Гомосексуалізм

[k80]

та не йдеться про те що він радить, ні я ні Ви не взмозі змінити його позицію, вона така і крапка, ми можем тільки погодитись або не погодитись- дослідникам, які займаються цим науково ця цитата важлива, от я і розмістив її тут оскільки бачу що на цьому форумі можна зустріти досить непогану збірку матеріалів по цій темі. Справжні дослідники це оцінять, а ті хто хоче посперечатись чи просто побазікати будуть реагувати по своєму "адекватно" шкода що таких дописувачів форуму не бракує, тому й зустрічається тут усяке ...

[Мaлuй]

Справжні дослідники це оцінять, а ті хто хоче посперечатись чи просто побазікати будуть реагувати по своєму "адекватно" шкода що таких дописувачів форуму не бракує, тому й зустрічається тут усяке ...

умора...
справжні дослідники? дослідники чого? шановний, ви напевно не усвідомлюєте на якому форумі зареєструвалися.

[k80]

а Ви малий, усвідомлюєте в якому столітті живете?

[о.Олег]

Можливо читачам форуму буду цікаво знати думку лікаря, головного сексопатолога України Горпиченка...

бачите - проблемним є не сам гомосексуалізм, який є знаним у всіх епохах людства, а пропихання гомосексуалізму у поняття "норма". В тому числі - медиками. І, якщо медикам може бути цікавою думка головного (що знаменно - сексопатолога) спеціаліста України, то християнам цікаво, що з цього приводу говорить Бог устами Своєї Церкви. А Бог каже - гріх. Головні лікарі міняються - Бог ні. Бог не залежить від того, "в якому столітті живемо". Пропоную не узалежнюватись від "століть" - уподібнюватись до Бога.

[k80]

Я цілком з Вами поггоджуюсь, о Олеже, при всій Моїй повазі до Вас, але мене цікавить позиція лікаря і сексопатолога висловлена ним хоч і на бульварі гордона,- як матеріал, і думаю христянам на форумі УГКЦ теж слід про неї знати.

[vitalko]

Я цілком з Вами поггоджуюсь, о Олеже, при всій Моїй повазі до Вас, але мене цікавить позиція лікаря і сексопатолога висловлена ним хоч і на бульварі гордона,- як матеріал, і думаю христянам на форумі УГКЦ теж слід про неї знати.

Лікарі багато чого кажуть, наприклад, жити статевим життям до шлюбу бо це корисно для здоров"я.

[k80]

і тут мені хочеться запитати, а Церква каже слухати лікарів? Ні ні я не питатиму, оскільки поважаю дописувачів форуму та ціную матеріали тут накопичені ))) а то заблокують або перенесуть форум вже не відомо куди дальше...))))

[Мaлuй]

і тут мені хочеться запитати, а Церква каже слухати лікарів?

Церква каже, що гомосексуалізм є гріхом. А лікарі і дописувачі, які хочуть пропихнути його в категорію норми, є або відкритими гомосексуалістами або людьми зовсім позбавленими моральних цінностей -- і спілкуватися з ними в якійсь мірі вже є гріхом , не говорячи вже про "слухатися їх". Наведіть документ, яким Церква беззатстережно вказує слухатися лікарів.

[o.Mykil]

Шановний Микіл, ось вам джерело, якщо воно вас так цікавило то могли і самі знайти за допомогою пошукової системи, ваші коментарі та пости тут знаходжу як такі що "не на місці" та нічого не вность до висвітлення теми форуму, - тому їх ігноруватиму, як і вислови що несутть образливий характер.

У нас такі правила, шановний, і варто їх дотримуватися, не що "воно так зацікавило". Думаю, справа ясна. Я не буду робити за когось його роботу.

Які вислови мають "образливий характер"? Можливо, Ви маєте на увазі якусь дискримінацію геїв та мої (і не тільки) відсилання до св. Писання як і до вчення св. матері-Церкви? Не розумію до кінця цих зауваг...

[o.Mykil]

і тут мені хочеться запитати, а Церква каже слухати лікарів?

Звичайно, каже. Наприклад, тих, що практикують аборти, поширюючи так звану "культуру смерті", хто займається евтаназією, дослідами з людськими ембріонами тощо. Лікарі є різні. А мораль, зокрема християнська та непохитне вчення Церкви, є щось одне ціле, що базується на міцній Божій основі, а не на чиїхось слизьких словечках...

Нині навіть мастурбацію, зокрема у підлітковому віці, багато хто вважає "нормою", хоч Церква, між іншим, це теж відносить до категорії гріха.

[о.Олег]

і тут мені хочеться запитати, а Церква каже слухати лікарів?

слухати - так. Слухатися - Бога. Якщо лікар говорить щось, що перечить Богові - не слухатися. Це - від "дай хабар" до "зроби аборт" тощо...

[o.Mykil]

Д-р. філ. Петро Гусак
Український Католицький Університет

ГОМОСЕКСУАЛІЗМ:
«ІНША ОРІЄНТАЦІЯ», ЗБОЧЕННЯ ЧИ ХВОРОБА?


Не обманюйте себе!
Ані розпусники, ані ідолопоклонники,
ані перелюбники, ані розгнуздані,
ані мужоложники ...
Царства Божого не успадкують.

1Кор 6,9-10


Хоча явище, що його означують поняттям “гомосексуалізм”, відоме давно, однак це поняття увійшло в ужиток наприкінці ХІХ століття. Утворене воно з грецького та латинського слів (гр. homoios – однаковий + лат. sexus – стать), і як вже вказує сама етимологія, означає воно стосунки між особами тої самої статі. Однак у житті існує безліч “стосунків між особами тої самої статі”, таких, як дружба, співпраця, торгівля, осягнення спільних інтересів чи політична діяльність, і в жодному з них не згадується поняття “стать” – вона просто не відіграє там суттєвої ролі. Таким чином, якщо поняття “стать” винесено в означення стосунків, охарактеризованих словом “гомосексуалізм”, то ці стосунки безпосередньо торкаються статі, чи, іншими словами, однаковість статевих ознак є безпосереднім об’єктом цих стосунків. Існує два значення поняття “гомосексуалізм”:
1. Схильність до сексуальних бажань щодо осіб тої самої статі – гомосексуальний потяг.
2. Сексуальна активність між особами тої самої статі.
(Таке розрізнення виявиться дуже важливим для нашого подальшого розгляду). Крім поняття “гомосексуалізм”, застосовуються також близькі за значенням поняття “педерастія” та “лесбіянство”. Термін “педераст” (гр. pais, -dos – хлопчик, erastes – любитель, коханець) означає дослівно: “любитель хлопчиків”. Вперше цим терміном почали називати тренерів хлопчиків у гімнасії, тобто – давньогрецькій споруді для спортивних занять, де всі тренувалися в нагому вигляді. Саме завдяки цій обставині та специфічній поведінці тренерів це слово було вжито у тому значенні, яке воно має сьогодні. Термін “лесбіянство”, який означає сексуальний потяг і/або сексуальну активність між особами жіночої статі, походить від назви грецького острова Лесбос, де, на відміну від решти Греції, жінки мали однакові права з чоловіками та втішалися повною свободою громадської діяльності – орґанізовували поетичні, театральні гуртки і под. Саме там набуло поширення згадане явище та були спроби надати йому культурно-мистецького обґрунтування: лесбійські стосунки оспівувала тамтешня поетеса Сафо. Термін “лесбіянство” є, таким чином, вужчим, підвидовим щодо поняття “гомосексуалізм”, і тому в подальшому розгляді я використовуватиму термін “гомосексуалізм” для означення як чоловічих, так і жіночих схильностей і стосунків.
Навіщо ж торкатися цієї тематики? Чи повинні когось цікавити чужі схильності, чи – тим паче – приватні та інтимні стосунки? Чи має принципове значення, що ці схильності та дії стосуються осіб тої самої, а не протилежної статі?

Справа в тому, що будь-які міжособові стосунки, навіть найбільш приватні, вже за самою своєю суттю (як міжособові) мають суспільний вимір, тобто так чи інакше впливають на суспільне життя та формують його. Тим більше, що тут ідеться про статеві стосунки, тобто про стосунки, які безпосередньо стосуються таких тем, як любов, гідність особи та зродження людей, тобто – через вагомість свого предмету мають моральну значущість. Яку ж моральну значущість можуть мати гомосексуальний потяг та (як суперечливо звучить це формулювання!) “статеві стосунки між особами тої самої статі”? Відповісти на це запитання допоможе усвідомлення того, чим за своєю суттю є людська статевість (тобто – поділ на статі) та яке її справжнє значення.

Чому людина існує у цих відмінних, однак взаємодоповнюючих себе проявах – як чоловік і жінка? Чи лише для цілей розмноження? Адже в рослинному та тваринному світі можемо знайти далеко ефективніші способи розмноження – веґетативний (поділ бактерій, спори, брунькування) та гермафродитизм (таким способом розмножуються, наприклад, дощові черви і таргани – кожна особина відкладає вже готові до розвитку яйця), навіть більше – як вказує Макс Шелер – поділ на статі сам по собі є гальмуванням процесу розмноження, тому що при ньому кількість здатних до розмноження особин зменшується удвічі. Адекватно зрозуміти поділ на статі зможемо тільки тоді, коли візьмемо до уваги основну рису людської особи, яка відрізняє її від тваринного світу: homo capax amoris – людина здатна любити. Любов, про яку тут ідеться, означає не пошук себе і свого задоволення, а повне й остаточне віддання себе іншій особі та бажання добра їй. Так взаємно любити себе, подарувати себе одне одному можуть тільки чоловік і жінка. І будова їхніх тіл, зокрема – статевих орґанів, уможливлює їм таке самовіддання, яке – у свою чергу – веде до зродження нової людської особи. Як же ж прекрасно, що люди зроджуються внаслідок самовіддання в любові, а не завдяки механічному, суто біологічному процесові!
“Тіло має “весільне значення”, тому що воно виявляє покликання чоловіка і жінки стати дарунком одне для одного, дарунком, який вповні здійснюється у їхньому єднанні “в одне тіло”. Тіло має також “плідне значення”, яке (за Божою волею) завдяки їхньому єднанню приводить у світ “третю особу”.
Говорячи мовою християнського богослов’я: мета людської статевості – відображати Пресвяту Тройцю, “незбагненну божественну спільноту Осіб” (Папа Іван Павло ІІ, промова на аудієнції 14 листопада 1979 р.), приводячи у світ “третю особу”.
Виникає питання: чи можуть особи тої самої статі (не беручи до уваги їхньої повної нездатності привести у світ “третю особу”) стати таким дарунком одне для одного? Чи можуть вони вповні віддати себе, а отже – і прийняти такий дар? Відповідь однозначна – ні. Тому що необхідною передумовою для такого взаємного самовіддання і прийняття дару є власне згадана відмінність – духовна і тілесна – між чоловіком і жінкою. Саме тому, що вони відмінні, можуть вони взаємно доповнювати себе і стати “одним тілом”, що у перекладі з біблійної алеґоричної мови означає: витворити найвищу духовну і тілесну єдність, яка тільки можлива для людини на природному рівні (ще вищою єдністю є містичний екстаз, однак це вже – надприродний вимір). Навіть короткого погляду на природу чоловіка і жінки достатньо, щоби це зрозуміти. Перш за все: основною рисою чоловіка є його творча активність. У своєму спілкуванні з жінкою чоловік є активним, він дає їй дар. Основна ж риса жінки – сприйнятливість, здатність розкритися, прийняти той дар. Чоловік не має жіночої здатності прийняти такий дар від іншого чоловіка. Так само і жінка не може дати такого дару іншій жінці, бо не має таких – чоловічих – властивостей. Зі сказаного можемо зробити висновок, що гомосексуалізм не має нічого спільного з коханням. Як би гомосексуалісти не переконували себе й інших, що вони кохають одне одного, насправді їхня сексуальна активність є використанням одне одного як засобу для задоволення власної пожадливості, а це – повна протилежність до кохання. Дозволити ж використовувати себе як засіб для такого задоволення теж не є виразом кохання, а лише – приниженням власної гідності. Повніше це зрозуміти дозволить чітке та ясне – без евфемізмів – усвідомлення того, які саме види сексуальної активності практикують гомосексуалісти.

Гомосексуалісти-чоловіки практикують взаємну мастурбацію, оральний секс, анальний секс і деколи – анілінґ (лизання заднього проходу). Лесбіянки – взаємну мастурбацію, оральний секс і деколи – коїтус з використанням дільдо – штучного замінника чоловічого прутня. (Деякі з них роблять операцію “зміни статі” і отримують таким чином квазі-прутень з хрящової кістки та узятої з сідниць шкіри). Зрозуміло, що весь цей комплекс дій, саме тому, що він не є мовою любові, а лише виразом пожадливості, неморальний. Однак, беручи до уваги, що у стосунках гомосексуалістів-чоловіків відбувається penetratio – проникнення прутня у ротову порожнину чи пряму кишку, що є особливо огидним приниженням людської гідності , можемо ствердити, що чоловіча гомосексуальна активність набагато огидніша та неморальніша, ніж “більш поверхневі” лесбійські стосунки (це, звичайно, не виправдовує останніх). Відповідно, і наслідки цих стосунків для здоров’я набагато серйозніші – гостра ректальна травма, нетримання калу та рак заднього проходу. А якщо взяти до уваги, що гомосексуалісти-чоловіки більш схильні до проміскуїтету (невпорядкованих стосунків з багатьма партнерами), ніж лесбіянки , стає зрозумілим, що їхнє співжиття – це часто справжній розсадник венеричних хвороб, В-гепатиту та СНІДу. Крім уже сказаного, слід зазначити, що гомосексуальні стосунки є наругою над телеологією людського тіла – у них задіюються орґани, які за своєю суттю мають зовсім інше призначення у функціонуванні орґанізму і тому не можуть запевнити справді особового єднання в любові.

Юдео-Християнська традиція завжди засуджувала гомосексуалізм (власне – гомосексуальну активність). Підставою для такого засудження було і залишається розуміння людини – чоловіка і жінки у їхній єдності – як образу Божого та розуміння богоствореності подружжя як священного зв’язку між чоловіком і жінкою:
«І сотворив Бог людину на Свій образ; на Божий образ сотворив її, чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив їх Бог і сказав їм: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю. ...» (Бут 1,27-28). «Так то полишає чоловік свого батька і матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут 2,24).
Бог дав чоловікові і жінці унікальну можливість ставати одним тілом та зробив їх співучасниками Свого творення: Він дав їм можливість множитися, творити нове життя, приводити на світ собі подібних. Гомосексуалізм є бунтом проти цих Божих слів, бо вже не чоловік і жінка, а особи однієї статі, і не «стають одним тілом», а використовують одне одного для задоволення похоті. Одночасно нехтується тим Божим даром давання нового життя, даром співтворіння з Богом. Тому гомосексуалізм гидкий перед Очима Божими.

Незмінне засудження гомосексуалізму в Юдео-Християнській традиції має своє обґрунтування в Біблії: вже у книзі Буття знаходимо опис знищення Содому і Гоморри як Божої кари за поширені там гомосексуальні практики (Бут 18,20 – 19,29). У Законі Мойсея знаходимо надзвичайно суворе засудження гомосексуальних практик:
«З чоловіком не сходитимешся, як сходишся з жінкою: це гидота. ... Кожен бо, хто допуститься якоїсь із тих гидот, – кожен такий буде викорінений з-поміж людей своїх» (Лев 18,22 і 29) та: «Господь сказав Мойсеєві: ... Коли чоловік зійдеться з чоловіком так, як з жінкою, обидва вчинили гидоту, смертю мусять їх покарати, кров їхня на них» (Лев 20,1-13).

У пророка Ісаї читаємо:
«Вираз їхнього обличчя проти них свідчить; вони явно, як Содом, про свій гріх розповідають, вони його не криють. Горе їм! Бо самі на себе зло накликають» (Іс 3,9).
У св. Апостола Павла знаходимо суворий осуд поширених серед язичників гомосексуальних практик:
«За це ж і видав їх Бог пристрастям ганебним, бо їхні жінки змінили природні вживання на протиприродні. Так само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках, і приймаючи на собі самих належну плату свого блуду» (Рим 1, 26-27),
а також виключення мужоложників з числа тих, які можуть спастися:
«Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники ... Царства Божого не успадкують» (1Кор 6,9-10).

Подібне читаємо і в 1 посланні до Тимофія:
«...закон дано не для праведника, лише для беззаконних, непокірних, безбожних, грішників, нечестивих та нечистих, батьковбивців та матеревбивців, душогубців, розпусників, мужоложців, людокрадів, забріханців, кривоприсяжників і для всіх інших, що противляться здоровому навчанню...» (1Тим 1,10).
Крім св. Апостола Павла, гомосексуалізм суворо засуджують св.св. Апостоли Петро та Юда (Фаддей):
«...коли Він, щоб дати приклад безбожникам майбутнім, міста Содом і Гомору обернув у попіл, ... коли Він вирятував праведного Лота, якого пригнітала розбещена поведінка беззаконників, – бо праведник, живучи між ними, мучився день у день, ... глядівши і слухавши беззаконних учинки, – то Господь знає, як визволяти побожних від від спокуси, неправедних же, призначених для кари, тримати на день суду; особливо тих, які лише шукають брудних похотей тіла і зневажають Всевладу» (2Пет 2,6-10),
Та:
«Так само Содом і Гомора з сусідніми містами, – які ... віддались були розпусті й кинулися за іншим тілом, – лежать як приклад, скарані вічним вогнем» (Юд 7).
Вся наступна Церковна традиція теж незмінно засуджувала гомосексуальні практики. Достатньо згадати такі ранньохристиянські джерела, як Дідахе (Вчення Дванадцяти Апостолів), Лист Варнави та ранньохристиянських авторів – Юстина Мученика, Климента Александрійського, Тертуліяна, Новатіяна, Кипріяна Карфаґенського, Арнобія, Євсевія Кесарійського – всі вони, наводячи різні приклади з грецької міфології та поганських практик, засуджували гомосексуалізм, особливо педерастію у властивому значенні цього слова (зведення хлопчиків) та кастрацію для гомосексуальних цілей (те, що сьогодні зветься “транссексуалізм”). Ми знаходимо засудження гомосексуалізму у св. Отців як Східної, так і Західної Церкви, у схоластів та Учителів Церкви пізнішого періоду. Василій Великий, Йоан Златоустий, Авґустин Гіппонський, Папа Григорій Великий, Петро Даміані, Бонавентура, Тома Аквінський, Катерина Сієнська, Бернардин із Сієни та Петро Канізій – ось неповний перелік святих достойників, які протягом Церковної історії у своїх творах виразно засуджували гомосексуалізм – як “диявольську пристрасть” (Йоан Златоустий), як “порок, небезпечніший від усіх інших пороків..., що чинить людей ницими та спонукує до ненависті супроти Бога” (Петро Даміані), як “протиприродний порок, що зневажає Бога – Упорядника природи” (Тома Аквінський), як “проклятий гріх, до якого відчувають відразу навіть демони, які заволоділи цими нещасними” (Катерина Сієнська ), як “прокляту содомію, що каламутить розум та є ... найбільшим гріхом, який тільки існує” (Бернардин із Сієни).
Гомосексуалізм був засуджений цілою низкою Соборів, починаючи від ранньої доби Церкви. Ось декілька прикладів: Собор в Ельвірі (Іспанія, 305 р.) заборонив уділювати педерастам Тайну Євхаристії навіть в годині смерті. Собор в Анкирі (314 р.) наклав за гомосексуалізм церковно-правові покарання. Собор в Толедо (693 р.) засудив гомосексуальні практики як злочин, який слід карати юридичними засобами: клериків, які його допустилися, слід позбавити сану та відправити на дожиттєве вигнання, мирянам же – анафема і, після побиття батогом, теж вигнання. Собор у Навлі (Палестина, 1120 р.) наклав цілий ряд точно визначених покарань за гомосексуальні практики – від найбільш лагідних до спалення на вогні (для “рецидивістів”). Лятеранський Собор (1179 р.) постановив, що якщо когось із клериків спіймають при здійсненні цього гріха проти природи, через якого “спадає гнів Божий на синів бунтівливих” (Еф 5,6), то позбавити його сану та вигнати в монастир на покаяння, а мирянина – анафематствувати та строго віддалити від спільноти вірних.
Римські Папи своїми буллами та конституціями теж неодноразово засуджували гомосексуальні практики. Серед визначніших: святий Папа Пій V (1504-1572) видав дві конституції – Cum primum (“Коли спершу”, від 1.04.1566 р.) та Horrendum illud scelus (“Жахливий цей злочин”, від 30.08.1568 р.), у яких таврував гомосексуалізм як “огидний протиприродний порок похітливості” та накладав клерикам, що його допустилися, покарання у вигляді позбавлення всіх церковних гідностей, привілеїв та парохій, позбавлення сану та передання їх світському судові, який має їх судити нарівні з мирянами.
Святий Папа Пій X видав у 1910 р. “Великий катехизм”, у якому означив гомосексуалізм як “нечистий гріх проти природи” та зарахував його, поряд з умисним вбивством, до гріхів, які “волають до Неба про помсту”. Папа Бенедикт XV видав у 1917 р. Кодекс Канонічного права, який залишався у силі до 1983 р. Кодекс приписував як покарання за гомосексуальні практики для мирян – “кару честі”, яка означала втрату доброго імені, заборону займатися церковною діяльністю та сповняти функції, пов’язані з довірою, наприклад, хрещених батьків чи суддів. Для клериків – позбавлення посад, парохій та деколи – утримання (СІС, Can. 2359, § 2).
Після ІІ Ватиканського Собору Конґреґація Доктрини Віри видала два документи – Декларацію про деякі питання статевої етики Persona humana (25.12.1975 р.) та пастирське послання від 1.10.1986 р. Конґреґація підтверджує, що не можна жодним чином узаконювати стосунки, які цілковито суперечать Божому планові та гідності людини.
„...згідно з об’єктивним моральним порядком гомосексуальним стосункам бракує суттєвої і необхідної до-цільної скерованості. У Святому Письмі вони засуджені як серйозна розбещеність і навіть представлені як сумний наслідок відкинення Бога (Рм 1,24-27; 1Кор 6,10; 1Тм 1,10). Ця біблійна оцінка, звичайно, не дозволяє нам робити висновки, що той, хто страждає від цієї аномалії, особисто відповідальний за неї. Вона лише стверджує той факт, що гомосексуальний акт сам по собі внутрішньо розладнаний і не може бути виправданим за жодних обставин“.

А ось що сказано в Пастирському посланні про душпастирство для гомосексуалістів:
„Як у випадку з кожним моральним непорядком, гомосексуальна активність стає на заваді самосповненню і особистому щастю, тому що вона суперечить мудрості Творця. Якщо Церква спростовує хибні думки стосовно гомосексуалізму, то вона радше захищає – реалістично та автентично зрозумілу – свободу і гідність людини, аніж обмежує її“.

Гомосексуальну активність засуджує чинний нині, апробований у 1992 році Папою Іваном Павлом ІІ новий "Катехизм Католицької Церкви":
„... Спираючись на Святе Письмо, яке таврує гомосексуалізм як гидке збочення, церковна традиція завжди пояснювала, що «гомосексуальні дії самі по собі внутрішньо невпорядковані» (Конґреґація Доктрини Віри, Декларація Persona humana, VIII). Вони є провиною проти природного права, бо продовження людського життя в такому статевому акті є виключене. Вони походять не зі справжньої потреби афективного і статевого взаємодоповнення. Їх не можна в жодному разі одобрити“.
І далі:
Люди з гомосексуальною схильністю покликані до чистоти. Через чесноти самоопанування, які виховують до внутрішньої свободи, повинні і можуть вони ... з молитвою і благодаттю, яка пливе зі Святих Таїнств, крок за кроком, але рішуче наближатися до християнської досконалості .

Як же ж повинні ставитися до гомосексуалізму всі ми – Християни та (політично активні і перейняті турботою про “спільне благо”) громадяни? Яким повинно бути ставлення до цього явища державного авторитету – включно з відповідним законодавством? Для того, щоби могти відповісти на це питання, слід перш за все взяти до уваги те засадниче розрізнення, представлене на самому початку: між схильністю (гомосексуальним потягом) та гомосексуальною активністю. Хоча така схильність має тенденцію до морально злої поведінки і через те – об’єктивно невпорядкована , то все ж таки вона (доки не зактуалізована в гомосексуальних актах), є морально нейтральною. Часто люди з такою схильністю стверджують, що її не вибирали, чи навіть – що такими народилися (сучасна генетика не в змозі підтвердити спадковість такої схильності ). Тому і в оцінці та ставленні до неї потрібно виходити з позаморальних критеріїв: розглядати її як хворобу, як узалежнення, подібне до багатьох інших, що потребує співчуття та лікування. (Навіть якщо припустити, що гомосексуальна схильність може бути вродженою чи успадкованою, то це зовсім не означає, що вона в такому випадку є природною. Навпаки, вона є тоді такою самою хворобою, як і вроджене каліцтво, спадковий туберкульоз чи сифіліс, і також потребує лікування, гормонального чи психологічного ). Зрозуміло, що лікування повинно бути добровільним: хворі цією схильністю повинні самі хотіти змінити свою «орієнтацію», а щоби вони могли це захотіти, обов’язком усіх (лікарів, психологів і не тільки) є: називати речі своїми іменами, тобто говорити правду про хворобливість такої схильності, не обманювати хворих баєчками про її «нормальність» чи «інакшість/рівноцінність». Це, зрештою, належить до прямих обов’язків лікаря – не приховувати від хворого інформацію про його стан. Тільки знаючи правду про хворобливість цієї схильності, уражені нею можуть захотіти змінитися.
Що стосується гомосексуальних актів, які, на відміну від схильності, мають неґативну моральну значущість (щоправда, така схильність є для них передумовою), то тут повинне діяти непорушне християнське правило, сформульоване св. Авґустином Гіппонським: interficere errorem, diligere errantem – припиняти гріх, але любити грішника. Не можна відкидати чи принижувати людину через її навіть найогидніші вчинки, однак таке «співчуття і тактовне ставлення» не означає потурання її вчинкам. Не можна ототожнювати людину з її вчинками, вона має свою окрему ідентичність та гідність як особа, хоча вчинки і впливають на неї. У застосуванні до нашої конкретної теми: шануючи гідність гомосексуаліста чи лесбіянки, намагатися запобігти чи навіть не допустити до збочених сексуальних актів чи їхнього пропаґування, і тим більше – не давати їм моральної чи правової санкції, як це вчинив, нехтуючи моральними поняттями та двотисячолітньою християнською європейською традицією, Європарламент у 1994 році (резолюція А3-0028/94). Виробити належне ставлення до практикуючих гомосексуалістів допоможе ще одне розрізнення, прийняте на американському континенті: розрізнення між homosexual та gay. «Гомосексуаліст» – це людина, яка має таку схильність і навіть – зі слабкості – практикує гомосексуальні акти, однак розуміє збоченість і протиприродність свого нахилу та намагається від нього звільнитися. Такому (чи – такій) слід виявляти співчуття та допомогу, як уже було сказано вище. "Ґей" (з англ. gay – веселий, пістрявий, розбещений) – це той, хто гордиться своєю орієнтацією, активно її пропаґує, займається «вербуванням», тобто намагається звести інших, які перед тим не мали такої орієнтації, вважає гетеросексуальне подружжя меншовартісним, та бореться за т. зв. «права сексуальних меншин», тобто – за право укладати леґальний «шлюб», адоптувати дітей, займати у Церкві, суспільстві, виховних закладах, армії і т. д. ті ж пости, що й люди з гетеросексуальною орієнтацією. Це означає, що «ґеї» є небезпечними для решти громадян, які не поділяють їхньої «орієнтації» і мають врешті-решт право на морально безпечне середовище для себе та своїх дітей. Щоби проілюструвати цю думку, наведу лише одну цитату з американського журналу The Gay community News:
“Ми содомізуємо ваших синів – символ вашої нікчемної чоловічості, ваших пустих мрій та вульґарної брехні. Ми будемо зводити їх у ваших школах, у ваших спальнях, у ваших гімназіях, у ваших семінаріях, у ваших молодіжних групах, в туалетах ваших кінотеатрів, у ваших будинках Конґресу – всюди, де чоловіки перебувають разом. Ваші сини стануть нашими коханцями і виконуватимуть наші накази. Вони будуть перероблені на нашу подобу. Вони прийдуть, щоби палко жадати нас та поклонятися нам”.

Цей же автор накреслює програму руху “ґеїв”: скасування гетеросексуального подружжя, вчинення сексу між мужчинами вимогою звичаїв, вигнання всіх, хто цьому противиться, скасування сімейної єдності, передання дітей на виховання гомосексуалістам, закриття усіх Церков, які засуджують гомосексуалізм, вчинення гомосексуалізму вимогою “справжнього благородства” і т. д. Читач може зробити закид, що це писав “ґей”-екстреміст, та що назагал “ґеї” таких поглядів не притримуються. Якраз навпаки – ці всі змісти орґанічно випливають з їхньої активної пропаґанди гомосексуалізму і більше чи менше радикально присутні в їхніх програмах. (Перефразовуючи Віктора Морозова: численні “ґеї” це явно висловити “не можуть, але хочуть”). Таким чином, “ґеї” перебувають у явній опозиції до життя, справжньої любові, подружжя та сім’ї – цінностей, які є засадничими для суспільства та блага громадян. Тому і гілки влади повинні певним чином на них реаґувати. І хоча можна дискутувати, чи потрібна в Кримінальному Кодексі стаття за мужолозтво (це не стосується гомосексуального зґвалтування чи зведення неповнолітніх, бо такі дії слід карати ще строгіше, ніж аналогічні гетеросексуальні), однак коли “ґеї” та лесбіянки проводять демонстрації з метою відстоювання вже згаданих "прав", то адекватною відповіддю влади на це повинні стати ґумові кийки і водомети: як влучно зазначує Священна Конґреґація Доктрини Віри, “права на гомосексуалізм не існує”.


Скопійовано звідси http://bohoslov.org.ua/distribution/topic-t183.html

[vitalko]

Ми содомізуємо ваших синів – символ вашої нікчемної чоловічості, ваших пустих мрій та вульґарної брехні. Ми будемо зводити їх у ваших школах, у ваших спальнях, у ваших гімназіях, у ваших семінаріях, у ваших молодіжних групах, в туалетах ваших кінотеатрів, у ваших будинках Конґресу – всюди, де чоловіки перебувають разом. Ваші сини стануть нашими коханцями і виконуватимуть наші накази. Вони будуть перероблені на нашу подобу. Вони прийдуть, щоби палко жадати нас та поклонятися нам”.

І ще хтось сміє закликати нас до толеранції, звинувачувати в дискримінації геїв і лесбіянок. Та вони людству війну оголосили, а ти їх толеруй! Це те саме що гладити по голові того, хто тобі в груди стріляє, але якби ж то тільки тобі, а й твоїм дітям, дружині, рідним, знайомим!

P.S. Невже не видно чия рука за цим усім стоїть? Чий голос, за допомогою грішних людей кидає виклик усім нам? Але.... він весь світ переконав, що його нема, то чого дивуватися....

[о.Олег]

Ми содомізуємо ваших синів – символ вашої нікчемної чоловічості, ваших пустих мрій та вульґарної брехні. Ми будемо зводити їх у ваших школах, у ваших спальнях, у ваших гімназіях, у ваших семінаріях, у ваших молодіжних групах, в туалетах ваших кінотеатрів, у ваших будинках Конґресу – всюди, де чоловіки перебувають разом. Ваші сини стануть нашими коханцями і виконуватимуть наші накази. Вони будуть перероблені на нашу подобу. Вони прийдуть, щоби палко жадати нас та поклонятися нам”.

І ще хтось сміє закликати нас до толеранції, звинувачувати в дискримінації геїв і лесбіянок. Та вони людству війну оголосили, а ти їх толеруй! Це те саме що гладити по голові того, хто тобі в груди стріляє, але якби ж то тільки тобі, а й твоїм дітям, дружині, рідним, знайомим!
P.S. Невже не видно чия рука за цим усім стоїть? Чий голос, за допомогою грішних людей кидає виклик усім нам? Але.... він весь світ переконав, що його нема, то чого дивуватися....

та за всім злим стоїть злий. От лише не варта вишуковувати крайнощі, щоб описувати те чи інше явище у суспільстві. Знаю, скажімо, греко-католиків, які закликали палити все, пов`язане на їхню думку з православними - це ж не говорит нам про УГКЦ? Знаю українців, що стріляли в поляків (з вікна свого будинку у вікно їхнього) - це ж не підстава робити висновки про українство вцілому? Думаю, цитування без вказівки, що таке ставлення до оточуючого світу не є характерним для рухів, що пропагують гомосексуалізм, робить більше зла, аніж добра. Як і кожне викривлення правди.

[vitalko]

Думаю, цитування без вказівки, що таке ставлення до оточуючого світу не є характерним для рухів, що пропагують гомосексуалізм, робить більше зла, аніж добра. Як і кожне викривлення правди.

Можливо і не всі дотримуються такої позиції. Але ті ж гей паради, і відповідна поведінка на них, нападки на інакомислячих є агресивними по своїй суті.
Якби ж то вони домагалися розуміння, співчуття збоку здорових людей до їхнього стану, чи просили допомоги. Більшість же просто хоче добитися сприйняття їх блудодіянь, права укладати "шлюби", всиновлювати дітей(які невідомо якими виростуть в такій от "сім"ї "), тобто ставитися до ненормальних у своїй суті речей як до абсолютно нормальних. Саме проти цього і напрошується відповідна реакція у відповідь.

[о.Олег]

Можливо і не всі дотримуються такої позиції. Але ті ж гей паради, і відповідна поведінка на них, нападки на інакомислячих є агресивними по своїй суті.
Якби ж то вони домагалися розуміння, співчуття збоку здорових людей до їхнього стану, чи просили допомоги. Більшість же просто хоче добитися сприйняття їх блудодіянь, права укладати "шлюби", всиновлювати дітей(які невідомо якими виростуть в такій от "сім"ї "), тобто ставитися до ненормальних у своїй суті речей як до абсолютно нормальних. Саме проти цього і напрошується відповідна реакція у відповідь.

все так і саме проти цього закликаю писати. Не узагальнюючи/тавруючи, приписуючи якості/висловлювання одиниць багатьом. А агресивна реакція на агресивну реакцію... - не дуже це згідно Христа.
вибачте

[vitalko]

А агресивна реакція на агресивну реакцію... - не дуже це згідно Христа. вибачте

Не закликаю бити писок(хоч і не знаю як би себе повів, коли би наприклад була така хамська описана вище демонстрація всіх принад стосовно мене, чи близьких мені людей ), когось обзивати чи взагалі якось принижувати. Просто я собі так думаю, що відстоювати свої права треба твердо, особливо коли за ними правда(на жаль не завжди так виходить). І мерзоту як не називай вона і мерзотою залишиться. Воювати ж можна різними шляхами,не опускаючись до рівня тих, хто на тебе нападає. Наприклад, планується такий парад у Львові, і можна висловити протест - висловлю, захочуть узаконити гей шлюби в Україні(а я думаю це справа лише часу), буду цьому якось протидіяти. Хочуть назвати гомосексуалізм нормальним, вибачте, для мене він не нормальний, як і ненормальний хворобливий стан для будь якої людини, буду його називати ненормальним, і т.д. Ось такий приклад війни проти проникнення цієї зарази в наше суспільство я маю на увазі.

[о.Олег]

А агресивна реакція на агресивну реакцію... - не дуже це згідно Христа. вибачте

Не закликаю бити писок(хоч і не знаю як би себе повів, коли би наприклад була така хамська описана вище демонстрація всіх принад стосовно мене, чи близьких мені людей ), когось обзивати чи взагалі якось принижувати. Просто я собі так думаю, що відстоювати свої права треба твердо, особливо коли за ними правда(на жаль не завжди так виходить). І мерзоту як не називай вона і мерзотою залишиться. Воювати ж можна різними шляхами,не опускаючись до рівня тих, хто на тебе нападає. Наприклад, планується такий парад у Львові, і можна висловити протест - висловлю, захочуть узаконити гей шлюби в Україні(а я думаю це справа лише часу), буду цьому якось протидіяти. Хочуть назвати гомосексуалізм нормальним, вибачте, для мене він не нормальний, як і ненормальний хворобливий стан для будь якої людини, буду його називати ненормальним, і т.д. Ось такий приклад війни проти проникнення цієї зарази в наше суспільство я маю на увазі.

знаєте - я грішний більше сприймаю "бити писок" у реакцію на агресію. Це можна зрозуміти. Відповідно до слабкості людської, до неготовності прийняти виклик... - грішні ж ми. І проти гей-парадів виступаймо. А от агресія на агресію, подавання "ужастіків"/таврування, вживання лексики, спрямованої образити гідність хоч грішної, але ж ЛЮДИНИ на письмі, коли маємо можливість зупинитись, обдумати... - це більш глибоко говорить про християнина. На мою думку, звичайно.
В кожному разі, щоб побороти пропагування гомосексуалізму маємо говорити про гомосексуалізм реальний, а не вигаданий. А вишукати таких "промовців" можна всюди... Знайомі мені гомосексуалісти засуджують цитованого Петром Гусаком пана не менше, аніж ми з Вами. Про це говорю.

[Marat]

а я думаю це справа лише часу

Той 1-2% гомиків, які є гомиками, погоди суспільстві не роблять, грішать ті, хто їх підтримує, "толерує", і саме проти таких треба боротись, в тому числі і церковними покараннями ... А гей-шлюби в Україні - це з області фантастики...

[Мaлuй]

Той 1-2% гомиків, які є гомиками, погоди суспільстві не роблять, грішать ті, хто їх підтримує, "толерує", і саме проти таких треба боротись, в тому числі і церковними покараннями ...

дуже слушна думка! я ЗА!

[o.Mykil]

Той 1-2% гомиків, які є гомиками, погоди суспільстві не роблять, грішать ті, хто їх підтримує, "толерує", і саме проти таких треба боротись, в тому числі і церковними покараннями ...

дуже слушна думка! я ЗА!

І я теж сопричасно з вами за Божу правду!:)

[vitalko]

А гей-шлюби в Україні - це з області фантастики...

На даний момент цілком з вами згідний. Але і якби сталося так, що Україна вступила би в Євросоюз(це поки що також з тої ж області ), куди ми усі так прагнемо, то я би вже таким впевненим не був.

[o.Mykil]

Ні, тискові з боку дегенератів в Україні та світі http://traditio.ru/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0 ... eboeuf.jpg

[vitalko]

Скандал в середовищі американської громадськості: Елтон Джон назвав Ісуса Христа геєм

Знаменитий співак сер Елтон Джон, який ніколи не приховував своєї нетрадиційної сексуальної орієнтації, назвав геєм Ісуса. Провокаційна заява музиканта обурила американську громадськість так само сильно, як свого часу фраза Джона Леннона про те, що The Beatles популярніші за Христа, пише NEWSru.com з посиланням на Tonight.

"Я думаю, що Ісус був жалісливим і суперрозумним геєм, який розумів проблеми людства", - зауважив Елтон Джон в інтерв'ю журналу Parade, обговорюючи проблеми лесбіянок на Близькому Сході.

"На хресті він пробачив людей, які розіпнули його. Ісус хотів, щоб ми теж любили і прощали, - переконаний співак. - Я не знаю, що робить людей такими жорстокими. Якщо ти лесбіянка на Близькому Сході, то, вважай, що ти труп".

http://www.newsru.ua/rest/19feb2010/gomosek.html

Такого збоченого перекручування Євангелія я ще не чув

[отець Роман]

Любі мої!
Вірю що те про що ви тут ведете мову річ потрібна, але "все мені можна тат не все мені корисне" - пригадуєте?
Пршу вас припинити всякі балачки на цю тему, тим паче що вона перейшла всі розумін межі і далеко не стосується теми гілки форуму.
В такий спосіб ми теж рекламуємо всякі такі проти природні відносини.

[о.Олег]

Слава Ісусу Христу!
може варта розмістити тут для всіх охочих почитати книгу отця-єзуїта Юзефа Августина
"Зцілення зраненої любови" (християнський погляд на гомосексуалізм). (видавництва "Свічадо", 2006 рік)
перепрошую за технічні помилки

1>
ВІД АВТОРА

Коли торкаємося теми гомосексуалізму, передусім слід усвідомити, що за цією сексуальною орієнтацією приховується зазвичай велике страждання. Сучасну діяльність багатьох гомосексуальних осередків иноді можна пояснити як реакцію на те страждання, якого гомосексуалісти зазнавали упродовж десятків років внаслідок браку розуміння і сприйняття з боку суспільства. Гомосексуалізм — проблема не тільки дуже складна, але й дуже болісна як для самих гомосексуалістів, так і для їхніх близьких, особливо для батьків.
Передусім зауважимо, що знань на тему гомосексуалізму радше бракує, а ті, що є — поверхневі (1: К.Boczkowski у книжці на тему гомосексуалізму пише: «Читаючи лекції для студентів медицини на тему, що пов'язана із визначенням і розрізненням статі, я мав змогу переконатися, як небагато вони знають на тему гомосексуалізму, мало того, наскільки помилкові мають погляди на цю тему. Позиція багатьох з них свідчить про цілковите нерозуміння проблеми»). Це твердження стосується як світського середовища, так і душпастирів. Такий брак знань часто супроводжується схильністю до осуду і приниження осіб цієї орієнтації, або ж навпаки — позбавленим критичности сприйняттям гомосексуальної орієнтації і поведінки як «нормальної». З одного боку — через брак знань і усвідомлення — середовища противників об∂рунтовують свою позицію тим, що проблему гомосексуалізму слід оцінювати винятково категоріями моральної зіпсутости, оскільки вважають, що гомосексуальна поведінка є плодом сексуального пересичення, а також суспільної деморалізації (2). Згідно з таким поглядом, ця поведінка випливає лише з прагнення пошуку нових сексуальних вражень. Для оцінки гомосексуалізму ці середовища використовують не так наукові дослідження і об'єктивні моральні засади, як радше заяложені суспільні уявлення, ворожі щодо гомосексуалістів. Цей тип оцінки не бере до Уваги як особисті емоційні травми, так і суспільні передумови стосовно осіб зі схильністю до гомосексуалізму.
Осудливе ставлення до таких людей часто поєднується з намаганнями їх суспільної ізоляції і приниженням. Водночас, відчувається відсутність спроби розуміння і бажання допомогти.
Ліберальні ж середовища — також через недостатньо глибоку обізнаність з проблематикою — пропагують протилежний підхід, вважаючи гомосексуалізм нетрадиційною, проте «нормальною» сексуальною поведінкою. Проблема, на їхню думку, полягає тільки у відсутності цілковитої суспільної акцептації такої поведінки. Шлях для розв'язання проблеми гомосексуалізму вони вбачають не в подоланні самої схильности до такої орієнтації, а в боротьбі за акцептацію гомосексуалістів і їх «нетрадиційности» суспільством, державними інституціями й Церквою.
Такі крайнощі у підході до явища гомосексуалізму знаходять відбиток також у дискусії на цю тему в засобах масової інформації, якій часто бракує справді глибокого антропологічного фундаменту. Можливо, найпомітніше це на прикладі обговорення явища поширення гомосексуальної схильности, а також — причин гомосексуалізму. Прихильники цілковитої акцелтації гомосексуалізму і його прирівняння до гетеросексуальности наголошують на причинах, що вказують начебто на сексуальний детермінізм. Противники, зі свого боку, підкреслюють винятково суспільні й вольові передумови, в той час як психічна генеза гомосексуалізму залишається значною мірою нез'ясованою (3). Таке ж «перетягування каната» відбувається і щодо статистики про кількість осіб з гомосексуальними схильностями.
Дискусія, яка точиться зараз поміж гомосексуальною меншістю (за підтримки лікарів, політиків або журналістів) та гетеросексуальною більшістю — оскільки покликана провадити до щораз більшої взаємної поваги, толерантносте і справедливосте, повинна бути об'єктивнішою. Вона мусить брати до уваги не тільки «емпіричні» наукові дослідження, але й чітке філософське і релігійне осмислення людини. Без спільних антропологічних елементів, без посилання на спільні вартості досягнути порозуміння як у цій, так і у всіх инших ділянках, що стосуються людини, — видається малоймовірним. Дискусія про гомосексуалізм має брати до уваги не тільки «інтереси меншости», але й благо суспільства, в якому живуть «обидві сторони», а також благо цілого людства.
Гомосексуальні середовища, поряд із виявом власних бажань і потреб, повинні також прагнути до розуміння цілого суспільства, яке може розвиватися і функціюнувати тільки завдяки «нормальному функціюванню родини». Адже гомосексуальні особи, які відмовляються від закладення сім'ї, також мають своє родинне коріння! Наскільки легко серед захисників і прихильників гомосексуаль-ности можна знайти осіб гетеросексуальних, настільки важче серед гомосексуалістів знайти людей, які активно намагалися б зрозуміти страхи й застереження «нормальної більшосте». Страхи, справжні чи навіяні, мають усі — як гомосексуалісти, так і ті, хто їх «не любить». Нерідко страхи осіб, які з нетолерантністю чи навіть зневагою ставляться до гомосексуалістів, можуть бути значно глибшими й більшими.
Зауважимо теж, що деякі «захисники гомосексуалістів» трактують їх як «малих безпорадних дітей», яким усе належиться і від яких не можна нічого вимагати. Вони виходять із тієї думки, що тільки за умови цілковитої акцептації гомосексуалістів можна забезпечити цій категорії людей повноцінну участь у розвитку суспільства і культури, і не тільки як компенсацію за болісне відчуття {як правило, приховане) власної «нетрадиційности», а завдяки черпанню життєвих сил із відчуття щастя від реалізованого і тривалого кохання (4). Виникає однак запитання, наскільки особистий досвід кохання й переживання щастя залежить від поведінки суспільства щодо особистосте, а наскільки воно є плодом праці, зусиль і пожертви самої особистости? Чесна й компетентна дискусія на тему гомосексуалізму в наш час стає дуже важливою. Навіть якщо це явище стосується «сексуальної меншости» (5), обговорювана проблема має набагато більше значення і більший обсяг. Дискусія про гомосексуалізм перетворилася, певним чином, на дискусію про роль, функцію і доцільність людської сексуальносте.
Оцінка гомосексуалізму залежить, отже, значною мірою від того, яку мету і сенс припишуть цілому людському життю. Сьогоднішні домагання зі сторони гомосексуальних середовищ вже не тільки акцептації і толерантности, але й «інституції шлюбу» та усиновлення дітей, завдає удару по існуючому моральному й суспільному порядку (6). В такій ситуації постає засадниче питання до всіх людей — як схильних до гомосексуалізму, так і тих, що дотримуються гетеросексуальної орієнтації: на якому фундаменті має будуватися особисте моральне життя, життя родинне й життя цілого суспільства? Від відповіді на це питання значною мірою залежить наше майбутнє (7).
Юзеф Ав∂устин ТІ

> І. ЗМІНА ПОГЛЯДУ

Донедавна тема гомосексуалізму вважалася у суспільстві неприйнятною, до неї зверталися переважно у підручниках з сексопатології. Самі ж гомосексуалісти, ізольовані від громадського життя, провадили життя підпільне, за яке у багатьох країнах переслідувалися законодавством і поліцією. Звинувачення в гомосексуалізмі — реальному чи уявному — було важким закидом, здатним зламати професійну чи політичну кар'єру. Ще в 1950-их роках члени американського конгресу виголошували промови, в яких зобов 'язувалися вести боротьбу з різного роду ворогами людства, починаючи від комуністів і закінчуючи гомосексуалістами (8). Загальновідомою є нетолерантність нацистів щодо гомосексуалізму, наслідком якої була масова загибель гомосексуалістів у концентраційних таборах.
Сьогодні гомосексуалізм перестав бути забороненою темою. З маловідомого і напрочуд неприємного питання він перетворився несподівано на гучну й дуже модну проблему, яка підіймається доволі помітним суспільно-політичним рухом (9). Зміна ставлення до гомосексуалістів настала головно під впливом щораз потужніших (особливо у США і Західній Европі) гомосексуальних середовищ, які перетворилися на силу, здатну впливати на громадську думку, а також на дедалі помітнішу політичну силу (10). У 1970-80-их роках постали досить потужні організації, об'єднання гомосексуалістів, які збирали чисельні акції протестів, віча й марші на захист і з метою розвитку гомосексуального руху (11). Однією з найактивніших є «Фронт визволення гомосексуалістів (геїв)» (12).
Відтоді з'явилося чимало книжок, публікацій у пресі і фільмів, які не тільки домагаються суспільної акцептації даного явища, а й пропагують гомосексуальну поведінку, особливо серед молоді (13: Польські гомосексуальні товариства послуговуються передусім західними фільмами та літературою, головним чином з американського ринку.). Тема гомосексуалізму фігурує у щоденних ЗМІ поруч з иншими важливими політичними, громадськими і культурними сюжетами. Ця тема приваблює вже не тільки бувальварну пресу, як бувало раніше, але й поважну щоденну і тижневу періодику. Гомосексуалізм нині тісно пов'язаний з великою політикою (14). «Гомосексуалізм є політичною справою, незалежно від того, подобається це комусь, чи ні», — пише Роб Ейберг (15).
Права гомосексуалістів є предметом торгу під час президентських і парламентських виборів, а також стали темою обговорень парламентарів у багатьох країнах. Утім, на такий «успіх» гомосексуалістів їхні середовища працювали упродовж цілих десятиліть (16). Гомосексуальні схильності стали в наш час винятково приватною справою кожного. Що ж стосується професійної чи політичної кар'єри, то загрозою для неї міг би стати радше вияв нетолерантности щодо гомосексуалізму, аніж схильність до нього.
Чимало сучасних дослідників цього явища, спостерігаючи — з однієї сторони поширення гомосексуалізму, надто ж у міському середовищі (17), а з другої — безумовну акцептацію цієї схильности психологами, лікарями чи політиками, — намагаються поставити гомосексуалізм на один рівень з гетеросексуалізмом як «психосексуальну норму». На їх думку, оскільки гомосексуальна орієнтація не може розглядатися як розлад (18), отже вона є «нормальною» — хоч і такою, що відрізняється від гетеросексуальної — сексуальною поведінкою. Одним із важливих аргументів є посилання на схожість до тваринного світу. Ужитті тварин це однак є маргінальним явищем, яке виявляється головно в умовах неволі і виконує тоді роль «заступаючої» функції (19). Зміні погляду на тему гомосексуалізму сприяли також сучасні науки про людину, головно медицина, психологія і психіятрія. Вони показали цілком в иншому світлі сексуальну поведінку людини, в тому числі — гомосексуальну. Проблематика гомосексуалізму піддавалася упродовж кількох останніх десятків років інтенсивному науковому вивченню. І хоча в цих дослідженнях залишаються ще білі плями, та однак, поза всяким сумнівом, вдалося розвіяти чимало упереджень, а разом з ними — спрощене і надто швидке осудження (20). Колись брак знань на тему, пов'язану з гомосексуалізмом, мав суттєвий вплив на негативне ставлення гетеросексуальної більшости так до цілого гомосексуального середовища, як і до його окремих представників. Проведені дослідження безперечно спричинилися до загальнопоширеної думки, що гомосексуалізм є не тільки моральною, але й психологічною і культурологічною проблемою.

> II. БОРОТЬБА ГОМОСЕКСУАЛІСТІВ

Переломною датою сучасного гомосексуального руху вважається 27 червня 1969 p., коли відвідувачі ньюйоркського бару для гомосексуалістів «Стоунволл» вчинили опір поліції, що переслідувала їх (21). Від «повстання» у «Стоунволл» рух геїв обох статей за свої права не послаблює темпу, зростаючи у всіх закутках світу (22). Одна з головних цілей гомосексуального середовища — домогтися зміни у трактуванні гомосексуалізму медиками і законодавчими й адміністративними органами влади.
Під впливом гомосексуального середовища, Американське Психіятричне Товариство 1973 р. більшістю в три чверті голосів постановило не зараховувати гомосексуалізм до збочень, розладів чи сексуальних аномалій, визнаючи цей тип схильности специфічним, проте нормальним сексуальним вподобанням (23). Вони висловили також занепокоєння з приводу будь-яких спроб публічної і приватної дискримінації гомосексуалістів у таких сферах як працевлаштування, справи, пов'язані з помешканням, побутовими послугами, ліцензуванням тощо (24). Мало того, Американське Психіятричне Товариство (АПТ) висловило рішучу вимогу запровадження легітимности щодо громадянських прав на місцевому, крайовому та федеральному рівнях, яка забезпечувала б гомосексуальним громадянам такий самий захист, який гарантовано иншим особам. Передусім АПТ вимагає і підтримує скасування будь-яких правових приписів, згідно з якими сексуальні акти дорослих людей за обопільною згодою у приватному місці не є злочином (25). Під таким тиском Головна управа комісії психіятричного товариства ухвалила усунути відповідні фрагменти зі свого «Діягностичного і статистичного підручника психіятричних розладів» («Diagnostic and Statistical Manual of Psychiatric Disordes»).
1981 p. парламентське зібрання Ради Європи, беручи до уваги факт, що діагноз «психічний розлад» може становити поважну перешкоду для гомосексуалістів в їх суспільному розвитку (...), визнаючи широку компетентність і вплив Всесвітньої Організації Здоров'я (World Health Organisation) у медичних і психіятричних колах, закликало цю організацію усунути гомосексуалізм зі своєї «Міжнародної класифікації хвороб» (International Classification of Diseases) (26). З огляду на цей заклик ВОЗ у грудні 1987 p., під час конференції в Амстердамі на тему «Гомосексуалізм і хвороба» задекларувала: переконання, що гомосексуалізм є хворобою, хоча історично й виправдане, було, однак, помилковим, оскільки частково спиралося на дослідження, що проводилися над такими категоріями людей (чоловіками і жінками), які не були репрезентативними для явища гомосексуалізму.
Запропоновано, отже, викреслити гомосексуалізм із міжнародного списку хвороб (27). Прийняти це планували на зустрічі 1993 р.
І справді, 1993 р. ВОЗ видала заяву, за якою сексуальна орієнтація [гетеро- чи гомо-] не може розглядатися як розлад (28). Таким чином представники світу науки й політики зняли з гомосексуалістів тінь неприйняття, яке пов 'язувалося із фрейдистським вироком про загальмування в розвитку (29). Рішення ВОЗ не є однак плодом наукових досліджень чи заглиблення в суть людської сексуальности, а наслідком тиску й конформізму на суспільно-політичному грунті.
Відтоді психотерапевтів нерідко закликають відмовитися від «лікування загальмування» і перейти до надання допомоги гомосексуальним особам на предмет цілковитої акцептації їх «сексуальної відмінности». Якщо раніше в психотерапії зусилля спрямовувалися на те, щоб знайти мотивацію і аргументи на користь боротьби з гомосексуальною схильністю, тепер йдеться радше про пошук мотивації й аргументів проти будь-яких змін, часто навіть тоді, коли клієнти чи пацієнти незадоволені своєю гомосексуальною орієнтацією (ЗО). Заяви великих світових організацій на тему гомосексуалізму вводять в оману багатьох людей, що мають гомосексуальні схильності і прагнуть їх подолати, оскільки піддають сумніву доцільність і сенс їхніх зусиль. Однак не всі терапевти, психологи чи психіятри погоджуються із заявами Американського Психіятричного Товариства, Всесвітньої Організації Здоров'я чи парламентського зібрання Ради Європи. Чимало з них рішуче відкидають заяви вищезгаданих організацій, і не лише з огляду на духовні вартості, але й з наукової точки зору (31). Наприклад, П'єр Тюйї говорить про епістемологічний скандал в американській психіятрії, яка «шляхом референдуму» намагається з'ясувати, де правда, а де — фальш (32).
«Визволення гомосексуалістів з-під суспільного тиску» стає сьогодні у багатьох країнах предметом справжньої політичної боротьби (33). Але тепер гомосексуальні середовища ведуть боротьбу вже не за акцептацію, а домагаються визнання цивільного права на гомосексуальні «подружні» зв'язки й усиновлення дітей такими парами. Домагаються також, щоб т.зв. «гомосексуальні подружжя» могли користуватися тими ж правами, що й гетеросексуальні. Резолюція парламенту Європейської Спільноти від 1994 p., закликаючи парламенти усіх країн Спільноти до затвердження цих вимог, стала черговою важливою перемогою гомосексуальних середовищ (34). Йдучи за резолюцією Європарламенту, цивільне законодавство багатьох західних країн визнало гомосексуалізм психосексуальною нормою, надаючи т. зв. «гомосексуальним подружжям» правового статусу на рівні з гетеросексуальними парами.
Сучасні гомосексуальні середовища у своїй надто активній діяльності не бажають, однак, полагоджувати лише «свою особисту проблему», а й прагнуть бути «провісниками» нової цивілізації і нової культури: культури насолоди (35). Проте, така культура і така цивілізація опирається на неписану засаду: начебто насолода є найбільшим, мало чи не єдиним добром, з чим у жодний спосіб не може погодитися християнство, якщо не бажає самознищитись (36). Один з прибічників «нової цивілізації» М. Бронський пише, що пробудження і розвиток гомосексуальної вразливости провадить до нового виду культури, а саме — культури насолоди! Адже гомосексуальне «кохання» не можна підпорядкувати, як у випадку гетеросексуальної любови, патріярхальним правилам (ре)продуктивности і субординації, отже, воно створює нове поле для підпорядкування всіх відносин між людьми (а також: економічного характеру) правилові зростання насолоди (37). Такий світогляд визнають сьогодні вже не тільки чимало мислителів і філософів, але й політики, психологи, психіятри і виробники, які намагаються - нерідко з чималим успіхом - перекласти його на конкретну «мову щоденної діяльности».
«Культура насолоди» у поєднанні з моральною вседозволеністю, яку пропагує сучасна цивілізація (38), створює вкрай небезпечну суміш. Найзагрозливішим для нашого часу є те, що зі зростанням вседозволености збільшується ризик скерування сексуальних вподобань на осіб дуже молодих і незрілих, навіть дітей (39). І хоча сексуальні зловживання щодо дітей і молоді є так само проблемою гетеросексуальних осіб, як і гомосексуальних, та однак ті, що дають волю своїм гомосексуальним схильностям, назагал меншою мірою стримують свої сексуальні імпульси, а отже, схильні виявляти менший опір перед спробою спокуси дітей і молодих людей (40).

> III. ЗАМКНУТЕ КОЛО

У боротьбі гомосексуалістів за свої права, а також у їх позиції щодо суспільства існує, однак, певна суперечність: немов замкнуте коло, з якого немає виходу. Адже, з однієї сторони, гомосексуальні середовища ведуть боротьбу за акцептацію і урівняння у правах з інституцією гетеросексуального шлюбу, з другої — збираються у товариствах і клубах, які ізолюють їх від решти суспільства. Таким чином, всупереч їхнім намірам, утворюються своєрідні «гомосексуальні гетто», що нерідко мають вирішальний вплив на спосіб трактування їх суспільством (41). Різниця, якщо порівнювати з минулим, полягає передусім у тому, що сьогодні вони реєструються і діють легально. Що більшою мірою гомосексуалісти стали «видимими» і що гучніше домагаються своїх прав, то частіше з 'являються нові форми ворожнечі стосовно них. Це суперечить ліберальній аргументації, яка твердить: що більше про нас знають, то більше нас акцептують. Насправді, хоча за останні десятиліття частина гомосексуалістів суттєвим чином змінила свій суспільний статус (більшість, однак, продовжує жити приховано), гетеросексуальне суспільство не зробило еволюції в такому ж керунку й такою ж мірою, та зберегло чимало упереджень і негативних уявлень (42).
І хоча насправді еволюція гетеросексуального суспільства могла б у багатьох випадках зменшити страждання багатьох гомосексуалістів, затаврованих цим самим суспільством, та однак драма гомосексуальної меншости не залежить лише від погляду на неї зі сторони гетеросексуальної більшости (43). Проблема страждання гомосексуаліста пов'язана не лише з браком суспільної акцептації, а передусім — з глибокою внутрішньою суперечністю поміж емоційно-сексуальним голодом і об'єктивною неможливістю його цілковитого заспокоєння.
Заради правди слід зазначити, що суспільне ставлення і загалом спосіб трактування осіб, травмованих гомосексуалізмом, залежить не тільки від самого суспільства, але нерідко й від них самих. Адже трапляється й так, що негативне ставлення до середовища геїв є захисною реакцією щодо їх войовничої і претензійної позиції щодо суспільства, висування ними «історичних скарг» чи вимог: наприклад, права на усиновлення дітей гомосексуальними «подружжями». Трапляється, що вороже ставлення до осіб нетрадиційної орієнтації випливає також із сексуального використання ними дітей і молоді.
Середовища геїв і прихильники легалізації «сексуальної відмінносте» нерідко ставлять толерантність щодо гомосексуалізму на один рівень з толерантністю расовою, етнічною чи стосовно віровизнання. Не можна, проте, жодним чином порівнювати толерантність з огляду на гомосексуальну схильність із толерантністю з огляду на расу, етнічне походження, вік чи віровизнання. На відміну від останніх, гомосексуальна схильність є об'єктивно невпорядкованою і пробуджує справедливий «моральний неспокій» (44). Існує ще одна важлива причина, чому «сексуальна схильність» не є ознакою, яку можна було б порівняти з расою, статтю, віком тощо. Сексуальна схильність людини залишається зазвичай невідомою, доки вона сама відкрито її не визнає або ж не виявить через зовнішню поведінку. Більшість осіб з гомосексуальною схильністю, які намагаються дотримуватися в житті засад чистоти, як правило, не декларують вголос свого гомосексуалізму. Таким чином, у цьому випадку не виникає зазвичай проблеми дискримінації в сфері працевлаштування, житловій політиці тощо. Особи ж, які відверто декларують свій гомосексуалізм, — це переважно ті, які вважають гомосексуальну активність і даний стиль життя нормальним, або, мало того, гарним, а отже таким, що заслуговує на суспільне схвалення (45).
Існують певні сфери життя, де з'ясування питання сексуальної схильности жодним чином не є виявом несправедливої дискримінації, наприклад, коли йдеться про усиновлення дитини чи опікування нею, працевлаштування учителів чи спортивних тренерів, про військову службу (46). Як показують дослідження, батьки остерігаються вчителів, які відверто декларують свої гомосексуальні схильності. В анкеті польського статистичного центру на запитання «Чи гомосексуаліст може бути вчителем?» 79% опитаних відповіло «ні». На запитання «Чи слід дозволити гомосексуалістам усиновлювати дітей?» заперечну відповідь дали 88% опитаних (47). Попри увесь спектр світоглядно-моральних проблем, які існують у польському суспільстві, в ньому присутній рух опору, що наказує оберігати дітей і молодь перед настирливістю зі сторони осіб, травмованих на сексуальному ∂рунті. Зазначимо, все ж, що такому «суспільному контролю» з огляду на сексуальні преференції підлягають винятково ті вчителі, які в своєму середовищі відкрито заявляють, а подекуди навіть «хизуються» своїми гомосексуальними схильностями. Працевлаштування гомосексуаліста ставиться під питання не так через гомосексуальну схильність, як радше з причини викличної поведінки і привертання до себе уваги.
Намагаючись ставитися із розумінням і толерантністю до гомосексуальних осіб, не слід водночас легковажити страхами й застереженнями суспільства, в якому вони живуть. Зловживання суспільною функцією задля реалізації своєї сексуальної схильности є очевидно не тільки проблемою гомосексуалістів, але й усіх инших людей. Принаймні, вимога щодо «бездоганного фунціюнування» гомосексуалістів на робочому місці не є жодним виявом дискримінації. Таким чином, позиція осіб нетрадиційної орієнтації не може обмежуватися лише прагненням до визнання за ними їхніх прав, але й повинна давати докази відповідальної суспільно-громадської поведінки.

> IV. ТЕРМІНОЛОГІЯ ПИТАННЯ: ПОНЯТТЯ «ГОМОСЕКСУАЛІЗМ»

Дуже важливо не вживати, описуючи проблему гомосексуалізму (48: Назва «гомосексуалізм — гомосексуаліст» походить від грецького слова «homoios» (такий самий), на відміну від слова «heteres» (инший), від якого, своєю чергою, походить слово «гетеросексуальний — гетеросексуаліст». Для окреслення гомосексуалізму вживаються також такі синоніми: inversio sexueli, perversio in obiecto, homoerotyzm, uranizm (від назви античного бога Урана. Гомосексуальні схильності в жінок називають «лесбійським коханням». Це окреслення походить від давньогрецької поетеси Сафо, що мешкала на острові Лесбос і пропагувала еротичні стосунки між жінками. Термін «педофілія» означає сексуальний потяг до неповнолітніх. Педофілія трапляється частіше в чоловіків, аніж в жінок, иноді — в гомосексуалістів. Сексуальну схильність, скеровану на неповнолітніх, можна зауважити в алкоголіків з гомосексуальними схильностями.), понять і визначень, які ображають почуття осіб з даними схильностями. Термінологія, яка застосовується щодо осіб гомосексуальної орієнтації не може сприяти «тавруванню», яке полягає в утворенні й утримуванні їх негативного образу (49). Немає, отже, потреби вживати визначення, які сприймаються сьогодні як образливі, як от: «збочення», «збоченець», «відхилення». Сміливо можна обмежитися нейтральними визначеннями на зразок «гомосексуаліст» або «гомосексуальна особа», а на окреслення явища гомосексуалізму вживати медичні й моральні терміни: «хвороба», «сексуальна аномалія», «розлад особистости у сексуальній сфері», «гомосексуальна травмованість» або «гомосексуальні труднощі». З певністю можемо також послуговуватися словником, прийнятим гомосексуальними середовищами: «сексуальна відмінність», «гей» (50: Слово «гей» (дослівно «веселий») вживається часто як синонім слова «гомосексуальний — гомосексуаліст», проте ці терміни суттєво відрізняються. «Гомосексуальний» стосується статевого потягу до особи тієї самої статі без огляду на те, чи цей потяг виявляється у сексуальній поведінці, чи навіть свідомо визнається. «Гей» — давніший і вужчий термін, що стосується головним чином усвідомлення і акцептації гомосексуальної орієнтації і — до певної міри — нав'язування такої ж свідомости иншим»). Проте користування новими поняттями не може слугувати лише для розмивання погляду на яви-Ще гомосексуалізму і пов'язані з ним моральні зобов’язання. Треба, все ж, усвідомлювати те, що зміна ставлення до осіб, травмованих на ∂рунті гомосексуалізму, і їхня акцептація відбувається не шляхом змін у словнику, а завдяки зміні внутрішнього ставлення. Якщо дане суспільство займає негативну позицію щодо гомосексуальних осіб, то й нові звороти і мовні поняття швидко наберуть негативного значення.
Намагаючись окреслити, чим є гомосексуалізм, слід, передусім, розрізняти три засадничі пункти:
— по-перше, слід відрізняти гомосексуалізм справжній і уявний;
— по-друге, слід відрізняти гомосексуалізм поверхневий (51) і гомосексуалізм поглиблений;
— по-третє, слід відрізняти гомосексуалізм активний (що знаходить вияв у гомосексуальному способі життя) і гомосексуалізм пасивний (що виражається винятково в гомосексуальних прагненнях і потребах).
1. В описах явища гомосексуалізму підкреслюється, що між власне гомосексуалістом (у якого відсутній будь-який потяг до осіб протилежної статі) і власне гетеро-сексуалістом (у якого відсутній будь-який потяг до осіб своєї статі) немає чіткої межі, а існують особи з більшою чи меншою мірою вираженими гомо- і гетеросесуальними схильностями (52). У своїх дослідженнях Кінсі пробував розробити семиступеневу шкалу для окреслення інтенсивносте гомо- і гетеросексуальности:
(1) власне гетеросексуалізм без будь-якої ознаки гомосексуалізму;
(2) рішуча перевага гетеросексуалізму, з ситуативними гомосексуальними виявами;
(3) переважно гетеросексуалізм, з частішими, ніж ситуативні, виявами гомосексуалізму;
(4) гетеро- і гомосексуалізм у рівних пропорціях;
(5) переважно гомосексуалізм, з частішими, ніж ситуативні, виявами гетеросексуалізму;
(6) переважно гомосексуалізм, з ситуативними виявами гетеросексуалізму;
(7) власне гомосексуалізм, поєднаний із сексуальною відразою до осіб протилежної статі (53).
2. Щоб визначити ступінь гомосексуальної схильности певної особи, слід передусім з'ясувати різницю між гомосексуалізмом справжнім і уявним. У справжньому гомосексуалізмі суб'єктивне переконання про власні гомосексуальні схильності накладається на існування де факто відхилення статевого потягу, що знаходить вияв у скеруванні цього потягу на особу тієї ж статі (54). Уявний гомосексуалізм має місце тоді, коли суб'єктивне переконання про власні гомосексуальні тенденції супроводжується не справжньою глибокою гомосексуальною схильністю, а лише гомосексуальними страхами, так званим острахом перед наявністю у себе власне цієї схильносте. Суб'єктивне переконання про гомосексуальні тенденції може з'являтися в різний спосіб, наприклад, внаслідок труднощів у стосунках з протилежною статтю, загальмувань психосексуального розвитку, під впливом осіб, що мають певний авторитет, або ж унаслідок пережитого гомосексуального досвіду. Гомосексуальні страхи самі по собі не становлять реальної проблеми, проте вони є загальною ознакою певної крихкости і слабкости власної особистісної ідентичности (55). Отже, в такій ситуації молода людина повинна брати до уваги наявність проблеми у своєму емоційному й духовному дозріванні.
3. Гомосексуалізмом у його поверхневому сенсі назвемо більшою чи меншою мірою ситуативну гомосексуальну активність, яка, проте, не супроводжується глибоким і скерованим винятково на осіб тієї ж статі сексуальним потягом. У тому ж значенні гомосексуалізмом називатимемо рівно ж такий досвід вияву приязні, за якого доходить (найчастіше випадково) до фізичного сексуального контакту, хоча він і не є головною метою даної приязні. Такі способи вияву приязні трапляються найчастіше серед хлопців-підлітків і молодих чоловіків, що перебувають у замкнутому середовищі (інтернат, військо або в'язниця), назагал серед осіб, що мають мало досвіду у сфері почуттів і тому звертаються до стереотипів сексуальної поведінки. В такому власне значенні сильну приязнь безпосередньо перед або під час дозрівання називають иноді «періодом гомосексуалізму». Про гомосексуалізм, однак, тут можна говорити з великою натяжкою, адже йдеться про осіб з нормальною сексуальною орієнтацією, хоча ще не підтвердженою гетеросексуальним досвідом (56). Втягування хлопців у період дозрівання в «сексуальні ігри» з особами своєї статі (нерідко позбавлені будь-якої відповідальности з огляду на брак правильного сексуального виховання) не дає ще підстав для того, щоб називати їх гомосексуалістами у класичному значенні слова.
В період дозрівання у багатьох замкнутих, несміливих осіб, із сильним почуттям меншовартости, невпевнених у собі, може виникнути сумнів щодо власної сексуальної ідентичности. Якщо приліпити до них етикетку «гомосексуаліст», то це може створити значну перешкоду і в особистішому дозріванні — загальмувати подальший розвиток емоційно-сексуальної ідентичности (57).
4. Чим є поглиблений гомосексуалізм — гомосексуалізм у вузькому значенні слова? На це запитання Катехизм Католицької Церкви відповідає, що гомосексуалізм означає стосунки між чоловіками або між жінками, які відчувають винятковий або переважаючий сексуальний потяг до осіб такої ж статі. Він набирав найбільш різноманітних форм упродовж століть і культур (58). Схоже визначення подає Й. Мармор: «Гомосексуаліста, у клінічному значенні, слід окреслювати як особистість, яка у зрілому віці, керуючись чітким еротичним вподобанням, віддає перевагу особам такої ж статі і зазвичай, хоч і не завжди, утримує з ними сексуальні контакти» (59). Підкреслимо, що гомосексуалізм у стислому значенні характеризується «винятковістю» і «домінуванням» сексуального потягу до осіб такої ж статі, що робить їх водночас нездатними до гетеросек-суальних відносин (60). Хоча взаємний потяг осіб такої ж статі у гомосексуалізмі є часто дуже сильним, та однак він є вираженням не глибокого прагнення належати иншій особі у любови, а радше заспокоєння певної емоційно-сексуальної залежности (61: Вираз «компульсія — компульсивний» походить від латинського слова «compellere» (змусити, схилити). У психологічному значенні означає внутрішній «примус» певних психічних потреб чи прагнень.). Ще донедавна переважна більшість психіятрів, психологів і вихователів виходила із твердження, що гомосексуалізм — це розлад, який виражається в браку адаптації до гетеро-сексуальних норм співжиття, прийнятих сучасною цивілізацією (62). Глибокий гомосексуалізм, незалежно від того, практикується він, чи ні, є «глибокою емоційною травмою». Адже порушується природний потяг однієї статі до иншої, який входив до Божого плану під час сотворення світу.
5. Розмірковуючи на тему гомосексуалізму, слід відрізняти інтенсивні гомосексуальні тенденції від активного гомосексуального життя. З однієї сторони, існують особи, наділені справжніми гомосексуальними схильностями, що знаходять вияв у сильному прагненні, уяві, снах, які, втім, ніколи не вдавалися до генітального співжиття. Ці особи часто характеризуються байдужістю або навіть сильною нехіттю до протилежної статі (63). І хоча особи, наділені глибокими гомосексу альними схильностями, не реалізують їх насправді, тим не менше ці схильності — реальні. Брак гомосексуальних контактів у цих осіб в період дозрівання або юности зовсім не забезпечує їх автоматично перед активним гомосексуальним життям у майбутньому. Сила гомосексуальної схильности може спричинитися до того, що в дорослому житті — за сприятливіших умов — вони можуть розпочати активне гомосексуальне життя.
З иншої сторони, існують особи, насправді не наділені гомосексуальною схильністю, які, однак, вдаються до сексуальних контактів з особами тієї ж статі, часто обумовлених середовищем (наприклад, примусова ізоляція від осіб протилежної статі) і загальними сексуальними потребами. З багатьма молодими людьми у період дозрівання та юности трапляються нині поодинокі випадки гомосексуального досвіду. Джерелом такого досвіду — як згадувалося вище — є часто брак відповідного сексуального виховання й емоційна незрілість. Суб'єктивним мотивом такого гомосексуального досвіду, набутого гетеросексуальними особами, часто є інтелектуальне й емоційне зацікавлення, підігріте літературою, фільмами або розмовами з однолітками. Трапляється також, що молода людина піддається провокації і пристає на гомосексуальну пропозицію, не усвідомлюючи, які це може мати емоційні наслідки для її психосексуального розвитку. Якщо гомосексуальні акти регулярно повторюються упродовж певного періоду, особливо в період дозрівання і юности, до того ж — в атмосфері страху чи насилля, у багатьох осіб можуть виникнути сильні, глибокі і справжні гомосексуальні схильності. Поглиблений гомосексуалізм може бути плодом не тільки психосексуальної «травми», винесеної із середовища родини або однолітків, але й схильністю, набутою шляхом свідомого вибору активного гомосексуального життя.

> V. ЧАСТОТА ВИЯВУ ЯВИЩА ГОМОСЕКСУАЛІЗМУ

Докладно визначити частоту вияву явища гомосексуалізму — дуже важко. Цифри, які подаються різними авторами, значною мірою залежать не тільки від критеріїв, за якими проводилися дослідження, від підходу до даного явища (як зі сторони дослідників, так і «піддослідних»), але й часто — від світоглядних засад. Всупереч поверхневому уявленню, дослідження частоти вияву гомосексуалізму не є суто теоретичною проблемою. Висновки такого типу досліджень мають фундаментальне значення для того, щоб охопити проблему (...) Адже питання не можна розглядати однаково, якщо частота виявів явища є мізерною й обмежується винятково психічнохворими пацієнтами, — і якщо вона виявляється у нормальній популяції в межах одного-кількох відсотків (64). Власне тому, що частота виявів гомосексуалізму має вплив на спосіб трактування цього явища, як серед прихильників, так і серед противників акцептації гомосексуалізму нарівні з гетеросексуалізмом, існує тенденція до «підтягування цифр». Що стосується Церкви, то вона виходить із засади, що цифри, які подаються в дослідженнях, не можуть мати жодного впливу на моральну оцінку даного явища та вчинків, пов'язаних з ним, зате можуть допомогти в діягностиці походження розладу.
Дослідження частоти виявів явища гомосексуалізму почали проводити на початку дев'ятнадцятого століття. Спочатку вони викликали неприхований спротив суспільства, оскільки сприймалися як своєрідна легалізація і пропагування гомосексуальної поведінки (65). З часом статистичні дослідження перестали викликати суспільний опір. Найчастіше цитуються дослідження д-ра Кінсі (СПІА, 40-ві роки XX ст.) Згідно з ними, близько 4% дорослих чоловіків білої раси мають винятково гомосексуальні контакти (66). З огляду на цивілізаційні і звичаєві зміни, які мали місце упродовж останніх п'ятдесяти років, ця цифра втратила актуальність.
У Польщі за останні десятиліття проводили кілька досліджень частоти явища гомосексуалізму. Так, К. Іме-лінський стверджує: прийнято вважати, що в Польщі число гомосексуалістів становить 0,5-2% (67: З досліджень, що проведені в 1972 р. випливає, що постійну гомосексуальну орієнтацію мають 1,4% чоловіків.). Дослідження проводили у 1960-их роках. З огляду на звичаєві зміни та своєрідну рекламу геями гомосексуальної поведінки, цілком імовірно, що ці дані зазнали змін.
Наскільки поширене явище гомосексуальних контактів серед польської молоді? На підставі досліджень щодо сексуальної поведінки молоді, які проводились у 1990-их роках, 3. Іздебський стверджує, що 2,7% молодих чоловіків і 0,5% молодих жінок мають стійку гомосексуальну орієнтацію (68). І хоча відсоток осіб зі стійкою гомосексуальною орієнтацією у Польщі відносно низький (порівняно, наприклад, з американським суспільством), та однак автори дослідження звертають увагу на високий показник серед молоді, яка — не маючи стійкої гомосексуальної орієнтації — підтримує, усе ж, з більшою чи меншою частотою — гомосексуальні контакти. У дослідженні Ячевського та Радомського (1972) стверджується, що до вісімнадцятого року життя принаймні один гомосексуальний контакт мали 2,7% молодих жінок і 13,9% молодих чоловіків. «Унаведених даних — стверджує 3. Іздебський — ми відзначили 6,4% висловлювань дівчат і 11,5% висловлювань хлопців, які, поза всяким сумнівом, можна трактувати як інформацію про гомосексуальний досвід» (69). У хлопці, до того ж, спостерігається вкрай тривожне явище: гомосексуальні контакти з незнайомими (7,4% відповідей) (70).
Свій звіт про гомосексуальну поведінку серед молоді 3. Іздебський закінчує на доволі заспокійливій ноті: «Серед досліджуваної молоді частіше, ніж кожна двадцята дівчина і кожен десятий хлопець мали за собою гомосексуальний досвід, однак у переважній більшос-ти випадків це були одноразові або спорадичні контакти, характерні для періоду дозрівання, які не свідчать про стійку гомосексуальну орієнтацію і минають, коли з 'являється можливість задоволення сексуальної потреби з партнером протилежної статі» (71).
Загалом стосовно даної проблеми можна сказати, що найнижчі серед наведених показники гомосексуальної схильносте коливаються між 1-2% (72) та 10% населення (73). Заниження відсотка осіб з гомосексуальними схильностями може иноді мати на меті применшення проблеми й демонстрацію її «другорядности», рівно ж перебільшення числа слугує часто для своєрідної реклами гомосексуальної поведінки, адже покликане заохотити несміливих і потаємних гомосексуалістів до відвертого декларування своєї схильности. «Ми всюди!» — це не тільки хвацьке гасло, це правда! Згідно з більшістю оцінок, 10% населення — гомосексуалісти! (...) Для мене неважливо, наскільки це відповідає дійсності. Єдине, що має значення, це факт — що гея чи лесбійку можна знайти практично в кожній родині, колі приятелів, етнічній групі, релігії, організації, професії, політичній партії, соціальному прошарку, в кожному містечку, місті, краї, державі (74).
Надвразливість на пункті сексуальної орієнтації в гомосексуалістів, як і в людей, вороже до них налаштованих, може сприяти викривленню погляду на чимало виявів нормальної поведінки і стосунків між людьми. Адже таким чином можна вбачати гомосексуальну поведінку там, де має місце винятково симпатія, доброзичливість чи звичайна людська солідарність між жінками або чоловіками. Своєрідна гомосексуальна фобія у певному середовищі, якій значною мірою сприяють як войовничі гомосексуалісти, так і супротивні до них радикальні суспільні групи, призводять до того, що, товаришуючи з особою тієї ж статі, — потрібно «виправдовуватися» щодо цього зв'язку. Надто швидко проблема сексуальної преференції виникає там, де йдеться тільки про приязнь чи доброзичливе ставлення. Твердження: «Ми — всюди!» може бути не так вираженням об'єктивної оцінки й наукових досліджень, як особистого погляду крізь призму власної проблеми.

> VI. ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО КОЖНОЇ СИТУАЦІЇ

Беручи до уваги всі класифікації і поділи, про які згадувалося раніше, слід, однак, зазначити, що під певним кутом зору у кожного гомосексуаліста є своя індивідуальна структура даної схильности, яка залежить від багатьох чинників (75): від особистої життєвої історії, від першої сексуальної ідентифікації з одним із батьків — такої ж таки статі, від комплементарної ідентифікації з другим із батьків — протилежної статі, від сексуального досвіду періоду дитинства і дозрівання, инших зовнішніх і внутрішніх чинників, які не завжди можна докладно окреслити й описати. У пошуку причин гомосексуалізму існує ще певна «невідома», яка досі залишається нез'ясованою остаточно. Кожна ситуація гомосексуалізму, ба навіть підозра про таку схильність, повинна, отже, завжди трактуватися суто індивідуально.
Розпізнання явища гомосексуалізму, як і визначення діягнозу, надто у молодих людей, не завжди є чимсь однозначним. Иноді треба якийсь час просто спостерігати. Особливо у період дозрівання, коли формується сексуальна позиція, молода людина не повинна сама собі ставити остаточний діягноз щодо своєї сексуальної схильности. Слід також уникати приймання таких «вироків» від некомпетентних осіб.
Натомість потрібно шукати допомоги в осіб компетентних. Досвідчений психотерапевт, лікар (особливо психіятр), духівник, визначаючи діягноз гомосексуальній особі, не вдаватиметься до надто жорстких схем, а проаналізує цілу історію її життя, а також актуальний досвід в усіх життєвих сферах: інтелектуальній, емоційній, духовній (76).
У випадку серйозних сумнівів щодо власної сексуальної схильносте слід звертатися за порадою до досвідченого психотерапевта. Лише він або ж досвідчений духівник, який пройшов психотерапевтичну підготовку, може помітити труднощі у психосексуальному розвитку особи і порадити відповідну допомогу й ліки. Мені безліч разів довелося бути свідком того, як гомосексуальні страхи і поведінка закріплювалися в осіб з нормальним психосексуальним розвитком тільки тому, що в момент труднощів вони не отримали відповідної допомоги.
Перед остаточним вибором сексуального партнера, який відбувається у період дозрівання, сексуальність молодої людини — дуже вразлива на всі сексуальні подразники, як гетеро-, так і гомосексуальні. Швидке улягання збудженню зі сторони гомосексуальних подразників, особливо тоді, коли з таким досвідом пов'язане глибоке почуття провини і сорому, може викликати в свідомості підлітка питання щодо наявности в нього цих тенденцій. Иншим джерелом запитань щодо власної «нормальности» можуть бути поодинокі, нерідко випадкові, контакти з особами такої ж статі у дитинстві, в період дозрівання чи трохи згодом. І хоча такий досвід може бути прикрим і болісним спогадом, та однак не призводить до гомосексуальної тенденції. Натомість може з легкістю викликати гомосексуальні страхи в осіб з дуже делікатною і тендітною емоційною системою.
Так само деякі гомосексуальні уявлення чи прагнення зовсім необов'язково є очевидною ознакою гомосексуальної схильности. Часто вони є лише вираженням невпевнености в собі у сексуальній сфері або ж майже механічним відтворенням раніше бачених порнографічних картинок. Запитання щодо власної сексуальної «нормальности» виникає радше у людей замкнутих, схильних до емоційного загальмування у відносинах з иншими людьми, особливо протилежної статі. Труднощі необов'язково свідчать про гомосексуальну тенденцію, лише про певний емоційний опір, який можна подолати.
Звернімо також увагу на невпевненість стосовно власного психосексуального розвитку, яку порівняно часто переживають у період дозрівання, головним чином хлопці. Спостерігаючи за власними сексуальними схильностями і порівнюючи з иншими свій фізичний розвиток, вони переживають иноді сумніви щодо своєї сексуальної «нормальности». «Я ж не гомосексуаліст, а однак мені до вподоби хлопці. Чому?» — запитує підліток в анкеті на тему сексуального виховання (77). На думку деяких авторів, остаточне закріплення сексуальної орієнтації у деяких осіб може відсунутися аж До 25-го року життя. Якщо суб'єктивне переконання Щодо власного гомосексуалізму не розв'язується у відповідний момент, а триває иноді багато років, тоді така людина, підштовхнута цікавістю і острахом, може вдатися до першого гомосексуального контакту. Повторення першого досвіду може не тільки закріпити переконання, але й сформувати справжню гомосексуальну схильність.
У цьому контексті слід щиро зізнатися, що той «великий галас» стосовно гомосексуалізму, який останнім часом здіймають середовища геїв і деякі викладачі, психологи, політики, а иноді й журналісти, не сприяє правильному емоційно-сексуальному розвитку молодих, нерідко ще невпевнених у собі, людей. Найбільшого успіху пропаганда гомосексуалістів досягла серед підлітків. Опитування, проведене серед учнів середніх шкіл Вашингтонської метрополії, показало, що вражаюча кількість підлітків декларують себе гомосексуалістами або ж бісексуалами — адже це тепер модно. У шкільних коридорах часто можна побачити, як дівчатка цілуються «по-справжньому», хлопці приходять на випускний бал з иншими хлопцями (78). Але така «гра в гомосексуалізм», де молоді люди намагаються наслідувати старших, нерідко відбивається глибокою емоційною травмою, яка збіднює згодом подружнє і родинне життя.

[о.Олег]

Юзеф Августин "Зцілення зраненої любови" (християнський погляд на гомосексуалізм).
2>

> VII. ПРИЧИНИ ГОМОСЕКСУАЛІЗМУ

1. Одні з нас гомосексуальні, инші — гетеросексуальні; ніхто не знає напевне чому (79). Подібні твердження є надміру спрощене і легковажне трактування глобальних наукових досліджень. Моральне і душпастирське вчення Церкви не розмірковує над причинами гомосексуальної схильности, лише — згідно з позицією сучасної науки — стверджує, що генеза (походження) гомосексуалізму значною мірою залишається нез'ясованою (80). Адже Церква не провадить «власних наукових досліджень», а послуговується лише тими, що їх пропонує світ науки. Остаточне з'ясування причин гомосексуалізму Церква залишає науці.
В літературі з даного предмету, у роздумах над причинами гомосексуалізму, спостерігається своєрідне «перетягування канату». Будь-яке попереднє ідеологічне обгрунтування не полегшує об'єктивного наукового пошуку (81). Порядність — не тільки з релігійної, але й наукової точки зору — вимагає, щоб жодна зі сторін — як прихильники, так і противники суспільної акцеп-тації гомосексуалізму — не маніпулювали причинами сексуальної орієнтації. Маніпулювання причинами «гомосексуальної травмованости» чи, як це називають середовища геїв, «нетрадиційної сексуальности» — це завжди дефакто маніпулювання людиною. Адже вивчення причин насправді не є якимсь теоретичним науковим пошуком, а спробою зрозуміти людину і її екзистенційну ситуацію.
2. Хоча у певних випадках генеза гомосексуалізму є нелегкою для з'ясування, однак у багатьох ситуаціях можна з упевненістю назвати виразні психологічно-культурологічні причини, а також ті, що пов'язані із середовищем, — часто їх нескладно помітити. Чимало психологів стверджують, що гомосексуалізм зумовлюється неправильним розвитком особистости, до того ж чинники, пов'язані із середовищем, відіграють тут засадничу роль (82). Найбільш розповсюдженою і найвірогіднішою причиною гомосексуалізму, на думку більшости авторів, є викривлені стосунки між батьками дитини або ж цілковита відсутність одного з батьків, найчастіше батька. Хлопчик, який згодом ставав гомосексуалістом, виходив, як правило, з дитинства із відчуттям великої ненависти і страху до свого батька, а до того ж надзвичайно прагнув почуття, акцептації і любови з його боку. Можна сказати, що гомосексуаліст відчував щодо свого батька одночасно любов і ненависть. Рідко можна зустріти гомосексуаліста, який зазнав від свого батька любови і шани (83). Часто у житті гомосексуаліста, поруч з байдужим або й вороже налаштованим батьком, існує надміру владна мати, яка прагне цілковито узалежнити сина від себе, одночасно ізолюючи його від батька (84). Нерідко поруч із сином можна побачити матусю, якій, здається, анітрохи не залежить на тому, щоб її син змужнів, і яка, невтомна і сповнена «жертовного клопоту», не залишає поза увагою нічого, що могло б перешкодити її синові стати повноцінним чоловіком і одружитися з иншою жінкою (85).
На подібні причини гомосексуалізму серед молоді вказує Лев Старовіч: «Чимало дослідників підкреслюють вплив родинних чинників у розвитку гомосексуальної орієнтації. Цей вплив зводиться до наступного: надмірна опіка матері, слабкий емоційний зв'язок із батьком, власна ідентифікація з тим із батьків, хто належить до протилежної статі: у більшості хлопців виявляються риси психічної фемінізації (ожіночення), а в дівчат — риси психічної маскулінізації (очоловічення). Крім того, автори праць на дану тему вказують на значення таких чинників, як негативний образ власного тьга, конфлікти між батьками, позитивний образ матері і негативний — батька, розбещення братом — всі ці фактори здатні сформувати майбутнього чоловіка-гомосексуаліста (...) З найновішої літератури випливає, однак, що також сексуальне насилля зі сторони члена родини може сприяти розвиткові гомосексуальної орієнтації» (86).
Не слід також применшувати вплив з-поза родинного кола. Чимало вихователів і психологів помітили, що одностатеві середовища (колеги, молодіжні організації, спортивні групи, в'язниці тощо) можуть сприяти тому, що особа зі слабовираженою сексуальною ідентичністю легко схилиться на сторону гомосексуалізму. Особливо тоді, коли у юнаків затримується позиція недовіри й навіть погорди стосовно протилежної статі. Схожі наслідки може мати перебування у змішаних середовищах, що тяжіють до нівелювання будь-якої різниці між статями. Гомосексуалізм часто-густо є результатом браку належного розрізнення у статевій сфері по лінії батьки-діти. Брак справжнього образу батька або матері, а також виховання, яке не зміцнює особисту ідентичність через недостатнє сповнення ролі, що її вимагають батьки, відкриває можливість для різних збочень (...) Щораз більше поширюються, несучи в собі серйозну загрозу, концепції, які применшують різницю статей, зводять її виключно до культурологічного елементу. Водночас шлях собі торує певний стиль, презентований модою, що налаштований на розмивання рис, в яких знаходить вираження поняття «бути жінкою» і «бути чоловіком». Поза всяким сумнівом, культурологічні взірці набувають важливої ролі у формуванні ідентичности. Світ, який скасував би розрізнення між статями, викликав би цим зростання явища збочень. Надзвичайно важливою стає, отже, побудова суспільства, у якому присутність чоловіка й жінки різнилася б на усіх рівнях, зберігаючи як відмінність між ними, так і зміцнюючи їх комплементарність (87).
3. Ще однієї причиною гомосексуальної тенденції, на яку часто посилаються, може бути гомосексуальне насилля. У генезі гомосексуалізму підкреслюється, серед иншого, роль спроби розбещення або ж власне розбещення між 9 і 14 роком життя, тобто в період сильного емоційного напруження і швидкого звикання (88: K.Імелінський, спираючись на ці опитування, зазначив, що 68% опитаних гомо- і бісексуалістів називали насилля як причину розвитку статевого потягу. Особи, старші на 5 років, вчинили насилля у 39,69% досліджених випадків, а особи, старші на 1-5 років, тобто майже однолітки, — у 60,31% досліджених випадків.). Причиною може також стати різке неприйняття статі дитини, поєднане зі спробами виховання в протилежній сексуальності, аніж та, якою вона (дитина) наділена. Глибина тенденції гомосексуальних осіб залежить від глибини розладу у процесі виховання.
4. Натомість гіпотези про генетичні або гормональні передумови власне гомосексуалізму не знайшли досі належного об∂рунтування (89). Біологічні теорії гомосексуалізму, які свідчать про генетичні чинники або ж про порушення нейрогормональноїрівноваги в ембріональний чи післяпологовий період, не виправдали себе (90), а спроби гормонального лікування гомосексуалістів дають навіть протилежні результати (91). Існують, однак, дослідники гомосексуалізму, які стверджують цілком протилежне. Так, Колмен, посилаючись на свої дослідження, вказує, що проблема полягає не в тому, чи гомосексуалізм зумовлюється на генетичному рівні, лише якою мірою він зумовлюється на цьому рівні (92). Більше схиляються до концепції пренатальної (передпологової) зумовлености гомосексуалізму. А саме, йдеться про т. зв. фазу критичної детермінації майбутньої сексуальної поведінки. Виявилося також, — і це має підтверджувати слушність даної теорії, — що стреси, які переживає вагітна жінка, — внаслідок низького рівня тестостерону (гормон чоловічої статі — прим, перекладача) у плоду можуть сприяти виникненню в нього гомосексуальної орієнтації (93). Загалом можна сказати, що на даному етапі досліджень тяжіння до соматичних чинників у пошуках причин гомосексуалізму приймається незалежними науковцями доволі контраверсійним чином (94).
5. Обговорюючи причини гомосексуальної поведінки, слід відзначити ще один факт. На відміну від минулого, характерною рисою сучасного гомосексуалізму, принаймні в певних осіб, є їхнє свідоме рішення щодо реалізації саме такої сексуальної орієнтації. Схильність і власне гомосексуальна поведінка тоді вважаються вже не плодом «емоційно-сексуальної травми», але особистим вільним вибором. Перед лицем експансії зі сторони середовищ геїв, молоді люди, непевні ще власної сексуальної орієнтації, схиляються під їхнім впливом на «другий бік», і більш чи менш свідомо, обирають гомосексуальну поведінку. Така ситуація має певну схожість із ситуацією розбещення. Це трапляється зокрема тоді, коли перший сексуальний досвід молодої людини мав саме гомосексуальний характер. Добровільне схиляння в бік гомосексуальности, поєднане з відмовою від будь-яких зусиль, спрямованих на подолання схильносте, супроводжуються зазвичай різного роду роздумуваннями, покликаними обгрунтувати вищість гомосексуального стану над гетеросексульним або їх рівноцінність (95).
6. Конгрегація католицького виховання та освіти у своєму документі «Виховні дороговкази в людській любови» у випадку спостереження за молодою людиною гомосексуальної схильности закликає батьків і вихователів до дуже аналітичної, а водночас інтердисциплінарної позиції: «Завданням сім’ї і вихователя є передусім пошук чинників, які стали поштовхом до гомосексуалізму: слід зрозуміти, чи він викликаний фізіологічними чинниками, чи ж то психічними, є наслідком поганого виховання чи браком нормального сексуального виховання, застарілих навичок чи поганого прикладу, або ж инших чинників» (96). Цитований документ далі вказує, які чинники слід брати до уваги під час пошуку причин гомосексуальної тенденції: «Зокрема, у пошуку причин даного розладу родина і вихователь повинні брати до уваги елементи оцінки з позиції вчення Церкви, послуговуючись допомогою, яку можуть запропонувати різні наукові дисципліни. Слід брати до уваги чинники різного порядку: брак почуття, незрілість, маніякальні звички, розбещення, суспільна ізоляція, звичаєва деморалізація, свобода видовищ і публікацій. Однак, під час заглиблення в предмет, відкривається вроджена слабкість людини як наслідок первородного гріха; вона здатна запровадити до втрати Божого і людського сенсу, і отримати свій відгомін у сфері сексуального життя» (97).
Те розмаїття причин гомосексуалізму, що на нього вказують науковці, і на яке посилаються документи Церкви, само по собі не є суперечливим. Радше навпаки, воно вказує на складність самого явища гомосексуалізму. Зараз видається, що феномен гомосексуалізму не можна пояснити за допомогою однієї наукової дисципліни. Необхідним є інтердисциплінарний підхід, який поєднав би розмаїття досліджень в одне ціле (98: Нижче подається спроба штердисциплінарного охоплення
причин гомосексуалізму: «У дослідженні причин явища гомосексуалізму, поза будь-якими сумнівами залишається великий вплив психологічних чинників, особливо під час психосексуального розвитку. Не можна, однак, цілковито виключити вплив чинників біологічних. Особливу ж увагу слід звертати на культуральні чинники: домінантні суспільні образи, що виконують засадничу роль у формуванні особистости і міжособистісних стосунків. Психологічні причини тут тісно пов'язані з суспільно-культуральним контекстом, отож можна говорити про постійний взаємозв'язок психічних і культуральних чинників. Криза батьківства стала настільки всеохопною, що сучасне суспільство окреслюється назвою «суспільство безбатченків», абсолютиація чоловічого образу і прагнення до знищення сексуальної відмінности — ці фактори є серйозною загрозою для процесу ідентифікації особистости, в тому числі — і для сексуальної ідентифікації».).

> VIII. ДЕЯКІ РИСИ ЕМОЦІЙНОГО СТАНУ ГОМОСЕКСУАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТИ

Зазначимо передусім, що наведені нижче емоційні риси, стосуються не тільки осіб з гомосексуальними схильностями, але й осіб незрілих, які затрималися у своєму психосексуальному розвитку у періоді дитинства або ж раннього дозрівання. Гомосексуальна схильність, пише Е. Фромм, — це фіяско союзу протилежних полюсів {чоловіка і жінки), і тому гомосексуаліст страждає на вічну самотність, — те ж саме відчуває й пересічний гетеросексуаліст, який не вміє любити (99).
1. Гомосексуалізм — підкреслюють чимало дослідників даного психічного явища — є одним із виявів затримки психосексуального розвитку. Існують також инші форми затримки психосексуального розвитку, обговорення яких виходить за рамки даної праці. Суть гомосексуалізму — це «вічний і повний неспокою пошук» взірця для власної ідентифікації як чоловіка чи жінки. Фрейд стверджував, що гомосексуаліст кохається в хлопцеві, бо кохає хлопця в собі (100). Схильність до хлопців у гомосексуалістів — це не тільки вияв затримки психосексуального розвитку, але й сила, що стримує Цей розвиток (101). Едмунд Берглер, відомий дослідник гомосексуалізму, який водночас має великий досвід праці з гомосексуалістами, стверджує, що не зустрів жодного гомосексуаліста, який був би добре сформованою і розвинутою гармонійною особистістю. Особистість кожного гомосексуаліста позначена несвідомою потребою мазохістського страждання та несвідомим почуттям провини (102). Той-таки дослідник стверджує, що особи з глибокою гомосексуальною схильністю — це окрема група людей, яка має свої специфічні риси, більшою чи меншою мірою усвідомлюючи це.
2. Особи, травмовані на гомосексуальному ∂рунті, нерідко коливаються між емоційною ейфорією і станом
пригнічености й депресії. Емоційна ж нестабільність пов'язана з емоційною незрілістю. Нові гомосексуальні «знайомства» викликають зазвичай стан великої почуттєвої ейфорії, але тільки до моменту чергового розчарування і обману в «найкращих почуттях». В осіб, що не прагнуть подолати гомосексуальну схильність, стани депресії і смутку переважно не минають з віком.
Гомосексуальне середовище — немовби для заперечення тенденції до смутку і пригнічености — назвало себе англійським словом «gey» — веселий.
3. Людська сексуальність — дуже гнучка річ і набуває таких рис, якими наділена сама особистість. В осіб
гомосексуальних сексуальна поведінка виражає не так віддавання себе иншому, самопосвяту і передачу почуттів, як радше є пошуком себе самого в иншому. Саме тому гомосексуальна поведінка позначена особливим зосередженням на генітальності і частіше, аніж гетеросексуальна, трактує иншу людину як інструмент чи знаряддя для сексуальних відчуттів. Таке «інструментальне» трактування ближніх гомосексуалістами виражається в компульсивному пошуку генітального співжиття з багатьма партнерами. Особливо це стосується чоловічого гомосексуалізму. Власне такий, сповнений неспокою і певної маніякальності, пошук себе в иншому, у поєднанні з певною емоційною і духовною зачерствілістю, призводять до того, що деякі гомосексуальні особи не відчувають жодних викидів сумління, втягуючи у гомосексуальні стосунки молодих людей.
4. Брак вразливости сумління в активних гомосексуалістів нерідко поєднується з «хворобливим почуттям провини» (103). Особливо це стосується осіб, які з дитинства виховувалися у релігійній атмосфері і зустрічалися з дуже негативною оцінкою не тільки власне поведінки, але й будь-яких виявів гомосексуальної схильносте і бажань. Хворобливе почуття провини стає нерідко джерелом постійного неприйняття і відкидання самого себе. Одним із виявів хворобливого почуття провини є мазохізм, який наказує знаходити втіху в стражданні, упокоренні і відчутті себе жертвою (104). Иншим виявом хворобливого почуття провини у таких гомосексуалістів може бути «зовнішній аскетизм», що випливає з необхідности заглушити почуття провини, пов'язаного із сексуальними прагненнями і вчинками (105). Такий «аскетизм» нерідко поєднується з «релігійним егоцентризмом». Релігійне життя асоціюється зі злом, з почуттям нікчемности і фатального осудження, з нездатністю чинити добро, з погордою щодо самого себе (106) і щодо инших. З релігійного егоцентризму народжується ідея Бога — розгніваного й невблаганного, — завдання якого полягає у тому, щоб залякувати і карати. Оскільки багатьох гомосексуалістів таке переживання релігійности дуже обтяжує, вони прагнуть зірвати з будь-якими його виявами. Відрив від релігійного коріння дитинства породжує лише ще більшу емоційну й духовну кризу. Инші, в свою чергу, які не вміють чи не бажають поривати зі своїм релігійним корінням, легко потрапляють у «релігійний автоматизм», який, шляхом механічного виконання різних жестів, ритуалів і «релігійних обов'язків», слугує передусім для заспокоєння власного нечистого сумління. Важливим елементом душпастирської допомоги гомосексуалістам буде спроба навернення їх до автентичної глибокої релігійности, яка може стати для них джерелом глибокої мотивації в боротьбі зі собою і прагненні подолати й вилікувати свої «травми».
5. Ще однією характерною рисою гомосексуальної емоційности є нерідко вимушена, невротична агресія, яка чи не кожну людину ідентифікує із загрозою, пережитою в дитинстві. Така агресія часто набуває вигляду т. зв. «пасивної агресії», яка виявляється винятково у внутрішніх переживаннях ворожнечі і неприязні. Однак, «пасивна агресія», після того, як переступає певний поріг інтенсивности, переходить в агресію активну й дієву, яка знаходить вираження у вчинках і словах. Пасивна агресія в гомосексуальних осіб часто виявляється у ставленні до жінок, а також в ситуації зради гомосексуального партнера (107). У «зрадженого» гомосексуаліста нерідко виходять назовні ірраціональні і раптові ревнощі, прагнення помсти й реваншу. Такі почуття часто роблять тривалу позначку на емоційності гомосексуальних осіб (108).
6. Гомосексуаліст, з одного боку, найчастіше несвідомо, приймає позицію «збирача несправедливости». Він підсвідомо провокує ситуації, які дають йому нагоду почуватися «жертвою», бути відкинутим і упокореним (109). Така позиція є, проте, лише однією стороною медалі. Та ж особа, після того, як переступає певну межу психічного опору, несвідомо переходить «на инший бік» і зі «скривдженої» жертви перетворюється на кривдника. Найочевиднішим це є в ситуаціях, коли однією з важливих причин гомосексуалізму було гомосексуальне розбещення в дитинстві або в період дозрівання. Як показує досвід, жертви гомосексуальної кривди нерідко самі з часом перетворюються на кривдників, якщо не намагаються вилікувати свою травму. Гомосексуальна особа повинна, отже, бути пильною, щоб із жертви не перетворитися на кривдника.
7. Одним з найболісніших емоційних моментів гомосексуального досвіду є самотність. Щоб подолати його, заспокоїти емоційно-сексуальний голод, гомосексуалісти найчастіше вдаються до пошуку нових партнерів. У Сполучених Штатах половина опитаних гомосексуалістів білої раси (віком до 37 років) зізнаються, що мали принаймні п'ятсот різних сексуальних партнерів (110). Численність гомосексуальних партнерів не тільки не знищує самотности, а навпаки, — стає постійним джерелом її поглиблення. Всупереч тому, що стверджують иноді самі гомосексуалісти, в цьому середовищі існує гостре суперництво за щораз молодших партнерів.
Ось уривок зі щоденника гомосексуаліста, який відкриває деякі вищеописані риси його емоційного стану. Домінуючим почуттям цього уривку є досвід самотности: «Клята самотність! Повернувся з Варшави цілком розбитим. Без кінця запитую себе: чому? Не спадає на думку жодне логічне пояснення, крім одного —я сам винен у своїй поразці, і причина гніздиться десь у мені.
Кшись бавився мною лише для того, щоб зрештою упокорити і принизити мене. Себастьян не витримав зі мною навіть року. Кожен відцурається мене, бо, очевидно, є в мені щось таке, що заздалегідь ставить мене в програшну ситуацію (...) Не хотілося з ніким зустрічатися, не хотілося з ніким розмовляти, крім Кшися. Инші? Нащо мені ті инші, як инші могли б мені допомогти? (...) Мені й раніше доводилось страждати: тоді, коли батько вигнав мене з дому, коли не вдалося після студій залишитися в Кракові, коли померла кохана мама. Але те, що я пережив після повернення з Варшави, — це був якийсь невимовний кошмар! Я нудився, страждав, проклинав (...) Прокляттям для мене стали неділі і вільні суботи... Коли надворі зробилося сіро, цілком так, як в моїй душі, і довелося припинити навіть прогулянки, — повертався додому і вмикав телевізор. Тиша і пустка, яка наставала в ту ж хвилину, коли я вимикав «ящик», приголомшувала. Вона не дозволяла заснути, хоча я робив усе, що міг, щоби змусити організм слухатися. Почав вживати ліки. Це виснажило мене до краю (...) Почувався як нулик без палички, як маленьке ніщо, що зависло у космічній порожнечі... Як жити зі всеперемагаючим почуттям власної ницости, нікчемности, глупоти і беззмістовности існування? Власне тоді почалися думки про самогубство» (111). Болісне почуття самотности призводить до того, що гомосексуаліст невтомно шукає «иншого» — не для того, щоб повірити і довіритися йому, прийняти його й подарувати себе, а радше для того, щоб втамувати біль самотности. Тому пошук партнера у гомосексуальних зв'язках скидається радше на «затримку себе біля когось», аніж на взаємну довіру один до одного.
8. На закінчення цієї короткої характеристики емоційного стану гомосексуальних осіб слід, однак, виразно підкреслити, що затримка в психосексуальному розвитку зовсім не обов'язково свідчить про їх меншу суспільну зрілість (112). їхнє «функціюнування» у суспільстві в більшості випадків не спричиняє труднощів. Тому спроби суспільної дискримінації гомосексуальних осіб тільки з огляду на їх орієнтацію були б несправедливими й образливими. Проблема суспільного функціюнування гомосексуальної особи може виникнути лише тоді, коли вона (ця особа) захотіла б використати суспільну функцію для реалізації своєї схильности. Гомосексуальна схильність повинна трактуватися як справа дуже особиста, яка не може мати жодного впливу на виконання суспільних функцій. Але щоб це стало можливим, гомосексуальна особа повинна цілковито опанувати свою проблему і своєю сексуальною поведінкою не породжувати неспокою.

[о.Олег]

Юзеф Августин "Зцілення зраненої любови" (християнський погляд на гомосексуалізм).
3>

IX. ЦЕРКВА І ГОМОСЕКСУАЛІЗМ
Разом із зміною погляду медицини й законодавства, здійснювалися спроби змінити ставлення до гомосексуалізму релігійних осередків різних віровизнань. Чимало Церков та инших релігійних інституцій почали організовувати душпастирську опіку над гомосексуалістами. Виникло чимало релігійних спільнот, що мали на меті повернення гомосексуалістам почуття особистої гідности і їх суспільну інтеграцію (113). Метою діяльности деяких релігійних організацій була також зміна підходу церковної єрархії, як і самого богослов'я, до гомосексуалізму.
Рівно ж у лоні Церкви виникла тенденція, під впливом лобістських груп з різними назвами і різного масштабу, які намагаються подати себе виразниками інтересів усіх гомосексуальних осіб, що є католиками (...) Водночас, у деяких країнах здійснюються спроби маніпулювання Церквою, подекуди навіть за підтримки священиків, з метою внесення змін до цивільного законодавства. Така діяльність має метою пристосування законодавства до поглядів лобістських груп, на думку яких, гомосексуалізм є явищем принаймні нешкідливим, якщо не цілком позитивним (114).
Яскравим прикладом такого підходу може бути відома книжка американського єзуїта Джона МакНейла під назвою «Церква і гомосексуалізм». Хоч і з певними труднощами, ця книжка, однак, побачила світ, отримавши дозвіл зі сторони керівництва ордену. Після публікації швидко здобула розголос і була перекладена на чимало мов. МакНейл у своїй книжці зазначав, серед иншого, що можуть існувати гомосексуальні відносини, позитивні з моральної точки зору, а саме: тоді, коли спираються на конструктивний альтруїзм, а не на деструктивний егоїзм. Накреслені ним тези згодом отримали розвиток у творах инших авторів (115), які знайшли щілину у декларації Конгрегації у справах доктрини і віри «Persona humana» (116), що з'явилася майже одночасно з книжкою МакНейла. Вони {автори) заявили, що, якщо декларація Конгрегації у справах доктрини і віри говорить про «внутрішню невпорядкованість актів», не висловлюючись про власне схильність {гомосексуальну), це означає, що власне схильність можна визнати позитивною. Якщо ж предиспозиція {схильність) є позитивною, то в деяких випадках позитивними є рівно ж акти, що випливають з неї (117). У своїх пізніших висловлюваннях Апостольська Столиця відгородилася від такого типу роздумувань, уточнивши, що «особлива схильність гомосексуальної особи, хоч сама по собі не є гріхом, однак породжує більшу чи меншу схильність до вчинків, внутрішньо негативних з моральної точки зору. З огляду на це вже саму схильність слід вважати за об'єктивно невпорядковану» (118).
«Лист про пастирську опіку над гомосексуалістами» містить доволі суворий осуд тих католиків, які, ставши на бік середовищ геїв, намагаються «маніпулювати Церквою» з метою захисту інтересів гомосексуального руху: «Насправді більшість прихильників складають люди, які або ігнорують вчення Церкви, або ж бажають якимось чином змінити його. Чиняться спроби збирати під егідою католицизму людей, які зовсім не мають наміру порвати з гомосексуальною поведінкою» (119). Згаданий документ викриває також тактику прихильників гомосексуального руху, яка полягає у звинуваченні й апелюванні до почуття провини: «Однією із застосовуваних тактик є висловлювання, шляхом акцій протесту, що будь-яка критика чи застереження щодо гомосексуальних осіб, їх діяльности, стилю життя є виключно формою несправедливої дискримінації» (120). «Лист про пастирську опіку над гомосексуалістами» недвозначно і рішуче стверджує, що в питанні гомосексуалізму позиція Церкви не підлягає змінам ані під тиском цивільного законодавства, ані миттєвої моди (121). Окрім такої рішучої позиції, що захищає моральні засади, Церква також вимагає від священиків, вихователів і богословів, щоб вони представляли проблематику гомосексуалізму дуже виважено й розсудливо. Захист засад зовсім не означає суворости щодо гомосексуальних осіб (122).
У своїй моральній оцінці гомосексуальної поведінки Церква опирається на людський розум, освячений вірою і керований свідомим наміром сповнення волі Бога як нашого Отця (123). Християнське моральне розв'язання гомосексуальної проблематики знаходить підтвердження у надійних висновках науки про людину (...) Церква спроможна не тільки черпати знання з наукових відкриттів, але й піти ще далі; адже вона переконана, що її візія, більш цілісна, шанує реальну складність людської особи (124). Так, у своїй моральній оцінці такого складного явища, яким є гомосексуалізм, Церква залишається «традиційнсю», оскільки сягає великої традиції Старого і Нового Завіту, але водночас «сучасною», оскільки бере до уваги останні відкриття науки про людину. Церква заохочує душпастирів, які стикаються у своїй праці з гомосексуальною проблематикою, не тільки до «чесної і богословсько виваженої рефлексії» над даною проблематикою, але й до уважного вивчення сучасних досягнень науки про людину в цій сфері (125).

Зауважимо також, що характерною рисою християнської моральної оцінки явища гомосексуалізму є те, що вона ∂рунтується на цілісному баченні людської особи, яка у своєму духовному і тілесному вимірі була створена Богом і завдяки Його ласці покликана до участи в успадкуванні життя вічного (126). Різниця в моральній оцінці гомосексуалізму, яка спостерігається між вченням Церкви і середовищами геїв, що посилаються на медичні й політичні декларації, випливає не з вищезгаданих сучасних досягнень науки про людину, а радше з різниці засад — антропологічних і релігійних.
X. ГОМОСЕКСУАЛІЗМ У БІБЛІЇ
«Лист про пастирську опіку над гомосексуалістами» розмірковує над причинами того сум'яття, яке постало серед деяких католицьких душпастирів і вірних з приводу моральної оцінки гомосексуальної схильности й поведінки. Серед причин передусім називають нову екзегезу Святого Письма, згідно з якою в Біблії нічого не говориться на тему гомосексуалізму або ж навіть міститься його мовчазне схвалення (127), зрештою, подаються вказівки, настільки умовні з культурологічно-історичного погляду, що не можуть бути застосовані до сучасного життя (128). Деякі коментатори ідуть ще дальше, твердячи про гомосексуальну схильність, і навіть поведінку деяких біблійних постатей, які — на їх думку — є біблійним підтвердженням гомосексуальної схильности і вчинків, що випливають з цього. Класичним прикладом такої начебто гомосексуальної приязні міг би бути зв'язок Давида з Йонафаном (2 Сам. 1, 26). Вчення Церкви рішуче заперечує притягнуту «за вуха» біблійну інтерпретацію, стверджуючи, що «такіуявлення, засадничо помилкові і перекручені, вимагають особливої обережности» (130).
І Старий, і Новий Завіт представляють гомосексуалізм як особливо небезпечне «збочення», оскільки гомосексуальна субкультура часто поєднувалась із культом поганських богів чоловічого роду (131). У жодній иншій культурі світу гомосексуалізм не трактовано з такою відразою, як власне в західній іудео-християнській культурі (132). Це відображає ставлення Біблії до даного явища. Ані іслам, ані індуїзм не трактували його як табу. Первісні народи, як наприклад, ескімоси, малайзійці чи індіянці Північної Америки прийняли гомосексуалізм без значних труднощів. Стародавні греки зробили з нього інституцію (133: В Атенах, Спарті, Фівах та инших містах Стародавньої Греції гомосексуалізм вважали одним зі шляхів, яким молодий чоловік досягав цілковитої зрілости. Йшлося, однак, передусім про духовний та емоційний зв'язок двох чоловіків, тоді як тілесний зв'язок перебував на другому плані). В инших культурах гомосексуаліста вважали «шаманом» або ж святим, і ніколи — злочинцем (134: Загальну характеристику гомосексульної поведінки подає св. Августин у своїй «Сповіді»: «Гріхи проти природи, як ті, що їх чинили содоміти, всюди і завжди заслуговують на осуд і покарання. Навіть якби їх чинили усі люди, — усі силою Божого права визнавалися б однаково злочинними. Бог бо не створив людей для того, щоб послуговувались один одним таким чином» (св. Августин, «Сповідь», книга 3, №8).). І хоча різні біблійні книги були написані в дуже різному культурному, суспільному й навіть моральному контексті, та однак ці книги виразним чином відзначаються внутрішньою спільністю, коли йдеться про погляд на гомосексуальну поведінку (135). Тому сучасна оцінка Церквою гомосексуальної поведінки опирається не лише на окремі думки, з яких можна було б вивести суперечливі богословські аргументи, але радше на стійкий фундамент незмінного біблійного свідчення.
Важливу роль у ставленні Церкви до гомосексуалізму відіграє не тільки власне біблійна оцінка даного явища, але й «біблійна антропологія». Частиною цієї антропології є покликання людини відображати, у комплементарності статей, внутрішню єдність Творця. Люди реалізують це завдання винятковим чином, коли співпрацюють з Ним, продовжуючи життя шляхом взаємного віддання один одному в любови (136). У Біблії є кілька важливих текстів, які містять дуже виразний і чіткий осуд гомосексуальної поведінки.
1. Першим з них є опис знищення Содому: «Коли обидва ангели прийшли надвечір у Содом, Лот сидів коло міських воріт. Як тільки Лот їх побачив, встав їм навстрічу, вклонився лицем до землі, і мовив: "Прошу ж вас, люди добрі, заверніть у дім вашого слуги та заночуйте, помивши собі ноги; а раненько встанете й підете далі в дорогу свою". Та вони відповіли: "Ні, ми переночуємо на майдані". Однак він дуже наполягав на них, і вони завернули до нього та увійшли в його дім. А він зробив їм гостину, напікши опрісноків, і вони попоїли. Ще вони не лягли, як міські чоловіки, содомські люди, від молодого до старого, увесь {без вийнятку) народ, обступили дім, і стали гукати до Лота та й казали: "Де люди, що прийшли до тебе цієї ночі? Виведи їх до нас, хочемо їх спізнати!" Лот же вийшов до них до входу й, зачинивши за собою двері, мовив: "Брати мої, не робіть, прошу, лиха!" А ці відказали: "Геть звідсіля! Прийшов не знати звідки, щоб жити як чужинець, і хоче суд судити. Ось і навчимо тебе більше, ніж їх! " І стали налягати вельми на чоловіка, себто на Лота, і підступили, щоб висадити двері. Тоді мужі простягли руки, втягли Лота до себе в хату й зачинили двері; людей же, що були під дверима, від найменшого до найбільшого, вдарили сліпотою, і вони марно намагалися знайти двері.
Тоді мужі промовили до Лота: "Хто тут іще з твоїх? Зять, сини, дочки, хто б не був з твоїх у місті, виведи їх з цього місця; бо ми зруйнуємо це місце, тому що великі скарги знялися проти них перед Господом, і Господь послав нас, щоб їх вигубити". Лот вийшов і промовив до своїх (майбутніх) зятів, які мали взяти його дочок, кажучи: "Вставайте, виходіте з цього місця, бо Господь хоче зруйнувати це місто ". Та його зятям здавалося, що він жартує.
Коли ж займалося на світання, ангели заходилися квапити Лота, кажучи: "Вставай, бери свою жінку та обох дочок, що тут з тобою, щоб не загинути тобі, як упаде на місто кара ".
І сталось, коли Бог руйнував міста округи, згадав він про Авраама й вислав Лота споміж згарищ, як руйнував ті міста, що в них жив Лот» (Бт. 19, 1-15. 29).
Покарання Содому у контексті гомосексуальної поведінки її мешканців спричинилося до того, що в історії християнської моральности «гомосексуальні гріхи» називали «содомськими гріхами». Філон Олександрійський є імовірно першим автором, який виразно поєднує гріх Содому з гомосексуальною практикою (137).
І хоча чимало сучасних коментаторів і екзегетів, посилаючись на відмінність суспільного, культурного, релігійного й морального контексту, остерігаються вбачати у цьому тексті осуд гомосексуальної поведінки (138), та однак вчення Церкви виразно стверджує: не можна мати жодного сумніву щодо морального осуду гомосексуальних стосунків (139).
2. У Книзі Левіт серед багатьох проступків, що могли б виключити ізраїліта з приналежности до вибраного народу, цілком однозначно згадується також гомосексуалізм: «З чоловіком не сходитимешся, як сходишся з жінкою: це гидота» (Лев. 18, 22). «Коли чоловік зійдеться з чоловіком так, як з жінкою, обидва вчинили гидоту; смертю мусять їх покарати, кров їхня на них» (Лев. 20, 13). «Не робіть так, як робиться в Єгипетській землі, де ви жили, і як водиться в Ханаан-землі, куди вас веду, не робіть, і за їхніми законами не живіть» (Лев. 18, 3).
Такий гострий осуд Книгою Левіт гомосексуалізму пояснюється не тільки «власне моральною поведінкою», скільки радше релігійним відгородженням від «поганських культур», серед яких довелося жити Ізраїлітам: «Не скверніться нічим цим; бо тим усім осквернилися народи, що оце виганяю з-перед вас» (Лев. 18, 24) «Тож допильновуйте моїх заповідей, щоб не виконували якогось з отих мерзенних звичаїв та щоб не осквернились ними: я - Господь, Бог ваш» (Лев. 18, 30)
Слово «мерзенний» (toevah) у єврейській Біблії вживається щодо ідолопоклонства, культової проституції, магії, ворожіння, а подекуди також більш узагальнено. Завжди, однак, воно передає величезну відразу до явища, про яке йдеться (140). Іудаїзм рішучим чином противиться гомосексуальній поведінці, називаючи її «мерзенною» не тільки з огляду культової і ритуальної чистоти, але й тому, що в гомосексуалізм вписується безплідність — брак життя. Іудаїзм підтримує все, що зміцнює життя, і протиставляється або відкидає все, що представляє смерть (141). Безплідність гомосексуальної поведінки іудаїзм співставляє зі смертю.
3. Апостол Павло у своєму повчанні однозначно посилається на Книгу Левіт і серед багатьох грішних вчинків, які виключають людину з Царства Божого, поміщає також гомосексуальну поведінку: «Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники (...) царства Божого не успадкують» (1 Кор. 6, 9-Ю).
У Посланні до Римлян Апостол Народів подає гомосексуальну поведінку як приклад засліплення, куди людство потрапило в результаті того, що відкинуло Бога й віддалося ідолопоклонству: «Бо, пізнавши Бога, не як Бога прославляли або дякували, але осуєтились у своїх мудруваннях, і притемнилося їхнє нерозумне серце. Заявляючи, що вони мудрі, стали дурними (...) Тому й передав їх Бог за похотями їхнього серця на нечистоту, щоб вони самі сквернили власні тіла між собою. Вони замінили Божу правду на неправду і честь віддавали і служили творінню (...) За це ж і видав їх Бог пристрастям ганебним, бо їхні жінки змінили природні вживання на протиприродні; так само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках, і приймаючи на собі самих належну плату свого блуду» (Рм. 1, 21-27)
Попри те, що в Біблії прослідковується розвиток ставлення до деяких моральних проблем (наприклад, моногамії, нерозривности подружнього зв'язку), щодо оцінки гомосексуальної поведінки від самого початку існує рішуче неприйняття і послідовне осудження.
XI. МОРАЛЬНА ОЦІНКА ГОМОСЕКСУАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ
Даючи моральну оцінку гомосексуальній поведінці, необхідно розрізняти предиспозщію, тобто гомосексуальну схильність, і гомосексуальні вчинки (...) Особлива схильність особи до гомосексуалізму, хоч сама по собі не є гріхом, та однак породжує більшу чи меншу схильність до глибоко негативних, з морального погляду, вчинків. Тому вже власне схильність мусить вважатися об'єктивно невпорядкованою (142).
Предиспозиція або схильність зазвичай виникає не з провини конкретної особи, оскільки найчастіше є наслідком травми, винесеної з дитинства або періоду дозрівання. Такі особи не обирають своєї гомосексуальної форми; для більшости з них вона становить важкий досвід (143). Церква не тільки не засуджує осіб з гомосексуальною схильністю, але й стверджує, що на них слід зважати, трактувати їх зі співчуттям і делікатністю. Слід уникати щодо них будь-яких ознак неслушної дискримінації (144).
Відсутність відповідальносте за саме існування гомосексуальної схильносте зовсім не позбавляє від відповідальносте за неї. Лист Конгрегації у справах доктрини і віри зазначає, що гомосексуальна особа — не відчуваючи себе винною за власне схильність — повинна, однак, свою гомосексуальну орієнтацію визнати «об'єктивно невпорядкованою». «Об'єктивна невпорядкованість» гомосексуальної схильности полягає у тому, що вона розходиться із прагненням до комплементарного поєднання з особою протилежної статі, метою якої є не тільки вираження любови, але й дар нового життя. Безплідність гомосексуальних актів суттєвим чином перекреслює значення, сенс і доцільність людської статевости, якою вона була в Божому плані. Захист осіб з гомосексуальними схильностями у жодному випадку не може провадити до твердження, що гомосексуальна предиспозиція не є морально невпорядкованою (145). Адже, якщо прийняти, що сама схильність не є негативною, то, як наслідок, і гомосексуальна активність не повинна визнаватися негативною.
Моральні засади для оцінки гомосексуальних актів є для Церкви чіткими й однозначними: Традиція, спираючись на Святе Письмо, що представляє гомосексуалізм як серйозну зіпсутість, завжди проголошувала, що «акти гомосексуалізму за самою своєю внутрішньою природою є невпорядкованими» (146). Вони суперечать природному законові і виключають зі статевого акту дар життя. Вони не виникають із правдивого чуттєвого і сексуального взаємодоповнення. У жодному випадку вони не можуть бути виправдані (147). Лист Конгрегації у справах доктрини і віри, як бачимо, обґрунтовує різко негативну моральну оцінку гомосексуальних актів: «Вибір сексуальної активности з особою тієї ж статі рівнозначний тому, щоб перекреслити багатий символізм і значення людської статевости, не кажучи вже про мету і задум Творця щодо неї. Гомосексуальна активність не є вираженням взаємного зв'язку, здатного передати життя, а тому заперечує покликання до існування, що переживається у формі віддавання себе, яке, згідно з Євангелієм, становить суть християнського життя» (148).
Після резолюції парламенту Європейського Союзу на тему гомосексуалізму Папа Йоан Павло II цілком однозначно підтвердив попередню позицію Церкви в цій справі. «Резолюція, — сказав Папа, — домагається правового визнання морального безладдя (...) Морально неприпустимим є надання правової санкції гомосексуальній практиці (...) Парламент неправовим чином надав правової вартости збоченій поведінці, що суперечить Божому плану». Святіший Отець зазначив рівно ж, що «не може становити справжньої родини зв'язок двох чоловіків чи двох жінок, а тим більше не можна визнавати за такими зв 'язками права на усиновлення осиротілих дітей. Таким дітям завдається серйозної кривди, оскільки в такій "прийомній родині" вони не знайдуть ані тата, ані матері, а "двох татів"або "двохмам", і висловив надію, що парламенти європейських країн знайдуть мужність дистанціюватися від такої пропозиції і (...) захистять родину» (149: У «Листі до родин» Іван Павло II також пише: «Чоловік і жінка взаємно творять спільноту на ціле життя, скеровану за природою своєю на благо подружжя та народження і виховання нащадків. Тільки такий зв'язок суспільство може вважати і підтверджувати як «подружній». Не можуть вважатися подружжям инші між-людські зв 'язки, що не відповідають цим умовам, хоча в наш час й існують такі тенденції, дуже загрозливі для майбутнього родини і суспільства».).
Ще одне твердження вчення Церкви заохочує до чіткого висловлення моральної оцінки гомосексуальної поведінки: «Не можна послуговуватись жодним душпастирським методом чи міркуванням, яке б морально виправдовувало {гомосексуалістів), і визнавало б гомосексуальну практику узгодженою із ситуацією, в якій перебувають ці люди, оскільки, з огляду на об'єктивний моральний порядок, гомосексуальні стосунки — це дії, позбавлені необхідного і суттєвого впорядкування» (150).
Настільки недвозначна й рішуча моральна оцінка гомосексуальних актів стосується об'єктивного порядку. Така «об'єктивна» оцінка в кожному окремому випадку мусить застосовуватися індивідуально. Вчення Церкви, даючи однозначну об'єктивну оцінку гомосексуальній поведінці, одночасно заохочує до надзвичайної пильности і розважливости у засудженні суб'єктивної відповідальности (151). У цій справі необхідно послатися на мудрість моральної традиції Церкви, яка остерігає перед узагальненням в осуді індивідуальних випадків. Адже в певному випадку могли існувати колись або й продовжують існувати обставини, які зменшують чи навіть звільняють особу від провини (152). Провина в моральних категоріях завжди пов'язана не тільки з об'єктивним злом, але й із актуальним усвідомленням цього зла і з добровільною його реалізацією.
У контакті з особами, травмованими на ґрунті гомосексуалізму, важливо вказати на піклування Церкви про «справедливу суб'єктивну оцінку» в кожному окремому випадку. Адже чимало осіб почуваються винними за саму гомосексуальну схильність, якої не тільки не прагнуть, але й категорично не приймають в собі і якої бажали б позбутися за будь-яку ціну. Така «суб'єктивна моральна оцінка» — особливо важлива тоді, коли стосується молодих людей і дітей, які стали предметом гомосексуальнх зловживань зі сторони дорослих. Адже трапляється, душпастирі або вихователі закликають до «закриття болісної справи гомосексуальної кривди» шляхом сповіді. Моральна відповідальність за вчинки, з якими не пов'язана жодна особиста провина, а тільки моральна кривда, не тільки не допомагає молодій людині подолати травму, а. навпаки, — перешкоджає їй у цьому.
У випадку труднощів у суб'єктивній моральній оцінці слід звернутися до розсудливого духовного наставника, який не тільки дасть змогу належним чином оцінити Моральну відповідальність за конкретну поведінку, але й допоможе подолати побоювання і страхи сумління.
Лист Конгрегації у справах доктрини і віри навчає, що слід брати до уваги не лише ті обставини, які можуть зменшити особисту відповідальність, але й ті, що можуть її збільшити (153).
У кожному сексуальному вчинку береться до уваги не тільки «особиста» чистота, але й «кривда», якої можна завдати ближньому власною невпорядкованою сексуальною поведінкою. Це стосується, зокрема, мож-ливости завдати кривди дітям або молоді зі сторони дорослих гомосексуалістів. Добровільні сексуальні зловживання щодо дитини або молодої людини у період дозрівання слід затаврувати як ознаку важкої моральної провини як супроти чистоти, так і супроти любови до ближнього. Розбещення дитини становить велику, невиправну, кривду, яка лягає важким тягарем на сумління того, хто користується несвідомістю і безпорадністю дитини (154).
У спробах належно оцінити суб'єктивну моральну відповідальність особи з гомосексуальними схильностями слід остерігатися безпідставного і принизливого припущення, що гомосексуальна поведінка особи завжди й цілковито підлягала примусові, і тому не містить в собі провини (155). І хоча часто гомосексуальні схильності суб'єктивно видаються непереборними, та однак в кожній людині слід визнати й допомогти їй відкрити первісну свободу, яка характеризує людську особу і надає їй особливої гідности (156). Як і всі инші люди, особи з гомосексуальною схильністю можуть прагнути до утримання від гомосексуальної активности завдяки своїй людській свободі, освяченій Божою ласкою. Ціла Традиція Церкви дотримується засади, що особи, наділені настільки сильною гомосексуальною тенденцією, що не можуть утворити подружнього зв'язку, повинні утримуватись від будь-якої генітальної активности, — так само, як цього очікується від гетеросексуальних осіб, що живуть в целібаті (157). Під час прямування цих осіб до такого стану вихователі й духовні наставники мусять бути надзвичайно терплячими, зокрема щодо осіб, які провадили активне гомосексуальне життя. Адже виразне нагадування засад, якими Церква завжди керувалася в оцінці гомосексуальних вчинків, не означає в жодний спосіб якої-будь суворости чи браку розуміння щодо людей, травмованих на цьому ґрунті. Усі висловлювання вчення Церкви на тему гомосексуалізму, які з'явилися останніми роками, характеризуються дуже екзистенційним, можна сказати, дуже людяним підходом до проблеми. Вони не тільки містять моральну оцінку гомосексуальної позиції і поведінки, але й виражають співчуття і виходять назустріч цим людям із доброзичливою допомогою. Також рішуче засуджують будь-які акти дискримінації щодо гомосексуалістів. Слід жалкувати, що гомосексуальні особи були і залишаються предметом злостивих висловлювань і актів насилля. Така поведінка, — стверджує Конгрегація у справах доктрини і віри, — заслуговує на осуд зі сторони пастирів Церкви, незалежно від того, де вона має місце. Адже вона свідчить про брак поваги до инших людей, яка належить до фундаментальних засад, що на них спирається здорова громадянська спільнота (158).
Здійснюючи душпастирське служіння, слід сприймати гомосексуалістів з розсудливою лагідністю і прищеплювали їм надію, що колись їм вдасться подолати свої труднощі і своє суспільне відчуження (159).
XII. ТЕРАПЕВТИЧНА ДОПОМОГА
Гомосексуальна особа, як, зрештою, будь-яка людська істота, потребує терапевтичної допомоги, до того ж — одночасно на різних рівнях (160). Якщо це необхідно, слід довіритися медичній і психологічній допомозі зі сторони людей свідомих, які з пошаною ставляться до того, чого навчає Церква (161). Вказівки Папської Ради у справах сім'ї на тему сексуального виховання висловлюють переконання, що терапія гомосексуальних осіб, з урахуванням їхньої ситуації, у багатьох випадках, особливо тоді, коли гомосексуальна практика не набула ще структурної форми, може принести велику користь (162).
1. Правдиве прагнення психосексуальної зрілости
Першою засадою у прагненні до подолання гомосексуальної схильности є правдиве прагнення поборотися за власну емоційно-сексуальну зрілість. Не йдеться, однак, лише про декларацію, а про живе, екзистенційне прагнення, поєднане із працею і зусиллями. Гомосексуалізм — це проблема, яку, якщо вона вже з 'явилася, слід розв 'язувати — як наставнику, так і вихованцеві — у цілковитій об'єктивності (163). Слід шукати способу подолання проблеми навіть тоді, коли вона видається дуже складною і болісною.
Щоб отримати користь від терапії, особа з гомосексуальною схильністю, мусить передусім подолати в собі внутрішній опір перед такою допомогою. Статистика свідчить, що тільки незначний відсоток гомосексуалістів справді шукає терапевтичної допомоги (164), адже терапія у сексуальній сфері — зазвичай дуже болісна. В процесі лікування виходять назовні нагромаджені (иноді упродовж багатьох років) негативні емоції: почуття провини, страх за себе і власне майбутнє, комплекс неповноцінности, ненависть до себе, агресія щодо инших. Процес лікування вимагає багатьох зречень. Травмована особа мусить дати відсіч усім цим негативним почуттям. «Як психотерапевту, мені довелося розмовляти з сотнями людей, — зізнається К. Мейснер. — / завжди я бачив те, що можна назвати опором. Тому кожен сеанс психотерапії я починаю із запитання, чи ця людина справді бажає змінитися, спираючись на мою допомогу. Допомога дає результат тоді, коли пацієнт "кров з носа", хоче бути собою. В ньому мусить визріти тверде рішення ступити на, часто дуже важкий, шлях саморозвитку» (165).
Важливим елементом особистого рішення досягти результату у терапії для подолання власної схильности до гомосексуалізму, є розірвання постійних зв'язків із середовищем геїв, що трактує гомосексуалізм як «альтернативну форму людського кохання» — таку ж нормальну, як і гетеросексуальність. І хоча товариське, так зване «клубне», життя гомосексуалістів, з однієї сторони, нерідко є пошуком взаєморозуміння, акцептації і взаємодопомоги перед лицем нетолерантности й суспільної зверхносте, та однак, з иншої сторони, воно є способом взаємного самоутвердження у власній гомосексуальній орієнтації і постійною нагодою до гомосексуальної поведінки. Особи, які прагнуть подолати ласну гомосексуальну схильність, не повинні замикайся у «гомосексуальних резерваціях», а бути відкритими до всіх людей і нав'язувати широкі контакти як з чоловіками, так і з жінками (166).
2. В чому полягає терапія гомосексуалізму?
Чимало терапевтів, з огляду на висновки Всесвітньої Організації Здоров'я, яка заявила, що сексуальна орієнтація не може розглядатися як розлад (167), під час праці з гомосексуальними особами прагнуть не так допомогти в подоланні їхньої орієнтації і сексуальної поведінки, як радше схилити їх до «остаточної акцеп-тації» власної сексуальної відмінности і заспокоїти їхнє «нечисте сумління». Такий тип терапії вважає основною проблемою не власне схильність та активне гомосексуальне життя, а відсутність акцептації — особистої і суспільної. Подібний шлях, однак, не провадить до зцілення гомосексуальної травми. Адже людина не має можливости, а також не має права самотужки визначати власну сексуальність. Вона може лише відкривати її, приймати і пристосовувати до неї своє життя. «Здорова сексуальність», що входила до Божого задуму, за своєю суттю скерована на протилежну стать, адже виражає, з однієї сторони, повне взаємовіддання, а з ин-шої — прагнення до народження нового життя.
3. Найважливіші елементи терапії
Одним з головних елементів терапії гомосексуальних осіб є надання їм відповідної інформації на тему суті людської сексуальности, щоб вони самі могли розрізняти, що в їх статевому житті є справді «нормальним», а що — «аномалією». Терапія, уникаючи будь-якої форми тиску або суворости, повинна з самого початку вказувати на «об'єктивну скерованість» людської сексуальности на подружжя, продовження в потомстві й дотримання християнської чистоти (168).
Гомосексуаліст може піддатися терапії і увійти в процес одужання тільки тоді, коли він розуміє проблему й переконаний, хоча б трішки, в необхідності такого лікування. У терапевтичному діялозі треба передусім окреслити проблему і визнати її двома сторонами як емоційно-сексуальну «травму», що вимагає допомоги. Розуміння й акцептація гомосексуальної схильности повинна, отже, поєднуватися з «активною» працею задля її зцілення.
Важливим елементом терапії є також «роздраматизування» власної гомосексуальної схильности, а воно досягається, серед иншого, шляхом вплетення її в суцільну мозаїку людських проблем, справ і цінностей. Терапія гомосексуальних осіб не може торкатися винятково сексуальної проблеми, вона стосується цілої людської істоти. Гомосексуальна проблема є лише виявом иншої фундаментальної проблеми, а саме — брак почуття особистої ідентичности як жінки чи чоловіка. Чимало гомосексуалістів страждають лише через те, що замикаються на своїй гомосексуальній травмовності. Такий погляд на себе призводить до поглиблення проблеми й утвердження негативного сприйняття себе і навколишнього світу. Гомосексуаліст, бажаючи подолати свою проблему, не може визначати себе під кутомсексуальної схильности, але мусить навчитися розглядати себе як особу, покликану до того, щоб приймати й давати любов. Гомосексуальна схильність натомість є перешкодою, яку слід подолати на шляху до любови. Чимало гомосексуалістів, які не акцептують своєї схильности, помиляються, вважаючи, що для инших людське кохання є простою і легкою справою.
Важливим завданням терапії є також надання допомоги гомосексуальній особі у відкритті джерел своєї травми. Пізнання джерел травми — в тому числі її генези — допомагає людині спокійніше переживати її. Усвідомлюючи причину своїх прагнень і психосексуальної реакції, гомосексуаліст припиняє безконечно дивуватися собі й почуватися відповідальним за схильність, яка від нього особисто не залежить. У більшості випадків натрапити на слід причини не так вже й важко. Для цього, однак, слід провести глибший емоційний аналіз особистих зв'язків з батьком і матір'ю, взаємовідносин батьків та емоційних зв'язків з однолітками в період дитинства і дозрівання, особливо — відносин з протилежною статтю. Коли важливим джерелом гомосексуальної схильности було розбещення в період дитинства чи дозрівання, необхідно також провести глибший аналіз цілого особистого сексуального досвіду.
Трапляються, однак, випадки, коли дуже важко однозначно вказати на справжні причини гомосексуальної схильности. У такій ситуації пошук її джерел слід проводити з великою обережністю. Терапевт радше супроводжуватиме пацієнта в його особистих пошуках. Зовнішнє і водночас директивне вказування на причину може більше перешкоджати, аніж допомагати. Висловання терапевтом власних думок і відчуттів мають сенс для пацієнта постільки, поскільки підтверджують те, що він сам переживає і відчуває.
4. Яку роль виконує терапевт?
Особа, яка бере участь у зціленні від гомосексуалізму, виконує передусім роль «свідка», який акцептує травмовану особу разом із її страхом, недовірою, почуттям провини і неповноцінности. У всій поведінці такого «терапевта-свідка», в його словах, жестах, у способі реагування травмована людина може відкрити безумовну акцептацію, любов, доброзичливість і повагу. І власне той імпульс акцептації, поваги і доброзичливосте, що його терапевт посилає людині, яка прагне подолати свою гомосексуальну травму, є обіцянкою того, що й вона так само може прийняти, акцептувати саму себе. Через відносини з терапевтом гомосексуаліст починає розуміти, що він не мусить боятися, не мусить соромитися самого себе, — так само, як «свідок» не боїться і не соромиться ані його особи, ні його проблем.
Терапія на першому етапі не може зосереджуватися на намаганні будь-що змінити вподобання і схильності гомосексуальної особи. Такі наміри терапевта могли б викликати опір і нехіть у пацієнта щодо його починань. Звідси випливає, що всі пояснення і висловлювання терапевта мають бути дуже зваженими, щоб не вразити гомосексуальної особи. Терапевт мусить дати їй рівно стільки інформації, скільки на даному етапі терапії вона здатна сприйняти. Якщо пацієнт не бажає погодитися із поясненнями терапевта, то подальший переказ інформації всупереч його волі був би для нього радше перешкодою, аніж допомогою. Терапевт, як зрештою будь-яка инша особа, не може давати людям готових рецептів і рішень на все життя, але радше спо-нукати їх до особистого пошуку. Пояснення чи думка терапевта є його розв'язанням проблеми «сьогодні». Тому вони не можуть містити догматичних тверджень, що затаврували б особу на ціле життя. Працюючи з такою особою, терапевт має «виймати» не тільки негативні сторони проблеми, але також скеровувати увагу на позитивні риси особистости, позиції і поведінки пацієнта. Гомосексуальна особа, яка вдивляється лише у свою схильність, часто не спроможна роздивитися й оцінити в собі те, що в очах инших людей є позитивним, і завдяки чому вона домоглася доброго ставлення до себе від них. Підкреслення позитивних сторін цілого життя і особистости пацієнта — особливо важливе тоді, коли він схильний впадати в розчарування або навіть — в депресію.
5. Чи гомосексуалізм піддається лікуванню?
Справжнє подолання власне гомосексуальної схиль-ности залежить від багатьох чинників: від особистої участи пацієнта, від глибини і сили його мотивації, від того, наскільки компетентною є допомога терапевта, від віку гомосексуальної особи — і, може найбільше, — від глибини закорінення сексуальної травми. У ситуаціях, коли — особливо в молодих людей — переважає радше суб'єктивний острах перед власною схильністю, аніж справжня тенденція, вихід з проблеми може бути відносно легким. Як показує досвід, поверхневі гомосексуальні схильності можуть зникати досить швидко, якщо їх не супроводжує активне гомосексуальне життя. Терапевтична допомога дає кращі результати тоді, коли приходить у період психосексуального дозрівання, або відразу ж після нього. Що раніше розпочинається терапія, то більше шансів у неї бути успішнішою і результативнішою. Тому також важливо говорити про гомосексуальні проблеми відверто і ясно, а водночас делікатно й відповідально, щоб тим самим заохотити тих, хто носить в собі більш чи менш видимі страхи або навіть правдиві гомосексуальні схильності, до пошуку терапевтичної допомоги.
Є, однак, чимало випадків, коли подолання справжньої гомосексуальної схильности виявляється дуже важким. Тоді слід говорити не так про лікування, як про певні емоційні зміни, завдяки яким гомосексуальна особа спроможна з погідним серцем акцептувати свою проблему як травму, яка, проте, не є визначальною для її позиції і поведінки. Складність щодо цілковитого одужання характерна для осіб, які — маючи глибоку схильність — провадили також упродовж певного часу активне гомосексуальне життя. Зигмунт Фрейд під час своїх пошуків терапевтичних засобів для осіб з глибокою гомосексуальною схильністю змінив власну думку. 1920 р. він вірив, що, хоча така терапія дуже складна, та однак, за сприятливих умов, може виявитись результативною і здатною перетворити гомосексуальну схильність на гетеросексуальну. Через 15 років його погляд на проблему вже був дещо скептичнішим. Він стверджував, що мета даної терапії — не так змінити сексуальну схильність, як радше «зробити цих людей щасливими» (169).
Але й в подібних випадках, коли терапія є важкою і видається малорезультативною, слід остерігатися надто швидкої та однозначної оцінки ситуації. Твердження на кшталт «багато зробити не вдасться» може бути образливим, оскільки передчасно відбирає надію на розв'язання проблеми. Уважне вивчення гомосексуальної проблеми в терапії повинно тривати иноді від Двох до п'яти років, щоб можна було хоча б частково передбачити результативність терапевтичних зусиль.
Не слід, однак, вважати лікування нерезультативним тоді, коли навіть після довготривалої терапії не Дійшло до зміни гомосексуальної схильности на гетеросексуальну. Досвід показує, що в багатьох випадках Навіть довга, інтенсивна терапія, яку провадять най кращі фахівці, не спроможна змінити гомосексуальні вподобання і схильності. Цінним плодом терапії може бути тоді здобуття щораз більшої свободи й дистанцію -вання від своєї гомосексуальної проблеми, яка поступається місцем иншим — часто набагато важливішим від неї — справам і проблемам, що надають життю сенс і мету. Тимчасом терапія може призвести і до відмови від гомосексуальної поведінки.
Зауважимо наприкінці, що кінцевим елементом терапевтичної допомоги є повага до сумління і релігійного досвіду гомосексуальних осіб. Терапевт, для якого не підлягають сумніву останні декларації Всесвітньої Організації Здоров'я у справі гомосексуалізму, не спроможний буде допомогти особі, яка беззаперечно покладається у цій справі на вчення Церкви. Тому на початку терапії необхідно спільно встановити і з'ясувати певні речі, які докладно окреслюють межі даної допомоги.
XIII. ДУШПАСТИРСЬКА ДОПОМОГА
Проте головну підтримку в тому, щоб дати відсіч своїй схильності, гомосексуальна особа знайде не в психологічному аналізі чи порадах терапевта. Обов'язкове є звернення до «остаточного джерела сили», яким є релігійний досвід. З цієї ж причини гомосексуальним особам, поруч з терапевтичною допомогою, необхідна також допомога душпастирська, яка б вибудувала схему стійкої мотивації для подолання гомосексуальної проблеми.
1. Образ Бога як люблячого Отця
Любовна травма лікується тільки любов'ю. З цієї ж причини гомосексуальна особа лише в глибокій зустрічі з Богом, Який є остаточним джерелом любови, може досвідчити любов і черпати з неї сили для пошуку зцілення своїх травм. Адже гомосексуальна травма завжди є «любовною травмою». Тому й зцілення може відбутися тільки у зустрічі з власне джерелом любови — з Богом. Терапія віруючих осіб зазвичай дає кращі результати, якщо супроводжується допомогою духівника.
Людина з глибокою гомосексуальною травмою, особливо тоді, коли довго і з почуттям страху приховувала и, має часто дуже незрілий, і навіть викривлений образ Бога. Нерідко така людина дивиться на Бога крізь призму власних негативних відчуттів щодо себе й инших. Власне неприйняття себе переходить тоді й на Господа Бога. Трапляється, що люди, особливо молоді, а отже — недосвідчені емоційно, пояснюють свої життєві невдачі «Божою карою» за сексуальні гріхи. Істинний образ Бога як люблячого Отця особам з гомосексуальними травмами тим важче збагнути, що часто їм бракує відповідної аналогії у сприйнятті власного батька. Однією з важливих причин гомосексуалізму — особливо в чоловіків — є нерідко справді болісне відкидання, або тільки почуття відкинутости з боку власного батька, яке робило неможливим відкриття своєї психосексу-альної ідентичности. Почуття відкинення і неприйняття, що його гомосексуальна особа пережила вже чимало разів, можна зупинити й лікувати завдяки досвіду безумовної акцептації Бога-Отця.
2. Виховання сумління
Істотним елементом душпастирської допомоги, необхідної для подолання гомосексуальної схильносте, є правильне формування сумління. Гомосексуальні особи без правильно сформованого сумління нерідко улягають крайнощам. З однієї сторони, — можуть відчувати провину і звинувачувати себе не тільки через власне схильності, на які не мали і не мають жодного безпосереднього впливу, а й через гомосексуальні страхи. Довге приховування перед иншими своїх схильностей чи страхів породжує иноді глибоке хворобливе відчуття провини, яке стає джерелом постійних докорів сумління. Хворобливе почуття провини призводить до того, що сексуальні проблеми домінують у свідомості гомосексуальних осіб. Тому нерідко гріхи і немочі в сексуальній сфері трактуються ними як єдині й найважливіші. Тимчасом, сексуальні проблеми, так само й тоді, коли мають гомосексуальний характер, є лише шостою за порядком проблемою людини. Порядковість заповідей є частиною Об'явлення, і людина не має жодного права їх переставляти. Порядок в рамках шостої заповіді ∂рунтується на впорядкованості перших п'яти.
Що більшою і глибшою є гомосексуальна травма, то більшою повинна бути розсудливість в оцінці суб'єктивної відповідальности. Не допомагає зціленню переживання кожної найменшої немочі як великого важкого гріха, без урахування власного стану, що випливає з цієї травмованости. Перебільшення — «на всякий випадок» — на підставі страху, власної обмеженої і умовної суб'єктивної відповідальности не допомагає зціленню в сексуальній сфері, оскільки поглиблює і робить тривкішим хворобливе почуття провини, на яке дана сфера є дуже піддатлива. Не існує здорового почуття провини, тобто жалю за гріхи, без реальної відповідальности за них.
Особи з сексуальними травмами можуть стати на шлях зцілення тільки тоді, коли відкриють свою сексуальність як «шосту» ділянку життя, а сексуальну травму—як «шосту травму». Зцілення в сексуальному вимірі відбувається, серед иншого, також через відкриття перших п'яти фундаментальних цінностей та перших п'яти немочей і травм людини. Не було б у людини «шостої» травми, якби не було в ній травм, пов'язаних 3 першими п'ятьма заповідями, нерідко глибшими від «Шостої». Сексуальна травма є найчастіше тільки виявом инших, зазвичай глибших, травм. Зцілення людини у сексуальному вимірі не може відбутися, якщо не будуть вилікувані инші основні площини її життя. Гомосексуальні проблеми мають символічний характер, оскільки є виявом иншої засадничої проблеми, а саме — відсутности особистої ідентичности.
Правильне формування сумління дозволяє гомосексуальним особам звільнитися від внутрішніх докорів і подолати зосередженість на своєму гомосексуалізмі. Правильно сформоване сумління дозволяє їм звільнитися також від хворобливого почуття провини з приводу власної гомосексуальної схильности й водночас відчути відповідальність за свої вільні і свідомі вчинки. Саме правильно сформоване сумління наказує особам з гомосексуальними травмами намагатися подолати їх, також тоді, коли вони видаються дуже глибокими. Спроби подолання гомосексуальної схильности є ознакою правдивих духовних зусиль задля розвитку цілої людини - як її духовного виміру, так і емоційного.
Однак, деякі гомосексуальні особи, які в певний момент свого життя піддалися власній гомосексуальній схильності, заглушили будь-які докори сумління та «раціоналізували» свою слабкість, постають перед радикально протилежною небезпекою: приховане почуття провини переходить тоді в стан твердости сумління. Твердість сумління супроводжується твердістю емоційною, яка призводить до того, що пошук гомосексуальних контактів відбувається без жодної участі почуттів, і ці особи не почуваються винними також і тоді, коли ведуть, свідомо й добровільно, активне гомосексуальне життя. Як результат, вони з легкістю провокуватимуть на гомосексуальні зв'язки не лише инших осіб з такою ж схильністю, але й молодших і психічно слабких. їх емоційна й духовна твердість особливим чином виявляється в гострих ситуаціях, коли вони втягують у власний сексуальний безлад молодь і навіть дітей (170: Згідно з дослідженнями К.Імелінського, серед осіб після 50-го року життя найчастіше трапляється такий вид статевого збочення, як педофілія.). Завдаючи кривди багатьом молодим людям, вони водночас можуть «спати зі спокійним сумлінням». Власний гомосексуалізм трактують не як травму чи сексуальну незрілість, а навпаки — відчувають «привілейованість» такої схильности, також і тоді, коли глибоко приховують її перед навколишнім світом. Такий гомосексуалізм становить загрозу для суспільства, особливо тоді, коли особи, яких він стосується, завдяки виконуваним функціям (учителя, вихователя, душпастиря, керівника) мають легкий доступ до людей молодих, залежних від них, оскільки легко можуть зловживати їхньою довірою. Свою гомосексуальну травму вони трактують як «обраність» і «право»: розводяться про естетичну вищість гомосексуалізму, про піднесені почуття у близькості з чоловіком, про «мистецьку душу», про глибину любови і панораму гомосексуальної краси. До цього додають рівно ж прізвища відомих науковців, митців, композиторів, художників, заторкнутих гомосексуалізмом (171: Прикладом такої публікації може бути публікація А. Селеровича «Leksykon kochajqcych inaczej. Fakty, daty, nazwiska», У ній автор вдається до своєрідного «гомосексуального притягування» відомих осіб. Декого з них він підозрює в гомосексуальних схильностях тільки тому, що вони тісно приятелюють з особами тієї ж статі.). Спроби такого типу раціоналізації, естетизації потягу мають заспокійливу дію, у декого навіть з'являється почуття вищости щодо инших людей (172). Однак це — самообман й уникання істинних стежок естетики і краси.
Якщо подібна особа потрапляє до терапевта чи душпастиря, з нею слід поводитися дуже делікатно й обережно. Сильний тиск не тільки не дасть бажаних Результатів, а навпаки — може їх ще більше замкнути в собі. Як і до всіх инших — і то з самого початку — до них слід виявляти доброзичливість, людське розуміння й повагу. Лише тоді, коли вони почуватимуться в безпеці і почнуть відкриватися, можна запропонувати ш етичне свідчення, намагаючись показати зло, яке можуть завдавати иншим, особливо молодим людям слід також підкреслити, що звільнення від боротьби за Щораз більшу моральну відповідальність за свої вчинки є попросту нечесним щодо власного сумління. У такій итуації слід за будь-яку ціну намагатися втримати терапевтичний чи душпастирський конктакт, оскільки останній дає можливість поступового впливу на сумління, щоб поступово пробудити і сформувати його, й таким чином зупинити хвилю зла, яку така особа поширює навколо себе.
3. Допомога душпастиря
Допомога душпастиря є обов'язковою особливо тоді, коли гомосексуальна особа не має можливости розмовляти з терапевтом про свій духовно-релігійний досвід. Як і в терапії, так само в духовному наставництві гомосексуальна особа має зустрітися з цілковитою акцептацією, доброзичливістю, сердечним співчуттям і повагою. Підхід зі співчуттям і розумінням не може, однак, переходити у поверхневий жаль чи патерналізм. Допомога душпастиря буде результативною тільки тоді, коли прийме форму певного братерського партнерства і провадитиме до щораз більшої емоційної і духовної самостійности.
Вербалізація перед духівником своїх почуттів, пов'язаних з гомосексуальною травмою, є важливим приготуванням до висловлення їх перед самим Богом. Духівник стає «свідком Бога». Слушне розуміння розмови з терапевтом, а також з духівником, покликане спрямовувати до поступового відкриття Бога як справді люблячого Отця, який приймає кожного з нас з усіма нашими немочами, в тому числі — і з немочами в сексуальній сфері. Надію на внутрішнє зцілення особа з гомосексуальною травмою отримує не тільки у стосунках з людиною — терапевтом чи духівником, але передусім — у стосунках з Богом-Отцем. Сам Бог дає травмованій людині внутрішню силу для праці над власним зціленням.
Цілковита акцептація, насамперед зі сторони терапевта, а згодом — духівника, стає для травмованої особи символом акцептації самого Бога: якщо людина, яка слухає, не висловлює подиву, а приймає травмовану особу з доброзичливістю, добротою і повагою, то наскільки більшою мірою чинить це Небесний Отець (пор. Мт. 7, 11)! Адже розуміння, акцептацію, любов і повагу не можна сприймати як легковажне ставлення до травми і її наслідків. Ісус говорить, що тільки правда любови визволить нас (Йо. 8, 30-32), правда Його любови. У гомосексуальній травмі, з однієї сторони, необхідною є правда про глибину травмованої сексуальности і про причини цієї травми, з иншої ж сторони — правда про Бога, який, люблячи травмовану людину, лікує і спасає її.
Суттєвим елементом душпастирської опіки під час допомоги гомосексуальним особам є «психологічна делікатність», яка дозволяє духівникові краще вникнути в таємничу глибінь сумління, щоб могти відрізнити суто «людський» акт, за який несемо моральну відповідальність, від акту конкретної «людини», яка заплуталась у психологічних механізмах (173). Власне це розрізняння між добровільним «суто людським актом» і «актом конкретної людини» — надзвичайно важливе для гомосексуальних осіб.
їх моральна поведінка часто заплутана в чисельних психологічних механізмах. Психологічна делікатність Духівника є цінним знаряддям, оскільки значною мірою полегшує визнання провини особам несміливим, сповненим п°чуття сорому і ніяковости. Власне така делікатність, Що здатна відчути людину, в поєднанні з любов 'ю, налаштовує людину відповідним чином і підносить її духовно (174).
4. Необхідність часу і терпіння
Людина, яка шукає допомоги в гомосексуальних проблемах, повинна усвідомлювати необхідність часу і терпіння для внутрішнього зцілення. Особливо це стосується ситуацій, коли травма є дуже глибокою. Лікування гомосексуальних ран вимагає часу, так само, як лікування будь-якої иншої рани. Що глибшими, що болючішими є рани людини, то більше потрібно часу й терпіння. Бог дає людині час для зцілення. Приймаючи час, даний Богом, травмована людина повинна запастися терпінням. Це терпіння має виражатися у певних конкретних підходах до самої себе: не ставити собі нереальних завдань, рахуватися зі слабкістю людської натури, яка вже чимало разів нагадувала про себе, застосовувати метод «малих кроків», учитися радісно переживати кожну, навіть найменшу, перемогу над собою і приймати її як обіцянку наступних перемог, у хвилини слабкости й падінь довірятися любови Бога, не судити инших і не шукати винних за власне зле самопочуття.
Штучна спроба прискорити зцілення від гомосексуалізму, що випливає з глибокого неприйняття свого стану, призводить лише до ще більшої замкнутости на власних травмах і пов'язаних з ними комплексах. Надії на внутрішнє зцілення осіб з сильними гомосексуальними схильностями повинні поєднуватися із великим життєвим реалізмом. Обіцянка легкого і швидкого подолання проблеми, особливо тоді, коли тенденції є реальними й глибокими, може стати «ведмежою послугою». Тривале розчарування в собі, яке постійно повторюється, може стати джерелом знеохочення і відмови від зусилля, спрямованого на опанування власної схильности й подолання цієї тенденції (175).

[о.Олег]

Юзеф Августин "Зцілення зраненої любови" (християнський погляд на гомосексуалізм).
4>

XIV. ДОПОМОГА БАТЬКІВ
1. Мій син — гомосексуаліст (176)
Виявлення гомосексуальної схильности дитини (частіше сина, аніж дочки) часто обертається справжньою сімейною трагедією. Усвідомлення того, що їхня дитина ніколи не закладе справжньої сім'ї, сприймається батьками як важкий удар. Така звістка — це важке пережиття для братів і сестер, шок — для батька. Та найбільше завжди страждає мати (177).
Почитаймо спершу три свідчення, які дають змогу вслухатися в переживання батьків, особливо — матері. Не будемо оцінювати чи аналізувати помилок у виховному процесі (хоча побачити їх порівняно легко), лише намагаймося зрозуміти ситуацію, в якій перебувають батьки. Такі свідчення є пересторогою для нас перед дешевими розмовами про гомосексуалізм, а для молодих людей — перед надто швидкою відмовою від боротьби за зрілу психосексуальну ідентичність.
Ти тут більше не мешкаєш
Мої підозри зародилися тоді, коли я зауважила, що Рафал запрошує додому тільки хлопців. Він навчався у першому класі ліцею. Якось я зайшла до кімнати і побачила, як товариш пестливо гладив його по спині. А власне незадовго перед отриманням атестату зрілости син зустрів гарну дівчину. Вступив на навчання, непогано справлявся.
Йому було 22 роки, коли сказав, що він — гомосексуаліст. Світ перевернувся для мене з ніг на голову. Я плакала, просила. Почула натомість, що це невиліковно. Почала ходити з ним до сексологів. Та він не бажав лікуватися. Я все ще продовжувала сподіватися, що він зміниться. Аж до останнього Великодня. Тоді Рафал сказав мені, що хоче жити разом з Юрком. Почула: «Сексологи обманювали тебе. Вилікувати мене неможливо, бо я не хворий. Я просто — такий, а не инший. Зрозумій, мамо». Та я вже нічого не хочу розуміти. Коли я в черговий раз зажадала, щоб він порвав з партнером, а син не погодився, — сказала йому, щоб більше не з'являвся вдома. Не хочу знати ані Рафала, ні тим більше — його коханця, адже це він втягнув сина в багно. Ми мешкаємо у довоєнному домі. Як мені з 'являтися людям на очі? Що вони подумають про мене? Так, про мене, бо ж виховує мати. Колись, може, дозволю йому повернутися додому. А зараз цілий час плачу. Бачу в думках, як мій син вмирає від СНІДу. Раніше чи пізніше він його підхопить (Йоанна, 46 років, державний службовець).
Я сама винна, бо я — егоїстка
Я сама виховувала сина. Ні він, ані його старший брат не завдавали мені клопотів. Чудово навчалися, не пили, про наркотики знали тільки те, що щось таке існує-Януш мав чотири роки, коли я розлучилася з чоловіком-З гордістю можу сказати, що я завжди була справжнім приятелем для своїх дітей. В усій тій справі втішає мене одне — що син прийшов до мене і сказав, як до приятеля-«Мамо, я не такий, як всі».
Я завжди намагалася із розумінням ставитися до своїх хлопчиків. Загалом я людина досить толерантна, але це — понад моє розуміння. Стільки років сама намагалася виборсатись із клопотів! Раділа з того, коли щось виходило. Була переконана, що нічого поганого зі мною не трапиться, бо завжди знайдеться якийсь вихід. Та я помилялася. Цієї трагедії я не могла передбачити. Не маю відваги заглиблюватися в наукові розвідки про гомосексуалізм. Не бажаю нічого розуміти. Я тільки боюся, дуже боюся, що втрачу його. Адже він може захворіти на СШД. А тоді вже кінець. Не переживу, коли бачитиму, як він згасає з дня на день.
Я багато чого перейшла в житті. До того, що з нами трапилося, теж якось звикну, хоча не знаю, за що мене Бог так покарав. Незабаром Януш закінчує навчання. Має гарний фах. Але серце крається мені від думки, що мій син ніколи не буде щасливий. Адже щастя — це родина. В мене її не було, тож: тим більше я знаю, що це означає. Хіба зможе він бути щасливим з иншим чоловіком, без дітей? А що буде з ними в старості? (...) Я люблю свого сина. Знаю, що його відмінність не може знищити цієїлюбови. Не залишу його самого. Завжди, так, як досі, може розраховувати на мене, але ніколи не погоджуся з його вибором і не прийму під своїм дахом його партнера. Шкода мені, бо якби опирався якось перед тією відмінністю, його життя склалося б цілком инакше. Проте, піддався, мало того — каже, що щасливий. Не розумію, не знаю. Це страшно... Коли приймала рішення розлучитися, думала, мабуть, тільки про себе. А слід було б втримати чоловіка. Як не для себе, то для дітей. Може, тоді все склалося б инакше? (Анна, 50 років, вчителька)
Наш дім без невістки і внуків
Відмінність Марека — це трагедія для нас усіх. Тепер перебуваю в стані шоку. Намагаюся якось отямитись. Не знаю, що робити. Адже він ще дитина. Щойно захистив диплом. Боротися ? Гадаю: навіть якщо воно якось складеться, ніколи вже не буде все нормально. Ми не надто приглядалися до нашої дитини, проте мріяли, що досягне чогось в житті. Вже не осягне, бо така людина чинить инакше. Маю на увазі працю, те, що називається кар 'ерою. Ми обидвоє з чоловіком непогано заробляли. Але навіщо потрібні ті гроші, якщо немає на що їх потратити. Не купувати ж светр коханцеві сина!
Коли замислююсь над значенням слів: акцептація, толерантність, — мене охоплює жах. Мабуть, я не цілком нормальна. Ніколи не навчуся толерантности. Те, що кажу — жахливо, соромлюся власних думок (...) Як тоді можна сподіватися, що чужі люди поставляться до нього з толерантністю? У нашому середовищі над ним насміхаються, відкидають його, ніхто не подасть йому руки. Якщо й вдасться йому знайти працю, то швидко втратить її (...) Люди не люблять тих, що відрізняються. А гомосексуалістів просто бояться, бо кожен боїться смерти. Мій чоловік не переймається тим, що Марек -гомосексуаліст. Підкреслює, що ніколи не було з ним клопотів. Те, що син розповів мені про свою схильність, трактує як звіряння з юнацьких фантазій. Вважає, що їх має кожен хлопець, мовляв, кожен мусить спробувати всього. Не жахається, бо не вірить, щоб із нашим сином щось таке трапилося. Не має претензій, що Марек переспав з чоловіком. Переконаний, що це мине. Цілий час каже, що наш син нормальний. Любить його, пишається ним. Вірить, що Марек з часом стане розсудливішим. Переживає, чи знайде гарну працю. Вважає, що коли матиме гроші, то закладе родину (...) Чоловік цілий час говорить про внука, який успадкує його прізвище. Я ж сховала деякі іграшки, що залишилися від синового дитинства, дещо кращого з одягу — з думкою, що ще придасться. Зараз знаю, що не придасться (Вожена, 44 роки, фінансовий консультант у приватній фірмі) (178).
2. Допомога батьків
Коли батьки помічають, що їхні діти в період дитинства чи дозрівання виявляють гомосексуальні вподобання чи схильності, або ж якесь инше занепокій-ливе психосексуальне поводження, вони повинні передусім шукати допомоги в осіб, що мають відповідний досвід і компетенцію, щоби згодом бути спроможними надати своїм дітям відповідну допомогу (179). На жаль, доволі часто трапляється, і прикладом цього є вищена-ведені свідчення, що батьки й найближча родина, відкриваючи гомосексуальні схильності своєї дитини, не намагаються зрозуміти її і прийти на допомогу, а лише висловлюють обурення і неприйняття. Иноді доходить до ослаблення родинних зв'язків, навіть до їх цілковитого розриву. Батьки, не усвідомлюючи того, що насправді означає бути гомосексуалістом, жадають від своєї дитини негайної зміни сексуальних вподобань і орієнтації.
Таке трактування молодої людини зазвичай є неправильним, і тому переживається нею дуже болісно. Иноді воно набуває форми суворої «батьківської кари» своєї дитини за розбиті надії. Вияв гомосексуальної схильности дитини батьки найчастіше розглядають як великий сором. Не усвідомлюють того, що своїм підходом до дитини й усією емоційною атмосферою, що панувала в родині, можливо, спричинилися до формування в неї саме такої психосексуальної орієнтації. У ситуації, коли проблема виходить назовні, не час, однак, підбивати підсумок взаємних кривд, яких вже не Можна повернути назад. Всупереч відчуттю болю і розвитих сподівань, що їх дитина може завдати батькам, У такій ситуації необхідною є атмосфера цілковитого Розуміння, доброзичливости й довіри. Тільки таким чином можна створити дитині необхідні умови для того, щоб вона відчула себе відповідальною за себе і розпочала внутрішню боротьбу за подолання схильности. Це звучить дещо парадоксально, та вияв схильности повинен радше стати поштовхом для очищення від цього зв'язку. Хворобливі емоційні зв'язки з батьками нерідко є джерелом гомосексуальної схильности в дитини. Доброзичливість і підтримка батьків, поєднана з емоційною свободою, може бути для молодої людини, яка має сумніви щодо своєї сексуальної ідентичности, потужною підтримкою в її особистих зусиллях досягти емоційної і духовної зрілости.
Молода людина, захоплена зненацька власними гомосексуальними прагненнями, яких не бажає і не приймає, яких соромиться і хотіла б позбутися за будь-яку ціну, мусить почути дуже виразно висловлену думку: «В цьому немає твоєї провини. Це твоя болісна проблема, твоє важливе "життєве завдання ", до розв 'язання якого мусиш підійти відповідально». Тільки у такій атмосфері акцептації, сердечности й поваги можна переконати молоду людину в необхідності психічних і духовних зусиль для подолання своєї схильности. Подібна допомога батьків часто є тим важчою, що власне гомосексуальна схильність народжується — як про це йшлося вище — внаслідок нестійкого зв'язку між батьками.
Молоді люди, які виявляють невпевненість в собі, чи, тим більше, справжні гомосексуальні схильності і впо-добаня, повинні знати наперед, що можуть стати об'єктом провокації з боку практикуючих гомосексуалістів. Лиш усвідомлення власної сексуальної вразливости, добре розуміння її, також підтримка батьків, вихователя, терапевта чи духівника, стає потужним захистом перед настирливістю і провокацією з боку досвідчених гомосексуалістів або середовища однолітків.
3. Що говорить вчення Церкви
«Завданням родини і вихователя, — читаємо у документі "Виховні дороговкази в людській любови ", — є передусім пошук чинників, що спонукають до гомосексуалізму (...) Після того, як причини будуть знайдені і усвідомлені, родина і вихователь повинні підтримати молоду людину у процесі інтегрального розвитку: приймаючи з розумінням, створюючи атмосферу довіри і, підтримуючи визволення особистости та її зростання в опануванні себе, докладаючи автентичного морального зусилля у поверненні до любови Бога і ближнього, звертаючись — якщо це необхідно — по медичну і психологічну допомогу зі сторони свідомих людей, які з повагою ставляться до того, чого навчає Церква» (180).
Наведений вище документ Апостольської Столиці підказує батькам і вихователям, що допомога найближчих людей при наявності гомосексуальної схильности в молодої людини повинна бути першою і основною. Медична, психотерапевтична й духовна допомога буде успішнішою і результативнішою, якщо молода людина матиме потужну підтримку серед своїх найближчих. Пошук молодими людьми з гомосексуальними схильностями підтримки у середовищі геїв, яке утверджує їх у розвитку і практикуванні даної схильности, нерідко є виявом безпорадносте перед самотністю та ізоляцією, з якою зустрічаються у власних родинах або ж у середовищі однолітків.
XV. ДОСВІД ПРОЩЕННЯ (181: J. Monbourquete у книжці «L'arte di perdonare. Guida practica per impapare a perdonare e guarire» подає дванадцять етапів досягнення справжнього пробачення задля внутрішнього зцілення: 1) не чинити помсти і припинити вдаватися до образливих жестів; 2) розпізнати своє зранення і своє убозтво; 3) поділитися своїми зра-неннями з иншою особою; 4) добре дослідити отриману кривду і припинити шкодувати себе; 5) акцептувати гнів і зростаюче прагнення помсти; 6) пробачити самому собі; 7) зрозуміти, хто нас скривдив; 8 ) знайти у своєму житті сенс кривди; 9) здобути досвід того, що ти — гідний пробачення, і це вже доконаний факт; 10) не наполягати на тому, щоб пробачити образу за будь-яку ціну; 11) відкритися на ласку пробачення; 12) прийняти рішення заново нав'язати контакт і зробити це.)
Часто гомосексуальні схильності сприймаються особами, які їх мають, спонтанно, як плід завданої їм кривди. Чимало людей автоматично поєднують емоційні травми, винесені зі стосунків з батьками, болісний досвід сексуальної кривди у дитинстві або в період дозрівання, з гомосексуальними схильностями. У релігійних осіб почуття кривди зі сторони людей супроводжується нерідко також жалем до Бога, що створив їх саме такими.
Прощення гомосексуальної травми самому собі, творча акцептація свого стану, а також всіх наслідків, що випливають з нього, обумовлюється прийняттям і даруванням прощення ближнім і Богові. Не можна пробачити собі, якщо перед тим ми не прийняли й не подарували прощення ближнім і Богові. Прощення є взаємним даром. Його не можна прийняти, не даючи взамін свого. І не можна дати, не прийнявши перед тим. Даремним є «торг» з ближніми і з Богом щодо того, хто першим повинен розпочати процес прощення. У нашому діялозі з Богом можемо, однак, бути певні, що Він сам, перший, дарує нам прощення, ще до того, як ми попрохаємо Його про це.
Щоб отримати досвід прощення, слід передусім зважитися на те, щоб розпізнати й визнати кривду: спочатку кривду, отриману від инших. Одна з перших цілей терапевтичної і духовної допомоги — скерувати гравмовану особу на те, щоб відкрити кривду й виговоритись перед иншою людиною і перед Богом. Ми виговорюємося для того, щоб отримати допомогу, коли несемо тягар кривди. Особам з глибокою травмою категорично не рекомендується самостійно входити у свої життєві травми без доброзичливої і компетентної допомоги. У процесі відкривання травм, виговорювання і офірування їх Ісусові нас повинен підтримувати «свідок». Визнання того, що означає «бути скривдженим», звільняє гомосексуальну особу від хворобливого почуття провини й надмірного звинувачення самого себе за власні схильності.
Недооцінка завданої кривди, яка лежить в основі гомосексуальної схильносте, є однією із засадничих перешкод у справі внутрішнього зцілення і в поєднанні з Богом, з ближніми і з собою самим. Людина, несвідома глибини власної травми, часто недооцінює травми, які завдає иншим, тільки тому, що недооцінила ті травми, яких раніше завдали їй.
Гомосексуальне зцілення домагається не тільки визнання власної кривди («бути скривдженим»), але визнання кривди, завданої иншим («бути кривдником»), оскільки вона цілком ймовірно мала або має місце. Визнання власної провини у сексуальній сфері і проха-ня про прощення може допомогти затримати розвиток «сексуальної травми», і тим самим припинити подальше кривдження инших.
Коли скривджена особа усвідомлює глибину своєї травми, автоматично в ній народжується жаль до тих, хто — як вона відчуває — є джерелом її терпіння. Людина ж віруюча, яка визнає Бога Господом свого життя, автоматично може також звинувачувати Його за своє страждання. « Через мій досвід (гомосексуальний) я гадавупродовж певного часу, що Господь Бог створив мене гомосексуалістом, — визнає один юнак, — мені здавалося що Він радіє з мого страждання (...) Довго тривали мої нарікання на Бога. Я був просто на межі блюзнірства, — так, на жаль, було. Я говорив Богові: "Чому Ти такий жорстокий ? Чому так чиниш зі мною ? Адже це нечесно. Чому саме я так важко страждаю?" Зараз розумію, що лише я сам був жорстоким до себе. Не міг собі пробачити "тих" подій і тому нарікав на Бога» (182).
Отже, зцілення сексуальних травм відбувається, зокрема, шляхом «пробачення Господу Богу» того факту, що дар людської сексуальности є настільки тендітним і крихким. Нарікання на Бога випливають, з однієї сторони, з неприйняття крихкости людського існування, а з другої — з фальшивого образу Бога. Якщо образ Бога в уяві скривдженої людини нагадує режисера лялькового театру, який особисто приводить в рух кожну ляльку, тоді їй може видаватися, що сам Бог вчинив так, що їй випало зазнати такого болісного досвіду.
«Пробачити Богу» крихкість існування у сексуальному вимірі — означає повірити, що всупереч глибині людських травм, життя людини й надалі зберігає свій сенс. «Пробачити Богу» — це прийняти зранене життя як Його дар і повірити, що дарувати й приймати любов — усе ж, можлива річ у людському житті. Довіритися Богові у власній сексуальній травмованості — це повірити, що Бог розуміє страждання і пробачає провину.
Від «пробачення Бога» травмована людина переходить до прохання про Боже прощення. «Пробачення Бога» слід розуміти як аналогію, адже Господь Бог не згрішив супроти людини. Пробачити Бога — це запитати Його про сенс досвіду, який переживаємо. Прийняття ж Божого прощення слід трактувати дослівно. Зцілення у сексуальній сфері відбувається шляхом прийняття ситуації, в якій перебуває людина, і визнання власної провини там, де вона справді має місце. Прийняття Божого прощення — це водночас визнання рога як Подателя і Господа нашого життя.
Зцілення у сексуальному вимірі неможливе було б без попереднього визнання «безладу» ситуації та без прийняття відповідальности як за досі здійснені вчинки, так і за майбутній «вигляд» власної сексуальности. Для зцілення сексуальних травм необхідною є чесна, але водночас дуже твереза і спокійна оцінка власної моральної відповідальности. В цій оцінці не можна керуватися хворобливим почуттям провини. Здорове почуття провини мусить опиратися на добре сформоване сумління. Таку тверезу і чесну оцінку можна здобути не тільки через самозаглиблення, духовне керівництво, але й завдяки молитві про пізнання власних гріхів (183). Справжню провину і відповідальність, що їх людина відкриває завдяки чесній оцінці сумління, вона офірує Богові, прохаючи Його пробачити її.
Коли людина визнає зло і просить Бога про прощення провини у сексуальній травмі, тоді Бог, у свою чергу, запрошує її пробачити тим, що завинили перед нею. «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», — так Ісус навчав молитися своїх учнів. Черговим кроком до зцілення у сексуальному вимірі є, отже, прощення, дароване ближнім. Таке пробачення є иноді важчим, бо кривдниками часто є ті, з ким скривдженого пов'язують міцні емоційні зв'язки.
Одночасно з пробаченням инших і проханням про пробачення сексуальних травм приходить пробачення самому собі. У цій сфері — це немов вінець зцілення. З огляду на делікатність та інтимність людської ста-тевости, прощення самому собі травм у цій сфері відбувається инколи дуже важко. Чимало людей легще пробачають собі инші, часто значно серйозніші немочі і падіння, аніж травми саме у цій сфері.
Пробачити собі — у сексуальному вимірі — це також погодитися із собою, з усвідомленням віри, що там, де «збільшився гріх, там перевершила ласка» (пор. Рм. 5, 20). Очевидно, пробачення собі немочі, самоакцепта-ція у власній травмованості не має нічого спільного з капітуляцією. Навпаки, прощення собі немочі і травм у сексуальному вимірі вимагає внутрішньої праці й зусиль для зцілення власної сексуальности. Зцілення сексуальної сфери не відбувається, однак, шляхом одноразового духовного «ривка». Зцілення — це процес, що має свою динаміку, свій ритм, свої етапи.
XVI. ГОМОСЕКСУАЛІЗМ І ЛЮДСЬКЕ КОХАННЯ
1. Здатність до подружнього життя
Чимало гомосексуальних осіб — як віруючих, так і невіруючих, не приймають сучасного намагання до зрівняння в правах гомосексуалізму з гетеросексуалізмом. Багато хто з них із занепокоєнням запитує себе, чи здатні вони до правдивого, безкорисливого людського кохання і приязні — як з особами такої ж статі, так і протилежної, — якщо в їхньому житті присутня схильність, що заперечує комплементарність статей, задуману самим Творцем.
Посилаючись як на біблійні роздуми про «людське існування», так і на життєву практику, слід зазначити, що можливість правдивого кохання у житті людини не перекреслюється самим фактом глибокої емоційної і навіть психічної травми. Було б неправильним і водночас несправедливим переконувати осіб, глибоко травмованих у власній сексуальній ідентичности, в тому, що їм бракує здатности до правдивого людського кохання, реалізованої як в подружньому й родинному житті, так і в посвяченому житті у целібаті.
Перш за все, кохання не є «психологічною категорією», а моральним вибором людини, яка свідомо й добровільно залучає у досвід кохання власну емоційно-сексуальну сферу. Поруч із розмаїтими людськими передумовами, засадничою проблемою любови є передусім глибока внутрішня мотивація, яка дозволяє розпізнавати, приймати і долати перешкоди на шляху до кохання, щоб мати змогу якомога повніше вийти назустріч иншій людині. Адже суттю кохання є взаємне «віддавання» осіб, взаємне обдаровування один одного.
Гомосексуальна травмованість не тільки не перекреслює можливости досвідчення зрілого людського кохання, а й навпаки — може стати особливою, хоча зазвичай дуже болісною, нагодою для її поглиблення. Гомосексуальні особи відзначаються часто більшою емоційною вразливістю, оскільки їхні почуття зазнали більшого страждання. Власне цей досвід травмованости, якщо його було вчасно відкрито, визнано й вилікувано, може стати місцем глибшого розуміння так самого себе, як инших.
Натомість, якщо гомосексуальна особа заперечує в собі таку вразливість, не визнає її і не вбачає в ній свого важливого життєвого завдання, тоді таке заперечення може зробити людину «черствою», «невразливою», а иноді — просто брутальною в емоційному плані. Зрештою, процес «емоційного зачерствіння» загрожує не тільки гомосексуальним особам, але й кожній травмованій на почуттєвому рівні людині, яка не бере на себе відповідальности за свої травми.
Гомосексуальні особи, проте, не повинні (як і гетеросексуальні) плутати сильні емоційно-сексуальні відчуття з глибиною переживання справжнього кохання. І хоча взаємний потяг осіб такої ж статі у гомосексуалізмі часто є дуже сильним, та однак за своєю суттю він є не так вираженням справді глибокого прагнення віддавання себе у любови иншій людині, як радше виявом нарцисичного пошуку себе в иншому. Гомосексуалізм у суті своїй є виявом «нарцисичної сексуальности»! Адже кохання до власної особи є — силою факту — коханням до тієї ж статі (185).
Твердження, що особи з гомосексуальними схильностями здатні до справжнього людського кохання не означає, що вони автоматично здатні до подружжя. Там, де гомосексуальні схильності дуже глибокі, закладення подружнього зв 'язку нічого не змінює. А иноді лише поглиблює гомосексуалізм (186). Подружжя для гомосексуальних осіб не є, отже, жодною терапією їх «инак-ціих» сексуальних преференцій.
Шлюб із гомосексуалістом, який ідентифікує себе з даною сексуальною орієнтацією, найчастіше є нещастям для партнера. Адже той нездатний до утворення глибокого емоційного зв'язку з особою протилежної статі. І хоча гомосексуальна особа, спонукувана суспільними або релігійними поглядами, може «дуже намагатися» бути добрим чоловіком і батьком (дружиною і матір'ю), та однак партнер у такому подружжі легко розгледить, що ці зусилля не є вираженням любови й віддавання себе, а просто-напросто «холодним» обов'язком. Подружжя не повинно також трактуватися гомосексуальними особами як «ширма для громад-ськости», за якою можна приховувати свою «соромітну ваду». В жодному зв'язку між людьми, тим більше у подружньому зв'язку, ніхто не має права трактувати иншу людину як знаряддя.
Наявні сексуальні схильності не мусять, проте, визначати гомосексуальну поведінку і позицію. Тому, цілковите усвідомлення — з однієї сторони, глибини своєї гомосексуальної травми разом з усіма її механізмами, а з другої — глибока внутрішня мотивація можуть зробити таку людину здатною до утворення подружнього зв'язку, особливо після проведеної на фаховому рівні терапії. Можливість одруження залежатиме від багатьох чинників: від глибини існуючої схильносте, від Пережитого гомосексуального досвіду, від особистої визначеносте і прагнення подолання схильносте, від компетентної терапевтичної допомоги, від духовного досвіду й від акцептації особою протилежної статі, яка б прийняла цю людину разом з її травмою. Особи з гомосексуальними схильностями, особливо ті, які мають вже власну гомосексуальну історію, повинні пройти відповідну терапевтичну і духовну підготовку. Готовність до утворення подружнього зв'язку повинна в цьому випадку бути підтверджена духовною підготовкою, проведеною на компетентному рівні й упродовж певного періоду (187).
2. Стати одним
Досвід показує, хоч такі випадки й нечасті, що гомосексуаліст може подолати власні схильності і закласти сім'ю. Нижче подаємо коротке інтерв'ю з гомосексуалістом Мішелем Жаме, який не тільки сам заклав родину, але й завдяки спільноті під назвою «Стати одним», яку він заснував разом зі своєю дружиною Марі-Франсуазою, упродовж десяти років дієво допомагає багатьом гомосексуальним особам на важкій дорозі пошуку внутрішньої цілісности. Спільнота ця подає, серед иншого, інформацію на тему можливосте духовного керівництва, психологічної або терапевтичної допомоги:
— Чому потрібно «стати одним»?
— Тому, що ідентичність гомосексуальних осіб є розбитою. Ми намагаємося, шляхом приймання, вислуховування і порад, допомагати їм відкривати, що вони є чимось більшим, аніж самі відчувають. Адже часто гомосексуальну схильність, яка не є справою вибору, а випливає найчастіше з травм, отриманих у перші п 'ять років життя, плутають із гомосексуальною поведінкою, де людська свобода відіграє значно більшу роль. Так, якщо навіть деякі душпастирські програми утверджують uitx людей в їх гомосексуальній поведінці, ми не бажаємо поступатися під тиском засобів масової інформації і зраджувати євангельські вимоги. Ми чинимо опір — виразний і недвозначний — будь-якій гомосексуальній практиці, яка обмежує людину в її особливості і глибинній ідентичності, бажаємо, однак, приймати усіх осіб, які мають досвід такого типу труднощів. Ми виступаємо це за лібералізацію, а за визволення. Повна назва нашої спільноти звучить «Стати одним в Христі». Лише Хрис-тос може дати нам остаточну внутрішню цілісність і визволити нас.
— Що спонукало Вас до заснування такої спільноти?
Я сам колись відчував гомосексуальну орієнтацію, яка не була моїм вибором. Переживав сильну внутрішню розгубленість, оскільки не міг говорити про те, що переживав. На 18-му році життя отримав досвід страждань, які намагався зрозуміти всіма можливими засобами. Все, що я заробляв працею в перукарні, витрачав на психотерапію, — безрезультатно. Туманістичні науки, обминаю чи духовний вимір людини, не дали остаточної відповідіна моє запитання. Я намагався — безуспішно — знайти серед чоловіків когось, хто був би для мене батьком, про якого я марив, тобто кимось сильним і чуйним водночас, хто б слухав і розмовляв. У християнському середовищі я познайомився з Марі-Франсуазою, з якою одружився, але не мав відваги розповісти їй про свої труднощі. Лише трагічна смерть нашої дитини і спілкування з християнською спільнотою дали мені змогу розповісти їй рішуче усю правду, після майже 20-ти років подружнього життя. У зв'язку з моїм фахом мені доводилось спілкуватися з багатьма людьми із гомосексуальними схильностями; чимало з них переживають їх як велике страждання. Дехто запитував мене: «Що Церква може для нас зробити?» Я ж не знав відповіді. Марі-Франсуаза і я відчули поклик до того, щоб заснувати у Церкві (але не тільки для християн) осередок, який був би містком між двома світами, що не знають і бояться один одного, куди могли б прийти як гомосексуальні особи, так і ті, для яких такі труднощі є чужими. Перед лицем зростаючого числа осіб, зранених у коханні через розбите подружжя, родину і суспільство, першочерговою місією Церкви є співчуття, вислуховування, розуміння і виголошення правди, до чого, як мені видається, вона не завжди виявляється готовою. Зрештою, у самій Церкві можна зустріти священиків, діткнутих цією драмою, а деякі, не маючи змоги нікому цього розповісти, переживають сильне сум 'яття
— Ви одружені, маєте п 'ятеро дітей. Отже, можна вийти заміж за гомосексуаліста ?
— Людина, шляхом самого факту одруження, не стає
гетеросексуальною. Дуже часто залишається гомосексуальною особою на ціле життя. Але це не є чимось невідворотним, якщо пристрасті не опанують нас, не керуватимуть нами. Поступово, за допомогою відповідної методики, за допомогою Ісуса Христа і братів у вірі, можна «дати раду» цим труднощам, подолати нарцисичний поріг пристрастей і прагнень, що їх часто переживає гомосексуальна особа. Можна відкрити сенс цієї боротьби, дозволити, щоб Христос поглянув на нас — так, як Він нас бачить і любить. Чимало осіб очікують магічного зцілення, яке дозволило б їм перейти від гомосексуалізму до гетеросексуалізму, а тимчасом — це довга праця над собою. У нашій спільноті ми намагаємось акцептувати людей з усім тім, що вони переживають. Прагнемо зробити можливим розвиток особистої приязні з Христом, щоб дати їм змогу краще зрозуміти самих себе і прийняти себе як улюблених дітей Бога-Отця. Таким чином прагнемо привести в рух процес духовного, психічного і людського зростання, який часто виявляється забло-кований або ж сильно загальмований. Якщо ж говорити відверто — ми не те, що допомагаємо, — ми пробуємо любити так, так любить Христос (188).
3. Здатність до посвяченого життя в целібаті
Духовенство є відбитком суспільства. Усі священики, черниці і монахи «вийшли з народу». Тому відсоток людей з гомосексуальною проблемою, який існує в цілому суспільстві, можна знайти не тільки в подружніх зв'язках, а й у семінаріях, новіціятах і навчальних закладах. У цьому факті немає нічого ані дивного, ні шокуючого. Так відбувається головним чином тоді, коли в т.зв. «душпастирстві для покликаних» не дається глибокої духовної орієнтації шляхом систематичного духовного наставництва чи терапевтичної допомоги, або ж коли не вважається нормою, що такого типу осіб не слід приймати до семінарій і монаших орденів. Для осіб з сильно вираженою гомосексуальною схильністю може виявитись доволі складно встояти перед спокусою у суто чоловічому або суто жіночому середовищі (189: У деяких суто чоловічих середовищах утворюється неформальне «гомосексуальне лобі» — зазвичай, це невеликі, дуже замкнуті групи. Вони дуже уважні щодо того, кого слід втягувати у свою орбіту. Жертвами таких середовищ стають не тільки молоді люди зі справжніми гомосексуальними схильностями, але нерідко також особи з нестійкою психікою, які не мають справжніх глибоких гомосексуальних схильностей.).
4. Сьогодні Церква вже не трактує гомосексуальну проблему частини духовних осіб як заборонену тему. Говорить про неї відверто, щиро і конкретно. Йоан Павло II в останні роки свого понтифікату зробив заяву у справі священиків зі Сполучених Штатів щодо їх гомосексуальних зловживань, домагаючись від тамтешньої Церкви «наведення ладу» в цій справі (190). Примас Католицької Церкви Ірландії кардинал Коел Дейлі 1995 р. попрохав пробачення у вірних за ірландських священнослужителів, які сексуально використовували дітей, і закликав суспільство зголошуватися до органів влади у кожному такому випадку (191). В Польщі у вересні 1995 р. з ініціятиви кардинала Юзефа ¢лемпа, примаса Польщі, в духовній семінарії у Варшаві було організовано сесію для викладачів і наставників на тему «Виховання у семінарії перед лицем явища го-'мосексуалізму» (192). Під час сесії підкреслювалася, серед иншого, потреба співпраці між духівниками і світськими терапевтами стосовно допомоги кандидатам на священство, травмованим на ∂рунті гомосексуалізму. Такі факти є свідченням відважного і відвертого підходу до справи зі сторони церковної єрархії. Такого ж однозначного й відважного підходу до справи у питанні гомосексуалізму слід вимагати також і від кандидатів на священство й монаше життя.
Чіткий підхід до справи є особливо важливим, бо поруч зі справжніми фактами гомосексуалізму серед частини духовенства можуть існувати також фальшиві звинувачення і наклепи, перед якими ніколи й жодним чином не можна остаточно захиститися. Середовища, ворожі до Церкви, виголошують часом думку, начебто проблема гомосексуалізму завжди була характерною для духовних осіб, особливо серед католицьких священиків і ченців. Насправді ж, вона є маргінальною, так само, як і в середовищі мирян.
Суспільство повинно усвідомлювати, що існує не тільки небезпека зловживання довір'ям зі сторони духовних осіб, але рівно ж є можливість образливого наклепу на духовних осіб щодо сексуальних зловживань зі сторони вороже налаштованих осіб. Такі підозри, що їх кидають на ціле священиче середовище, або, тим більше, на конкретних осіб, є образою не тільки для самих священиків і монахів, але й для вірних, особливо для молоді, які послуговуються їхньою духовною опікою. Кинути ж таку підозру в наш час неважко, оскільки живемо в атмосфері певної гомосексуальної фобії. Тому навіть найвідкритіші стосунки священика з молоддю у деяких середовищах можуть легко бути затавровані підозрами і недовірою. З усією певністю, на творення саме такої атмосфери підозрілости щодо священиків в останні роки вплинув фільм «Священик», знятий в Англії у протестантському середовищі за фінансової підтримки BBC (193), який показує моральний розклад католицького священика з гомосексуальними схильностями. Цей фільм, перебуваючи на вершині своєї популярності, викликав, особливо зі сторони молодих людей, вороже налаштованих до Церкви, безпідставні звинувачення на адресу середовища духовних осіб.
5. Через відсутність глибоких рефлексій у семінаріях і новщіятах монаших чинів над підготовкою до целібату осіб з гомосексуальними схильностями, сьогодні складно окреслити однозначно й більш конкретно критерії, завдяки яким ми могли б чітко відповісти на питання, що його задають собі чимало наставників: який тип схильносте і гомосексуального досвіду робить виключеним для когось священиче й монаше життя, а з яким типом схильносте і досвіду особа може бути допущеною до такого способу життя. Це дуже важливе питання, і ним не можна легковажити у ситуаціях, коли наставники стикаються з гомосексуальними схильностями у кандидатів на священство й монаше життя.
Документи Апостольської Столиці після II Ватиканського собору, які стосуються виховання в семінаріях, вже не подають детальних інструкцій, як це було раніше. Вони містять лише загальні напрямні, на базі яких кожна локальна церковна спільнота повинна напрацювати собі свої власні, більш конкретні інструкції. Ці інструкції залежать від багатьох чинників зокрема від атмосфери навколо проблеми гомосексу. алізму, яка панує в суспільстві даної країни чи в місцевому середовищі. Адже зрозуміло, що одна атмосфера щодо гомосексуалізму існує нині, наприклад, у Сполучених Штатах, Голландії чи Швеції, і зовсім инша — в країнах Центральної Європи, в тому числі — у Польщі. Ці настрої можуть змінюватися залежно від багатьох чинників, серед иншого — від законодавства чи засобів масової інформації.
І власне тому, що немає ще чітких критеріїв для розпізнавання здатности до священства і монашого життя осіб з гомосексуальними схильностями, необхідними є надзвичайна розважливість і розсудливість так у питанні виключення, як і в питанні допущення таких осіб до семінарій чи, тим більше, - до свячень і монаших обітів. Важливо, щоб наставники в орденах і семінаріях підіймали цю проблему у своїх виховних дискусіях.
Деякі наставники, не розуміючи суті проблеми, можуть її применшувати й ототожнювати з гетеросексуальними труднощами. Однак не можна ставити на один рівень труднощі гомосексуальні і гетеросексуальні. Це зовсім різні типи. Якщо певні гетеросексуальні проблеми можуть бути вираженням тільки звичайної, здорової емоційно-сексуальної реакції молодої людини, то труднощі гомосексуальні є виявом втрати власної ідентичности і випливають зазвичай з глибокої емоційної травми, що може чинити певних осіб нездатними до життя у целібаті. Проте, з иншої сторони, відсутність знань з даної проблематики може призвести до того, що наставник поставить під сумнів увесь шлях до священства питомця, з уст якого почує визначення «гомосексуальний». Не все, що молоді люди називають між собою гомосексуалізмом, є ним де факто. Найчастіше, це тільки гомосексуальні страхи, побічний продукт процесу емоційного розвитку.
Під час підготовки питомців у семінарії, до теми гомосексуалізму слід звертатися в рамках конференції на тему целібату. Важливо, однак, уникати моралізування, залякування й доган, а зайняти позицію роз'яснювання і спонукання до відповідальносте. Слід виховувати сумління, особливо тих кандидатів на священство, що приховують свою гомосексуальну проблему. Якщо в процесі виховання питомці, які мають гомосексуальні страхи чи схильності, не почують нічого на тему своєї придатносте до священства, тоді — посилаючись на «бажане» для них мислення — можуть дійти до висновку, що вона не настільки важлива. Зрештою, інформація про гомосексуалізм, його причини, способи терапії чи душпастирську допомогу може бути дуже корисною не тільки для осіб з даною проблемою, але й для всіх кандидатів на священство. Адже священики є зазвичай першими особами, до яких потрапляють люди зі страхами, застереженнями чи справжніми гомосексуальними схильностями.
6. Можливість священичого й монашого життя для осіб з гомосексуальними схильностями може залежати, як вже згадувалось, від багатьох чинників: від глибини гомосексуальної травми, від особистої детермінації і прагнення подолати її, від конкретної терапевтичної допомоги. А передусім — від духовного чинника як у лікуванні своєї людської травми, так і в розвитку віри. Адже священство може бути вибудуване тільки на твердому «фундаменті пізнання своєї зраненої природи», який відкривається тільки в глибокому покладанні на Господа Бога.
Церква має обов'язок і право захищатися та дбати щоб до її душпастирських структур не проникали люди з неконтрольованими гомосексуальними схильностями. Адже вони неспроможні опанувати свою проблему і можуть зловживати довірою молодих людей, які зголошуються до них з духовними цілями. Як показує досвід, кожне зловживання довірою зі сторони священика, як і зі сторони когось із родичів або наставника, в сексуальній сфері, особливо ж щодо молодої людини, є важкою травмою, нерідко вирішальною для її подальшого ставлення до Церкви, иноді — на ціле життя. Вчення Церкви стосовно виховання духовних осіб свідчить про те, що вона прагне готувати майбутніх священиків і монахів таким чином, щоб суспільство не мусило боронитися перед душпастирями, які не можуть дати собі раду зі своїми невпорядкованими сексуальними рефлексами.
7. Заклик до чистоти
Що робити, коли, попри численні спроби подолати проблему, гомосексуальна схильність залишається постійною тенденцією людини, що робить практично неможливим утворення подружжя, а водночас дана особа не почуває поклику до посвяченого життя в целібаті? У Катехизмі Католицької Церкви читаємо, що гомосексуальні особи покликані до чистоти. Через чесноти панування над собою, які вчать внутрішньої свободи, школи через підтримку безкорисливої приязні, через молитву і сакраментальну благодать, вони можуть і повинні поступово й рішуче наближатися — до християнської доско-налости (194).
Схожу логіку пропонує «Лист про пастирську опіку над гомосексуалістами» Конгрегації Віровчення: «Засадничо ці особи покликані до реалізації Божої волі у своєму житті, поєднуючи з хресною жертвою Христа кожне страждання і труднощі, яких можуть зазнавати У своїй ситуації. Для віруючої людини хрест є плід-Ною жертвою, оскільки ця смерть є джерелом життя і спасіння. Навіть якщо кожен заклик до несення хреста або до саме такого християнського розуміння страждання стане імовірним предметом знущань, слід було б пригадати, що це дорога вічного життя для всіх, хто визнає Христа (...) Добровільне відкидання жертви, у послуху до волі Господа, є вибудовою перешкод на шляху до спасіння. Як хрест є центром об'явлення спасаючої любови Бога до нас в Ісусі, так поєднання жертовности чоловіків і жінок, схильних до гомосексуалізму, з жертвою Бога стане для них джерелом такого віддавання себе, яке звільнить їх від нищівного способу життя, що цілий час загрожує їм» (195).
Особам із сильно вираженими гомосексуальними схильностями, з досвідом сексуальної активности, слід виразно нагадувати, щоб не втягували у практику нових людей, особливо дітей і молодь. Дітям, які є найслабшими членами суспільства, слід гарантувати повагу усіх прав, що належать людській особі. Треба любити їх, оточувати особливою увагою і шаною. Будь-які зловживання щодо їхньої гідности є злочином проти людства і майбутньої сім'ї (196). Всупереч тому, що твердять иноді лідери гомосексуального руху, деякі середовища налаштовані на пропаганду гомосексуальної поведінки серед молоді. Про це свідчать, серед иншого, геївські книжкові публікації, журнали, фільми чи брошури, що розкидаються по школах.
Втягування у гомосексуальну практику молодих людей є завжди великою кривдою, яку часто жодним чином не можна вже виправити. Адже нести «тягар гомосексуальної травмованости» легше особам, які не мали в своєму житті жодного фізичного досвіду гомосексуалізму. Особам, які ж провадять активне гомосексуальне життя, слід усвідомити, що поодинокі гомосексуальні акти з молодими людьми є зазвичай глибоким шоком. Цей шок часто поглиблює гомосексуальні страхи і водночас спричиняє до щораз більшої зосереджености на фізичній стороні власної сексуальности. Будь-яка спроба втягування в гомосексуальну практику дітей або молодих людей в період дозрівання завжди є великою кривдою. На це звернули увагу на засіданні Міжнародної Конференції на тему сексуального використання дітей (197). Особливим чином пересторогу перед сексуальним використанням дітей і молоді повинні взяти до уваги особи зі схильністю до педофілії.

[о.Олег]

Юзеф Августин "Зцілення зраненої любови" (християнський погляд на гомосексуалізм).
5>

РОЗВАЖАННЯ
Найважливішим досягненням на шляху до подолання в собі справжньої гомосексуальної схильносте або ж страху перед нею є здобуття глибокого духовного й релігійного досвіду. Саме він дозволяє зраненій людині у власній психосексуальній ідентичности віднайти тверду точку опори для емоційної і духовної боротьби.
Зцілення від будь-якого виду гомосексуалізму не полягає у зміні власне схильносте, на яку — особливо тоді, коли вона є дуже глибокою — ні терапевт, ані духівник не мають безпосереднього впливу, а передусім — на щораз глибшому усвідомленні власної роздвоєности між «прагненнями тіла» і «прагненнями духа».
У першому розважанні «Хто мене визволить від тіла тієї смерти?», звертаючись до слів ап. Павла, усвідомимо собі внутрішні суперечливі прагнення, які роздирають нас. Суперечливість цих прагнень особливо помітна в осіб із гомосексуальними схильностями. Ці суперечливі прагнення ап. Павло переживає так глибоко, що персоніфікує їх. Прагнення до добра називає «людиною духовною», «людиною новою» або ж «людиною внутрішньою». Натомість силу, що штовхає її до Зла, називає «людиною старою» або «людиною зовнішньою». «Треба позбутися (...) старої людини, яку розтлівають звабливі пристрасті (...) й одягнутись у нову людяну, створену на подобу Божу» (Еф. 4, 22. 24).
У другому розважанні «Ісусова свобода» шукатимемо в Христі образ «усякого визволення», що може стати для нас місцем відкриття сутности особистої внутрішньої волі і джерелом до її здобуття. Власне завдяки волі ми здатні - щонайменше — подолати лякливу зосередженість на тому, що нас болить, дратує, применшує або принижує, вабить і поневолює водночас. Власне завдяки внутрішній волі особа, зранена на гомосексуальному ∂рунті, перестає дивитись на себе й на инших під кутом страху і сексуального потягу, а починає бачити в собі й в инших особистість, тобто істоту, народжену з любови і призначену для любови. Потреба, що перебуває під загрозою страху, змінюється в пожадливість. «Розчарування» в пожадливості відбувається через ослаблення страху.
У третьому розважанні «Зцілення зраненої любови» нас запрошено до участі в розмові Ісуса із самарянкою біля криниці Якова. Самарянка — як пояснює їй Ісус -також є глибоко зраненою в любови, адже не здатна подарувати себе єдиному чоловікові, але, маючи їх кілька, «позичає» себе на якийсь час кожному з них. Такий перехід «з рук в руки» глибоко ранить її і призводить до того, що справжня любов в її житті стає неможливою. Зустріч з Ісусом спричиняється до того, що вона відкриває в собі справжнє джерело любови, завдяки якому може реалізувати свою глибоку тугу за безкорисливою любов'ю. Доброзичливе, сердечне, а водночас сповнене правди й щирости трактування жінки Ісусом може допомогти усім зраненим в любови подолати страхи перед суворим, а тому несправедливим, осудом, і дарувати людському коханню внутріш116 зцілення. Гомосексуальна особа, щоб мати змогу боротися зі своєю травмованістю, повинна спершу вилікуватися зі страху перед суворим осудом, аби відчути себе предметом безкорисливої любови. Таку власне любов жертвує нам Ісус і до неї запрошує.
Всі три розважання не пов'язуємо безпосередньо з гомосексуальною травмованістю, беручи за основу, що їх зміст стосується не тільки осіб з такими схильностями, а й усіх людей. Кожен з нас, незалежно від своїх проблем у психосексуальній сфері, має різний досвід зраненої любови, яка виявляється також в різних формах внутрішнього сум'яття. Прагнення до дедалі повнішої внутрішньої свободи, а також пошук довірливого діялогу з Ісусом, стає для кожного з нас пошуком внутрішнього зцілення. Плодом такого зцілення є не тільки визволення від «якоїсь схильносте», але передусім покладання з довірою на Бога і на ближнього на зразок покладання Ісуса на волю Отця.
1. «Хто мене визволить від тіла тієї смерті?»
«Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо творити добро є в мені, а добро виконати, то — ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені.
Отож знаходжу (такий) закон, що, коли я хочу робити добро, зло мені накидається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу инший закон У моїх членах, який воює проти закону мого ума і підне-Шює мене законові гріха, що в моїх членах.
Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерти ? Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!
Отже, то я сам служу умом закону Божому, а тілом ~ законові гріха» (Рм. 7, 18-25).
1. Коли я хочу робити добро, зло мені накидається «Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо творити добро є в мені, а добро виконати, то — ні» (Рм. 7, 18). Це дуже особисте і водночас болісне визнання ап. Павла. Він почувається роздертим, роздвоєним між двома суперечливими прагненнями в ньому. Власне це роздвоєння ап. Павло описує різнобічно:
— легко мені дається хотіти того, що добре, але виконати — то ні;
— не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу;
— коли хочу чинити добро, зло накидається мені;
— мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий;
— у моїх членах спостерігаю ж инше право, яке веде боротьбу з правом мого розуму і підбиває мене, у неволі, до права гріха.
Відкриваючи перед нами власний внутрішній досвід, св. Павло показує нам водночас правду про кожну людину, про кожного з нас. Ця правда виявляється щоденно в наших звичайнісіньких переживаннях, відчуттях і досвіді. Відчували це античні мислителі, які нерідко з великим песимізмом дивилися на людську природу. Овідій, який жив у часи Ісуса, твердив: «Бачу речі кращі і бажаю їх, але йду за гіршими». Чимало людей, травмованих на гомосексуальному ∂рунті, особливо сильно відчувають суперечливість своїх внутрішніх прагнень. Живуть иноді ціле життя у внутрішньому сум'ятті, й, неспроможні дистанціюватися від своїх відчуттів і прагнень, можуть дивитися на себе лише під кутом зору власної сексуальної орієнтації.
Сучасна людина, можливо, переживає драму внутрішнього сум'яття ще глибше й сильніше. Сьогодні глибока прірва пролягла між інтелектуальним і технічним розвитком людини, з однієї сторони, і його моральним та духовним розвитком — з иншої. «І без духа можна бути великим ученим», — зауважує Фрідріх Ніцше. Власне ця неузгодженість у розвитку становить загрозу не тільки для окремої людини і її найближчого оточення, але й для цілого людства. Наукові й технічні досягнення у руках безвідповідальної людини можуть стати знаряддям руйнування і нищення.
У цьому розважанні прохаймо про ласку усвідомлення глибини нашого внутрішнього сум'яття, яке так відверто визнає Апостол Народів. Якщо він, людина, цілковито віддана Христові і Його Євангелію, щиро визнає фундаментальне роздвоєння в собі, то наскільки ж більше такої щирости й відвертосте потребуємо ми самі?
У цій молитві запитаймо себе, наскільки ми помічаємо внутрішнє роздвоєння поміж добрими прагненнями й намірами і нашими немочами й гріхами, яке виявляється в нашому щоденному мисленні, переживанні і вчинках? Запитаймо себе, чи не намагаємось виправдати, обґрунтувати, раціоналізувати свою неміч, свій гріх? Чи зі своєї слабости не робимо права? Запитаймо себе також, чи не намагаємось перекинути її на инших, звинувачуючи їх у нашому злому самопочутті або якихось життєвих невдачах?
2. Хочу робити добро
Ап. Павло, описуючи власне внутрішнє сум'яття, підкреслює, передусім, існування потужного прагнення до добра: бажання творити добро є в мені (...), мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий. І хоча Це прагнення добра переплітається зі слабкістю, мінливістю і сліпотою людської волі, та однак слід його визнати, оцінити й прийняти як великий дар Духа.
Усяке духовне прагнення є плодом дії Божого Духа всередині нас. Це і є наше життєве завдання. Духовне прагнення — немов зерно, вкинуте у землю, яке вимагає родючого грунту, догляду, підливання. Коли добрі наміри не приймаються, не отримують догляду, міцніючи і поступово здійснюючись, тоді вони завмирають у нас, не приносячи плоду.
У даному розважанні намагаймося усвідомити, що ми є людьми доброї волі, людьми добрих прагнень, і тішмося цим фактом. Приймаймо частіше рішення, які мають на меті розвиток добра у нас. Нерідко нас супроводжує суб'єктивна впевненість, що перемога добра в нас — неможлива. Докладаймо для цього зусиль, хоча, може, не завжди регулярних і систематичних. Навіть у полоні певних узалежнень чи поганих звичок, що болісно нас діймають, вперто повторюймо собі: «це вже востаннє, більше це не повториться». Пригадуймо собі конкретні життєві ситуації, постанови, рішення, щоб побачити силу нашої доброї волі.
У багатьох наших молитвах, сповідях і инших духовних практиках ми часто буваємо сповнені ентузі-язму й запалу. Тоді стаємо подібними до ап. Петра, який щиро і з великою шляхетністю говорив до Ісуса: «Навіть якби я мав з тобою вмерти, не відречуся Тебе!» (Мт. 26, 35).
Плекаймо бажання роздивитися також усі добрі прагнення в наших взаєминах із ближніми. Пригадаймо собі найближчих нам людей і зауважмо «добрі наміри», які маємо щодо них. І хоч, може, часто доходить до непорозумінь і конфліктів, та нам тоді є дуже прикро. Болить нас так само й те, що ранимо инших, як і сам факт, що наші наміри дають такий малий результат. Страждаємо через рани, завдані иншим, оскільки десь в глибині серця прагнемо для них добра.
У цьому розважанні подякуймо Богові за нашу добру волю і за всі добрі прагнення, що випливають з неї. Якщо наша добра воля є дещо слабшою внаслідок пер-вородного гріха і власних гріхів, та однак вона завжди є відбитком (може, дуже блідим, але справжнім) нескінченної і найвищої доброти самого Бога. Висловимо в молитві радість з наявности доброї волі і приймімо її як дар доброго Бога. Це ж завдяки нашій добрій волі, підтриманій ласкою Господа, ми зможемо скинути з себе стару людину, щоб одягнутися в людину нову.
3. Зло накидається мені
Однак для того, щоб наше самопізнання було правдиве, перейдемо до роздумів про слабкість і засліп-леність доброї волі людини. Апостол Народів зазначає присутність доброї волі й добрих намірів у своєму житті, однак підкреслює, що вони не є результативними, а водночас переплітаються з цілком протилежними прагненнями: Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро (...) бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу (...) У членах моїх спостерігаю право, яке підбиває мене до неволі закону гріха, що мешкає в моїх членах.
Вражає велика простота й безпосередність визнання ап. Павлом своєї немочи — болісної і принизливої. Намагаймося наслідувати цю простоту й безпосередність; бажаймо увійти в конкретну життєву ситуацію, щоби бути здатними побачити нашу слабкість, нашу неміч перед лицем добрих намірів. Погляньмо, як часто наші «тверді» постанови, рішення, присяги, дані собі, Богові 1 ближнім, скінчилися нічим. У конкретних ситуаціях, Посвідченнях нашого життя намагаймося роздивитися "Єзсилля доброї волі, її інертність, її духовну лінь.
Пригадаймо собі, як твердо й часто нагадувала про себе «стара людина», нездатна до реалізації добрих намірів і прагнень. Прохаймо палко, щоб, через молитву, ми досягали до глибини нашої внутрішньої роз-двоєности, до немочи нашої доброї волі, до цілковитої правди про нас самих. Бо ж тільки правда нас визволить (пор. Йо. 8, 32).
4. Нещаслива я людина
Часто доводиться зустрічати дуже гордих людей (а може, й ми самі такі?), які невтомно намагаються доводити собі й иншим, що вони поважні, сильні, величні і досконалі. Однак рішуче захищаються, коли хтось вкаже їм на якусь найменшу помилку. Така гордовита і зверхня позиція свідчить лише про глибоко приховану слабкість, якої людина не бажає визнати в собі.
Досвід віри закладає особистий досвід немочи, яка домагається Божої ласки, досвіду неможливосте чинити добро лише власними людськими силами, немож-ливости визволитись самому зі зла, з гріха.
Визнання ап. Павлом внутрішнього сум'яття закінчується драматичними вигуком: «Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієїсмерти?» Це радикальне твердження ап. Павла випливає з його особистого досвіду, підтвердженого вченням Ісуса: «Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо. 15, 5).
Усвідомлення своєї драматичної ситуації не означає негайного і цілковитого подолання нашого внугріш-нього сум'яття Християнство — це запрошення ступити на шлях спасіння, дорогу віри. Християнство не є станом, а дорогою (пор. Ді. 9,3). Терпляче просування цієї дорогою дозволяє людині переходити від старої до нової людини, від неволі до волі.
У даному розважанні запитаймо себе, чи ми усві" домлюємо драматизм нашої ситуації? Чи не дивимось на життя поверхнево, банально? Чи не засліплює нас крихта життєвого успіху, матеріяльного комфорту? Автентичність нашого християнства не вимірюється самозадоволенням, в тому числі і в релігійній площині. Чи не є доказом самозадоволення те, що я — «порядна людина»? Одкровення Йоана дають просте застереження: «Бо кажеш: "Багатий я, і розбагатів, і ні в чому потреби не маю", а не знаєш, що ти — злощасний і мізерний, і бідний, і сліпий, і голий» (Од. З, 17).
Може, й мені невідомо, що я — нещасна і мізерна людина, бідна, сліпа й гола? Важко нам буде, може, дорівнятися до вимогливих слів ап. Павла і св. Йоана. Прохаймо, однак, палко про щирість щодо себе самих і про відвагу, щоб страх перед власною слабкістю не схилив нас до самообману і втечі перед собою.
5. Через Господа нашого Ісуса Христа
Драматизм нашої ситуації полягає передусім у тому, що ми можемо обманювати себе, перебувати в неправді. Але навіть якщо не обманюємо себе, однаково наша ситуація залишається драматичною, оскільки, коли бачимо зло і змагаємося з ним, не можемо відвернути його нашими власними людськими силами, а коли бачимо добро і прагнемо його усім серцем, не можемо його реалізувати тільки нашими власними силами. Слушно казав ап. Павло: «Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерти?»
Цей драматичний вигук Павла не є театральним жестом, бажанням справити враження на тих, кому призначалося послання, але його глибоким переконанням, яке він переживав з дня на день у всіх виборах і рішеннях.
А однак вигук ап. Павла не є трагічною декларацією немочи й беззмістовности людського існування. Задаючи питання: «Хто мене визволить від тіла тієї смерти?», він одразу ж дає сповнену надії відповідь: «Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!»
Не впадаймо, отже, в розпач, бо з нашого нещастя і смерті — якщо справді прагнутимемо цього — може нас вирвати ласка Бога через Господа нашого Ісуса Христа. Отак болісний досвід «правди» про нашу засліп-леність і слабкість, що робить нас нещасними, провадить нас до Ісуса, до Правди, яка є джерелом життя. Ісус бо говорить про себе: «Я— путь, істина і життя». «Ласка Бога» приходить до нас «через Господа нашого Ісуса». В заключній частині розважання звернімо передусім погляд до Ісуса Розіп'ятого, вдивімося в Його страждання і Його смерть, знаючи, що «Йогоранами ми вилікувані» (Іс. 53, 5), в них — наша сила й наше життя. Через хрест Ісуса приходить ласка Бога, яка об'являє нам величину нашої немочі й необхідність пошуку допомоги. Тоді звернімо увагу на Ісуса Воскреслого, який об'являє нам, що в нашій немочі об'являється наша сила. Серед найбільшої немочі може об'явитися сила Ісуса Воскреслого. Це Ісус розіп'ятий і воскреслий сповнює нас надією, відвагою, силою і спокоєм - посеред найбільшої немочі.
2. Ісусова свобода
XX століття — особливий час прагнення до свободи, коли великого значення набрала боротьба за національне і суспільне визволення й особисту свободу. Саме в ім'я свободи гомосексуальні середовища змагаються за визволення з-під тиску багатовікової суспільної і політичної неволі. Боротьба середовищ геїв набирає нерідко характеру боротьби з «гетеросексуальною більшістю».
Досвід показує, однак, що зовнішнє і колективне визволення дуже часто є визволенням уявним. Адже нерідко суто зовнішнє визволення з-під однієї «класової» або «національної» неволі впроваджує самі народи і суспільні класи в инші форми неволі, иноді ще гірші від попередніх. Спроби зовнішнього і колективного визволення тільки тоді можуть увінчатися успіхом, коли їм передуватиме й супроводжуватиме їх невпинне визволення внутрішнє і особистісне. Суть внутрішнього визволення — це передусім подолання в собі будь-яких форм неволі. Для осіб, травмованих на гомосексуальному ∂рунті, правдиве визволення починається від звільнення від тиранії власної психосексуальної залеж-ности, що штовхає їх до постійного пошуку «нових предметів» любови.
«Отак, брати, ми сини не рабині, а вільної. Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову» (Га. 4, 31-5,1).
«За те Отець мій мене й любить, бо я кладу моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу бо я маю його покласти і владу маю назад його забрати; від Отця мого прийняв я цю заповідь» (Йо. 10, 17-18).
1. Прагнення до свободи
Прагнення до свободи є однією з фундаментальних вартостей людини. Саме у свободі й завдяки їй людина реалізує свої основні цілі і прагнення.
Свобода суттєвим чином пов'язана з иншою фундаментальною вартістю людини, якою є любов. Не Можна відчути правдивої любови без досвіду свободи. Свобода — це інтегральна частина любови.
Людська свобода не полягає, однак, на якійсь абсолютній незалежності від когось чи чогось. Свобода полягає в цілковитій прив'язаності до того, з чийого боку людина відчуває любов, і кого сама прагне любити. Свобода ж щонайтіснішим чином пов'язана з любов'ю. Остаточне джерело свободи — це сам Бог, який є безконечна любов. Бог — абсолютно вільний, оскільки Він є сама любов. Це Він сотворив людину вільною, щоб — наслідуючи самого Творця — вона могла приймати і давати любов.
Прагнення до зовнішньої і колективної свободи показує, що сучасність потребує людей, які стали на шлях внутрішнього й особистісного визволення. У процесі сучасного визволення християни можуть відіграти виняткову роль. Адже суть християнського покликання - це заклик дітей Божих до свободи: «Ви бо, брати, покликані до свободи» (Гал. 5, 13), — пише ап. Павло.
Базисом свободи християн є свобода Ісуса Христа. Саме завдяки їй і в ній ми стаємо вільними людьми. Досвід особистої свободи, яку здобуваємо в Христі, дає нам право закликати инших, щоб разом з нами простували тією ж дорогою.
2. Ісус Христос — джерело свободи
Справжню свободу дає нам Бог в Ісусі Христі. Він сам — образ вічної свободи Бога. Свобода є однією з фундаментальних «вартостей» Ісуса, якої Він постійно прагне і якою живе.
З усіх чотирьох Євангелій нас пронизує образ людини, вільної «абсолютною свободою». Христос живе як зовнішньою свободою, так і внутрішньою. Ісус не піддається тискові середовища, в якому живе: тискові родини, друзів, учнів, тискові суспільної думки. Ісус не піддається також тискові релігійної й політичної влади.
Ісус не улягає жодному внутрішньому поневоленню, жодному чуттєвому чи психологічному примусу. Він не улягає страхові за себе, за своє майбутнє; Ісус не улягає владолюбству, тілесним пожаданням чи будь-яким иншим пристрастям.
Ціла особистість Ісуса, Його спосіб життя, мислення, переживання і діяльність підпорядковані єдиній вартості: сповненню волі Бога Отця, волі спасіння. Ісус свою свободу цілковито й неподільно залучає до справи, задуманої Святою Трійцею.
Прохаймо, щоб ми могли дивуватися, захоплюватися свободою Ісуса: Його внутрішньою незалежністю, свободою у розмові з усіма людьми, Його свободою перед лицем погроз і непевности, свободою перед лицем людської зради й инших болісних моментів, свободою перед лицем будь-яких людських пожадань і пристрастей. Саме Ісусова свобода є причиною того, що відповіді, які Він дає супротивникам, викликають в них подив. Дякуймо Ісусові за дар Його свободи, через який Він вказує нам, в чому полягає наша свобода. Дякуймо Йому за поклик до свободи через любов до Нього, пізнання і наслідування Його.
3. Свобода Ісуса перед лицем дочасного життя
Ісус, здійснюючи свою місію, не озирається на людську думку. Не піддається несправедливому шантажу зі сторони релігійних зверхників (пор. Мр. 12, 13-17). Так само й тоді, коли синедріон виносить присуд про Його смерть, Ісус не піддається страхові за власне життя. Відкрито дає свідчення про своє месіянство, хоча й знає, що воно стане основним мотивом для смертного вироку. Ісус зберігає цілковиту свободу щодо земного життя. Несправедливий суд, брутальні катування і смерть стають місцем цілковитої реалізації Божої свободи Ісуса. Ісус каже, що ніхто не забирає Йому життя Насильно, а Він сам його віддає: «Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати; від Отця мого прийняв я цю заповідь» (Йо. 10, 17-18).
Свобода Ісуса щодо фізичного життя не випливає з погорди чи легковажного ставлення до життя, а з цілковитої довіри до Отця і прагнення сповнити Його волю. Ісус глибоко усвідомлює вартість власного життя. Він цінує своє земне життя. Але понад життя Він цінує Отця і Його волю. Цілковита єдність з Отцем, прагнення виконати до кінця Його волю спасіння є джерелом Ісусової свободи щодо власного життя.
Роздумуючи над Ісусовою свободою щодо земного життя, замислимося над тим, як міцно ми буваємо прив'язані до свого життя. Страх за життя часто керує нашими вчинками, рішеннями й діями. Під впливом страху за себе ми робимо чимало помилок і гріхів, наприклад, боягузливо мовчимо там, де слід було б відважно взяти слово. Иншим разом, під впливом страху, говоримо забагато й непотрібно. Захищаємося навіть тоді, коли ніхто й ніщо не загрожує нам.
Прохаймо Ісуса, щоб звільнив нас від страху за наше життя, бо ж цей страх є вираженням нашого поневолення, нашої невіри і зациклености на собі. Збуджуймо в собі почуття вдячности до Бога за дар свободи, явлений нам в Ісусі Христі. Прохаймо, щоб Його свобода була для нас постійним закликом. Прохаймо про прагнення внутрішньої свободи, за прикладом «вільного Ісуса».
4. Ісусова свобода щодо матеріяльних благ Євангеліє показує нам Ісуса як людину, вільну супроти матеріяльних благ. Убоге життя в Назареті і вбогий стиль життя мандрівного пророка — ось спосіб реалізації свободи перед лицем усіляких дочасних дібр-Ісус говорить про себе: «Лисиці мають нори й птиці небесні — гнізда, а Син Чоловічий не має де голову прихилити» (Мт. 8, 20).
У підході Ісуса до речей немає, однак, навіть тіні маніхейської погорди до матеріяльного. Ісус не легковажить потребою користання з матеріяльних благ. У молитві «Отче наш» наказує нам просити небесного Отця «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Ісус дозволяє і бідним, і багатим запрошувати Його до столу. Учням же каже: «їжте, що покладуть вам».
Ісус є вільним перед здобуванням матеріяльних благ. Адже усвідомлює, що не вони надають людині вартости. Збільшення матеріяльних засобів не є автоматичним забезпеченням життя, бо «не від надміру того, хто що має, залежить його життя» (Лк. 12, 15).
Своє вчення Ісус втілює у власний спосіб мислення, відчуття і діяльності, залишаючись цілковито вільним від будь-якої пожадливости. Христос називає нерозумним багача, який за допомогою нагромадженого маєтку хотів примножити своє життя й гадав, що багатством продовжить його. Нерозсудливо говорив собі: «Маєш добра багато в запасі на багато років». Але Ісус називає його безумним: «Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе» (Лк. 12, 19-20).
Дурість багача полягала в тому, що шукав життя у мертвих речах. «Не від надміру того, що має, залежить його життя» (Лк. 12, 15). Життя ж людини не залежить від мертвих предметів навіть тоді, коли їх нагромаджено дуже багато. Жадоба грошей у сучасної людини є найчастіше спробою забезпечити своє життя. Цим характеризується як пожадливість окремих людей, так і економічна пожадливість багатих народів, що використовують бідніші народи, перетворюючи їх на великий ринок збуту для власної надпродукції.
Якщо наше життя не залежить від майна, то тим більше здійснення нашої місії не залежить від стану Цього майна. Купуючи матеріяльні речі, користуючись найновішими технічними засобами, ми не маємо ніколи забувати, що у здійсненні місії найважливішим є наше особисте свідчення життя і наше особисте наслідування Ісуса Христа.
Дякуймо Богові за дар свободи Ісуса від матеріального світу й людської жадоби володіння. Ставлення до речей призводить до того, що для пожадливих вони стають місцем поневолення і гріха, а для вільних -місцем пошуку і віднайдення Бога. Св. Ігнатій Лойо-ла, завдяки своїй свободі від світу, відкрив, що усе -в тому числі й матеріальні блага — це місце перебування Бога.
Прохаймо про глибоке розуміння того, в чому полягає наша особиста свобода від матеріяльного світу. Прохаймо також бажання позбутися оманливої думки, начебто мертві речі можуть підтримати й забезпечити наше дочасне життя. Прохаймо й про осягнення правди — що життя людини залежить передусім від Бога.
5. Свобода Ісуса від потреб тіла
«Тоді підійшов до Нього спокусник і сказав: "Коли Ти Син Божий, звели, щоб це каміння та й стало хлібом."А той відповів: "Написано: чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих"» (Мт. 4, 3-4).
Сорокаденний піст Ісуса в пустелі, Його часті і довгі нічні чування у молитві, незручності, пов'язані з життям мандрівного вчителя, Його досвід голодування й инших життєвих невигод показують нам людину, потреби тіла якої підпорядковуються поєднанню з Отцем і здійсненню Його волі. Тіло Ісуса залишається підлеглим духові і йому слугує.
Свобода Ісуса від потреб тіла не виражається, однак, у якихось обтяжливих і довгих постах чи в покутних практиках. Христос не наслідує суворого життя свого предтечі, Йоана Хрестителя. Провадить вбоге життя мандрівного пророка, але дозволяє собі частуватися — маючи внутрішню свободу, їсть і п'є те, що перед Ним покладуть. Цей контраст між стилем життя Йоана Хрестителя і стилем життя Ісуса послужить Його противникам як привід для звинувачення, начебто Він є «ненажерою і п'яницею»: «Прийшов Син Чоловічий, що їсть і п 'є, а ви кажете: "Це ненажера і п 'яниця, приятель митарів та грішників"» (Лк. 7, 34).
Ісусова свобода зумовлює те, що потреби тіла не затримують Його уваги. Не відіймають Його людської енергії навіть тоді, коли терпить голод, рівно ж і тоді, коли сідає до щедро накритого столу у заможного За-кхея або Симона Фарисея. «Царство Боже — не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рм. 14, 17).
Ісус, який провадить життя, «повне Духа», не відчуває докучливого розумового голоду. Ми ж, натомість, на противагу до Ісуса, часто відчуваємо неопанований голод наших думок. Виявляється це, серед иншого, У надмірі їжі і пиття, у сексуальних чи аудіовізуальних зловживаннях, або ж у вдаванні до наркотиків.
Ці зловживання, усе ж, пов'язані не так з реалізацією справжніх потреб тіла, як передусім з порожнечею серця. Якщо людина не реалізує своїх найглибших Духовних потреб, тоді проігноровані духовні прагнення виходять на поверхню у вигляді якогось неокресленого неспокою і психічного й розумового голоду. Саме цей неспокій та голод отруює нас і з'їдає нас зсередини.
Основною нашою помилкою є те, що, не аналізуючи їхнього сенсу, автоматично намагаємося заспокоїти їх шляхом розумового насичення. Тоді легко утворюється розумове узалежнення. Коли кидаємося у вир розумового пізнавання, тоді поступово доходимо до стану дедалі більшої психічної і духовної розбитости. Так утворюються в нас руйнівні пристрасті і психічні узалежнення.
Проте вийти із рабської залежносте від розумового пізнавання не можна винятково шляхом якогось волюнтаризму, самим лише зусиллям людської волі. Необхідно передусім відшукати сенс і мету свого життя. Моралізаторський тон, до якого нерідко вдаються у виховній, катехитичній, проповідницькій діяльності, а також у праці над собою (ти повинен, ти мусиш), не принесе жодного плоду, якщо не вибудуємо в собі і в инших глибокої внутрішньої мотивації. Досвід показує, що практично неможливо вилікувати людину від пристрастей і розумових узалежнень, якщо вона не втамує і не реалізує своїх найглибших духовних потреб; якщо не закорінить свого життя в Бозі.
У цьому розважанні прохаймо Ісуса, щоб ми відкрили в собі потребу щораз більшої внутрішньої свободи: свободи щодо пізнавання тіла, свободи щодо ма-теріяльних благ і свободи щодо свого земного життя. Прохаймо теж про те, щоб зрозуміти, що внутрішня свобода є необхідною умовою для доброго переживання свободи зовнішньої.
6. Icy сова свобода щодо людського кохання
Розкутість і свобода, з якою Ісус перебуває поруч і розмовляє з жінками й з чоловіками, є свідченням чистоти Його серця, яке не посідає будь-якої пожадливости. Повнота Ісусової свободи щодо подружньої і родинної любови, від якої добровільно відмовляється, є виразом Його безумовної відданости Отцю і прагнення здійснювати Його волю.
Закладення Ісусом родини анітрохи не суперечило б довіреній Йому месіянській місії. Чимало пророків Старого Завіту мали власні родини. Тільки лічені з них хили в целібаті. Ісус обирає безженність, аби таким чином підкреслити свою відданість Отцю і Його волі спасіння усіх людей.
Відмова від подружньої і батьківської любови у целібаті створює в людині якусь глибоку пустку на чуттєвому рівні, якщо вона не наповнить серце досвідом любови Бога на зразок синівської відданости Ісуса своєму Отцю. Життя в євангельській чистоті можливе тільки для Ісуса і з любови до Нього. її метою є свідчення безкорисливої лагідности Отця стосовно кожної людини, а особливо щодо убогих (198).
Свобода Ісуса щодо людського кохання є великим даром не тільки для тих, хто живе в целібаті, але й для осіб, що реалізують подружню і батьківську любов. Чистота Ісуса є зразком чистої любови рівно ж у подружжі і в родині. Адже в людському еротичному коханні прихована «небезпечна влада», яку наречені і подружжя взаємно визнають один одному. З одного боку, ця влада може набрати вигляду взаємного дарування, яке побудоване на самозреченні, але й може переродитися у спробу взаємного оволодіння і маніпулювання один одним.
Уважно спостерігаючи за міжособистісними стосунками у багатьох подружжях, родинах, приятельських зв'язках, можна легко спостерегти, яким чином влада, пов'язана з людським коханням, призводить до взає-монівеляції. Емоційне домінування однієї особи над иншою, взаємне обмеження свободи й инші форми Маніпулювання — ось найчастіші вияви зловживань, Пов'язаних із владою, що її в любови люди взаємно визнають один одному. Таке ж, а иноді навіть ще біль ше, взаємне маніпулювання існує в гомосексуальних зв'язках, в яких страх перед зв'язком з особою протилежної статі цілий час підсилює цю владу.
У цій молитві подякуймо Ісусові за Його цілковиту відданість Отцю, яка стала джерелом Його свободи щодо людського кохання. Прохаймо також, щоб Його покладання на Отця було для нас закликом до невпинного пошуку тісного поєднання з Богом, з якого народиться наша свобода щодо людського кохання; свобода, завдяки якій зможемо — згідно зі своєю життєвою ситуацією — давати свідчення лагідної і чулої любови Бога до людини.
3. Зцілення зраненої любови
Проблема гомосексуалізму у своїй суті є проблемою пошуку любови. Гомосексуалізм — це викривлена, зранена форма любови. Що більше людина заплутана в гомосексуальні схильності і вчинки, тим глибшим є її голод і прагнення любови. Будь-яка форма зцілення від гомосексуалізму буде можливою тільки тоді, коли людина, зранена в любови, відкриється для безконечної любови Бога. Остаточно, саме Він є найглибшим джерелом кожної автентичної любови. Тільки Він сам може зцілити людину у її зраненій любови.
«Отож прибув Він до одного міста в Самарії, яке називається Сихар, неподалеку поля, наданого Яковом синові своєму Йосифові. Там і криниця Яковова була. На-томився з дороги Ісус, тож і присів біля криниці; було ж під шосту годину. Надходить же жінка з Самарії води взяти. Ісус до неї каже: "Дай мені напитися" (...) Отож каже до нього жінка самарянка: "Юдей ecu, а просиш напитися в мене, жінки самарянки" (...) Ісус у відповідь сказав до неї: "Була б ти відала про дар Божий, і — хто Той, що каже тобі: Дай мені напитися, — то попросила б сама в нього, а Він дав би тобі води живої". Мовить до нього жінка: "Ти й зачерпнути не маєш чим, пане, а й криниця глибока, — то звідкіля б у Тебе вода жива? Чим більший Ти за батька нашого Якова, що дав нам криницю оцю, і сам пив з неї, а й сини його ще й товар його?" А Ісус їй у відповідь: "Кожен, хто оту воду п'є, знову захоче пити. Той же, хто нап 'ється води, якої дам Я йому, — не матиме спраги повіки. Вода бо, що дам Я йому, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне ". Говорить до нього жінка: "То дай мені, пане, тієї води, щоб не мала я вже більше спраги та й не ходила сюди черпати ". "Піди ж, — мовить до неї, — позви чоловіка свого та й повертайся сюд "». Озвалася жінка та й каже Йому: "Нема в мене чоловіка ". "Добре єси мовила, — відрік їй, — не маю чоловіка/ П'ятьох бо мала єси чоловіків, та й той, що тепер у тебе, — не чоловік він тобі. Правду мовила єси"» (Йо. 4, 5-18).
1. Любов виняткова
У Євангелії св. Йоана спрага є вираженням прагнення серця. Ісус, кажучи до самарянки: «Дай мені наптися», запрошує її віддати Йому ціле своє життя у любови. Цей заклик Ісус скеровує не тільки до самарянки, але й до кожного з нас. У цьому заклику Христос домагається безумовної самовіддачі, аж до кінця.
У нашому зв'язку з Ісусом не йдеться про нашу безгрішність, моральну бездоганність або якусь форму «творчої самореалізації». Ісус прагне передусім нашої любови. У взаєминах з Ісусом йдеться про прийняття Його особи, а разом з нею — Його прихованого життя, Його громадського життя, Його вчення та Його смерти і воскресіння. Мова йде про виняткову відданість Йому.
Символом єдности учня з Ісусом є єдність чоловіка і жінки. Жінка, дружина, залишає батьківський дім і «йде замешкати» до свого чоловіка, в його дім. Дім чоловіка стає її домом. Учень Ісуса рівно ж іде, щоб замешкати свого Учителя. Дім Учителя стає домом учня.
Учні Йоана запитують Ісуса: «(...) "Учителю, де перебуваєш?" Ісус їм відповів: "Ходіть та подивіться" (...) І того дня залишилися в Нього» (Йо. 1, 38-39).
Зріла подружня любов характеризується винятковістю. Між двома особами, які кохають один одного, чоловіком і жінкою, не може увійти ніхто третій як рівноправний партнер. Любов виняткова, любов наречених - це завжди «ревнива» любов. І саме такою любов'ю Бог любить Ізраїля: «Тоді Господь почав ревнувати за свій край і пощадив народ свій» (Йоіл 2, 18).
З цієї ревнивої любови Бога народжується заповідь: «Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі. Нехай не буде в тебе инших богів, крім мене. Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подоби-ни (...) Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо Господь, Бог твій, Бог ревнивий» (Вих. 20, 2-5).
«Ревнива любов» Ісуса до нас домагається рівно ж «виняткової любови» і з нашої сторони. Любов до Ісуса не можна розділити ще з кимось: власними батьками, дітьми, чоловіком чи дружиною, найкращими друзями. «Коли хто приходить до мене й не зненавидить свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер, та ще й своє життя, той не може бути моїм учнем» (Лк. 14, 26).
У цій молитві прохаймо Ісуса, щоб об'явив нам свою «ревниву любов», яка надає щонайповнішого сенсу й мети нашому життю. Прохаймо також, щоб ми могли з довірою прийняти її і відповісти на неї нашою «ревнивою любов'ю».
2. Наша слабкість у відносинах з Ісусом
«Отож каже до нього жінка самарянка: "Юдей ecu, а просиш напитися в мене, жінки самарянки?"»
Перефразовуючи слова самарянки, можемо сказати Ісусові: «Як Ти, Син Божий, звертаєшся до мене, грішника?» Коли усвідомлюємо собі власну неміч, грішність, тоді народжується в нас радикальний сумнів, чи наша любов до Ісуса, наша приязнь з Ним є можливою? У нашому діялозі з Ним почуваємось тоді скуто. Так відбувається тільки тому, що ми невірно розуміємо нашу моральну слабкість. Не сміємо і не маємо відваги повірити, що Отець любить нас, грішників. Неправильне розуміння своєї людської слабкости може закрити нас перед любов'ю Бога. Вважаємо, що любов є неможлива, як неможливе повернення мертвого до життя.
Саме про таку неможливість говорить Марта, сестра Лазаря, у розмові з Ісусом: «Господи, відгонить уже: четвертий бо день». Але Ісус пригадує Марті: «А хіба я не казав тобі, що коли віруєш, то побачиш славу Божу?» (Йо. 11, 39-40).
У стосунки з Ісусом входимо з нашими травмами, недосконалостями, з цілою нашою грішністю. Наші немочі і гріхи є «частиною» нашого зв'язку з Ісусом. Парадокс, але саме завдяки цій «щасливій провині» можемо насправді досвідчити потребу Ісуса в нашому житті. Людська слабкість стає для нас «місцем» відкуп-лення через Ісуса.
Усвідомлюючи нашу людську вбогість, не можемо, однак трактувати Ісуса як інструмент. Ісус не є знаряддям для розв'язання наших проблем, знаряддям самореалізації, способом дійти до власної безгрішности.
Коли б у духовному житті нашою першою турботою була наша досконалість, тоді б існувала небезпека Розминутися з Богом. Саме так розминувся з Богом фарисей з притчі про митаря і фарисея. Вважав себе досконалим, але відійшов з храму невиправданим (пор. Лк. 18, 10 і наст.) У його ставленні до Бога забракло довіри і любови.
Так само багатий юнак, хоч дотримувався усіх заповідей, відійшов сумним, бо не віддав себе цілковито Ісусові (пор. Лк. 18, 18). Найпершим прагненням учня має бути цілковите прийняття любови свого Учителя, плата Йому довірою на любов. Натомість, плодом досвіду любови буде внутрішнє зцілення, особиста досконалість, подолання немочі.
У цій молитві прохаймо Ісуса, щоб наші духовні зусилля були передусім зосереджені навколо Його Особи, навколо Його любови й нашої відповіді на цю любов. Прохаймо також, щоб ми змогли, у світлі цієї любови і завдяки їй, зрозуміти відносність усього — в тому числі наших недоліків, поранень, незадоволення собою, гріхів. Якщо розмістити нашу людську слабкість у центрі нашого духовного життя, тоді Ісус стає єдиним знаряддям в пошуку наших власних цілей. Найшляхетніші людські цілі втрачають значення і сенс, якщо не збігаються з планами Ісуса щодо нас.
3. Жива вода
«Була б ти відала про дар Божий, — каже Ісус до самарянки, — / хто той, що каже тобі: "Дай мені напитися ", — то попросила б сама в нього, а він дав би тобі води живої».
«Була б ти відала про дар Божий...», — тобто, якби розпізнала любов Бога. Любов Бога до людини є завжди найбільшим даром. Усі инші дари є виявленням того першого дару. Дар Ісуса Христа є власне знаком любови Бога до людини. «Бог бо так полюбив світ, Що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. З, 16).
Людина, яка розпізнає дар любови Бога, що приходить в Ісусі Христі, відкриває в собі незаспокоєне прагнення любови. Це прагнення не може втамувати жодна людська дійсність на цій землі.
Ісус перший прохає самарянку: «Дай мені напитися». Найважливіша ж мета цього прохання — дати їй зрозуміти, що вона сама, перша, має в собі незаспокоєне прагнення любови.
Своїм запрошенням до любови Христос пробуджує в нас потребу нескінченної любови. Бог є повнотою любови. Любови нескінченної. Любови безумовної. Любови без меж. Нашою любов'ю не можемо нічого додати до Його любови. Не можемо її посилити, помножити. Ісус, прагненням нашої любови, хоче пробудити в нас потребу Його Божої любови.
Коли Ісус прохає нас: «Дай мені напитися», нам треба відразу ж відповісти проханням на Його просьбу: «Це Ти, Ісусе, спершу дай мені напитися. Я бо перший потребую Твоєї любови». Власне так Йоан Хреститель каже до Ісуса, коли Той прохає його про хрещення: «Мені треба хреститися від Тебе, а Ти приходиш до мене». Нам треба молитися словами: «Дай мені напитися, бо ж Ти маєш воду живу, бо Ти сам є джерелом живої води».
Живою водою в Біблії є сам Бог, Його нескінченна любов. У Старому Завіті нею є Ягве. У Новому — Ісус Христос, Син Божий, зісланий нам від Ягве. Устами пророка Єремії Бог скаржиться на Ізраїль: «Покинули мене, джерело води живої, і повикопували собі копанки, копанки діряві, що води не держать» (Єр. 2, 13).
До самарянки ж Ісус каже: «Кожен, хто оту воду п 'є, знову захоче пити. Той же, хто нап 'ється води, якої дам йому я, — не матиме спраги повіки. Вода бо, що дам Я йому, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне».
Однак, самарянка не вірить Ісусові, бо не розуміє Його слів. З докором каже йому: «Звідкіля б у тебе вода жива? Чим більший Ти за батька нашого Якова, що дав нам криницю оцю, і сам пив з неї, а й сини його ще й товар його ?»
Ця жінка не відчуває потреби прохати живої води. Видається їй, що має усе, чого лише прагне. Має «свою воду». Але — це вода з дірявих копанок. Завдяки цій воді вона «якось вегетує», має свої малі «радощі», свою «винагороду», якою якось наповнює, а радше заглушає в собі велике прагнення живої води.
Якщо не приєднаємося до пошуку «живої води», до пошуку Бога, тоді автоматично приєднуємося до пошуку «малих людських радощів», які виконують роль компенсації. Так, наша гарячкова діяльність і прагнення успіху можуть бути формою пошуку втіхи. Можемо тоді запевняти себе, що наше життя має вартість, бо ж заслуговує на визнання, людську похвалу, оскільки нам вдалося досягти раніше задуманого.
Занурення в буденність, у пошук дрібних приємностей, у споживацьке «забирання» може так нас захопити, що цілковито забуваємо про потребу пошуку любови Бога. Наші емоційні зв'язки, якими «прив'язуємося» до людини, рівно ж можуть слугувати пригасанню духовних потреб. Часто ми настільки поєднані з нашими «компенсаціями», що нас переслідують страхи й застереження, що Господь може їх у нас відібрати.
У цій молитві прохаймо Ісуса, щоб ми дозволили Йому викрити наші страхи за себе, які призводять до того, що так легко піддаємося ілюзіям. Під їх впливом ми схильні гадати, що любов Бога є якимось незначним додатком до життя, а не його центром.
4. Любов як жертвування себе
На початку нашого духовного життя автоматично даємо Богові плоди нашої діяльности, наших вчинків. А отже, жертвуємо нашу молитву, нашу працю, нашу любов до ближнього, наш час, наші дрібні упокорення й инші дари.
Однак саме життя тримаємо для себе, оскільки підсвідомо вважаємо, що «наше життя» належить нам. Вважаємо себе володарями, панами нашого життя.
Усе ж, якщо ми вірні любови Бога, тоді надходить день, коли нас запрошують віддати Богові не тільки плоди, а й ціле дерево: себе самих. Справжнє навернення полягає на даруванні Богові цілого свого життя.
Проте дарування самих себе Богові — дуже важке. Адже для цього слід подолати власні страхи за себе і своє майбутнє. Щоб віддатися Ісусові, треба стрибнути у прірву «Його Провидіння». Ісус же дуже послідовно допомагає нам в цьому. Часом чинить це через випадкові події і життєві ситуації.
Иноді це можуть бути важкі або навіть болісні події. Життєві невдачі, хвороба, стан внутрішнього надлому чи депресії, наша любов, відкинута кимось із близьких — ці і схожі випадки можуть стати внутрішнім поштовхом для цілковитого жертвування себе Ісусові.
Втрата малих радощів, наших «винагород», иноді може нам допомогти відкрити Бога як джерело живої води. Щоб бути здатними прийняти Бога як єдине Джерело життя, слід щиро визнати усе втрачене — втратою задля Христа.
5. «Позви чоловіка свого»
Коли Ісус об'явив самарянці, що Він є «живою водою», яка може втамувати її спрагу, вона попрохала: «То дай мені, Пане, тієї води, щоб не мала я вже більшеспраги та й не ходила сюди черпати». Ісус відповів їй: «Піди ж, позви чоловіка свого та й повертайся сюди». Проте самарянка не хотіла торкатися болючої для неї теми, а саме — кількох чоловіків у її житті. Не бажаючи відкриватися перед Ісусом, сказала неправду: «Нема в мене чоловіка».
Але — як це часто буває у людському житті — саме тоді, коли намагається говорити неправду, — каже правду. «Добре ecu мовила, — відрік їй, — не маю чоловіка! П'ятьох бо мала ecu чоловіків, та й той, що тепер у тебе, — не чоловік він тобі. Правду мовила ecu»
Ісус показує жінці, що насправді вона не кохала жодного чоловіка, а лише «позичала себе» їм на певний час. І власне тому не може назвати жодного з них своїм чоловіком. У справжній подружній любови існує бо цілковите й повне дарування себе.
Проте Ісусові не можна «позичити себе» на хвилину, Йому не можна віддатися лише на якийсь час. Йому можна тільки віддати себе безумовно, до кінця. Немає любови «на годину». Немає любови «на пробу». «Той, що тепер у тебе, — не чоловік він тобі», оскільки в цих стосунках бракує цілковитого дарування себе. Усі чоловіки в житті цієї жінки були лише компенсацією, спробою заповнити самотність і порожнечу життя. Переходячи «від одного чоловіка до иншого», жінка лише вдає любов, вдає подружнє життя, створює видимість дарування себе.
Любов — дарування себе — є постійною. Справжнє дарування має ознаку «до самої смерти», ознаку вірнос-ти до кінця. Любови не можна відкликати. У «Пісні пісень» наречена говорить нареченому: «Поклади мене печаттю на твоїм серці, печаттю на твою руку; любов бо, як смерть, сильна; ревнощі люті, немов пекло. Стріли її -вогненні стріли, правдиве полум'я Господнє» (П.п 8, 6).
На закінчення всього розважання попросимо спершу про глибоке прагнення прийняти любов Ісуса й відповісти Йому любов'ю на любов. Прохаймо також, щоб ми змогли протистояти — з одного боку, спокусі підозріливости, що любов у нашому житті є неможлива через нашу слабкість і грішність, а з другого — спокусі страху перед тим, щоби ввірити своє життя Ісусові.