибирала, працювала, а Ісус проявив свою Божу сутність лише по тридцяти роках в Кані Галилейській.
Порушаючи проблему входження до Неба із кимось іншим маємо згадати осіб неодружених (сингли). Є такі, що самі винуваті. От дівчата чекають принца із казки. Приходить до мене і каже: «Прошу отця, він геніальний, ну але він курить! Ніколи в житті порогу мого дому не переступить курець» або «Він геніальний, але він вживає слово «холера» . Справді, він таке казав! Мене не здобуде хлопець, який так висловлюється!» Є багато людей, які через дитячі пережиття не можуть нав’язати контакту. Але вони також мають покликання. Єдине що їм частіше треба бувати серед людей, бо буття у вільному стані нав’язує людині егоїзм: Я роблю те, що хочу. Керуюся лише власними інтересами.
Сенсом покликання є слухняність – маєш прибиту печатку під своїм покликанням і слідуй йому.
Чи є так, що Ян з одного містечка має призначену Богуславу із іншого? І зараз треба їх якось познайомити. Ангели проводять спецоперацію, ходять із раціями і організовують їх одночасну подорож до Кракова. То був би абсурд. Хоча люди часто думають, що як не потраплю на «свого», а на «того, що в резерві», то будуть нещасливими. Ні, так нема, що ти аж так нагрішив, знищив своє покликання, здоров»я, що Бог не знає, що з тобою робити.
Бог – останній, хто хотів би, щоб ми зробили помилку. Він не грає з ними в хованки чи загадки «А може Ян? Може Кшиштоф? Може монастир?» Він хоче, аби ми точно знали про своє покликання. Єдиний, хто може зіпсувати комунікацію між нами і Богом є сатана. Наприклад, коли підміняємо любов на егоїзм. До прикладу, коли дівчина вимагає, щоб всюди хлопець був з нею. Вона його не любить, вона його зневажає. Часом приходять до мене і питають «Отче, чи я з тою дівчиною/тим хлопцем буду щасливий/а? Вона ніби й працює, але робить помилки в розмові. А він хропить» Ніби товар вибирають. Натомість слід питати «чи вона буде щаслива зі мною? Чи я здатний внести щастя в її життя?»
Помилитися з покликанням можна. Це коли йдеш в семінарію, береш шлюб чи вступаєш в монастир аби комусь щось довести, зробити на зло, перед кимось похизуватися і т.п. Натомість якщо хочеш згоріти для своїх парафіян, родини, дітей, сиріт (якщо ти монахиня, до прикладу), то напевне не помилишся із покликанням. Хоча навіть якщо на людське розуміння ми і помилимось, то не треба впадати в зневіру. Хотів би зацитувати такі слова: «Колись Бог судитиме нас не за те, яку дорогу ми вибрали, але чи любили, йдучи тою дорогою». Не засмічуй Неба питаннями «Боже, яке моє покликання?» Люби і люблячи знайдеш його.
Як розпізнати покликання? Звісно, треба розпізнати схильність. Ясно, що коли хтось дуже побожний, крутиться при парафії, є міністрантом, то це може бути знак, що маєш покликання до капеланства чи монашества. Відсоток покликаних серед них вищий. Але треба пам’ятати, що на другий день у монастирі чи в семінарії не висвячують. Ми б усі хотіли, щоб нас висвятили на наступний день. Мій наставник казав, що якби, він висвячував на наступний день, мав би купу святих, але оскільки висвячують через 6 років, то ті хлопці всього навчаться і вже далеко не святі ))
Важливим питанням є питання 100% певності свого покликання. Чи можна мати 100% певність? Так. До священства покликана людина, котра прийняла свячення. І мови нема, що він помилився. Якщо Бог уділив йому Таїнства, то це покликання. Так само із людьми, які склали довічні обіти чи взяли Шлюб. Подруги призначені одне одному в момент шлюбу. Твій чоловік чи жінка мають якраз ті вади, щоб зробити тебе святим. І священик отримує таких парафіян, що зроблять його святим. Навіть якщо з погляду людини хтось зробив помилку, через Таїнство Бог ту помилку затверджує. Коли Богу щось подобається, то Він робить так, що і тобі це подобається. Це ваше спільне вподобання. Це не так, що він нього йде 70% рішення, а від тебе 30%. 100% людини – це 100% Бога. Згадаймо лист апостола Павла до филип’ян: «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю».
Бог потребує шаленців, навіть шалених священиків. Не кожен священик має бути милий і тихий, Бог часто кличе тих, які на перший погляд не надаються до того. Навіть якщо хтось каже, що до чогось не надається, то і це може бути знаком, що надається якнайкраще. Коли мене покликав Бог, то в мене теж не було зразу знаків акцептації. Коли мій духовний наставник почув, що я йду в семінарію, то схопився за голову і почав сміятися. І моя покійна тітка мені дуже допомогла. Я їй ніколи цього не казав. Раз почув, як вона каже моїй мамі: «не дозволяй йому піти в семінарію, його ж виженуть після першого року». І ті слова мене так запалили, що я став зразкової поведінки і мене вигнали аж після шостого ))
Методи душпастирської праці дуже різні. На парафії, де я зараз служу, було дуже багато гарних священиків переді мною. Був колись і чудовий отець-душпастир, і прекрасний бібліст, і блискучий проповідник, але люди згадують одного – отця Казимира. Той як ішов до людей «на коляду» (звичай, коли по Різдві священик обходить кожен дім своєї парафії), то кидав собі до торби молотка, різні ключі, пилки, розвідний ключ, штангенінструмент і всім бабцям в мікрорайоні заміняв змішувачі: «Ой, у Вас тут капає, то я зараз заміню!» - «Прошу отця, та я тут маю ще й лінолеум, син повинен був покласти в кухні і прибити плінтусами!» Тоді він знімав сутанну і прибивав той лінолеум. То був священик покликання! Так само колись отець Бозовський побачив, що поліціянт став на перехресті на підвищення і керує рухом. Той навпростець через перехрестя йде до нього і каже: «Ти, ти був до сповіді? За три дні Великдень!» Тому мало палиця не випала з рук. «Ти певне маєш різні чергування і не маєш часу? Я тут у Візиток сповідаю, так що приходи! Завтра після п’ятої я тебе без черги посповідаю.» І наступного дня після роботи він прийшов сповідатися. Ну але він не робив того, щоб щось із себе показати, він справді любив тих людей. Колись його СБ взяло на допит за якусь виголошену антикомуністичну проповідь, водили його підземеллями, одні двері замикали, другі відкривали, нарешті привели в кімнату, закрили йому очі, почали допитувати. А він каже: «Та слухай, забери то з-перед очей. І залатв якийсь чайок, тут же зимно!» Службовець СБ аж збаранів.
А якось йому у Візиток довелося застати злодія – отець відкриває двері, а той риється по шухлядах. «Ти як сюди заліз? По ринві?» - «Так, ліз по ринві на 2 поверх, а тут нічого красти!» - «Чекаааай, може щось зараз знайдемо! Маєш теплі штани, бо йде зима?» Отакого Бог власне потребує. Колись його запитали: «Отче, от єпископи, курія – вони всі ніби ходять по колу, а якось ви поза тим колом.» То він відповів: «Треба, щоб хтось ті кола змащував, щоб вони ходили, то я якраз змащую!»
Немає такого таланту, дару, якого б Церква не потребувала від осіб, які висвячуються на священиків чи йдуть у монастир. Десь так є і в подружжі. Подружжя на цілім світі - найбільш поширена форма реалізації покликання. Кожен поза якимись патологічними випадками приглядався до подружжя своїх батьків, дідуся і бабусі. Подружжя – архитрудна справа. Добре подружжя – це чудо і справжній доказ існування Бога.
Часом на перед подружніх курсах зав’язується така дискусія. Колись мені сказали «Та, подружжя – це ж звично, ясно, що треба терпеливості, розуміння, але зазвичай це просто встаєш, снідаєш, йдеш на роботу, повертаєшся,вечеряєш, дивишся телевізор, йдеш спати.» Я завше кажу, що коли й деш у якийсь похід у гори, то береш з собою аптечку. Питаю наречених, чи вони приготували собі аптечку – номер телефону до священика, котрий колись його врятував, запис із реколекцій, які їм колись допомогли, якісь добрі книжки, що надихають, адресу реколекційного дому, котрий проводить реколекції для подруж в кризі і так далі. Бо більшість пар, що потрапляють в кризу, одразу починають від слова «розлучення». Я їх запитую: «А ви телефонували до отця? Ходили до психолога? Були на ре колекціях? Ні??? То чого ви зразу про розлучення думаєте?»
Ще одне вам скажу: Ніколи не дивіться на своє покликання з перспективи ресурсів, які маєте сьогодні. От хтось зараз на першому курсі юридичного. І я йому скажу: ти провадитимеш справу якогось великого концерну у суді. Він би відповів мені: «Який концерн, ви що?» Ну ясно, Зараз не даш собі ради. І не переживайте, що зараз, маючи 22, 24. 26 років ви вступите у шлюбі що буде далі. Ви думаєте: «Капець, той шлюб, материнство, діти будуть плакати і все таке…» Теперішніми силами ти ради собі не даси. Але от як я був у семінарії, на перших канікулах прийшов я до своєї сестри-катехитки та й кажу їй: «сестро, от я в тій семінарії можу витримати ще рік, може два, або навіть три, але як собі подумаю, що НІКОЛИ в житті не пройдуся за руку з дівчиною по старому місті, ніколи з приятелями не повертатимуся веселий по матчу Легії, то я не знаю, чи витримаю.» А вона каже так: «Ну то ти кажеш, що рік витримаєш. І два, а може навіть три. Це доволі багато. А за решту – нехай Він переживає, Він же тебе покликав, значить – це Його проблема. Бачили очі, що купували.» Тверда була жінка. Значить так, я роблю, що можу, а решта не моя справа. А Він різних вибирав.
Пам’ятайте, що ніколи від покликання не можна тікати. Коли батько сидить в кнайпі, тобто тікає від свого покликання до родини, то багато людей духовно загине, бо той чоловік не слідував своєму батьківському покликанню, не показував своєї чоловічості. Кожен дістає когось під опіку і відповідає за них. І священик своїх парафіян, і батьки дітей. Особи неодружені теж обов’язково мають за когось відповідати, взяти під опіку. До прикладу, брати участь в діяльності якоїсь фундації. Бо відповідальність обов’язкова для особистого розвитку. Чудова думка купувати дітям хом’яків чи рибок, аби вчилися відповідальності за чужий організм.
Багато хто з нас має претензії до реалізації покликання нашими батьками, вихователями, що вони не завше правильно діяли і ми скалічені духовно. А ми всі натомість пам’ятаємо, що Бог святий і не можна Йому висувати претензій. І все виказуємо татові, мамі, сестрі братові, а не Богу. Але Бог хоче, щоб ми з ним сперечалися. І значно більше, ніж би ми приходили до Нього із закритими серцем. Може хтось має замуроване серце, бо має на Бога великий жаль, а думає, що до Бога як приходиш до церкви, то тільки треба скласти руки і говорити «Тільки ти Святий, тільки ти є Паном» (уривок із Богослужіння). А треба прийти і сказати «Чому мій тато п’є? Чому в моєму домі від самого ранку якась колотнеча? Чого я постійно хвороблива? Всі коліжанки радіють життю, а я постійно бігаю по шпиталях?» Чи як думаєш, що не маєш жодного покликання, або думаєш, що подружжя не для тебе, бо ти втратиш надто багато, то теж запитай. Він відповість. Він скаже: «Дитино, нарешті ти біля Мене.» Бог більше хоче мати тебе близько у суперечці, ніж подалі, але в повторюваних формулах з книжечок. Він хоче від нас життя. Так як реактор в Чорнобилю замурований, так і часом замуроване наше серце, то треба довести до неконтрольованого вибуху, щоб його звідти звільнити.
Реалізація покликання вимагає він нас великих зусиль і без Бога ми нічого не можемо. Як вже говорилося, він у нас провокує наші думки і дії. Ну і наостанок: прошу два дні після лекції не змінювати думок щодо свого покликання під цим впливом. Пам’ятайте, що як потяг знаходиться в тунелі, то з нього виходити не можна. Слід найперше з тунелю виїхати. Далі Ваші запитання.
ShMariam писав:От так собі думаю... Свідомо не реалізовуватися в тому, до чого є сильне бажання(не вживаю слово "покликання", бо це не завжди воно, але в більшості випадків), це гріх чи ні?
Мабуть, що так.Just_me писав: Я правильно зрозуміла твоє запитання?
ShMariam писав: Мабуть, що так.
Just_me писав:Коли Богу щось подобається, то Він робить так, що і тобі це подобається. Це ваше спільне вподобання. Це не так, що він нього йде 70% рішення, а від тебе 30%. 100% людини – це 100% Бога. Згадаймо лист апостола Павла до филип’ян: «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю».
Мені моє життя не сподобалося.Just_me писав:А чому такий сумний смайлик? Тобі відповідь не сподобалася?
Just_me писав:Якщо людині не хочеться одружуватися...
ShMariam писав:Взагалі-то я говорила про сильне бажання і, водночас, великі труднощі, пов'язані з реалізацією цього бажання (і я не про одруження).
Повернутись до “Життя християнина”
Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 8 гостей