Олесь Вахній

говоримо про все на світі

Модератори: Artur, ihor

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9707
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення о.Олег » 26 січня 2012, 20:06

Олесь Вахнiй писав:Отче, Вам дати гранату?
Складно, дійсно складно. Ви закохані в перелюбника і наркомана Висоцького? Чи шануєте паскудства Пушкіна і Булгакова? То так і поясніть, що савєцьке з Вас ще не вийшло цілковито. В такому разі, кличу Вас очиститись від того бруду. Росіяни не шанують ані Булгакова, ані Висоцького, ані Пушкіна. Шанують їх продукти сатанинської комуністичної системи. То чому в Україні вони повинні смердіти й душі труїти?

це Ваша відповідь на мій (з відповідавших Вам я тут єдиний священик) допис
о.Олег писав:
Олесь Вахнiй писав:Цих людей нам нав`язують як взірець. Погодьтесь, це ненормально. Творити кумирів - гріх. Тим паче, коли їхній життєвий триб є аморальним.

перепрошую - може щось не вчитався: Ви проти всіх "взірців"? Нав'язують же, правда? Напримір: козаки? Шевченко? Франко? Чи може варта розрізняти, за які якості/вчинки на людину/людей можемо взоруватись, а на які - ні?
З повагою, о.Олег

? якщо так - :( у мене, як модератора, вже є граната: чекаю на Вашу розважну відповідь без нав'язувань співрозмовнику своїх суджень/лозунгів про те, чого він не говорив.
перепрошую - дуже шкода, якщо Ви дійсно настільки вибухово прореагували саме на це запитання. :(
якщо ні - чекатиму відповіді, якщо зволите
З повагою. о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення Олесь Вахнiй » 26 січня 2012, 22:09

Панове! Мені дивно, чому вас ця тема так завела? Я не бачу у власних судженнях єресі. А ви відразу побачили в мені екстреміста.
Дуже хочу, і за це змагаю, аби більшість українців відмовились від ганебної практики запобігання перед чужинським. І це головний зміст моєї статті. Тим паче, що критиковані мною погляди й люди дійсно є негідними пошани і взірця.
А тут дійсно, до гранати дописались, прирівняли хамство до світової культури. А більшість аргументів, це просто напади.
Ну що я можу зробити? Прийде час, і хамовитий москвин, який виховувався на пісеньках Висоцького і згаданого Цоя, а також писанині Акуніна, заявить вам, що ви ніхто і ніщо. Що ви бруд охлячий, а ваша церква справа рук поляків. А більшість українців просто промовчить. Тому-що також слухають і читають брутальну москвомовну попсу. Вибір за вами. По який бік барикад кожен з вас.
Перепрошую, але на сьогодні, добраніч.

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9707
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення о.Олег » 27 січня 2012, 07:02

Олесь Вахнiй писав:Панове! Мені дивно, чому вас ця тема так завела? Я не бачу у власних судженнях єресі. А ви відразу побачили в мені екстреміста.
Дуже хочу, і за це змагаю, аби більшість українців відмовились від ганебної практики запобігання перед чужинським. І це головний зміст моєї статті. Тим паче, що критиковані мною погляди й люди дійсно є негідними пошани і взірця.
А тут дійсно, до гранати дописались, прирівняли хамство до світової культури. А більшість аргументів, це просто напади.
Ну що я можу зробити? Прийде час, і хамовитий москвин, який виховувався на пісеньках Висоцького і згаданого Цоя, а також писанині Акуніна, заявить вам, що ви ніхто і ніщо. Що ви бруд охлячий, а ваша церква справа рук поляків. А більшість українців просто промовчить. Тому-що також слухають і читають брутальну москвомовну попсу. Вибір за вами. По який бік барикад кожен з вас.
Перепрошую, але на сьогодні, добраніч.

бачите - про те "ви ніхто і ніщо" вже заявив той москвин (і не лише він з ляхом) і факт в тому, що українці, що слухали і Висоцького, і Цоя/тощо з цими заявами не погодились :) . Але не "єресь" у Ваших судженнях робить проблеми, а те, що звернули на себе увагу вигуком (Олесь Вахнiй » Вчора, 19:01) і: особисті нападки і вкладання в уста співрозмовника тез, яких він не озвучував на нашому Форумі заборонені. Вам попередження. Очікую на відповідь (о.Олег » Вчора, 20:06) і відповідно до розвитку розмови побачимо, чи можете приймати участь у роботі цього Форуму. Перепрошую, що так пізно звернув на Ваші дописи увагу
З повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
Максим Борець
постійний дописувач
постійний дописувач
Повідомлень: 208
З нами з: 31 грудня 2011, 23:14

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення Максим Борець » 27 січня 2012, 16:03

Вважати тему закритою?

Аватар користувача
romanm
старець
старець
Повідомлень: 1986
З нами з: 17 березня 2009, 09:43

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення romanm » 27 січня 2012, 16:29

Я не фанат ні Акуніна, ні Висоцького. Але не можу зрозуміти однієї речі: коли наша нація позбудеться синдрому жертви?????? Висоцький, наприклад, оперував людей маючи диплом "петеушника", Акунін, і іже з ним "колядували" на мільйони доларів? Цього ніхто не знав і не бачив? Всі ті міністерства силові і т.д.? Перестаньте кидати вину на інших, бо у нас самих повно лайна в душах.

Ніхто з України не знущається, знущаємося ми самі з себе. Нам хтось заважає нести своє бачення у світ як то робить Москва чи Варшава? Самі ж ми і на то все "забиваємо".

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення Олесь Вахнiй » 27 січня 2012, 16:34

Отче, я не розумію про які вкладання в чиїсь вуста мова. Перепрошую, але чиніть як вважаєте за потрібне. Я не суддя.

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9707
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення о.Олег » 27 січня 2012, 17:19

Олесь Вахнiй писав:Отче, я не розумію про які вкладання в чиїсь вуста мова. Перепрошую, але чиніть як вважаєте за потрібне. Я не суддя.

це ви до мене писали?
Олесь Вахнiй писав:Отче, Вам дати гранату?
Складно, дійсно складно. Ви закохані в перелюбника і наркомана Висоцького? Чи шануєте паскудства Пушкіна і Булгакова? То так і поясніть, що савєцьке з Вас ще не вийшло цілковито. В такому разі, кличу Вас очиститись від того бруду. Росіяни не шанують ані Булгакова, ані Висоцького, ані Пушкіна. Шанують їх продукти сатанинської комуністичної системи. То чому в Україні вони повинні смердіти й душі труїти?

З повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення Олесь Вахнiй » 27 січня 2012, 17:44

З гранатою дещо помилився. Пробачте.

Аватар користувача
andrey s.
старець
старець
Повідомлень: 2624
З нами з: 13 січня 2011, 19:40
Звідки: м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
Контактна інформація:

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення andrey s. » 27 січня 2012, 17:57

Олесь Вахнiй писав:З гранатою дещо помилився. Пробачте.

Знаєте, я тільки подумав...бо я справді не знав. :pardon:
Хочу звернутись до форумчан і зокрема до Вас п.Олесь(тобто з П.П. сюди, бо писав тут), хочу попросити вибачення у Вас, я справді якось допустив зайву символіку...
Не переймайтесь тим, ну справді, не беріть близько до серця, не сприймайте так гостро, я ніяк не хотів викликати у Вас такі відчуття.
Я багато чого сказав, і навряд щось крім цього, маю що додати...
Поки все.
:Rose:
З повагою ПРОСТО андрій!!! УГКЦ

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9707
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення о.Олег » 27 січня 2012, 17:58

Олесь Вахнiй писав:З гранатою дещо помилився. Пробачте.

до чого граната? Ні - цей Ваш вислів звичайно повністю відповідає назві теми (не треба так писати. незалежно від адресата), але мене грішного турбує більше те, що Ви написали далі. Цей допис адресувався кому? Перепрошую, що запитую - перечитав Вашу статтю про козацтво в Росії і він виглядає досить адекватно виваженим, і... хочу зрозуміти, чим спровокував Ваш допис і, відповідно, що з цим робити далі
З повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення Олесь Вахнiй » 27 січня 2012, 18:01

Та чиніть, як вважаєте за потрібне. Час, найкращий суддя.

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9707
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення о.Олег » 27 січня 2012, 18:31

Олесь Вахнiй писав:Та чиніть, як вважаєте за потрібне. Час, найкращий суддя.

Пане Олесю - мені дуже шкода, що не відповідаєте на запитання прямо. Роблю висновок, що Ви приписували свої слова/домисли мені. Це в свою чергу вимагає втручання модератора. Вам обмежено участь в Форумі терміном на 7 днів.
може статись - ми з Вами не порозумілись. Вибачте, якщо так, але Ви не дали шансу себе зрозуміти. Перепрошую
Дуже радий буду спілкуватись з Вами, якщо зволите сюди дописувати і дискутувати.
Дуже шкода, що не пояснюєте своїх дій, проте... воля Ваша.
З повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Гортаючи ще не пожовклi шпальти

Повідомлення Олесь Вахнiй » 15 березня 2012, 13:26

Аналіз публікацій в поважних загальноукраїнських виданнях, зфокусував мою увагу на небажанні, і навіть побоюванні журналістів дати чітку й тверезу оцінку подіям за опис або висвітлення яких вони взялися. В більшості випадків, автори обмежуються «неупередженою» костатацією факту, і лише окремі дозволяють собі наштовхнути читача на якусь думку. Дати ж чітке пояснення і тим самим донести до загалу правду - наважуються одиниці. Відсутність нехай і суб'єктивних оціночних суджень, не сприяє формуванню в громадскості спільного світосприйняття, та не узабезпечує загал вцілому й окремих громадян зокрема від повторних помилок.

Публікація в бізнесовому журналі “І. Статтус” №3(121) за 18.01-24.01.2010, без жодних коментарів повідомила про скасоване розпорядженням Кабінету Міністрів від 23.12.09. обов'язкове сертифікування продуктів харчування. Відмову від контролю якості 17-ти груп харчових продуктів, Україна здійснила йдучи на зустріч вимогам Всесвітньої Торгової Організації. Згідно слів тогочасного міністра економіки, відмова від сертифікації якості продукції була однією з головних умов надання Всесвітнім банком займу розміром в 500тис. доларів для фінансування дефіциту бюджету. Перейняті пошуком особистого зиску підприємці звичайно ж вітали скасування обов'язкового сертифікування, проте аналітики й фахівці застерігали, що це суттєво збільшить кількість неякісної продукції та фальсифікату. Негативні наслідки принизливого запобігання перед наднаціональними фінансово-політичними структурами не змусили себе очікувати. Нині, полиці крамниць переповнені продукцією яка становить загрозу здоров'ю платників податків, проте органи контролю позбавлені одного з найголовніших аргументів в справі протидії.

Не дали тверезої оцінки перебуванню України у ВТО й журналісти газети “Комерсанть”. В числі №176(1450) від 28.10.11. повідомлялось, що минулий рік був щедрим на врожай цукрового буряку. Згідно висновків фахівців галузевої асоціації “Укрцукор”, рівень споживання цукру в Україні сягає 1,86 млн. тонн на рік. Зібраного врожаю вистачало для виробництва 2,1 млн. тон. Проблемою для України також виявилось членство у згаданій вище ВТО, яке зобов'язувало нашу державу щорічно імпортувати 260тис. тон цукру-сирцю. Виробники вітчизняного продукту звичайно ж звернулись до президента з проханням доручити кільком міністерствам провести переговори й умовити бюрократів-глобалістів скасувати хоча б на рік обов'язкову купівлю Україною нав'язаної квоти. На жаль, ця звістка так і не стала причиною уважнішого дослідження й аналізу того стану в якому опинилась Україна після підпису угоди однополярного спрямування. Публікуючи звістки про скасування розпорядження про обов'язкове сертифікування продуктів харчування та вкрай невигідне і обтяжливе імпортування цукру-сирцю, журналісти не наважились засудити практиковану від самих початків проголошення незалежності практику пояснення власних дій та вчинків посиланням на вимоги зовнішніх чинників. Прикро, але про реальне призначення держави, як суспільної інституції, нині майже не згадують. Звідсіля і значний відсоток нинішніх бід та негараздів.

Офіціоз українських письменників, газета “Літературна Україна” за 06.10.11. в статті Марини Варич “Вечір пам'яті Михайла Логвиненка”, процитував кілька речень з виступу доньки літератора Олени, яка зокрема розповіла, що батько, досліджуючи «творчість» Миколи Островського, “акцентував увагу на тому, що твір “Як гартувалась сталь” спершу було написано українською мовою.” Переклад на російську та корегування сюжету, Островський здійснив нібито під тиском більшовицької цензури. Важко зрозуміти логіку автора замітки про подію й акцентування на фактах які жодного відношення до української літератури не мають. Невже нав'язувана для обов'язкового вивчення школярами періоду окупації примітивно-упереджена й антинаціональна в своїй суті, навіть за умови україномовності писанина, має вагоме і принципове значення для національної культури вцілому і літератури зокрема? Навіть якщо факти фізичної недуги Миколи Островського в часі написання та тиск більшовицьких пропагандистів відповідають дійсності? (Відверто кажучи, останню обставину ставлю під сумнів.) Прикре і ганебне явище атеїстичної віри в земний рай та слугування українцями окупантам (тим-же Островським, Приймаковим, Маркус, Галаном, Кожедубом, совєцьким генералом Дерев'янком, Боженком та ін.) мусить трактуватися зрадою рідному народові й зобов'язує до пошуків шляхів подальшого унеможливлення. Особисто мене й переважну більшість моїх знайомих ніколи не наповнювала гордістю україномовність запроданця Ковпака. То чому хтось намагається нині змусити мене повірити в щирість, відданість й патріотизм Островського? Під сучасну пору, як і в період бездержавності, українців позбавляють перспективи жити в національній державі. Претендуючі ж на роль інтелігенції (себто культурної та інтелектуальної еліти) не наважуються подати сміливий і принциповий голос на захист правди.

Не вдались до тверезого аналізу явища зденаціоналізації й журналісти з “Газета по-українськи”. Число (№154(1307) за 21.10.11. повідомляє про звільнену з ізраїльської в'язниці етнічну українку Ірину Саріхне (в дівоцтві Поліщук). Побіжно згадавши про її участь в теракті проти ізраїльських вояків, газета не обтяжила себе поясненням причини долучення українки до участі в єврейсько-арабському конфлікті. Читачів так і не наштовхнули до роздумів над тим, чим насправді в Україні є мусульманські громади, і яку загрозу етнічній спільноті становить шлюб з чужинцем. В ідеалі, факт відречення від рідного, перехід у віру яка в історії України асоціюється виключно з окупантами й негативом, повинен трактуватися зрадою. На жаль, злюмпенізованих в період бездержавності українців відучили мислити категоріями обов'язку та відповідальності перед нацією. Підозрюю, що прагнення уникнути звинувачень в ксенофобії, змусило редакцію обмежитись сухим повідомленням й не обтяжувати себе попередженням про наслідки.

Впродовж останніх двох місяців, активісти патріотичних середовищ втішаються “перемогою”, довідавшись що жоден з арештованих по підозрі в підриві пам'ятника Сталіну у Запоріжжі наприкінці 2010р., вироком суду так і не був позбавленим волі. Насправді, підстав для тріумфу вкрай замало. Опублікована на початку січня минулого року в офіціозі Когресу Українських Націоналістів “Нація і держава” розповідь Ростислава Винара “Аль-Коляда” або репортаж “терориста” про пережите в часі затримання й методи поводження з ним працівників СБУ та МВС, повинна була стати причиною суспільного збурення й відставки міністрів-силовиків. Побиття, хамське поводження, образи, приниження, вимоги визнати себе винним у скоєнні дій які не чинив, допит в нічний час, трата бюджетних коштів на перевіз чартерним авіарейсом з Івано-Франківська до Запоріжжя гурту брехливо-звинувачених... Не повинна оминути кара й рядових виконавців. Проте, цього так і не сталось. Прикро, суспільство в якому живемо є серйозно хворим на відсутність співчуття ближньому.

Чудовим прикладом принципової громадянської позиції й заклику до протидії свавіллю посадовців постколоніальної адміністрації, може бути коротенька замітка “Боргова залежність” в газетці “Точка” за 01.03.2012. Нагадавши, що в нинішньому році Київ мусить повернути взятий кілька років тому формальним міським головою Л. Чернівецьким кредит в сумі 250млн. доларів міжнародним фондам сумнівної репутації, автор відразу вдався до аналізу причин з'яви боргу. Окрім того, читачів відразу ж повідомили, що нав'язана без згоди киян адміністрація в особі Олександра Попова, не знайшла кращих шляхів подолання проблеми, як взяття ще одного, дещо більшого кредиту, задля погашення попереднього. Закликаючи киян засудити практику перетворення Києва зокрема й України вцілому у всесвітнього боржника, автор замітки рекомендує «потрусити крадіїв челядників». Порада не позбавлена здорового глузду.

Олесь Вахній

Аватар користувача
Just_me
Модератор
Модератор
Повідомлень: 1374
З нами з: 25 лютого 2010, 10:20

Re: Гортаючи ще не пожовклi шпальти

Повідомлення Just_me » 15 березня 2012, 14:50

Шановний п. Олесю! Спілкування на форумі передбачає дотримання певних правил. Всі Ваші теми повинні мати чіткі загальні назви, що відповідають тематиці форуму та можуть бути легко класифікованими чи знайденими при пошуку. Ви час-від-часу заходите на наш форум, аналізуючи певні події чи роблячи огляд преси і Форум класифікував Ваші дописи, виділивши їх в окрему тему. Якщо якийсь з Ваших дописів започаткує окрему більшу дискусію, модератори виокремлять її із загалу Ваших дописів в окрему тему, а до цього моменту дуже прошу дописи подібної тематики розміщувати в одній темі і в такий спосіб допомогти роботі нашого Форуму. Надіюсь на розуміння і співпрацю
Відповідей на всі питання у вас ніколи не буде. Це – нормально. Не мучте себе. Але ніколи не обманюйте хворих, даючи їм фальшиві надії. Джиліан Берн.

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Штучний терпигорець чи троянський кінь?

Повідомлення Олесь Вахнiй » 22 березня 2012, 14:36

Чеснота справедливості не є притаманною для окупанта. Винародовлюючи поневолених, привласнюючи чужі здобутки, нівелюючи духовність та культуру автохтонів, він за будь-яких умов шукатиме виправдання власному злочинові. Націєвбивча ідеологія російського шовінізму трактувала загарбання об'єднанням православ'я, рятунком “прилучених” народів від інших нападників, та “звільненням від непосильного гніту національних експлуататорів”. Одним з трагічних наслідків цілеспрямованої політики русифікації українців, є постання неприродньої, проте вкрай агресивної орди адептів підлості, брехні й несправедливості. Прагнення жити в національній державі, бути повновласними господарями власного буття, трактувати минуле, сприймати нинішнє й планувати майбутнє інакше, ніж намагаються нав'язати так і не покарані кремлівські можновладці, оголошено злочином астрономічних розмірів. Ігноруючи моральність та здоровий глузд, ординці без страху і сорому вдаються до актів брутальної та цинічної зневаги волі та сподівань українців.

Прагнення не лишатись осторонь процесів, котрі відбуваються в суспільстві, рівно як і праця в друкованих виданнях, зобов'язували мене ознайомлюватись з публікаціями ворожого елементу. Аргументи котрими намагались заперечити право мого народу на існування звичайно вражали. Я не поспішав долучатись до примітивних і беззмістовних війн та сварок в мережі Інтернет, проте псевда та анкетні дані найактивніших закарбувались в пам'яті надовго. Ім'я Анатолія Шарія, оглядача москвомовного сайту “Обозрєватєль”, привертало увагу надмірною самовпевненістю у власній непомильності. Про себе він писав, що «щиро співчуває регіоналам й «жарить» помаранчевих», «мочить всих без огляду», а за обурливі коментарі «отримує задоволення сексуального характеру». Його посередні статті рясніли брутальністю, неприхованою ненавистю й озлобленням проти всього українського. Лайливий стиль й позбавлені логіки та глузду посилання, формували довкола публікацій коло сповідників аналогічних переконань. Суголосні “Обозрєватєлю” сайти передруковували його ідіотську писанину й чинили чорну справу єднання українофобського середовища. Не тяжко здогадатись, що силовики постколоніальної і неочікувано для самої себе формально суверенізованої адміністрації, жодним чином не реагували на псевдолітературні вибрики знахабнілого від безкарності хамовитого шовініста. В інтерв’ю «Я ненавижу…», Шарій стверджував: «переповнений жлобами Київ перетворився на сільський клЮб», а «пам’ятки архітектури руйнуються внуками гуцулів та іншою шваллю». (Цитати перекладено звичайно ж з російської) Чого варте врешті-решт і зізнання: «я не знаю і не визнаю ніякого простого українського люду». Проте аналіз його публікацій дарував підстави підозрювати їх походження замовним, а автора в доступі до інформації, яку за грифами «секретно» приховують від загалу. До речі, в щойно згаданому інтерв’ю Шарій визнав, що практика створення замовних статей для нього не є чужою. Тож не важко здогадатись про причини постання українофобських статей «Страна шлюх», «Мутанты Украины», «Зачем их ещё раз убивают». Не цурався Анатолій Шарій й участі в цькуванні та закликах до репресій. Близько півтора роки тому, імітуючи “обурену громадскість”, Шарій подає до Печерського РУГУ МВС в м.Києві письмову заяву з вимогою арештувати Ганну Сінькову за підсмажену яєшню на штучному вогнищі, газ до якого ще за часів окупації проклали та запалили на одному з печерськх пагорбів, й де вже давно зітліли рештки російських окупантів. Перу Шарія належать й статті «Васильковская вольница», в якій він нарік мешканців міста спадковими бандитами та “Фашисти под Киевом”, де упереджено трактує діяльність Васильківського осередку ГО “Патріот України”. Факт подальшого арешту Ганни, а також Ігоря Мосійчука, Сергія Бевза та Володимира Шпари (останні не без його старань перебувають під судом за наспіх і не досить вдало зліпленою СБУ справою у спробі підірвати пам'ятник Леніну у Борисполі), наштовхують на певні висновки.

Фальшиве відчуття всемогутності, яке дарує віртуальний світ Інтернету, нерідко провокує неадекватну поведінку в побуті. Хизуючись іномаркою, Шарій ігнорує правила дорожнього руху й ледь не позбавляє громадянина життя на пішохідному переході. Аргументом на забаганку невпинної їзди є бейсбольна бита. Проте, з невідомих для мене, особисто, й більшості журналістів причин, міліція не відреагувала на порушення правил дорожнього руху, напад й тілесні ушкодження. Скориставшись журналістським посвідченням, Шарій отримав з рук керівництва МВС нагороду, травматичний пістолет та дозвіл на користування. Зброя посилила і без того гіперболізовану самовпевненість. Посварившись за стільчик з відвідувачем ресторану штучної їжі “МакДональдс”, Шарій зухвало вдається до безладної стрілянини. Цього разу, прибулі на виклик патрульні та оперуповноважені вилучили запис камери спостереження, й переглянувши диск дійшли висновку, що застосування травматичної зброї було невиправданим, й таким, що створювало загрозу здоров'ю і навіть життю оточуючих. Порушивши за фактом нанесення тілесних ушкоджень кримінальну справу, дізнавачі завбачливо вилучили не за призначенням використане знаряддя самозахисту. Вже наступного дня, Шарій поширив в мережі Інтернет побрехеньку, що спровокований ним же побутовий конфлікт насправді був нападом на політичному грунті. Зрозуміло, що нападниками він оголосив націоналістів, а причиною — помсту за інтернет-публікації. Вміння безугавно бути потерпілим й демонструвати власні негаразди, психіатри трактують ознакою збоченського мазохізму. Підозрюю що факт психічного розладу в Шарія в разі експертизи знайде своє підтвердження, але не відкидаю й того, що екзальтована поведінка є холоднокровним втіленням в життя складеного звичайно ж не ним плану. Минулого літа, він шокував громадськість звісткою про скоєний на нього замах. Працівники МВС порушили за фактом обстрілу автівки кримінальну справу, але з часом вимушені були перекваліфікувати її з замаху на вбивство на неправдиво повідомлений злочин. Згідно висновку експертизи, Шарій власноручно вистрелив в лобове скло з близької відстані, а потім викликав міліцію й набрехав про нападників. Дружні стосунки з посадовцями апарату МВС не завадили Шарію факт порушення проти нього двох кримінальних справ оголосити актом політичних репресій «укро-нациського режиму». Скигління відразу підхопили проросійські інформаційні агенції.

Кілька днів тому, переважно москвомовні ЗМІ оприлюднили звістку про клопотання українофоба Анатолія Шарія отримати політичний притулок в Литві. Вчинок на перший погляд позбавлений глузду і логіки. У власних статтях, Шарій безугавно вимагав надання російській мові статусу державної в усих посталих на теренах колишнього СССР державах. Відомо, що уряд Литви наважився не вдаватись до принизливого запобігання перед вчорашніми окупантами, й принципово протидіє тиску російських чинників. Досвід КГБ в справі розігрування багатоходових операцій з прикриття, практикується нині їхніми послідовниками, тому раджу правоохоронним органам Литви уважніше поставитись до його особи та наміру. Тим паче, що формально “рятуючись від переслідувань”, Шарій майже місяць безперешкодно мешкав в так любій йому Москві, і лише після відмови відповідних чинників навіть розглядати його справу в Нідерландах, подався до Вільнюсу.

Олесь Вахній

Аватар користувача
Максим Борець
постійний дописувач
постійний дописувач
Повідомлень: 208
З нами з: 31 грудня 2011, 23:14

Re: Олесь Вахній

Повідомлення Максим Борець » 25 березня 2012, 13:17

А шо за дядя той Шарій - журналіст якийсь чи що?

Українці, будьмо НЕТОЛЕРАНТНИМИ!!!! Ми не отримуємо нічого, доки будемо дозволяти всяким Шаріям, мажорам, Кіркоровим, Лозинським, Табачнікам, "артістам", Ландикам і тд тп топтатися по нашій гідності.
Пригадується досить нашумілий, але, на жаль , вульгарний і некоректний віршик Ю. Винничука "Убий пі....са".

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Re: Олесь Вахній

Повідомлення Олесь Вахнiй » 03 квітня 2012, 16:41

Непорядна він людина, м'яко кажучи. І на кожному кроці декларував зневагу до нашого народу, мови, традиції, звичаїв, віри.

Аватар користувача
andrivovk
старець
старець
Повідомлень: 2907
З нами з: 09 січня 2010, 16:49
Звідки: леополіс

Re: Бiблiйна тематика в "Кобзарi" Тараса Шевченка

Повідомлення andrivovk » 08 квітня 2012, 19:57

о.Олег писав:
andrivovk писав:Однією з настільних книжок Шевченка була .... католицька "Наслідування Христа" Томи Кемпійського. :)

читав, що хрещений він був в Католицькій Церкві
З повагою. о.Олег

В нашому народі панує загальна думка, що Тарас Шевченко православний. Тим часом дійсно православний Олександр Коницький у найкращій досі біографії Шевченка «Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя», перевиданій у 1991 році в Києві, пише: «Запевне відомо, що в обидвох селах Кирилівці і Моринцях, в першій половині ХVІІІ століття були церкви греко-католицької релігії, в обох ім'я св. Івана Богослова» (ст. 28). В примітці під текстом він додає, що шваґер Тараса Вартоломій Шевченко твердив, що Тарас у школі іменувався Грушівським. Знаємо, що Тарасів прадід Андрій, учасник битви під Полтавою 1709р. переховувався від посіпак Петра І-го і оженився з донькою Івана Шевця в Кирилівці, а як приймак був названий людьми «Шевченком», і так Тарас підписувався під своїми поезіями, хоч у копіях народжень, вінчань і смертей його родини є всюди Грушівські, фотокопії документів зберігаються в музеї Шевченка в Києві.

На Правобережній Україні московським царем впроваджене православ'я в 1834-1838 рр. , а Тараса Шевченка-Грушівського хрестив о. Олексій Базаринський у греко-католицькій церкві в 1814 році, метрика зберігається в музеї Т. Шевченка в Києві, тобто, ще до примусового впровадження в Україні православ'я!


http://www.christusimperat.org/uk/node/26182
Хороші релігійні книги по теології, біблеїстиці http://esxatos.com/books

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Дієва протидія

Повідомлення Олесь Вахнiй » 01 травня 2012, 21:32

http://www.youtube.com/watch?v=6lri4tS3 ... e=youtu.be

Постання демократичного суспільства передбачає безпосередню участь громадян в суспільних процесах. В ідеалі, делеговані виборцями обранці та держслужбовці всих рангів і рівнів, повинні бути лише виконавцями волі й наказів громади. Лишені ж Україні в спадок від почилого (і геть не в Бозі) Совєцького Союзу, витворені в період москвинської окупації форми взаємовідносин між посадовцями й загалом, базуються на безальтернативному змушуванні виконувати волю (точніше забаганки) узурпаторів влади. Будь-яку ініціативу, а тим паче заперечення або незгоду, тоталітарна система трактує замахом на державний устрій. Вимушене під тиском багатьох обставин і чинників проголошення в серпні 1991 року незалежності, жодним чином не змінила суті й форми взаємовідносин між неочікувано для самої себе суверенізованої окупаційної (а з моменту задекларування незалажності, постокупаційної) адміністрації з народом. Як і в період бездержавності, шлях до владних щаблів є відкритим для позбавлених честі, совісті та гідності адептів безпринципності й кріпацького запобігання. Принциповим й свідомим причин власного буття в цьому світі, шлях служіння народові встилають безліччю перешкод.

Попри те, ослаблення тиску карально-репресивної машини, уможливило постання громадських об'єднань, метою діяльності яких є зміна практикованих нині взаємовідносин між загалом з одного боку й посадовцями з іншого.

15-го травня 2009, Кабінет Міністрів, під тиском обуреної громадскості, прийняв постанову про заборону азартно-ігрового бізнесу. В цивілізованій державі, постанова уряду є обов'язковою до виконання. Той факт, що впродовж кількох років, після прийняття рішення, в Україні безперешкодно, більше того, під прикриттям працівників МВС діють гральні зали, інтерактивні клуби й казино, свідчить про цілковиту корумпованість, безпринципність, а головне байдужість до долі народу посадовців.

Брак досвіду й мало не всезагальні апатія та зневіра, жодним чином не свідчать про відсутність в Україні принципового й небайдужого до долі ближніх люду. Посталі наприкінці 80-их початку 90-их років вже минулого століття націоналістичні та патріотичні середовища, цілеспрямовано й принципово протидіють політиці визиску й винародовлення. Цей шлях складний, проте безальтернативний і єдиноправильний.

Наприкінці березня, до керівництва Святошинського РУ ГУ МВС в м.Києві райвідділу міліції, звернулись кілька громадян зі скаргами на безперешкодно діючі в районі зали ігрових автоматів. Вислухавши відвідувачів, начальник райвідділу почав запевняти про відсутність таких, і навіть погодився виділити кількох міліціонерів, які пройшлись зі скаржниками, й в разі виявлення порушень, повинні були вдатись до дій передбачених чинним законодавством. Не тяжко здогадатись, що геть всі зали того дня не функціонували, а перевірка факту наявності в них ігрових автоматів, з причини замкнутих дверей, виявилась неможливою. Наступного дня вони знову функціонували у звичному для себе режимі.

Зухвала і цинічна ігнорація звернень громадян провокувала до радикальної протидії. 29-го березня, гурт націоналістичної молоді припинив діяльність закладу, факт існування якого вперто заперечував керівник Святошинського РУ ГУ МВС в м.Києві райвідділу міліції. З метою фіксації заходу, до участі в припиненні функціонування азартно-ігрової зали, були залучені й журналісти. Працівницю закладу на камеру змусили перерахувати здобуті кримінальним шляхом гроші. Окрім того, з метою унеможливлення подальшого використання, було пошкоджено кілька “одноруких бандитів”.

Чекати на прибуття міліції довелось сорок дві хвилини. Останні, не з власної волі а під тиском обставин, вимушені були описати засоби незаконного збагачення. В часі огляду, вже працівниками міліції, був знайдений шприц з рідиною жовтого кольору.


P.S. Ядро учасників закриття закладу становили активісти переслідуваного нині владою ГО “Патріот України”. Серед учасників закриття було троє чи четверо членів політичної партії Українська Національна Асамблея. Розгорнутий прапор УНСО на тлі якого один з організаторів закриття закладу давав журналістам коментарі та пояснення, уможливив помилково ідентифікувати геть всих учасників “активістами УНА-УНСО”, що насправді не відповідає дійсності.

На цьому – не спинимось.

Олесь Вахній

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

З приводу чергової хвилі арештів

Повідомлення Олесь Вахнiй » 17 травня 2012, 14:30

Аналізуючи нинішній стан речей, вкотре знахожу підтвердження неприємній як для патріота тезі, що українці готові довго терпіти і мовчати, але коли терпіння доходить меж, протест проти утисків і несправедливості виливається великою річкою крові. Своєї і пригноблювачів. Період очікування пробудження загалу затягується навіть не на десятки а на сотні років, проте приклад Коліївщини або жорстокість повстанців після поразки визвольних змагань 1918-21 років – зайве тому свідчення. В трагічний для нації період «затишшя», прапор непримиренної боротьби проти підлості, брехні і несправедливості несуть одиниці. Їхня доля трагічна, оскільки доводиться перебувати в жорсткій опозиції проти поневолювачів, й водночас стикатися з браком належної підтримки й розуміння з боку окраденого й знедоленого загалу.

Стаючи на шлях протидії системі яка трактуючи мій народ отарою свиноти відмовляла йому в праві на існування, я розумів що моїм ворогом є позбавлені честі, совісті та гідності себелюбці й безпринципні пристосуванці. Окупаційна (за часів почилого, і геть не в Бозі Союзу) та постколоніальна адміністрації, інших в своїх лавах просто не бачила.

Від самих початків задекларування на клаптику паперу «незалажності», я розумів її фальш і нещирість. Вчорашні функціонери окупаційної адміністрації, неочікувано для самих себе, стали чільниками «самостійної держави». Що могли запропонувати Україні вчорашні офіцери КГБ, компартійні функціонери й виховані в атеїстично-ленінських традиціях челядники всих щаблів і рангів? Нічого, окрім слухняного споглядання за свавіллям наділених владою. Чи про таку Україну мріяли мільйони учасників протестних акцій 1989-91рр., і чи за таку Україну проливали кров її кращі сини і доньки?

Протидію патріотами і небайдужими системі цілеспрямованого приниження і винародовлення, нинішні узурпатори влади нарекли екстремізмом.

Моїй війні з цією злочинною системою вже кілька десятків років. За прикладом батьків, ще в шкільні роки, я не соромився декларувати свою причетність до українства. В період національного пробудження 1988-91рр., як активіст Спілки Української Молоді я брав участь в мітингах протесту та акціях непокори. Вже після проголошення незалежності, мене неодноразово викликали на нудні й геть не потрібні «профілактичні» розмови, затримували, арештовували, ув`язнювали. Загалом, за нелицемірну любов до рідного народу, мені довелось відбути понад сім років у в`язниці. Стверджую, що я жодного разу не йшов на компроміс з церберами системи. Певно саме за це, а також мою принциповість, вони відповідали мені взаємністю.

Як віруюча людина, я не люблю вихвалютись і червонію від сорому коли мене хвалять інші, проте навіть побіжного знайомства з моєю біографією достатньо аби зрозуміти, що я не належу до числа маргінальних екстремістів яким мене намагаються зобразити адепти нинішнього режиму. В 1999 році, вироком Шевченківського районного в м. Києві суду, мене визнали керівником «пограбування» фінансованого з-за меж України Комітету Виборців. Суд так і не звернув увагу на той факт, що мої дії були від самого початку неправильно кваліфіковані, що я жодним чином не збагатився, а речі які мої друзі начебто викрали, насправді були просто знищені. Визнаю що ми діяли примітивно, проте це жодним чином не дає підстав оголошувати мене злочинцем. В 2003 й 2007 році мене також арештовували, тримали у в`язниці (перший раз рік і сім місяців, другий – сім місяців). Суд не знайшов у моїх діях жодної ознаки злочину, тож його рішенням я двічі був звільненим з судової зали. З часом, закривались і справи. За вкрадені роки життя переді мною ніхто жодного разу навіть не вибачився, не виплатили належної компенсації. Більше того, даючи мені (вже після скарги до прокуратури) постанову про закриття відносно мене кримінальної справи, начальник слідчого відділу 3-го ТВМ Шевченківського району столиці, погрожував мені новою карною справою за спробу поскаржитись до суду на свавілля працівників МВС. Саме за обіцянку таки подати до суду на утиски, оббріхування та репресії, в березні 2011 року мене знову арештували, проте рішенням суду я знову був звільненим з-під варти.

17.05.12., о сьомій ранку, до помешкання де я мешкаю, завітала оперативна група працівників Київського міського управління МВС під керівництвом оперуповноваженого Юрія Цимбала, кілька працівників Святошинського райвідділу міліції, та супроводджуючий їх посилений наряд міліції. Не пояснивши причин візиту, в помешкані вилучили мій одяг та мобільні телефони. Серед вилучених в мене речей, якимсь чином опинились й набої та ще один мобільний телефон. Стверджую, що ці речі просто підкладені. Такі реалії в формально незалежній Україні.

Після обшуку, в часі відбирання підписів у мало не до смерті наляканих сусідок-понйнятих, я мав нагоду поспілкуватись наодинці з оперуповноваженим Цимбалом на кухні. Він навіть не приховував, що причиною мого незаздрісного становища є моя активна громадська діяльність, скарги до прокуратури на свавілля працівників МВС, обіцянка подати до суду за роки ув`язнення та публікації.

Життя дарує іноді ситуації в які складно повірити. Певно б не повірив і я, якби це не трапилось зі мною особисто. Скориставшись зменшенням швидкості автівки до сорока кілометрів на годину, я просто вискочив з неї, і навіть не впавши на авальт побіг. Щиро дякую водіям які побачивши мій вчинок пригальмували, але почали рух коли мене намагались наздогнати працівники МВС. Даровані мені навіть не секунди а миті, уможливили зникнути з поля їхнього зору. Підозрюю, що днями мене оголосять в розшук.

Кількома годинами пізніше, добравшись до знайомих, з мережі Інтернет, я довідався що того ж ранку були затриманими ще кілька активістів політичної партії Українська Національна Асамблея та ГО «Патріот України». Всих їх, а також і мене, звинувачують у закритті зали гральних автоматів. Згідно наданої нам інформації, керівник Святошинського райвідділу столичної міліції мав з незаконних ігор власний відсоток. Причини його озлоблення вже зрозумілі. Певно його стараннями, ушкодження заборонених постановою Кабінету Міністрів від 15.05.12. ігрових автоматів потрактували розбійним нападом.

Ще не маю конкретних планів щодо власних подальших дій. Вже молюсь за ув`язнених побратимів. Кличу до того і решту. Несправедливість всеодно не переможе.

Олесь Вахній

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Поступ нації. Що це?

Повідомлення Олесь Вахнiй » 16 липня 2012, 16:21

Аналізу та дослідженню завжди передує з'ясування. Поступ — це перехід від нижчого рівня до вищого, якісно нового, проте всеодно базованого на попередньому. Словом, це рух уперед, до кращого та досконалішого.
Зазвичай, поступ відбувається через засвоєння здобутків попередніх поколінь, через аналіз їхніх дій та помилок, а також внаслідок зіставлення його результатів з власним життєвим досвідом. Процес поступу відбувається в усіх ділянках суспільного життя. Де немає поступу — починається застій, який з часом переходить у деградацію. Цивілізації вцілому, окремим спільнотам (націям, класам тощо), а також кожній людині зокрема, поступ гарантує повновартісне існування не лише в нинішньому часі, а й в майбутньому.

Могутність нації визначається здатністю протистояти зовнішньому тиску, вмінням правильно визначити необхідні пріоритети та можливістю вчасно розпізнати й зупинити внутрішні руйнівні процеси. Логічно: що потужніша та могутніша нація, то вишуканіші методи агресії проти неї. Це зобов’язує еліту законодавчо захищати загал цілою низкою законів, які обмежують вплив чужинських чинників й нейтралізують внутрішні негативи.

Обов`язковою умовою поступу нації є налагодження діяльності державних інституцій, а також вільне функціонування громадських об’єднань та профспілок, які б їх контролювали. Свідченням реально могутньої держави, головного гаранта існування нації, є не міцний поліційний апарат або до зубів озброєна армія, а цілковита довіра владній еліті. Ця довіра базується на прозорості її дій та спроможності у справі захисту загальних потреб та необхідностей.

Матеріалісти нав`язали суспільству фальшиву тезу, згідно котрої єдиними (або принаймні першочерговими) шляхами людського поступу мають бути матеріально-технічні та наукові досягнення. Аргументують її тим, що лише в економічно високорозвиненій державі матеріально забезпечена людина зможе належним чином реалізувати всі наявні в неї таланти. Проте статистика самогубств, розлучень та неповних родин в сучасних “економічно могутніх країнах” дає підстави стверджувати, що ця теза є помилковою, оскільки, женучись за матеріальним добробутом, панівні класи не дбають належним чином про поступ культурний та духовний. Швидкий (звичайно, на той час) науково-технічний розвиток (який сприяв виникненню та зміцненню капіталізму як соціального устрою) та низький рівень культури й духовності серед загалу в другій половині ХІХст., сприяв намаганню науково обгрунтувати бездуховне явище атеїзму.

Попри природню невпинність руху до вдосконалення та полішення, реалії іноді потребують чинника, котрий би спонукав зневірених і пасивних до участі в суспільних процесах. Незрідка в ролі «збудника» виступають патріотично налаштовані середовища або й окремі, свідомі власного призначення, одиниці. Власними принциповістю й небайдужістю до минулого, сучасного та майбутнього нації, вони першими помічають найактуальніше, і нерідко, долаючи пасивність, інертність, нерозуміння, а часом і відверте несприйняття загалом, змушують його до певних дій. Тому до всіх вище згаданих думок з приводу поступу нації варто додати і таку: поступ нації — це не пасивний захист, а невпинний наступ, який відбувається попри будь-які перешкоди.

Нація (себто етнічна спільнота) котра прагне довічності, мусить належним чином гарантувати кожному окремо взятому членові гідне людини життя. Проте, стосунки між нацією вцілому й її частками (одиницями) зокрема, вимагають взаємності. Кожен має обов'язок гартувати себе фізично, підвищувати свій інтелектуальний рівень, бути принциповим і відповідальним, шанувати й примножувати духовну та культурну спадщину предків. Нація, яку точать, мов шашіль, різні ліберальні ідеї і яка не ставить перед кожним своїм членом конкретних вимог - приречена на вимирання. Зневіра, песимізм, бездуховність й егоїзм є ворогами поступу

Підсумовуючи всі викладені вище думки, спробую остаточно сформулювати визначення запропонованого для дослідження терміну. Поступ нації — це невпинний, всеохопний, гармонійно поєднуючий в собі всі царини людського буття рух до ідеалу. Згуртувавши націю та мобілізувавши всі її сили для захисту в сучасному, він гарантує їй тим самим майбутнє.


Олесь Вахній

євдоким
дописувач
дописувач
Повідомлень: 128
З нами з: 18 червня 2010, 14:41
Звідки: Удеч
Контактна інформація:

Re: Пробудження сезонних лицедіїв

Повідомлення євдоким » 27 вересня 2012, 14:40

Позбавлені честі, совісті та гідності парубки роздають коментарі журналістам, влаштовують показові бешкети в громадських місцях - і непогано на цьому заробляють. Реальні ж проблеми українців їх ніколи не турбували.

А хіба серед українських політиків можна знайти порядних людей? В кращому випадку, їх туди запрошують для обману електорату. Опісля ж, нещасних, чекає доля Бойчишина, Гетьмана, Чорновола, Гонгадзе...
Зміни на краще можливі при умові, що зможемо випросити в Господа такого проводиря, як... бл. Григорій /Хомишин/!

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9707
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Бiблiйна тематика в "Кобзарi" Тараса Шевченка

Повідомлення о.Олег » 10 березня 2015, 16:27

Бог у Шевченковому житті і слові Дослідження творчості Тараса Шевченка. Публікації у ЗМІ

Євген CВЕРСТЮК,
«Дивослово» № 5, 2013 р.

Якби сто років тому хтось підняв питання про атеїзм Шевченка, то на нього покивали б головою. Мовляв, кому що, а курці просо: сам ледащо, та ще й шукає собі союзників...
Сучасникам поета ще менше спадало на думку таке питання, настільки далекі самі вони були від атеїзму. Особливо, коли йдеться про освічену верству, яка розуміла, що Шевченко був серцем Кирило-Мефодіївського братства, котре не приймало соціяльно-революційних віянь часу і щиро вірило, що по-справжньому реформувати суспільство можна тільки на засадах християнської релігії.
Що ж стосується простих читачів, то вони в той час, може, й не припускали, що справді є такі люди, які в Бога не вірують, хіба що якісь недолюдки або вже зовсім пропащі. Глибока релігійність входила вже в саме поняття народній поет, бо яким же українським поетом міг бути поет без Бога? Народній поет Шевченко, народній філософ Сковорода — це постаті передусім духовного профілю в тому розумінні, що план побутовий чи соціяльно-політичний у них не на першому місці. Основною точкою відліку всього у них є Бог, і єдина на землі служба — Йому. Сковорода писав не просто пісні, а «Сад божественних пісень». Шевченко у своїх поемах не зводив політичних рахунків, а ставив царів наче на сповідь перед лицем Бога й розвінчував імперську комедію ідолів та «дядьків отечества чужого».
Про Бога мають свої різні поняття поети, філософи, артисти. Особливо різниться їхнє ставлення до офіційної Церкви.
Так, сумирний німецький пастор Гердер, відомий мислитель, сучасник Ґете, у своїй критиці католицької церкви та її тлумачень Біблії ішов далі найрішучіших антиклерикалів. Зате своєю вірою, як протестант, він перевищував ортодоксів. Назагал, питання релігії у творах філософів, моралістів і богословів — це така різноманітність ідей та уявлень, що складається враження, мовби всі говорять різними мовами зовсім різне, але про щось глибоко хвилююче й особисте. Бо в кожного свій образ Бога й свої уявлення про ідеї Святого Письма.
Большевицький стандарт із примусовим матеріялізмом і войовничим атеїзмом усіх зрівняв. У марксистсько-ленінських «дослідженнях» та брошурах усі великі вчені й філософи показані як ідеологічні співучасники — стихійні матеріялісти, діялектики, «борці проти ідеалізму та релігії». Якби якийсь професор у своїх лекціях сказав уголос, що Дарвін або Павлов були віруючими, йому би цього не забули: ставили б питання про одверту чи приховану пропаганду релігійних поглядів. Бо справді, навіщо їм здався такий учений або філософ, якщо він не працює на їхню ідеологію?
За такого підходу істина не була метою дослідження. Автори кон’юнктурно вихоплювали з тексту такі висловлювання, які можна повернути на свій бік.
Окрім того, вони судили по собі. Чим менше розвинена людина, тим легше вона судить про інших по собі. Як тут не згадати одного доброго чоловіка (вченого), якому сказали: «Чому релігійність ви пов’язуєте із малоосвіченістю? Ось американський президент, якого не візьміть...» Відповідь: «Е, він же тільки перед виборцями вдає релігійного...»
Одне слово, совєтська людина всіх підозрює у брехні й нещирості. Вона почуває себе, як у джунглях, де всі усіх обманюють і кривлять душею. Тому й поняття її зовсім заплутані та спрощені.
Обман став нормою мислення совєтської людини, і ця людина писала для нас підручники й книжки.
Як же читали Шевченка колись наші соціялісти-атеїсти?
Ось що писав коректний Михайло Драгоманов. Йому, звісно, не імпонувала Шевченкова іронія проти безбожників. Цитуючи відповідні рядки:
А то залізете на небо:
І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю,
Немає й Бога, тілько я!
Драгоманов називав «Посланіє» «далеко не так мудрим, як звичайно думають». Про Шевченка до заслання він каже, що поет був «щирим християнином і навіть православним, і коли сердився на попів, то, власне, за те, що вони ставили «храми, каплиці і ікони» не за те, за що треба». Далі Драгоманов заперечує, що Шевченка слід називати соціялістом і революціонером, та критикує напівосвічених клерикалів, схильних називати безбожництвом будь-яке відхилення від догми. Освічений соціяліст Драгоманов знає, що в кожного своя дорога до Бога. Малі люди все тихо переживають, а великі пишуть, шукають, говорять на хвилі екстази, стверджують і заперечують, часто заперечують самі собі. Драгоманов у своїй праці «Шевченко, українофіли й соціалізм» не фальшивить.
Інший соціяліст, Анатолій Луначарський, у своїй знаменитій лекції «Великий народній поет» (1911 року), всіляко наближує Шевченка до своїх позицій:
«Гнівна любов — головна струна лірики й епосу нашого поета. Але це бо і є основне почуття, яким забарвлюється світогляд усякого щирого соціяліста».
Проте коли Луначарський підходить до питань віри Шевченкової, тут він не може його наближувати: освіченість не дозволяє спрощень... Він говорить чесно: «Шевченко по-своєму був релігійний. Він любив Біблію і Євангелію. Там вій часто брав свої мотиви, наслідував псалми і пророків. Ці наслідування, як і псалми, що малюють життя і почуття перших християн, показують конгеніяльність Шевченка з демократичними поетами нещасного єврейського народу, який створив ті книги, на які, хоч як це не дивовижно, спирається лукава й жорстока, підлеслива й брехлива церква».
Позиції Луначарського цілком зрозумілі. Але тоді, ще в добольшевицьку пору, він був терпимий до віруючого: «Релігійність Шевченкова не стоїть на перешкоді поміж ним і нами».
Ерудит і естет, він навіть захоплюється тими творами, які потім совєтське шевченкознавство соромливо обминатиме. Процитуємо: «Шевченкові наслідування псалмів і «пророків» — це диво... Я не знаю інших таких наслідувань, рівних силою і точністю».
Далі він пробує по-своєму виправдати позиції поета: «Релігійність Шевченка природна, як у людини лихоліття, що жадає вірити в тріюмф найвищої правди».
Акцентується, звісно, на «соціяльному корінні». Але цього мало, і це навіть не головне. Шевченкова віра була органічніша й глибша: вона йшла від народньої традиції, а також від його наскрізь релігійно-поетичної натури.
Зрештою, слід погодитися із Луначарським, що «релігійність Шевченкова не мала нічого спільного з офіційною релігійністю, а його Бог не подібний до візантійського Саваофа».
Але це вже інше питання. Важливо те, що людям великої культури й на думку не спадало перекручувати образи великого поета та підганяти їх під атеїстичні гасла...
Версія про «атеїзм Шевченка» створювалася передусім на ґрунті провінційної малокультурности, поєднаної із грубою кон’юнктурою. Досить переглянути випущену в Москві монографію Марієтти Шаґінян про Шевченка, щоб побачити: там, де груба кон’юнктура не була обов’язковою, дослідниця пише без фальшу й без натяжок під агітаційний стандарт. За умов, коли культурні автори (такі, як Сергій Єфремов, Павло Зайцев, Василь Барка) були заборонені або недоступні, читачеві залишалося «шевченкознавство», виготовлене під пресом потрійної цензури: сам заляканий автор, пильний редактор і недремний офіційний рецензент та цензор...
То вже в 1960-ті роки з’явилися окремі автори, які посміли йти в обхід цензури. Редактор, бувало, повертає рукопис: «Ти ж дай нам якісь ідейні акценти — про інтернаціоналізм, антирелігійні мотиви». «Та не було в нього навіть такої «антирелігійности», як у європейських релігійних діячів-реформаторів», — намагаєшся пояснити. — «Ет, хто про це знає. А нам потрібно хоч якусь цитату відповідно повернути: слід посилити ідейно-виховний момент, щоб не чіплялись».
То ще діялог, по суті, ліберального характеру. І автор, і редактор розуміють, що все одно ідейні акценти мусять бути, тому що без цього не надрукують. Більше того, саме на полі антирелігійних мотивів не було великої боротьби з редактором, бо все одно тут нічого не зміниш, коли стандарт загальнообов’язковий. Змінювати — означає виступати проти ідеології і проти фальсифікації Шевченка...
Ось із чого пішла в маси фальшива версія про «атеїзм Шевченка».
Вона вкорінювалася через школу в міру того, як укорінювалася ленінська ідеологія і «єдино правильний» діялектико-матеріялістичний світогляд у свідомість працівників «ідеологічного фронту». Підручники давати затверджені «правильні тлумачення». Вибору не було, дискусії не допускатися.
«Село обідране кругом», «чорніше чорної землі блукають люде», «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує» — це точні образи колгоспної України. їх цитували скрізь як Шевчеикову критику миколаївського режиму, але ніхто не смів сказати, що це стосується сталінського режиму. І так само ніхто не смів говорити «за Бога».
Така сила ідеологічної гіпнози в умовах партійно-чекістського терору. Якщо десь працювала смілива і чесна думка, то тільки у вузькому колі, і вона не могла піднятися на повен зріст.
Вона не може піднятися й досі: люди залишаються в полоні звичних уявлень і форм, тому сприймають нову істину в маленьких дозах. Деякі розгублено розводять руками: «Колись говорили одне, а нині — зовсім інше». А своєї думки у них не було ані тоді, ні тепер.
Навіть на такого велетня, як Олександер Довженко, діяла ця гіпноза. У найважчі години життя він записує у своєму щоденнику за 2.01.1946 р.:
«Я почав молитися Богу. Я не молився йому 37 років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди... Помилявся Шевченко, Франко, великі руські мислителі. Шевченко, здається мені, через брак культури. «Немає Господа на небі». Звісно, нема. І Матері Божої нема. Він не існує. Він є. Але його нема. І став я думати, що страшно і вбого на світі, коли його нема, як от зараз, наприклад».
У Довженка, після таких 37 років — совкове розуміння Шевченка! Важко повірити. Але ж Довженко був співавтором соцкультури, у якій згасав Шевченків діямант... Послухаймо Довженка в іншу мить духовного спалаху: ««Кобзаря» цитувати трудно. Він нагадує мені огненну піч, із якої обережно вихоплюють угольки і, перекидаючи їх між пальцями, прикурюють».
Отак і він процитував вихоплену і вже погашену вуглину, забувши, як вона світиться у поемі «Сон». Там Шевченко, навпаки, докоряє Богові за те, що той занадто високо на небі. В імперському содомі його забули.
«Нехай, — каже, —
Може, так і треба».
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
— спалахує поет.
Та це ж типовий вигук релігійного селянина, який у такій формі викликає громи небесні!
Таки справді, «Кобзаря» важко цитувати. Але його занадто легко цитують... Вихоплюють слова, півречення, які в контексті мають зовсім інший зміст! Між розумними людьми не заведено хапатися за слово, коли думка ясна.
У побожному народі кажуть: «Не гнівіть Бога», «Не нарікайте на Бога», «Не спокушайте Бога».
Видно, цей гріх дуже поширений. Доводить до гріха гнів, велика пристрасть і відчай. Коли дрібний чоловік через особисті невдачі гнівить Бога, то його зупиняють. Та коли чоловік признається, що він, приголомшений неправдою і безкарністю зла, не може відчути і побачити Бога в безбожному світі, то всі мовчать, задумавшись: адже кожен має подібний гріх.
То не гріх гордині чи ображеного самолюбства — то гріх захмареної, пригніченої душі. А коли поет пише про долю народу й дорікає Богові:
Та, може, радишся з панами,
Як править миром!
то всі розуміють, що це не питання, а гаряче слово. А коли поет у пристрасному спалаху кидає:
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
— то всі розуміють, що це не логічний постулат «нема Бога», а виклик мовчазному Богові: якщо нема кари на тих, що правдою торгують і Господа зневажають, то виходить так, наче Бога нема.
Інші кажуть: «Я не можу збагнути, чому Бог усе те терпить!» — це те саме, але зрозуміліше. Такі питання й апеляції до Бога лунають тисячоліттями, їх ставлять люди віруючі — і що більше віруючі, тим більше ці питання їх мучать.
Але людина безбожна завжди радіє, коли почує будь-які нарікання на Бога від «праведника». Ось, мовляв, навіть побожний підтверджує.
Та побожний не це підтверджує. Він, за Шевченком, повторює:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь.
Можна розгорнути Біблію і в розділі «Псалми» знайти такі мотиви: у жорстокому світі співець Псалмів покладається на поміч Божу. Але час від часу вриваються у його спів грішні мотиви смутку й відчаю, що переходять у докори («ти нас нашим сусідам віддав на зневагу») і навіть ідуть далі: «Прокинься ж, — для чого ти, Господи, спиш!» (Псалом 43). «Коли опочити ляжеш, Боже утомлений», — це одна з Шевченкових варіяцій на цю тему.
Та коли Шевченко переспівує 52 Псалом «Рече безумець», то він із такими абсолютними акцентами судить безбожництво, що питання про його позицію не виникає:
Пребезумний в серці скаже,
Що Бога немає,
В беззаконії мерзіє...
Часто в літературі, згадавши про актуальні натяки в «Неофітах», обминають наскрізну ідею цього твору — мотив християнського всепрощення. Зате акцентують із притиском заклик до боротьби в «Юродивому», написаному в той самий час. Що й казати, мотив шевченківський.
Навіть більше: його постійне марення про людину активного опору, про козака серед свинопасів. Але чи такий уже антихристиянський той мотив, де «святий лицар» «сатрапа в морду затопив, та ще й у церкві»?
Згадаймо євангельське вигнання міняйлів із храму: там Христос у храмі вдається до активної непримиренносте щодо зневажання святині — як той, хто має моральне право в домі Отця свого.
Мотиви козацької активности, чи, як їх називали, «революційні мотиви», у Шевченка дуже часто є варіяцією на тему вигнання міняйлів із храму. Така активність входить у християнську етику навіть як обов’язок, бо вона випливає із діяльної любови. Шевченкова проповідь опору насильству й підступам розтлителів також має характер активного гуманізму, що діє за принципом природного самозахисту:
Убий гадюку, покусає!
Убий, і Бог не покарає!
Шевченкове неприйняття єлейного фарисейства також дуже нагадує євангельське неприйняття. Адже найперші вороги Христові були фарисеї-«одновірці». Чи може бути випадковою Шевченкова інвектива проти своїх — «одновірців», «однодумців» і «шанувальників» усіх часів?
Не вам, в мережаній лівреї,
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу! Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш?
Це, по суті, повторения мотивів Послання до земляків...
Звернімо увагу, що Шевченкові скрізь потрібна легалізація опору. Він скрізь питає Божого благословення. Гайдамаки виходять на праведну війну після освячення ножів у Чигирині:
«Молітесь, братія, молітесь! —
Так благочинний начина. —
Кругом святого Чигрина
Сторожа стане з того світу,
Не дасть святого розпинать.
А ви Україну ховайте:
Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать.
Іменем Бога благословляє поет на боротьбу за волю й народи Кавказу:
Борітеся — поборете,
Вам Бог помаліє!
За вас правда...
Зрештою, кожен твір Шевченка іде в річищі української християнської традиції, якщо розуміти її як річище широке, що об’єднує течії і православні, і протестантські.
Філософія деїзму тлумачить земну історію без втручання в неї Творця світу. Але мало хто може втриматися на таких незворушних висотах... Уже в Книзі Псалмів закладено подвійне уявлення про Бога. З одного боку — це скеля, вічний прихисток для вічної душі й опора для збентеженого духу, який тягнеться до правди. З іншого боку, автор «Псалмів» усіма силами прагне залучити Бога до своєї боротьби з ворогами. Часом навіть пригадується «Енеїда» чи «Іліяда» — де кожен герой має свого бога-покровителя і домагається від нього активної участи в боротьбі на своєму боці.
Ця подвійність є слабкістю усіх синів землі, — синів людських: вони хочуть бачити в Богові останню ціль і останній Суд. Але не можуть вдовольнитися самою вірою і, природно, хочуть зробити Бога співучасником. Коли те інше уявлення, де превалюють земні цілі, запанує над людиною, тоді вона докоряє Богові за те, що «мовчить, як і оті гори предковічні, що политі кровію людською».
І тут розмова з Богом, коли вона ще й наповнюється гординею, вже виходить за грань деїзму — до атеїзму. Саме на цій грані «пребезумний у серці скаже, що Бога немає».
Шевченкові молитви, ридання й відчайні звертання не раз затьмарювали йому візію Бога, як пристрасті затьмарюють свідомість і душу кожному. Тільки на чистому плесі душі налагоджується зв’язок із Богом. Як у Лєрмонтова:
Тогда смиряется души моей тревога,
Тогда расходятся морщины на челе, —
И счастье я могу постигнуть на земле,
И в небесах я вижу Бога.
I молитва починається тоді, коли, за словом того ж поета, «с души, как бремя, скатится сомненье далеко...»
Шевченкова творчість є повсякчасним пориванням до такої душевної ідилії. З неї починається поема «Сон». Вона творить тло його поем і повістей. Але чисте небо затягується хмарою і починає червоніти, як тільки на обрії з’являється вісник зла, розтлитель — розбещений панич або заброда-москаль. Ці одержимі злом «прожигатели жизни» запалюють тихий рай душі. Образ цей у Шевченка розростається до великого символу. Здається, що вслід за розтлителем у світ ідуть апокаліптичні часи...
Нормальний шевченківський світ — це добрий лад християнської душі, мир душі. Він розлитий у його поетичних і прозових творах, у його картинах. Запорукою того спокою душевного є життя у згоді з Богом.
Пригляньмося до творів, які фігурують у нашому літературознавстві як політичні поеми Шевченка. Чому ці «політичні поеми» досі не застаріли? Може, це зовсім не політичні поеми?
Вони відкриваються євангельськими епіграфами, що дають ключ до твору (наш читач звик пропускати цей ключ повз увагу).
Хто б нині читав і перечитував сатиру на царя й царицю та їхній двір? Та коли Шевченко ставить цей двір і всі імперські вартості обличчям перед «духом істини, якого світ не може прийняти...» — то це вже вічна тема.
Хто б нині перечитував «Посланіє» як викривальну розмову з українськими поміщиками 1840-х років? Та коли поет збирає на розмову верхи українського суспільства всіх часів і ставить їх перед основною заповіддю любови — «Якщо хто каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить» - то це вічна тема про фарисейство на патріотичному ґрунті.
Усіма головними творами Шевченко перший в українській літературі виходить на поле вічних проблем і останніх-питань. І, таким чином, виводить літературу на світовий простір.
Як мало хто в ті часи, Шевченко відчував, що найвища стеля творчості — вічне небо. І Бог у нього постає по-народньому просто, без філософських псевдонімів.
Звідки це смирення серця?
Чи лежало це в натурі Шевченка? Чи не було тут впливу християнської літератури?
Звісно, передусім у натурі: великі люди дуже одверто й нещадно говорять про себе — як перед Богом.
Але серед лектури Шевченка на засланні згадується дуже популярна книжка «Наслідування Христа» Томи Кемпійського. Ось уривки, які мусіли бути близькі Шевченкові. Вони майже про нього.
«По правді великий є той, хто має велику любов. По правді той великий, хто сам у своїх очах малий, і має нізащо всякі найвищі почесті...
Що більше людина збере свої думки докупи і що просторіше матиме серце, то більше і тим вищі речі вона без труду зрозуміє, тому що вона одержує світло розуміння із високого неба».
Але релігійні позиції письменників засвідчуються не так у розмовах про Бога, як у послідовному утвердженні добрих начал. Гординя — це перший гріх, що вносить розлад із Богом. Гріх настільки легалізований, що в побуті слово «гордість» набуло позитивного звучання. У літературі доби романтизму індивідуалізм і гордість стали нормою.
Шевченко і підлягає, і протистоїть цій нормі. Він, за євангельською традицією, не розрізняє гординю і гордість. Жоден із тогочасних поетів так не звойовує гріха гордині й не ворогує із тими, хто «кощунствует в потьмах, как царь ума» («Тризна»). І жоден так щиро не сповідається у творах, як Шевченко («душе моя убогая», «і засохли мої сльози», «дурні та гордії ми люди» тощо). У нього царі, пани і всякі іроди — це передусім пустоцвіт гордости, що підштовхує їх до зла.
Де ми ще знайдемо поетів, які б так сумирно говорили про себе:
Я сам себе, дурний, дурю,
Та ще й співаючи.
Коли ми шукаємо Шевченкового середовища в Україні чи в Росії, то повинні розуміти, що це може бути тільки світ, позбавлений імперської офіційної гордині й світської гордині. Пиха придворна, чванливість чиновницька, влада імперського «служивого» — це те, чого в Петербурзі сахалися Шевченко і Гоголь, хоча дороги їхні не сходились. Гоголь здалеку засуджував поета гордині Байрона і навіть «байроніста» Лєрмонтова обминав мовчанкою. Шевченко обминав «розумних» і насмішливих, що «сонце навіть гудять», і, всупереч тодішньому доброму тонові, протиставляв мудрість серця гордині розуму, запаленого «современными огнями». Поета-ідеаліста Лєрмонтова, попри його гординю, Шевченко приймав «ради поезії святої».
Згадаймо, що Пушкін на полі релігії дотримувався французького нейтрального тону і, на противагу молодечим спокусам вільнодумства («ґавриліяда»), на другому полюсі залишив тільки свій переклад молитви Єфрема Сирина. Навіть Міцкевич віддав данину моді: написав фривольну, в дусі просвітництва, «Дарчанку», але потім, долаючи романтичний індивідуалізм, утверджував Бога в душі дещо раціональним способом.
Жаден із великих поетів не жив у повсякчасному діялозі з Богом, як Шевченко. І то ще з дитинства. У дусі тієї зворушливої ідилії «Мені тринадцятий минало...»:
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу...
І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
Чи не в тому молитовному ключі вічна таємниця поезії Кобзаря, сумірного з ладом народиньої душі, спраглої любові, правди і добра? У бурхливому житейському морі ця душа часто захмарена й збурена, але тяжить вона до «тихого раю» Шевченкових образів України, що співаються, як молитва.
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).


Повернутись до “Балачка”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 31 гостей