Що це за постанова? І чому одружена людина не може навчатися в семінарії, адже у нас одружене духовенство!?! Чи в мене не може бути покликання після одруження?...
Одружені в семінарії
Модератори: Just_me, Artur, ihor
-
мирянин
Одружені в семінарії
Я хотів поступити до семінарії УГКЦ в Рудно, мені відмовили, бо я одружений, сказали, що це постанова Синоду Єпископів УГКЦ.
Що це за постанова? І чому одружена людина не може навчатися в семінарії, адже у нас одружене духовенство!?! Чи в мене не може бути покликання після одруження?...
Що це за постанова? І чому одружена людина не може навчатися в семінарії, адже у нас одружене духовенство!?! Чи в мене не може бути покликання після одруження?...
-
диякон Петро
Одружені в семінарії?
Дійсно, Синод Єпископів 1999 року постановив:
"4. Припинити зараховувати на навчання до духовних семінарій одружених кандидатів та не допускати одружень під час навчання в цих закладах".
"4. Припинити зараховувати на навчання до духовних семінарій одружених кандидатів та не допускати одружень під час навчання в цих закладах".
Re: Одружені в семінарії
мирянин писав:Я хотів поступити до семінарії УГКЦ в Рудно, мені відмовили, бо я одружений, сказали, що це постанова Синоду Єпископів УГКЦ.
Що це за постанова? І чому одружена людина не може навчатися в семінарії, адже у нас одружене духовенство!?! Чи в мене не може бути покликання після одруження?...
Хм.. Забагато, напевно, священників... На Схід одружені не поїдуть, тож надіються таким чином, що буде більше неодружених і після закінчення семінарії. Їх там напевно переконувати будуть!
В принципі я не проти, щоб було більше неодружених, але...
unicuique suum
от мені подобається чому всі бояться сходу він не страшний тут люди еабагато кращі ніж в нас на заході просто треба добре вчитися і хотіти працювати на славу Божу .............
а не купляти парохії.............
і сидіти на рідних галичанських селах які просто напросто зажерлись і керують священниками як хочуть хоча це неправильно..............
краще хай буде одружена людина ніж целібат целібатів треба в монастирі закривати і хай там тільки Богу моляться за людей ....
а не згіршують їх по парохіям.................
а не купляти парохії.............
і сидіти на рідних галичанських селах які просто напросто зажерлись і керують священниками як хочуть хоча це неправильно..............
краще хай буде одружена людина ніж целібат целібатів треба в монастирі закривати і хай там тільки Богу моляться за людей ....
а не згіршують їх по парохіям.................
-
Уставник
- новик
- Повідомлень: 22
- З нами з: 21 липня 2005, 17:36
- Звідки: Thulcandra
- Контактна інформація:
marla писав:от мені подобається чому всі бояться сходу він не страшний тут люди еабагато кращі ніж в нас на заході просто треба добре вчитися і хотіти працювати на славу Божу .............
а не купляти парохії.............
і сидіти на рідних галичанських селах які просто напросто зажерлись і керують священниками як хочуть хоча це неправильно..............
краще хай буде одружена людина ніж целібат целібатів треба в монастирі закривати і хай там тільки Богу моляться за людей ....
а не згіршують їх по парохіям.................
Амінь! Амінь!! Амінь!!!
"Целібат" латиське слово, як і практика. Якщо молодий не хоче одружитися перед освяченям хай стане МОНАХОМ. Практика неодруженних парохів чужа для східної церкви. А ми що?
До того, нам потрібно ще більше монахів (а не членів різних 'згромадження' на базі латинських чинів/орденів).
Oυτις ημιν φιλει ου φροντιδα | Nemo Nos Diliget Non Curamus
-
samael
- Адміністратор
- Повідомлень: 464
- З нами з: 16 червня 2005, 14:35
- Звідки: Львів, Україна
- Контактна інформація:
marla писав:от мені подобається чому всі бояться сходу він не страшний тут люди еабагато кращі ніж в нас на заході просто треба добре вчитися і хотіти працювати на славу Божу .............
а не купляти парохії.............
і сидіти на рідних галичанських селах які просто напросто зажерлись і керують священниками як хочуть хоча це неправильно..............
А ось серед моїх друзів є багато, що просто рвуться на Схід, но.... не завжди зустрічають розуміння і підтримку....
γνῶθι σεαυτόν
www.it-sfera.com.ua
www.it-sfera.com.ua
Уставник писав:"Целібат" латиське слово, як і практика. Якщо молодий не хоче одружитися перед освяченям хай стане МОНАХОМ.
А вам не здається, що до монашого життя треба мати покликання?
Коли людина перед висвяченням не хоче одружуватися то це не означає що потрібно відразу іти в монастир а потрібно правильно пізнати своє покликання, просити щоб Господь його відкрив (це потрібно просити в будь-якому разі
)Потерше, требо вияснити не були Ви чи Ваша дружина одружені до того. Це ставить неможливим посвячня в священство. По друге, дістно не дуже беруть одружених, бо це окремо впливае на учбовий процесс. Коли немая ніяких перешкод то ідіть вчитись в іншу семінарію. Було б тільки до того покликаня. А Схода не треба боятись. Все залежить від Вас самих. Наприклад в Дпіпродержинську служе одружений священик о. Ігор. Приход купив церковний дім, а латинські брати дали сою часовню для богослужиня. А люди будуть відноситись до Вас в залежності від того як Ви до них. Хоч спочатку буде можливо не легко. Але коли людина с Богом , то кого лякатися. і.Є.
Я знаю, що згідно розпорядження владики жонаті особи не можуть бути у семінарії, відповідно виникають.
Поки що, дякуючи Богові, ми маємо покликання до священичого стану і монашому, але не знаю чи ієрархи нашої Церкви зауважують, що з кожним роком все менше і менше осіб поступає у семінарію і інтелектуальний рівень абітурієнтів не є вже таким високим, як колись бо вони можуть поступити в інші привілейованіші заклади.
15 років брали всіх підряд і висвячували якнайскоріше бо була нагальна потреба зайняти парохії, але тим самим нанеслося шкоди самій Церкві і вірним. :arrow: :?:
Formator
Мені здається що Уставник коли так висловлюється про священиків-целібатів, або про чернечі згромадження східної церкви, абсолютно є зацикленою особою на справах обрядових, крім того взагалі не розуміє що це є християнська традиція і яка властиво традиція є найбільш характерною для нашої УГКЦ.
Вважаю, що одружений священик може давати таке свідоцтво для інших, яке не зможе ніколи давати священик-целібат чи навіть священик-ієромонах. Однак священик неодружений (я маю на увазі ревний та старанний) є у кожному разі більш, скажімо так, мобільним та вільнішим щодо виконування священичої місії. Думаю, представилася б цікава картина, якби у нашій церкві експериментально створити деканат виключно зі священиків неодружених.
Особисто я не схиляюсь до того, щоб порівнювати який рід священства кращий а який гірший. Я дуже радію тим що у нашій церкві є власне всі можливі три роди священства. Це по істині наше багатство. Потрібно без сумніву плекати це, а починати з молитви вже тепер: Господи, благаємо Тебе за наших священиків. Допоможи їм Ісусе виконувати твою Науку та добре свідчити про тебе. Маріє спомагай нас у цьому твоїми молитвами. Амінь.
Вважаю, що одружений священик може давати таке свідоцтво для інших, яке не зможе ніколи давати священик-целібат чи навіть священик-ієромонах. Однак священик неодружений (я маю на увазі ревний та старанний) є у кожному разі більш, скажімо так, мобільним та вільнішим щодо виконування священичої місії. Думаю, представилася б цікава картина, якби у нашій церкві експериментально створити деканат виключно зі священиків неодружених.
Особисто я не схиляюсь до того, щоб порівнювати який рід священства кращий а який гірший. Я дуже радію тим що у нашій церкві є власне всі можливі три роди священства. Це по істині наше багатство. Потрібно без сумніву плекати це, а починати з молитви вже тепер: Господи, благаємо Тебе за наших священиків. Допоможи їм Ісусе виконувати твою Науку та добре свідчити про тебе. Маріє спомагай нас у цьому твоїми молитвами. Амінь.
З молитвою чернець.
-
диякон Петро
бл. свщмч. Омелян Ковч про дилему "жонаті/целебси"
Варто, гадаю, ознайомитися з позицією бл. свщмч. Омеляна Ковча
(1884-1944), який у виданій 1932 року брошурі "Чому наші від нас утікають?", серед інших причин відходу людей від ГКЦеркви назвав і "жонатий стан духовенства". Очевидно, деякі його спостереження вже не актуальні, та й сам автор не претендував на непомильність - але прочитати не пошкодить. Нагадаймо: це позиція зразкового пастиря, мученика, одруженого священика, сина одруженого священика, чоловіка священичої дочки...
_____________________________________________________________
ЖОНАТИЙ СТАН ДУХОВЕНСТВА.
Коли приїзджає аіроном до села й починає говорити про потребу змодернізовання господарки, про машини, штучні погної, тощо, селяни похитують головами й усміхаються. “Говори собі здоров”, кажуть по його від’їзді, “вже ти нас господарки вчити не будеш. Ми господарі з діда-прадіда”. Або й в очі висміють. Подібна ситуація витворюється в нашій суспільности, коли порушити справу целібату.
Щоб не говорити, якби не представляти, нічого не поможе. Ми маємо свої утерті арґументи. Є рація, чи не має рації, з засади мусимо стати наперекір. Навіть ці люди, які в інтимній бесіді є за целібатом (а таких є дуже багато), коли треба виступити перед ширшим кругом, сейчас стають його найбільшими противниками й ворогами.
Проте застановімся спокійно “sine ira et studio”, над аргументами, які зводяться менш-більш до цих:
1-о. Супружий стан, це привілей нашого духовенства.
2-о. Супружий стан, це доброї пам’яти традиція нашого народу.
3-о. Зі священичих родин рекрутується найбільше нашої інтеліґенції.
4-о. Нарід призвичаєний до жонатих священиків, він целєбсів не хоче.
5-о. Целібат є причиною неморальности між духовенством, а тим самим причиною згіршення парохіян.
6-о. Целібат, цу проста дорога до златинщення нашого обряду.
Аd 1-о. Ми називаємо привілеєм бути висвяченим в жонатім стані, ніби то з цего згляду, що воно, назагал, не є дозволено решті католицького духовенства.
Та це річ зглядна, бо подібно відносно нпр. до пластунів моглиби сказати непластуни, що вони мають привілей пити й курити. Цего роду висказ бувби однак, щонайменше доволі дивний. Але хай вже буде, що це є дійсно привілей. Коли так, то мусимо застановитися, чи він дійсно дає нам якісь "надзвичайні прероґативи", бо цего з самої природи річи від привілею мусимо вимагати. Інакше, що ж нам вкінці з такого привілею, який не помагає а шкодить?!
І так, як застановимося над цим привілеєм, то мусимо ствердити, 1) що через нього наше духовенство є спараліжоване в праці для добра церкви й народу, 2), що особливо в нинішніх часах, попадає в щораз то гірше матеріяльне положення, 3), що тим самим є воно залежне від всяких начал і властей, а навіть від власних парохіян, 4), що вкінці неустрашимого апостола правди перемінює в потульного гречкосія, а в найкращому разі в тихого й статечного батька родини, який держиться засади: “Моя хата з краю”. Говорім, що хочемо, але такий “привілей”, можна без жалю дарувати й найбільшому ворогові.
Очевидно, можнаби легко доказати кожне з повищих тверджень, але, що воно є всім добре знане, то дійсно шкода паперу над цим розводитися і роздирати цю так болючу рану. Тільки дивно, що ми це все добре знаємо й відчуваємо на власній шкурі, а мимо цего, затикаємо вуха й замикаємо очі та кричимо: “боронім нашого привілею”.
Як хтось кричить, то не можливо, щоби кричав вічно. Колись мусить змучитися і затихнути, – а тоді приходить хвиля рефлєксії.
Слідкуючи уважно за розвоєм поглядів на справу целібату в нашім громадянстві, набирається переконання, що ми мабуть вже троха помучилися і притихаємо. Слава Богу! – Може тепер вже раз прозріємо і скажемо: “може бути, що колись женячка наших священиків давала їм дійсно якісь надзвичайні користи й була дійсно якимсь привілеєм, – однак нині, вона вже перестаріла”.
Подібно колись було, привілеєм ходити в холявах, але це було колись. Нині цего ніхто не вважає за привілей. Нині ходять в мештах. Дуже велика різниця. – А однак може дехто закинути, що чейже женячка таки дає якісь і то великі прероґативи. Бо чи не є то прероіативою, коли чоловік може вести так миле й Богом освячене родинне життя, коли може оглядати “чада чад своїх” до третього й четвертого роду? Як в слабости, або на смертній постелі може коло себе бачити рідні й любі лиця? І т. д. і т. д. Ці й подібні закиди будемо розглядати ще на іншому місці, тут тільки скажемо, щоне кожна річ добра сама в собі, мусить, бути зараз доброю в кожнім випадку.
Кожух є дуже добрий, але в грудні, не в липні. Дуже добрий є кінь, але коли ним їдеться, не тоді, коли він по чоловіці допче.
Подібно й супружий стан є добрий остільки, оскільки він є помічний чоловікові до тим легшого виконування своїх обовязків, але не тоді, коли він йому заваджає, коли він його параліжує, коли в нім убиває можність вивязатися з найголовніших завдань його стану. А цим є женячка для нашого духовенства про що всі добре знаємо, і як: це з попереднього виходить;
Вона є першою причиною всіх недомагань нашого духовенства, а передусім вона є причиною безпосередного захитання його авторитету, а між іншим також і дезерції з нашого обряду. Докладніше буде ця справа обговорена в дальшім тягу. (Проте це не є ніякий привілей).
Ad 2-о. Традиція, річ великої ваги. Особливо в церкві відграє першорядну ролю, однак вона ще не є все.
Традицію треба шанувати, але не вільно нею засліплюватись, і що найважніше, її треба розуміти. Правда, нас вчить традиція, що жонате духовенство, якраз тому, що було жонате, зробило в свойому часі для церкви й народу дуже багато добра. Отже традиція вчить нас двох річей: 1-о. Що було духовенство жонате, і 2-о. що воно було надзвичайно пожиточне для церкви й народу. Це є традиція.
А шануючи цю традицію ми повинні старатися, щоби й на дальше в нас було духовенство жонате й надзвичайно пожиточне для церкви й народу. Однак теперішний досвід ставляє нас перед альтернативу: або духовенство жонате і не так дуже пожиточне, як колись для церкви й народу, або нежонате і так як колись або ще більше корисне для церкви й народу. Теrtium non datur!
Значить, теперішня дійсність, не позваляє нам задержати цілої традиції, тільки її одну часть. Котру ж виберемо? Хіба, цю останню.
До такого заключення доходиться спокійним розумованням, забуваючи на хвилю вроджений нам надмір сентименталізму. Біда тільки, що нам дуже тяжко його відкинути. І ми хочемо вмовити в себе, що нині можна ділати так, як тому хочби тільки 30 літ назад. Ні! І ще раз ні! Давне давно минуло. На наших очах світ змінився й дальше зміняється та вимагає інших форм життя й праці.
Недавно, вже після війни, найбільшою парадою був повіз і пара гарних коней. Нині на цім місці стоїть авто. А по давньому парадують ще хіба збіднілі шляхтичі десь на далекій провінції. За нашої пам’яти ще рідко хто молотив машиною. Нині рідко хто молотить ціпом і то хіба тільки жито. За нашої ще пам’яти в багатьох селах носили селяне ориґінальні народні строї. Нині вже й слід по них гине. А все це має своє оправдання в нових обставинах, які творить теперішність. Так само є і з целібатом. Колись він був у нас поняттям, менше більше астральним. Але тепер прийшов час, що висуває його на перший плян і каже: aut – aut.
Або, хочете задержати кращу часть Вашої традиції і на дальше бути незалежним і рішаючим чинником в народі для його душі, – то тоді впроваджуйте целібат. Або хочете тішитися тим, що мовляв: “а в нас таки вільно женитися”, і рівночасно хочете бути мертвими членами своєї суспільности й дійти до цего, щоби з вами ніхто не числився і щоби у Ваших духовних стадах до схочу і після вподоби господарювали “волци хощници”, а Ви безрадно "дивились, як Вас паства моментально опускає", – так женіться дальше, скільки хочете! Іншого виходу немає.
Отже держімся традиції, що нам світить споминами як найгарніших типів душпастирів. Однак пам’ятаймо, що тип такого ревного, неустрашимого, независимого децидуючого і дійсно пожиточного для церкви й народу душпастиря, в нинішніх часах і так тяжких матеріяльних і політичних обставинах не може мати нічого спільного з жонатим священиком.
Ad 3-о. Певно, зі священичих родин виходить велика часть нашої інтеліґенції, але це не є одиноке, ані найбільше її джерело.
Тут ми мабуть знову забули, що це ані не панщизняні часи, ані часи хочаб з перед яких 40 літ. Нині цей арґумент ледви, чи має яку стійність. Поперше, крім духовної, маємо нині куди більший заступ світської інтеліґенції, яка також уміє прекрасно виховати своїх дітей. А подруге, нині в більшости священичих супружеств, щось не дуже багато дітей родиться: одно – двоє.
Натомість священик безженний, очевидно ідейний, який розуміє свій апостольський і народний обовязок, може без великого напруження і недуже великих матеріяльних жертв, випровадити, за час свого життя, цілу фаляніу інтеліґенції, вибираючи найздібніших дітей з найкращими характерами, навіть з найбідніших родин, підчас коли вартість дітей священика не все мусить бути першорядна. Хіба ясно, що цей аріумент не має ніякої стійности. І взагалі дивно, що противники целібату хотять ним послугуватися.
Ad 4-о. Кажуть, нарід хоче жонатих священиків. Хай буде й так, але чого то нарід не хоче?! Чи зараз це що він хоче, є добре й належить йому дати, це поперше, а подруге то ще треба доказати, що нарід дійсно пропадає за жонатими священиками, а целєбсів не хоче.
На всякий случай, статистично не дасться ту нічого вдіяти. Натомість це, що діялося з маєтками таки жонатих священиків, які в часі війни були змушені покинути свої парохії. Стоси скарг до Консисторії, процесові акти кожного повітового суду ітд. ітд., на всякий случай не свідчать про надзвичайну гармонію між парохіянами а нашим жонатим духовенством.
Проте, коли навіть приймемо, що народ і не симпатизує з целєбсами, то не зможемо твердити, що симпатизує з жонатими.
Належить мимоходом замітити, що вже були такі случаї, що гріб передчасно вмерлого целєбса, став місцем паломництва його бувших парохіян.
Аd 5-о. Саlumniare аudacter, semper aliquid prodest. Мабуть, чи не цієї засади держаться ці, що воюють проти целібату, та сміють так очайдушно й без застанови, на цілий стан безженних священиків кидати так безсовісну клевету, як закид неморальности.
Властиво на так низьку інсинуацію не повиннося навіть відповідати, але щоб в цій так важній справі не лишити ні одної темної і не виясненої точки, то застановімся і над нею.
Приймім, щоб лише 10% інсинуацій були правдою, що загально приписують безженним священикам в кат. церкві, а нашим зокрема, то існування цієї церкви, а тим більше наглядний зріст її сили, бувби щонайменше незрозумілим, а тимбільше можливий. Однак, що в цій матерії годі послужитись якимись конкретними фактами, бо правдивого їх стану, цілком природно, ніхто ніколи докладно не розслідить.
Пригляньмося цій справі; сказатиб більше академічно, – от так, як вона мусить представлятися перед очима чоловіка зовсім індиферентного, що дивиться безпристрасно та безсторонно:
Приймім такий, можливо найгірший до подумання случай:
Є 100 безженних священиків. Скажім, що між ними, в цім найгіршім случаю, булоби 50 дійсно неморальних. Однак остає ще 50 моральних, що вільні від всяких родинних турбот, цілим своїм єством є віддані справам церкви й народу. Як ми зробили таке припущення, то на цій самій підставі маємо право зробити й друге паралєльне:
Є 100 священиків жонатих. Але жонатий стан, не дає ще безумовної ґарантії чистоти життя. Як попередно, між целєбсами, так і тепер, між жонатими, головно коли беремо можливо найгірший случай, мусимо по справедливости припустити якийсь відсоток неморальних, скажім, що є їх лише 10. Але тут маємо ще 100 жінок священиків, які є також слабими людьми. То при цім найгіршім припущенню приймім рівнож 10 таких, які так провадять життя, що на всякий випадок роблять місце многократним підозрінням. Крім цього є ще хоч 300 дітей священичих родин, а їх молодий вік, брак досвіду й зіпсутий світ, легко може звести на блудну дорогу. Приймім в цім найгіршім случаю також 10%, отже 30.
Отже разом виходить, що в цім найгіршім випадку також в яких 50 місцевостях на 100, може ширитися неморальвість зі священичого дому, мимо цього, що священик є жонатий, з цим однак, що в 50 других випадках де все, скажім в порядку, будуть священики зі своїми родинами, приймім, навіть зразком моральности, але найменше у 90% на цих 50 случаїв, так прибиті родинними нещастями, та притиснені всякими життєвими обставинами, що їм вже ледви, чи хочеться жити.
Тут легко можна закинути: “фантазія”, – такі рахунки можна робити в 100 різних видах і ще більш, “це жаден доказ”.
Так це все правда, однак коли хто дивиться на тріску в оці ближнього, хай не забуває про “бервено”, що перед його носом. Sapienti sat!
Ad 6-о. Хоч як слабі попередні закиди а навіть не конкретні, то однак, можуть ще когось необзнакомленого з правдивим станом річи, на хвильку застановити. Натомість закид, що целібат веде до латинізації нашого обряду є направду абсурдом.
На перший погляд, мігби дехто подумати, що целібат мавби вести до латинізації тому, що в лат. церкві є він загальний і для того наш обряд ставби більше подібний до латинського. Але це мабуть не є рація. Бо в цей спосіб велиби до латинізації нпр. слова освячення, що тут і там однакі, прання білля, змітання порохів ітд.
Як мемо розглядати цей арґумент то довідаємося, що він уже давний. Що не що інше, а жонатий стан духовенства вже раз, давніше, вирятував наш обряд від латинізації, а нарід від польонізації. Тому кажуть, так само справа мається і тепер.
Дійсно, брак застанови аж смішно. Жонате духовенство, врятувало і нарід від польонізації і обряд від латинізації, але, коли?
Тоді, як то був ще “хлоп і поп”. – А хлоп був кріпак і не смів бути припущений до рукоположення. – Тоді, то дійсно, не булоб священичих родин, що давалиби свіжий континґент на нових священиків, мусілобися було його брати зі спольщеної шляхти й такого ж міщанства і таке духовенство, після всякої правдоподібности булоб поховало й нарід і обряд. – Та це не має нічого спільного з нинішніми обставинами.
Тому наводження в нинішніх часах такого арґументу не є ані доцільне, ані поважне.
Стільки відносно арґументів, які боронять жонатий стан духовенства.
А тепер рівнож безсторонно застановімся над цим, що має за собою целібат і то поминаючи вже рації більше теольоґічні.
I. – От-так живе собі жонатий парох десь на селі. Дістає яких 700 зл. річної платні. Має около 70–80 морґів поля і нехай аж 1000 зл. доходів. Має жінку, має, аби тільки двоє дітей, може й ще кого з родини.
Дітей треба післати до шкіл, а це коштує хоть 500 зл. місячно, а 5000 зл. річно. (Два місяці вакацій невчисляється). Треба ще їсти, треба вбрати себе й жінку, а може й ще кого з родини. – Заплатити податки, десь-колись виїхати, когось приняти, купити якусь книжку, часопись, щось до хати справити. Числім на це все 2000 зл. річно. Разом з попередним 7000 зл. річно, хоча кожний знає, що це квота вповні невистарчаюча. А він має всього тільки 1700 зл. Звідки взяти ще 5300 зл.? А з відки ж, та хіба з господарки! І господарить. Ой господарить! Славна ця “ксьондзівська господарка”. Не доїсть, недоспить, божого світа не видить. Ганяє за злодіями, процесується за межі, свариться з робітниками, тягається з прерізними гандлярями, продає, купує, боргує, підписує векслі і що він ще не робить, аби стягнути дещо грошей хоч на станцію за діти. І не видить його ніхто, як то кажуть, “ні в церкві вбраного, ні в корчмі п’яного”, а однак не може кінців звязати. І не диво, що в цих клопотах він забуває нераз навіть і молитвослов відчитати, та не має часу Службу Божу відправити. Чи йому можуть бути в голові якісь нові богослуження, відправи, чи він може взятися до якоїсь, нині так небезпечної, народньої праці? Ні! І ні! він цего не може зробити і цего не може від нього ніхто вимагати. Він жеж не в силі дивитися, як його, діти без шкіл марнують свій молодий вік. Він, чоловік, що скінчив університет, він має – свої культурні потреби. Він мусить робити так, як робить.
І так він не живе а мучиться, аж до смерти. Очевидно, колись було інакше, але нині, на жаль є так, як є.
А однак є жонаті священики, які мимовсего занимаються і то неабияк, справами церкви й народу. Честь їм за це – але від загалу цего ніяк не можна вимагати.
А як такий жонатий священик, силою обставин, volens-nolens, кладе справи церкви на останньому місці, а народньої справи навіть не зачіпає, то чого властиво так розпучливо боронити вдержання жонатого стану, чому властиво, так боятися целібату, що ставить душпастиря в матеріяльно-незалежному стані? Що звільнює його від родинних клопотів, а тимсамим дає йому час, відвагу та можність заниматися виключно тим, до чого священик є покликаний, себто церковними справами в першу чергу, а дальше й народними.
II. Правда, чоловік, який рішається жити в безженнім стані робить з себе можливо найбільшу жертву. Він вирікається цего, що в цім житті є наймиліше, бо життя родинного, потомства, потіхи старости. Це повинен добре зрозуміти й взяти під розвагу кожний, що на безженний стан рішається. Він навіть не повинен себе обдурювати, що матеріяльний стан, який тим самим, після всякої правдоподібности поліпшиться, (хоч це не є певне), що він йому це надолужить. Ні! Ніколи! Противно, як він з цією гадкою вступить у безженний стан, скоро пізнає свою ошибку й гірко розчарується, та стане закалою свойого стану.
Хто рішається на целібат, рішається тільки тому, що хоче принести своє життя й все, що воно дає, в жертву для своєї церкви й для свойого народу. Тому, що він хоче стати “саль землі, та світ міру”. Тому, що він чує у собі відвагу й силу зречися всего для Христа. Словом належить розуміти целібат за кульмінаційне завершення цілого ряду героїчних актів, які взяли початок своєї еманації в даного осібняка тільки з глубокої та добре обдуманої і рішучо піднятої постанови, принести в жертву ціле своє життя, з усіми його радощами й ціле своє єство з усіми його бажаннями Тому, Який віддав для нього зі свойого Серця Нсв. Кров до послідної каплі. Така постанова целібату заздалегідь і самозрозуміло просуппонує погорду маєтку, земських втіх, почести, слави і т. д.
Оскільки хтось не подбає про ці прециденси, а сягне за сам целібат, або, що страшніше, побажає його, щоби якраз тим-легше дійти до маєтку і до почестей, щоби якраз тим легше було йому веселитися і вживати, то буде подібний до того чоловіка, який дістав якусь дорогоцінну золоту корону, але не поклав її на високому п’єдесталі, щоб звідти сіяла навкруги своєю красотою і збуджувала подив та притягала, лише хотів, щоби вона сама, власними силами висіла в повітрі. Отже вона впала на землю і загрязла в болото, а там її задоптали. А її властителя назвали нерозумним, марнотравним, ще й висміяли й погордили. Така судьба чекає і цего целєбса ще в цім житті, що так зрозумів целібат, “що проміняв жінку за тютюн та люльку”, а не вирікся її для Великої Ідеї. Він не буде “світ міру і саль землі”. – Противно буде місцем, звідки безнастанно зносяться хмари заразливого повітря, що затроює цілу околицю, та нищить всякий живий організм, який до нього зближується.
Очевидно такий акт є дідицтвом велетнів. Тому не диво, що піґмеї його не розуміють і бояться, що проти нього в нас так завзята борба!
Тому не диво, що коли французи, ірляндці, італійці, та інші народи, щороку видають нові кадри молоденьких місіонарів, які з апостольським запалом виїжджають між людоїдів, майже на певну смерть, щоби нести світло Христової Євангелії, – то в нас між людьми, що воювали нераз і на чотирох фронтах годі найти чотирох охотників, які занялиби вільні місця в римській колєґії. Хоча там не виховують місіонарів до Африки, а людей, що мають вернути в свій рідний край, та посвятитися своїй, таки рідній церкві й рідному народові. – А чому? – Тому, що в цім случаю невідкличне услівя, це целібат.
І тут є властива відповідь, чому ми целібат поборюємо. – Мусимо сказати собі раз щиро всю правду в очі: – То не ходить про традицію, ані про латинізацію обряду, ані інші подібні викрути. – Тут ходить про те, що в нас брак героїв, що “далиби душу свою за друзі своя”, що в нас “моя хата з краю”, – що народня пісня співає “поперед войска не висувайся”.
Ось тут лежить ціле ядро опозиції проти введення целібату. – Але як хочемо виратувати наш обряд і нарід, мусимо себе перерости, мусимо видати цих безінтересовних героїв, цих білих мучеників, що вільні від життєвих турбот пересічного чоловіка, добровільно віддалибися в жертву за свою церкву та за свій нарід.
Інакше годі вимагати від наших вірних, щоби вони держалися цієї церкви, яку відкривають раз у тиждень на час яких 3 години. – Шкода так гарної площі, будинку й кількадесять тисяч коштів, не вчисляючи вже ерекціонального поля.
Смішно припустити, щоби такий пастух доглянув череди й захистив її перед вовками, який цілий день поправляє колибу та латає постоли, а отару пустив на божу волю.
III. Порушуючи справу жонатих та безженних священиків, годі незадержатися, хоч на хвилю, ще над одною з цим предметом спорідненою точкою. А саме: супружество священиків, як всяке інше складається з двох чинників: мужеського та жіночого. Досі ми розглядали його, звертаючи увагу тільки на мужеський чинник. Тепер звернім увагу ще й на жіночий.
Певна річ, що взагалі в кожній родині весь тягар домашнього господарства спочиває на плечах жінки. Але ця жінка в кожному стані живе в якомусь такому середовищі, що від часу-до-часу не тяжко її найти відповідне місце й товариство, в якім вона може на хвилю забути про буденні турботи, розірватися та відсвіжити свій ум у відповіднім товаристві.
Лише одна жінка священика позбавлена цієї приємности. Самітня сидить на селі без товариства. Жадної розривки, хіба десь 3–4 рази до року виїде де на який празник, або до близького місточка. А з тою їздою звичайно більше клопоту чим пожитку, так, що багато з них роками з хати не рушається. Навіть в неділю до церкви годі її зібратися. Вічні клопоти, вічні недостатки. В тяжкій борбі з ними передчасно вяне й опускається. Попадає в якусь апатію, або в найкращому случаю, як то кажуть, “хлоповатіє” і вкінці, на додаток злого, як ще й повдовіє, бідна, бездомна й опущена тиняється сиротою, по своїх, або по чужих, аж десь незамітно, на пільгу всім кревним і знакомим, замкне очі й так закінчить трагедію свойого мученичого життя.
А чейже була це колись гарна, інтеліґентна панночка, може і з вищою освітою. Повна рожевих мрій, повна здоров’я, сили й радости життя...
Так гарно зачалось, а так сумно скінчилось. О жінки священиків це правдиві мучениці! Вправді можнаби закинути, що жінка священика, особливо на селі, має дуже гарне покликання. Може занятися дуже милою і корисною працею для церкви й народу, і нею, не лише осолодить своє монотонне життя, але буде ще незрівнаною помічницею свойого мужа. Так, це правда; осолодити вжеби вона може й осолодила, але, чи піднесе катастрофальний стан матеріяльного положення священичих родин, це вже інша справа. Впрочім, не всяка жінка до такої праці є здібна, а вже хіба помилково, котрась перед вінчанням до неї підготована. На всякий случай, дотеперішний досвід так нас повчає.
Отже не дурім себе фантазією, а глядім на дійсність.
Як хтось жениться, належить припустити, і що найменше в 90 відсотках це є дійсно фактом, що має якусь симпатію до особи, з якою має звязатися на ціле життя. Скажім просто що її любить.
І не вже ж можна ту особу, яку любиться, зимнокровно, ізза еґоїстичних зглядів вести в таке безвихідне положення, в таке нещастя?
Хіба цей хто не здає собі справи з фактичного стану. А коли так, то треба собі з цего справу здати. Не треба обдурюватися, що може не всюди так є і так кінчиться, або що може обставини обернуться на краще.
Бо не йде до кращого, а до гіршого.
Тому, якби за целібатом не промовляла ніяка більша рація, то ця одна вистарчає, для чоловіка думаючого та совісного, щоб не ломити життя особі, яку аж так любиться, що навіть бувби готов заключити з нею нерозривну супружу звязь.
Нічого в цім дивного, що навіть родичі які з найбільшою пошаною відносяться, до священиків, не хотять віддавати доньок за питомців, а інтеліґентна панночка воліє зовсім не віддаватися, чим бути жінкою священика!
(1884-1944), який у виданій 1932 року брошурі "Чому наші від нас утікають?", серед інших причин відходу людей від ГКЦеркви назвав і "жонатий стан духовенства". Очевидно, деякі його спостереження вже не актуальні, та й сам автор не претендував на непомильність - але прочитати не пошкодить. Нагадаймо: це позиція зразкового пастиря, мученика, одруженого священика, сина одруженого священика, чоловіка священичої дочки...
_____________________________________________________________
ЖОНАТИЙ СТАН ДУХОВЕНСТВА.
Коли приїзджає аіроном до села й починає говорити про потребу змодернізовання господарки, про машини, штучні погної, тощо, селяни похитують головами й усміхаються. “Говори собі здоров”, кажуть по його від’їзді, “вже ти нас господарки вчити не будеш. Ми господарі з діда-прадіда”. Або й в очі висміють. Подібна ситуація витворюється в нашій суспільности, коли порушити справу целібату.
Щоб не говорити, якби не представляти, нічого не поможе. Ми маємо свої утерті арґументи. Є рація, чи не має рації, з засади мусимо стати наперекір. Навіть ці люди, які в інтимній бесіді є за целібатом (а таких є дуже багато), коли треба виступити перед ширшим кругом, сейчас стають його найбільшими противниками й ворогами.
Проте застановімся спокійно “sine ira et studio”, над аргументами, які зводяться менш-більш до цих:
1-о. Супружий стан, це привілей нашого духовенства.
2-о. Супружий стан, це доброї пам’яти традиція нашого народу.
3-о. Зі священичих родин рекрутується найбільше нашої інтеліґенції.
4-о. Нарід призвичаєний до жонатих священиків, він целєбсів не хоче.
5-о. Целібат є причиною неморальности між духовенством, а тим самим причиною згіршення парохіян.
6-о. Целібат, цу проста дорога до златинщення нашого обряду.
Аd 1-о. Ми називаємо привілеєм бути висвяченим в жонатім стані, ніби то з цего згляду, що воно, назагал, не є дозволено решті католицького духовенства.
Та це річ зглядна, бо подібно відносно нпр. до пластунів моглиби сказати непластуни, що вони мають привілей пити й курити. Цего роду висказ бувби однак, щонайменше доволі дивний. Але хай вже буде, що це є дійсно привілей. Коли так, то мусимо застановитися, чи він дійсно дає нам якісь "надзвичайні прероґативи", бо цего з самої природи річи від привілею мусимо вимагати. Інакше, що ж нам вкінці з такого привілею, який не помагає а шкодить?!
І так, як застановимося над цим привілеєм, то мусимо ствердити, 1) що через нього наше духовенство є спараліжоване в праці для добра церкви й народу, 2), що особливо в нинішніх часах, попадає в щораз то гірше матеріяльне положення, 3), що тим самим є воно залежне від всяких начал і властей, а навіть від власних парохіян, 4), що вкінці неустрашимого апостола правди перемінює в потульного гречкосія, а в найкращому разі в тихого й статечного батька родини, який держиться засади: “Моя хата з краю”. Говорім, що хочемо, але такий “привілей”, можна без жалю дарувати й найбільшому ворогові.
Очевидно, можнаби легко доказати кожне з повищих тверджень, але, що воно є всім добре знане, то дійсно шкода паперу над цим розводитися і роздирати цю так болючу рану. Тільки дивно, що ми це все добре знаємо й відчуваємо на власній шкурі, а мимо цего, затикаємо вуха й замикаємо очі та кричимо: “боронім нашого привілею”.
Як хтось кричить, то не можливо, щоби кричав вічно. Колись мусить змучитися і затихнути, – а тоді приходить хвиля рефлєксії.
Слідкуючи уважно за розвоєм поглядів на справу целібату в нашім громадянстві, набирається переконання, що ми мабуть вже троха помучилися і притихаємо. Слава Богу! – Може тепер вже раз прозріємо і скажемо: “може бути, що колись женячка наших священиків давала їм дійсно якісь надзвичайні користи й була дійсно якимсь привілеєм, – однак нині, вона вже перестаріла”.
Подібно колись було, привілеєм ходити в холявах, але це було колись. Нині цего ніхто не вважає за привілей. Нині ходять в мештах. Дуже велика різниця. – А однак може дехто закинути, що чейже женячка таки дає якісь і то великі прероґативи. Бо чи не є то прероіативою, коли чоловік може вести так миле й Богом освячене родинне життя, коли може оглядати “чада чад своїх” до третього й четвертого роду? Як в слабости, або на смертній постелі може коло себе бачити рідні й любі лиця? І т. д. і т. д. Ці й подібні закиди будемо розглядати ще на іншому місці, тут тільки скажемо, щоне кожна річ добра сама в собі, мусить, бути зараз доброю в кожнім випадку.
Кожух є дуже добрий, але в грудні, не в липні. Дуже добрий є кінь, але коли ним їдеться, не тоді, коли він по чоловіці допче.
Подібно й супружий стан є добрий остільки, оскільки він є помічний чоловікові до тим легшого виконування своїх обовязків, але не тоді, коли він йому заваджає, коли він його параліжує, коли в нім убиває можність вивязатися з найголовніших завдань його стану. А цим є женячка для нашого духовенства про що всі добре знаємо, і як: це з попереднього виходить;
Вона є першою причиною всіх недомагань нашого духовенства, а передусім вона є причиною безпосередного захитання його авторитету, а між іншим також і дезерції з нашого обряду. Докладніше буде ця справа обговорена в дальшім тягу. (Проте це не є ніякий привілей).
Ad 2-о. Традиція, річ великої ваги. Особливо в церкві відграє першорядну ролю, однак вона ще не є все.
Традицію треба шанувати, але не вільно нею засліплюватись, і що найважніше, її треба розуміти. Правда, нас вчить традиція, що жонате духовенство, якраз тому, що було жонате, зробило в свойому часі для церкви й народу дуже багато добра. Отже традиція вчить нас двох річей: 1-о. Що було духовенство жонате, і 2-о. що воно було надзвичайно пожиточне для церкви й народу. Це є традиція.
А шануючи цю традицію ми повинні старатися, щоби й на дальше в нас було духовенство жонате й надзвичайно пожиточне для церкви й народу. Однак теперішний досвід ставляє нас перед альтернативу: або духовенство жонате і не так дуже пожиточне, як колись для церкви й народу, або нежонате і так як колись або ще більше корисне для церкви й народу. Теrtium non datur!
Значить, теперішня дійсність, не позваляє нам задержати цілої традиції, тільки її одну часть. Котру ж виберемо? Хіба, цю останню.
До такого заключення доходиться спокійним розумованням, забуваючи на хвилю вроджений нам надмір сентименталізму. Біда тільки, що нам дуже тяжко його відкинути. І ми хочемо вмовити в себе, що нині можна ділати так, як тому хочби тільки 30 літ назад. Ні! І ще раз ні! Давне давно минуло. На наших очах світ змінився й дальше зміняється та вимагає інших форм життя й праці.
Недавно, вже після війни, найбільшою парадою був повіз і пара гарних коней. Нині на цім місці стоїть авто. А по давньому парадують ще хіба збіднілі шляхтичі десь на далекій провінції. За нашої пам’яти ще рідко хто молотив машиною. Нині рідко хто молотить ціпом і то хіба тільки жито. За нашої ще пам’яти в багатьох селах носили селяне ориґінальні народні строї. Нині вже й слід по них гине. А все це має своє оправдання в нових обставинах, які творить теперішність. Так само є і з целібатом. Колись він був у нас поняттям, менше більше астральним. Але тепер прийшов час, що висуває його на перший плян і каже: aut – aut.
Або, хочете задержати кращу часть Вашої традиції і на дальше бути незалежним і рішаючим чинником в народі для його душі, – то тоді впроваджуйте целібат. Або хочете тішитися тим, що мовляв: “а в нас таки вільно женитися”, і рівночасно хочете бути мертвими членами своєї суспільности й дійти до цего, щоби з вами ніхто не числився і щоби у Ваших духовних стадах до схочу і після вподоби господарювали “волци хощници”, а Ви безрадно "дивились, як Вас паства моментально опускає", – так женіться дальше, скільки хочете! Іншого виходу немає.
Отже держімся традиції, що нам світить споминами як найгарніших типів душпастирів. Однак пам’ятаймо, що тип такого ревного, неустрашимого, независимого децидуючого і дійсно пожиточного для церкви й народу душпастиря, в нинішніх часах і так тяжких матеріяльних і політичних обставинах не може мати нічого спільного з жонатим священиком.
Ad 3-о. Певно, зі священичих родин виходить велика часть нашої інтеліґенції, але це не є одиноке, ані найбільше її джерело.
Тут ми мабуть знову забули, що це ані не панщизняні часи, ані часи хочаб з перед яких 40 літ. Нині цей арґумент ледви, чи має яку стійність. Поперше, крім духовної, маємо нині куди більший заступ світської інтеліґенції, яка також уміє прекрасно виховати своїх дітей. А подруге, нині в більшости священичих супружеств, щось не дуже багато дітей родиться: одно – двоє.
Натомість священик безженний, очевидно ідейний, який розуміє свій апостольський і народний обовязок, може без великого напруження і недуже великих матеріяльних жертв, випровадити, за час свого життя, цілу фаляніу інтеліґенції, вибираючи найздібніших дітей з найкращими характерами, навіть з найбідніших родин, підчас коли вартість дітей священика не все мусить бути першорядна. Хіба ясно, що цей аріумент не має ніякої стійности. І взагалі дивно, що противники целібату хотять ним послугуватися.
Ad 4-о. Кажуть, нарід хоче жонатих священиків. Хай буде й так, але чого то нарід не хоче?! Чи зараз це що він хоче, є добре й належить йому дати, це поперше, а подруге то ще треба доказати, що нарід дійсно пропадає за жонатими священиками, а целєбсів не хоче.
На всякий случай, статистично не дасться ту нічого вдіяти. Натомість це, що діялося з маєтками таки жонатих священиків, які в часі війни були змушені покинути свої парохії. Стоси скарг до Консисторії, процесові акти кожного повітового суду ітд. ітд., на всякий случай не свідчать про надзвичайну гармонію між парохіянами а нашим жонатим духовенством.
Проте, коли навіть приймемо, що народ і не симпатизує з целєбсами, то не зможемо твердити, що симпатизує з жонатими.
Належить мимоходом замітити, що вже були такі случаї, що гріб передчасно вмерлого целєбса, став місцем паломництва його бувших парохіян.
Аd 5-о. Саlumniare аudacter, semper aliquid prodest. Мабуть, чи не цієї засади держаться ці, що воюють проти целібату, та сміють так очайдушно й без застанови, на цілий стан безженних священиків кидати так безсовісну клевету, як закид неморальности.
Властиво на так низьку інсинуацію не повиннося навіть відповідати, але щоб в цій так важній справі не лишити ні одної темної і не виясненої точки, то застановімся і над нею.
Приймім, щоб лише 10% інсинуацій були правдою, що загально приписують безженним священикам в кат. церкві, а нашим зокрема, то існування цієї церкви, а тим більше наглядний зріст її сили, бувби щонайменше незрозумілим, а тимбільше можливий. Однак, що в цій матерії годі послужитись якимись конкретними фактами, бо правдивого їх стану, цілком природно, ніхто ніколи докладно не розслідить.
Пригляньмося цій справі; сказатиб більше академічно, – от так, як вона мусить представлятися перед очима чоловіка зовсім індиферентного, що дивиться безпристрасно та безсторонно:
Приймім такий, можливо найгірший до подумання случай:
Є 100 безженних священиків. Скажім, що між ними, в цім найгіршім случаю, булоби 50 дійсно неморальних. Однак остає ще 50 моральних, що вільні від всяких родинних турбот, цілим своїм єством є віддані справам церкви й народу. Як ми зробили таке припущення, то на цій самій підставі маємо право зробити й друге паралєльне:
Є 100 священиків жонатих. Але жонатий стан, не дає ще безумовної ґарантії чистоти життя. Як попередно, між целєбсами, так і тепер, між жонатими, головно коли беремо можливо найгірший случай, мусимо по справедливости припустити якийсь відсоток неморальних, скажім, що є їх лише 10. Але тут маємо ще 100 жінок священиків, які є також слабими людьми. То при цім найгіршім припущенню приймім рівнож 10 таких, які так провадять життя, що на всякий випадок роблять місце многократним підозрінням. Крім цього є ще хоч 300 дітей священичих родин, а їх молодий вік, брак досвіду й зіпсутий світ, легко може звести на блудну дорогу. Приймім в цім найгіршім случаю також 10%, отже 30.
Отже разом виходить, що в цім найгіршім випадку також в яких 50 місцевостях на 100, може ширитися неморальвість зі священичого дому, мимо цього, що священик є жонатий, з цим однак, що в 50 других випадках де все, скажім в порядку, будуть священики зі своїми родинами, приймім, навіть зразком моральности, але найменше у 90% на цих 50 случаїв, так прибиті родинними нещастями, та притиснені всякими життєвими обставинами, що їм вже ледви, чи хочеться жити.
Тут легко можна закинути: “фантазія”, – такі рахунки можна робити в 100 різних видах і ще більш, “це жаден доказ”.
Так це все правда, однак коли хто дивиться на тріску в оці ближнього, хай не забуває про “бервено”, що перед його носом. Sapienti sat!
Ad 6-о. Хоч як слабі попередні закиди а навіть не конкретні, то однак, можуть ще когось необзнакомленого з правдивим станом річи, на хвильку застановити. Натомість закид, що целібат веде до латинізації нашого обряду є направду абсурдом.
На перший погляд, мігби дехто подумати, що целібат мавби вести до латинізації тому, що в лат. церкві є він загальний і для того наш обряд ставби більше подібний до латинського. Але це мабуть не є рація. Бо в цей спосіб велиби до латинізації нпр. слова освячення, що тут і там однакі, прання білля, змітання порохів ітд.
Як мемо розглядати цей арґумент то довідаємося, що він уже давний. Що не що інше, а жонатий стан духовенства вже раз, давніше, вирятував наш обряд від латинізації, а нарід від польонізації. Тому кажуть, так само справа мається і тепер.
Дійсно, брак застанови аж смішно. Жонате духовенство, врятувало і нарід від польонізації і обряд від латинізації, але, коли?
Тоді, як то був ще “хлоп і поп”. – А хлоп був кріпак і не смів бути припущений до рукоположення. – Тоді, то дійсно, не булоб священичих родин, що давалиби свіжий континґент на нових священиків, мусілобися було його брати зі спольщеної шляхти й такого ж міщанства і таке духовенство, після всякої правдоподібности булоб поховало й нарід і обряд. – Та це не має нічого спільного з нинішніми обставинами.
Тому наводження в нинішніх часах такого арґументу не є ані доцільне, ані поважне.
Стільки відносно арґументів, які боронять жонатий стан духовенства.
А тепер рівнож безсторонно застановімся над цим, що має за собою целібат і то поминаючи вже рації більше теольоґічні.
I. – От-так живе собі жонатий парох десь на селі. Дістає яких 700 зл. річної платні. Має около 70–80 морґів поля і нехай аж 1000 зл. доходів. Має жінку, має, аби тільки двоє дітей, може й ще кого з родини.
Дітей треба післати до шкіл, а це коштує хоть 500 зл. місячно, а 5000 зл. річно. (Два місяці вакацій невчисляється). Треба ще їсти, треба вбрати себе й жінку, а може й ще кого з родини. – Заплатити податки, десь-колись виїхати, когось приняти, купити якусь книжку, часопись, щось до хати справити. Числім на це все 2000 зл. річно. Разом з попередним 7000 зл. річно, хоча кожний знає, що це квота вповні невистарчаюча. А він має всього тільки 1700 зл. Звідки взяти ще 5300 зл.? А з відки ж, та хіба з господарки! І господарить. Ой господарить! Славна ця “ксьондзівська господарка”. Не доїсть, недоспить, божого світа не видить. Ганяє за злодіями, процесується за межі, свариться з робітниками, тягається з прерізними гандлярями, продає, купує, боргує, підписує векслі і що він ще не робить, аби стягнути дещо грошей хоч на станцію за діти. І не видить його ніхто, як то кажуть, “ні в церкві вбраного, ні в корчмі п’яного”, а однак не може кінців звязати. І не диво, що в цих клопотах він забуває нераз навіть і молитвослов відчитати, та не має часу Службу Божу відправити. Чи йому можуть бути в голові якісь нові богослуження, відправи, чи він може взятися до якоїсь, нині так небезпечної, народньої праці? Ні! І ні! він цего не може зробити і цего не може від нього ніхто вимагати. Він жеж не в силі дивитися, як його, діти без шкіл марнують свій молодий вік. Він, чоловік, що скінчив університет, він має – свої культурні потреби. Він мусить робити так, як робить.
І так він не живе а мучиться, аж до смерти. Очевидно, колись було інакше, але нині, на жаль є так, як є.
А однак є жонаті священики, які мимовсего занимаються і то неабияк, справами церкви й народу. Честь їм за це – але від загалу цего ніяк не можна вимагати.
А як такий жонатий священик, силою обставин, volens-nolens, кладе справи церкви на останньому місці, а народньої справи навіть не зачіпає, то чого властиво так розпучливо боронити вдержання жонатого стану, чому властиво, так боятися целібату, що ставить душпастиря в матеріяльно-незалежному стані? Що звільнює його від родинних клопотів, а тимсамим дає йому час, відвагу та можність заниматися виключно тим, до чого священик є покликаний, себто церковними справами в першу чергу, а дальше й народними.
II. Правда, чоловік, який рішається жити в безженнім стані робить з себе можливо найбільшу жертву. Він вирікається цего, що в цім житті є наймиліше, бо життя родинного, потомства, потіхи старости. Це повинен добре зрозуміти й взяти під розвагу кожний, що на безженний стан рішається. Він навіть не повинен себе обдурювати, що матеріяльний стан, який тим самим, після всякої правдоподібности поліпшиться, (хоч це не є певне), що він йому це надолужить. Ні! Ніколи! Противно, як він з цією гадкою вступить у безженний стан, скоро пізнає свою ошибку й гірко розчарується, та стане закалою свойого стану.
Хто рішається на целібат, рішається тільки тому, що хоче принести своє життя й все, що воно дає, в жертву для своєї церкви й для свойого народу. Тому, що він хоче стати “саль землі, та світ міру”. Тому, що він чує у собі відвагу й силу зречися всего для Христа. Словом належить розуміти целібат за кульмінаційне завершення цілого ряду героїчних актів, які взяли початок своєї еманації в даного осібняка тільки з глубокої та добре обдуманої і рішучо піднятої постанови, принести в жертву ціле своє життя, з усіми його радощами й ціле своє єство з усіми його бажаннями Тому, Який віддав для нього зі свойого Серця Нсв. Кров до послідної каплі. Така постанова целібату заздалегідь і самозрозуміло просуппонує погорду маєтку, земських втіх, почести, слави і т. д.
Оскільки хтось не подбає про ці прециденси, а сягне за сам целібат, або, що страшніше, побажає його, щоби якраз тим-легше дійти до маєтку і до почестей, щоби якраз тим легше було йому веселитися і вживати, то буде подібний до того чоловіка, який дістав якусь дорогоцінну золоту корону, але не поклав її на високому п’єдесталі, щоб звідти сіяла навкруги своєю красотою і збуджувала подив та притягала, лише хотів, щоби вона сама, власними силами висіла в повітрі. Отже вона впала на землю і загрязла в болото, а там її задоптали. А її властителя назвали нерозумним, марнотравним, ще й висміяли й погордили. Така судьба чекає і цего целєбса ще в цім житті, що так зрозумів целібат, “що проміняв жінку за тютюн та люльку”, а не вирікся її для Великої Ідеї. Він не буде “світ міру і саль землі”. – Противно буде місцем, звідки безнастанно зносяться хмари заразливого повітря, що затроює цілу околицю, та нищить всякий живий організм, який до нього зближується.
Очевидно такий акт є дідицтвом велетнів. Тому не диво, що піґмеї його не розуміють і бояться, що проти нього в нас так завзята борба!
Тому не диво, що коли французи, ірляндці, італійці, та інші народи, щороку видають нові кадри молоденьких місіонарів, які з апостольським запалом виїжджають між людоїдів, майже на певну смерть, щоби нести світло Христової Євангелії, – то в нас між людьми, що воювали нераз і на чотирох фронтах годі найти чотирох охотників, які занялиби вільні місця в римській колєґії. Хоча там не виховують місіонарів до Африки, а людей, що мають вернути в свій рідний край, та посвятитися своїй, таки рідній церкві й рідному народові. – А чому? – Тому, що в цім случаю невідкличне услівя, це целібат.
І тут є властива відповідь, чому ми целібат поборюємо. – Мусимо сказати собі раз щиро всю правду в очі: – То не ходить про традицію, ані про латинізацію обряду, ані інші подібні викрути. – Тут ходить про те, що в нас брак героїв, що “далиби душу свою за друзі своя”, що в нас “моя хата з краю”, – що народня пісня співає “поперед войска не висувайся”.
Ось тут лежить ціле ядро опозиції проти введення целібату. – Але як хочемо виратувати наш обряд і нарід, мусимо себе перерости, мусимо видати цих безінтересовних героїв, цих білих мучеників, що вільні від життєвих турбот пересічного чоловіка, добровільно віддалибися в жертву за свою церкву та за свій нарід.
Інакше годі вимагати від наших вірних, щоби вони держалися цієї церкви, яку відкривають раз у тиждень на час яких 3 години. – Шкода так гарної площі, будинку й кількадесять тисяч коштів, не вчисляючи вже ерекціонального поля.
Смішно припустити, щоби такий пастух доглянув череди й захистив її перед вовками, який цілий день поправляє колибу та латає постоли, а отару пустив на божу волю.
III. Порушуючи справу жонатих та безженних священиків, годі незадержатися, хоч на хвилю, ще над одною з цим предметом спорідненою точкою. А саме: супружество священиків, як всяке інше складається з двох чинників: мужеського та жіночого. Досі ми розглядали його, звертаючи увагу тільки на мужеський чинник. Тепер звернім увагу ще й на жіночий.
Певна річ, що взагалі в кожній родині весь тягар домашнього господарства спочиває на плечах жінки. Але ця жінка в кожному стані живе в якомусь такому середовищі, що від часу-до-часу не тяжко її найти відповідне місце й товариство, в якім вона може на хвилю забути про буденні турботи, розірватися та відсвіжити свій ум у відповіднім товаристві.
Лише одна жінка священика позбавлена цієї приємности. Самітня сидить на селі без товариства. Жадної розривки, хіба десь 3–4 рази до року виїде де на який празник, або до близького місточка. А з тою їздою звичайно більше клопоту чим пожитку, так, що багато з них роками з хати не рушається. Навіть в неділю до церкви годі її зібратися. Вічні клопоти, вічні недостатки. В тяжкій борбі з ними передчасно вяне й опускається. Попадає в якусь апатію, або в найкращому случаю, як то кажуть, “хлоповатіє” і вкінці, на додаток злого, як ще й повдовіє, бідна, бездомна й опущена тиняється сиротою, по своїх, або по чужих, аж десь незамітно, на пільгу всім кревним і знакомим, замкне очі й так закінчить трагедію свойого мученичого життя.
А чейже була це колись гарна, інтеліґентна панночка, може і з вищою освітою. Повна рожевих мрій, повна здоров’я, сили й радости життя...
Так гарно зачалось, а так сумно скінчилось. О жінки священиків це правдиві мучениці! Вправді можнаби закинути, що жінка священика, особливо на селі, має дуже гарне покликання. Може занятися дуже милою і корисною працею для церкви й народу, і нею, не лише осолодить своє монотонне життя, але буде ще незрівнаною помічницею свойого мужа. Так, це правда; осолодити вжеби вона може й осолодила, але, чи піднесе катастрофальний стан матеріяльного положення священичих родин, це вже інша справа. Впрочім, не всяка жінка до такої праці є здібна, а вже хіба помилково, котрась перед вінчанням до неї підготована. На всякий случай, дотеперішний досвід так нас повчає.
Отже не дурім себе фантазією, а глядім на дійсність.
Як хтось жениться, належить припустити, і що найменше в 90 відсотках це є дійсно фактом, що має якусь симпатію до особи, з якою має звязатися на ціле життя. Скажім просто що її любить.
І не вже ж можна ту особу, яку любиться, зимнокровно, ізза еґоїстичних зглядів вести в таке безвихідне положення, в таке нещастя?
Хіба цей хто не здає собі справи з фактичного стану. А коли так, то треба собі з цего справу здати. Не треба обдурюватися, що може не всюди так є і так кінчиться, або що може обставини обернуться на краще.
Бо не йде до кращого, а до гіршого.
Тому, якби за целібатом не промовляла ніяка більша рація, то ця одна вистарчає, для чоловіка думаючого та совісного, щоб не ломити життя особі, яку аж так любиться, що навіть бувби готов заключити з нею нерозривну супружу звязь.
Нічого в цім дивного, що навіть родичі які з найбільшою пошаною відносяться, до священиків, не хотять віддавати доньок за питомців, а інтеліґентна панночка воліє зовсім не віддаватися, чим бути жінкою священика!
Не все актуально, але здебільшого неабияк влучно і повно! (До речі, заодно непоганий приклад обгрунтованого і послідовного ведення дискусії).
От лише до допису, який відкрив цю тему, не надто примінимо. Адже прийняття неодружених до семінарії зовсім не тягне з собою целібату - більшість все одно одружуються на останньому році. То ж виходять своєрідні подвійні стандарти: вчитися сім'я перешкоджатиме, а от служити - ні. А може навпаки, варто дозволити одруженим вступати, але не робити їм під час навчання жодних поблажок. От і вийде своєрідний тест на "профпридатність" і для нього і для дружини
Якщо ж дискутувати про целібат як обов'язковий, то в теперішньому часі з'явився новий суттєвий аргумент - шлях до об'єднання церков в Україні. Якщо в УГКЦ був би введений целібат, таке об'єднання стало б неможливим.
От лише до допису, який відкрив цю тему, не надто примінимо. Адже прийняття неодружених до семінарії зовсім не тягне з собою целібату - більшість все одно одружуються на останньому році. То ж виходять своєрідні подвійні стандарти: вчитися сім'я перешкоджатиме, а от служити - ні. А може навпаки, варто дозволити одруженим вступати, але не робити їм під час навчання жодних поблажок. От і вийде своєрідний тест на "профпридатність" і для нього і для дружини
Якщо ж дискутувати про целібат як обов'язковий, то в теперішньому часі з'явився новий суттєвий аргумент - шлях до об'єднання церков в Україні. Якщо в УГКЦ був би введений целібат, таке об'єднання стало б неможливим.
-
samael
- Адміністратор
- Повідомлень: 464
- З нами з: 16 червня 2005, 14:35
- Звідки: Львів, Україна
- Контактна інформація:
verba писав:...прийняття неодружених до семінарії зовсім не тягне з собою целібату - більшість все одно одружуються на останньому році.
Не на останньому році, а після закінчення навчання!!!
Тобто, після сьомого року навчання...
γνῶθι σεαυτόν
www.it-sfera.com.ua
www.it-sfera.com.ua
-
диякон Петро
Родина й семінарія
verba писав:Не все актуально, але здебільшого неабияк влучно і повно! (До речі, заодно непоганий приклад обгрунтованого і послідовного ведення дискусії).
Заохочую ознайомитися з повним текстом брошурки бл. Омеляна.
Його надрукувало СОПРИЧАСТЯ за 2003 рік, а в інтернеті поміщений цей текст за адресою:
http://www.grekat.stalwol.pl/kowcz1.html
verba писав:От лише до допису, який відкрив цю тему, не надто примінимо.
До першого - так. Але потім дискусія дещо сковзнула в інший бік, то чому ж триматися тільки первісного питання (яке, втім, було й вияснено, принаймні щодо юридичного аспекту)?
verba писав:Адже прийняття неодружених до семінарії зовсім не тягне з собою целібату - більшість все одно одружуються на останньому році. То ж виходять своєрідні подвійні стандарти: вчитися сім'я перешкоджатиме, а от служити - ні. А може навпаки, варто дозволити одруженим вступати, але не робити їм під час навчання жодних поблажок. От і вийде своєрідний тест на "профпридатність" і для нього і для дружини
При тому моделі семінарії, який маємо зараз (а він, нагадаймо, є дітищем Триденту і розрахований у первісному задумі на формування виключно безженного клиру) дійсно родина заважає більше у формації (ФОРМАЦІЇ, це ж не лише поо "навчання" ідеться), ніж пізніше у служінні. Семінарійний регламент з одного боку і подружні обов'язки з другого - взаємно себе виключають в деяких питаннях.
Де і з ким мав би спати/їсти одружений питомець? З чого жила б дружина/діти? І так далі...
Це не означає, що людині вже одруженій закритий шлях до священства. Просто потрібна була б ще інша, окрема модель формації для одружених, яка б урахувала їхнє становище. Читав я колись у Byzantine Forum Online, що православні в США (принаймні деякі юрисдикції) мають щось таке - спеціяльні семінарійні кампуси з окремими домиками для сімей. Та в Україні, поки є безженні кандидати та Церква не надто багата - годі такого сподіватися.
verba писав:Якщо ж дискутувати про целібат як обов'язковий, то в теперішньому часі з'явився новий суттєвий аргумент - шлях до об'єднання церков в Україні. Якщо в УГКЦ був би введений целібат, таке об'єднання стало б неможливим.
Щось Ви дуже неекуменічно та в дусі відкиненого і засудженого уніятизму уявляєте собі це об'єднання.
Бо якщо має воно полягати у включенні інших Церков до нашої, тоді сказане Вами - чистісінька правда. Але якщо модель єдності мала б бути більш екуменічною - або, наприклад, православною - тоді одностороннє введення УГКЦ загального целібату дало б греко-католицьким "низам" солідний стимул змагатися за єдність, яка дала б можливість відмінити таке рішення. [/b]
verba писав:То ж виходять своєрідні подвійні стандарти: вчитися сім'я перешкоджатиме, а от служити - ні. А може навпаки, варто дозволити одруженим вступати, але не робити їм під час навчання жодних поблажок. От і вийде своєрідний тест на "профпридатність" і для нього і для дружини.
Це тільки перед поступленням виглядає, що можна спокійно і без перешкод поєднати навчання у семінарії із сімейним життям. Але коли виникають різні "сімейні обставини": народження дитини, якісь недуги у дружини чи дітей, інші подібні випадки, тоді ректорат має "виявити розуміння" і для такого семінариста запроваджувати інші, відмінні правила. Це, безумовно, не на користь навчанню і формації майбутнього священика. Є ще і матеріальна сторона, адже такий батько-семінарист впродовж семи років не приносить до сімейонго б'юджету жодних коштів, а крім того сам їх на книжки, дорогу, оплату за навчання і т.д., від сім'ї бере.
І на останок. Перед тим, як я поступив до семінарії, на навчання приймали усіх (одружених і неодружени), під час мого навчання - тільки не одружених із дозволом одружитися на останньому курсі. Сьогодні приймають тільки не одружених і одружитись можна тільки після закінчення навчання. Чому, на думку учасників форуму, так змінювалася ситуація?
-
диякон Петро
З польської публіцистики
Мій попередник дещо розвинув написане мною вище про несумісність подружньо-сімейного життя з режимом життя у "тридентській" семінарії. А у відповідь на його питання про причини змін у підході дозволб собі процитувати за домініканським місячником "W Drodze" статтю відомого польського публіциста "молодої правиці" Г. Ґурного (одруженого з українкою греко-католичкою), де мовиться про те, як то було з семінарійною формацією на початках відродження нашої Церкви в Україні. Порівняння, яке робить Ґурний з вірменами, не зовсім справедливе (вірмени не були повністю ліквідовані, ніхто їм теж не зробив конкурентної "козацької Церкви"), але прочитати варто.
Оригінал за адресою: http://www.mateusz.pl/wdrodze/nr380/14-wdr.htm
Czy można zostać księdzem po trzymiesięcznym kursie?
Kilkanaście lat temu, gdy mieszkałem we Lwowie, miałem znajomego, który był aktywnym monarchistą. Jako kandydata do ukraińskiego tronu popierał Olelka II, generała armii hiszpańskiej, urodzonego w Kongu Belgijskim. Pewnego razu zaproponował mi przyjęcie tytułu szlacheckiego z rąk wspomnianego Olelka. Trzymał już w dłoni akt nobilitacji z wykropkowanym miejscem na wpisanie mego nazwiska i był wyraźnie zawiedziony, gdy odmówiłem.
Kiedyś spotkałem go przypadkowo na lwowskim rynku i zapytałem zdziwiony, dlaczego nosi koloratkę.
— Zostałem księdzem greckokatolickim — odpowiedział.
— Jak to? Przecież masz żonę, dzieci. Widzieliśmy się niedawno i nic o tym nie wspominałeś.
— Skończyłem trzymiesięczny kurs i zostałem wyświęcony — wyjaśnił.
Nie kłamał. W tym czasie, niemal z dnia na dzień, kilka milionów grekokatolików, którzy do tej pory musieli ukrywać się ze swym wyznaniem, nagle uzyskało możliwość swobodnego praktykowania wiary. Na Ukrainie zaś było wówczas zaledwie kilkuset kapłanów greckokatolickich — część wyszła z katakumb, część przeszła z prawosławia, a część przyjechała z emigracji. Było ich jednak zbyt mało, by zaspokoić duszpasterskie potrzeby wiernych. Do kurii na Górze św. Jura przychodziły delegacje z galicyjskich wiosek i prosiły: — Dajcie nam księdza.
Gdy słyszeli, że księży nie ma, grozili: — Bo pójdziemy do prawosławnych.
Wtedy pojawił się pomysł, by wyświęcać kapłanów po trzymiesięcznych kursach.
Kiedy znów spotkałem mojego znajomego po paru miesiącach, na jego palcu spostrzegłem okazały pierścień.
— Co to jest? — zapytałem.
— Zostałem biskupem — odpowiedział.
— Greckokatolickim?
— Nie, prawosławnym.
Opowiedział, jak zgłosili się do niego rosyjscy monarchiści reprezentujący jedyny w prawosławiu zakon rycerski — św. Michała Archanioła, który wrócił właśnie z emigracji z Paryża do Rosji i poszukiwali swego przedstawiciela na Ukrainie. Porozumiał się z nimi szybko i wyświęcili go na biskupa.
Wkrótce po tym spotkaniu znalazłem się w Armenii, gdzie świeżo odzyskaną wolnością religijną zaczął cieszyć się Ormiański Kościół Apostolski. Podróżując po tym kraju, wszędzie natykałem się na puste świątynie i brak księży. W Sewanie rozmawiałem z tamtejszym arcybiskupem Arakełem, który w swojej diecezji miał zaledwie pięciu kapłanów.
Do ormiańskiego katolikosa wciąż zwracały się delegacje wiernych proszących o przysłanie do ich miejscowości proboszcza. Nie było to jednak w stanie zmienić obowiązującego systemu nauczania księży. Chociaż co roku do wyższego seminarium duchownego w Eczmiadzynie zgłaszało się od czterystu do siedmiuset chętnych, przyjmowano zaledwie kilkunastu. Ich formacja w surowym, na wpół monastycznym rygorze trwała sześć lat, a wśród dwudziestu czterech przedmiotów, których nauczano, znajdowały się m.in. takie języki, jak: angielski, niemiecki, starogrecki oraz grabar — nieużywana dziś w życiu codziennym mowa staroormiańska, w której odprawiana jest jedynie liturgia.
Kiedy zapytałem archimandrytę Arakeła, dlaczego kształci się tak małą liczbę księży, choć potrzeby duszpasterskie są znacznie większe, odpowiedział: — Lepiej przekazywać mniejszej liczbie osób prawdziwą wiarę, niż dopuścić do tego, by w pogoni za ilością zagubić jej sens.
Jego zdaniem, przyjęcie większej liczby kleryków musiałoby się odbić na jakości ich formacji.
O tym wszystkim przypomniałem sobie, będąc niedawno na Ukrainie. Kościół greckokatolicki zdołał już okrzepnąć, dysponuje seminariami duchownymi z prawdziwego zdarzenia, kształcenie nowych kapłanów rozłożone jest na lata. A jednak co jakiś czas dają znać o sobie owi księża wyświęceni po trzymiesięcznych kursach — wychodzi na jaw ich brak przygotowania, luki teologiczne, niedostatki formacyjne, niekiedy sposób życia gorszący parafian, np. gdy proboszcz rozwodzi się ze swoją żoną. W Armenii takich problemów raczej nie ma, ale w dalszym ciągu dotkliwie brakuje kapłanów.
Na to samo wyzwanie hierarchowie ukraińscy i ormiańscy postanowili odpowiedzieć zupełnie inaczej. Nie podejmuję się rozstrzygnąć, którzy z nich postąpili lepiej.
Grzegorz Górny
Jeżeli powyższy tekst prowokuje do zabrania głosu, podzielenia się Twoimi przemyśleniami, bo zgadza się z Twoimi poglądami albo wzbudza Twój sprzeciw, rodzi pytania i wątpliwości, napisz do nas...
--------------------------------------------------------------------------------
| strona główna | spis treści | poczta | archiwum | redakcja | prenumerata | linki |
Zeszyt nr 4 (380) 2005
© 2005 Wydawnictwo W DRODZE
Оригінал за адресою: http://www.mateusz.pl/wdrodze/nr380/14-wdr.htm
Czy można zostać księdzem po trzymiesięcznym kursie?
Kilkanaście lat temu, gdy mieszkałem we Lwowie, miałem znajomego, który był aktywnym monarchistą. Jako kandydata do ukraińskiego tronu popierał Olelka II, generała armii hiszpańskiej, urodzonego w Kongu Belgijskim. Pewnego razu zaproponował mi przyjęcie tytułu szlacheckiego z rąk wspomnianego Olelka. Trzymał już w dłoni akt nobilitacji z wykropkowanym miejscem na wpisanie mego nazwiska i był wyraźnie zawiedziony, gdy odmówiłem.
Kiedyś spotkałem go przypadkowo na lwowskim rynku i zapytałem zdziwiony, dlaczego nosi koloratkę.
— Zostałem księdzem greckokatolickim — odpowiedział.
— Jak to? Przecież masz żonę, dzieci. Widzieliśmy się niedawno i nic o tym nie wspominałeś.
— Skończyłem trzymiesięczny kurs i zostałem wyświęcony — wyjaśnił.
Nie kłamał. W tym czasie, niemal z dnia na dzień, kilka milionów grekokatolików, którzy do tej pory musieli ukrywać się ze swym wyznaniem, nagle uzyskało możliwość swobodnego praktykowania wiary. Na Ukrainie zaś było wówczas zaledwie kilkuset kapłanów greckokatolickich — część wyszła z katakumb, część przeszła z prawosławia, a część przyjechała z emigracji. Było ich jednak zbyt mało, by zaspokoić duszpasterskie potrzeby wiernych. Do kurii na Górze św. Jura przychodziły delegacje z galicyjskich wiosek i prosiły: — Dajcie nam księdza.
Gdy słyszeli, że księży nie ma, grozili: — Bo pójdziemy do prawosławnych.
Wtedy pojawił się pomysł, by wyświęcać kapłanów po trzymiesięcznych kursach.
Kiedy znów spotkałem mojego znajomego po paru miesiącach, na jego palcu spostrzegłem okazały pierścień.
— Co to jest? — zapytałem.
— Zostałem biskupem — odpowiedział.
— Greckokatolickim?
— Nie, prawosławnym.
Opowiedział, jak zgłosili się do niego rosyjscy monarchiści reprezentujący jedyny w prawosławiu zakon rycerski — św. Michała Archanioła, który wrócił właśnie z emigracji z Paryża do Rosji i poszukiwali swego przedstawiciela na Ukrainie. Porozumiał się z nimi szybko i wyświęcili go na biskupa.
Wkrótce po tym spotkaniu znalazłem się w Armenii, gdzie świeżo odzyskaną wolnością religijną zaczął cieszyć się Ormiański Kościół Apostolski. Podróżując po tym kraju, wszędzie natykałem się na puste świątynie i brak księży. W Sewanie rozmawiałem z tamtejszym arcybiskupem Arakełem, który w swojej diecezji miał zaledwie pięciu kapłanów.
Do ormiańskiego katolikosa wciąż zwracały się delegacje wiernych proszących o przysłanie do ich miejscowości proboszcza. Nie było to jednak w stanie zmienić obowiązującego systemu nauczania księży. Chociaż co roku do wyższego seminarium duchownego w Eczmiadzynie zgłaszało się od czterystu do siedmiuset chętnych, przyjmowano zaledwie kilkunastu. Ich formacja w surowym, na wpół monastycznym rygorze trwała sześć lat, a wśród dwudziestu czterech przedmiotów, których nauczano, znajdowały się m.in. takie języki, jak: angielski, niemiecki, starogrecki oraz grabar — nieużywana dziś w życiu codziennym mowa staroormiańska, w której odprawiana jest jedynie liturgia.
Kiedy zapytałem archimandrytę Arakeła, dlaczego kształci się tak małą liczbę księży, choć potrzeby duszpasterskie są znacznie większe, odpowiedział: — Lepiej przekazywać mniejszej liczbie osób prawdziwą wiarę, niż dopuścić do tego, by w pogoni za ilością zagubić jej sens.
Jego zdaniem, przyjęcie większej liczby kleryków musiałoby się odbić na jakości ich formacji.
O tym wszystkim przypomniałem sobie, będąc niedawno na Ukrainie. Kościół greckokatolicki zdołał już okrzepnąć, dysponuje seminariami duchownymi z prawdziwego zdarzenia, kształcenie nowych kapłanów rozłożone jest na lata. A jednak co jakiś czas dają znać o sobie owi księża wyświęceni po trzymiesięcznych kursach — wychodzi na jaw ich brak przygotowania, luki teologiczne, niedostatki formacyjne, niekiedy sposób życia gorszący parafian, np. gdy proboszcz rozwodzi się ze swoją żoną. W Armenii takich problemów raczej nie ma, ale w dalszym ciągu dotkliwie brakuje kapłanów.
Na to samo wyzwanie hierarchowie ukraińscy i ormiańscy postanowili odpowiedzieć zupełnie inaczej. Nie podejmuję się rozstrzygnąć, którzy z nich postąpili lepiej.
Grzegorz Górny
Jeżeli powyższy tekst prowokuje do zabrania głosu, podzielenia się Twoimi przemyśleniami, bo zgadza się z Twoimi poglądami albo wzbudza Twój sprzeciw, rodzi pytania i wątpliwości, napisz do nas...
--------------------------------------------------------------------------------
| strona główna | spis treści | poczta | archiwum | redakcja | prenumerata | linki |
Zeszyt nr 4 (380) 2005
© 2005 Wydawnictwo W DRODZE
Z wirmenamy sprawdi nas poriwnjuwaty ne warto. Ale jak zawzdy chtos maje prawo nad namy smijatysia.
JAk na mene odruzene siwaszczenyctwo ce zaporuka dobrogo rozwytku cerkwy i suspilstwa. Znaju szczo moja dumka jaku ja zarz wyslowlyu ne po temi, ale pojasnit meni czomu tajna swiaszczenstwa je golowniszoju za tajnu podzruzzia. JA maju bagato znajomych jaki je celibatamy, tilky czerez te szczo ne mogly w period miz zakinczenniam seminariji i swiaczenniamy znajty diwczynu jaka b stala jich drugoju polowynoju! Zaraz wony muczatsia, ale niczogo zminyty ne mozut! Moze cedurnyci ale dumaju dla cerkwy ce problema.
JAk na mene odruzene siwaszczenyctwo ce zaporuka dobrogo rozwytku cerkwy i suspilstwa. Znaju szczo moja dumka jaku ja zarz wyslowlyu ne po temi, ale pojasnit meni czomu tajna swiaszczenstwa je golowniszoju za tajnu podzruzzia. JA maju bagato znajomych jaki je celibatamy, tilky czerez te szczo ne mogly w period miz zakinczenniam seminariji i swiaczenniamy znajty diwczynu jaka b stala jich drugoju polowynoju! Zaraz wony muczatsia, ale niczogo zminyty ne mozut! Moze cedurnyci ale dumaju dla cerkwy ce problema.
olwija писав:JA maju bagato znajomych jaki je celibatamy, tilky czerez te szczo ne mogly w period miz zakinczenniam seminariji i swiaczenniamy znajty diwczynu jaka b stala jich drugoju polowynoju! Zaraz wony muczatsia, ale niczogo zminyty ne mozut! Moze cedurnyci ale dumaju dla cerkwy ce problema.
Наскільки мені відомо, ніхто нікого не примушує приймати Тайну священства, якщо він цього не бажає або хоче відтермінувати її прийняття.
-
диякон Петро
Єпископ-емерит Софрон Мудрий: забагато жонатих ієреїв
Чомусь у прес-релізах сайту УГКЦ про це не повідомляють, але
на польському екуменічному сайті знайшов я цікаву вістку про виступ Кир Софрона Мудрого на римському Синоді Єпископів.
За Кир Софроном, в УГКЦ аж 80 проц. священиків - люди одружені;
це явно забагато, їх мало б бути коло 50 проц.
Оригінал повідомлення за адресою:
http://www.ekumenizm.pl/content/article ... 054554.htm
на польському екуменічному сайті знайшов я цікаву вістку про виступ Кир Софрона Мудрого на римському Синоді Єпископів.
За Кир Софроном, в УГКЦ аж 80 проц. священиків - люди одружені;
це явно забагато, їх мало б бути коло 50 проц.
Оригінал повідомлення за адресою:
http://www.ekumenizm.pl/content/article ... 054554.htm
-
saints
Re: бл. свщмч. Омелян Ковч про дилему "жонаті/целебси&a
диякон Петро писав:Варто, гадаю, ознайомитися з позицією бл. свщмч. Омеляна Ковча
(1884-1944), який у виданій 1932 року брошурі "Чому наші від нас утікають?", серед інших причин відходу людей від ГКЦеркви назвав і "жонатий стан духовенства". Очевидно, деякі його спостереження вже не актуальні, та й сам автор не претендував на непомильність - але прочитати не пошкодить. Нагадаймо: це позиція зразкового пастиря, мученика, одруженого священика, сина одруженого священика, чоловіка священичої дочки...
_____________________________________________________________
ЖОНАТИЙ СТАН ДУХОВЕНСТВА.
kil'ka dumok z ts'oho pryvodu. povnyj tekst o. Kovcha na pershij storintsi.
1-о. Супружий стан, це привілей нашого духовенства.
absolyutno zhidnyj z nym, scho zhonate svyaschenstvo ne ye zhodnym pryvileyem. mozhlyvo kolys' v davnynu do ts'oho tak i stavylysya, to teper ya ne bachu v chomu dijsno joho pryvilej. svyaschenyky tselibaty nesut' taku samu misiyu yak i odruzheni svyaschenyky chy inshi osoby, kotri pryrekly sebe do bohoposvyatnoho zhyttya. povertayuchys' do toho, xto bl'she zhirshennya chynyt', tselibat chy odruzhenyj, to bude duzhe odnoboko, koly skazaty, scho tak, odruzheni - postijno te i roblyat', scho zhirshuyut' lyudej, a tselibaty - tse anhely v lyuds'kij podobi. fakt, scho v nashij tserkvi postijno stavylysya do tselibativ z osoblyvym piyetyzmom, ne v ostannyu cherhu cherez te, scho ti buly menshymy xapuhamy i parafiji bulo lehshe jix utrymuvaty. mozhna provesty doslidzhennya i perekonatysya, scho tsej faktor bude yakscho ne osnovnym, to odnym z nyx. vse staye na svoji mistsya, koly osoba vybyraye same toj stan, do yakoho vidchuvaye poklykannya (bez zhodnoho tysku chy stymulyatsiji), buty tselibatom abo odruzhenym. vse zalezhyt' vid konkretnoji sytuatsiji. postavte odruzhenoho svyaschenyka na "xoroshu" parafiyu yaka mozhe utrymuvaty joho i joho sim'yu - vsi budut' zadovoleni. daj zhe takoho svyaschenyka na menshu parafiyu, osoblyvo yakscho pered tsym na nij buv tselibat (tse takozh vazhlyvo), to scho b ty ne robyv - vse bude ne tak. i svyaschenyk ne bude zanadto pobozhnj, bo vin bachyte ne xoche, scho joho sim'ya ne holoduvala chy ne vidchuvala v chomus' inshomu nestachi (vse v rozumnyx mezhax, zvychajno. pry naduzhyvannyax tse zovsim insha istoriya). tomu "nebezpechnym" mozhe buty yak odruzhenne svyaschenstvo, tak i neodruzhene, tomu uzahal'nyuvaty v ts'omu my ne mayemo zhodnoho prava.
2-о. Супружий стан, це доброї пам’яти традиція нашого народу.
tse mozhlyvo sche stosuyet'sya poperedn'oho pytannya, ale yakscho vzhe hovoryty pro pryvilej, to v nas tsej pryvilej vyyavlyayet'sya U SVOBIDNOMU VYBORI. xochesh buty zhonatym - bud' nym, tselibatom - proshu duzhe. mozhlyvo, scho ya ne tak zrozumiv, ale vyxodyt', scho o. Kovch vvazhaye, scho nashoyu xorosoyu tradytsiyeyu bulo svyaschenstvo, yake bulo pozhytochnym dlya Tserkvy, a teper tse bil'she pidxodyt' tselibatam. znovu zh taky z ostann'oho abzatsu do 2 punktu o. Kovch vvazhaye, scho zhonatyj svyaschenyk ne mozhe teper buty dijsno pozhytochnym dlya tserkvy j narodu. nasha problema v tomu, cho my zavzhdy namahayemosya nachepyty yakis' yarlyky yakosti na pevni "katehoriji svyaschenstva" napered stvoryuyuchy yakus' nezdorovu napruhu v tsij ploschyni. i znovu zh taky ne znayu scho na tse kazhe tradytsiya, ale v nashij tserkvi i dosi ye prysutnij "тип такого ревного, неустрашимого, независимого децидуючого і дійсно пожиточного для церкви й народу душпастиря, в нинішніх часах і так тяжких матеріяльних і політичних обставинах" i yakyj mozhe buty yak tselibatom tak i odruzheym, a ne lyshe tselibatom, ya vvazhaye o. Kovch.
3-о. Зі священичих родин рекрутується найбільше нашої інтеліґенції.
v chomu otets' tut pravyj, tak tse v tomu, scho tsej arhument ne maye niyakoji stijkosti i dijsno dyvno,scho protyvnyky tselibatu nymy posluhovuyut'sya chy posluhovuvalysya. prynajmi meni ne dovodylosya zustrichaty tsej arhument. skazhu bil'she. dovodylosya bahato chuty podibnyx arhumentiv, ale ne na koryst' odruzhenyx svyaschenykiv, a proty nyx, ta jixnix simej. duzhe chasto mozhna zustritysya z dyvnym "fenomenom", koly svyaschenychi dity vyhlyadayut' chy ne najbil'shymy atejistamy abo takymy, scho vvazhayut', scho mayut' yakyjs' osoblyvyj pryvilej spilkuvannya z Bohom. dumayu, scho nixto ne sperechatymest'sya z tym, scho arhument, za yakym "Зі священичих родин рекрутується найбільше нашої інтеліґенції". shkoda, xocha bulo b nepohano yakby tak dijsno tak i bulo.
4-о. Нарід призвичаєний до жонатих священиків, він целєбсів не хоче.
i znovu zh taky, ne znayu yak kolys', ale teper lyudy vse zh taky chastishe viddayut' perevahu tselibsu pered odruzhenym. ne vsyudy i ne zavzhdy, zvychajno, ale taka ye pravda. i znovu zh taky tse nichoho ne maye spil'noho z tym, chy svyaschenyk tselibs chy vin zhonatyj. ye taki zhonati svyaschenyky, yakyx lyudy ne xotily b vidpuskaty, yak takozh ye i taki zh tselibatyy. holovne, schob tsya "pryvyazanist'" do svyaschenyka bula zdorovoyu, a ne vyplyvala suto z dribnyx merkantyl'nyx perekonan'. lyudy "pryzvychayuyut'sya" do takoho svyaschenyka, yakyj do nyx pryxyl'no stavyt'sya i tak samo navpaky. koly zh lyudy "nezlyubyly" svyaschenyka z pershoho dnya, bo vin zhonatyj, to tse lyshe vkazuye na nezdorovi tendentsiji v parafiji. parafiya ne zhyve "zdorovym" parafiyal'nym zhyttyam. znachyt' poperednij svyaschenyk zamist' toho, scho siyaty sered lyudej lyubov do Boha, siyav lyubov do sebe i nepryyazn' do svoho mozhlyvoho nastupnyka. prykladiv my mayemo dostatn'o. tomu hovoryty pro yakus' tendentsiyu pryzvychayennya do yakohos' odnoho typu svyaschenstva nemozhlyvo. tse takyj protses, yakyj postijno bude zminyuvatysya i duzhe chasto vin zalezhyt', nazhal', vid material'noji storony. ale yak kolys' skazav nash prezydent Leonid Makarovych: Mayemo te, scho mayemo.
5-о. Целібат є причиною неморальности між духовенством, а тим самим причиною згіршення парохіян.
odnoznachno mozhna skazaty odne - tselibat azh niyak ne ye "причиною неморальности між духовенством, а тим самим причиною згіршення парохіян". znovu zh taky ne potribno pidnosyty odnyx, schob inshyx prosto kynuty v boloto. vypadky zhirshennya mozhut' buty, i ye, nazhal', yak zi storony odruzhenoho svyaschenstva, tak i zi storony neodruzhenoho. zhodnyj iz zhadanyx staniv ne daye avtomatychno komus' z nyx bil'she pidstav, mozhlyvostej chy nahod do zhirshennya a inshyx navpaky, zaxoronyaye. vsi vony postavleni v odnakovi umovy, a dali vse zalezhyt' vid toho, naskil'ka lyudyna prysluxalasya i pratsyuvala nad svojim poklykannyam. mozhna postavyty podibni zapytannya do tyx osib, yaki pryjnyaly toj chy inshyj sposib sluzhinnya pid vplyvom obstavyn, yaki nichoho ne mayut' spil'noho z duxovnistyu. todi jix mozhna zrozumity ale ne vypravdaty. slova typu: ya musiv abo v mene ne bulo inshoji mozhlyvosti, tse buv mij yedynyj shans......azn niyak ne vyazhut'sya zi slovamy Xrysta: pokyn; vse i jdy za mnoyu.
6-о. Целібат, цу проста дорога до златинщення нашого обряду.
toj fakt, scho v latyns'kij tserkvi tselibat ye obovyazkovym azh niyak ne hovoryt' za te, scho tse ye sposib latynizatsiji, oskil'ky tse ne ye zhodnym dohmatychnym elementom rymo-katolyts'koji tserkvy. scho zh tobi hovoryty pro tyx tselibativ, yali ye zatyatymy "vostochnykamy", yak u nas pryjnyato hovoryty? tomu o. Kovch pravyl'no skazav, nazvavshy tsej zakyd absurdnym.
Стільки відносно арґументів, які боронять жонатий стан духовенства.
А тепер рівнож безсторонно застановімся над цим, що має за собою целібат і то поминаючи вже рації більше теольоґічні.
I. – От-так живе собі жонатий парох десь на селі. Дістає яких 700 зл. річної платні. Має около 70–80 морґів поля і нехай аж 1000 зл. доходів. Має жінку, має, аби тільки двоє дітей, може й ще кого з родини.......
1. na moyu osobystu dumku, i dumayu, scho ya ne budu yedynyj, svyaschenyk ne povynen buty ni bryhadyrom na seli, ni obroblyaty polya.... yakscho lyudy xochut' maty sche odnoho robitnyka na seli, to vony ne tam shukaly. parafiya povynna podbaty pro material'ne zhyttya svyaschenyka, a svyaschenyk natomist' pro jixnye duxovne zhyttya, jixnye spasinnya. uyavlyayete, vstaye svyaschenyk zranku,spershu ide hoduvaty xudobu, pereviryty zapasy vody na tsilyj den', a pislya ts'oho ide sluzhyty Liturhiyu. ne znayu yak dlya koho, ale dlya mene tse ne maye nichoho spil'noho zi svyaschenychym sluzhinnyam. vpevnenyj, scho lyudy takoho svyaschenyka sche bil'she lyubyly b, ale chy z ts'oho lyudy povynni buty zadovoleni? zvychajno, scho z nashoyu ekonomichnoyu sytuatsiyeyu v Ukrajini vazhko chohos'vymahaty, ale tse takozh ne ye ta rich, na yaku mozhna postavyty zhyrnyj xrest. vpevnenyj, scho koly lyudy otrymuyut' vid svyaschenyka duxovnu pozhyvu, taki pytannya, yak prozhyvannya svyaschenyka, material'nyj stan joho sim'ji, vyrishuyut'sya sami soboyu bez zhodnyx konfliktiv.
II. Правда, чоловік, який рішається жити в безженнім стані робить з себе можливо найбільшу жертву. Він вирікається цего, що в цім житті є наймиліше, бо життя родинного, потомства, потіхи старости. Це повинен добре зрозуміти й взяти під розвагу кожний, що на безженний стан рішається.....
"чоловік, який рішається жити в безженнім стані робить з себе можливо найбільшу жертву". skazhit' meni xto i koly vyznachyv, scho xtos' vid chohos' vidmovlyayet'sya, a inshyj ne vidmovlyayet'sya. dlya choho vybyraty toi chy inshyj stan yakscho ty budesh muchytysya v n'omu chy chy zvertaty vsim uvahu na te, scho ya chymos' zhertvuyu. sami taki rozmovy ye nehidni ne lyshe samyx tselibativ, ale j vs'oho svyaschenstva vzahali. zvidky taka vpevnenist', scho toj, "Хто рішається на целібат, рішається тільки тому, що хоче принести своє життя й все, що воно дає, в жертву для своєї церкви й для свойого народу"? tse zh avtomatychno robyt' odruzhenoho svyaschenyka takym, scho NE "хоче принести своє життя й все, що воно дає, в жертву для своєї церкви й для свойого народу". tse buv joho svidomyj vybir (tselibata) i nepotribno vsix odruzhenyx svyaschenykiv dovkola robyty druhosortnymy cherez jixnyu nedostatnyu zhertvu. tse prosto bezhluzdo zvuchyt' i zovsim ne hovoryt' na koryst' tyx zhe samyx tselibativ. scho zh stosuyet'sya toho, scho otets' kazhe, scho v nas brak herojiv, yaki b zhertvuvaly soboyu (ochevydno, scho heroyamy v danomu vypadku znovu vystupayut' tselibaty), to tse na moyu dumku ye problemoyu yak dlya odruzhenyx,tak i dlya tyx sche tselibativ. chomu zh my ne bachymo usix nashyx "heroji-tselibativ" tam, de vony (ne yak tselibaty, a yak svyaschenyky v pershu cherhu!) potribni? viz'mimo i vidpravmo jix na sxid, yakscho vony ne tak syl'no materializovani i ni do choho ne pryvyazani? zvychajno, scho v chasy o. Kovcha tse pytannya "misij na Sxidnij Ukrajini" ne bulo nasttil'ky aktual'nym, ale teper nashym "heroyam-tselibatam" krasche podobayet'sya sydity v teplij Halychyni, nizh des' tynyatysya. nazhal' taka real'nist', i dumayu, scho pokijnyj o. Kovch ne buv by teper takym katehorychnym v ts'omu pytanni, koly b znajshov nashyx "herojiv" dohlyanutymy i v tepli . yakscho vzhe hovoryty pro "herojizm", to davajte prynajmi budemo ob'yektyvnymy.
III. Порушуючи справу жонатих та безженних священиків, годі незадержатися, хоч на хвилю, ще над одною з цим предметом спорідненою точкою. А саме: супружество священиків, як всяке інше складається з двох чинників: мужеського та жіночого. Лише одна жінка священика позбавлена цієї приємности. Самітня сидить на селі без товариства. Жадної розривки, хіба десь 3–4 рази до року виїде де на який празник, або до близького місточка. А з тою їздою звичайно більше клопоту чим пожитку, так, що багато з них роками з хати не рушається. Навіть в неділю до церкви годі її зібратися. Вічні клопоти, вічні недостатки. В тяжкій борбі з ними передчасно вяне й опускається. Попадає в якусь апатію, або в найкращому случаю, як то кажуть, “хлоповатіє” і вкінці, на додаток злого, як ще й повдовіє, бідна, бездомна й опущена тиняється сиротою, по своїх, або по чужих, аж десь незамітно, на пільгу всім кревним і знакомим, замкне очі й так закінчить трагедію свойого мученичого життя. А чейже була це колись гарна, інтеліґентна панночка, може і з вищою освітою. Повна рожевих мрій, повна здоров’я, сили й радости життя...
3. azh strashno stalo pislya ts'oho opysu. dumayu, scho v danomu mistsi mala b daty vidpovid' yakas' zhinka-jimost'. zovsim ne zrozumiv zvidky takyj nehatyv proty jimostej. vyhlyadaye, scho jimost' tse taka sobi rabynya Izaura, yakij ne poschastylo i vona stala druzhynoyu svyaschennyka? tsi dosvidy ye zovsim riznymy i vidminnymy odyn vid odnoho. pochynayuchy vid "інтеліґентної панночки з вищою освітою", i do takoji, scho v "найкращому случаю, як то кажуть, “хлоповатіє”. sumno, ale i take u nas ye, ale znovu zh taky chy tse mozhe buty arhumentom na koryst' tselibatu? absolyutno ni. z rozumnoji lyudyny ne mozhna zrobyty otupilu istotu, lyshe yakscho vona sama na tse dozvolyaye i ne slidkuye za soboyu. yakscho zh hovoryty pro tse yak pro problemu, to tse stosuyet'sya ne lyshe svyaschenychyx simej, a vsix simej zahalom.
Ja nerozymijy dujakona Petra, zvidku v niogo taka nenavust' do latunnukiv? Ja greko-katoluk, i ne rozymijy takogo stavlenia do nasuh brativ v hrustujanstvi, mu je ycniamu Hrusta i miz namu maje bytu ljybov-nad tum treba zadymatus'.
A celibat maje svoji plysu:
1. Zavzdu je gotovuj zalusutu parafijy na risenia Jepuskopa.
A jak tjasko ce dajetsia odryzenum, dryzuna maje pracjy, ditu hodjat do skolu i tak dali
2. Celibat ne majycu simji bilse casy moze posviatutu na dijalnist' v parafiji.
3. Celibata legse ytrumatu v parafii, niz cily simjy, osobluvo zvazuvsu to so na Ykrajini ljydu ne majyt' praci, i malo zarobljajyt'.
Ce luse z praktucnoji tocku zory.
Vidomo ne vsi celibatu svjati, ale ne vsih potribno misatu z bolotom.
A celibat maje svoji plysu:
1. Zavzdu je gotovuj zalusutu parafijy na risenia Jepuskopa.
A jak tjasko ce dajetsia odryzenum, dryzuna maje pracjy, ditu hodjat do skolu i tak dali
2. Celibat ne majycu simji bilse casy moze posviatutu na dijalnist' v parafiji.
3. Celibata legse ytrumatu v parafii, niz cily simjy, osobluvo zvazuvsu to so na Ykrajini ljydu ne majyt' praci, i malo zarobljajyt'.
Ce luse z praktucnoji tocku zory.
Vidomo ne vsi celibatu svjati, ale ne vsih potribno misatu z bolotom.
-
диякон Петро
- дописувач
- Повідомлень: 59
- З нами з: 02 листопада 2005, 04:20
- Звідки: м. Люблін, Польща
- Контактна інформація:
Borys писав:Ja nerozymijy dujakona Petra, zvidku v niogo taka nenavust' do latunnukiv? Ja greko-katoluk, i ne rozymijy takogo stavlenia do nasuh brativ v hrustujanstvi, mu je ycniamu Hrusta i miz namu maje bytu ljybov-nad tum treba zadymatus'.
Я ж не розумію іншого: звідки ж у Вас звинувачення мене в ненависті до латинників, коли я про них взагалі тут не писав?
Очікую від Вас або доказів у вигляді цитат з моїх повідомлень , або перепросин за наклеп.
A celibat maje svoji plysu:
1. Zavzdu je gotovuj zalusutu parafijy na risenia Jepuskopa.
A jak tjasko ce dajetsia odryzenum, dryzuna maje pracjy, ditu hodjat do skolu i tak dali
2. Celibat ne majycu simji bilse casy moze posviatutu na dijalnist' v parafiji.
3. Celibata legse ytrumatu v parafii, niz cily simjy, osobluvo zvazuvsu to so na Ykrajini ljydu ne majyt' praci, i malo zarobljajyt'.
Ce luse z praktucnoji tocku zory.
Vidomo ne vsi celibatu svjati, ale ne vsih potribno misatu z bolotom.
"Целібат" означає "безженний СТАН", безженний же чоловік - ЦЕЛЕБС. Називати неодруженого священнослужителя "целібатом" - безглуздя, що виникло внаслідок рабського калькування англійської.
-
диякон Петро
- дописувач
- Повідомлень: 59
- З нами з: 02 листопада 2005, 04:20
- Звідки: м. Люблін, Польща
- Контактна інформація:
Сміятися чи плакати?
Borys писав:6-о. Целібат, цу проста дорога до златинщення нашого обряду.
Vlasne z ceji cutatu ja zrozymiv vasy nepruhulnist' do latunukiv.
Вибачте, але у Вас серйозна проблема зі зрозумінням прочитаного Вами.
По-перше: це не мій вислів, а цитата з брошурки бл. Омеляна Ковча.
Ці слова, отже, не можуть ніяк бути доказом моїх поглядів на що-небудь чи ставлення до будь-кого.
По-друге: сам автор брошурки не був такого погляду, він якраз виступав за целібат (хоча сам він мав дружину й шестеро дітей), а вищенаведене речення було в його тексті лише одним з аргументів противників целібату, які о. Ковч спершу навів у стислій формі, а потім рішуче з ними полемізував.
По-третє ж, незалежно від двох попередніх пунктів, саме наведене вище речення ні про яку ненависть його автора (не мою і не бл. Омеляна!) до латинників свідчити не може. Бо це дві зовсім різні речі: не любити (тим паче НЕНАВИДІТИ!) латинників і бути противником латинізації нашого обряду.
Очікую адекватного відгуку з Вашого боку!
-
диякон Петро
- дописувач
- Повідомлень: 59
- З нами з: 02 листопада 2005, 04:20
- Звідки: м. Люблін, Польща
- Контактна інформація:
Borys писав:Shuljajy svojy golovy pered Dujakonom
Розумію, що це рівнозначне слову "Перепрошую" та зі свого боку простягаю руку в жесті прощення.
Надіюся, що це стане для Вас і всіх інших, що читали цей обмін повідомленнями, наукою на майбутнє. Інтернет, внаслідок анонімності своїх користувачів, значно послаблює в них почуття відповідальності за написане ними. Таким чином легко їм кидати перебільшені, а то й зовсім безпідставні звинувачення. В даному випадку в ненависті до латинників звинувачено людину, причетну до відзначення УКГЦерквою першого латинського священика з Польщі золотим хрестом з прикрасами. Детальніше про це - в розділі "УГКЦ за кордоном". Тут тільки додам, що це відзначення було моєю оригінальною ідеєю, я написав прохання до Митрополита, підписав його разом з двома священиками та заплатив частину коштів за хрест.
Очевидно, раніше позбирав публікації о. Круковського і простудіював їх тощо.
Отож на майбутнє будьмо уважні поки когось в чомусь оскаржимо. :!:
Целібат для східного обряду швидше виключиння ніж правило.Якщо уважнопоглянути на умови укладення Берестейскої унії і сучасне життя і устрій УГКЦ неозброїним оком видно "златинення"і принцип целібсу саме їх.От вам і постанова про не можливість прийому документів одружених чоловіків до духовних навчальних закладів УГКЦ. Браття одружуйтесь я допоможу вам вступити до семінатій УАПЦ та УПЦ-КП,якщо буде бажання то і УПЦ-МП.
РОМАН НАКОНЕЧНИЙ
Нарід Божий ! Благаю Вас ! Не будьте такі зациклені на східному обряді !!!
Дуже правильно розвивати його, але коли це переростає в зацикленість - затуманюються очі ! І тоді вже не видко дуже багато корисного, що приносять в нашу Церкву так звані "латинники"...
Та й в кінці-кінців що поганого Вам зробили "бідні" целібати ???
Ну не хоче священик іти в монастир... Хоче присвятити своє життя Богу... Що вішатися йому ??? Чому, поясніть мені будь-ласка, він не може служити Богу в целібаті ??? тільки тому, що він занапаскуджує чистоту східного обряду ???
Дуже правильно розвивати його, але коли це переростає в зацикленість - затуманюються очі ! І тоді вже не видко дуже багато корисного, що приносять в нашу Церкву так звані "латинники"...
Та й в кінці-кінців що поганого Вам зробили "бідні" целібати ???
Ну не хоче священик іти в монастир... Хоче присвятити своє життя Богу... Що вішатися йому ??? Чому, поясніть мені будь-ласка, він не може служити Богу в целібаті ??? тільки тому, що він занапаскуджує чистоту східного обряду ???
Хто зараз онлайн
Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей