Священикам про історію християнства на Україні

питання з життя Церкви/Суспільства, які не відносяться до тематики інших розділів Форуму

Модератори: Just_me, viter, Artur, ihor

Podorogujucha
початківець
початківець
Повідомлень: 30
З нами з: 19 квітня 2006, 13:32
Звідки: ЛЬВІВСЬКА ОБЛ.

Священикам про історію християнства на Україні

Повідомлення Podorogujucha » 21 червня 2006, 09:16

Слава Ісусу Христу!
Існує дуже багато версій прийняття християнства на нашій землі.Причому,католики пишуть одне а православні інше.(Це звична річ)Думки всі різні і дуже субєктивні.
Дуже Вас прошу дати якісь ссилки до теми прийняття християнства або хоч порекомендувати літературу до цієї теми.Хотілося б почитати щось максимально незаангажоване.
Щиро дякую

dytyna
новик
новик
Повідомлень: 24
З нами з: 15 червня 2006, 08:08
Звідки: Україна

Повідомлення dytyna » 23 червня 2006, 08:49

Свого часу о. Атаназій Великий, ЧСВВ, провадив радіолекції з Ватикану на тему історії Церкви в Україні. Вони підготовані дуже грунтовно і разом з тим доступні, короткі (бо передавалися по радіо), основані на багатьох джерелах. Ці радіолекції зараз перевидає (перевидавав?) "Місіонер" у формі книг. Пізніше, як це не прикро стверджувати, Кир Софрон Мудрий переписав у А.Великого його лекції і видав окремою книгою (зауважу, що в передмові до видання Кир Софрона сказано, що він спирався в основному на праці А.Великого, але коли спираються, то не переписують окремі шматки слово до слова). Тому раджу читати оригінал. Є ще окремі брошури з окремих питань, наприклад, свого часу тримала в руках брошуру про Княгиню Ольгу та історію тогочасного християнства, також толково написану, але не маю її під рукою, щоб вказати автора (пізніше пошукаю посилання).

felonu
дописувач
дописувач
Повідомлень: 138
З нами з: 27 липня 2006, 19:18
Звідки: м.Тернопіль

Повідомлення felonu » 06 серпня 2006, 12:20

Пораджу "НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ",автор ІВАН ВЛАСОВСЬКИЙ,це чотирьох томник в пяти книгах.
РОМАН НАКОНЕЧНИЙ

newroman
дописувач
дописувач
Повідомлень: 87
З нами з: 28 грудня 2008, 14:04

Повідомлення newroman » 30 березня 2009, 20:21

Про особливості релігії в запорозьких козаків та в Малоросії
Жан-Бенуа ШЕРЕР
Панові Жерару де Ренвалю,
державному радникові, кавалеру ордена Карла III, колишньому повноважному королівському міністрові при його величності королі Британії
Пане,
історія народу, перші початки якого напевно спираються лише на патріотизм та на хоробрість, не може не становити деякого інтересу. Саме така є історія козаків, невідома досі: нема навіть списку їхніх проводирів або гетьманів.
Ви могли познайомитися з ними, живучи в Данцігу, бо вони доходили до цього міста, займаючися торгівлею. Ви можете оцінити їх так само, як цю книжку, що дає мені право подарувати її Вам.
Існує ще й інша причина, яка спонукує мене до прилюдного освідчення в особливій повазі до Вас. Це спогади про Вашу добрість і турботу, яку Ви завжди виявляли до мене.

Прийміть же, пане, поблажливо цей знак незмінних визнання та відданості, які я відчуватиму до кінця свого життя разом з особливою пошаною до Вас.
Ваш найсмиренніший і найпокірливіший слуга
ШЕРЕР



Козаки українські і запорозькі сповідували православну віру, яка з’явилася на Русі за часів княгині Ольги й була запроваджена скрізь за царювання Володимира, великого князя Русі.

Головною відмінністю між греками й латинянами є різне розуміння походження Святого Духа. Православні вірять, що він походить лише від Отця, і вважають, що якби Дух Святий походив від Отця й від Сина, то він мав би подвійну волю і подвійне розуміння.

Православні заперечують чистилище, оскільки у Святому Письмі сказано: «Прийдіть, благословенні Отцем моїм, володіти царством небесним» і так далі та «йдіть, прокляті, у вогонь вічний». Отже, не може бути, кажуть вони, іншого суду, крім того, що станеться у кінці світу, бо не судять тих, кого вже судили. Люди після смерті чекатимуть судного дня: добрі з добрими духами у гарних місцях, а злі з демонами у жахливих оселях.

Вони відкидають безшлюбність священиків і визнають лише одружених, вважаючи, що рим/176/сько-католицькі священики накликають на себе анафему, проголошену Гангрським собором у четвертому каноні, де сказано, що той, хто зневажає законно одруженого священика і твердить, ніби з його рук не можна приймати причастя, підлягає анафемі: «Qui spernit sacerdotem secundum legemux uxorem habentem dicens quod non licea de manibus ejus sacramentum sumere, anathema sit». І в іншому місці сказано, що має бути позбавлений сану той священик чи диякон, який відіслав свою жінку до її батьків: «Omnis sacerdos et diaconus propriam uxorem dimittens sacerdotio privetur». Але їхні священики не можуть одружуватися вдруге.

Вони визнають лише ті собори, які було скликано перед сьомим екуменічним собором за Папи Адріана, де було вирішено, як вони кажуть, що постанови попередніх соборів залишаються непорушні й сталі назавжди, а ті всі, хто скликатиме собори в майбутньому, й ті, хто в них братиме участь, будуть піддані анафемі. Отже, тут ви маєте вірний виклад основних пунктів розходжень між греками та латинянами.

Богослови, яких вони наслідують, це святий Василій Великий, святий Григорій Назіанзін і святий Іоан Златоуст. Вони читають також моральні повчання святого Григорія Великого й шанують усіх пап, які були перед сьомим собором.

Православні, які живуть у Греції та Анатолії, служать у церквах грецькою мовою, а ті, що мешкають у Великій та Малій Русі, служать мовою своєї країни. Вони святять проскуру, що сходить на дріжджах, і дивуються, що римські священики святять облатки без дріжджів, як євреї, хоча й не святкують суботу й не роблять обрізання. Вони вважають, що з тексту Єванге/177/лія ясно видно, що Ісус Христос, влаштовуючи тайну вечерю, вживав дріжджовий хліб. Євреї ж їдять суху мацу, лише коли святкують свою Пасху, і їдять її завжди стоячи. Проте коли Ісус Христос влаштував тайну вечерю, то він і його апостоли напівлежали біля столу, було ж їх дванадцятеро тощо. З цього вони роблять висновок, що Ісус Христос зовсім не святкував Паєхи, отже, й хліб має бути на дріжджах. Як і католики, вони кличуть на допомогу святих, Діву Марію, апостолів, і насамперед святого Миколая, єпископа Міри, якого вони просто обожнюють.

Що ж до хрещення, сповіді, шлюбу, розпорядку молитов, соборування, то все це майже не відрізняється від католицького обряду, але люди причащаються і тіла, і крові Господньої, а діти починають ходити до сповіді від трьох років. А для хворих вони зберігають проскури, освячені на страсному тижні.

Пости в них частіші й суворіші за католицькі. Вони не їдять не тільки м’яса, а й масла, молока, сиру, яєць і риби. Богомільні люди постують на хлібі й воді, роблячи винятки лише в суботу та неділю, але їх небагато. На Русі напиваються під час посту, як і в інші дні, але вони не вважають порушенням посту деякі надмірності такого роду .

Вони мають чотири пости. Перший є такий самий, як у католиків, і триває сім тижнів.

Другий починається через тиждень після Трійці й кінчається напередодні Петра й Павла.

Третій триває від першого серпня й до Успіння Богородиці.

Четвертий — це піст перед Різдвом, він починається на два тижні раніше від католицького. /178/ Крім цього, вони пестяться ще й кожної середи та п’ятниці.

Священиків козаки набирали собі у Межигірському монастирі, розташованому між пагорбами та Бористеном за двадцять верст від Києва. Щороку до них посилали двох священиків і двох дияконів, які не мали над ними ніякої влади, а цілком залежали від січової старшини. Прості козаки їх вітали, а потім лаяли. Священиків, застарих для того, щоб співати, або тих, що не мали гарного голосу, відсилали назад, а присланих минулого року тримали аж до прибуття таких, які співами могли задовольнити козаків. Щодня служили обідню, молячися за російських самодержців, за всю царську родину, за синод і сенат, потім за кошового, генерального суддю, генерального писаря та ад’ютанта й нарешті за увесь християнський люд і за православне військо.

Священики задовольнялися тим, що вони одержували від церкви, прибутки якої були дуже великі, бо серед козаків був поширений звичай офірувати своє добро церкві на Січі або Межигірському монастирю. Але козацькі священики мали від того лише частину, а решту були зобов’язані віддати монастирю. Козаки постачали величезну кількість свічок для служби Божої. Півчих звичайно знаходили серед малоросійських козаків, вони жили у школі, репутація якої притягала дітей з Малоросії, Києва та Польщі. Козаки постачали все необхідне цим півчим, яких було щонайменше тридцять, і вони жили в достатках.

Коли козак помирав, півчі повинні були цілий день бити у дзвони, а на платню їм ішла частина спадку померлого. /179/

Ці самі півчі продавали церкві ладан і мали з того значний прибуток.

Двоє священиків навчали співати молодь у школі.

Усі ці півчі користувалися тими самими свободами, що й решта козаків. Вони обирали з-поміж себе двох отаманів своєї школи. Один командував старшими півчими, другий — молодшими, але вони часто скидали їх, як заведено було в козаків, через примху або яку-небудь причину незадоволення. Тоді вони замінювали їх іншими, обраними у тій самій школі.

Великоросія завжди обирала собі архієпископів з Малоросії. Навіть посади професорів у Московському університеті були заповнені вченими з київських шкіл. Царствуюча імператриця змінила цей давній звичай, виховуючи підданих з інших частин своєї імперії.
Жан-Бенуа ШЕРЕР
ЛІТОПИС МАЛОРОСІЇ, АБО ІСТОРІЯ КОЗАКІВ-ЗАПОРОЖЦІВ ТА КОЗАКІВ УКРАЇНИ, АБО МАЛОРОСІЇ

wpab
дописувач
дописувач
Повідомлень: 52
З нами з: 01 травня 2009, 20:39

Повідомлення wpab » 01 травня 2009, 20:49

Дещо про історію Церкви

„Хто шукає закон, той ним насититься, - лицемір об нього лише спотикнеться". (Сирах 32,15)

У житті кожної людини - віруючої чи атеїста - обов'язково колись виникне запитання: „Де і як сталося започаткування Церкви?" Якщо розпочати свої досліди із старозавітного писання і закінчити їх приходом Месії-Христа, то пересічній людині не важко збагнути, що основи Церкви закладалися у небі. Бог на протязі тисячоліть удосконалював людство, готував його до найбільшої і найважливішої події в житті через визнання єдиного правдивого Бога до утворення єдиної Господньої Церкви на землі. Прагнення Бога утримати людей своїх у єдності духу, почувань та діянь, призвело до логічного започаткування Христом Єдиної Церкви. Для втілення своїх задумів Бог вибирає, через Христа, 12 апостолів, на котрих покладає місію об'єднання людства в одну велику спільноту. Дороговказом цієї спільноти є Бог, котрий для всіх народів один і незмінний. Між апостолами тільки Кифа-Петро отримує право від Христа, Сина Божого, стати основоположником Божої Церкви, тим незворушним і твердим каменем, на якому Христос мав би збудувати нову спільноту землян на вічне їхнє спасіння. І хоч люди до кінця не зрозуміли це право, Церква єднає усіх непомильними догмами Божої мудрості, котра є виразником людського буття в минулому, теперішньому і майбутньому часах. Від самого початку заснування Церква повинна б була бути єдиною і неподільною владою Бога на землі. Христос, виконавши місію, покладену на Нього св. Отцем Небесним, вознісся на небо, щоб стати Його правою рукою. Чи залишив Христос свою Церкву напризволяще? Нехай кожний із нас знайде відповідь на це питання самостійно.
На початках християнство було поширене поміж жидівською спільнотою. Єрусалим, в ті часи, був осередком християнства, а св. Петро - провідником. В часи перших переслідувань християн та їх масового знищення, центр християнства переміщується в Сирію, в місто Антіохію. Другим провідником там стає навернений Савло-Павло, котрого ще називають «апостолом народів». Саме із переміщенням християнства в Сирію, як дехто вважає, сталася перша помилка перших християн, оскільки їхня віра була ще не вироблена а Христова наука не усвідомлена до кінця. Христос прийшов не як розкольник народів, а якраз навпаки - їхній миритель, мудрий суддя, стійкий законник, живий свідок величі Божої. Перші християни не передбачили, що, розриваючи свої зв'язки з жидівством і не переходячи через Мойсееву браму, започатковують тим самим непорозуміння і тертя в Христовій церкві. В зв'язку з тим розривом одразу найбільше проявляється жидівський націоналізм. Можливо, саме той розрив з жидівством приспішив інший процес: християнські провідники роблять відчайдушні спроби вийти з-під його впливу. Християнство, як релігія, стає надбанням всіх народів, а столицею його стає Рим. До того ж ще раніше св. Петро мав об'явлення, в якому йому дозволялося споживати заборонені жидам звірята, та охре-щення Корнелія сотника. Остаточний розрив з жидами стався у 50-му році на Єрусалимському Соборі-
В часи, коли дії апостолів поширювалися по всьому тодішньому світі і сягали аж до країв землі (Дії 1,8) в межах римської держави, котра до того ж зберігала грецько-геленську культуру, припадає найактивніший період у поширенні Христової церкви. Апостоли Яків - син Заведея, та його брат Йоан проповідували на жидівській території. Обидва вони загинула за віру. Старший брат Яків прожив 42 роки. Його вбив Ірод Агрипа. Молодшого брата скинули з крила святині в 62-му році, одразу після того, як св. Петро поїхав до Риму. Також на жидівських теренах проходила майже вся апостольська діяльність Матія, котрий зайняв місце Юди-Іскаріота. До речі,Матій повинен був іти до Етіопії і проповідувати Христову віру разом з Матеєм, котрий там загинув.
У Мезопотамії працював Яків. Молодший брат Якова - Юда-Тадей і Тома-Близнюк поїхали до Індії. У Вірменії Христову науку проповідував Вартоломей з Кани Галилейської. В Персії - Симон-Зилот. На півночі трудився Пилип. Андрій Первозванний прийшов на береги Чорного Моря, а пізніше на схили Дніпра, на яких стоїть сучасний Київ. В Малій Азії проповідував Євангелист Іван Богослов, який помер на острові Патос. Саме він, єдиний із апостолів, помер природньою смертю.
Апостола Петра було засуджено до страти через розп'яття. Св. Петро випросив у карателів, щоб його розіп'яли головою донизу, бо він вважав себе не гідним бути розп'ятим як Христос. Це прохання було виконане. Помираючи на хресті, св. Петро відчував присутність Ісуса, бо помер легко і з повною вірою у праведність Християнства. Коли вояки прийшли, щоб зняти тіло з хреста, то полінувалися відв'язати його ноги, а холоднокровно відрубали їх до колін мечами. Останні пошуки засвідчили факт поховання св. Петра в Римі.
Св. Павло після свого навернення все життя присвятив поширенню Христової віри. Ось як описується момент навернення Павла в «Діяннях»: „Коли ж він був у дорозі й наближався до Дамаску, зненацька засяяло довкруг нього світло з неба і він, упавши на землю, почув голос, що говорив до нього: «Савле, Савле! Чого мене переслідуєш?» Він запитав: «Хто ти, Господи?» А той: «Я - Ісус, що Його ти переслідуєш. Встань же та йди в місто і тобі скажуть, що маєш робити.» В цей момент Павло осліп і три дні жив у повній темряві. Не їв нічого і не пив. А коли Христос попросив свого учня Ананія, щоб той відшукав Савла на ім'я Тарсянин, Ананій був дуже здивований тим рішенням, бо знав хто такий Савло. Але Господь сказав до нього: «Іди, бо він для Мене вибране знаряддя, щоб занести Моє ім'я перед поган, царів і синів Ізраїля. Я бо йому покажу, скільки він має витерпіти за Моє ім'я».
Св. Павло здійснив три місійні подорожі і працював дуже плідно і багато на полі Христової віри. За це він теж був скараний в Римі в 67-му році. Мечем йому було відтято голову.
Вже від самих початків Церкви намітилася тенденція до сепарації. Ця тенденція посилюється з пізнішим перенесенням столиці християнства до Візантії. Це здійснив римський цезар Константан Великий. Східна церква почала піддаватися сильному впливові влади та світських елементів. Володарі Сходу потурали всяким блудним наукам, забезпечуючи собі контроль над церквою. Фактично такий стан до деякої міри залишається і по сьогодні. Найбільший удар по єдності Церкви завдав гордий патріярх Михайло Керулярій. У 1054-му році він демонстративно порвав із Римом. Того ж року папські посли поклали на престолі св. Софії в Царгороді буллу викляття. Грецькі роздорники, користуючись цією нестабільністю, потягнули за собою все східне християнство. Тепер Схід найбільше побоюється латинізації. Та, здається, найважчою перепоною до об'єднання є їхня незгідність з першістю наслідника св. Петра - Папи Римського. Є й інші причини, які стосуються більше до обрядових елементів. Це Причастя вірних під двома видами, опускання слів „і Сина" в молитві „Вірую", піст, жонате священство, інший календарний спосіб вираховування Великодня, уживання квашеного хліба до відправи Служби Божої в східних, а неквашеного в латинників.
Латинська церква твердить, виходячи із Тринітарного Богословія, що Святий Дух походить від Отця і Сина, а грецька церква твердить, що Святий Дух походить тільки від Отця. До цього ще додається дещо незрозуміла теорія, що Константинополь - „новий Рим". Це є нічим іншим, як проявом заздрості і додає труднощів та непорозумінь в справах комунікації.
Окрім питання про Святого Духа православні зберігають ту саму віру, що й римо-католики. Основна розбіжність, як це не дивно, полягає не в ученні, а в авторитеті. У наших часах було чимало намагань об'єднатися в Єдину Христову Церкву. У 1964-му році новий крок у справі об'єднання здійснили папа Павло VI і Патріярх Константинопільський, Атенагорас. Вони зустрілися в Єрусалимі і, обнявшись, зняли взаємні екскомунікації [викляття], які тяжіли на Папі і Патріярхові, ще з 1054-го року. Однак, відхиливши авторитет Папи, як наслідника св. Петра, православні не приймають також і двох інших догм, що їх проголосив Рим: Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії та Небо-взяття Божої Матері. Це справді іронія долі, бо якраз найперше на Сході розвинулись ці вірування. Пізніше Західна Церква перейняла їх зі Сходу. І ще один немаловажний факт з історії Єдиної Церкви. Православні, чомусь, твердять, що українське право-славіє постало на теренах Київської Русі в часи прийняття Володимиром Великим християнства. М'яко кажучи, це є перекручування фактів, оскільки православіє, як окрема релігійна течія християнства, утворилося у 1054-му році, відірвавшись від єдиної
Христової Церкви. Юридично закріплене християнство в Україні датується 988-им роком. Окрім цього, княгиня Ольга, як було згадано вище, прийняла християнство ще у 957-му році. Ніякої згадки про православні церкви того часу не знаходимо.
Щойно за Ярослава Мудрого, коли впав болгарсько-охридський патріярхат, Візантії вдалося перший раз втягнути Київську митрополію у ближчу залежність від себе. У 1030-му році на Київ був призначений митрополит грек Теопемпт. Візантійська залежність тривала яких 13-15 років, до найближчого конфлікту Русі та Візантії. Між Києвом і Візантією, три роки перед розколом Церкви (1051-ий рік), стався формальний розрив. Часи Ярослава - це період дальшого розвитку та розбудови християнства на Русі. Тоді вже налічувалося 12 єпархій, розпочиналося чернече життя, появилися перші святі українського походження (св. Ольга, святі Борис і Гліб), це, нарешті, часи поширення церковних шкіл.
Після смерті Ярослава Мудрого, а сталося це за три місяці перед відколом східньої церкви, усамостійненій Київській митрополії, під проводом митрополита Іларіона, довелося зайняти виразну, чітку позицію між старим та „новим" Римом. Шанси старого Риму були набагато кращі. На стороні Папи стає київський князь Ізяслав, та преподобний Теодосій разом із своїми однодумцями. Але патріярші впливи знайшли опору в молодому Ярославичі, в переяславському князі Всеволоді та в преподобному Антонію. Свою церковну орієнтацію князь Ізяслав окреслив недвозначно, коли в 1075-му році визнав себе ленником Апостольського Престолу. Під західнім впливом шириться тоді на Русі особливий культ св. Петра.
Після смерті Ізяслава в Києві посилюється візантійський вплив. Митрополитами в цей час були греки Іван II (1088-ий рік) та Іван III (1089-ий рік). Західний вплив посилюється на Волині у князя Ярополка Ізяславича та Володимирського єпископа Степана. Саме його, після смерті Ізяслава, насильно усунула східна церква з ігумена Печерської Лаври.
По смерті бездарного митрополита грека Івана III, митрополитом стає переяславський єпископ-українець Єфрем. Тоді зроблено знаменний крок - встановлення празника перенесення мощів св. Миколая („Теплий Микола"). Це було свято незнане ні в одній східній церкві, крім Києва. Вирішальний перелом в історії української церкви стається в 1104-му році, коли на український престол вступає грек Никифор І. Саме в той час візантійський патріярх рве всякі зв'язки з Римом і розпочинає гострий проти-папський курс, метою якого було привчити Русь дивитися на латинників, як на іновірців. Такий стан речей тривав аж до 1145-го року, коли митрополитами були ще два греки. Нарешті українська церква відчула вражаючу перевагу греків у Київській митрополії.
В 1147-му році відбувся собор владик Київської митрополії, на котрому більшістю голосів (проти двох північних - Новгородського та Смоленського) обрав митрополитом українця Клима Смолятича (1147-55 рр.), благословивши його мощами папи Климентія. Але через сім років, зорганізувавшись на українській землі, греки та їх прихильники зчинили бунт і прогнали Клима. Митрополити-греки відіграли найважливішу роль в справі розколу української церкви. Вони сиділи в Києві аж до нападу татар. Коли ж виникає загроза татарського вторгнення, тікають з Києва, залишаючи „матір городів русских" напризволяще, та переселяються на північ у Володимир над Клязьмою.
Ось така, далеко неповна історія початків православної віри в українській церкві. Єдність християнської церкви була досить сильною по цілій Європі. Цю єдність відчували і за київськими Золотими Воротами, бо навіть через півтора століття після роздору, наша церква дефінітивно не розривала своїх зв'язків із Римом. Про це свідчать перший король Руси з рук папи Яро-полк-Петра, пізніше - Король Данило Галицький. Великі зусилля до єдності приклав Григорій Цамвлак у 1418-му році на Константськім Соборі, а митрополит Ісидор на Флорентійському соборі у 1439-му році. Ці намагання не переривалися аж до успішної та тривалої Берестійської Унії в 1596-му році.
Якщо ми не освоїмо азів мудрості і не вчинимо по справедливості (а вона, справедливість, народ підносить) то язики мудрих точитимуть знання, а уста нерозумних - дурниці, то і надалі у домі праведного буде добра повно, а в прибутках лихого - саме

безладдя. Не забуваймо, що стежка життя веде мудрих вгору, щоб ухилитися від Шеолу долі.
Новітні часи можна умовно поділити на три часові відрізки, в яких найбільше позначилися активні дії відступників Христової Церкви. Характерною і об'єднуючою рисою тих подій є одинаковий часовий простір, через який ці події ставалися. Ось вони: 1517-ий рік - відступник Лютер прибив на стіні замкової церкви у Віттенбергу свої 95 тез; рівно через 200 років, у 1717-му, посилюється масонський вплив; а ще через 200 років - у 1917-му році більшовизм посадив Церкву за ґрати. Якщо про Лютера ми дещо знаємо, про більшовиків знаємо все, то про масонство - майже нічого.
Всі масони - езотеристи, або більше того - окультисти. До речі, відомий нам всім клич піонерів-ленінців радянського періоду: „Будь готовий! - Завжди готовий!" - чисто масонський. Масони поділяються на східних і західних, мають свої ложі різних орієнтацій і, звичайно, свої символи. В Україні масонство довго не приживалося. Духовна база масонства: перше людина і природа, а потім Бог. Кінечна мета масонів установити торжество людини над Богом" - так колись казав зять К. Маркса - П. Лафарг. При цьому він висунув наступне гасло: „Війна Богові, проткнути небо як папір - у цьому весь прогрес!" Чим це все закінчилося, нам відомо. Війна Богові все-таки була оголошена, але небо проткнути не в силі навіть розенкрейцери-сатаністи, та жидо-масони з хворою уявою про світове панування. Всього у світі нараховується до чотирьох тисяч лож, сект чи масонських товариств.
Масонами були відомі вчені, письменники, графи, майже всі лідери російських декабристів, весь Тимчасовий уряд Росії. До речі, з подачі жидо-масонів або подвижників живої етики, Україну в свій час потрясло Біле братство. Свідком цих подій у Києві, в 1993-94 році був автор цих рядків. Якщо ж увійти в глибшу історію виникнення масонства, то воно сягає в сиву глибину - більше 1000 років до народження Христа. Але це вже окрема тема, котрої ми тут не будемо торкатися. Скажемо, лише, що „вільні каменярі", або масони - явище з чітко окресленим лицем диявола-Сатани, метою яких є рішуча боротьба з християнством. То ж потрібно бути пильними, аби щупальця цієї всесві-тної секти не проникли в наші душі.
Про причини розриву Єдиної колись Христової Церкви можна писати багато, винагороджуючи одних, звинувачуючи інших. Було те, що було. Про нього варто лише знати, мати правдиву інформацію, і зробити логічні висновки. Час новітньої історії України вимагає нового підходу у вирішенні старих та наболілих проблем. Варто б пам'ятати, з якою метою була створена Христова Церква самим Христом. Очевидно не для того, що б ми цивилізовано насміхалися одні над одними, забезпечували себе і своїх прихильників робочими місцями у новостворених сектах, різного роду релігійних відгалуженнях, не думаючи над тим, що все-таки настане день, коли кожен, хто винен у роздорі, стане перед Тим, хто терпить наші свавілля і до безкінечності прощає проступки наші.
Комунізм сильно розхитав віру українського народу. Нові покоління українців очікує величезна і клопітка праця у справі не тільки духовного і національного відродження, але й у справі примирення та об'єднання народу в релігійному та політичному житті. Від цього залежатиме добробут нашої держави та її людей. Дотепер вони виснажені не стільки економічними проблемами, скільки довготривалими релігійними роздорами. Привчаймося дивитися на брата по-братськи, на сина по-батьківськи, на матір по-синівськи. Не втрачаймо той, до безкінечності дорогий дар, яким є християнська любов, а лише подвоюймо її з палким завзяттям будівників християнського світу.
Напередодні святкування Україною тисячолітнього ювілею християнства папа Іван Павло II оголосив 1988-ий рік Марійським роком. Цей крок Апостольського Престолу був здійснений виважено і цільно. Це була, свого роду, протиотрута, лік на всесвітню хворобу консумеризму, якою так тяжко захворів світ. Саме Богородиця є взірцем не лише християнського життя, але й ідеалом, якого ми так часто безуспішно пошукуємо. Через Марію до Ісуса - є своєрідним та законним правом кожного шукати захисту в Ісуса через материнське серце. Марія є тим поєднуючим наш нарід місточком, котрий зближує до об'єднання католицької та православної церков. Це повинно б статися негайно!
Ми всі разом мусимо працювати над цим величним проектом нової ери українського відродження, бо тільки єдність дає право бути повноцінними та впевненими.
У своїй книжці „Життя Марії, Матері Ісуса" о. Іван Лужецький пише: „Розрив приязні та любовного відношення між Богом та людиною спричинює руїну та розрив приязні і дружби між людьми. Це народжує до безкінечності себелюбство, злобу, гнів, ненависть".
Те, що Матір Божа не є тільки матір'ю Ісуса, каже нам сідален Утрені такими словами: „Нове небо в лоні Анни твориться". Святий Андрій Критський у Каноні Утренні каже: „Вона - це нескверна скинія [укриття], зоря божественної благодаті, Владики божественний храм, жива світлиця Господа Бога".
Празник Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці святкуємо 22 грудня, а Рождество - 21-го вересня. Тут слід наголосити, що латинська церква не обмежується самими поетичними описами чудесного зачаття Богородиці, але підходить до цього факту більш раціонально, ніж як це робить східна церква. Від намагання осмислити причини та наслідки цієї біблійної події, у латинників поступово народилася богословська наука про Непорочне Зачаття Діви Марії. 8-го грудня 1854-го року папа Пій IX проголосив догму про Непорочне Зачаття. В ній пояснюється, що Пречиста Діва Марія була вибрана Богом від віків, щоб стати Матір'ю Бого-чоловіка Ісуса Христа. Отже, якщо Господь Бог вибрав рід, з якого мала вийти Марія, то очевидно, що цей рід, як і саму Марію в майбутньому її житті, Він ревно захоронював від всяких плям та впливу первородного гріха, що кличе до помсти неба. Православні східної церкви вчать те саме, але не визнають догми про Непорочне Зачаття, хоч з її змістом ніби погоджуються. А причиною цьому є твердження, що правду віри, як всіх зобов'язуючу догму, може проголошувати лише Вселенський Собор всіх християнських віровизнань. Що це - навмисне пониження папського престолу? Чи може це одна із форм гри, фінал якої заздалегідь передбачений? Багато бо із тих християнських віровизнань не визнають саму особу Діви Марії. Окрім цього, є чимало штучно надуманих проблем, котрі існують для того, щоб оправдати утворення цих різноманітних „християнських" вірувань.
Порівнюючи християнство з іншими релігіями, можна дійти цікавого висновку стосовно особливостей католицизму:
1. Віра в особистого Бога, відмінного від світу, який говорив до людей через пророків. [Такий погляд характеризує християнство, юдаїзм, іслам, але протиставиться до всіх інших світових релігій].
2. Віра в Ісуса Христа, як єдиного посередника, який зв'язує людину з Богом. [Це відрізняє християн від юдаїзму та ісламу].
3. Віра, що ласка Божа скріплює природу, але при умові активної людської співпраці. [Це відрізняє католиків і православних від протестантів].
4. Віра в конкретний історичний пастирський провід церкви через наступника апостола св. Петра, що є ділом Христа через Святого Духа. [Це відрізняє католиків від православних та інших християн].

Отже католицизм є, окрім розумового твердження, ще й церквою, спільнотою, котра об'єднана і має усталені структури вчення, дисципліни та влади. Вона має також послідовність, з якою не можуть зрівнятися жодні інші релігії чи традиції. Єдність учення та релігійна практика між православними церквами -невелика. Існують гострі розбіжності і в царині юридичної тери-торіяльності.
У католицькій церкві теж знаходимо відмінні погляди стосовно деяких справ. Одначе існує усталене і загально прийнятне учення, яке оправдовує себе напротязі майже двох тисячоліть і є беззаперечним, тільки католицьким поглядом. Сьогоднішний католицький світ - це об'єднана і сильна структура, яка перебуває у вірі Господній, чого не можна сказати про інші релігії.
З-поміж багатьох відомих релігій світу найбільшими є буддизм, іслам та християнство. Всі вони є релігіями, що вийшли поза межі географічно означених точок свого народження. Однією з найпоширеніших релігій в світі є християнство. По відношенню до числа населення землі християнство складає його третину.
Буддизм виник 500 років до Христа і закріпився на фундаменті філософських та аскетичних тенденцій гіндуїзму, котрі досягли у цей час вершечка свого розвитку. Ці тенденції радикально змінив Будда, котрий народився в горах Непалу в 563-му році до Христа. Основні ідеї буддизму спираються на обов'язку, на нагороді та реінкарнації. Будда стверджував, що бажання є коренем терпеливості, а незнання - коренем бажання.
Іслам - наймолодша серед всіх великих релігій світу. Він повстав 600 років після Христа і розпочав офіційно себе проявляти з 622-го року. Об'єднуючим фактором ісламу та християнства є їхня місійність. Гасло мусульман дуже просте: є правдивий Бог, а Магомет - його пророк. Мусульмани не відкидають історичні постаті Авраама, Мойсея та Ісуса Христа, але Магомета вважають як одного з найбільших. Коли ж уважніше проаналізувати зміст ісламської релігії то відчувається, що вона є релігією книжки. Слово „іслам" означає підпорядкованість, а „мус-лім" - того, що підпорядковується. Учення Корану про смерть, суд, небо, пекло - носять досить примітивний характер. Небо -це як приємний город, на якому розміщені фонтани, різні дерева, з яких овочі можна зривати без особливих зусиль. Основи вчення Корану аналізує Моньєр Вільямс. Ось як він описує Магомета: „Магомет часом був облесливий, хитрий, мстивий, боязкий та схильний навіть до вбивства". Після смерті Магомета залишилося дев'ять його дружин, хоч, згідно Корану, дозволялося мати лише 4-ох.
Помер Магомет від пропасниці, маючи 63 роки. Відомо також, що у дитинстві Магомет мав приступи епілепсії. Практично до сорока років Магомет страждав від істерії і неодноразово намагався накласти на себе руки. „Інтелект Магомета - неймовірна суміш правди та обману", (Генріх Ліпсак). Послідовники ісламу культивують одну із найгірших рис характеру Магомета - його жорстокість. Як відомо, Магомет домагався послуху мечем і наказував своїм прибічникам проповідувати іслам силою. Мусульмани стверджують також, що копію Корану, у вигляді книги, в білій шовковій оправі, приніс на землю ніхто інший, як Архангел Гавриїл (головний ангел Господнього Престолу в Християнстві!).
Порівнюючи Біблію з усіма іншими відомими пророчими книгами Сходу, легко впевнитися, що Біблія, не є собі гарною казочкою, а істинним Словом Божим. Це підтверджується абсолютною гармонією її текстів. Але найголовнішим фактором у цих порівняннях є фактор здорового глузду, котрий малоприсутній у книгах Сходу. В них аж рясніє від темних місць, а інколи навіть і нісенітниць. Біблія на їхньому тлі є послідовною, чіткою та глибоко розумною книгою. Практично у всіх книгах Сходу відсутній історичний елемент. Жодна з них не дає вияснення, чи запевнення, що відкрита дорога вірування є досконалою і остаточною. Натомість Христос говорить про це чітко: „Я дорога, правда і життя... Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене". (Йоан 14,6) Біблія абсолютно позбавлена двозначностей: „Якщо Господь є Бог, то йдіть слідом за Ним, а якщо Ваал, то за ним ідіть". Тільки праведне слово, яким володіє Біблія, може дати кожній людині нагоду вибору після того, як ця людина ознайомиться із її змістом. Це є доказом її певності і досконалості, бо, аналізуючи тексти Біблії, думаюча людина не знаходить спротиву ні одному сказаному в ній слову.
Крім того у релігійних книгах Сходу немає навіть натяку про те, що хтось із засновників їхніх релігій рятував від гріхів та страждань своїх вірних чи послідовників, віддавши для цього своє життя. Ніхто із них не воскрес після смерті, ніхто не з'являвся, не спілкувався, не повчав і не потішав, як це робив Ісус Христос.
Ні одна із релігій не називає Бога „Отцем". Небо у них змальоване як щось неясне, матеріялістичне або ж зовсім неісуюче. Біблія називає точно: це є „дім Отця Небесного, де є осель багато". (Йоан 14, 2) В східних повчаннях не існує передбачень про те, що людина може змінюватись внутрішньо (духовно) і вказують лише на зовнішні переміни. Біблія ж говорить: „Треба вам народитися з гори" (Йоан 3, 7).
Із цього, більш ніж короткого аналізу деяких провідних релігій світу, можна зробити наступний висновок: у всі часи людство потребувало книги, котра б зціляла серця, обіцяла прощення гріху та спасіння душ після смерті. І коли настала найвища мить такої потреби Бог подарував людям основу Своєї Правди, котра заключена в книзі книг -Біблії. На нас, християнах, лежить обов'язок не заперечувати біблійні догми і не шукати даремно якоїсь неправди в ній, а підтверджувати її своїм життям, прикладом та домагатися різними доступними способами поширювати її по світі. Це і буде наш внесок та допомога у найважливішій ділянці сьогоднішньої проблеми Християнства - об'єднання в Єдину Вселенську Христову Церкву. Можливо таке об'єднання спонукає представників інших релігій та віровизнань переглянути свої позиції щодо істинної віри в Єдиного і Неподільного Бога Вселенної.

Дещо про історію Української
Католицької Церкви


„Ісус прийшов на хрест із нашої вини, бо перед світом Він не мав провини, Помер й воскрес, щоб стали ми людьми у світі твердолобої людини".

Зі збірки поезій „Золотавий цвіт любови" Звеличений Богом сучасний апостол Христової Церкви, невтомний паломник Правди, Любові й Покори — Святіший Отець Іван Павло II, прибувши на осквернену сатаною українську землю, приніс із собою не тільки мир та очищення багатьом душам. Він неначе підштовхнув і нагадав нам, що у сліпоті власного збайдужіння ніхто ніколи не спроможний розібратися й пізнати правду свого минулого. Особливо якщо це стосується Божих правд віри, на яких утримується Христова Церква.
Думаюча частина християн в Україні, яка ніколи не мислила або розучилася мислити категоріями юрби, проливає світло на темні плями історії української Христової Церкви. Все більше і більше маємо нагоду пізнавати процес її творення та глибше зрозуміти взаємостосунки із Головною Апостольською Церквою — Ватиканом, котра була, є і залишиться Вселенською Церквою, незважаючи на розколи, роздори, вороже ставлення і відкриту зневагу некатолицького світу. Таких чесних та освічених просвітителів з кожним роком стає більше. Це тішить і подає надію, що верховенство необ'єднаних все-таки збагне свою критично-помилкову позицію щодо вартостей Христового вчення про єдність Церкви та про її неподільність у Христі.
Вороже налаштовані до України московські горе-просвітителі не тільки переписували на свій лад історію нашого народу, але й намагалися поставити Українську Церкву в абсолютну опозицію до Апостольського Престолу, витворюючи з нього основного ворога.
І мало хто розумів, що Ватикан завжди був (і таким залишиться) найбільш небезпечною дійовою силою не для народів світу, а для сатани та систем, які йому підпорядковуються. Такі системи є в однозначній опозиції до Бога. І хоч уламки від комуністичного панування в Україні ще довго будуть падати на голови нових поколінь, повернути назад історичний хід Божої Правди не спроможний ніхто.
Торкаючись теми історичних тлумачень виникнення Української Католицької Церкви, хочу нагадати шановному читачеві, що у першій частині книжки „Від Зарваниці до Ґарабандалу", Тернопіль, 2001) були подані деякі факти про початки формування християнства в Русі-Україні. Продовжуючи досліджувати цей процес, автор натрапив на цілий ряд доказів, котрі розвіюють усякі сумніви стосовно того, що Українська Католицька Церква постала не на голому ґрунті, а виросла з правдивого зерна, посіяного Ісусом у часи Його месіанської діяльності.
Об'єднав у Христі наших далеких предків, як ми знаємо, хреститель всієї Русі-України князь Володимир Великий. Однак, щоб картина хрещення України постала перед нами у більш реальному світі, простежмо за зовнішніми, історично підтвердженими подіями, які відбувалися в часи, коли на землі ще перебували живі свідки Ісусової величі.
Одним із таких свідків був третій з черги Папа Климентій І. І хоч він, очевидно, народився вже після Христового воскресіння, а можливо, що й при Його житті (бл. 30 р.), Господній Дух спочив на ньому через першого Ісусового вибранця, Апостола Петра (в миру — Симон). Саме святий Петро висвятив Климента на єпископа. Через 21 рік після мученицької смерті св. Петра і св. Павла, Климент І стає головним Архиєреєм Апостольської Церкви й перебуває на престолі від 88 до 97 рр.
Святий Іриней написав у другому столітті, що Климентій був сучасником св. Петра і св. Павла, що він „бачив блаженних апостолів і розмовляв з ними; їхнє повчання було постійно у його вухах, а їхнє передання перед його очима".
В „Актах мучеництва" IV-V ст. повідомляється, що Климентій мав велику силу навернення поган до християнства. За те, що він навернув римського урядовця Сизанія разом із його дружиною Теодорою та ще понад 400 осіб, Климентія І засилають у Крим.
На засланні папа Климентій важко працював у каменоломнях у Херсонесі (Корсуні). Незважаючи на велике фізичне виснаження, не зупинявся у своїй місіонерській праці й зумів навернути до правдивої Христової віри тисячі місцевих жителів. Саме за це в 101 році місцева влада засудила папу на смерть.
Несторів літопис стверджує, що в Корсуні була побудована церква, посвячена св. Климентію, де зберігалися його мощі. Пізніше Володимир Великий перевіз мощі папи Климентія до Києва і зложив їх у Десятинній церкві, що була першим рукотворним храмом новоохрещеної Русі-України. Після смерті Володимира Великого поховали в церкві Христового мученика Папи Климентія. Мабуть, це означає, що Десятинна церква мала за другого небесного покровителя св. Климентія. Про це говорить Дітмар Мерзенбурзький.
Князь Ярослав Мудрий у свій час показував мощі св. Климентія французькому єпископові Рогерові. Додамо до цього, що хреститель Русі-України князь Володимир сам прийняв хрещення у Корсуні, де в свій час був на засланні папа Климентій. Можливо, для пересічної людини цей факт ні про що не говорить і буде видаватися звичайним співпадінням. Але у Бога співпадінь не буває. Охрестившись у Корсуні на мощах св. Папи Климентія, Володимир вирішує віддати всю Київську Русь під опіку Спасителя Ісуса Христа. Офіційне хрещення Русі-України відбулося у візантійській церковній традиції, а освячення — мощами св. Папи Климентія.
Недооцінювати роль цього хрещення означало б не розуміти Господніх планів на недалеке майбутнє. Саме цим хрещенням нашої прабатьківщини Господь таким чином немов поставив Україну як з'єднуючий місточок між Східною та Західною Церквами, бо передбачив великий розрив єдності, яка і сталася в 1054 році.
Висвячення Клима Смолятича на митрополита Київського також відбулося на мощах Папи Климентія. Це свідчить про те, що незважаючи на вагомі протиріччя, які існували між Візантією та Римом, та на величезну антипапську пропаганду з боку заїжджих митрополитів-греків, київське свідоме єпископство віддавало перевагу святості Церкви, а не розкольницьким настроям, у які їх втягувала Візантія.
Якщо уважно й добросовісно проаналізувати історичні джерела, які вказують на становлення християнства в Русі-Україні, то виходить таке: впродовж усього свого життя князь Володимир Великий підтримував активні ділові зв'язки з Римом. Історичні документи свідчать, що ці зв'язки були дуже інтенсивні. Багато ж історичних інформацій переміщено або ж підмінено заповзятими греками-цензорами. Яскравим прикладом є пізніша вставка у переписувача „Повісті временних літ" про конкурс конфесій, що його мав би влаштувати князь Володимир перед хрещенням Русі-України. З цієї вставки видно, що автором її був грек або грекофіл, оскільки зміст її просякнутий релігійною нетерпимістю до Риму. У цій вставці мовиться про те, що князь вибрав візантійський обряд, чим надавав перевагу Східній Церкві, бо вона начебто має перевагу над Західною. Однак, в історичних фактах не знаходимо жодного підтвердження, що саме так і було. Мало того, після хрещення Русі-України практично неможливо віднайти хоч якісь свідчення про те, що князь Володимир Великий контактував з Візантією — з Царгородом. Натомість про його зв'язки з Апостольським Престолом знаходимо надзвичайно багато доказів та документів. 988 рік — Рим висилає посольство до Володимира, котре приносить йому мощі святих; 991 рік — посольство з Риму до Володимира від Папи Йоана XV. Відповідаючи на цей візит, Володимир висилає своїх послів до Риму. 994 рік — посольство з Риму. 1000 рік — до Володимира прибувають посли від папи Сильвестра II у супроводі чеських та угорських послів. Того ж року князь Володимир висилає своїх послів до Риму. Окрім того, відомі активні глибокі родинні зв'язки Київського володаря з володарями-католиками Заходу: з імператором Римської імперії Оттоном II, з польським, угорським та чеським королівствами, з норвезьким королем Олафом Триґвісоном.
У подальших стосунках із Заходом Україна-Русь мала найбільші успіхи за часів князювання Ізяслава І Ярославича, котрий тричі князював у Києві. Властиво два рази змушений був залишати свій престіл через роздори між братами Святославом та Всеволодом, котрі прагнули захопити Київський престіл. Але основною причиною, через яку бунтувалися брати Ізяслава, була, очевидно, його прозахідна орієнтація. Ізяслав прагнув запровадити спадкоємну монархію, очолювану коронованим королем. Якби це справді сталося, то в державі припинився б розлад та анархія.
Історична спадщина нашого народу багата й різноманітна, але на всіх станах розвитку та становлення нашої держави простежується один і той самий проблематичний аспект у сфері суспільно-політичного та релігійного життя, назва якому — невизначеність, опосередкованість мислення, слабка віра у свої власні сили, надмірна надія на прихід когось, хто наведе в Україні лад, бо, кажучи іншими словами, спрацьовує віками удосконалювана так звана слов'янська надпотужна ідеалізаційна система мислення. Це означає, що у генах нашого українського народу, а найбільше у його провідників, відсутній здоровий практицизм, який успішно замінений дешевим популістським патріотизмом.
Любов до своєї батьківщини не є самовираженням мас, підкріпленим емоційними відчуттями й почуттями до своєї неньки України. Тільки практичний підхід до вирішення суспільно-політичних проблем дає позитивні результати. Нас тому перемагають наші вороги, що вони цілком не мають почуття до свого рідного — ані до мови, ані до культури, ані до символів. Вони підкорені законові сили й нехтують мораллю, топчуть честь і гідність простолюддя. Ще й тому вони нас перемагають, що ми розділені в самих собі, що до цих пір Московщина є головним джерелом нашої екологічної та духовної сліпоти. І триватиме вона до тих пір, аж поки не повернемося обличчям до розвиненого й демократичного світу, не об'єднаємося молитовно і духовно з Богом в Істині, а не з живими трупами божків, яких і надалі продукує дух ментально хворої Московії. Пишу ці слова не від ненависті до північного сусіда, але від необхідності зрозуміти кожному з нас, що „царство, розділене в собі, не устоїться", — так говорив Ісус, відповідаючи фарисеям та книжникам на закид, що, мовляв, він виганяє бісів князем бісівським.
Політична система Московщини та її Православна Церква об'єднані в протистоянні ненависті до України та до всього світлого, доброго і чистого, що народжується в світі. Ми ж бо, українці, надзвичайно легко та довірливо реагуємо на різноманітні москвофільські тлумачення істини Божої, тому ми і є розділеним царством у собі і довго не встоїмося. Тільки єдність з Апостольським Престолом і визнання одного пастиря Христової Церкви дає нам шанс і силу втримати державність на відповідному рівні. Адже з такою місією і прийшов до людства Ісус, з місією об'єднання, а не розподілу. Ми ж бо досі стоїмо на роздоріжжі між Сходом і Заходом, товчемося по закутках своєї незалежності, б'ємося лобами об стіни системи, масами вимираємо, мільйонами покидаємо рідну землю й продовжуємо самославитися глупо-тами минулих часів, виставляючи самі себе на сміх світові. Світ не має співчуття до нашої держави тільки тому, що ми самі не співчутливі до неї. Ми самі декларуємо самих себе у ній, а не її у собі.
І хоч тисячі людей, як в Україні, так і за її межами, активно протистоять духовній та економічній експансії Московії стосовно України, сили надто нерівні знову з тих самих причин — ми розділені самі в собі. Ми частіше єднаємося застільною думкою, а не молитвою і практичними ділами. Думка залишається на вигоні наших мрій. Українська діаспора вже за часи незалежності України, підтверджуючи своїми ділами істинну любов до України, практично утримує фінансово школи, мистецькі та наукові заклади, висилаючи десятки мільйонів доларів на ці проекти. Збір грошей проводиться безупинно, закупівля та пересилка комп'ютерної техніки — регулярно. Яка ще країна світу має таких спонсорів, як Україна? Впевнено кажу — жодна.
То ж чому все-таки з кожним роком у нашій Україні не зменшується проблем? Чому з кожним роком ця солодка незалежність все більше і більше гірчить? Відповідь та ж сама: ми розділені самі в собі, наша любов до батьківщини
— декларативна, наші діла — показові. Дуже часто можемо чути запитання: а що ж нам робити? Брати приклад з інших народів, які, хоч і нечисленні, але дають собі раду, бо розуміють, що очікування милості є повним абсурдом і дебілізмом, який призводить до одного знаменника, ім'я якому — смерть або заслужений кінець у вічній боротьбі за політичну та духовну незалежність. Народ, який віками бореться за свою незалежність, а, виборовши її, почувається заручником у власній хаті — не є здоровим такий народ.
Здоровий народ — це той, що по крупинці зібравши уроки з минулої боротьби попередників, викристалізовує з них нову доктрину незалежної держави й один раз задекларувавши її перед Богом, не відступить від неї аж до досягнення своєї мети. Такий народ є здоровим.
Мені можуть заперечити, мовляв, та ж ми вже досягли мети, бо маємо незалежну і вільну державу! Брехня! Ми її не маємо, бо вона від самого початку мала паперову незалежність і продана-перепродана Московщині та приватизована нею. І сталося це тому, що ми розділені у собі.
Окрім того, що більшість т. зв. державних мужів глибоко корумповані, в Україні продовжує успішно діяти московська система господарювання, спрямована на кінцевий моральний розклад українського устрою життя.
Ми скаржимося на те, що в Україні продовжує діяти п'ята колона й не задумуємося над тим, що вона підперта іншою колоною із потрійною шісткою — це колона сатани, до якої сьогодні належить більша частина населення України, оскільки вони є нехрещеними. З тих причин сатаною узурпована і Христова Церква „необ'єднаних". Саме вона вбиває клин братоненависництва та нетерпимості між духовенством і віруючими, які за тисячолітню історію так і не спізнали Сущого, а в Його особі — Ісуса Христа.
В часи свого перебування між людьми Ісус не раз наголошував, повчаючи своїх учнів та народ, щоб були одно, як Він з Отцем Небесним, а Отець із Ним.
Московське православ'я безсоромно декларує ненависть між народами. Без боязні, що настане час відповідати перед
Владикою Неба за скоєні злочини в минулому, оплутує брехнею і ненавистю своїх вірних у сьогоднішніх часах. Мало того, від главенствующих над паствою владик виходять невідповідні до їхнього сану тези, як, наприклад: „Богу неугодно разговаривать на украинском языке". А переклад молитви „Богородице Діво" українською мовою подають як „тішся, незасватана дівко", принижуючи Богородицю. Який великий сором знову лягає гріхом на наші чорноземи. Але ми мовчимо, бо ми розділені самі в собі! Мати Божа — Цариця української держави! Наш народ обрав Богородицю Царицею у 1037 році, коли ще за Московію ніхто й не чув, бо вона просто не існувала. Чому ж у нашій хаті, в Божій оселі наших батьків, дідів і прадідів так вільно і безнаказано почуває себе сатана? Тому що ми розділені самі в собі!
Тож чи не пора, брати-українці у Христі, розпочати серйозно оцю вагому, хоч часом і непосильну для людей працю — об'єднання в дусі, об'єднання в Христі, бо час немилосердно стукає в наші двері. Щоб не топтатися на місці у своїх прогріхах, не тільки молімося й просім Бога про допомогу, але й докладімо той мінімум своїх зусиль, щоб гідно стати в обороні Апостольської Церкви. Ми ж маємо для цього все необхідне. Якщо ж не використаємо цього, то станеться так, як в оцій притчі.
Сталася повінь в одному місті. Велика повінь. Люди втікали, рятуючи своє життя. Лише один чоловік вирішив не втікати, а молитися до Бога, щоб Той урятував його. А вода прибувала все більше й більше. І от нарешті, ревно молячись, той чоловік мусив видряпатися на дах своєї хати. Сидячи там, він не переставав молитися до Бога, просячи Його про допомогу. Раптом побачив, як до його затопленого будинку пливе човен. Люди, які знаходились у тому човні, запросили його спуститися й сісти в човен. Але чоловік відмовився, кажучи: „Бог порятує мене".
Тоді над дахом хати, на якому сидів той чоловік, завис гелікоптер і люди загукали до нього: „Чіпляйся за драбину, ми тебе порятуємо!" „Ні, — відмовився той чоловік. — Мене Бог урятує". І от коли вода цілком покрила дах цієї хати, знесилений молитвами, чоловік упав у воду і втопився. Коли його душа постала перед Богом, то чоловік промовив до Господа: „Боже мій, Ти обіцяв, що будеш при мені у небезпеках і допоможеш мені у кожній потребі. Чому ж коли я так благав Тебе про допомогу, Ти мене не врятував від смерті і я втопився?"
Тоді Бог відповів тому чоловікові: „Я ніколи не порушував свого слова, даного тобі. Ти просив мене, і Я спрямував до тебе човен із врятованими на ньому людьми, але ти відмовився. Тоді я, на твоє прохання про порятунок, прислав тобі гелікоптер, але ти знову відмовився. Тож чим Я провинився перед тобою, моя улюблена дитино?"
Чи не є ця притча яскравим прикладом того, як людина, бажаючи ніби допомогти собі, інколи не вдарить пальцем об палець, щоб прийти до зрозуміння Божої Істини. Отець Небесний, даючи життя людині, дає їй розум, вільну волю, що виражена в активності думання та розуміння Господньої любові й проблем світу. Використовуючи ці безцінні дари Господні, сама людина покращує світ і життя у ньому, вирівнює шляхи, проявляє активність у вирішеннях доленосних проблем своєї держави. Бути ж сліпцями своєї долі — не є християнська дорога, бо якщо ми будемо такими, то легко потрапимо до ями власної байдужості, що зрештою вже не один раз ставалося. І знову Господь визволив нас, і знову подавав надію, і знову терпеливо очікував нашої активної участі у вирішенні власної долі.

Дуже швидко наситившись, людина так само швидко забуває про голодного, про справедливість, віру й милосердя. Осліплена власною величчю, забуває бути слугою тому, хто дозволив їй цю велич пізнати.
„Скільки разів хотів я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила, — але вони не бажали! Ось дім ваш лишиться вам порожній. Кажу бо вам: Ви не побачите мене віднині, доки не скажете: Благословен той, що йде в ім'я Господнє!" (Мт. 23, 37-39).
Ці слова промовив Ісус до синів Єрусалиму, пророкуючи їм вічну руїну та неспокій, якщо не визнають Його за Сина
Божого. Ми ж, українці, хоч із великим запізненням, та все ж таки спромоглися навернутися лицем до Бога живого. Ми прийняли Ісуса і Матір Його, Богородицю і Вседіву Марію, засвідчуючи тим самим свою віру у Спасителя світу. Але на тому завдання наше не закінчується, бо ж рідна нам Україна занечищена зсередини брудом безвір'я, болотом розпущеності, сліпотою байдужості. Поспішаймо виправити ситуацію, щоб бува слова Ісусові безпосередньо не торкнулись нас: „Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що очищаєте зверху чашу й миску, а всередині вони повні здирства та нездержливости. Сліпий фарисею! Очисть но спершу середину чаші й миски, щоб і назовні були чисті. Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечисти" (Мт. 23, 25-28).


Повернутись до “Церква і Суспільство”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 16 гостей