Доброю рисою співрозмовників є неупередженість і намагання зрозуміти те, про що говорить опонент. Дозволю собі нагадати з чого почалося обговорення: з наведення постанов Синоду Єпископів УГКЦ 2006 р.
http://old.ugcc.org.ua/ukr/documents/re ... ion1/2006/1. Визначити як основу нашої ідентичності те, що ми є:
1) Церквою свого права;
2) вповні об'єднаними з наступником святого Петра – Єпископом Рима;
3) носіями східнохристиянського благочестя візантійської традиції з часу Володимирового хрещення;
4) зважаючи на нашу історію, наше географічне положення і наш релігійно-церковний досвід, покликані сприяти повному взаєморозумінню двох християнських традицій – візантійської і латинської.
Це підвалина будь-якої розмови на тему розуміння самою УГКЦ та її проводом, чим є наша Церква і як має будувати свої зовнішні відносини.
Число 1 відкликається до поняття "Церкви свого права", визначення якої подає Кодекс Канонів Східних Церков
http://old.ugcc.org.ua/CCEC/2.html#c27.
Число 2 усуває будь які докори і підозріння щодо намірів ієрархії УГКЦ. Єдність з єпископом Рима -- одна з непорушних основ ідентичності УГКЦ.
Число 3 пояснює чому нам як Церкві необхідно не забувати своїх літургійних коренів, а навпаки, розуміти їх, а там, де відбулося неоправдане їх викривлення, повертатися до них. Літургійна традиція УГКЦ у своїй основі нічим не менше вартісна й самобутня, ніж увічнена внаслідок пізніших реформ синодальна літургійна традиція РПЦ або сформована в середньовіччі літургійна традиція Церкви латинського обряду.
Нарешті ч. 4 підкреслює, що УГКЦ не може бути принесена в жертві з метою ніби-то міжцерковного порозуміння (наприклад, на вимогу РПЦ). Факт існування УГКЦ, її героїчна і в той же час повна драматизму історія, її еклезіальний досвід не можуть бути знехтувані, а наше унікальне географічне положення -- між Церквами східних і західної християнських традицій -- є чудовою нагодою свідчити одним і другим, як можна і потрібно будувати міжцерковні взаємини.