1. Якщо хтось хоче писати українською мовою трохи не так, як радить офіційний правопис, то для мене це – або ознака недостатньої грамотності, або вияв «неформальності». Т.зв. «неформат» - необов’язково негативне явище… Його причинами в окремої людини (дослідника, творця…) може бути прагнення зайняти специфічну, достатньо вузьку нішу в культурі, науці, щоденному житті. Кожна людина може бути (і навіть, напевно, покликана Богом, бо ж кожен із нас – інший) неформалом у чомусь.
2. Водночас, як на мене, т.зв. структуральний неформат (тобто творення «неформатної» організації – видавництва, агенції, організації) у кінематографі, книговиданні, музиці тощо випливає із певного комплексу «підлітка», можливо, претензії на винятковість, а значить і, певною мірою, герметичність, закритість, сфокусованість або тільки на себе самих, коханих, або на… ще кількох.
3. Не все, що викладено вище, відразу варто екстраполювати на видавництво «Свічадо». Я з натхненням споживаю ці книги і з ентузіазмом чекаю нових. Чому споживаю, а не просто читаю? Тому що деякі з них мені не по зубах. Це – добре і свідчить, що є куди рости. Вболіваючи за успіхи видавництва (насправді чи не найуспішнішого в українському просторі християнської книги), сподіваюся, що книги з серії «східна духовність» мають свого читача і стратегія видавати в основному їх виправдана в умовах сучасного українського суспільства. Сама з радістю переключилася з «Добротолюбія», надрукованого з «ятями» і «йорами», на відповідну серію від «Свічадо».
4. І тут знову про «споживати». Коли у «Свічадо» вийшов перший том «східних отців», здається, Антонія Великого, мені знову (як і у випадку зі згаданим «Добротолюбієм») знадобилися «інструменти». Тобто треба було налаштовуватися не тільки на Святого Духа, Який завжди Той Самий, але і на нові «яті» - «Проєкт» правопису. Навіщо в мовленні релігійних книг свідомо використовувати «іншу мову»? Щоби показати, що ми, християни, «у світі, але не від світу»? Чи все-таки, щоби «мати сповид побожностИ»?
5. Нехай іще там «східним отцям» потрібен «колорит», вони ж, мабуть, говорили (тобто ті, хто за ними писали) по-іншому… Кажуть, існує конфесійний стиль у мові. Це інша тема, але нехай існує. Обряд у нашій конфесії родом із пишномовності, треба якось учитися його любити… Тільки невже цей обряд проник і на кухню до сестер-служебниць? Вибачте за «жіночий» приклад, але чудесно ілюстрований і прекрасний за своїм «неформатом» збірник рецептів неможливо нікому подарувати, щоби не пояснювати потім – подругам-«філологиням», що з коректорами у «Свічадо» все добре, подругам-християнкам, що «так, вони це зробили, щоби підкреслити, що кухня – це теж святеє святих», а подругам_від_Бога_та_Церкви_далеким, що не всі християнки на кухні говорять так, по-иншому, але тут така «родзинка», розумієте.
6. Навіщо говорити при цій книзі про це і на цьому й закінчити? Чому не можна відразу про те, що як це гарно, що сестри – теж люди і їсти варять, і смачне варять, і просте, і поживне. Що Бог їх вибрав зі світу, але залишив у тілі, щоби боротися з тими самими спокусами, з якими й ми боремося у тому самому світі… І що та Маруся сусідська, яка пішла торік до монастиря, зовсім не така, що життя не знає і «на Місяці живе», а жива дівчина, може, захворіла де на грип, то може би спекти якого кекса з тої книжки і піти до тих сестер у неділю?
7. Навіщо будувати мури на мовному рівні? Щоби довести (кому?), що є українська мова, а є «свічадівська»? Щоби довести (кому?), що «Проєкт» - це насправді вкрадена радянською системою і спотворена офіційним правописом мова наших дідів-прадідів? Так, УГКЦ завжди була в авангарді патріотизму. Тільки не думаю, що Ісус покликав до Царства Божого і до спасіння через УГКЦ тільки патріотів, і що стратегічне завдання євангелізації (про яке йде тепер постійна мова у рішеннях Синодів єпископів УГКЦ) – це «виправляти мовну ситуацію».
ІМХО, як то кажуть.
На форумі Ви пишете достатньо грамотно 
Каюся.
