Olya писав:Я напевно, неправильно робила, бо дійсно - сповідалася рідко і рідко приймала Св.Причастя. Хоч стараюся ходити до церкви кожної неділі, але не кожноїСповідаюся і Причащаюся.
То що можна ходити без Сповіді до Причастя? Але якщо я в душі відчуваю негідною Причащатися без Сповіді то це гріх? Дайте будь-ласка відповіді на це запитання, бо я здається заплуталася.
Ну я вже давав посилання (почуваюся свідком єгови з брошурками і книжечками)
http://www.google.com/notebook/public/0 ... oQ2JmN0ssj :
Глава "Таїнство навернення"
Існують якби два типи релігійності: один з них можна б назвати "егоцентричним", а другий - "теоцентричним". У першому випадку людина зосереджу\ увагу на собі. Не бере до уваги Бога, а тільки власну ситуацію. До сповіді така людина йде з думкою, що треба очиститися, бо їй важко зі своїм гріхом, і для того, щоб порядно виглядати в Божих очах. Для такої людини сповідь може стати своєрідним "аспірином" від болю совісті, пігулкою, яка заспокоює і повертає добре самопочуття. Отже, йдеться про постійне зосередження на собі. Така людина, діставши розрішення, відходить від сповідальні, може, не вельми і сумною, але і не радісною, бо усе ще зосереджена на злі, яке щойно скинула.
Роздумуючи про Юду, можемо побачити в його поведінці після зради Христа багато елементів сповіді. Є тут іспит совісті, бо Юда розмірковує над тим, що зробив і усвідомлює зло, яке вчинив. Виявляє також жаль - Юда справді жалкує. Хоче навіть змінитися, отже, є рішення виправитися. Є й визнання свого гріха, коли Юда йде до священиків і каже: "Згрішив я, видавши кров невинну" (Мт. 27, 4). Є навіть винагородження за гріх, бо він кидає священикам ті 30 срібняків, які від них отримав. Не хоче плати за кров. У поведінці й позиції Юди можна побачити фактично всі елементи сповіді, немає тільки однієї найважливішої речі - віри у милосердя Ісуса. Тому "сповідь" Юди така гірка та закінчується відчаєм і самогубством.
Наша сповідь має бути подібна до сповіді Петра, який повірив у милосердя Христа і зосередився не так на своєму гріхові, як на прощенні. Людина з "теоцентричною" релігійністю не так копирсається у власних гріхах, як радше приймає їх за вихідний пункт, щоб через віру відкрити милосердя Бога. Йдучи на сповідь така людина думає передовсім про те, що зранила Ісуса, і хоче відновити дружбу, яку відкинула. Хоче через каяття і жаль дозволити Ісусові простити і цим принести Йому радість. "Ви розп’яли Христа, - скаже святий настоятель з Арсу (св. Жан Марі Віяне), - але коли приходите на сповідь, приходите зняти Господа нашого з хреста".
Якщо ти зранив Христа, то рани Його кривавлять. Тому маєш приходити до сповіді, аби ці рани могли загоїтися. Ти маєш приходити заради Нього; не для того, щоб заспокоїтися, але щоб Він міг радіти з того, що в тобі через благодать таїнства формується нова, відроджена людина.
Дехто докоряє собі, що після сповіді він не змінюється на краще. Може, і ти вважаєш, що сповідь є для того, аби ти став ліпшим, а якщо ти не стаєш ліпшим, то вважаєш, що твої сповіді не мають сенсу? Може, вважаєш, що, якщо маєш стати ліпшим, а не стаєш таким, то ліпше взагалі не сповідатися, бо ж однаково немає поступу. Тим часом, якщо ти так хочеш стати кращим, якщо для тебе таким важливим є власний прогрес, то це означає, що ти прагнеш не так Бога, не так Його милосердя, як радше власної досконалості, й це недоліки твоєї віри. Ідеш до сповіді для того, щоб стати таким хорошим, щоб не потребувати Бога, який є милосердям. Йдеш до Бога за прощенням, зоб потім уже ніколи не потребувати Його прощення, щоб обходитися без Бога, хоча Він постійно хоче тобі прощати, прощати з радістю.
Як мало ми віримо в це Боже прагнення постійного прощення! Серед тих, хто відходить від сповідальниці, все ще мало радісних облич. Але ж після сповіді світ має стати для тебе іншим, яскравішим, осяяним вірою в Боже милосердя.
Глава "Янсенізм як загроза вірі"
Янсенізм (вчення голандського богослова Корнеля Янсена) ставив вимоги, зокрема і стосовно таїнства Євхаристії, які фактично неможливо виконати. Для того, щоб приступити до причастя потрібно було відповідати таким стандартам, до яких звичайний християнин не може дотягнути. Від нього вимагали повного визволення навіть від малих гріхів і абсолютно чистої любові до Господа. Причастя стало винагородою за чесноту, а не духовною поживою для укріплення віри і любові. В янсеністських храмах віяло сумом, жахом і страхом. Людина стала боятися Бога. І лише іноді наважувалася приступити до причастя.
Християнська радість, що випливає з віри, є ніби випроміненням Божої любові. Це віра говорить нам усміхатися до Бога, радіти Його любові, а на себе, такого поважного, дивитися з певної відстані, з перспективи гумору. "Чеснота" гумору дозволить тобі перемогти отруту суму, якою сатана намагається пройняти твою душу. Визволяючи тебе від вічної зайнятості самим собою, вона дасть тобі можливість жити в радості, що плине з віри.
ОТОЖ -
ВІРА + ЛЮБОВ
Отож, коли Ви їх досягнете, у Вас не виникатимуть питання і сумніви.
Якщо ми перестанемо боятися Бога як страшного і жорстокого (треба боятися його зневажити важким гріхом) але коли станемо Його любити як люблячого і милосердного Батька, приступати до Причастя без почуття смертного вироку, але щоби пригорнути Господа у своєму хворому, грішному серці, запросити Його до себе і сказати : "Ось моє серце, моя душа, моє життя - це все Твоє, зроби з мене гідним називатися Твоєю дитиною."
Отож, якщо Ви впевнені, що нікого не вбили, нічого не вкрали, не вчинили перелюбу і так далі згідно 10 заповідей, тоді можете сміло приступати до Причастя, - без страху, без сумніву, але ніби на весільний рушник на зустріч Тому, Хто тебе більше любить, ніж ти сама себе, бо ти за себе не померла на хресті і не терпіла муки і болі...
Священики рекомендують сповідатися раз у тиждень, але причащатися як можна частіше, про це казав і о. Піо. Коли людина причащається кожен день, тоді можна сповідатися 2-3 рази в місяць.
Коли ми приходимо до храму, молимося і просимо прощення у Господа за свої гріхи, за свою немічність, слабкість у подоланні спокус, знаючи, що у кивоті Господь і все чує. Тоді після акту жалю розважаємо над тією благодаттю і ласкою, яка нас чекає у прийнятті Св Причастя, про те, яким є милосердним Господь, що понижується до рівня шматків хліба і вина, щоби тільки якнайлегше потрапити до людського серця, щоб там знайти любов і подяку, за Його пониження і Жертву.
І після Причастя ми не вибігаємо з храму в обійми гріха, але 15 хв - півгодини спілкуємося з Господом, виявляємо свої проблеми, сумніви, переживання; дякуємо за ласки, за все добро, яке Він нам чинить, за Його любов...
Причастя - це не лише для спасіння чи прощення людей. Воно силою Божественої природи очищує нас до рівня святості, вибудовує у нашому серцю храм Святого Духа, куди поступово оселюється Господь. Тому і більшість людей завжди причащаються і майже не потребують сповіді - Господь постійно перебуває у їхньому серці і захищає їх від тяжкого гріха. Вони живуть на небесах, перебуваючи на землі ( я не про ваших бабок
)
Виходячи з храму, ми постійно відчуваємо присутність Бога, тому навіть ідучи додому і милуючись всім, що нас оточує, ми несвідомо контемплятивно молимося - у всьому бачимо Господню любов і премудрість, красу творів Його рук і дякуємо, що Він усе це створив для нас, зі Своєї любові до нас - сонце, пташок, дерева, квіти, дощ і сніг.
Повірте у Божу Любов до Вас і майте залізну віру у Його Милосердя.