роздуми від дописувача Йосип Вісаріоноаич
-
- активний учасник
- Повідомлень: 251
- З нами з: 05 березня 2011, 20:56
віра і влада
Слава Ісусу Христу!
ВІРА І ВЛАДА
Коли оглянути сучасні держави світу, то впадає у вічі те, що специфіка їх соціально-політичних систем співпадає з особливостями пануючого там релігійного світогляду. Практична реалізація політичної влади у країнах з домінуючим впливом християнства є багато в чому відмінною від практичної реалізації політики в ісламських країнах, Індії, Японії, чи східно-азійських державах. Хоча в більшості тих країн офіційно проголошуються пріоритетними демократичні принципи державної політики, та все ж одноманітність офіційно задекларованого по різному реалізується на практиці. Пануючий чи домінуючий релігійний світогляд накладає свій відбиток на політику, її прямо чи опосередковано формує. Такі політичні терміни як "західний світ", "мусульманський світ", "православний світ" й інші відображають цей вплив релігії на політику. Сучасні політики, можливо, і не схильні визнавати прилюдно цей вплив та, все-таки, змушені на практиці з ним рахуватися. Так, майже усі, країни арабського світу у XX ст. здобули свою незалежність за допомогою власних секуляризованих, світських рухів, та вже протягом кількох наступних десятиліть політики тих країн вимушені були адаптувати своє законодавство відповідно з законами шаріату і назвати свої держави ісламськими. Щось подібне сьогодні (можливо) відбувається і в православній Росії, котра у важких муках (і без особливих успіхів) повертається до традиційних форм державного правління. З початку 2010р. появилися і в Україні певні ознаки повернення вітчизняної державності до своїх духовних джерел. Хоча, як і вкінці ХХ ст., перед веде у цій справі маленька Білорусь.
Складовими структури політики є політична свідомість, політичні відносини і політичні інститути. Для того щоб виникли певні політичні інститути, політичні партії, тощо, потрібні певним чином сформовані політичні відносини, стійкі зв'язки між громадянами і державною владою, в центрі яких завжди стоять інтереси та потреби суб'єктів політики. Політичні інститути є, по суті, засобами для задоволення інтересів та потреб суб'єктів політичних відносин. Інтереси і потреби без усвідомлення суб'єктами політики не можуть набути своїх конкретних форм. Функцію усвідомлення суб'єктами політики своїх інтересів і потреб виконує політична свідомість, котра, головним чином, і детермінує усі політичні відносини в суспільстві, і через політичні відносини, окреслює форми діяльності політичних інститутів. Політична свідомість, чи свідомість людини взагалі, як така, як спосіб відношення її до світу і самої себе, є основою політичного життя суспільства.
Політичні концепції, як правило, не виражають усього розмаїття проявів політичної свідомості. Вони лише один з її рівнів, причому не найбільш масовий за соціальною базою. Цей рівень характерний переважно для ідеологів. Політичні концепції утворюють лише теоретичний рівень політичної свідомості. Паралельно з ним існує емпіричний рівень, котрий формується на грунті щоденного практичного досвіду громадян, фіксуючи безпосередні прояви політичної життєдіяльності суспільства Ця емпірична свідомість виступає як буденна свідомість; її специфічними компонентами є норми моралі, звичаї, ціннісні уявлення і потреби, котрі реально виражають існуючі в суспільстві цінності і норми.
Політична свідомість не є цілковито вираженням дійсності, вона має риси відносно самостійного існування. Прикладом цієї самостійності можуть слугувати часто такі прояви в житті суспільства, як обожнення майбутнього, або ідеалізація минулого. Люди, котрі ніколи не були у тому щасливому майбутньому, можуть за нього життя віддавати, як і ті хто не має особистого життєвого досвіду у минулих "золотих віках", - можуть завзято їх вихваляти. На основі таких "знань" (часто досить інтуїтивних), які з часом стають твердими переконаннями, через практичну поведінку, політична свідомість творить об'єктивний світ. По суті політична свідомість є вираженням не так якихось теоретичних чи емпіричних знань, як інтуїтивно сприйнятої індивідом ідеї, котра і визначає поведінку живого суб'єкта політики. "Творча діяльність людини визначається ідеєю речі, яку вона прагне витворити" /П.Юркевич/.
Коли ідея виступає для живого суб'єкта, як об'єкт для відданого служіння, який дає змогу суб'єкту вести осмислене існування, свідомість цього суб'єкта стає по суті віросповідною, навіть і коли такою себе не визнає.
По-перше, вплив віри на політичну владу пояснюється тим, що віра і влада є по суті нероздільними поняттями, хоча і не тотожними; віра реалізується у владі, а влада легітимізується вірою і живиться вірою.
І, по-друге (опосередкований вплив), віра формує не лише світогляд окремої особи, а і ментальність усієї нації і визначає її національну ідею.
У процесі формування нації провідну роль відіграють процеси соціально-психологічного порядку: історичний досвід, історична пам'ять народу, усвідомлення, своєї єдності... Усі ці процеси відбуваються під впливом релігії. Так, усі сучасні європейські народи, у тому числі й український, усвідомили спочатку свою належить до християнства, а вже потім формували свою національну ідентичність. Як підкреслює Б. Парахонський: "Християнізована свідомість, разом з пам'яттю про свою державність утворила становий каркас культурної свідомості української нації". Національна ідея, національна культура, національний дух - це те, задля чого власне й існує держава як засіб реалізації прагнень народу. Існує багато ідеологічних систем, та чим система ідей ближча до релігійних витоків і прагнень нації, тим ближча вона до національної ідеї. Без месіанського усвідомлення православ'я у Росії, як третього Риму, не можна збагнути феномен російської державності. Без протестантського прагнення побудови Царства Божого на землі, неможливо осягнути також і феномен США. Так і без соціального вчення католицької церкви годі вивчати політичну історію Західної Європи.
Від самих початків існування політичних інституцій вони шукали надприродної підтримки, аби надати самому фактору влади легітимної сутності. Суть проблеми полягає у тому, що жодні наукові чи навіть філософські доктрини без авторитету Бога не можуть беззаперечно пояснити чому одна людина повинна коритися іншій, чому є виправданою влада держави над майном (податки) і навіть над життям усіх громадян (військовий обов'язок).
Ця проблема протягом усієї історії людства знаходила своє вирішення лише двома шляхами: через страх підданого перед репресивною силою політичної системи і через релігію. Остання завжди виявлялася більш дієвою і надійною. Світська влада вождя, князя, царя, імператора чи всенародно обраного президента ставала і стає дійсно законною лише прилучившись до священного авторитету.
Єдиним джерелом влади можна оголосити народ (і навіть узаконити це положення), та змусити кожного індивіда беззаперечно приймати волю арифметичної більшості, як істину в останній інстанції, проблематично. Лише перенесення головної мети, сенсу буття індивіда, з дочасного, котре є неможливим без зла і страждань, у вічність, може створити стійку базу для вирішення цієї болючої для суспільства проблеми. Тобто, лише релігійна віра у безсмертя людської душі може перенести на другий план це разюче протиріччя між декларованою державою "рівністю усіх людей" й реальними правами і можливостями індивідів, розділених майновим, соціальним, розумовим і фізичним становищем. Рівність перед Вічністю це єдина рівність яку неможливо заперечити ні в теорії, ні в практиці і, відповідно, це єдина реальна парадигма на основі якої можна консолідувати усе суспільство.
Кожна людина, самим фактом свого існування, володіє владою; вона сама є владою. Кожна людина стверджує себе супроти небуття і супроти іншого. В силу самого свого буття вона здійснює вплив на своє середовище і на весь світ. Владою є все: батьківство-материнство (яке забезпечує дитині прожиття і потрібні знання), пізнання і творчість (як краса та одухотворення світу), а також влада у суспільстві, яка забезпечує мінімум ладу та миру, створює можливість передачі культури, пам'яті народу, а також вольового прагнення до спільного майбуття. Влада є преображення людини, її предвічна подібність до Бога, здійснення зв'язку людини з Абсолютом.
У цій перспективі влада не є пануванням. Панування (викривлення природи влади) починається після відпадіння людини від Бога: тоді людина, віддана смерті, намагається забути свою нетривкість, здійснюючи панування. Вона раб смерті і має потребу в рабах, аби вважати себе богом, тобто безсмертною. Існує діалектичний зв'язок між таємним безсиллям та показним насильством. Така людина має потребу не лише в рабах, а і в ворогах; вона проектує свою тривогу на іншого і прагне його знищення, аби вбити свою тривогу. Тут влада, яка покликана по самій своїй суті давати життя, стає владою смерті. Ця влада смерті, у її політичному аспекті, найбільш сильно проявляється в державному абсолютизмі, в якому призначенням влади є лише здатність приносити смерть. Така влада обожнює себе і хоче аби їй поклонялися, і є по суті ідолопоклонною.
В дохристиянському світі часто обожнення влади здійснювалося відкрито. Євангельське вчення розрізняючи Царство Бога і царство кесаря, відкрило простір для свободи духу, свободи особи. Політична влада тут десакралізується, обмежується і підпорядковується. Вона законна коли вона на своєму місці і незаконна коли вона хоче аби їй поклонялися, коли вона нав'язує себе як завершену псевдобожественну повноту.
На думку багатьох дослідників (особливо з католицького середовища) до обожненя політичної влади сучасні суспільства повернулося під впливом концепції Гегеля про історичний прояв "абсолютного Духа" в колективному становленні. За Гегелем, релігія - це усвідомлення абсолютної істини. Отже він ставить релігію на виразно теоретичний рівень, де йдеться в основному про пізнання істини. Таке розуміння релігії не може накладати обов'язків на індивіда і відповідно обмежувати його бажання. Абсолютизм це і є необмеженість політичної влади. При таких умовах (відсутності зовнішнього недосяжного для людини обмежуючого чинника) розглядання колективного становлення як прояв "абсолютного Духа" є стимулом для панівної меншини до абсолютизму в державі. Обожненя політичної влади повністю втілилося в абсолютизмі багатьох політичних режимів XX ст. Твердження, яке узаконене в більшості держав світу, що єдиним джерелом влади є народ (котре перебуває у повній відповідності з концепцією Гегеля) є постійним запрошенням правлячої меншини до "раю" абсолютизму, бо правляча меншина завжди має достатньо засобів для маніпулювання суспільною свідомістю, і це постійно відчуває.
Бог є першопричиною усього, у тому числі і влади. Тому народ визначає не владу як таку, коли проводяться вибори до різних рівнів державної влади, а визначає лише тих осіб які будуть здійснювати владу, громадську чи політичну. Божественний Закон є у вищій мірі консервативним і ним маніпулювати можливо тільки короткий період часу. Ніхто не може дати того чого сам немає.
Церква не заперечує право держави на фізичний примус, вона лише обмежує його застосування. Також Церква не вимагає від політичної влади дій спрямованих на перетворення суспільства у "рай", вона лише вимагає від держави запобігати перетворенню суспільства у "пекло". У цьому напрямі фізичний примус с цілком правомірним, виправданим і необхідним.
ВІРА І ВЛАДА
Коли оглянути сучасні держави світу, то впадає у вічі те, що специфіка їх соціально-політичних систем співпадає з особливостями пануючого там релігійного світогляду. Практична реалізація політичної влади у країнах з домінуючим впливом християнства є багато в чому відмінною від практичної реалізації політики в ісламських країнах, Індії, Японії, чи східно-азійських державах. Хоча в більшості тих країн офіційно проголошуються пріоритетними демократичні принципи державної політики, та все ж одноманітність офіційно задекларованого по різному реалізується на практиці. Пануючий чи домінуючий релігійний світогляд накладає свій відбиток на політику, її прямо чи опосередковано формує. Такі політичні терміни як "західний світ", "мусульманський світ", "православний світ" й інші відображають цей вплив релігії на політику. Сучасні політики, можливо, і не схильні визнавати прилюдно цей вплив та, все-таки, змушені на практиці з ним рахуватися. Так, майже усі, країни арабського світу у XX ст. здобули свою незалежність за допомогою власних секуляризованих, світських рухів, та вже протягом кількох наступних десятиліть політики тих країн вимушені були адаптувати своє законодавство відповідно з законами шаріату і назвати свої держави ісламськими. Щось подібне сьогодні (можливо) відбувається і в православній Росії, котра у важких муках (і без особливих успіхів) повертається до традиційних форм державного правління. З початку 2010р. появилися і в Україні певні ознаки повернення вітчизняної державності до своїх духовних джерел. Хоча, як і вкінці ХХ ст., перед веде у цій справі маленька Білорусь.
Складовими структури політики є політична свідомість, політичні відносини і політичні інститути. Для того щоб виникли певні політичні інститути, політичні партії, тощо, потрібні певним чином сформовані політичні відносини, стійкі зв'язки між громадянами і державною владою, в центрі яких завжди стоять інтереси та потреби суб'єктів політики. Політичні інститути є, по суті, засобами для задоволення інтересів та потреб суб'єктів політичних відносин. Інтереси і потреби без усвідомлення суб'єктами політики не можуть набути своїх конкретних форм. Функцію усвідомлення суб'єктами політики своїх інтересів і потреб виконує політична свідомість, котра, головним чином, і детермінує усі політичні відносини в суспільстві, і через політичні відносини, окреслює форми діяльності політичних інститутів. Політична свідомість, чи свідомість людини взагалі, як така, як спосіб відношення її до світу і самої себе, є основою політичного життя суспільства.
Політичні концепції, як правило, не виражають усього розмаїття проявів політичної свідомості. Вони лише один з її рівнів, причому не найбільш масовий за соціальною базою. Цей рівень характерний переважно для ідеологів. Політичні концепції утворюють лише теоретичний рівень політичної свідомості. Паралельно з ним існує емпіричний рівень, котрий формується на грунті щоденного практичного досвіду громадян, фіксуючи безпосередні прояви політичної життєдіяльності суспільства Ця емпірична свідомість виступає як буденна свідомість; її специфічними компонентами є норми моралі, звичаї, ціннісні уявлення і потреби, котрі реально виражають існуючі в суспільстві цінності і норми.
Політична свідомість не є цілковито вираженням дійсності, вона має риси відносно самостійного існування. Прикладом цієї самостійності можуть слугувати часто такі прояви в житті суспільства, як обожнення майбутнього, або ідеалізація минулого. Люди, котрі ніколи не були у тому щасливому майбутньому, можуть за нього життя віддавати, як і ті хто не має особистого життєвого досвіду у минулих "золотих віках", - можуть завзято їх вихваляти. На основі таких "знань" (часто досить інтуїтивних), які з часом стають твердими переконаннями, через практичну поведінку, політична свідомість творить об'єктивний світ. По суті політична свідомість є вираженням не так якихось теоретичних чи емпіричних знань, як інтуїтивно сприйнятої індивідом ідеї, котра і визначає поведінку живого суб'єкта політики. "Творча діяльність людини визначається ідеєю речі, яку вона прагне витворити" /П.Юркевич/.
Коли ідея виступає для живого суб'єкта, як об'єкт для відданого служіння, який дає змогу суб'єкту вести осмислене існування, свідомість цього суб'єкта стає по суті віросповідною, навіть і коли такою себе не визнає.
По-перше, вплив віри на політичну владу пояснюється тим, що віра і влада є по суті нероздільними поняттями, хоча і не тотожними; віра реалізується у владі, а влада легітимізується вірою і живиться вірою.
І, по-друге (опосередкований вплив), віра формує не лише світогляд окремої особи, а і ментальність усієї нації і визначає її національну ідею.
У процесі формування нації провідну роль відіграють процеси соціально-психологічного порядку: історичний досвід, історична пам'ять народу, усвідомлення, своєї єдності... Усі ці процеси відбуваються під впливом релігії. Так, усі сучасні європейські народи, у тому числі й український, усвідомили спочатку свою належить до християнства, а вже потім формували свою національну ідентичність. Як підкреслює Б. Парахонський: "Християнізована свідомість, разом з пам'яттю про свою державність утворила становий каркас культурної свідомості української нації". Національна ідея, національна культура, національний дух - це те, задля чого власне й існує держава як засіб реалізації прагнень народу. Існує багато ідеологічних систем, та чим система ідей ближча до релігійних витоків і прагнень нації, тим ближча вона до національної ідеї. Без месіанського усвідомлення православ'я у Росії, як третього Риму, не можна збагнути феномен російської державності. Без протестантського прагнення побудови Царства Божого на землі, неможливо осягнути також і феномен США. Так і без соціального вчення католицької церкви годі вивчати політичну історію Західної Європи.
Від самих початків існування політичних інституцій вони шукали надприродної підтримки, аби надати самому фактору влади легітимної сутності. Суть проблеми полягає у тому, що жодні наукові чи навіть філософські доктрини без авторитету Бога не можуть беззаперечно пояснити чому одна людина повинна коритися іншій, чому є виправданою влада держави над майном (податки) і навіть над життям усіх громадян (військовий обов'язок).
Ця проблема протягом усієї історії людства знаходила своє вирішення лише двома шляхами: через страх підданого перед репресивною силою політичної системи і через релігію. Остання завжди виявлялася більш дієвою і надійною. Світська влада вождя, князя, царя, імператора чи всенародно обраного президента ставала і стає дійсно законною лише прилучившись до священного авторитету.
Єдиним джерелом влади можна оголосити народ (і навіть узаконити це положення), та змусити кожного індивіда беззаперечно приймати волю арифметичної більшості, як істину в останній інстанції, проблематично. Лише перенесення головної мети, сенсу буття індивіда, з дочасного, котре є неможливим без зла і страждань, у вічність, може створити стійку базу для вирішення цієї болючої для суспільства проблеми. Тобто, лише релігійна віра у безсмертя людської душі може перенести на другий план це разюче протиріччя між декларованою державою "рівністю усіх людей" й реальними правами і можливостями індивідів, розділених майновим, соціальним, розумовим і фізичним становищем. Рівність перед Вічністю це єдина рівність яку неможливо заперечити ні в теорії, ні в практиці і, відповідно, це єдина реальна парадигма на основі якої можна консолідувати усе суспільство.
Кожна людина, самим фактом свого існування, володіє владою; вона сама є владою. Кожна людина стверджує себе супроти небуття і супроти іншого. В силу самого свого буття вона здійснює вплив на своє середовище і на весь світ. Владою є все: батьківство-материнство (яке забезпечує дитині прожиття і потрібні знання), пізнання і творчість (як краса та одухотворення світу), а також влада у суспільстві, яка забезпечує мінімум ладу та миру, створює можливість передачі культури, пам'яті народу, а також вольового прагнення до спільного майбуття. Влада є преображення людини, її предвічна подібність до Бога, здійснення зв'язку людини з Абсолютом.
У цій перспективі влада не є пануванням. Панування (викривлення природи влади) починається після відпадіння людини від Бога: тоді людина, віддана смерті, намагається забути свою нетривкість, здійснюючи панування. Вона раб смерті і має потребу в рабах, аби вважати себе богом, тобто безсмертною. Існує діалектичний зв'язок між таємним безсиллям та показним насильством. Така людина має потребу не лише в рабах, а і в ворогах; вона проектує свою тривогу на іншого і прагне його знищення, аби вбити свою тривогу. Тут влада, яка покликана по самій своїй суті давати життя, стає владою смерті. Ця влада смерті, у її політичному аспекті, найбільш сильно проявляється в державному абсолютизмі, в якому призначенням влади є лише здатність приносити смерть. Така влада обожнює себе і хоче аби їй поклонялися, і є по суті ідолопоклонною.
В дохристиянському світі часто обожнення влади здійснювалося відкрито. Євангельське вчення розрізняючи Царство Бога і царство кесаря, відкрило простір для свободи духу, свободи особи. Політична влада тут десакралізується, обмежується і підпорядковується. Вона законна коли вона на своєму місці і незаконна коли вона хоче аби їй поклонялися, коли вона нав'язує себе як завершену псевдобожественну повноту.
На думку багатьох дослідників (особливо з католицького середовища) до обожненя політичної влади сучасні суспільства повернулося під впливом концепції Гегеля про історичний прояв "абсолютного Духа" в колективному становленні. За Гегелем, релігія - це усвідомлення абсолютної істини. Отже він ставить релігію на виразно теоретичний рівень, де йдеться в основному про пізнання істини. Таке розуміння релігії не може накладати обов'язків на індивіда і відповідно обмежувати його бажання. Абсолютизм це і є необмеженість політичної влади. При таких умовах (відсутності зовнішнього недосяжного для людини обмежуючого чинника) розглядання колективного становлення як прояв "абсолютного Духа" є стимулом для панівної меншини до абсолютизму в державі. Обожненя політичної влади повністю втілилося в абсолютизмі багатьох політичних режимів XX ст. Твердження, яке узаконене в більшості держав світу, що єдиним джерелом влади є народ (котре перебуває у повній відповідності з концепцією Гегеля) є постійним запрошенням правлячої меншини до "раю" абсолютизму, бо правляча меншина завжди має достатньо засобів для маніпулювання суспільною свідомістю, і це постійно відчуває.
Бог є першопричиною усього, у тому числі і влади. Тому народ визначає не владу як таку, коли проводяться вибори до різних рівнів державної влади, а визначає лише тих осіб які будуть здійснювати владу, громадську чи політичну. Божественний Закон є у вищій мірі консервативним і ним маніпулювати можливо тільки короткий період часу. Ніхто не може дати того чого сам немає.
Церква не заперечує право держави на фізичний примус, вона лише обмежує його застосування. Також Церква не вимагає від політичної влади дій спрямованих на перетворення суспільства у "рай", вона лише вимагає від держави запобігати перетворенню суспільства у "пекло". У цьому напрямі фізичний примус с цілком правомірним, виправданим і необхідним.
-
- активний учасник
- Повідомлень: 251
- З нами з: 05 березня 2011, 20:56
Ототожнення релігійної і політичної інституцій
2. ОТОТОЖНЕННЯ РЕЛІГІЙНОЇ І ПОЛТИЧНОЇ ІНСТИТУЦІЙ
Поєднання релігійної і політичної інституцій відбувається двома шляхами: 1) через особу правителя; 2) через етичне вчення.
Через особу правителя ототожнення відбувається тоді, коли правитель одночасно обіймає найвищі посади у державі і в церкві. У такій ролі виступала частина візантійських імператорів, англійські монархи (після закріплення англійським парламентом суверенітету короля в релігійних справах у 1632-35 рр.), російські імператори (з часу скасування інституту патріаршества в російській імперії у 1721 р.). Дана модель соціально-політичного устрою сприяє деякому розвитку, чи вірніше, росту держави, та завжди завдає великої шкоди духовності народу, що з часом приводить і до соціально-політичних потрясінь (падіння Візантії, лютнева революція 1917 р. в Росії).
Коли особа правителя виходить з середовища духівництва і, з часом, опановує окрім релігійної ще й політичну владу, то таке явище називають клерикалізмом. Хоча для цього і не обов'язково аби ця духовна особа юридично займала пост глави держави, досить її постійного втручання у суто світські справи держави. Коли правитель держави втручається в суто церковні справи, чи навіть юридично очолює церкву, то таке явище прийнято називати цезаропапізмом. Ототожнення релігійної і політичної інституцій через особу правителя хоча і є в загальному негативним явищем, та, все-таки, воно базується не на об'єктивних факторах, а на суто суб'єктивних чинниках. Тому ці явища є завжди тимчасовими. Відходить особа правителя - змінюються і взаємини церкви та держави. Хоча може ще досить тривалий час зберігатися юридична спадщина у вигляді офіційного поєднання вищої державної і церковної посади. Та, як правило, це поєднання де-факто вже не діє. А з часом зникає і як юридичний чинник. Так було в російській імперії: багато російських імператорів не втручалися в суто внутрішні справи церкви, хоча офіційно її і очолювали . Ці "свої" обов'язки вони перекладали на Святий Синод і на митрополитів.
Ототожнення релігійної і політичної інституцій відбувається через етичне вчення тоді, коли в пануючій релігії недостатньо розвинута її інституція; тобто там ще не існує церкви як такої, і релігія там виступає не як містичне вчення про спасіння (як це є у церкві), а лише як спосіб життя (де надія на вічність повязана виключно з формальною приналежністю до їх спільноти і, як правило, до земної реальності; до“царства божого на землі), якого неможливо відокремити від життя держави. Сьогодні це явище часто спостерігається в ісламських країнах і в Ізраїлі. Так закони шаріату, які стали основою юридичної системи багатьох ісламських країн (як і закони іудаїзму), на відміну від європейського права не роблять різниці між гріховною поведінкою в релігійному значенні та громадянською непокорою. І завжди невизнають права на свобідну волю для окремого індивида.
Більшість мусульманських народів СРСР, у своєму внутрішньому житті, судовою системою держави практично не користувалися; свої проблеми вони вирішували керуючись законами шаріату. І комуністичний режим особливо з тим не боровся. Формальне право на виконання смертних вироків, стосовно своїх одновірців, жидівська кагальна система мала майже до середини ХІХ ст.у Російській імперії. Скоріше за все, неформально, керівництво жидівської діаспори промишляло ліквідаціями і в подальшому, враховуючи і сучасність (обставини вбивства Льва Троцького є у вищій мірі загадковими і нагадують роботу кагальних ліквідаторів). Існує думка (ще не підтверджена), що місіонерська праця о.Павла Флоренського була успішною стосовно його світоглядного опонента іновірця й інородця Льва Троцького; котрого (через непереборні обєктивні обставини повязані з його політичною діяльністю і етнічною приналежністю) Бог вподобив отримати хрещення кровю. Відомий український єврей, уманьський рабин Нахман, котрий перебував у складних взаєминах з кагальною владою, загинув у 1811р. від туберкульозу (разом з дружиною і сином). У ті часи вже давно вміли “обдаровувати” ближнього цією інфекційною хворобою, а лікувати ефективно ще не вміли.
Цей спосіб поєднання релігії і політики має суто об'єктивні причини і не залежить від волі окремих державних й політичних діячів. Це явище може не відбуватися лише при умові панування у цій державі абсолютизму, який завжди нехтує народною традицією, волею і релігійними почуттями власних громадян (бо така політична влада завжди поклоняється лише сама собі).
У 2001р. Захід, задовольняючи інтереси панівного паразитичного етносу, дозволив себе втягнути у війну в Азії, яку назвали боротьбою з тероризмом ісламських релігійних фанатиків. Так, релігійний фанатизм є прикрою річчю, та збройна війна може лише захистити від чужого релігійного фанатизму, а не його побороти. Релігійний фанатизм не можливо побороти ззовні, його можна лише перерости, а для цього потрібна "тиша" миру. Збройна боротьба з релігійним фанатизмом на його "канонічній території" скоріш за все буде лише сприяти його поширенню і поглибленню, а не його подоланню. Постійне підтримування Заходом світських урядів в ісламських країнах приводило лише до їх трансформації в абсолютиські режими, котрі, як це відомо з історії, самі по собі творять "тепличні" умови для поширення фанатизму (соціального, політичного і релігійного). І вже не того фанатизму, який виростає з релігійної ревності, а того, який породжує розпач людини. Та й ніхто не може виключити поширення "бацили" абсолютизму у таких умовах і на держави Заходу. А це вже набагато гірше як закордонний релігійній фанатизм.
На жаль, існує достатньо підстав аби прийти до сумного висновку про те, що країни Заходу об'єктивно у цій війні зазнали поразки лише її розпочавши в Афганістані. Навіть й тоді коли військові виконають свій професійний обов'язок найкращим чином і бойові дії, самі по собі, будуть успішними для Заходу. Наявність сьогодні в лавах тих кого прийнято називати терористами, великої кількості молодих людей, вихідців часто з корінних народів Заходу, є не що інше як прояв духовного занепаду самого Заходу. Як і стрімке ппоширення ісламу у Європі. І це зовсім не навіює оптимізму.
Поєднання релігійної і політичної інституцій відбувається двома шляхами: 1) через особу правителя; 2) через етичне вчення.
Через особу правителя ототожнення відбувається тоді, коли правитель одночасно обіймає найвищі посади у державі і в церкві. У такій ролі виступала частина візантійських імператорів, англійські монархи (після закріплення англійським парламентом суверенітету короля в релігійних справах у 1632-35 рр.), російські імператори (з часу скасування інституту патріаршества в російській імперії у 1721 р.). Дана модель соціально-політичного устрою сприяє деякому розвитку, чи вірніше, росту держави, та завжди завдає великої шкоди духовності народу, що з часом приводить і до соціально-політичних потрясінь (падіння Візантії, лютнева революція 1917 р. в Росії).
Коли особа правителя виходить з середовища духівництва і, з часом, опановує окрім релігійної ще й політичну владу, то таке явище називають клерикалізмом. Хоча для цього і не обов'язково аби ця духовна особа юридично займала пост глави держави, досить її постійного втручання у суто світські справи держави. Коли правитель держави втручається в суто церковні справи, чи навіть юридично очолює церкву, то таке явище прийнято називати цезаропапізмом. Ототожнення релігійної і політичної інституцій через особу правителя хоча і є в загальному негативним явищем, та, все-таки, воно базується не на об'єктивних факторах, а на суто суб'єктивних чинниках. Тому ці явища є завжди тимчасовими. Відходить особа правителя - змінюються і взаємини церкви та держави. Хоча може ще досить тривалий час зберігатися юридична спадщина у вигляді офіційного поєднання вищої державної і церковної посади. Та, як правило, це поєднання де-факто вже не діє. А з часом зникає і як юридичний чинник. Так було в російській імперії: багато російських імператорів не втручалися в суто внутрішні справи церкви, хоча офіційно її і очолювали . Ці "свої" обов'язки вони перекладали на Святий Синод і на митрополитів.
Ототожнення релігійної і політичної інституцій відбувається через етичне вчення тоді, коли в пануючій релігії недостатньо розвинута її інституція; тобто там ще не існує церкви як такої, і релігія там виступає не як містичне вчення про спасіння (як це є у церкві), а лише як спосіб життя (де надія на вічність повязана виключно з формальною приналежністю до їх спільноти і, як правило, до земної реальності; до“царства божого на землі), якого неможливо відокремити від життя держави. Сьогодні це явище часто спостерігається в ісламських країнах і в Ізраїлі. Так закони шаріату, які стали основою юридичної системи багатьох ісламських країн (як і закони іудаїзму), на відміну від європейського права не роблять різниці між гріховною поведінкою в релігійному значенні та громадянською непокорою. І завжди невизнають права на свобідну волю для окремого індивида.
Більшість мусульманських народів СРСР, у своєму внутрішньому житті, судовою системою держави практично не користувалися; свої проблеми вони вирішували керуючись законами шаріату. І комуністичний режим особливо з тим не боровся. Формальне право на виконання смертних вироків, стосовно своїх одновірців, жидівська кагальна система мала майже до середини ХІХ ст.у Російській імперії. Скоріше за все, неформально, керівництво жидівської діаспори промишляло ліквідаціями і в подальшому, враховуючи і сучасність (обставини вбивства Льва Троцького є у вищій мірі загадковими і нагадують роботу кагальних ліквідаторів). Існує думка (ще не підтверджена), що місіонерська праця о.Павла Флоренського була успішною стосовно його світоглядного опонента іновірця й інородця Льва Троцького; котрого (через непереборні обєктивні обставини повязані з його політичною діяльністю і етнічною приналежністю) Бог вподобив отримати хрещення кровю. Відомий український єврей, уманьський рабин Нахман, котрий перебував у складних взаєминах з кагальною владою, загинув у 1811р. від туберкульозу (разом з дружиною і сином). У ті часи вже давно вміли “обдаровувати” ближнього цією інфекційною хворобою, а лікувати ефективно ще не вміли.
Цей спосіб поєднання релігії і політики має суто об'єктивні причини і не залежить від волі окремих державних й політичних діячів. Це явище може не відбуватися лише при умові панування у цій державі абсолютизму, який завжди нехтує народною традицією, волею і релігійними почуттями власних громадян (бо така політична влада завжди поклоняється лише сама собі).
У 2001р. Захід, задовольняючи інтереси панівного паразитичного етносу, дозволив себе втягнути у війну в Азії, яку назвали боротьбою з тероризмом ісламських релігійних фанатиків. Так, релігійний фанатизм є прикрою річчю, та збройна війна може лише захистити від чужого релігійного фанатизму, а не його побороти. Релігійний фанатизм не можливо побороти ззовні, його можна лише перерости, а для цього потрібна "тиша" миру. Збройна боротьба з релігійним фанатизмом на його "канонічній території" скоріш за все буде лише сприяти його поширенню і поглибленню, а не його подоланню. Постійне підтримування Заходом світських урядів в ісламських країнах приводило лише до їх трансформації в абсолютиські режими, котрі, як це відомо з історії, самі по собі творять "тепличні" умови для поширення фанатизму (соціального, політичного і релігійного). І вже не того фанатизму, який виростає з релігійної ревності, а того, який породжує розпач людини. Та й ніхто не може виключити поширення "бацили" абсолютизму у таких умовах і на держави Заходу. А це вже набагато гірше як закордонний релігійній фанатизм.
На жаль, існує достатньо підстав аби прийти до сумного висновку про те, що країни Заходу об'єктивно у цій війні зазнали поразки лише її розпочавши в Афганістані. Навіть й тоді коли військові виконають свій професійний обов'язок найкращим чином і бойові дії, самі по собі, будуть успішними для Заходу. Наявність сьогодні в лавах тих кого прийнято називати терористами, великої кількості молодих людей, вихідців часто з корінних народів Заходу, є не що інше як прояв духовного занепаду самого Заходу. Як і стрімке ппоширення ісламу у Європі. І це зовсім не навіює оптимізму.
Re: Ототожнення релігійної і політичної інституцій
якщо добре розумію - це продовження теми "віра і влада". Переношу для добра Форуму. Прошу не множити гілочки
Зповагою, о.Олег
Зповагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).
-
- активний учасник
- Повідомлень: 251
- З нами з: 05 березня 2011, 20:56
відділення Церкви від держави
ВІДДІЛЕННЯ ЦЕРКВИ ВІД ДЕРЖАВИ
Породжена епохою Відродження ідея відділення Церкви від держави церковними діячами розглядалася як "остання точка на дорозі секуляризації держави" і як "перемога атеїстичного духу". Хоча варто згадати, що ця ідея впроваджувалася у життя не лише атеїстами, активними її прихильниками були і представники релігійних течій породжених Реформацією. Так, зокрема, Конституційна гарантія релігійної свободи у США основана на "Статуті про релігійну свободу штату Верджінія". Цей Статут написав і впровадив у життя штату релігійний фундаменталіст Томас Джефферсон. Спонукало його до написання цього Статуту бажання очистити вчення Христа від "викривлень" Церквою. Він на початку XIX ст. писав: "Я радий, що в цій благословенній країні відроджується істинна доктрина єдиного Бога і я вірю, що кожен молодий чоловік живучий сьогодні в Америці на момент смерті буде унітарієм". До секти унітаріїв належав і сам Джефферсон. Банальна конфесійна мета у справі відділення Церкви від держави була присуті ія і в Росії. У "Політичних вимогах баптистів" (квітень 1917р.) підкреслювалася нагальна необхідність відокремити Церкву від держави. Тоді вони також були повністю переконані що завдяки цьому відділенню усі громадяни поваленої імперії згодом неодмінно стануть послідовниками їх релігійного вчення. Та час не виправдав ні сподівань Джефферсона, ні сподівань наших вітчизняних релігійних сектантів. Усі вони, як згодом вияснилось, були лише маленькими "пішаками" у "великій грі". Суспільство, кероване відчуженою від Церкви політичною системою, пішло не по фундаментальному шляху унітаріїв чи баптистів, а по шляху подальшої секуляризації і духовного індиферентизму. І просунулося по цьому шляху так далеко, що сьогодні твердження, згідно з яким XXI ст. або віритиме, або стане останнім в людській історії поділяють не лише богослови, а і екологи, соціологи й філософи.
Розглядати відділення Церкви від держави як самодостатню цінність історія людства не дала ніяких підстав. Це відділення є скоріше атеїстичним засобом боротьби з релігією, або засобом боротьби одного релігійного світогляду з іншим за вплив (як це сьогодні говорять) на адміністративний ресурс держави, або, як мінімум, за нейтралізацію держави. Воно є лише перехідним станом від панування однієї релігії до панування іншої. І цей стан є однозначно конечний, навіть і тоді, коли триває століттями (Для релігії, предметом якої є вічність, це не великий проміжок часу). До гарантування громадянам свободи совісті (котре було завжди на прапорі поборників цієї ідеї) відділення Церкви від держави не має ніякого відношення. Це відділення часто заперечує реалізацію свободи совісті у практиці (в принципі заперечує можливість реалізацію віруючими теократичної ідеї в суспільстві) і тим її обмежує. Та найголовніше те, що це відділення є скоріш за все станом духовного занепаду, а не станом розвитку суспільства. Бо коли на зміну одного релігійного світогляду приходить інший, більш досконалий, то йому період поглиблення секуляризації і духовного індиферентизму не потрібен в принципі. Хто чується сильнішим, той перемагає свого супротивника у відкритому бою, без попереднього його ослаблення. У суто релігійній боротьбі це проявляється ще яскравіше; супротивника тут не вбивають, а спасають, шляхом підняття на вищий духовний рівень. Зовнішній тиск (економічний і політичний) потрібен в духовній боротьбі лише релігії нижчого рівня.
Релігійні течії, котрі схильні абстрагуватися від проблеми потойбічного духовного світу і повністю спрямовані на вирішення проблем цього життя, як правило, починають з релігійного плюралізму. Так Теософське Товариство засноване Блаватською виходило "на люди" з тезою: "Немає релігії вищої за істину". Гарно і привабливо сказано, і хто би це заперечував (хіба що за невідповідність порівняння), коли б далі не було сказано цими "гуманістами" в глибині свого вчення, що "теософія це істина". Ззовні найширші гуманістичні погляди, а всередині неймовірний диктат. Вони з однієї сторони закликають до свободи, і відвертають від старих авторитетів, а з іншої закликають "приклонитися перед ідеалом, або перед тим кого вони вважають духовно вищими за себе". Іншими словами відволікають від старих авторитетів і підпорядковують новим, звісно своїм і відповідно собі. І це явище є закономірним для релігійних течій у яких основним є їх власне земне процвітання.
Що стосується віротерпимості, то вона є доброю лише зі сторони віруючої людини, тут вона породжена повнотою віри, тоді як зі сторони невіруючого є лише виявом його безвір'я. У цій справі відділення Церкви від держави також ні до чого. Навіть релігійний фанатизм все таки є моральною силою, тільки в нерозвинутому, грубому стані. Так чи інакше, це є величиною позитивною, між тим як релігійний індиферентизм є моральною точкою замерзання. І коли при байдужості суспільства до високих ідей проявляється велика турбота про блага матеріального плану (що ми і маємо сьогодні), тоді ясно, що наступив соціальний занепад.
Зрештою формальне політичне відділення церкви від держави історично наступає лише тоді, коли коли відбувається процес деградації самої релігійної інституції. І завжди криза церкви є первинним етапом у процесі відділення церкви від держави. Зовнішні, нецерковні, фактори можуть лише прискорити цей процес. Коли виродження релігійної інституції дійде до своєї крайньої межі, тоді, згідно Св. Письма і церковного передання, має відбутися нове єднання деградованої (проте вже єдиної, спільної для усіх релігій) віросповідної інституції і вселенської держави під проводом антихриста.
На думку автора, є і позитивний вимір у цьому, в принципі негативному, явищі відділення церкви від держави. Це можливість, для окремо взятої людини, забезпечити свою власну свободу. Зокрема на право слухатися Бога більше як людей, без пролиття власної крові чи понесеня якогось іншого покарання. Бо занепад релігійної інституції проявляється в духовно-моральному падіні членів цієї інституції, зокрема особового складу самого керівництва. Яскравим локальним прикладом цього є мученицька смерть девятьнадцятилітньої діви Жанни Дарк у 1431році, пізніше канонізованої до лику святих католицькою церквою. Тоді місцевий церковний суд, у складі шістнадцяти докторів і десяти бакалаврів теології, двох фахівців з канонічного права, одинадцяти юристів і пяти осіб духовного сану, виніс рішення передати Жанну як єретичку окупаційні владі (це був час столітьної війни між Францією і Англією) на “подальший розгляд” її долі. І через два дні вона була страчена. Це, на жаль, є класичний і далеко не єдиний приклад єдності деградованих представників релігійної влади з окупаційною політичною владою. Доречі і Христа розіпяли по тій же схемі; жидівський синедріон назвав Його богохульником і видав окупантам власної батьківщини. І коли представник окупаційної влади Понтій Пилат не знайшов нічого гідного кари, в його адресу посипалися погрози від представників релігійної влади, підкріплені вигуками натовпу “Розіпни Його!”.
Породжена епохою Відродження ідея відділення Церкви від держави церковними діячами розглядалася як "остання точка на дорозі секуляризації держави" і як "перемога атеїстичного духу". Хоча варто згадати, що ця ідея впроваджувалася у життя не лише атеїстами, активними її прихильниками були і представники релігійних течій породжених Реформацією. Так, зокрема, Конституційна гарантія релігійної свободи у США основана на "Статуті про релігійну свободу штату Верджінія". Цей Статут написав і впровадив у життя штату релігійний фундаменталіст Томас Джефферсон. Спонукало його до написання цього Статуту бажання очистити вчення Христа від "викривлень" Церквою. Він на початку XIX ст. писав: "Я радий, що в цій благословенній країні відроджується істинна доктрина єдиного Бога і я вірю, що кожен молодий чоловік живучий сьогодні в Америці на момент смерті буде унітарієм". До секти унітаріїв належав і сам Джефферсон. Банальна конфесійна мета у справі відділення Церкви від держави була присуті ія і в Росії. У "Політичних вимогах баптистів" (квітень 1917р.) підкреслювалася нагальна необхідність відокремити Церкву від держави. Тоді вони також були повністю переконані що завдяки цьому відділенню усі громадяни поваленої імперії згодом неодмінно стануть послідовниками їх релігійного вчення. Та час не виправдав ні сподівань Джефферсона, ні сподівань наших вітчизняних релігійних сектантів. Усі вони, як згодом вияснилось, були лише маленькими "пішаками" у "великій грі". Суспільство, кероване відчуженою від Церкви політичною системою, пішло не по фундаментальному шляху унітаріїв чи баптистів, а по шляху подальшої секуляризації і духовного індиферентизму. І просунулося по цьому шляху так далеко, що сьогодні твердження, згідно з яким XXI ст. або віритиме, або стане останнім в людській історії поділяють не лише богослови, а і екологи, соціологи й філософи.
Розглядати відділення Церкви від держави як самодостатню цінність історія людства не дала ніяких підстав. Це відділення є скоріше атеїстичним засобом боротьби з релігією, або засобом боротьби одного релігійного світогляду з іншим за вплив (як це сьогодні говорять) на адміністративний ресурс держави, або, як мінімум, за нейтралізацію держави. Воно є лише перехідним станом від панування однієї релігії до панування іншої. І цей стан є однозначно конечний, навіть і тоді, коли триває століттями (Для релігії, предметом якої є вічність, це не великий проміжок часу). До гарантування громадянам свободи совісті (котре було завжди на прапорі поборників цієї ідеї) відділення Церкви від держави не має ніякого відношення. Це відділення часто заперечує реалізацію свободи совісті у практиці (в принципі заперечує можливість реалізацію віруючими теократичної ідеї в суспільстві) і тим її обмежує. Та найголовніше те, що це відділення є скоріш за все станом духовного занепаду, а не станом розвитку суспільства. Бо коли на зміну одного релігійного світогляду приходить інший, більш досконалий, то йому період поглиблення секуляризації і духовного індиферентизму не потрібен в принципі. Хто чується сильнішим, той перемагає свого супротивника у відкритому бою, без попереднього його ослаблення. У суто релігійній боротьбі це проявляється ще яскравіше; супротивника тут не вбивають, а спасають, шляхом підняття на вищий духовний рівень. Зовнішній тиск (економічний і політичний) потрібен в духовній боротьбі лише релігії нижчого рівня.
Релігійні течії, котрі схильні абстрагуватися від проблеми потойбічного духовного світу і повністю спрямовані на вирішення проблем цього життя, як правило, починають з релігійного плюралізму. Так Теософське Товариство засноване Блаватською виходило "на люди" з тезою: "Немає релігії вищої за істину". Гарно і привабливо сказано, і хто би це заперечував (хіба що за невідповідність порівняння), коли б далі не було сказано цими "гуманістами" в глибині свого вчення, що "теософія це істина". Ззовні найширші гуманістичні погляди, а всередині неймовірний диктат. Вони з однієї сторони закликають до свободи, і відвертають від старих авторитетів, а з іншої закликають "приклонитися перед ідеалом, або перед тим кого вони вважають духовно вищими за себе". Іншими словами відволікають від старих авторитетів і підпорядковують новим, звісно своїм і відповідно собі. І це явище є закономірним для релігійних течій у яких основним є їх власне земне процвітання.
Що стосується віротерпимості, то вона є доброю лише зі сторони віруючої людини, тут вона породжена повнотою віри, тоді як зі сторони невіруючого є лише виявом його безвір'я. У цій справі відділення Церкви від держави також ні до чого. Навіть релігійний фанатизм все таки є моральною силою, тільки в нерозвинутому, грубому стані. Так чи інакше, це є величиною позитивною, між тим як релігійний індиферентизм є моральною точкою замерзання. І коли при байдужості суспільства до високих ідей проявляється велика турбота про блага матеріального плану (що ми і маємо сьогодні), тоді ясно, що наступив соціальний занепад.
Зрештою формальне політичне відділення церкви від держави історично наступає лише тоді, коли коли відбувається процес деградації самої релігійної інституції. І завжди криза церкви є первинним етапом у процесі відділення церкви від держави. Зовнішні, нецерковні, фактори можуть лише прискорити цей процес. Коли виродження релігійної інституції дійде до своєї крайньої межі, тоді, згідно Св. Письма і церковного передання, має відбутися нове єднання деградованої (проте вже єдиної, спільної для усіх релігій) віросповідної інституції і вселенської держави під проводом антихриста.
На думку автора, є і позитивний вимір у цьому, в принципі негативному, явищі відділення церкви від держави. Це можливість, для окремо взятої людини, забезпечити свою власну свободу. Зокрема на право слухатися Бога більше як людей, без пролиття власної крові чи понесеня якогось іншого покарання. Бо занепад релігійної інституції проявляється в духовно-моральному падіні членів цієї інституції, зокрема особового складу самого керівництва. Яскравим локальним прикладом цього є мученицька смерть девятьнадцятилітньої діви Жанни Дарк у 1431році, пізніше канонізованої до лику святих католицькою церквою. Тоді місцевий церковний суд, у складі шістнадцяти докторів і десяти бакалаврів теології, двох фахівців з канонічного права, одинадцяти юристів і пяти осіб духовного сану, виніс рішення передати Жанну як єретичку окупаційні владі (це був час столітьної війни між Францією і Англією) на “подальший розгляд” її долі. І через два дні вона була страчена. Це, на жаль, є класичний і далеко не єдиний приклад єдності деградованих представників релігійної влади з окупаційною політичною владою. Доречі і Христа розіпяли по тій же схемі; жидівський синедріон назвав Його богохульником і видав окупантам власної батьківщини. І коли представник окупаційної влади Понтій Пилат не знайшов нічого гідного кари, в його адресу посипалися погрози від представників релігійної влади, підкріплені вигуками натовпу “Розіпни Його!”.
-
- активний учасник
- Повідомлень: 251
- З нами з: 05 березня 2011, 20:56
атеїстична держава
АТЕЇСТИЧНА ДЕРЖАВА
Під атеїстичною державою розуміється та держава у котрій атеїзм, заперечення релігії, є панівною ідеологією. Як історичний приклад атеїстичної держави найчастіше прийнято наводити Радянський Союз. Та, коли вже наводити цей приклад, попередньо необхідно зробити певні застереження, бо не на усьому історичному проміжку свого існування у Радянському Союзі атеїзм задекларований мав своє реальне продовження у практиці.
Гавриїл Костельник розглядав атеїзм як різновид віри: "Чи хтось твердить, що Бог є, чи що Бога нема, то це одне і друге є вірою". Та він не вважав цю віру за релігію, бо "релігія це віра, з якої випливають обов'язки для людини, а атеїзм не накладає на людину ніяких обов'язків". Хоча Костельник і визнавав, що до атеїзму психологічно можна дійти тільки по драбині позитивної віри. "Атеїзм, писав він, се лише закрут голови, якого многі дістають, зіп'явшися високо по релігійні драбині". Чим і пояснював масове захоплення інтелігенції атеїзмом. Критикував він атеїзм найбільше зате, що він "загалом не має у собі життєвої сили для життя суспільства. Він може жити тільки як опозиція, а опозиція вже є бодай в якісь мірі паразитом".
З історії нам відомо, що російські революціонери-атеїсти, боролися з православною монархією, широко користуючись послугами майже усіх релігійних течій російської імперії, котрі мали якісь претензії до "панівної" тоді православної Церкви. Феномен цієї дивної співпраці у союзі атеїзму і опозиційної релігії в їх боротьбі проти панівної релігії, мабуть і полягає у відсутності в самому атеїзмі життєдайної суспільної сили.. Зрештою ця співпраця і стала фатальною для атеїзму в довоєнному СРСР. Коли у 1918 році вийшов декрет "Про волю совісті і відділення церкви від держави" (тоді свобода совісті, в українському варіанті, називалася "волею совісті"), то вийшла у світ і офіційна брошура, котра пояснювала сутність і практичне значення цього закону. У цій брошурі свобода совісті була згадана лише 11 разів, тоді як "гнобителі-попи" згадувалися 85 разів, Церква 43 (і завжди в негативному значенні), котрим протистояли, як взірець для наслідуваня, сектанти (8 згадок: 6 позитивних і 2 нейтральні) й іудеї (7 згадок: 6 позитивних і одна нейтральна). Атеїзму в брошурі відводилася досить маленька роль. Навіть релігійна віра, як така, тут особливо не заперечувалася: з 16 згадок негативних було лише дві (3 позитивних і 11 нейтральних).
Цікавими у даному плані є думки сучасних дослідників марксизму, котрі розділяють Марксів і марксиський атеїзм. На відміну від марксизму, котрий заперечував існування Бога, сам Маркс відкидав саму постановку питання про існування, чи не існування Бога. І на перший план виводив гуманістичну перспективу суспільства, як розширення рамок самовизначення людини, внаслідок зникнення історично-культурних умов теїзму і атеїзму. Маркс виступає тут як "історичний гуманіст". За його словами: "Критика релігії звільняє людину від ілюзій, щоб вона оберталася навколо себе самої і свого дійсного сонця". Тобто критика релігії у Маркса це не атеїзм, а засіб його власної релігійної боротьби. Прояв його власного себелюбства і антихристиянства.
Завдяки "історичному гуманізму" Маркса сучасні марксисти не виключають можливості, що теологія зможе стати головною рушійною силою в революційному оновленні суспільства і побудові комуністичного майбутнього. Коли теологія зуміє інтелектуально розвинути соціально-історичні імплікації своїх уявлень, вона може стати викликом, поштовхом, і більше того, носієм критики негативного суспільного досвіду. У цей спосіб теїзм, хоч як це не парадоксально, уподобався б до свого гуманістичного критичного опонента (до атеїзму), "перейняв би" усі його "позитивні" імплікації. А про те, що теїзм може відігравати таку соціально-політичну роль, свідчать, на думку сучасних марксистів, його засади: есхатологія (як " посилання на авантюру гуманума") і любов, "яка є не лише інтимом, а й імперсональним явищем", тобто закликом до встановлення "правди", "істини", "рівності" і "миру". /Е. Чимич/
Історичний гуманізм Маркса це заперечення конкретної - історичної релігії (християнства в особі Церкви) і водночас заперечення теоретичного атеїзму як суто теоретичного, а не практичного в соціально-історичному сенсі заперечення Бога. Маркс писав: "Комунізм відразу починає з атеїзму (Оуен), а атеїзм на перших порах далеко ще не є комунізм; адже і той атеїзм з якого починає комунізм, є ще переважно абстракція. Тому філантропія атеїзму з самого початку є лише філософська абстрактна філантропія, тоді як філантропія комунізму відразу є реальною і націлена безпосередньо на дію...".
Та в дійсності цілковитої хибності розуміння висвітлення релігійного питання Марксом в російській соціал-демократії часів В.Ульянова не було. Архіваріус РСДРП, а пізніше керуючий справами ВЦИК В.Д. Бонч-Бруєвич (талановитий засновник радянської релігієзнавчої школи), зокрема писав: "Наше покоління завжди глибоко цікавилося долею релігійного питання, оскільки нам було ясно, що ця дуже серйозна проблема таїть свої коріння в соціальних глибинах нашого життя". І ця зацікавленість була суто Марксова. "Ми, - стверджував Бонч-Бруєвич, - переконливо завжди говорили, що в нашому світогляді немає і не може бути ні найменшого місця нічому ідеалістичному. Наш світогляд і наш метод зовсім інші по самій своїй суті, тому ми ставимося до усіх і усіляких проявів релігійної думки як до чогось зовсім чужого, що стоїть поза нами." Більшовики (принаймні їх частина), як і Маркс також ставили релігію поза собою, а не вдавалися у суто релігійний спір - Бог існує чи не існує. Це їх мало цікавило. Серед них були і богошукачі (Мережковський) і богобудівники (Юшкевич, Базаров, Богданов, Луначарський, Горький), котрі виступали за створення "нової релігії", якою вони хотіли замінити існуючі релігійні догми, і котра би змогла поєднатися з марксизмом. Та питання про об'єктивне існування чи не існування Бога їх мало цікавило. їх цікавив лише той бог, котрий є витвором рук людських.
В.І. Ленін був у релігійних питаннях більш реалістичним. Він не створював нової релігії, він використовував вже існуючі релігійні течії у процесі російської революції. Ленін прекрасно розумів, що не потрібно ще раз дивувати світ винаходом "велосипеда". Усе російське іудейство (біля 6 млн. чол.) і релігійне сектантство, (загальний кількісний склад якого тоді досягав до 15 млн. чоловік, плюс 20 млн. розкольників), у великій мірі було вороже налаштоване щодо існуючої державності. Це вороже ставлення іудейства і сектантства до російського самодержавства можна було використати для задоволення загальнополітичних вимог російської соціал-демократії. І Ленін це робив. Ще в 1896 році він пише з Росії (під псевдонімом) нелегальну кореспонденцію про переслідування царським урядом секти духоборів в журнал Групи Визволення Праці "Работник". І в подальшому цієї праці Ленін не полишав. Коли звернутися до газети "Искра", цьому істинному витвору Володимира Ілліча, то і тут (з №1 по №52, коли Ленін її редагував) можна знайти в кореспонденціях, статтях, фейлетонах, постійні згадки про боротьбу сектантів за свободу совісті, за відділення Церкви від держави і школи від Церкви. Та і саму ленінську "Искру", нелегально переправляли в Росію через сектантські структури. В очах і сектантів революціонери тоді однозначно виступали як освічені люди, без сумніву бажаючі добра російському народу. Ленін вважав, що "переслідування сектантів" царським урядом є сприятливим підґрунтям для соціал-демократичної агітації проти самодержавства. На другому з'їзді РСДРП Леніном була зачитана доповідь " Розкол і сектантство в Росії" (написана спільно з Бонч-Бруєвичем) і була прийнята відповідна резолюція "Про роботу серед сектантів". З'їзд закликав усіх членів партії звернути увагу на роботу серед сектантів з метою притягнення їх до соціал-демократії "як течії спрямованої проти існуючого порядку речей".
Захист сектантства (як і іудейства) соціал-демократи поєднували з нищівною критикою Православної Церкви. За словами Бонч-Бруєвича , "Володимир Ілліч питання релігійної свободи, питання сектантське, питання боротьби з православною церквою ніколи не випускав з поля зору, а навпаки, вважав його дуже важливим".
Критичне чи, вірніше, вороже ставлення до існуючої російської державності, було не єдиним і навіть не головним фактором, котрий поєднував іудо-сектантство і російську соціал-демократію. В основі цього єднання стояла ідея "раю". Ідея "раю", як така, об'єднує не лише певні групи у суспільстві, а й цілі народи. Існує лише різниця у розумінні цієї ідеї, а не її відсутність. Так серед індивідів, котрі вже певним чином визначилися у своєму розумінні ідеї "раю", можна виділити дві групи: християн й іудеїв. Християни, усвідомлюючи усю обмеженість суто земного життя людини, переносять існування абсолютного блаженства, існування "раю", в потойбічне життя. Основою цього перенесення є євангельська віра в Триєдиного Бога, безсмертя душі і Хрест Христа. Іудеї також прагнуть "раю" (принаймні для частини людства), вірять у Єдиного Бога і навіть вірять у безсмертя людської душі, та відкидання Хреста Христового позбавляє їх шляху осягненя абсолютного блаженства накресленого Всевишнім (зводить його лише до "авантюри гуманума") і відповідно обмежує цей "рай" рамками земного буття людини. І, як правило, вони, обмежені суворою реальністю, на практиці зосереджують усі свої сили для побудови земного "раю" лише для себе, чи для обмеженої групи (власної родини чи плем'я). Побудова цього "приватного раю" досить часто відбувається за рахунок усіх інших, шляхом цинічного злодійства.
Нецерковні релігійні течії і атеїстичну соціал-демократію якраз і об'єднувала ця практична реалізація ідеї "раю". З одного боку, воно виражалося через побудову "Царства Божого на землі", а з іншого, - у побудові комунізму, по суті будучи лише різними визначеннями однієї мети.
Зокрема сектанти (і атеїсти), як правило, реально не вірили у безсмертя душі людини і Бога сприймали, не як об'єктивну реальність, а лише як "комплекс ідей". Після 1917 року, як символ ідейної єдності між сектантами і більшовиками, в радянській пресі появився термін "сектанти-комуністи", котрий виражав чи не усі поза церковні релігійні організації Росії. Ці сектанти-комуністи, 9 грудня 1919 року, на сьомому з'їзді Рад, устами свого уповноваженого представника (толстовця І.М.Трегубова) заявили: "Ми бажаємо співробітничати з вами у справі насадження комунізму. Ми не будемо докоряти вам, і ви не будете докоряти нам за те, що ми і ви йдемо до комунізму різними шляхами." XII з'їзд РКП(б) (Москва, квітень 1923) констатував, що, поряд з втратою колишніх позицій у суспільстві Православною Церквою, є значний ріст чисельності сект. А на XIII з'їзді (Москва, травень 1924) було наголошено на потребу особливо уважного ставлення до сектантів, які "зазнали найжорстокіших переслідувань з боку царизму".
Не менш важливим фактором, який поєднував релігійне сектантство (й іудейство) і тодішню соціал-демократію, було і їх спільне ставлення до подружжя, приватної власності, права і нації. Сектанти, зокрема хлисти, могли вільно віддаватися розпусті, мали право красти в домах, де були прийняті як подорожні, бо були переконані, що все належить всім, а не виключно їх дійсному власнику. В них існувала уява, що подорожній не краде, коли бере якусь річ без дозволу, він лише випереджує бажання господаря йому її подарувати. Ще в середині XIX ст. дослідник сектантства Ліпранді називав це явище "чистим комунізмом". Звичайно хлисти були крайньою формою вираження іудо-сектантського ставлення щодо подружжя і приватної власності, та в основі всі вони були єдині. Подружжя не було для них усіх "великою тайною", як у догматах Церкви, і загально прийняті у суспільстві подружні обов'язки вони обмежували належністю до своєї релігійної організації; на осіб, які були поза сектою чи кагалом, ці обов'язки не розповсюджувалися, були не обов'язковою, а лише особистою справою кожного іудея чи сектанта. Це саме відбувалося і з їх ставленням до приватної власності; що можна було іудею і сектанту дозволити у сфері економічних відносин поза кагалом чи сектою, те далеко не завжди дозволялося щодо братів-одновірців. Ні подружжя, ні приватна власність не були у іудеїв, сектантів і соціал-демократів цінностями самими в собі, а цінностями набагато нижчого рівня, принаймні нижчими порівняно з інтересами і потребами релігійних організацій, чи політичних партій.
Що стосується ставлення до права, то іудеї і сектанти (як і соціал-демократи) не визнавали за ним також цінності самої у собі. Для них право було лише засобом і не більше, засобом задоволення власних інтересів. Належність до секти і кагалу, як і належність до партії в однаковій мірі звільняла індивіда, принаймні морально, від повного дотримання прийнятих у суспільстві норм і правил співжиття.
Іудо-сектантське розуміння "народу обраного" (ключового у їх релігійних вченнях) як і соціал-демократична гегемонія пролетаріату в однаковій мірі заперечували національне в житті окремого індивіда і суспільства в цілому. В перших релігійні групи, а в других соціальні класи виступали не як частина певного народу чи нації, а стояли поза ними. Тому сектантство і соціал-демократія мали космополітичний, антинаціональний характер, що їх у великій мірі й поєднувало.
Доречі жиди і сектанти були рушійною силою Помаранчевої революції в Україні у 2004 р. Суть речей залишається незмінною.
Реально в 1917 році переміг не атеїзм, а атеїзмом, тим "закрутом голови" російської інтелігенції, скористалися неправославні релігійні течії, серед яких однозначно провідну роль відігравали жиди. Так, після захоплення влади у державі більшовиками, вони складали біля 25% особового складу нового адміністративного апарату (в ЧК-НКВД їх було ще більше), а у найвищому керівництві держави ця частка сягала 80%; тоді як серед загалу громадян СРСР їх було не більше 4%. Цікаво, що в мадярській радянській республіці, у березні 1919 року, серед 48 урядових комісарів їх було 30, а серед 202 вищих посадових осіб держави жидів було 161, тобто зберігався той же відсоток, що і в більшовицькій Росії. Майже усі ті 20%, які не були жидами, були одруженими з жидівками; дружина Молотова - Перла Карп (псевдо поліна Жемчужіна), Кірова -Маріам Маркус, Куйбишева - Коган, Андреєва - Дора Хазан, Ворошилова - Голда Горбман (Катерина), Бухаріна - Есфір Гурвич (друга дружина) і так далі.
Що стосується В. І. Леніна і Й. В. Сталіна, на котрих “вішають” усі злодіяння тодішнього часу, то автор не радить цього робити (і цього слухати) нікому, аби не потрапити під, прописане Св. Писмом, прокляття за наклеп. Не випадково, і не з політичних чи власних інтересів, відомий їх сучасник, російський поет С. Єсенін назвав Леніна спасителем Русі. Коли добре дослідити історію організації голоду 1932-33років, то можна прийти до висновку, що вона практично розпочалася після госпіталізації Леніна, спричинене пострілом жидівки Каплан. А Сталін, особисто, не підтримував рішення ЦК партії, котрим збільшувався план хлібозаготівель на 1932 рік. В системі державного управління Сталін обіймав посаду хоч і Генерального, але лише секретаря.
Ще на початку XX ст. М.О. Бердяєв коментуючи факт масової участі жидів в соціал-демократичному русі, назвав останній "модернізованою трансформацією іудейського хіліазму, іудейського очікування месії - земного царя і земного блаженства без жертви Відкуплення".
Власне ворогом християнства є не так іудаїзм, сам по собі, як сатанізм який аж надто сильно вкоренився в іудейському середовищі. Так в передмові до книги по Каббалі, іудейському містичному вченню, сказано: "Каббала в загальному є основою Західного Передання (Окультизму), і зокрема на ній базується уся Практична Магія, котра черпає з неї свою демонологію; /.../ Каббала займається демонологією". По запевненнях самих каббалістів їх тетраграмма (поєднання двох рівносторонніх трикутників у вигляді зірки Давида) є останнє слово магії і означає: "він той, ким він буде". Трикутник спрямований вверх символізує Триіпостасного Бога, трикутник спрямований вниз—диявола. Символ Бога представлений чорним кольором (злий Бог) і з буквою альфа (Перший) на вершині; диявола - світлим (добрий бог) з буквою омега (Останній). Не випадково богоборчий дух Бар-Кохби (якого самі іудеї назвали "сином обману") був в жидівському народі домінуючим, як мінімум останні два тисячоліття.
У цьому контексті є зрозумілою участь жидів у багатьох ритуальних вбивствах (притаманних сатанізму); вірніше не сама участь окремих його представників, а сам факт неймовірно активного захисту їх спільнотами тих своїх одноплемінників (чи вірніше одновірців), котрих звинувачували у цих злочинах. З більш 200 зареєстрованих самими серйозними джерелами ритуальних вбивств в історії усієї Європи, до яких були причетні жиди, з їх жертв до лику святих були зараховані св. Рудольф в Берні (Швейцарія, вбитий в 1287 р.), св. Андрій в Рінні під Інсбруком (Австрія, 1462), св. Вернер в Обервезелі на Рейні( 1268), св. свм. Симон (Трієнт, 1475) і Лоренціо (Падуя, 1485) в Італії.
Звичні доводи жидівських авторів, що признання досягалося під тортурами, не витримують критики: ні світські, ні церковні суди (інквізиція) християнської Європи "вимучуванням" свідчень з підозрюваних не займалися. Жидівський історик Сесиль Рот (Оксфорд) визнає у своїй "Історії марранів", що інквізиція застосовувала тортури лише з метою досягнути визнання вже викритого злочинця, оскільки по закону цієї епохи без цього (на відміну від сучасних правил ведення судових справ) осудження не могло відбутися. Спроби жидівських джерел зобразити засудження за ритуальне вбивство, як практику "варварського середньовіччя" також не витримують критики: в XIX ст., коли про тортури не могло бути мови, зареєстровано найбільше число злочинів цього роду в одному столітті: 34 випадки по одним джерелам, 39 - по другим. Це стало можливим завдяки встановленню поліцейського контролю і реєстрації населення, а також вдосконаленню криміналістики, у той час як у середні віки встановлені випадки цього злочину, без сумніву, складають лише малу частину їх дійсного числа. Згадаємо, що статевий психопат і садист, барон Жіль де Ре (маршал Франції в 25 років), міг безкарно творити свої злочини на протязі 8 років (1432-1440), доки не був повішеним а потім спаленим на вогні 26 жовтня 1440 р. в Нанті; в підвалах тільки одного з його замків було знайдено біля 140 трупів дітей і молодих людей обох статей у віці від 7 до 20 років, але історики рахують число жертв близьким до 400. Цей випадок, звісно, не мав ніякого відношення до жидівства, і був визначений церковним судом, як сатанізм. Ніяких тортур по відношенню до Жіля де Ре. застосовано не було і його повне признання відбулося під тиском доказів, як це мало місце також і в багатьох інших випадках ритуальних вбивств.
В Росії вияснення питання про ритуальні вбивства вперше було доручено міністром внутрішніх справ Л.О. Перовським в 1844 р. чиновнику особливих доручень, знаменитому лінгвісту і редактору '"Толкового словаря великорусского языка" Володимиру Івановичу Далю, який опрацював "Розыскание о убиении євреями христианских младенцев и употреблении крови их.», яке було надруковане в не багатьох екземплярах для службового користування, аби не налаштовувати народу проти іудеїв. Даль наводить більше 30 авторів на кількох мовах, які займалися виясненням цього питання в різні епохи європейської історії, цитує трактат Талмуда «Санхедрин», в якому сказано, що "діти християн є незаконно народженні, а писання наказує мучити і вбивати незаконно народжених", й інші тексти Талмуда, котрі говорять про християн як про тварин, достойних смерті. Після опису 79 випадків ритуальних вбивств в Польщі, Даль розглядає ритуальні вбивства в м. Веліжі, Вітебської губ. (1827) і Варшаві (також в 1827 р.), в Мінській губ. (1833), в Волинській губ. В тому ж 1833 р. і особливо добре відому Вілежську справу 1823р. Православною церквою визнана канонізація двох жертв ритуальних вбивств, св. хлопчика Гавриїла (Білосток, 1690), здійснене греко-католицькою церквою, і преподобного Євстратія (Київ, 1096). І був розпочатий процес канонізації вбитого в Києві у 1915 р. школяра Андрійка Ющинського (справа Бейліса). Окремі вбивства дітей в сучасній Україні також мають усі ознаки ритуальних жертвоприношень.
Самі іудреї, по великому рахунку, в усіх цих "темних" справах були лише заручниками богоборчих сил, в однаковій мірі ворожих усім релігіям, котрі сповідують віру в Єдиного Істинного Бога. Іудаїзм став лише благовидним прикриттям для цих богоборчих сил. По суті жиди спровоковані цими силами, у 1917 році перейшли Рубікон", за яким вже немає ні повернення, ні місця для іудаїзму як релігії, а є лише погибель або навернення (у чисто релігійному розумінні). Це звісно принесло в історію людства у XX ст. багато трагізму, та це повинно було би колись відбутися. Зрештою "всяке торжество іудейства серед християнського народу є закликом (якщо не карою) для тих, які забули Хреста до християнства, нагадуванням про християнство як про єдино-спасенну творчо-будівничу силу суспільного життя й істинного прогресу народів”/проф.прот. П.Я. Светлов (1909).
Слова іудей, ізраїльтянин, відповідно християнської богословської традиції, означають члена Христової Церкви, як Старого так і Нового Заповіту, на відміну від вживання в нецерковній літературі цих слів. У церковному розумінні суть світового процесу полягає не в протиставленні іудеїв з іншими народами, а в розділенні колись Богом вибраного єврейського народу на дві церкви - Новозавітну, Апостольську (яка складається з усіх народів) і талмудичну (котра також складається практично не з одних лише етнічних жидів)". Тут термін "жид" визначає тих, котрі відкинули Христа і продовжують очікувати месію перебуваючи у суто формальних звязках з іудаїзмом як з релігією. В буквальному перекладі слово "іудей" значить "віруючий" (в сучасному їх народові віруючих як таких не більше 5%), а слово "Ізраїль" значить "зрячий Бога" (таких автор не зустрічав, чи не зміг побачити, про що дуже шкодує). Слова "жид", "жидівство" в слов'янському тексті Нового Завіту вживається паралельно з словом "іудей", як і в "Житіях святих" і богослужебних текстах. І вживається виключно у тих місцях де говориться про тих, котрі відкинули Христа. Тобто ці слова там мають виключно релігійне значення. Саме слово "жид" (чи "жєд") існувало в слов'янській мові ще задовго до знайомства слов'ян з нащадками Ізраїлю, це слово було колись дієприслівником, а не іменником, і означало очікування, бажання. Сучасна секуляризована українська мова замість релігійного змісту надає слову "жид" якогось національно-вульгарного відтінку, на подобу "хохол" чи "кацап". В той же час слово "іудей" об'єднало не об'єднаних людей. Чесно говорячи усі жиди котрих автор зустрічав на своєму житєвому шляху виявлялися шахраями, расистами або і вбивцями стосовно українців; навіть віруючих (іудеїв) він на жаль не зустрічав. Тому вживати слово єврей (віруючий) стосовно представників цього етносу йому язик не повертається.
Що стосується словосполучення "політичний більшовизм", то під ним розуміється такий різновид політичної діяльності, який обмежений лише матеріальним світом; тобто це політика яка має "довжину" і "ширину", але не має "глибини", політика котра вирішує лише матеріальні (побутові) проблеми людини (проблеми хліба і видовищ"), політика котра є повністю відчужена від релігійних проблем людини. Аби бути в політиці (і не тільки в політиці) більшовиком не завжди потрібно бути войовничим атеїстом, чи просто нерелігійною людиною, досить робити незалежною свою практичну (у даному випадку політичну) діяльність від теократичної ідеї (від релігії). Політика лише тоді перестає (на думку автора) бути більшовизмом коли вона піднімається над чуттєвістю людини і стає для суб'єкта політики (індивіда чи політичної партії) засобом реалізації теократичної ідеї. Це загальнотеоретичне розуміння терміну політичний більшовизм. Окрім цього він ще й визначає конкретно-історичне явище — політичний режим встановлений в І917 р. у нашій країні. Звичайно політичний більшовизм, як такий, не обмежується лише існуванням цього режиму, але тут він розглядається в основному на прикладі революції 1917р.
.
Хоча потрібно визнати, що велика кількість наших історичних більшовиків (зокрема такі як Ленін, Сталін, Брежнєв, Адропов, Шелест, Щербицький й інші) часто адекватно реагували на виклики життя. І їх поведінка не була обмежена туманом історичного і діалектичного матеріалізму. Бо вони, хоч і наробили у своєму житті багато помилок (інколи жахливих), та не були по своїй суті себелюбцями і їх особиста історична роль полягала в тому, що вони, своїми свідомими діями, зупинили встановлення в радянській державі цілковито антихристиянської влади.
Релігійне сектантство толерувалося новою державою аж до початку 30-их років. Потім якось несподівано і в дивний спосіб майже повністю зникло: мабуть адепти тих релігій, давши велику (чи основну) частку кадрового наповнення партії більшовиків і побачивши реальні плоди своєї власної (справді самовідданої) праці, тихо відійшли від свого релігійного вчення. Сектанти, як правило, і так звільняли своїх одновірців від участі в релігійних зібраннях коли ті ставали більшовиками. Виглядало так, що політичний більшовизм у них рахувався вищим рівнем релігійної практики як участь у звичному релігійному житті секти. Це була ще одна причина занепаду релігійного сектантства в СРСР. Про цей занепад свідчить всесоюзний перепис населення 1937 року, згідно з яким загальна кількість сектантів зменшилася, як мінімум, у 20 разів у порівнянні навіть з дореволюційним часом, і майже у 30 разів в порівнянні з 20-ми рр. Цей історичний факт мав би багатьох застерегти в сучасній Україні від необдуманих кроків у царині релігії. А особливо наших політиків з немудрими гаслами про "рівність усіх релігій". Не такі вони і рівні коли судити по їх плодах. Враховуючи те, що основну масу господарського і партійного кадрового складу на місцевому рівні у 20-их і 30-их роках в Україні складали сектанти /історик І.Клібанов/, їх участь в організації масового голоду у 32-33 році є незаперечною і потребує донесення цього факту до відома наших сучасних співгромадян, котрі подалися за “щастям” у різного роду секти. За мученицьку смерть міліонів українців помста буде невідворотною; якщо не від людей то від Бога! Духовне поєднання із злочинцями є також формою співучасті у злочині. Адже не одні Рикови, Кагановичі, Молотови, Хацаєвичі і Косіори цей голод організовували. Та і сучасний геноцид українського народу (як і російського) не відбувається без участі різного роду сект
.
Що стосується Церкви, то вона жорстоко переслідувалася новою владою. З 78000 діючих православних храмів до 1939 р. залишилося біля 100 (в Україні-20), а з більш як 100 тис. священнослужителів на волі було лише біля 500. І це тоді, коли під час всесоюзного перепису населення 1937 р. майже половина опитаних назвали себе православними (у кінці XIX ст. в Росії православні складали максимум 60% загалу населення імперії).
Доречним тут буде згадати неприємний факт, що у лютому 1917р. революцію в Росії підтримала, окрім сектантів і жидів, і велика кількість православного й католицького духовенства (як і в часи помаранчевої революції). І відповідно величезна маса простолюду Росії пішли в революцію за прикладом цього духовенства, і тому не дивно, що коли туман революції розвіявся, мало хто мав бажання захищати духовенство від переслідувань нової влади. Велика кількість духовенства (і не тільки), у ті часи, спочатку була обдурена, потім висміяна, і на завершення фізично знищена. Перепис 1937р. Свідчить про те, що не дивлячись на усі негаразди, християнські народи СРСР змогли зберегти свою традиційну віру і церковність (скоріш за все завдяки благодаті Св.Духа). Сектанти і жиди цього зробити не змогли.
Та вже 1941 року, з початком другої світової війни, перемігший у 1917 р. світогляд зазнав небувалого духовного занепаду. Після серії нищівних поразок на фронті, Сталін, за порадою митрополита ліванського Ілія, наказав здійснити хресний хід з іконою Казанської Божої Матері навколо Ленінграда, а потім і навколо Москви, до яких наближалися німці. Загарбники відступили. А у 1942 р. подібний хресний хід робили і навколо Сталінграда, і знову наслідки були позитивні. Знаменита Сталінградська Битва розпочалася з богослуження перед цією іконою, і лише після цього був відданий наказ до наступу. Ікону привозили на самі важкі ділянки фронту, де було критичний стан, в місця де готувався наступ. "Священство відправляло богослуження, солдат кропили святою водою". Доречним буде згадати, що перед початком другої світової війни в Москву з Самарканда були привезені, священі для панівного в Радянській державі хазарського етносу, останки завойовника Тамерлана, з метою духовного забезпечення їх перемоги у майбутній війні. Перед приближенням німців до Москви їх вивезли як і мумію Леніна.
Держава в часи великих випробувань усвідомила свою залежність від Церкви і частково зробила відповідні висновки. Та раптова та вбивство Сталіна зупинило процес порозуміння Церкви і держави. Те, що Й.Сталіна хоронили і по церковному обряду, як православного, є досить багатомовним фактом.
У 1953 році після падіння режиму Берії відбулися великі зміни в особовому складі адміністративного апарату держави: жидівський клан, у великій мірі, був усунутий від влади. Ці кадрові зміни виявилися реваншем атеїзму: за чверть століття вже встигло вирости покоління титульного етносу, яке було виховане поза Церквою і традиційною культурою свого народу. Настала нова епоха власне і стала періодом реального атеїзму в СРСР.
Цей період, який романтики (по намові панівного паразитичного етносу) назвали "відлигою", для Церкви був періодом чергових випробувань. Недавно відкриті храми (це більше 14 000) знову закривалися, а віруючі знову переслідувалися (хоча фізичне винищення християн вже не відновлювалося, бо нехристиянський релігійний фанатизм був усунутий від впливу на державну владу). Цей період і виявив на практиці усю паразитичну сутність атеїзму. Багато негативних чинників, які проявляються сьогодні сягають своїм корінням у ті часи. Мрійництво інтелігенції, чиновницьке хабарництво і епікурейство партактиву, це все з тієї епохи. Все це і живило руйнівність "Перебудови", а потім і величезні страждання і людські втрати народу в пострадянському суспільстві. Хоча необхідно визнати, якби не волюнтаризм Горбачова і його оточення, тодішнє радянське суспільство змогло би позбутися усіх тих негативних чинників й еволюційним шляхом; без соціальних потрясінь і масового зубожіння народу. Для цього були усі підстави: відродження і розвиток релігійності народу (цей процес розпочався ще у середині 70-их), практична відсутність чужорідного релігійного впливу, ріст авторитету Церкви у суспільстві, скептичне ставлення до атеїзму в масовій психології (початок 80-их), масове оцерковленя комуністів, політична стабільність, достатньо високий рівень матеріального забезпечення народу й інше...
Мрійники, злодії і епікурейці перебували між собою в постійній взаємній ворожнечі, навіть і не підозрюючи, що вони пливуть прикутими до однієї "галери", ім'я якій чуттєвість. Усі вони відчували, що поза їх "світами" - намріяними, накраденими чи нагуляними вже немає нічого таємного, що могло би усю їх практику зробити даремною. Це називають відчуттям нічогості. І це відчуття нічогості дало їм (особливо дисидентам) впевненість у собі, і свідчило їм про їх панування над світом. Чуття нічогості стало основою духу Перебудови з її більшовицьким гаслом "Иного не дано". Цікавим є той факт, що дисидентський рух у 60-их роках критикував пануючу тоді у державі КПРС за те, що вона відійшла від принципів марксизму (потрібно визнати що ця критика була справедливою). У цьому контексті виглядає не дивним те, що Перебудова, яку гаряче підтримали дисиденти, фактично закінчилася реанімацією політичного більшовизму (і марксизму) в державі, але вже з використанням іншої політичної символіки.
Гавриїл Костельник це відчуття нічогості і називав істинним джерелом атеїзму. На його думку проти чуттєвості, котре ще ідеалізоване розумовими концепціями, тяжка і безнадійна боротьба розумовими аргументами. Чуттєвість найлегше переконується протилежним чуттям. Сучасні людські страждання найкраще самі по собі поборють це чуття нічогості.
"Біль від роз'ятрених ран бадьорить сонну душу" /Анонім/.
Під атеїстичною державою розуміється та держава у котрій атеїзм, заперечення релігії, є панівною ідеологією. Як історичний приклад атеїстичної держави найчастіше прийнято наводити Радянський Союз. Та, коли вже наводити цей приклад, попередньо необхідно зробити певні застереження, бо не на усьому історичному проміжку свого існування у Радянському Союзі атеїзм задекларований мав своє реальне продовження у практиці.
Гавриїл Костельник розглядав атеїзм як різновид віри: "Чи хтось твердить, що Бог є, чи що Бога нема, то це одне і друге є вірою". Та він не вважав цю віру за релігію, бо "релігія це віра, з якої випливають обов'язки для людини, а атеїзм не накладає на людину ніяких обов'язків". Хоча Костельник і визнавав, що до атеїзму психологічно можна дійти тільки по драбині позитивної віри. "Атеїзм, писав він, се лише закрут голови, якого многі дістають, зіп'явшися високо по релігійні драбині". Чим і пояснював масове захоплення інтелігенції атеїзмом. Критикував він атеїзм найбільше зате, що він "загалом не має у собі життєвої сили для життя суспільства. Він може жити тільки як опозиція, а опозиція вже є бодай в якісь мірі паразитом".
З історії нам відомо, що російські революціонери-атеїсти, боролися з православною монархією, широко користуючись послугами майже усіх релігійних течій російської імперії, котрі мали якісь претензії до "панівної" тоді православної Церкви. Феномен цієї дивної співпраці у союзі атеїзму і опозиційної релігії в їх боротьбі проти панівної релігії, мабуть і полягає у відсутності в самому атеїзмі життєдайної суспільної сили.. Зрештою ця співпраця і стала фатальною для атеїзму в довоєнному СРСР. Коли у 1918 році вийшов декрет "Про волю совісті і відділення церкви від держави" (тоді свобода совісті, в українському варіанті, називалася "волею совісті"), то вийшла у світ і офіційна брошура, котра пояснювала сутність і практичне значення цього закону. У цій брошурі свобода совісті була згадана лише 11 разів, тоді як "гнобителі-попи" згадувалися 85 разів, Церква 43 (і завжди в негативному значенні), котрим протистояли, як взірець для наслідуваня, сектанти (8 згадок: 6 позитивних і 2 нейтральні) й іудеї (7 згадок: 6 позитивних і одна нейтральна). Атеїзму в брошурі відводилася досить маленька роль. Навіть релігійна віра, як така, тут особливо не заперечувалася: з 16 згадок негативних було лише дві (3 позитивних і 11 нейтральних).
Цікавими у даному плані є думки сучасних дослідників марксизму, котрі розділяють Марксів і марксиський атеїзм. На відміну від марксизму, котрий заперечував існування Бога, сам Маркс відкидав саму постановку питання про існування, чи не існування Бога. І на перший план виводив гуманістичну перспективу суспільства, як розширення рамок самовизначення людини, внаслідок зникнення історично-культурних умов теїзму і атеїзму. Маркс виступає тут як "історичний гуманіст". За його словами: "Критика релігії звільняє людину від ілюзій, щоб вона оберталася навколо себе самої і свого дійсного сонця". Тобто критика релігії у Маркса це не атеїзм, а засіб його власної релігійної боротьби. Прояв його власного себелюбства і антихристиянства.
Завдяки "історичному гуманізму" Маркса сучасні марксисти не виключають можливості, що теологія зможе стати головною рушійною силою в революційному оновленні суспільства і побудові комуністичного майбутнього. Коли теологія зуміє інтелектуально розвинути соціально-історичні імплікації своїх уявлень, вона може стати викликом, поштовхом, і більше того, носієм критики негативного суспільного досвіду. У цей спосіб теїзм, хоч як це не парадоксально, уподобався б до свого гуманістичного критичного опонента (до атеїзму), "перейняв би" усі його "позитивні" імплікації. А про те, що теїзм може відігравати таку соціально-політичну роль, свідчать, на думку сучасних марксистів, його засади: есхатологія (як " посилання на авантюру гуманума") і любов, "яка є не лише інтимом, а й імперсональним явищем", тобто закликом до встановлення "правди", "істини", "рівності" і "миру". /Е. Чимич/
Історичний гуманізм Маркса це заперечення конкретної - історичної релігії (християнства в особі Церкви) і водночас заперечення теоретичного атеїзму як суто теоретичного, а не практичного в соціально-історичному сенсі заперечення Бога. Маркс писав: "Комунізм відразу починає з атеїзму (Оуен), а атеїзм на перших порах далеко ще не є комунізм; адже і той атеїзм з якого починає комунізм, є ще переважно абстракція. Тому філантропія атеїзму з самого початку є лише філософська абстрактна філантропія, тоді як філантропія комунізму відразу є реальною і націлена безпосередньо на дію...".
Та в дійсності цілковитої хибності розуміння висвітлення релігійного питання Марксом в російській соціал-демократії часів В.Ульянова не було. Архіваріус РСДРП, а пізніше керуючий справами ВЦИК В.Д. Бонч-Бруєвич (талановитий засновник радянської релігієзнавчої школи), зокрема писав: "Наше покоління завжди глибоко цікавилося долею релігійного питання, оскільки нам було ясно, що ця дуже серйозна проблема таїть свої коріння в соціальних глибинах нашого життя". І ця зацікавленість була суто Марксова. "Ми, - стверджував Бонч-Бруєвич, - переконливо завжди говорили, що в нашому світогляді немає і не може бути ні найменшого місця нічому ідеалістичному. Наш світогляд і наш метод зовсім інші по самій своїй суті, тому ми ставимося до усіх і усіляких проявів релігійної думки як до чогось зовсім чужого, що стоїть поза нами." Більшовики (принаймні їх частина), як і Маркс також ставили релігію поза собою, а не вдавалися у суто релігійний спір - Бог існує чи не існує. Це їх мало цікавило. Серед них були і богошукачі (Мережковський) і богобудівники (Юшкевич, Базаров, Богданов, Луначарський, Горький), котрі виступали за створення "нової релігії", якою вони хотіли замінити існуючі релігійні догми, і котра би змогла поєднатися з марксизмом. Та питання про об'єктивне існування чи не існування Бога їх мало цікавило. їх цікавив лише той бог, котрий є витвором рук людських.
В.І. Ленін був у релігійних питаннях більш реалістичним. Він не створював нової релігії, він використовував вже існуючі релігійні течії у процесі російської революції. Ленін прекрасно розумів, що не потрібно ще раз дивувати світ винаходом "велосипеда". Усе російське іудейство (біля 6 млн. чол.) і релігійне сектантство, (загальний кількісний склад якого тоді досягав до 15 млн. чоловік, плюс 20 млн. розкольників), у великій мірі було вороже налаштоване щодо існуючої державності. Це вороже ставлення іудейства і сектантства до російського самодержавства можна було використати для задоволення загальнополітичних вимог російської соціал-демократії. І Ленін це робив. Ще в 1896 році він пише з Росії (під псевдонімом) нелегальну кореспонденцію про переслідування царським урядом секти духоборів в журнал Групи Визволення Праці "Работник". І в подальшому цієї праці Ленін не полишав. Коли звернутися до газети "Искра", цьому істинному витвору Володимира Ілліча, то і тут (з №1 по №52, коли Ленін її редагував) можна знайти в кореспонденціях, статтях, фейлетонах, постійні згадки про боротьбу сектантів за свободу совісті, за відділення Церкви від держави і школи від Церкви. Та і саму ленінську "Искру", нелегально переправляли в Росію через сектантські структури. В очах і сектантів революціонери тоді однозначно виступали як освічені люди, без сумніву бажаючі добра російському народу. Ленін вважав, що "переслідування сектантів" царським урядом є сприятливим підґрунтям для соціал-демократичної агітації проти самодержавства. На другому з'їзді РСДРП Леніном була зачитана доповідь " Розкол і сектантство в Росії" (написана спільно з Бонч-Бруєвичем) і була прийнята відповідна резолюція "Про роботу серед сектантів". З'їзд закликав усіх членів партії звернути увагу на роботу серед сектантів з метою притягнення їх до соціал-демократії "як течії спрямованої проти існуючого порядку речей".
Захист сектантства (як і іудейства) соціал-демократи поєднували з нищівною критикою Православної Церкви. За словами Бонч-Бруєвича , "Володимир Ілліч питання релігійної свободи, питання сектантське, питання боротьби з православною церквою ніколи не випускав з поля зору, а навпаки, вважав його дуже важливим".
Критичне чи, вірніше, вороже ставлення до існуючої російської державності, було не єдиним і навіть не головним фактором, котрий поєднував іудо-сектантство і російську соціал-демократію. В основі цього єднання стояла ідея "раю". Ідея "раю", як така, об'єднує не лише певні групи у суспільстві, а й цілі народи. Існує лише різниця у розумінні цієї ідеї, а не її відсутність. Так серед індивідів, котрі вже певним чином визначилися у своєму розумінні ідеї "раю", можна виділити дві групи: християн й іудеїв. Християни, усвідомлюючи усю обмеженість суто земного життя людини, переносять існування абсолютного блаженства, існування "раю", в потойбічне життя. Основою цього перенесення є євангельська віра в Триєдиного Бога, безсмертя душі і Хрест Христа. Іудеї також прагнуть "раю" (принаймні для частини людства), вірять у Єдиного Бога і навіть вірять у безсмертя людської душі, та відкидання Хреста Христового позбавляє їх шляху осягненя абсолютного блаженства накресленого Всевишнім (зводить його лише до "авантюри гуманума") і відповідно обмежує цей "рай" рамками земного буття людини. І, як правило, вони, обмежені суворою реальністю, на практиці зосереджують усі свої сили для побудови земного "раю" лише для себе, чи для обмеженої групи (власної родини чи плем'я). Побудова цього "приватного раю" досить часто відбувається за рахунок усіх інших, шляхом цинічного злодійства.
Нецерковні релігійні течії і атеїстичну соціал-демократію якраз і об'єднувала ця практична реалізація ідеї "раю". З одного боку, воно виражалося через побудову "Царства Божого на землі", а з іншого, - у побудові комунізму, по суті будучи лише різними визначеннями однієї мети.
Зокрема сектанти (і атеїсти), як правило, реально не вірили у безсмертя душі людини і Бога сприймали, не як об'єктивну реальність, а лише як "комплекс ідей". Після 1917 року, як символ ідейної єдності між сектантами і більшовиками, в радянській пресі появився термін "сектанти-комуністи", котрий виражав чи не усі поза церковні релігійні організації Росії. Ці сектанти-комуністи, 9 грудня 1919 року, на сьомому з'їзді Рад, устами свого уповноваженого представника (толстовця І.М.Трегубова) заявили: "Ми бажаємо співробітничати з вами у справі насадження комунізму. Ми не будемо докоряти вам, і ви не будете докоряти нам за те, що ми і ви йдемо до комунізму різними шляхами." XII з'їзд РКП(б) (Москва, квітень 1923) констатував, що, поряд з втратою колишніх позицій у суспільстві Православною Церквою, є значний ріст чисельності сект. А на XIII з'їзді (Москва, травень 1924) було наголошено на потребу особливо уважного ставлення до сектантів, які "зазнали найжорстокіших переслідувань з боку царизму".
Не менш важливим фактором, який поєднував релігійне сектантство (й іудейство) і тодішню соціал-демократію, було і їх спільне ставлення до подружжя, приватної власності, права і нації. Сектанти, зокрема хлисти, могли вільно віддаватися розпусті, мали право красти в домах, де були прийняті як подорожні, бо були переконані, що все належить всім, а не виключно їх дійсному власнику. В них існувала уява, що подорожній не краде, коли бере якусь річ без дозволу, він лише випереджує бажання господаря йому її подарувати. Ще в середині XIX ст. дослідник сектантства Ліпранді називав це явище "чистим комунізмом". Звичайно хлисти були крайньою формою вираження іудо-сектантського ставлення щодо подружжя і приватної власності, та в основі всі вони були єдині. Подружжя не було для них усіх "великою тайною", як у догматах Церкви, і загально прийняті у суспільстві подружні обов'язки вони обмежували належністю до своєї релігійної організації; на осіб, які були поза сектою чи кагалом, ці обов'язки не розповсюджувалися, були не обов'язковою, а лише особистою справою кожного іудея чи сектанта. Це саме відбувалося і з їх ставленням до приватної власності; що можна було іудею і сектанту дозволити у сфері економічних відносин поза кагалом чи сектою, те далеко не завжди дозволялося щодо братів-одновірців. Ні подружжя, ні приватна власність не були у іудеїв, сектантів і соціал-демократів цінностями самими в собі, а цінностями набагато нижчого рівня, принаймні нижчими порівняно з інтересами і потребами релігійних організацій, чи політичних партій.
Що стосується ставлення до права, то іудеї і сектанти (як і соціал-демократи) не визнавали за ним також цінності самої у собі. Для них право було лише засобом і не більше, засобом задоволення власних інтересів. Належність до секти і кагалу, як і належність до партії в однаковій мірі звільняла індивіда, принаймні морально, від повного дотримання прийнятих у суспільстві норм і правил співжиття.
Іудо-сектантське розуміння "народу обраного" (ключового у їх релігійних вченнях) як і соціал-демократична гегемонія пролетаріату в однаковій мірі заперечували національне в житті окремого індивіда і суспільства в цілому. В перших релігійні групи, а в других соціальні класи виступали не як частина певного народу чи нації, а стояли поза ними. Тому сектантство і соціал-демократія мали космополітичний, антинаціональний характер, що їх у великій мірі й поєднувало.
Доречі жиди і сектанти були рушійною силою Помаранчевої революції в Україні у 2004 р. Суть речей залишається незмінною.
Реально в 1917 році переміг не атеїзм, а атеїзмом, тим "закрутом голови" російської інтелігенції, скористалися неправославні релігійні течії, серед яких однозначно провідну роль відігравали жиди. Так, після захоплення влади у державі більшовиками, вони складали біля 25% особового складу нового адміністративного апарату (в ЧК-НКВД їх було ще більше), а у найвищому керівництві держави ця частка сягала 80%; тоді як серед загалу громадян СРСР їх було не більше 4%. Цікаво, що в мадярській радянській республіці, у березні 1919 року, серед 48 урядових комісарів їх було 30, а серед 202 вищих посадових осіб держави жидів було 161, тобто зберігався той же відсоток, що і в більшовицькій Росії. Майже усі ті 20%, які не були жидами, були одруженими з жидівками; дружина Молотова - Перла Карп (псевдо поліна Жемчужіна), Кірова -Маріам Маркус, Куйбишева - Коган, Андреєва - Дора Хазан, Ворошилова - Голда Горбман (Катерина), Бухаріна - Есфір Гурвич (друга дружина) і так далі.
Що стосується В. І. Леніна і Й. В. Сталіна, на котрих “вішають” усі злодіяння тодішнього часу, то автор не радить цього робити (і цього слухати) нікому, аби не потрапити під, прописане Св. Писмом, прокляття за наклеп. Не випадково, і не з політичних чи власних інтересів, відомий їх сучасник, російський поет С. Єсенін назвав Леніна спасителем Русі. Коли добре дослідити історію організації голоду 1932-33років, то можна прийти до висновку, що вона практично розпочалася після госпіталізації Леніна, спричинене пострілом жидівки Каплан. А Сталін, особисто, не підтримував рішення ЦК партії, котрим збільшувався план хлібозаготівель на 1932 рік. В системі державного управління Сталін обіймав посаду хоч і Генерального, але лише секретаря.
Ще на початку XX ст. М.О. Бердяєв коментуючи факт масової участі жидів в соціал-демократичному русі, назвав останній "модернізованою трансформацією іудейського хіліазму, іудейського очікування месії - земного царя і земного блаженства без жертви Відкуплення".
Власне ворогом християнства є не так іудаїзм, сам по собі, як сатанізм який аж надто сильно вкоренився в іудейському середовищі. Так в передмові до книги по Каббалі, іудейському містичному вченню, сказано: "Каббала в загальному є основою Західного Передання (Окультизму), і зокрема на ній базується уся Практична Магія, котра черпає з неї свою демонологію; /.../ Каббала займається демонологією". По запевненнях самих каббалістів їх тетраграмма (поєднання двох рівносторонніх трикутників у вигляді зірки Давида) є останнє слово магії і означає: "він той, ким він буде". Трикутник спрямований вверх символізує Триіпостасного Бога, трикутник спрямований вниз—диявола. Символ Бога представлений чорним кольором (злий Бог) і з буквою альфа (Перший) на вершині; диявола - світлим (добрий бог) з буквою омега (Останній). Не випадково богоборчий дух Бар-Кохби (якого самі іудеї назвали "сином обману") був в жидівському народі домінуючим, як мінімум останні два тисячоліття.
У цьому контексті є зрозумілою участь жидів у багатьох ритуальних вбивствах (притаманних сатанізму); вірніше не сама участь окремих його представників, а сам факт неймовірно активного захисту їх спільнотами тих своїх одноплемінників (чи вірніше одновірців), котрих звинувачували у цих злочинах. З більш 200 зареєстрованих самими серйозними джерелами ритуальних вбивств в історії усієї Європи, до яких були причетні жиди, з їх жертв до лику святих були зараховані св. Рудольф в Берні (Швейцарія, вбитий в 1287 р.), св. Андрій в Рінні під Інсбруком (Австрія, 1462), св. Вернер в Обервезелі на Рейні( 1268), св. свм. Симон (Трієнт, 1475) і Лоренціо (Падуя, 1485) в Італії.
Звичні доводи жидівських авторів, що признання досягалося під тортурами, не витримують критики: ні світські, ні церковні суди (інквізиція) християнської Європи "вимучуванням" свідчень з підозрюваних не займалися. Жидівський історик Сесиль Рот (Оксфорд) визнає у своїй "Історії марранів", що інквізиція застосовувала тортури лише з метою досягнути визнання вже викритого злочинця, оскільки по закону цієї епохи без цього (на відміну від сучасних правил ведення судових справ) осудження не могло відбутися. Спроби жидівських джерел зобразити засудження за ритуальне вбивство, як практику "варварського середньовіччя" також не витримують критики: в XIX ст., коли про тортури не могло бути мови, зареєстровано найбільше число злочинів цього роду в одному столітті: 34 випадки по одним джерелам, 39 - по другим. Це стало можливим завдяки встановленню поліцейського контролю і реєстрації населення, а також вдосконаленню криміналістики, у той час як у середні віки встановлені випадки цього злочину, без сумніву, складають лише малу частину їх дійсного числа. Згадаємо, що статевий психопат і садист, барон Жіль де Ре (маршал Франції в 25 років), міг безкарно творити свої злочини на протязі 8 років (1432-1440), доки не був повішеним а потім спаленим на вогні 26 жовтня 1440 р. в Нанті; в підвалах тільки одного з його замків було знайдено біля 140 трупів дітей і молодих людей обох статей у віці від 7 до 20 років, але історики рахують число жертв близьким до 400. Цей випадок, звісно, не мав ніякого відношення до жидівства, і був визначений церковним судом, як сатанізм. Ніяких тортур по відношенню до Жіля де Ре. застосовано не було і його повне признання відбулося під тиском доказів, як це мало місце також і в багатьох інших випадках ритуальних вбивств.
В Росії вияснення питання про ритуальні вбивства вперше було доручено міністром внутрішніх справ Л.О. Перовським в 1844 р. чиновнику особливих доручень, знаменитому лінгвісту і редактору '"Толкового словаря великорусского языка" Володимиру Івановичу Далю, який опрацював "Розыскание о убиении євреями христианских младенцев и употреблении крови их.», яке було надруковане в не багатьох екземплярах для службового користування, аби не налаштовувати народу проти іудеїв. Даль наводить більше 30 авторів на кількох мовах, які займалися виясненням цього питання в різні епохи європейської історії, цитує трактат Талмуда «Санхедрин», в якому сказано, що "діти християн є незаконно народженні, а писання наказує мучити і вбивати незаконно народжених", й інші тексти Талмуда, котрі говорять про християн як про тварин, достойних смерті. Після опису 79 випадків ритуальних вбивств в Польщі, Даль розглядає ритуальні вбивства в м. Веліжі, Вітебської губ. (1827) і Варшаві (також в 1827 р.), в Мінській губ. (1833), в Волинській губ. В тому ж 1833 р. і особливо добре відому Вілежську справу 1823р. Православною церквою визнана канонізація двох жертв ритуальних вбивств, св. хлопчика Гавриїла (Білосток, 1690), здійснене греко-католицькою церквою, і преподобного Євстратія (Київ, 1096). І був розпочатий процес канонізації вбитого в Києві у 1915 р. школяра Андрійка Ющинського (справа Бейліса). Окремі вбивства дітей в сучасній Україні також мають усі ознаки ритуальних жертвоприношень.
Самі іудреї, по великому рахунку, в усіх цих "темних" справах були лише заручниками богоборчих сил, в однаковій мірі ворожих усім релігіям, котрі сповідують віру в Єдиного Істинного Бога. Іудаїзм став лише благовидним прикриттям для цих богоборчих сил. По суті жиди спровоковані цими силами, у 1917 році перейшли Рубікон", за яким вже немає ні повернення, ні місця для іудаїзму як релігії, а є лише погибель або навернення (у чисто релігійному розумінні). Це звісно принесло в історію людства у XX ст. багато трагізму, та це повинно було би колись відбутися. Зрештою "всяке торжество іудейства серед християнського народу є закликом (якщо не карою) для тих, які забули Хреста до християнства, нагадуванням про християнство як про єдино-спасенну творчо-будівничу силу суспільного життя й істинного прогресу народів”/проф.прот. П.Я. Светлов (1909).
Слова іудей, ізраїльтянин, відповідно християнської богословської традиції, означають члена Христової Церкви, як Старого так і Нового Заповіту, на відміну від вживання в нецерковній літературі цих слів. У церковному розумінні суть світового процесу полягає не в протиставленні іудеїв з іншими народами, а в розділенні колись Богом вибраного єврейського народу на дві церкви - Новозавітну, Апостольську (яка складається з усіх народів) і талмудичну (котра також складається практично не з одних лише етнічних жидів)". Тут термін "жид" визначає тих, котрі відкинули Христа і продовжують очікувати месію перебуваючи у суто формальних звязках з іудаїзмом як з релігією. В буквальному перекладі слово "іудей" значить "віруючий" (в сучасному їх народові віруючих як таких не більше 5%), а слово "Ізраїль" значить "зрячий Бога" (таких автор не зустрічав, чи не зміг побачити, про що дуже шкодує). Слова "жид", "жидівство" в слов'янському тексті Нового Завіту вживається паралельно з словом "іудей", як і в "Житіях святих" і богослужебних текстах. І вживається виключно у тих місцях де говориться про тих, котрі відкинули Христа. Тобто ці слова там мають виключно релігійне значення. Саме слово "жид" (чи "жєд") існувало в слов'янській мові ще задовго до знайомства слов'ян з нащадками Ізраїлю, це слово було колись дієприслівником, а не іменником, і означало очікування, бажання. Сучасна секуляризована українська мова замість релігійного змісту надає слову "жид" якогось національно-вульгарного відтінку, на подобу "хохол" чи "кацап". В той же час слово "іудей" об'єднало не об'єднаних людей. Чесно говорячи усі жиди котрих автор зустрічав на своєму житєвому шляху виявлялися шахраями, расистами або і вбивцями стосовно українців; навіть віруючих (іудеїв) він на жаль не зустрічав. Тому вживати слово єврей (віруючий) стосовно представників цього етносу йому язик не повертається.
Що стосується словосполучення "політичний більшовизм", то під ним розуміється такий різновид політичної діяльності, який обмежений лише матеріальним світом; тобто це політика яка має "довжину" і "ширину", але не має "глибини", політика котра вирішує лише матеріальні (побутові) проблеми людини (проблеми хліба і видовищ"), політика котра є повністю відчужена від релігійних проблем людини. Аби бути в політиці (і не тільки в політиці) більшовиком не завжди потрібно бути войовничим атеїстом, чи просто нерелігійною людиною, досить робити незалежною свою практичну (у даному випадку політичну) діяльність від теократичної ідеї (від релігії). Політика лише тоді перестає (на думку автора) бути більшовизмом коли вона піднімається над чуттєвістю людини і стає для суб'єкта політики (індивіда чи політичної партії) засобом реалізації теократичної ідеї. Це загальнотеоретичне розуміння терміну політичний більшовизм. Окрім цього він ще й визначає конкретно-історичне явище — політичний режим встановлений в І917 р. у нашій країні. Звичайно політичний більшовизм, як такий, не обмежується лише існуванням цього режиму, але тут він розглядається в основному на прикладі революції 1917р.
.
Хоча потрібно визнати, що велика кількість наших історичних більшовиків (зокрема такі як Ленін, Сталін, Брежнєв, Адропов, Шелест, Щербицький й інші) часто адекватно реагували на виклики життя. І їх поведінка не була обмежена туманом історичного і діалектичного матеріалізму. Бо вони, хоч і наробили у своєму житті багато помилок (інколи жахливих), та не були по своїй суті себелюбцями і їх особиста історична роль полягала в тому, що вони, своїми свідомими діями, зупинили встановлення в радянській державі цілковито антихристиянської влади.
Релігійне сектантство толерувалося новою державою аж до початку 30-их років. Потім якось несподівано і в дивний спосіб майже повністю зникло: мабуть адепти тих релігій, давши велику (чи основну) частку кадрового наповнення партії більшовиків і побачивши реальні плоди своєї власної (справді самовідданої) праці, тихо відійшли від свого релігійного вчення. Сектанти, як правило, і так звільняли своїх одновірців від участі в релігійних зібраннях коли ті ставали більшовиками. Виглядало так, що політичний більшовизм у них рахувався вищим рівнем релігійної практики як участь у звичному релігійному житті секти. Це була ще одна причина занепаду релігійного сектантства в СРСР. Про цей занепад свідчить всесоюзний перепис населення 1937 року, згідно з яким загальна кількість сектантів зменшилася, як мінімум, у 20 разів у порівнянні навіть з дореволюційним часом, і майже у 30 разів в порівнянні з 20-ми рр. Цей історичний факт мав би багатьох застерегти в сучасній Україні від необдуманих кроків у царині релігії. А особливо наших політиків з немудрими гаслами про "рівність усіх релігій". Не такі вони і рівні коли судити по їх плодах. Враховуючи те, що основну масу господарського і партійного кадрового складу на місцевому рівні у 20-их і 30-их роках в Україні складали сектанти /історик І.Клібанов/, їх участь в організації масового голоду у 32-33 році є незаперечною і потребує донесення цього факту до відома наших сучасних співгромадян, котрі подалися за “щастям” у різного роду секти. За мученицьку смерть міліонів українців помста буде невідворотною; якщо не від людей то від Бога! Духовне поєднання із злочинцями є також формою співучасті у злочині. Адже не одні Рикови, Кагановичі, Молотови, Хацаєвичі і Косіори цей голод організовували. Та і сучасний геноцид українського народу (як і російського) не відбувається без участі різного роду сект
.
Що стосується Церкви, то вона жорстоко переслідувалася новою владою. З 78000 діючих православних храмів до 1939 р. залишилося біля 100 (в Україні-20), а з більш як 100 тис. священнослужителів на волі було лише біля 500. І це тоді, коли під час всесоюзного перепису населення 1937 р. майже половина опитаних назвали себе православними (у кінці XIX ст. в Росії православні складали максимум 60% загалу населення імперії).
Доречним тут буде згадати неприємний факт, що у лютому 1917р. революцію в Росії підтримала, окрім сектантів і жидів, і велика кількість православного й католицького духовенства (як і в часи помаранчевої революції). І відповідно величезна маса простолюду Росії пішли в революцію за прикладом цього духовенства, і тому не дивно, що коли туман революції розвіявся, мало хто мав бажання захищати духовенство від переслідувань нової влади. Велика кількість духовенства (і не тільки), у ті часи, спочатку була обдурена, потім висміяна, і на завершення фізично знищена. Перепис 1937р. Свідчить про те, що не дивлячись на усі негаразди, християнські народи СРСР змогли зберегти свою традиційну віру і церковність (скоріш за все завдяки благодаті Св.Духа). Сектанти і жиди цього зробити не змогли.
Та вже 1941 року, з початком другої світової війни, перемігший у 1917 р. світогляд зазнав небувалого духовного занепаду. Після серії нищівних поразок на фронті, Сталін, за порадою митрополита ліванського Ілія, наказав здійснити хресний хід з іконою Казанської Божої Матері навколо Ленінграда, а потім і навколо Москви, до яких наближалися німці. Загарбники відступили. А у 1942 р. подібний хресний хід робили і навколо Сталінграда, і знову наслідки були позитивні. Знаменита Сталінградська Битва розпочалася з богослуження перед цією іконою, і лише після цього був відданий наказ до наступу. Ікону привозили на самі важкі ділянки фронту, де було критичний стан, в місця де готувався наступ. "Священство відправляло богослуження, солдат кропили святою водою". Доречним буде згадати, що перед початком другої світової війни в Москву з Самарканда були привезені, священі для панівного в Радянській державі хазарського етносу, останки завойовника Тамерлана, з метою духовного забезпечення їх перемоги у майбутній війні. Перед приближенням німців до Москви їх вивезли як і мумію Леніна.
Держава в часи великих випробувань усвідомила свою залежність від Церкви і частково зробила відповідні висновки. Та раптова та вбивство Сталіна зупинило процес порозуміння Церкви і держави. Те, що Й.Сталіна хоронили і по церковному обряду, як православного, є досить багатомовним фактом.
У 1953 році після падіння режиму Берії відбулися великі зміни в особовому складі адміністративного апарату держави: жидівський клан, у великій мірі, був усунутий від влади. Ці кадрові зміни виявилися реваншем атеїзму: за чверть століття вже встигло вирости покоління титульного етносу, яке було виховане поза Церквою і традиційною культурою свого народу. Настала нова епоха власне і стала періодом реального атеїзму в СРСР.
Цей період, який романтики (по намові панівного паразитичного етносу) назвали "відлигою", для Церкви був періодом чергових випробувань. Недавно відкриті храми (це більше 14 000) знову закривалися, а віруючі знову переслідувалися (хоча фізичне винищення християн вже не відновлювалося, бо нехристиянський релігійний фанатизм був усунутий від впливу на державну владу). Цей період і виявив на практиці усю паразитичну сутність атеїзму. Багато негативних чинників, які проявляються сьогодні сягають своїм корінням у ті часи. Мрійництво інтелігенції, чиновницьке хабарництво і епікурейство партактиву, це все з тієї епохи. Все це і живило руйнівність "Перебудови", а потім і величезні страждання і людські втрати народу в пострадянському суспільстві. Хоча необхідно визнати, якби не волюнтаризм Горбачова і його оточення, тодішнє радянське суспільство змогло би позбутися усіх тих негативних чинників й еволюційним шляхом; без соціальних потрясінь і масового зубожіння народу. Для цього були усі підстави: відродження і розвиток релігійності народу (цей процес розпочався ще у середині 70-их), практична відсутність чужорідного релігійного впливу, ріст авторитету Церкви у суспільстві, скептичне ставлення до атеїзму в масовій психології (початок 80-их), масове оцерковленя комуністів, політична стабільність, достатньо високий рівень матеріального забезпечення народу й інше...
Мрійники, злодії і епікурейці перебували між собою в постійній взаємній ворожнечі, навіть і не підозрюючи, що вони пливуть прикутими до однієї "галери", ім'я якій чуттєвість. Усі вони відчували, що поза їх "світами" - намріяними, накраденими чи нагуляними вже немає нічого таємного, що могло би усю їх практику зробити даремною. Це називають відчуттям нічогості. І це відчуття нічогості дало їм (особливо дисидентам) впевненість у собі, і свідчило їм про їх панування над світом. Чуття нічогості стало основою духу Перебудови з її більшовицьким гаслом "Иного не дано". Цікавим є той факт, що дисидентський рух у 60-их роках критикував пануючу тоді у державі КПРС за те, що вона відійшла від принципів марксизму (потрібно визнати що ця критика була справедливою). У цьому контексті виглядає не дивним те, що Перебудова, яку гаряче підтримали дисиденти, фактично закінчилася реанімацією політичного більшовизму (і марксизму) в державі, але вже з використанням іншої політичної символіки.
Гавриїл Костельник це відчуття нічогості і називав істинним джерелом атеїзму. На його думку проти чуттєвості, котре ще ідеалізоване розумовими концепціями, тяжка і безнадійна боротьба розумовими аргументами. Чуттєвість найлегше переконується протилежним чуттям. Сучасні людські страждання найкраще самі по собі поборють це чуття нічогості.
"Біль від роз'ятрених ран бадьорить сонну душу" /Анонім/.
-
- активний учасник
- Повідомлень: 251
- З нами з: 05 березня 2011, 20:56
Теократія
ТЕОКРАТІЯ
Часто під теократією розуміють таку форму правління, при якій політична влада належить священнослужителям єдиної державної релігії. Хоча така форма правління є лише поєднанням влади політичної і влади духовної в одній інституції, а не теократією — владою Бога. Власне під теократією слід розуміти вільний союз людей, для яких найвищим авторитетом є Закон Божий, Священна традиція і вчення Церкви. В теократичному правлінні, заснованому ще Мойсеєм , вже були зародки релігійної общини старозавітної Церкви й одночасно такого суспільства, яке базується не на свавіллі монарха, а на Законі, бо заповіді Ягве були рівно обов'язкові як для простих селян і міщан, так і для керівників, вождів і правителів. У старозавітній традиції політична влада часто ще не освячується як необхідна річ, а лише приймається як терпиме зло, як недосконала установа породжена гріхами і слабістю людей. Усі спроби іудеїв встановити теократичну державність зазнали невдачі. Іудейська держава, з окремими ознаками теократії, змогла проіснувати лише дуже короткий час - за царя Давида. Та вже за його наступника Соломона в державі проявилися всі ознаки занепаду. Тобто виявилося, що іудейська теократична державність трималася не на об'єктивних чинниках, а на волі окремої особи (чи групи осіб).
Лише з приходом Спасителя у світ і довершенням Закону Благодаттю стало можливим сказати "Боже -Богові, а кесареве - кесареві" /Мт. 22,21/. Це дало можливість реалізувати частково теократичні ідеали в самій Церкві (зробивши її духовно незалежною від держави), одночасно піднявши авторитет самої політичної системи (визнавши її, як таку, невід'ємною складовою всеосяжної теократії). Закладена у цьому можливість, бути одночасно і християнином і громадянином, створила нові можливості для соціокультурної динаміки: що є живодайною силою людства уже на протязі двох тисячоліть.
Теократія це здійснення божественного закону у світі людському, втілення небесного в земному. Теократичний ідеал є спільним для усіх монотеїстичних релігій. Різняться вони лише різним ставленням до реалізації цієї мети. Так іудеї шукають чуда, тобто прямого і безпосереднього прояву сили Божої. Шляху реалізації теократичної мети зусиллям людини в іудаїзмі не існує. Тому вони теоретично не можуть реалізовувати теократичної ідеї, а повинні очікувати приходу Машіаха (месії, чи користуючись християнською термінологіею, антихриста). І, як правило, на практиці, спокушаються бажанням самим створити цього "спасителя" шляхом осягнення всесвітньої політичної влади. Бо Месія "на осляті" виявився для них непривабливою перспективою. Хоча для людства це неприйняття Христа загалом єврейського народу стало благом: в противному випадку інші народи часто би сприймали повстале в Палестині християнство як суто національну віру іудеїв, що би явно не сприяло його поширенню серед інших народів
.
Християнство володіє шляхом реалізації теократичного ідеалу: ним є Хрест Христа. Це шлях складний і важкий, шлях внутрішнього роздвоєння і внутрішньої боротьби. Царство тут не дається прямо ззовні, а спочатку засвоюється з середини, що би потім проявитися зовнішнім чином. Християнство усвідомлює, що для втілення царства Божого на землі потрібно спочатку "відійти" від землі; аби реалізувати духовну ідею в матерії потрібно бути вільним, відстороненим від цієї матерії. Раб землі не може володіти нею і відповідно не може зробити її основою для Царства Божого. Аби зробити природне життя знаряддям і засобом вищого духовного житгя, потрібно відсторонитися від природного життя як мети. Потрібно перервати безглузде поєднання духу і матерії, аби встановити між ними істинне і святе поєднання. Полонений дух не має можливості перебудувати свою в'язницю у світлий храм, він повинен перш за все з неї вибратися.
В основі вибору шляху до осягнення теократичної мети лежить проблема вирішення засадничого питання, що є зло? Чи тільки вроджена недосконалість, котра сама по собі зникає при зростанні добра, чи це є дійсна сила, котра своїми спокусами опановує світ. Тобто що є уособлення зла, комплекс абстрактних ідей, чи дійсна існуюча сила, тобто диявол. Коли зло є лише вроджений недолік, тоді достатньо спокійно творити добро і зло само собою зникає, як зникає темнота при запалювання лампади. Природній розвиток суспільства і всезагальна творча потенція є засобами усунення зла, і зло перемагається вже в цій посюсторонній дійсності. Але коли зло все таки є дійсна зла сила, котра своєю дією руйнує наше буття, то звичного розвитку людини і суспільства є не достатньо, бо ця сила здатна проникнути у все наше буття і діє всюди – не тільки в оточуючій нас природі, але і в усій історії людства. Тоді цій дійсній силі зла (дияволу) потрібно протиставляти дійсну силу добра (Бога). У цьому випадку перемога добра вже не обмежується природною дійсністю, вона руйнує границі як природи так і історії, об’єднуючи природу, людину і Бога
.
Таким чином концепція зла визначає наш погляд на життєвий процес чи історію. Для кого зло тільки звичайний недолік (а диявол є тільки банальним комплексом абстрактних ідей), для того історія лише потік життя, спокійно йдучий в руслі постійного розвитку й вдосконалення, котрий колись має досягнути вершин цього вдосконалення – царства безкінечного добра. Цей погляд на історію в католицькій філософії прийнято називати утопічним, а в православії - станом зачарування (прелєсти). З іншої сторони, для кого зло є дійсна сила (диявол є реальною істотою), для того історія постійна боротьба, котра пронизує і небо і землю і у ній приймає участь не лише людина, а і Бог. І колись ця боротьба стане вирішальною (церковне вчення про антихриста), тоді напруга між силами добра і зла стане настільки сильною, що знищить увесь охоплений злом світ. Тоді добро переможе, та ця перемога і буде завершенням земної історії. Згідно вчення Церкви, Христос своїм воскресінням з мертвих розпочав процес подолання зла, а другим своїм пришестям Він довершить цю перемогу. Прихід антихриста завершує земну історію; котрий будучи повним втіленням зла, доводить силу зла до найвищої степені, змінюючи ним весь природній порядок і таким чином вигублює його. Наша історія завершується найвищим тріумфом зла на землі, і разом з тим повною його загибеллю з падінням антихриста закінчується і вся наша історія. Другий прихід Христа є початком іншої екзистенції, котра вже не є по суті земна історія. Це в православ`ї і католицизмі називають християнським поглядом на історію.
Найчастіше утопічна мета життєвого процесу (історії), по суті, співпадає з християнською метою. Та сама мрія утопістів, про спосіб її здійснення, далека від християнства і, як правило, завжди перетворюється в палку мрію людського серця поставити свої намети біля підніжжя Фавору не пройшовши через Голгофу. Цей образ історії є красивим і привабливим, та він є нереальний. Типові утопісти, революціонери часів 1917 р., були не менш палкими і щирими борцями за справедливість і щасливе майбутнє, аніж, також типові утопісти, прихильники горбачовської Перебудови, чи учасники київського Майдану 2004р. Та мрії одних, других і третіх безжально розвіятися зіткнувшись гранітом реальності.
Теократія є можлива, в усій своїй повноті, лише по другому пришесті Христа, після Голгофи через яку пройде усе людство за часів антихриста. Ми можемо приближатися чи віддалятися у житті суспільства і держави до теократичної мети, та без втручання Бога ми цього, у повному обсязі, осягнути не можемо. Реально можна тільки приблизити чи віддалити, у часовому вимірі, приближення царства антихриста. Враховуючи наведене можна припустити, що усі ті наші вітчизняні політики, котрі жили і діяли за принципом «тримати і не пускати», були далеко не такими примітивними особами як про це прийнято думати. Вони, в міру своїх можливостей, стримували прихід царства антихриста. І з іншої сторони, ті славні в очах більшості людей, реформатори реально окрім великих потрясінь для держави і великих страждань для народу нічого іншого не приносили. Вони були і є мрійниками (утопістами), котрі, по суті (можливо і несвідомо), будували і будують царство антихриста.
Як уже говорилося вище, теократію творить гармонійне поєднання трьох начал: церковного, державного і пророчого. У цій системі священик направляє, цар управляє, а пророк виправляє. Коли усі ці начала є достатньо зрілі тоді лише і твориться теократія у суспільстві.
Наше вітчизняне гасло "Православ'я. Держава. Народ" (Православ'я. Самодержавство. Народність) має глибокі теократичні корені і є, мабуть, найбільш розвинутим духовним і соціально-політичним гаслом у світі.
Сьогодні, на жаль, це гасло сприймається як суто російське. Хоча такий підхід є у вищій мірі неправомірним. Це гасло належить коли не усьому православному світу, то усім трьом народам, які постали з Святої Київської Русі. У тому, що ідеї Святої Русі є рідними трьом народам (українському, білоруському і російському) є глибинна сутність: в межах однієї нації Свята Русь завжди буде неповноцінним явищем, бо усяка одноманітність (в тому числі і національна, мовна, чи тим більше державна) коли не заперечує святості, як такої, то принаймні її обмежує.
Ідучи під таким гаслом можна дійсно вирішити проблему взаємин релігії і політики, не обмеживши при цьому свободи людини (котру і репрезентує у цій тріаді слово Народ, чи "пророче начало"). Державна влада тут розглядається, на думку проф. А.І. Введенського (1863-1913), не з чисто утилітарних (і тому нестійких позицій), а з точки зору "її виключної гідності і висоти порівняно з іншими владами, як влади Богом встановленої"". Павло Флоренський(1882-1937) говорить (про вітчизняну дореволюційну форму державного управління), що в свідомості його співвітчизників "Самодержавство не є юридичним правом, а є явлений самим Богом факт, - милість Божа, а не людська умовність, так що Самодержавство Царя відноситься до числа понять не правових, а понять віровчення, входить в область віри; а не виводиться з нерелігійних передумов, які виходять лише з суспільної і державної користі". Закони держави зобов'язували Царя сповідувати лише православну віру. Відпадіння Царя від Православ'я було рівнозначним зреченню від царської влади. Це положення в принципі виключало можливість абсолютизму в державі. У дореволюційний період також піднімалося питання про неможливість антимонархічних настроїв в середовищі духовенства. За висловом митрополита Володимира: "Священик не монархіст не гідний стояти біля Св. Престолу, - священик республіканець завжди маловір. Монарх освячується на владу Богом, - президент отримує владу від гордині народної; монарх сильний виконанням заповідей Божих, президент тримається при владі догодженням натовпу; монарх веде вірнопідданих до Бога, президент віддаляє тих які обрали його від Бога". Одна з анафематизм, котра зачитується в неділю Православ'я, гласить: "Мислячим, що Православні Царі підносяться на Престол не по особливому про них Божому благоволінню і при помазані дарами Святого Духа для проходження цього великого звання вони не наповнюються; і таким чином наважуються проти них чинити бунт і зраду: анафема, анафема, анафема".
Для східної традиції є природнім політичний авторитаризм. Правитель тут, у відношенні до підданих, користується необмеженою політичною владою, проте ця влада знаходить свою межу в релігійному і моральному законі. Тому тут робиться чітка різниця між авторитаризмом і абсолютизмом. Перший веде народ по шляхам тим народом вибраним (можливо і жорсткими методами: залежно від духу часу і обставин), тоді як абсолютизм це політична система котра вказує народу видумані (бажані) правителями шляхи. Авторитаризм живе в народі і в Церкві, абсолютизм прагне стати вище їх обох.
Аналізуючи історію людства, зокрема історію державності, напрошується висновок, що антимонархістами були, як правило, лише люди мало обізнані або морально деградовані; ті які глибоко розуміли сутність держави і природу людини завжди стояли на монархічних позиціях. Монархістами були навіть і більшовицькі вожді. Так, наприклад, французький посол Нуланс, який мав стосунки з Л. Троцьким (Бронштейном) в момент переговорів у Бресті, свідчив, що Троцький не приховував, що він дає перевагу реставрації монархії а не республіканському урядові, буржуазному або соціалістичному. Ця промонархічна реакція проти демократії - "вода на мій млин" відверто говорив Ленін своїм приятелям. Історик С.П. Мельгунов наводить факти перебування у листопаді 1917 року в Смольному члена царської родини Великого Князя Павла Олександровича, який "користувався не лише винятковою увагою, а і особливою, дивною для цього місця пошаною"; "в самій шанобливій формі більшовицькі керівники випрошували у нього аудієнції". Виглядає, що вождям революції не розходилося в поваленні монархії, як такої, а скоріше в заміні ідейної (вірніше релігійної) основи монархії. Ці плани не були реалізовані; чи "світова революція" не відбулася, чи народи Русі ще не були готові прийняти цього нехристиянського монарха, чи, за висловом Л. Троцького, "цей грузин (тобто Сталін) все зіпсував". Важко сказати, та сам факт наявності монархічних ідей в більшовицькому середовищі сам по собі є багатомовним. Соціал-демократичні і комуністичні ідеї були лише засобом боротьби, а не кінцевою метою.
Звичайно повернення до монархічної форми державної влади сьогодні не є можливим, але це не значить що, наприклад, президенська форма правління є цілковитим запереченням держави як такої. Є мета і є конкретна духовна, соціальна і політична реальність з котрою необхідно рахуватися. Життя продовжується.
Як би не склалася доля конкретних соціально-політичних гасел, безсумнівно одне - ефективність політичних процесів, успішне будівництво і вдосконалення держави, багато в чому залежить від усвідомлення, і закріплення нарівні політичної психології, тих ідеалів, які можуть консолідувати людей й дати їм ясну і бажану мету. У протилежному випадку суспільство розколюється на ворожі групи і рух вперед стає практично неможливим.
Консолідуючі ідеали не можуть бути лише теоретичними конструкціями, результатом чисто розумової діяльності. У цьому випадку вони пусті абстракції, не здатні поєднати людей. Сьогодні українська інтелігенція висовує багато різноманітних гасел котрі би могли, на їх думку, сформулювати українську національну ідею. Та абсолютна більшість з тих гасел це плід давньої хвороби нашої інтелігенції — романтизму і мрійництва. Вони гарно виглядають, та вони є відчуженими від реального життя. Ідеали потрібно шукати в середині суспільного організму, в його традиціях, в історії, в духовному складі народу. Істинні політичні лідери завжди вирізнялися здатністю зрозуміти бажання свого народу і дати їм ясну і чітку форму вираження.
Сьогодні, як це не "дивно", лише одна КПУ, з усього багатоликого спектру загальноукраїнських політичних партій (про дрібні партії, "клуби по інтересах", тут мова не йде), змогла виразно сформулювати свою позицію в сфері релігійного життя. Та найбільший "парадокс" в іншому: у той час коли загал української демократії вперто ухиляється від висвітлення своєї позиції щодо релігії, живучи і далі за "сімома замками" у своєму ілюзорному світі мрійництва (чи політичного лукавства), позиція комуністів у цьому плані виглядає найбільш християнською і найбільш церковною.
Звичайно гасло "Православ'я. Держава. Народ" можна критикувати чи навіть заперечувати, та потрібно завжди пам'ятати, що національна ідея, котра не передбачає реалізації теократичного ідеалу і не виходить з нього, є мертвечиною, ілюзією, плодом хворобливої уяви.
Часто під теократією розуміють таку форму правління, при якій політична влада належить священнослужителям єдиної державної релігії. Хоча така форма правління є лише поєднанням влади політичної і влади духовної в одній інституції, а не теократією — владою Бога. Власне під теократією слід розуміти вільний союз людей, для яких найвищим авторитетом є Закон Божий, Священна традиція і вчення Церкви. В теократичному правлінні, заснованому ще Мойсеєм , вже були зародки релігійної общини старозавітної Церкви й одночасно такого суспільства, яке базується не на свавіллі монарха, а на Законі, бо заповіді Ягве були рівно обов'язкові як для простих селян і міщан, так і для керівників, вождів і правителів. У старозавітній традиції політична влада часто ще не освячується як необхідна річ, а лише приймається як терпиме зло, як недосконала установа породжена гріхами і слабістю людей. Усі спроби іудеїв встановити теократичну державність зазнали невдачі. Іудейська держава, з окремими ознаками теократії, змогла проіснувати лише дуже короткий час - за царя Давида. Та вже за його наступника Соломона в державі проявилися всі ознаки занепаду. Тобто виявилося, що іудейська теократична державність трималася не на об'єктивних чинниках, а на волі окремої особи (чи групи осіб).
Лише з приходом Спасителя у світ і довершенням Закону Благодаттю стало можливим сказати "Боже -Богові, а кесареве - кесареві" /Мт. 22,21/. Це дало можливість реалізувати частково теократичні ідеали в самій Церкві (зробивши її духовно незалежною від держави), одночасно піднявши авторитет самої політичної системи (визнавши її, як таку, невід'ємною складовою всеосяжної теократії). Закладена у цьому можливість, бути одночасно і християнином і громадянином, створила нові можливості для соціокультурної динаміки: що є живодайною силою людства уже на протязі двох тисячоліть.
Теократія це здійснення божественного закону у світі людському, втілення небесного в земному. Теократичний ідеал є спільним для усіх монотеїстичних релігій. Різняться вони лише різним ставленням до реалізації цієї мети. Так іудеї шукають чуда, тобто прямого і безпосереднього прояву сили Божої. Шляху реалізації теократичної мети зусиллям людини в іудаїзмі не існує. Тому вони теоретично не можуть реалізовувати теократичної ідеї, а повинні очікувати приходу Машіаха (месії, чи користуючись християнською термінологіею, антихриста). І, як правило, на практиці, спокушаються бажанням самим створити цього "спасителя" шляхом осягнення всесвітньої політичної влади. Бо Месія "на осляті" виявився для них непривабливою перспективою. Хоча для людства це неприйняття Христа загалом єврейського народу стало благом: в противному випадку інші народи часто би сприймали повстале в Палестині християнство як суто національну віру іудеїв, що би явно не сприяло його поширенню серед інших народів
.
Християнство володіє шляхом реалізації теократичного ідеалу: ним є Хрест Христа. Це шлях складний і важкий, шлях внутрішнього роздвоєння і внутрішньої боротьби. Царство тут не дається прямо ззовні, а спочатку засвоюється з середини, що би потім проявитися зовнішнім чином. Християнство усвідомлює, що для втілення царства Божого на землі потрібно спочатку "відійти" від землі; аби реалізувати духовну ідею в матерії потрібно бути вільним, відстороненим від цієї матерії. Раб землі не може володіти нею і відповідно не може зробити її основою для Царства Божого. Аби зробити природне життя знаряддям і засобом вищого духовного житгя, потрібно відсторонитися від природного життя як мети. Потрібно перервати безглузде поєднання духу і матерії, аби встановити між ними істинне і святе поєднання. Полонений дух не має можливості перебудувати свою в'язницю у світлий храм, він повинен перш за все з неї вибратися.
В основі вибору шляху до осягнення теократичної мети лежить проблема вирішення засадничого питання, що є зло? Чи тільки вроджена недосконалість, котра сама по собі зникає при зростанні добра, чи це є дійсна сила, котра своїми спокусами опановує світ. Тобто що є уособлення зла, комплекс абстрактних ідей, чи дійсна існуюча сила, тобто диявол. Коли зло є лише вроджений недолік, тоді достатньо спокійно творити добро і зло само собою зникає, як зникає темнота при запалювання лампади. Природній розвиток суспільства і всезагальна творча потенція є засобами усунення зла, і зло перемагається вже в цій посюсторонній дійсності. Але коли зло все таки є дійсна зла сила, котра своєю дією руйнує наше буття, то звичного розвитку людини і суспільства є не достатньо, бо ця сила здатна проникнути у все наше буття і діє всюди – не тільки в оточуючій нас природі, але і в усій історії людства. Тоді цій дійсній силі зла (дияволу) потрібно протиставляти дійсну силу добра (Бога). У цьому випадку перемога добра вже не обмежується природною дійсністю, вона руйнує границі як природи так і історії, об’єднуючи природу, людину і Бога
.
Таким чином концепція зла визначає наш погляд на життєвий процес чи історію. Для кого зло тільки звичайний недолік (а диявол є тільки банальним комплексом абстрактних ідей), для того історія лише потік життя, спокійно йдучий в руслі постійного розвитку й вдосконалення, котрий колись має досягнути вершин цього вдосконалення – царства безкінечного добра. Цей погляд на історію в католицькій філософії прийнято називати утопічним, а в православії - станом зачарування (прелєсти). З іншої сторони, для кого зло є дійсна сила (диявол є реальною істотою), для того історія постійна боротьба, котра пронизує і небо і землю і у ній приймає участь не лише людина, а і Бог. І колись ця боротьба стане вирішальною (церковне вчення про антихриста), тоді напруга між силами добра і зла стане настільки сильною, що знищить увесь охоплений злом світ. Тоді добро переможе, та ця перемога і буде завершенням земної історії. Згідно вчення Церкви, Христос своїм воскресінням з мертвих розпочав процес подолання зла, а другим своїм пришестям Він довершить цю перемогу. Прихід антихриста завершує земну історію; котрий будучи повним втіленням зла, доводить силу зла до найвищої степені, змінюючи ним весь природній порядок і таким чином вигублює його. Наша історія завершується найвищим тріумфом зла на землі, і разом з тим повною його загибеллю з падінням антихриста закінчується і вся наша історія. Другий прихід Христа є початком іншої екзистенції, котра вже не є по суті земна історія. Це в православ`ї і католицизмі називають християнським поглядом на історію.
Найчастіше утопічна мета життєвого процесу (історії), по суті, співпадає з християнською метою. Та сама мрія утопістів, про спосіб її здійснення, далека від християнства і, як правило, завжди перетворюється в палку мрію людського серця поставити свої намети біля підніжжя Фавору не пройшовши через Голгофу. Цей образ історії є красивим і привабливим, та він є нереальний. Типові утопісти, революціонери часів 1917 р., були не менш палкими і щирими борцями за справедливість і щасливе майбутнє, аніж, також типові утопісти, прихильники горбачовської Перебудови, чи учасники київського Майдану 2004р. Та мрії одних, других і третіх безжально розвіятися зіткнувшись гранітом реальності.
Теократія є можлива, в усій своїй повноті, лише по другому пришесті Христа, після Голгофи через яку пройде усе людство за часів антихриста. Ми можемо приближатися чи віддалятися у житті суспільства і держави до теократичної мети, та без втручання Бога ми цього, у повному обсязі, осягнути не можемо. Реально можна тільки приблизити чи віддалити, у часовому вимірі, приближення царства антихриста. Враховуючи наведене можна припустити, що усі ті наші вітчизняні політики, котрі жили і діяли за принципом «тримати і не пускати», були далеко не такими примітивними особами як про це прийнято думати. Вони, в міру своїх можливостей, стримували прихід царства антихриста. І з іншої сторони, ті славні в очах більшості людей, реформатори реально окрім великих потрясінь для держави і великих страждань для народу нічого іншого не приносили. Вони були і є мрійниками (утопістами), котрі, по суті (можливо і несвідомо), будували і будують царство антихриста.
Як уже говорилося вище, теократію творить гармонійне поєднання трьох начал: церковного, державного і пророчого. У цій системі священик направляє, цар управляє, а пророк виправляє. Коли усі ці начала є достатньо зрілі тоді лише і твориться теократія у суспільстві.
Наше вітчизняне гасло "Православ'я. Держава. Народ" (Православ'я. Самодержавство. Народність) має глибокі теократичні корені і є, мабуть, найбільш розвинутим духовним і соціально-політичним гаслом у світі.
Сьогодні, на жаль, це гасло сприймається як суто російське. Хоча такий підхід є у вищій мірі неправомірним. Це гасло належить коли не усьому православному світу, то усім трьом народам, які постали з Святої Київської Русі. У тому, що ідеї Святої Русі є рідними трьом народам (українському, білоруському і російському) є глибинна сутність: в межах однієї нації Свята Русь завжди буде неповноцінним явищем, бо усяка одноманітність (в тому числі і національна, мовна, чи тим більше державна) коли не заперечує святості, як такої, то принаймні її обмежує.
Ідучи під таким гаслом можна дійсно вирішити проблему взаємин релігії і політики, не обмеживши при цьому свободи людини (котру і репрезентує у цій тріаді слово Народ, чи "пророче начало"). Державна влада тут розглядається, на думку проф. А.І. Введенського (1863-1913), не з чисто утилітарних (і тому нестійких позицій), а з точки зору "її виключної гідності і висоти порівняно з іншими владами, як влади Богом встановленої"". Павло Флоренський(1882-1937) говорить (про вітчизняну дореволюційну форму державного управління), що в свідомості його співвітчизників "Самодержавство не є юридичним правом, а є явлений самим Богом факт, - милість Божа, а не людська умовність, так що Самодержавство Царя відноситься до числа понять не правових, а понять віровчення, входить в область віри; а не виводиться з нерелігійних передумов, які виходять лише з суспільної і державної користі". Закони держави зобов'язували Царя сповідувати лише православну віру. Відпадіння Царя від Православ'я було рівнозначним зреченню від царської влади. Це положення в принципі виключало можливість абсолютизму в державі. У дореволюційний період також піднімалося питання про неможливість антимонархічних настроїв в середовищі духовенства. За висловом митрополита Володимира: "Священик не монархіст не гідний стояти біля Св. Престолу, - священик республіканець завжди маловір. Монарх освячується на владу Богом, - президент отримує владу від гордині народної; монарх сильний виконанням заповідей Божих, президент тримається при владі догодженням натовпу; монарх веде вірнопідданих до Бога, президент віддаляє тих які обрали його від Бога". Одна з анафематизм, котра зачитується в неділю Православ'я, гласить: "Мислячим, що Православні Царі підносяться на Престол не по особливому про них Божому благоволінню і при помазані дарами Святого Духа для проходження цього великого звання вони не наповнюються; і таким чином наважуються проти них чинити бунт і зраду: анафема, анафема, анафема".
Для східної традиції є природнім політичний авторитаризм. Правитель тут, у відношенні до підданих, користується необмеженою політичною владою, проте ця влада знаходить свою межу в релігійному і моральному законі. Тому тут робиться чітка різниця між авторитаризмом і абсолютизмом. Перший веде народ по шляхам тим народом вибраним (можливо і жорсткими методами: залежно від духу часу і обставин), тоді як абсолютизм це політична система котра вказує народу видумані (бажані) правителями шляхи. Авторитаризм живе в народі і в Церкві, абсолютизм прагне стати вище їх обох.
Аналізуючи історію людства, зокрема історію державності, напрошується висновок, що антимонархістами були, як правило, лише люди мало обізнані або морально деградовані; ті які глибоко розуміли сутність держави і природу людини завжди стояли на монархічних позиціях. Монархістами були навіть і більшовицькі вожді. Так, наприклад, французький посол Нуланс, який мав стосунки з Л. Троцьким (Бронштейном) в момент переговорів у Бресті, свідчив, що Троцький не приховував, що він дає перевагу реставрації монархії а не республіканському урядові, буржуазному або соціалістичному. Ця промонархічна реакція проти демократії - "вода на мій млин" відверто говорив Ленін своїм приятелям. Історик С.П. Мельгунов наводить факти перебування у листопаді 1917 року в Смольному члена царської родини Великого Князя Павла Олександровича, який "користувався не лише винятковою увагою, а і особливою, дивною для цього місця пошаною"; "в самій шанобливій формі більшовицькі керівники випрошували у нього аудієнції". Виглядає, що вождям революції не розходилося в поваленні монархії, як такої, а скоріше в заміні ідейної (вірніше релігійної) основи монархії. Ці плани не були реалізовані; чи "світова революція" не відбулася, чи народи Русі ще не були готові прийняти цього нехристиянського монарха, чи, за висловом Л. Троцького, "цей грузин (тобто Сталін) все зіпсував". Важко сказати, та сам факт наявності монархічних ідей в більшовицькому середовищі сам по собі є багатомовним. Соціал-демократичні і комуністичні ідеї були лише засобом боротьби, а не кінцевою метою.
Звичайно повернення до монархічної форми державної влади сьогодні не є можливим, але це не значить що, наприклад, президенська форма правління є цілковитим запереченням держави як такої. Є мета і є конкретна духовна, соціальна і політична реальність з котрою необхідно рахуватися. Життя продовжується.
Як би не склалася доля конкретних соціально-політичних гасел, безсумнівно одне - ефективність політичних процесів, успішне будівництво і вдосконалення держави, багато в чому залежить від усвідомлення, і закріплення нарівні політичної психології, тих ідеалів, які можуть консолідувати людей й дати їм ясну і бажану мету. У протилежному випадку суспільство розколюється на ворожі групи і рух вперед стає практично неможливим.
Консолідуючі ідеали не можуть бути лише теоретичними конструкціями, результатом чисто розумової діяльності. У цьому випадку вони пусті абстракції, не здатні поєднати людей. Сьогодні українська інтелігенція висовує багато різноманітних гасел котрі би могли, на їх думку, сформулювати українську національну ідею. Та абсолютна більшість з тих гасел це плід давньої хвороби нашої інтелігенції — романтизму і мрійництва. Вони гарно виглядають, та вони є відчуженими від реального життя. Ідеали потрібно шукати в середині суспільного організму, в його традиціях, в історії, в духовному складі народу. Істинні політичні лідери завжди вирізнялися здатністю зрозуміти бажання свого народу і дати їм ясну і чітку форму вираження.
Сьогодні, як це не "дивно", лише одна КПУ, з усього багатоликого спектру загальноукраїнських політичних партій (про дрібні партії, "клуби по інтересах", тут мова не йде), змогла виразно сформулювати свою позицію в сфері релігійного життя. Та найбільший "парадокс" в іншому: у той час коли загал української демократії вперто ухиляється від висвітлення своєї позиції щодо релігії, живучи і далі за "сімома замками" у своєму ілюзорному світі мрійництва (чи політичного лукавства), позиція комуністів у цьому плані виглядає найбільш християнською і найбільш церковною.
Звичайно гасло "Православ'я. Держава. Народ" можна критикувати чи навіть заперечувати, та потрібно завжди пам'ятати, що національна ідея, котра не передбачає реалізації теократичного ідеалу і не виходить з нього, є мертвечиною, ілюзією, плодом хворобливої уяви.
-
- активний учасник
- Повідомлень: 251
- З нами з: 05 березня 2011, 20:56
царство антихриста
ЦАРСТВО АНТИХРИСТА
Антихристів дух і політика.
За висловом литовського філософа А. Мацейна «Історія це спільна діяльність Бога і людини в часі». Історія це перетворення людиною природи (культура) і відношення з надприродною (релігія). В культурі відбуваються усвідомлення людиною себе в світі. В релігії (другій основній формі існування людства) історія є усвідомлення людиною (у питаннях які вона завдає) свого походження і своєї мети.
Без культури людина би не змогла утриматися в світі і оволодіти природою – це основа історії. Без релігії людина не змогла би вирішити проблему долі, бо вона залежить не від неї однієї. Хоча людина від природи релігійна, вона маючи свобідну волю може ухилитися від діалогу з Богом і виключити з взаємодії з Небом цю частину землі якою володіє. Тому історія не тільки релігійний процес, а разом з тим і процес обезбожнення людства. І фактор свободи відіграє тут вирішальну роль Онтологічного атеїзму немає і не може бути, та є психологічна безрелігійність – свідоме відвернення від Бога.
В особі Христа відбулося Боговтілення тому і вибір людиною Бога, чи Його відкинення, відбувається в ставленні до Христа. У цьому процесі історія виявляє і Його противника, ім`я якому в Св. Писанні і в християнській традиції - антихрист. Поява антихриста як особистості є, по суті, висміювання дияволом акту Боговтілення.
Христос був богочоловіком, антихрист буде дияволочоловіком. В християнській літературі вказано, що антихрист займе престол цього світу, стане всесвітнім політичним правителем. З іншої сторони там-же говориться, що антихрист є постійним явищем в історії. Антихрист, як особа, буде лише найбільш зрілим плодом вічного антихристового духу. В. Соловйов суть антихриста виражав простою фразою «не все є золотом, що блищить». Фактично в антихриста багато блиску (і цей блиск засліплює очі й задаровує дух) та немає по суті ніякої істинної сили.
Помилково думати, що антихрист буде заперечувати існування Бога. Це може робити людина без розуму, а він буде особою великого розуму і навіть буде виглядати людининою високої моральності. Скоріш за все він буде переконаний, що любить людей і бажає їм щастя. Це буде ідеаліст й аскет, котрий буде творити свої діяння прикриваючись іменем Бога, хоча і буде точно знати, що він є з «духом самознищення і небуття, смерті і руїни», і ніколи (згідно церковного передання) не зможе вимовити своїми устами імені Христа. Він буде прихованим нігілістом; тобто особою перед якою встає тільки смерть, як єдина незаперечна дійсність, і по ту сторону смерті вона не надіється щось знайти. Він буде вірити, та буде любити тільки себе і тому буде повним безбожником (як і диявол), бо буде повним себелюбцем. Хоча це не завадить йому бути найбільшим в історії меценатом і благодійником і цим він, на початках, буде завойовувати свою владу над світом. Аби краще зрозуміти внутрішній світ антихристів рекомендую читачеві звернутися до геніальної повісті невиправного бунтаря Альбера Камю “Падіння” (1956).
Особливо наполегливо антихристу буде «допомагати» релігійним організаціям. За його часів усі храми усіх культів будуть виглядати найкраще (будуть усі добудовані). Відновить він також й усі привілеї церкві. Передання взагалі говорить, що за часів антихриста люди не будуть хворіти і помирати природною смертю. Будуть лише гинути насильницькою смертю, від голоду і диких звірів. Після кількох десятиліть масової пропоганди евтаназії й масового винищення одиноких і беззахисних людей в Україні, “втечу” природної смерті можна пояснити і без містики.
Антихрист визнає моральні цінності християнства як і всякий антихрист визнає християнство самою цінною релігією, бо воно сприяє підтримці моральності людства, поліпшенню соціальних умов, реалізації миру й демократії і т. ін. Та ні один антихрист , тим більше цей останній, не визнає ніколи онтологічної основи християнства якою є Ісус Христос. Теоретично антихрист буде визнавати Бога і добро, буде надавати релігії, як правитель, правову і матеріальну допомогу, та це не буде проявом Духа Божого, бо Христа як Бога він визнавати й сповідувати не буде. Антихрист буде визнавати історичне існування Христа. В. Соловйов навіть писав що в антихриста не буде спочатку ненависті до Ісуса, і він буде тоді визнавати його месіанське значення і гідність. Та він буде бачити в Христі лише свого попередника, предтечу. Предтечу, бо ідея предтечі є заперечення Христа як Останнього і тим самим як Бога. Бог предтечею бути не може предтечею може бути тільки людина. Також Антихрист не буде визнавати Воскресіння Христове. Антихрист буде щиро хвалити Христа – людину, Христа – Месію, Христа - предтечу з метою відкинути Його, як Єдиного, Першого і Останнього, як Бога.
Окрім того антихрист буде вченим (у тому числі і теологом), громадським діячем, благодійником, письменником, вегетаріанцем, чудотворцем і народним цілителем. Та ці всі галузі його діяльності будуть лише засобом увійти в політику і утвердитися в ній. Тільки в політиці остаточно проявиться дух і сила антихриста. Це пояснюється тим, що антихрист як і диявол є загарбником. Тобто тим хто засобом насильства захоплює місце, яке по праву йому не належать. А політика і насильство є природно невід`ємними речами. Політичні засоби це завжди примус. Закон є проявом політичних органів і політичних інститутів. А закон вимагає виконання, не приймаючи до уваги суб`єктивне переконання виконавця. Той хто не виконує закону той підлягає покаранню. І політична влада у формі держави має право на насильство «недарма меч носить» /Рим 13, 4/. Насильство її основний засіб, аби представляти на землі Бога, аби бути острахом і пімстою тим хто чинить зло. Немає сумніву, що насильство в багатьох сферах життя суспільства є необхідним і добрим. У цьому сенсі політична влада, котра є в межах своєї природи, є від Бога. Та бажання переступити ці межі є вічною спокусою, котрій завжди піддається політика.
Оскільки держава вміщає у собі усі сфери життя політичні правителі часто думають, що усі ці сфери підлягають їх владі. І по цій причині насильство вторгається в релігію, мораль, благочинність, науку, мистецтво, і витісняє з них свободу й вибір, перестаючи бути владою від Бога. Використання насильства там де людина покликана по суті самостійно визначитися, зробити свій вибір, є знаком антихристового духу. За переданням антихрист не зупиниться на тому, що об`єднає весь світ в одній державі (військовою силою), він візьметься вирішувати соціальне питання, і на кінець, релігійне. І у вирішенні цих питань, застосування сили буде присутнім. І навіть більше антихрист прагнучи захопити престол Христа і Його владу, примусить людей визначити його єдиним владикою і покровителем не лише в справах земного життя, але і в житті релігійному. Він буде вимагати від них навіть любові, і жорстоко буде знищувати тих хто не любить його. Насильство дійде у царстві антихриста до останньої межі, воно підпорядковує собі навіть людське серце. «Антихрист – політик до кінчиків нігтів»/А. Мацейна/. Він прагне аби перед ним як перед Христом «всяке коліно приклонилося на небі, на землі, й під землею». Та добивається цього не любов`ю і самопожертвою, а насильством, бо антихрист як і «диявол не любить» (Св. Тереза Авільська 1512-1582).
Осквернення Бога.
Антихристи не заперечують Бога (як, наприклад донедавна це робили комуністи) і по суті не є атеїстами-теоретиками, та поводять себе так (як і диявол) нібито Бог не має ніякого значення. Байдужість по відношенню до Бога одна з основ антихристової діяльності.
Передання говорить нам, що антихрист побудує в Єрусалимі величавий храм усіх культів, як видимий символ єднання всіх релігій. В Римській імперії був пантеон, куди з усіх країв величезної держави звозили богів усіх народів. І в очах римлян ці боги не були вищою дійсністю, а були тільки іграшками, котрих звезли в одне місце, аби не ображати релігійних почуттів переможених народів. Усі вони були однаковими, бо усі були несправжніми богами.
Релігійний культ – це видимий прояв основних релігійних істин, це догма, котра отримала видиме вираження. В позитивному плані культ виникає з самого відношення з Абсолютом котре закладено в цьому культі. Відмінності в культах є відмінностями у тих відношеннях. Це різниця догм в котрі вірить людина. Таким чином, усяка людська спроба з`єднати культи є завжди, як правило, проявом байдужості до відмінностей у догмах, і тим самим проявом байдужості до самої божественної істини.
В антихристовому царстві будуть виконуватися обряди усіх культів, та не для того аби розкрити істину, а для того аби цю істину приховати. У цьому храмі повинен буде утверджуватися релігійний скептицизм і релігійний індиферентизм. Об`єднання усіх культів саме по собі відіб`є бажання шукати істину, і тим більше боротися за неї. Істина у світлі антихристового екуменізму буде виглядати недоступною, такою що не відкривається людині, а усі релігії лише як видумки людини.
Антихрист також об`єднає і три основні течії в християнстві - католиків, православних і протестантів. Різниця між тими церквами прихована не лише в різних людських началах, не лише у відчуженості, викликаною історичною, ворожістю чи непорозуміннями, але і в схилянні перед антихристовими силами, котрі ведуть до руйнування початкової єдності. І найголовніше, в існуванні цих конфесій є глибока внутрішня суть – це є видимий прояв нанесених ран Христу і Його Церкві. І тому правдиве об`єднання можливе лише на основі боголюдської повноти Христа, а не за забаганкою мрійників чи політичної влади.
Антихрист буде називати себе одночасно істинним католиком, істинним православним й істинним протестантом, і так дальше. Буде приймати часто участь в здійсненні літургічних обрядів усіх конфесій. Це вже сьогодні практикують багато політиків, котрі на Різдво чи Великдень встигають прийняти участь у богослужіннях багатьох конфесій. А тих політиків котрі тримаються лише однієї релігії (і конфесії) публічно ганьблять. Тому майже усі будуть мати антихриста за свого і підуть за ним. Широта поглядів найчастіше виростає з відсутності їх глибини. Тим більше що ця широта ні до чого не зобов`язує, а тоді як глибина накладає обов`язки, бо вона приводить людину до Бога.
Вирвання з коренем ідеї Бога з людської свідомості (суть індеферентизму) і буде головною мрією антихриста. Ф. Достоєвський назвав ці мрії «геологічним переворотом», надаючи їм таким чином космічну суть і значення. Як геологічні події, (потопи, землетруси) відкривають перед землею нові періоди в її природному розвитку, так і виривання ідеї Бога з людської свідомості відкрило би нову еру в історії людства. Необхідно визнати, що ідея Бога це свого роду «прокляття» для людини, котра перетворює людину на вигнанця й мандрівника на цій землі. Ідея Бога, будучи покликом Вічності й Абсолюту, викликає в людині невдоволення обмеженістю земної реальності й відповідно почуття тривоги, спонукає її завжди бути в дорозі, йти все далі і далі. І тільки тоді, коли ця ідея буде знищена, тільки тоді людство зможе добудувати Вавилонську вежу, тільки тоді людина зможе у цій дійсності відчути себе мешканцем, а не мандрівником. Грубо говорячи тільки тоді людина буде мати змогу “гнити”. Це і є повна безбожність і довершене вигнання Бога, назване пророком Даниїлом «мерзотою запустіння» (Дан 9, 27; 11, 31; Мт. 24, 15-18).
Мерзота запустіння це цілковита руїна видимої сторони релігії Істинного Бога, при наявності храмів і усіх інших споглядних форм цього культу. За церковним переданням в часи антихриста усі храми будуть добудовані і навіть будуть перебувати в усій їх пишноті. Та в них ходити вже не буде можна. Церковні исьменники ще здавніх часів твердили, що у ці часи будуть відбуватися з релігійними речами неймовірні випадки; хоча , беручи до уваги найсучасніші технології, сьогодні вже можна пояснити їх і без містики. Наприклад Бернардин з Бусто каже таке: «коли якийсь побожний християнин благатиме у своїй кімнаті, перед хрестом, помочі від Бога, з хреста залунає голос: «Чому ти кличеш мене, коли я не в силі допомогти тобі? Я не є ніякий Бог, ані ніякий Відкупитель світу, я швидше був чарівником, демагогом і зводителем людей та фальшивим пророком і тому я є засудженим на пекельні муки. Отже не клич уже більше мене й не побільшуй своїми молитвами моєї кари в пеклі. Сила всемогутнього Бога, віра якого проповідується тепер в усьому світі, змушує мене визнати тобі правду й заявити, що я не є Божим Сином, але був радше найбільшим чарівником на світі й тому мушу навіки терпіти найстрашніші муки без найменшої надії на визволення». Коли хтось буде молитися перед іконою Пречистої, також почує звідтіля голос: «Залиши вже остаточно свої звертання, бо я є ніяка Божа Мати й нічого не в силі вдіяти перед Богом, я тільки нужденне створіння. Благай матері «найвищого», науку якого проповідують тепер у вас». Подібно будуть відзиватися й ікони святих. Мало хто здогадається хто так промовляє з хрестів та з ікон; багато людей знітиться й побіжить до антихристових апостолів, щоб приймати нову віру. За наказом тих же «апостолів» вони потопчуть хрест ногами й поламають його на дрібні шматочки. Це саме будуть промовляти й уста немовлят, визнаючи божество антихриста й взиваючи батьків, щоб вони розірвали вже нарешті з Христом і прилучитися до антихриста»./Ф. Шпіраго/
Сучасні злодіяння антихристів, котрі діють зокрема і в середовищі церковних громад, дещо проливають світло на те чому не можна буде ходити в храми осквернені антихристами. Вони вже сьогодні використовують у храмах яди і засоби ураження електромагнітної дії (акустичну зброю, НВЧ-ні випромінювачі чи так звана «підсвідка») стосовно тих хто не поділяє їх віросповідних поглядів. Непоодинокі випадки коли яди використовувалися не лише шляхом отруєння храмових ікон (до яких прикладаються віруючі) і книг, а і навіть під виглядом Св.Причастя (використовуючи вибіркову методику шляхом поміченням отруєних часточок) і миропомазання (використовуючи не звичну кісточку, а новітній пристрій для миропомазання додатково переобладнаний для використання вибіркового методу отруєння) коли ці антихристи мають у цьому храмі свого священика. Наслідки дії їх ядів і акустичної зброї на христян вони, як правило, подають як кару Божу; чим і сприяють поширенню антихристиянського зловіря.
Проблема свободи.
Людина є одночасно і бунтарем і рабом. Опорою Христа є людина-бунтар. Опорою антихриста людина-раб.
Бунтарство – це завжди заперечення, і це заперечення завжди є бажанням людини визволити себе. Це заперечення є ствердженням самого себе. І це людина робить тому що вона є свобідною (має свобідну волю). А свобода не терпить насильства. В засадах бунтарства прихована людина як свобідна істота, і це відповідає істинній природі людини. Бунтарством людина стверджує свою порушену свободу і як морський равлик перлиною закриває свої рани. І найголовніше свобода це єдина основа спілкування людини з Богом, відповідно єдина основа релігії. Бог сотворив людину вільною і в релігії людина стоїть перед Богом, як особистість перед Особистістю. По суті релігія народжується з людської свободи: свободи вибору, свобідної віри і свобідної любові. Примус в релігії це протиріччя. Бо насильство в релігії знищує саму сутність релігії, бо підриває основу відносин людини з Богом. Той хто зв`язаний з Богом по необхідності не є релігійним і бути ним не може. Хоча свобідну волю людини, як таку, теологічно і догматично визнають тільки православні й католики; усі інші релігії, в тому числі і протестанти, її відверто і наполегливо заперечують.
Гріх – це поклоніння чужому зовнішньому началу і тому завжди є рабством перед чимось сутнісно стороннім, іншою людиною, чи світом або навіть перед власним тілом, власним почуттям чи бажанням, коли це суперечить природній суті самої людини. Тоді коли людина слухає не свою совість і підпорядковується чомусь, що суперечить власному сумлінню, людина бореться з собою і тому здійснює гріх.
Рабське начало в людині це грунт в котрому антихрист пускає свої корені. Він прагне включитися в пристрасні бажання людини-раба, прагне їх задовільнити і таким чином заволодіти людиною. Рабом є той, хто сам, добровільно відмовляється від своєї свободи, від своїх прав, від самого себе. Насильно зробити з людини раба неможливо. Зовнішньо закріпачена людина часто внутрішньо є свобідною. В`язень ніколи не є рабом. Рабство – це відкидання себе самого і своєї сутності. Раб також свого роду бунтар, але повстаючий не проти світу, а проти самого себе, не проти насильства, а проти свободи. І це людина робить ради власного щастя, свобідна людина в земній реальності ніколи не може бути щасливою, тут щасливим може бути тільки раб. Несвобода незносна для бунтаря, нещастя нестерпне для раба.
Щастя примушує людину встати на певний шлях і найчастіше виявляється, що цей шлях є шляхом раба. Шлях щастя є шляхом рабів і антихрист прагне бути керівником на цьому шляху і весь його успіх перемога в видимому світі – все це побудовано на бажанні людини бути щасливою. Відмовившись від свободи люди як правило, відчувають себе психологічно й свобідними (бо за них вирішують інші), і щасливими бо їм вже не потрібно боротися за свій вибір (за них інші турбуються). Людині кажуть, що добро, а що зло, у що вірити, чи не вірити, дають їй круг для спілкування, їх годують, веселять і дозволяють навіть грішити. А що стосується внутрішнього блага, то тут антихрист його ніколи забезпечити не зможе, він його буде компенсовувати чисто психологічними чинниками, котрі, у великій мірі, можуть дати навіть грішній людині спокій (чи вірніше сон) совісті. Так, наприклад антихрист, будучи політичним правителем (найбільшим деспотом в історії людства), буде звертатися до своїх підлеглих ( по суті до рабів) використовуючи вислів «друзі мої». Це звертання і буде суто психологічним компенсуючим чинником, бо дружби, між паном і рабом бути не може, по причині відсутності у відносинах пана і раба місця для свободи вибору.
Принципово сутнісного протиріччя між свободою і щастям немає, можливо це одне і теж виражене у двох формах. Бог абсолютно свобідний і абсолютно щасливий. Протиріччя між свободою і щастям є тільки в земній реальності. Щастя за філософським визначенням – це володіння всіма благами, одночасно і у повному обсягу, а це є неможливим в цій земній реальності, воно є можливим лише у вічності. Природа земного життя не може винести щастя. Антихрист також фактично не може дати людині щастя це поза його можливостями, та він зможе наповнити серце людини часто психологічними замінниками, далекими від фактичної реальності. Раб антихриста є задоволений тим, що є реальною перепоною до щастя, чим буде заперечувати свою універсальність, свою вічність і свою особистість. Рай осягнутий шляхом відкидання свободи є скоченням в природу, в тваринний стан. Людина у своїй повсякденності живе в природі та людиною як такою стає виходячи за межі природи. Християнству часто дорікають, що це релігія для сильних, а не для немічних (котрих завжди більшість). Та людей немічних і сильних, у цьому плані, робить не природа, а їх вибір, тобто це як вони визначились стосовно Христа. Кожен сильний, хто носить в собі образ Бога, і одночасно усі є немічні, бо усі носять в собі тваринне буття.
Антихрист відкидає свободу і вибирає щастя – психологічне і суб`єктивне, конкретно-часткове щастя цієї дійсності. Христос вибирає свободу і також веде людину до щастя, але щастя об`єктивного і всестороннього. Тому людство поволі розколюється на два протилежні табори. В одному збираються ті, що прагнуть, хто є неспокійний, хто є одиноким і кому зрозумілий сенс принесеного Христом меча, бо меч для того аби розділити. В іншому таборі збираються ті хто відчуває себе ситим, вдоволеним, хто повністю занурився в різного роду спільноти, хто у різній степені відвертості, як і гадаринські свинопаси (Мт. 8, 28. 34), нарікає на те, що Христос прийшов у світ лише аби мішати їм.
На глибоке переконання автора в умовах мерзоти запустіння, поставленої в матеріальному вимірі Божого дому, свою безсмертну душу збереже лише той хто виявиться здатним покласти своє життя за власну свободу. Христос освятив свободу людини і побудвав на ній свою Церкву, тому в Його Церкві не може бути місця для насильства. Там де в релігії є насильство, навіть при усіх зовнішніх атрибутах справжньої церковності, там однозначно царство антихриста. І відповідно там спасіння для душі немає і бути не може; може бути лише ілюзія спасіння навіяна вишуканим маніпулюванням людською свідомістю.
Проблема хліба.
Значення хліба полягає в тому, що через нього виявляється зв`язок людини з життєвим світом. Будучи тілесною істотою, вона підпорядкована всім тим умовам, яким підпорядкований і весь життєвий космос. Вона є, у цьому плані, підвладною, незалежно від того бажає вона цього чи ні. Тваринний голод і є знаком цієї залежності. Життєвість по природі бажає їжі, руху, відпочинку, забав, протилежної статі і т.д. І людина повинна наситити свою життєвість, бо вона згине чи принаймні атрофується, чим знищить необхідну для духу опору. Ця потреба єднає людину з твариною. І хліб являється символом усіх цих бажань. І у цьому прихована основа того, чому хліб стає історичною силою. Задоволення життєвого голоду є обов`язковим для людини, аби вона була, і щоб була щасливою. Навіть психологічно-суб`єктивне щастя є неможливим доки людина є голодною. Тому боротьба за хліб – це боротьба за основи земного щастя.
Христос не приніс людям почуття ситості. Він навіть закликав не турбуватися про своє життя. Христос радив найперше шукати «Царство Боже та його правди, а все те вам докладеться» (Мт. 6. 25. 33). Натомість Христос дав хліб небесний.(Пресвяту Євхаристію). Він підніс і благословив голод духовний назвавши прагнучи правди блаженними. (Мт. 5.6.). Христос не приніс у світ загальної ситості (відмовився перетворювати каміння в хліб), бо хотів аби за ним йшли не по велінню життєвої необхідності, а по велінню духовної свободи. Бо лише свобода є постійним покликом в ідеальну дійсність. Для свобідної людини хліб є знаком істини. І кожен кусок земного хліба нагадує їй про хліб небесний. І поки поклик в ідеальну дійсність є живим в людині вона не може бути спокійною в цій дійсності, і відповідно не може бути ситою хлібом земним. Тому людині, аби насититися її хлібом земним, потрібно відмовитися від власної свободи і стати повністю жителем цієї дійсності для якої хліб стане єдиним об`єктом бажань, як для тварини. Цей процес, відмови від власної свободи, і буде стимулювати антихрист. Його царство буде тваринним царством загальної ситості. Бо тільки раб може бути повністю ситим. Існує таємничий зв`язок між ситістю і рабством, між спрагою і свободою.
За часів антихриста, згідно передання, проблема бідності буде на короткий час подолана, усі будуть однаково ситі (окрім звичайно християн), одягнені, забезпечені житлом і навіть задоволені у потребі протилежної статі. Остання проблема вже сьогодні остаточно вирішена на рівні багатьох тоталітарних сект у вигляді «райських ночей».
Антихрист зосередить у своїх руках усі світові фінанси, заволодіє земними просторами і нічого не пожаліє аби створити ілюзію вирішення усіх цих проблем. Бо буде знати, що час його короткий (Откр 12.12). Причому кошти які будуть спрямовані ним на вирішення проблеми хліба він буде брати не в багатих, як це робили наприклад комуністи, він їх сам дасть. Як це сьогодні не виглядає парадоксально та антихрист, згідно церковного пророцтва, народженого в православному середовищі після 1917 р., буде довершеним антикомуністом. Антихристи виростають з себелюбства. Тоді як комуністів ніхто особливо і не звинувачував у цьому грісі. В релігійному вимірі комунізм – це сучасний прояв давньої єресі хиліазму. Єресі, котру Церква спростувала, та ніколи не засуджувала і тим більше ніколи не відлучала опанованих хиліазмом осіб від євхаристійного єднання, бо вони ніколи історично не проявляли впертості у відстоюванні своїх блудів. А також по причині того, що основою антихристового царства є людина раб тоді, як комунізм— це яскравий прояв бунтарства. Цей вимір єднає комуністів з їх ідейно-політичними ворогами, обдуреними учасниками студентського голодування 1990 р. чи київського Майдану 2004 р. Останніх також ненавидять антихристи. Хоча одним, другим і третім свого часу активно допомагали. Антихрист без сумніву буде набагато обізнанішою особою, як наші публічні «демократи» (котрі, як правило, є антикомуністами лише за дозволеним ще генсеком Горбачовим духом часу) і скоріш за все, буде бачити в комуністичному русі прояв церковності, (хоч і недолугий) і тому буде довершеним антикомуністом.
Цей дар хліба антихристом буде лише даром всесвітнього імператора, котрий не змінить існуючу дійсність, і мусить рано чи пізно закінчитися. Проте цей дар майже усім сподобається і майже усі підуть за ним. Цей сон, навіяний імператором, не може не пройти, і перед послідовниками антихриста безжально повстане уся не переображена дійсність, з іще більшою бідністю, і вже з страшним всесвітнім голодом.
Проблема совісті.
Життєвий голод не є єдиною і головною перепоною для створення щастя в цій дійсності. Йому попутником є внутрішній неспокій, який важко усвідомлюється і визначається, але який завжди відчувається і завжди переживається. Цей неспокій навіть важче перенести як голод тіла. Достоєвський справедливо називає це «свободою совісті». Совість є голосом нашого внутрішнього і глибинного Я. Вона не залежить від сили нашого духу і її неможливо ошукати як розум, чи змінити як волю. Совість це голос нашого буття, голос Бога. І тому совість зобов`язує, але без примусу. Наш розум може затуманитися в мішанині думок, теорій і систем та совість постійно вказує нам істину. Наша воля може ослабнути в хаосі обрядів і правил, норм і законів та совість постійно знаходить для нас добро. Звичайно совість можна не слухатися, та знищити її остаточно не можливо.
Також неможливо, доки в нас живе голос совісті, бути суб`єктивно і психологічно щасливим у цій дійсності, бо внутрішній спокій є головною умовою щастя. А совість, тим хто рахує цю дійсність єдиним місцем свого існування, ніколи не дає внутрішнього спокою, бо завжди нагадує нам про ідеальну дійсність. Тому самим великим ворогом земного щастя є не так голод, як совість і її свобода. Бо людині недостатньо тільки бути як тварині, людина прагне знати для чого вона є, і для чого вона живе.
Совість замовкає тільки в присутності Бога, бо вона і є голос Божий. Коли людину поставити перед ідолом котрий говорить від імені Бога, і коли її переконувати, що це говорить сам Бог, її совість, як правило, також, принаймні на певний час, замовкає, бо в практичному житті, рано чи пізно все одно вияснюється, схилилася людина перед істинним Богом чи лише перед ідолом. Тому антихрист завжди буде говорити і діяти від імені Бога, бо лише таким способом можна обманути людей і зачарувати їх совість. Люди вірять антихристам бо думають, що вірять Богу. Не випадково усі ті котрі дві тисячі літ тому вигукували перед палацом Понтія Пилата «Розіпни Його» були цьому навчені у храмі Єдиного Істинного Бога і устами первосвящеників, тих хто мав формальне право представляти Бога у цьому світі. Формально натовп тоді діяв по закону та своєї злої участі уникнути в майбутньому не зміг. Іуда Іскаріотський також формально був правим, коли послухав голос Синедріону, а не голос теслі з Галілеї, та також не уникнув своєї злої участі.
Доречним буде тут згадати вислів папи Св. Григорія Великого, про те, що «антихристові буде протоптувати дорогу ціле військо «священників».Можна припустити, що царство антихриста, є неможливим до реалізації в історії без допомоги осіб отримавших священничний статус; тих хто за висловом Св. Бернарда «став Ангелом Господнім і в священництві, ніби в Небі, творять беззаконня». Св. Тома твердить, що збунтовані ангели (дияволи) закам’янілі в грусі, бо згрішили в повному світлі. А хто більше світла і влади отримав, як свіщенник? Св. Бернард пише, що Бог так само поступить з грішними священниками як і з дияволами: «Священник став Господнім Ангелом, тому він спасеться або загине, немов Ангел». Проблема священництва є дуже складною, делікатною і невдячною для опису, тому за краще буде відіслати читача до праці Св. Альфонса Лігуорі, ЧНІ « Велич і обов’язки священника», Добра книжка, Львів, 2003. Достатньо буде тут сказати, що якою би не була деспотичною держава, царством антихриста вона ніколи не зможе по суті стати без повноти виміру релігійного, а такий антихрист може отримати лише з рук тих падших ангелів (тобто грішних священників). Участь усіх мирян чи навіть усіх сект і розколів разом взятих у цій справі є явно недостатньою. На усвідомлення цієї банальної істини антихристи витратили дев’ятнадцять століть. Скоріш за все так багато часу вони витратили не через брак розуму, а по причині їх власної гордині. І те що вони століття тому масово полізли в священиче середовище це свого роду визнання Церкви, з їх сторони; визнання не словом, а їх власним життям. Одночасно це визнання ними і їх власної приреченості. Коли би це не було біснуватістю, то це чисто по людськи було би гідне поваги. Вести самовіддану боротьбу, знаючи, що немає ніякої надії на перемогу — це не так просто.
Для того аби посадити совість людини у в`язницю, чи вірніше зачарувати її антихрист буде використовувати три сили: чудо, тайну і авторитет. Бо вчинки, закони і правила обґрунтовані чудом тайною і авторитетом, неможливо виміряти мірою ідеальної дійсності, якою володіє совість, бо усі вони незрозумілі і неосяжні, і людина свої рішення віддає в руки того хто творить чудеса, незрозуміле називає тайною і користується авторитетом. Наша совість ніколи не зможе оцінити і судити того, що витікає з чуда, тайни і авторитету, бо вони не наші, а про чуже совість не судить. Коли ми здійснюєм те, що виходить з чуда, тайни і авторитету, ми це робимо спокійно і покірно, бо тут наша совість мовчить. Немає підстав вважати, що мучила совість натовп, котрий кричав «Розіпни Його». В царстві антихриста свободи не може бути. Тому і совість повинна замовкнути. Порядок створений антихристом це рай суб`єктивно-психологічного щастя, тому антихрист вилучає з нього усе, що могло би порушити це щастя і включає в нього все, щоб його підтримати. Чудо, тайна і авторитет і є тими підтримуючими засобами суб`єктивно-психологічного щастя.
Антихрист не винайде чудо, тайну і авторитетом. Христос також творив чуда, говорив про тайни, встановив авторитет свої Церкви. Та труди Христа були основані на свобідному виборі людини. Антихрист же засновує своє царство на насильстві, і відповідно чудо, тайна і авторитет стали у нього наріжними каменями цього насильства.
На думку А. Мацейне коли чудо є вираженням любові Бога до людини, тоді воно є знак і засіб Христа, та коли воно своєю надзвичайністю служить лише доказом надлюдської сили, тоді воно знак антихриста. Коли тайна є пред`явленням божественного змісту природному не освітленому благодаттю розуму, тоді вона є початком вчення Христа, коли ж тайна є вираженням лише загадковості і неосяжності, тоді вона засіб антихристового царства. Коли авторитет є вираженням об`єктивної ідеальної дійсності, котра випливає з божественного первообразу, тоді цей авторитет є – частина Христового порядку. Якщо він є лише вираженням формальної волі тоді цей авторитет – засіб антихриста.
Чудо, тайна і авторитет мають дві сторони матеріальну і формальну. Чудо вміщає в собі дієвість і дивовижність; тайна - зміст і неосяжність: авторитет – норму і волю. Христос підкреслює і опирається на матеріальному аспекті тих трьох сил: на спасительній і благодатній дієвості чуда, на бежственному змісті тайни, на нормах буття в авторитеті. Антихрист виходить з формального аспекту тих трьох сил; на дивовижності чуда, на неосяжності тайни і на волі авторитету. Етика Христа – це матеріальна етика цінностей, а етика антихриста це етика законів і наказів. Формалізм антихристів вже багато століть бореться з реальним (онтологічними) цінностями Христа.
Св.Тайни є однозначно невідємним засобом спасіння, та коли вони є осквернені насильством вони втрачають свою надприродну сутність. Вони перетворюються з спасительних речей в погибельні. Тотальність влади антихриста не може бути запереченням спасіння людської душі по суті і самих Св. Тайн як таких. Один добрий знайомий автора, котрого ненавидять атихристи і котрому /....../ (ще до його звільнення з посади /...../ УГКЦ) скозав що він не є христианином (бо він відмовився приймати участь в екуменічних молебнях), будучи позбавлений права приймати участь в церковних богослуженях і приступати до Св. Причстя, після отруєння пережив клінічну смерть. Коли його душа опинилася біля воріт раю вона побачила там велику чергу душ українців у білих хітонах, на грудях і рукавах котрих був вишитий червоними нитками характерний славянський візерунок. Біля самого входу стояв священик в облачені подібному до їх хітонів і чашею зі Св. Дарами. Люди підходили до священика, приступали до Св. Причастя і заходили у відкриті двері раю. Висновок зцієї реальної житєвої історії один; коли не буде у нас можливості приступати до Св. Тайн тут, а в нас буде велике бажання осягнути спасіння виявлене любовю до правди і свободи, ми їх неодмінно отримаємо там; Бог є добрим.
Проблема єдності.
В онтологічних основах Христос через жертву Крові своєї примирив людину з Богом, прагнучи «з Собою примирити все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров`ю Його Хреста» (Кол 1.20). Попередній відпад від Бога і внутрішній розлад був подоланий і мир запанував в основах створеного. Тому єдність основана на Христі, отримала онтологічну основу, і вже могла проявитися у видимих формах життя.
Любов до людини була тим стимулом, котрий привів Христа до самопожертви во ім`я спасіння людського роду. Жертва Христа є жертвою, Його любові. Тому в основах Христової єдності є начала любові і жертви, і проявитися ця єдність у цій дійсності може не інакше як через здійснення любові і жертви. Ця єдність зреалізовується тільки через любов до ближнього і з неї народжену жертву. Бо любов без жертви є пустою.
Велика драма миру і єдності, проголошених Христом полягає в тому, що любов і жертва можуть народитися тільки з свободи. Всяке насильство тут є неможливим. Христос не обмежив свободи людини і не вказав способів, які би втілили в життя його завіт. Тут і проявилася глибоко вкорінена людська підлість. Породжена свободою любов і жертва не тільки не розповсюдилась в історії і не заволодіти її формами, але видається що ще більше замкнулися в межах малих спільнот і окремих осіб, як це було в часи раннього християнства. Хоча це не є свідченням слабкості Христової єдності, а є доказом поваги до свободи людини. Проте це є формальним приводом до насмішок антихристів над Христом. Бо двотисячна історія християнства, це також й історія постійної різні між християнами, бо у них, на жаль, часто не було любові до ближнього.
Антихрист розуміючи, що свобода дана Христом, відкриває перед людиною два шляхи – до єдності і до розладу, й бачачи, що люди, як правило, вибирають розлад, антихрист одним ударом знищує свободу людини, примушує людину «любити» і «жертвувати», і таким чином створює свою єдність. Єдність Христа заснована на свободі, єдність антихриста на насильстві. Єдність антихриста є політичною, Христова - релігійною. В тому, що політика може скоріше об`єднати світ як релігія, і що насильство успішніше може гарантувати мир, як свобода, сьогодні ніхто не сумнівається. Питання полягає тільки в тому, чи ця тотальна політична єдність є дійсною єдністю, чи лише маскою єдності. Держава завжди забезпечувала, у межах своєї природної компетенції, єдність суспільства та це забезпечення єдності політичними засобами ще ніколи не було тотальним явищем, як у царстві антихриста. Антихрист створить царство в якому люди, будуть виглядати щасливими, не будуть навіть сваритися один з одним, втратять гордість, будуть ситі, задоволені і згідливі.
За Ф. Достоєвським зокрема це щастя буде складатися з семи “радостей”:
1. радість отримувати хліб з рук іншого;
2. радість відчувати себе малим і нікчемним;
3. радість бути посміховиськом;
4. радість працювати і відпочивати за примусом;
5. радість мати можливість безгріховно (тобто з дозволу) грішити;
6. радість від сексу по відведеній нормі;
7. радість провадити формальну екзистенцію.
Антихристи застосовуючи до людини закони тваринного світу постійно ведуть людей назад в природу реалізовуючи в житті людини тваринні вимоги. У цьому царстві людина стає висміюванням образу Бога, і тим самим висміюванням самої себе.
Висновки.
«Мерзота запустіння» поставлено антихристом не тільки осквернить Бога і Його релігію; у ці часи, згідно передання, «зів’яне краса людини». Вже одні описи цього царства холодять серце і сковують дух. Що вже говорити про життя людини у ці мерзенні часи? Найбільше, що сьогодні вражає, це те з якою легкістю дух антихриста опановує усі сфери нашого життя, і як послідовникам антихриста у всьому ведеться. Сучасне людство обтяжене власною гріховністю, промінявши власну свободу на ілюзію щастя, готує власними титанічними зусиллями собі самому страшну кару, будує пекло на землі. Правомірно буде визначати царство антихриста як найбільш масову форму суїциду. І виглядає так, що сьогодні немає жодної людської сили котра би змогла зупинити, чи навіть частково стримати це безумство. Голос Церкви сьогодні важко вже почути і в самому церковному середовищі. Зрештою Церква, по своїй природі, є такою установою, котра здатна виграти війну, програвши навіть усі окремі битви. «Втрата адові її не здолають». Проблема полягає в тому, що за тими програними битвами стоять тисячі згублених душ. І немає на це ради, бо перемога чи поразка Церкви це по суті зовнішній прояв внутрішнього вибору людини, наділеної Богом свобідною волею. Недаремно Св. Августин говорив, що «більш важлива справа навернути безбожника в праведника, ніж сотворити Небо і землю». Царство антихриста це велика трагедія, та все таки це результат свобідного вибору більшості людства, тому немає об`єктивних підстав у нас на втрату віри і оптимізму споглядаючи найбільшу трагедію в історії людства і навіть приймаючи участь у цій трагедії. Вибір все-таки буде за нами, хоча і непросто його буде зробити. Бо суто суб`єктивні чинники в часи антихриста будуть настільки сильними і загостреними, що з ними неможливо буде не рахуватися. Не випадково Всевишній чітко обмежив термін панування антихриста у світі трьома з половиною років.
Антихристів дух і політика.
За висловом литовського філософа А. Мацейна «Історія це спільна діяльність Бога і людини в часі». Історія це перетворення людиною природи (культура) і відношення з надприродною (релігія). В культурі відбуваються усвідомлення людиною себе в світі. В релігії (другій основній формі існування людства) історія є усвідомлення людиною (у питаннях які вона завдає) свого походження і своєї мети.
Без культури людина би не змогла утриматися в світі і оволодіти природою – це основа історії. Без релігії людина не змогла би вирішити проблему долі, бо вона залежить не від неї однієї. Хоча людина від природи релігійна, вона маючи свобідну волю може ухилитися від діалогу з Богом і виключити з взаємодії з Небом цю частину землі якою володіє. Тому історія не тільки релігійний процес, а разом з тим і процес обезбожнення людства. І фактор свободи відіграє тут вирішальну роль Онтологічного атеїзму немає і не може бути, та є психологічна безрелігійність – свідоме відвернення від Бога.
В особі Христа відбулося Боговтілення тому і вибір людиною Бога, чи Його відкинення, відбувається в ставленні до Христа. У цьому процесі історія виявляє і Його противника, ім`я якому в Св. Писанні і в християнській традиції - антихрист. Поява антихриста як особистості є, по суті, висміювання дияволом акту Боговтілення.
Христос був богочоловіком, антихрист буде дияволочоловіком. В християнській літературі вказано, що антихрист займе престол цього світу, стане всесвітнім політичним правителем. З іншої сторони там-же говориться, що антихрист є постійним явищем в історії. Антихрист, як особа, буде лише найбільш зрілим плодом вічного антихристового духу. В. Соловйов суть антихриста виражав простою фразою «не все є золотом, що блищить». Фактично в антихриста багато блиску (і цей блиск засліплює очі й задаровує дух) та немає по суті ніякої істинної сили.
Помилково думати, що антихрист буде заперечувати існування Бога. Це може робити людина без розуму, а він буде особою великого розуму і навіть буде виглядати людининою високої моральності. Скоріш за все він буде переконаний, що любить людей і бажає їм щастя. Це буде ідеаліст й аскет, котрий буде творити свої діяння прикриваючись іменем Бога, хоча і буде точно знати, що він є з «духом самознищення і небуття, смерті і руїни», і ніколи (згідно церковного передання) не зможе вимовити своїми устами імені Христа. Він буде прихованим нігілістом; тобто особою перед якою встає тільки смерть, як єдина незаперечна дійсність, і по ту сторону смерті вона не надіється щось знайти. Він буде вірити, та буде любити тільки себе і тому буде повним безбожником (як і диявол), бо буде повним себелюбцем. Хоча це не завадить йому бути найбільшим в історії меценатом і благодійником і цим він, на початках, буде завойовувати свою владу над світом. Аби краще зрозуміти внутрішній світ антихристів рекомендую читачеві звернутися до геніальної повісті невиправного бунтаря Альбера Камю “Падіння” (1956).
Особливо наполегливо антихристу буде «допомагати» релігійним організаціям. За його часів усі храми усіх культів будуть виглядати найкраще (будуть усі добудовані). Відновить він також й усі привілеї церкві. Передання взагалі говорить, що за часів антихриста люди не будуть хворіти і помирати природною смертю. Будуть лише гинути насильницькою смертю, від голоду і диких звірів. Після кількох десятиліть масової пропоганди евтаназії й масового винищення одиноких і беззахисних людей в Україні, “втечу” природної смерті можна пояснити і без містики.
Антихрист визнає моральні цінності християнства як і всякий антихрист визнає християнство самою цінною релігією, бо воно сприяє підтримці моральності людства, поліпшенню соціальних умов, реалізації миру й демократії і т. ін. Та ні один антихрист , тим більше цей останній, не визнає ніколи онтологічної основи християнства якою є Ісус Христос. Теоретично антихрист буде визнавати Бога і добро, буде надавати релігії, як правитель, правову і матеріальну допомогу, та це не буде проявом Духа Божого, бо Христа як Бога він визнавати й сповідувати не буде. Антихрист буде визнавати історичне існування Христа. В. Соловйов навіть писав що в антихриста не буде спочатку ненависті до Ісуса, і він буде тоді визнавати його месіанське значення і гідність. Та він буде бачити в Христі лише свого попередника, предтечу. Предтечу, бо ідея предтечі є заперечення Христа як Останнього і тим самим як Бога. Бог предтечею бути не може предтечею може бути тільки людина. Також Антихрист не буде визнавати Воскресіння Христове. Антихрист буде щиро хвалити Христа – людину, Христа – Месію, Христа - предтечу з метою відкинути Його, як Єдиного, Першого і Останнього, як Бога.
Окрім того антихрист буде вченим (у тому числі і теологом), громадським діячем, благодійником, письменником, вегетаріанцем, чудотворцем і народним цілителем. Та ці всі галузі його діяльності будуть лише засобом увійти в політику і утвердитися в ній. Тільки в політиці остаточно проявиться дух і сила антихриста. Це пояснюється тим, що антихрист як і диявол є загарбником. Тобто тим хто засобом насильства захоплює місце, яке по праву йому не належать. А політика і насильство є природно невід`ємними речами. Політичні засоби це завжди примус. Закон є проявом політичних органів і політичних інститутів. А закон вимагає виконання, не приймаючи до уваги суб`єктивне переконання виконавця. Той хто не виконує закону той підлягає покаранню. І політична влада у формі держави має право на насильство «недарма меч носить» /Рим 13, 4/. Насильство її основний засіб, аби представляти на землі Бога, аби бути острахом і пімстою тим хто чинить зло. Немає сумніву, що насильство в багатьох сферах життя суспільства є необхідним і добрим. У цьому сенсі політична влада, котра є в межах своєї природи, є від Бога. Та бажання переступити ці межі є вічною спокусою, котрій завжди піддається політика.
Оскільки держава вміщає у собі усі сфери життя політичні правителі часто думають, що усі ці сфери підлягають їх владі. І по цій причині насильство вторгається в релігію, мораль, благочинність, науку, мистецтво, і витісняє з них свободу й вибір, перестаючи бути владою від Бога. Використання насильства там де людина покликана по суті самостійно визначитися, зробити свій вибір, є знаком антихристового духу. За переданням антихрист не зупиниться на тому, що об`єднає весь світ в одній державі (військовою силою), він візьметься вирішувати соціальне питання, і на кінець, релігійне. І у вирішенні цих питань, застосування сили буде присутнім. І навіть більше антихрист прагнучи захопити престол Христа і Його владу, примусить людей визначити його єдиним владикою і покровителем не лише в справах земного життя, але і в житті релігійному. Він буде вимагати від них навіть любові, і жорстоко буде знищувати тих хто не любить його. Насильство дійде у царстві антихриста до останньої межі, воно підпорядковує собі навіть людське серце. «Антихрист – політик до кінчиків нігтів»/А. Мацейна/. Він прагне аби перед ним як перед Христом «всяке коліно приклонилося на небі, на землі, й під землею». Та добивається цього не любов`ю і самопожертвою, а насильством, бо антихрист як і «диявол не любить» (Св. Тереза Авільська 1512-1582).
Осквернення Бога.
Антихристи не заперечують Бога (як, наприклад донедавна це робили комуністи) і по суті не є атеїстами-теоретиками, та поводять себе так (як і диявол) нібито Бог не має ніякого значення. Байдужість по відношенню до Бога одна з основ антихристової діяльності.
Передання говорить нам, що антихрист побудує в Єрусалимі величавий храм усіх культів, як видимий символ єднання всіх релігій. В Римській імперії був пантеон, куди з усіх країв величезної держави звозили богів усіх народів. І в очах римлян ці боги не були вищою дійсністю, а були тільки іграшками, котрих звезли в одне місце, аби не ображати релігійних почуттів переможених народів. Усі вони були однаковими, бо усі були несправжніми богами.
Релігійний культ – це видимий прояв основних релігійних істин, це догма, котра отримала видиме вираження. В позитивному плані культ виникає з самого відношення з Абсолютом котре закладено в цьому культі. Відмінності в культах є відмінностями у тих відношеннях. Це різниця догм в котрі вірить людина. Таким чином, усяка людська спроба з`єднати культи є завжди, як правило, проявом байдужості до відмінностей у догмах, і тим самим проявом байдужості до самої божественної істини.
В антихристовому царстві будуть виконуватися обряди усіх культів, та не для того аби розкрити істину, а для того аби цю істину приховати. У цьому храмі повинен буде утверджуватися релігійний скептицизм і релігійний індиферентизм. Об`єднання усіх культів саме по собі відіб`є бажання шукати істину, і тим більше боротися за неї. Істина у світлі антихристового екуменізму буде виглядати недоступною, такою що не відкривається людині, а усі релігії лише як видумки людини.
Антихрист також об`єднає і три основні течії в християнстві - католиків, православних і протестантів. Різниця між тими церквами прихована не лише в різних людських началах, не лише у відчуженості, викликаною історичною, ворожістю чи непорозуміннями, але і в схилянні перед антихристовими силами, котрі ведуть до руйнування початкової єдності. І найголовніше, в існуванні цих конфесій є глибока внутрішня суть – це є видимий прояв нанесених ран Христу і Його Церкві. І тому правдиве об`єднання можливе лише на основі боголюдської повноти Христа, а не за забаганкою мрійників чи політичної влади.
Антихрист буде називати себе одночасно істинним католиком, істинним православним й істинним протестантом, і так дальше. Буде приймати часто участь в здійсненні літургічних обрядів усіх конфесій. Це вже сьогодні практикують багато політиків, котрі на Різдво чи Великдень встигають прийняти участь у богослужіннях багатьох конфесій. А тих політиків котрі тримаються лише однієї релігії (і конфесії) публічно ганьблять. Тому майже усі будуть мати антихриста за свого і підуть за ним. Широта поглядів найчастіше виростає з відсутності їх глибини. Тим більше що ця широта ні до чого не зобов`язує, а тоді як глибина накладає обов`язки, бо вона приводить людину до Бога.
Вирвання з коренем ідеї Бога з людської свідомості (суть індеферентизму) і буде головною мрією антихриста. Ф. Достоєвський назвав ці мрії «геологічним переворотом», надаючи їм таким чином космічну суть і значення. Як геологічні події, (потопи, землетруси) відкривають перед землею нові періоди в її природному розвитку, так і виривання ідеї Бога з людської свідомості відкрило би нову еру в історії людства. Необхідно визнати, що ідея Бога це свого роду «прокляття» для людини, котра перетворює людину на вигнанця й мандрівника на цій землі. Ідея Бога, будучи покликом Вічності й Абсолюту, викликає в людині невдоволення обмеженістю земної реальності й відповідно почуття тривоги, спонукає її завжди бути в дорозі, йти все далі і далі. І тільки тоді, коли ця ідея буде знищена, тільки тоді людство зможе добудувати Вавилонську вежу, тільки тоді людина зможе у цій дійсності відчути себе мешканцем, а не мандрівником. Грубо говорячи тільки тоді людина буде мати змогу “гнити”. Це і є повна безбожність і довершене вигнання Бога, назване пророком Даниїлом «мерзотою запустіння» (Дан 9, 27; 11, 31; Мт. 24, 15-18).
Мерзота запустіння це цілковита руїна видимої сторони релігії Істинного Бога, при наявності храмів і усіх інших споглядних форм цього культу. За церковним переданням в часи антихриста усі храми будуть добудовані і навіть будуть перебувати в усій їх пишноті. Та в них ходити вже не буде можна. Церковні исьменники ще здавніх часів твердили, що у ці часи будуть відбуватися з релігійними речами неймовірні випадки; хоча , беручи до уваги найсучасніші технології, сьогодні вже можна пояснити їх і без містики. Наприклад Бернардин з Бусто каже таке: «коли якийсь побожний християнин благатиме у своїй кімнаті, перед хрестом, помочі від Бога, з хреста залунає голос: «Чому ти кличеш мене, коли я не в силі допомогти тобі? Я не є ніякий Бог, ані ніякий Відкупитель світу, я швидше був чарівником, демагогом і зводителем людей та фальшивим пророком і тому я є засудженим на пекельні муки. Отже не клич уже більше мене й не побільшуй своїми молитвами моєї кари в пеклі. Сила всемогутнього Бога, віра якого проповідується тепер в усьому світі, змушує мене визнати тобі правду й заявити, що я не є Божим Сином, але був радше найбільшим чарівником на світі й тому мушу навіки терпіти найстрашніші муки без найменшої надії на визволення». Коли хтось буде молитися перед іконою Пречистої, також почує звідтіля голос: «Залиши вже остаточно свої звертання, бо я є ніяка Божа Мати й нічого не в силі вдіяти перед Богом, я тільки нужденне створіння. Благай матері «найвищого», науку якого проповідують тепер у вас». Подібно будуть відзиватися й ікони святих. Мало хто здогадається хто так промовляє з хрестів та з ікон; багато людей знітиться й побіжить до антихристових апостолів, щоб приймати нову віру. За наказом тих же «апостолів» вони потопчуть хрест ногами й поламають його на дрібні шматочки. Це саме будуть промовляти й уста немовлят, визнаючи божество антихриста й взиваючи батьків, щоб вони розірвали вже нарешті з Христом і прилучитися до антихриста»./Ф. Шпіраго/
Сучасні злодіяння антихристів, котрі діють зокрема і в середовищі церковних громад, дещо проливають світло на те чому не можна буде ходити в храми осквернені антихристами. Вони вже сьогодні використовують у храмах яди і засоби ураження електромагнітної дії (акустичну зброю, НВЧ-ні випромінювачі чи так звана «підсвідка») стосовно тих хто не поділяє їх віросповідних поглядів. Непоодинокі випадки коли яди використовувалися не лише шляхом отруєння храмових ікон (до яких прикладаються віруючі) і книг, а і навіть під виглядом Св.Причастя (використовуючи вибіркову методику шляхом поміченням отруєних часточок) і миропомазання (використовуючи не звичну кісточку, а новітній пристрій для миропомазання додатково переобладнаний для використання вибіркового методу отруєння) коли ці антихристи мають у цьому храмі свого священика. Наслідки дії їх ядів і акустичної зброї на христян вони, як правило, подають як кару Божу; чим і сприяють поширенню антихристиянського зловіря.
Проблема свободи.
Людина є одночасно і бунтарем і рабом. Опорою Христа є людина-бунтар. Опорою антихриста людина-раб.
Бунтарство – це завжди заперечення, і це заперечення завжди є бажанням людини визволити себе. Це заперечення є ствердженням самого себе. І це людина робить тому що вона є свобідною (має свобідну волю). А свобода не терпить насильства. В засадах бунтарства прихована людина як свобідна істота, і це відповідає істинній природі людини. Бунтарством людина стверджує свою порушену свободу і як морський равлик перлиною закриває свої рани. І найголовніше свобода це єдина основа спілкування людини з Богом, відповідно єдина основа релігії. Бог сотворив людину вільною і в релігії людина стоїть перед Богом, як особистість перед Особистістю. По суті релігія народжується з людської свободи: свободи вибору, свобідної віри і свобідної любові. Примус в релігії це протиріччя. Бо насильство в релігії знищує саму сутність релігії, бо підриває основу відносин людини з Богом. Той хто зв`язаний з Богом по необхідності не є релігійним і бути ним не може. Хоча свобідну волю людини, як таку, теологічно і догматично визнають тільки православні й католики; усі інші релігії, в тому числі і протестанти, її відверто і наполегливо заперечують.
Гріх – це поклоніння чужому зовнішньому началу і тому завжди є рабством перед чимось сутнісно стороннім, іншою людиною, чи світом або навіть перед власним тілом, власним почуттям чи бажанням, коли це суперечить природній суті самої людини. Тоді коли людина слухає не свою совість і підпорядковується чомусь, що суперечить власному сумлінню, людина бореться з собою і тому здійснює гріх.
Рабське начало в людині це грунт в котрому антихрист пускає свої корені. Він прагне включитися в пристрасні бажання людини-раба, прагне їх задовільнити і таким чином заволодіти людиною. Рабом є той, хто сам, добровільно відмовляється від своєї свободи, від своїх прав, від самого себе. Насильно зробити з людини раба неможливо. Зовнішньо закріпачена людина часто внутрішньо є свобідною. В`язень ніколи не є рабом. Рабство – це відкидання себе самого і своєї сутності. Раб також свого роду бунтар, але повстаючий не проти світу, а проти самого себе, не проти насильства, а проти свободи. І це людина робить ради власного щастя, свобідна людина в земній реальності ніколи не може бути щасливою, тут щасливим може бути тільки раб. Несвобода незносна для бунтаря, нещастя нестерпне для раба.
Щастя примушує людину встати на певний шлях і найчастіше виявляється, що цей шлях є шляхом раба. Шлях щастя є шляхом рабів і антихрист прагне бути керівником на цьому шляху і весь його успіх перемога в видимому світі – все це побудовано на бажанні людини бути щасливою. Відмовившись від свободи люди як правило, відчувають себе психологічно й свобідними (бо за них вирішують інші), і щасливими бо їм вже не потрібно боротися за свій вибір (за них інші турбуються). Людині кажуть, що добро, а що зло, у що вірити, чи не вірити, дають їй круг для спілкування, їх годують, веселять і дозволяють навіть грішити. А що стосується внутрішнього блага, то тут антихрист його ніколи забезпечити не зможе, він його буде компенсовувати чисто психологічними чинниками, котрі, у великій мірі, можуть дати навіть грішній людині спокій (чи вірніше сон) совісті. Так, наприклад антихрист, будучи політичним правителем (найбільшим деспотом в історії людства), буде звертатися до своїх підлеглих ( по суті до рабів) використовуючи вислів «друзі мої». Це звертання і буде суто психологічним компенсуючим чинником, бо дружби, між паном і рабом бути не може, по причині відсутності у відносинах пана і раба місця для свободи вибору.
Принципово сутнісного протиріччя між свободою і щастям немає, можливо це одне і теж виражене у двох формах. Бог абсолютно свобідний і абсолютно щасливий. Протиріччя між свободою і щастям є тільки в земній реальності. Щастя за філософським визначенням – це володіння всіма благами, одночасно і у повному обсягу, а це є неможливим в цій земній реальності, воно є можливим лише у вічності. Природа земного життя не може винести щастя. Антихрист також фактично не може дати людині щастя це поза його можливостями, та він зможе наповнити серце людини часто психологічними замінниками, далекими від фактичної реальності. Раб антихриста є задоволений тим, що є реальною перепоною до щастя, чим буде заперечувати свою універсальність, свою вічність і свою особистість. Рай осягнутий шляхом відкидання свободи є скоченням в природу, в тваринний стан. Людина у своїй повсякденності живе в природі та людиною як такою стає виходячи за межі природи. Християнству часто дорікають, що це релігія для сильних, а не для немічних (котрих завжди більшість). Та людей немічних і сильних, у цьому плані, робить не природа, а їх вибір, тобто це як вони визначились стосовно Христа. Кожен сильний, хто носить в собі образ Бога, і одночасно усі є немічні, бо усі носять в собі тваринне буття.
Антихрист відкидає свободу і вибирає щастя – психологічне і суб`єктивне, конкретно-часткове щастя цієї дійсності. Христос вибирає свободу і також веде людину до щастя, але щастя об`єктивного і всестороннього. Тому людство поволі розколюється на два протилежні табори. В одному збираються ті, що прагнуть, хто є неспокійний, хто є одиноким і кому зрозумілий сенс принесеного Христом меча, бо меч для того аби розділити. В іншому таборі збираються ті хто відчуває себе ситим, вдоволеним, хто повністю занурився в різного роду спільноти, хто у різній степені відвертості, як і гадаринські свинопаси (Мт. 8, 28. 34), нарікає на те, що Христос прийшов у світ лише аби мішати їм.
На глибоке переконання автора в умовах мерзоти запустіння, поставленої в матеріальному вимірі Божого дому, свою безсмертну душу збереже лише той хто виявиться здатним покласти своє життя за власну свободу. Христос освятив свободу людини і побудвав на ній свою Церкву, тому в Його Церкві не може бути місця для насильства. Там де в релігії є насильство, навіть при усіх зовнішніх атрибутах справжньої церковності, там однозначно царство антихриста. І відповідно там спасіння для душі немає і бути не може; може бути лише ілюзія спасіння навіяна вишуканим маніпулюванням людською свідомістю.
Проблема хліба.
Значення хліба полягає в тому, що через нього виявляється зв`язок людини з життєвим світом. Будучи тілесною істотою, вона підпорядкована всім тим умовам, яким підпорядкований і весь життєвий космос. Вона є, у цьому плані, підвладною, незалежно від того бажає вона цього чи ні. Тваринний голод і є знаком цієї залежності. Життєвість по природі бажає їжі, руху, відпочинку, забав, протилежної статі і т.д. І людина повинна наситити свою життєвість, бо вона згине чи принаймні атрофується, чим знищить необхідну для духу опору. Ця потреба єднає людину з твариною. І хліб являється символом усіх цих бажань. І у цьому прихована основа того, чому хліб стає історичною силою. Задоволення життєвого голоду є обов`язковим для людини, аби вона була, і щоб була щасливою. Навіть психологічно-суб`єктивне щастя є неможливим доки людина є голодною. Тому боротьба за хліб – це боротьба за основи земного щастя.
Христос не приніс людям почуття ситості. Він навіть закликав не турбуватися про своє життя. Христос радив найперше шукати «Царство Боже та його правди, а все те вам докладеться» (Мт. 6. 25. 33). Натомість Христос дав хліб небесний.(Пресвяту Євхаристію). Він підніс і благословив голод духовний назвавши прагнучи правди блаженними. (Мт. 5.6.). Христос не приніс у світ загальної ситості (відмовився перетворювати каміння в хліб), бо хотів аби за ним йшли не по велінню життєвої необхідності, а по велінню духовної свободи. Бо лише свобода є постійним покликом в ідеальну дійсність. Для свобідної людини хліб є знаком істини. І кожен кусок земного хліба нагадує їй про хліб небесний. І поки поклик в ідеальну дійсність є живим в людині вона не може бути спокійною в цій дійсності, і відповідно не може бути ситою хлібом земним. Тому людині, аби насититися її хлібом земним, потрібно відмовитися від власної свободи і стати повністю жителем цієї дійсності для якої хліб стане єдиним об`єктом бажань, як для тварини. Цей процес, відмови від власної свободи, і буде стимулювати антихрист. Його царство буде тваринним царством загальної ситості. Бо тільки раб може бути повністю ситим. Існує таємничий зв`язок між ситістю і рабством, між спрагою і свободою.
За часів антихриста, згідно передання, проблема бідності буде на короткий час подолана, усі будуть однаково ситі (окрім звичайно християн), одягнені, забезпечені житлом і навіть задоволені у потребі протилежної статі. Остання проблема вже сьогодні остаточно вирішена на рівні багатьох тоталітарних сект у вигляді «райських ночей».
Антихрист зосередить у своїх руках усі світові фінанси, заволодіє земними просторами і нічого не пожаліє аби створити ілюзію вирішення усіх цих проблем. Бо буде знати, що час його короткий (Откр 12.12). Причому кошти які будуть спрямовані ним на вирішення проблеми хліба він буде брати не в багатих, як це робили наприклад комуністи, він їх сам дасть. Як це сьогодні не виглядає парадоксально та антихрист, згідно церковного пророцтва, народженого в православному середовищі після 1917 р., буде довершеним антикомуністом. Антихристи виростають з себелюбства. Тоді як комуністів ніхто особливо і не звинувачував у цьому грісі. В релігійному вимірі комунізм – це сучасний прояв давньої єресі хиліазму. Єресі, котру Церква спростувала, та ніколи не засуджувала і тим більше ніколи не відлучала опанованих хиліазмом осіб від євхаристійного єднання, бо вони ніколи історично не проявляли впертості у відстоюванні своїх блудів. А також по причині того, що основою антихристового царства є людина раб тоді, як комунізм— це яскравий прояв бунтарства. Цей вимір єднає комуністів з їх ідейно-політичними ворогами, обдуреними учасниками студентського голодування 1990 р. чи київського Майдану 2004 р. Останніх також ненавидять антихристи. Хоча одним, другим і третім свого часу активно допомагали. Антихрист без сумніву буде набагато обізнанішою особою, як наші публічні «демократи» (котрі, як правило, є антикомуністами лише за дозволеним ще генсеком Горбачовим духом часу) і скоріш за все, буде бачити в комуністичному русі прояв церковності, (хоч і недолугий) і тому буде довершеним антикомуністом.
Цей дар хліба антихристом буде лише даром всесвітнього імператора, котрий не змінить існуючу дійсність, і мусить рано чи пізно закінчитися. Проте цей дар майже усім сподобається і майже усі підуть за ним. Цей сон, навіяний імператором, не може не пройти, і перед послідовниками антихриста безжально повстане уся не переображена дійсність, з іще більшою бідністю, і вже з страшним всесвітнім голодом.
Проблема совісті.
Життєвий голод не є єдиною і головною перепоною для створення щастя в цій дійсності. Йому попутником є внутрішній неспокій, який важко усвідомлюється і визначається, але який завжди відчувається і завжди переживається. Цей неспокій навіть важче перенести як голод тіла. Достоєвський справедливо називає це «свободою совісті». Совість є голосом нашого внутрішнього і глибинного Я. Вона не залежить від сили нашого духу і її неможливо ошукати як розум, чи змінити як волю. Совість це голос нашого буття, голос Бога. І тому совість зобов`язує, але без примусу. Наш розум може затуманитися в мішанині думок, теорій і систем та совість постійно вказує нам істину. Наша воля може ослабнути в хаосі обрядів і правил, норм і законів та совість постійно знаходить для нас добро. Звичайно совість можна не слухатися, та знищити її остаточно не можливо.
Також неможливо, доки в нас живе голос совісті, бути суб`єктивно і психологічно щасливим у цій дійсності, бо внутрішній спокій є головною умовою щастя. А совість, тим хто рахує цю дійсність єдиним місцем свого існування, ніколи не дає внутрішнього спокою, бо завжди нагадує нам про ідеальну дійсність. Тому самим великим ворогом земного щастя є не так голод, як совість і її свобода. Бо людині недостатньо тільки бути як тварині, людина прагне знати для чого вона є, і для чого вона живе.
Совість замовкає тільки в присутності Бога, бо вона і є голос Божий. Коли людину поставити перед ідолом котрий говорить від імені Бога, і коли її переконувати, що це говорить сам Бог, її совість, як правило, також, принаймні на певний час, замовкає, бо в практичному житті, рано чи пізно все одно вияснюється, схилилася людина перед істинним Богом чи лише перед ідолом. Тому антихрист завжди буде говорити і діяти від імені Бога, бо лише таким способом можна обманути людей і зачарувати їх совість. Люди вірять антихристам бо думають, що вірять Богу. Не випадково усі ті котрі дві тисячі літ тому вигукували перед палацом Понтія Пилата «Розіпни Його» були цьому навчені у храмі Єдиного Істинного Бога і устами первосвящеників, тих хто мав формальне право представляти Бога у цьому світі. Формально натовп тоді діяв по закону та своєї злої участі уникнути в майбутньому не зміг. Іуда Іскаріотський також формально був правим, коли послухав голос Синедріону, а не голос теслі з Галілеї, та також не уникнув своєї злої участі.
Доречним буде тут згадати вислів папи Св. Григорія Великого, про те, що «антихристові буде протоптувати дорогу ціле військо «священників».Можна припустити, що царство антихриста, є неможливим до реалізації в історії без допомоги осіб отримавших священничний статус; тих хто за висловом Св. Бернарда «став Ангелом Господнім і в священництві, ніби в Небі, творять беззаконня». Св. Тома твердить, що збунтовані ангели (дияволи) закам’янілі в грусі, бо згрішили в повному світлі. А хто більше світла і влади отримав, як свіщенник? Св. Бернард пише, що Бог так само поступить з грішними священниками як і з дияволами: «Священник став Господнім Ангелом, тому він спасеться або загине, немов Ангел». Проблема священництва є дуже складною, делікатною і невдячною для опису, тому за краще буде відіслати читача до праці Св. Альфонса Лігуорі, ЧНІ « Велич і обов’язки священника», Добра книжка, Львів, 2003. Достатньо буде тут сказати, що якою би не була деспотичною держава, царством антихриста вона ніколи не зможе по суті стати без повноти виміру релігійного, а такий антихрист може отримати лише з рук тих падших ангелів (тобто грішних священників). Участь усіх мирян чи навіть усіх сект і розколів разом взятих у цій справі є явно недостатньою. На усвідомлення цієї банальної істини антихристи витратили дев’ятнадцять століть. Скоріш за все так багато часу вони витратили не через брак розуму, а по причині їх власної гордині. І те що вони століття тому масово полізли в священиче середовище це свого роду визнання Церкви, з їх сторони; визнання не словом, а їх власним життям. Одночасно це визнання ними і їх власної приреченості. Коли би це не було біснуватістю, то це чисто по людськи було би гідне поваги. Вести самовіддану боротьбу, знаючи, що немає ніякої надії на перемогу — це не так просто.
Для того аби посадити совість людини у в`язницю, чи вірніше зачарувати її антихрист буде використовувати три сили: чудо, тайну і авторитет. Бо вчинки, закони і правила обґрунтовані чудом тайною і авторитетом, неможливо виміряти мірою ідеальної дійсності, якою володіє совість, бо усі вони незрозумілі і неосяжні, і людина свої рішення віддає в руки того хто творить чудеса, незрозуміле називає тайною і користується авторитетом. Наша совість ніколи не зможе оцінити і судити того, що витікає з чуда, тайни і авторитету, бо вони не наші, а про чуже совість не судить. Коли ми здійснюєм те, що виходить з чуда, тайни і авторитету, ми це робимо спокійно і покірно, бо тут наша совість мовчить. Немає підстав вважати, що мучила совість натовп, котрий кричав «Розіпни Його». В царстві антихриста свободи не може бути. Тому і совість повинна замовкнути. Порядок створений антихристом це рай суб`єктивно-психологічного щастя, тому антихрист вилучає з нього усе, що могло би порушити це щастя і включає в нього все, щоб його підтримати. Чудо, тайна і авторитет і є тими підтримуючими засобами суб`єктивно-психологічного щастя.
Антихрист не винайде чудо, тайну і авторитетом. Христос також творив чуда, говорив про тайни, встановив авторитет свої Церкви. Та труди Христа були основані на свобідному виборі людини. Антихрист же засновує своє царство на насильстві, і відповідно чудо, тайна і авторитет стали у нього наріжними каменями цього насильства.
На думку А. Мацейне коли чудо є вираженням любові Бога до людини, тоді воно є знак і засіб Христа, та коли воно своєю надзвичайністю служить лише доказом надлюдської сили, тоді воно знак антихриста. Коли тайна є пред`явленням божественного змісту природному не освітленому благодаттю розуму, тоді вона є початком вчення Христа, коли ж тайна є вираженням лише загадковості і неосяжності, тоді вона засіб антихристового царства. Коли авторитет є вираженням об`єктивної ідеальної дійсності, котра випливає з божественного первообразу, тоді цей авторитет є – частина Христового порядку. Якщо він є лише вираженням формальної волі тоді цей авторитет – засіб антихриста.
Чудо, тайна і авторитет мають дві сторони матеріальну і формальну. Чудо вміщає в собі дієвість і дивовижність; тайна - зміст і неосяжність: авторитет – норму і волю. Христос підкреслює і опирається на матеріальному аспекті тих трьох сил: на спасительній і благодатній дієвості чуда, на бежственному змісті тайни, на нормах буття в авторитеті. Антихрист виходить з формального аспекту тих трьох сил; на дивовижності чуда, на неосяжності тайни і на волі авторитету. Етика Христа – це матеріальна етика цінностей, а етика антихриста це етика законів і наказів. Формалізм антихристів вже багато століть бореться з реальним (онтологічними) цінностями Христа.
Св.Тайни є однозначно невідємним засобом спасіння, та коли вони є осквернені насильством вони втрачають свою надприродну сутність. Вони перетворюються з спасительних речей в погибельні. Тотальність влади антихриста не може бути запереченням спасіння людської душі по суті і самих Св. Тайн як таких. Один добрий знайомий автора, котрого ненавидять атихристи і котрому /....../ (ще до його звільнення з посади /...../ УГКЦ) скозав що він не є христианином (бо він відмовився приймати участь в екуменічних молебнях), будучи позбавлений права приймати участь в церковних богослуженях і приступати до Св. Причстя, після отруєння пережив клінічну смерть. Коли його душа опинилася біля воріт раю вона побачила там велику чергу душ українців у білих хітонах, на грудях і рукавах котрих був вишитий червоними нитками характерний славянський візерунок. Біля самого входу стояв священик в облачені подібному до їх хітонів і чашею зі Св. Дарами. Люди підходили до священика, приступали до Св. Причастя і заходили у відкриті двері раю. Висновок зцієї реальної житєвої історії один; коли не буде у нас можливості приступати до Св. Тайн тут, а в нас буде велике бажання осягнути спасіння виявлене любовю до правди і свободи, ми їх неодмінно отримаємо там; Бог є добрим.
Проблема єдності.
В онтологічних основах Христос через жертву Крові своєї примирив людину з Богом, прагнучи «з Собою примирити все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров`ю Його Хреста» (Кол 1.20). Попередній відпад від Бога і внутрішній розлад був подоланий і мир запанував в основах створеного. Тому єдність основана на Христі, отримала онтологічну основу, і вже могла проявитися у видимих формах життя.
Любов до людини була тим стимулом, котрий привів Христа до самопожертви во ім`я спасіння людського роду. Жертва Христа є жертвою, Його любові. Тому в основах Христової єдності є начала любові і жертви, і проявитися ця єдність у цій дійсності може не інакше як через здійснення любові і жертви. Ця єдність зреалізовується тільки через любов до ближнього і з неї народжену жертву. Бо любов без жертви є пустою.
Велика драма миру і єдності, проголошених Христом полягає в тому, що любов і жертва можуть народитися тільки з свободи. Всяке насильство тут є неможливим. Христос не обмежив свободи людини і не вказав способів, які би втілили в життя його завіт. Тут і проявилася глибоко вкорінена людська підлість. Породжена свободою любов і жертва не тільки не розповсюдилась в історії і не заволодіти її формами, але видається що ще більше замкнулися в межах малих спільнот і окремих осіб, як це було в часи раннього християнства. Хоча це не є свідченням слабкості Христової єдності, а є доказом поваги до свободи людини. Проте це є формальним приводом до насмішок антихристів над Христом. Бо двотисячна історія християнства, це також й історія постійної різні між християнами, бо у них, на жаль, часто не було любові до ближнього.
Антихрист розуміючи, що свобода дана Христом, відкриває перед людиною два шляхи – до єдності і до розладу, й бачачи, що люди, як правило, вибирають розлад, антихрист одним ударом знищує свободу людини, примушує людину «любити» і «жертвувати», і таким чином створює свою єдність. Єдність Христа заснована на свободі, єдність антихриста на насильстві. Єдність антихриста є політичною, Христова - релігійною. В тому, що політика може скоріше об`єднати світ як релігія, і що насильство успішніше може гарантувати мир, як свобода, сьогодні ніхто не сумнівається. Питання полягає тільки в тому, чи ця тотальна політична єдність є дійсною єдністю, чи лише маскою єдності. Держава завжди забезпечувала, у межах своєї природної компетенції, єдність суспільства та це забезпечення єдності політичними засобами ще ніколи не було тотальним явищем, як у царстві антихриста. Антихрист створить царство в якому люди, будуть виглядати щасливими, не будуть навіть сваритися один з одним, втратять гордість, будуть ситі, задоволені і згідливі.
За Ф. Достоєвським зокрема це щастя буде складатися з семи “радостей”:
1. радість отримувати хліб з рук іншого;
2. радість відчувати себе малим і нікчемним;
3. радість бути посміховиськом;
4. радість працювати і відпочивати за примусом;
5. радість мати можливість безгріховно (тобто з дозволу) грішити;
6. радість від сексу по відведеній нормі;
7. радість провадити формальну екзистенцію.
Антихристи застосовуючи до людини закони тваринного світу постійно ведуть людей назад в природу реалізовуючи в житті людини тваринні вимоги. У цьому царстві людина стає висміюванням образу Бога, і тим самим висміюванням самої себе.
Висновки.
«Мерзота запустіння» поставлено антихристом не тільки осквернить Бога і Його релігію; у ці часи, згідно передання, «зів’яне краса людини». Вже одні описи цього царства холодять серце і сковують дух. Що вже говорити про життя людини у ці мерзенні часи? Найбільше, що сьогодні вражає, це те з якою легкістю дух антихриста опановує усі сфери нашого життя, і як послідовникам антихриста у всьому ведеться. Сучасне людство обтяжене власною гріховністю, промінявши власну свободу на ілюзію щастя, готує власними титанічними зусиллями собі самому страшну кару, будує пекло на землі. Правомірно буде визначати царство антихриста як найбільш масову форму суїциду. І виглядає так, що сьогодні немає жодної людської сили котра би змогла зупинити, чи навіть частково стримати це безумство. Голос Церкви сьогодні важко вже почути і в самому церковному середовищі. Зрештою Церква, по своїй природі, є такою установою, котра здатна виграти війну, програвши навіть усі окремі битви. «Втрата адові її не здолають». Проблема полягає в тому, що за тими програними битвами стоять тисячі згублених душ. І немає на це ради, бо перемога чи поразка Церкви це по суті зовнішній прояв внутрішнього вибору людини, наділеної Богом свобідною волею. Недаремно Св. Августин говорив, що «більш важлива справа навернути безбожника в праведника, ніж сотворити Небо і землю». Царство антихриста це велика трагедія, та все таки це результат свобідного вибору більшості людства, тому немає об`єктивних підстав у нас на втрату віри і оптимізму споглядаючи найбільшу трагедію в історії людства і навіть приймаючи участь у цій трагедії. Вибір все-таки буде за нами, хоча і непросто його буде зробити. Бо суто суб`єктивні чинники в часи антихриста будуть настільки сильними і загостреними, що з ними неможливо буде не рахуватися. Не випадково Всевишній чітко обмежив термін панування антихриста у світі трьома з половиною років.
-
- активний учасник
- Повідомлень: 251
- З нами з: 05 березня 2011, 20:56
Церква в демократичній Україні
ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМИН ДЕРЖАВИ І ЦЕРКВИ В ДЕМОКРАТИЧНІЙ УКРАЇНІ
В "Урядовому кур'єрі" (№16 від 28 січня 2000 р.) була поміщена програмна стаття "Україна: поступ у XXI ст. Стратегія економічноїта соціальної політики на 2000-2004 рр". Котра стала (після всеукраїнського обговорення і виправлення граматичних помилок) теоретичною базою економічної та соціальної політики сучасної української держави. Є підстави вважати, що вона стала теоретичною базою ліберальної революції 2004р. в Україні. Новаційність даної "Стратегії" виявляється вже в її назві: "стратегія економічної та сощальної політики". До цього часу в подібних програмних працях (навіть і в прагматичний радянський період) вживався термін "соціально-економічна політика", тобто до даної епохальної праці в офіційних документах соціальне передувало економічному. Звичайно не завжди задекларований пріоритет соціального над економічним реалізовувався на практиці, та в теорії він завжди був присутнім. "Стратегія економічної та соціальної політики..." взірця 2000-го року рішуче відкидає пріоритет соціального над економічним, і ставить однозначно економіку на перше місце.
Відповідно до цього фундаментального домінування економічного над соціальним визначаються у "Страгегії" й інші пріоритети. Так державність і національна безпека (цінності, які звичайно не підлягають запереченню) передує закликам "усвідомити, що найвищою цінністю сучасного цивілізаційного прогресу є людина". Тобто і тут продовжується думка про пріоритет економічного над соціальним, вже у вигляді першості держави над особою. Проблема взаємин держави з особою однозначно вирішується на користь першої. Коли ще врахувати, що саме поняття "прогрес", яке вжито у даному висловлюванні авторів "Стратегії"" є проблематичним до визначення (конкретне пояснення, що розуміється під тим словом в "Стратегії" відсутнє), бо в сучасній соціології, економічних науках і філософії існують сотні різних, часто зовсім протилежних, визначень терміну "прогрес"; напрошується висновок, що для авторів цієї праці людина є цінністю абстрактною.
Послідовність авторів "Стратегії"" спостерігається і в подальшому висловленні: "базовою основою нашого подальшого розвитку є європейський вибір, відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії"". Конкретних визначень, що розуміється під "європейським вибором", "ідеалами свободи" та "гарантованою демократією" в праці не існує, як і згадки про дійсну базову основу розвитку України, - українську національну культуру. Ця послідовність доходить до свого апогею в ототожненні соціального і економічної) аспектів у вжитому ними терміні "іннивація". В економіці це впровадження нових форм організації праці, тоді як в соціології, наприклад, за визначенням Р.Мертона, це форма пристосування індивіда, коли мета виправдовує засоби.
Оригінальність "Стратегії" можна спостерігати і на багатьох інших епізодах цієї праці, та потрібно визнати її цілісність, чітку послідовність і раціоналістичність. Не випадково вона лягла в основу сучасного розвитку України як офіційний документ.
Таким чином, в основу сучасного розвитку України, однозначно і рішуче було покладено економічний матеріалізм (в модернізованій формі), який розглядає економіку як наділений усіма функціями суб'єкт історії, у відриві від реальних індивідів, одночасно висуваючи різні популярні соціальні гасла абстрактного типу. Коли ми звернемося до відомої праці німецького соціолога М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму" то можливо зрозуміємо, що причиною становлення "класичного" капіталізму в Західній Європі були не матеріальні чинники, а релігійні. Адепти протестантизму вбачали у своїй суто професійній діяльності, продовження і головну сутність власної релігійної практики. Протестантська етика породила так званий "світський аскетизм", через який і виник "дух" капіталізму. Україна не є протестантською країною, та і сучасний протестантизм сьогодні явно не в силі (і немає бажання) повторити свій давній "героїчний" вчинок, - породити в Україні "дух" капіталізму.
Панівна меншина, чи вірніше панівний паразитичний етнос, в нашій країні, ще з часів горбачовської "Перебудови", прийняв капіталізм як священну і незаперечну мету власного існування (говорячи, що "Иного не дано"), та через неприйнятність серед словян своїх релігійних основ для освячення цієї мети в суспільстві, примусила її вдатися до інших заходів. Теоретичною базою тих дій і став економічний матеріалізм.
Зрештою сама розбудова економічного життя, на засадах економічного матеріалізму не є новою в історії людства. Тут є з кого брати приклад. Найбільш раннім і найбільш яскравим історичним прикладом тріумфу економічного матеріалізму була економічна система біблійного міста Содом, яке було у ті часи економічним лідером світу. Власне таємниця економічного процвітання цього міста-держави і полягала у розкритті величезного потенціалу економічного матеріалізму, який содомляни прийняли з дитячою безпосередністю. Аби зрозуміти сутність содомської системи економіки досить уважно розглянути (без емоцій) лише один з пунктів «геніального» законодавства Содоми. "Хто має вола, зобов'язаний пасти громадське стадо один день, а хто ніякої тварини немає - два дні". Подібним чином регулювалися усі сторони економічного і соціального життя громадян Содоми, тому у содомлян була безмежна відраза до бідності, і вони не покладаючи рук денно-і-нічно працювали на благо економіки славного міста, не потребуючи ніяких наглядачів. Для цілковитої ясності потрібно додати, що в Содомі милосердя (допомога бідним) каралася лютою смертю, як найбільший злочин проти держави. Бідність у Содомі стала рівнозначною голодній смерті. Содомська система економічного устрою працювала безвідмовно, і якби не внутрішня опозиція і зовнішнє втручання, Содом, без сумніву, проіснував би ще не одне тисячоліття.
Сьогодні в Україні стимульовано розвиток соціально-економічної системи содомського взірця, котра в основу мотиваційного механізму розвитку економіки кладе могутній чинник - страх перед бідністю. Становлення даного мотиваційного механізму спричинено не лише абсолютизмом панівного паразитичного етносу, (котрий історично ідуховно вийшов з пригороду Содоми, і котрий був названий ще пророком Єзикілем гіршими від содомлян /Єзк.16,44-63/) , а й багатьма історичними причинами. Багато негативних чинників, нагромаджених принаймні за останні два століття, знайшли своє пряме продовження і в незалежній Україні, де Церква так і залишилася на узбіччі суспільного життя. Суспільство за цей секуляризований час виробило в собі стійку звичку легковажити релігією. Так за даними комплексних загальноукраїнських досліджень, проведених ще у 1999 р. (до появи "Стратегії"), середній місячний дохід "нерелігійних" респондентів майже у чотири рази перевищував дохід їх релігійних співвітчизників. І чим віросповідання було традиційним, тим його послідовники були біднішими. Маси бідних є і серед "нерелігійних", та практично немає багатих серед віруючих православних і греко-католиків.
Досить одного аналізу явища хабарництва (котре, судячи з його масового поширення свідомість більшості суспільства вже давно легалізувала), аби зрозуміти сутність економічного відчуження релігійної частини суспільства; Церква виявилася неспроможною адаптувати хабар в своє етичне вчення. Одне це здатне було створити нездоланний психологічний бар'єр для соціалізації і економізації релігійного індивіда, бо матеріальне багатство, в його очах, стало тотожним злодійству, а реалізація політики панівною меншиною — безбожності.
Та навіть така бідна і зневажена Церква в Україні становить смертельну загрозу для модерного економічного матеріалізму. Гіркий досвід Содоми є тому підтвердженням. Тому можна однозначно прогнозувати, що держава в Україні або знайде альтернативу соціально-економічному содомству, або приступить до фізичного винищення християнства. "Иного не дано". Сьогодні ми вже можемо констатувати що масове фізичне винещення (геноцид) християн в Україні вже відбувається.
В Україні панівний паразитичний етнос прагне накинути українському народові свою власну "філософію", навіть і у містифікованій формі. Без містики тут дійсно важко щось до кінця пояснити. Так, коли проводилася у державі загальна кодифікація населення (присвоєння громадянам України ідентифікаційних кодів) у 1997 - 1998 роках офіційний державний часопис "Вісник податкової служби України" займався прямою пропагандою окультизму, у рубриці з багатомовною назвою "Людина і Число". Тобто ініціатори цієї у вищій мірі насильницької кодифікації вкладали у свою роботу щось більше як бажання покращити роботу податкової служби. І таких прикладів можна наводити безліч. Як тут не згадати апокаліптичне "число звіра". Цю "філософію" часто подають у вигляді навіть християнства, хоча по суті вона є содомського. І у цій справі у хід йде все: травлення Церкви, стимулювання церковного розколу, пропаганда у ЗМІ антихристиянських цінностей, підтримка нецерковних релігійних рухів, авторитетні заклики "забути минуле", висновки титулованих "науковців" (типу - "християнство тільки починається"), навішування на УПЦ ярлика "п'ятої колони Москви", поганське гасло "Богом має бути Україна" й інше. Зокрема створений ними міф про багатоконфесійність українського суспільства. Тоді як, за даними комплексних загальноукраїнських соціологічних досліджень, на десяток віруючих в Україні припадає 7 вірних УПЦ (тої що називають "московською"), 2 греко-католики і один "усі інші" (філаретівці, автокефалісти, римо-католики, мусульмани, іудеї, єговісти, баптисти, рунвірівці і т. д. Домінування Православ'я у релігійному житті країни є очевидним. Та широкий загал правлячої меншини цього вперто не хоче визнавати. Мабуть тому, що це визнання накладе на них певні обов'язки супроти віри українського народу. А це для них виглядає обтяжливим.
Існують ще і об'єктивні причини які живлять свавілля правлячої меншини. Першою з них є відродження (чи оновлення) у державі політичного більшовизму внаслідок горбачовської Перебудови і як наслідок повторний прихід до влади в Україні інородного паразитичного етносу.
Другою причиною є наявність величезної кількості "нерелігійних" громадян в українському суспільстві (біля третини опитаних) і тих котрі не зараховують себе до жодної з існуючих конфесій (ще 15% респондентів). Ця категорія людей є найбільш придатною для ідеологічних і релігійних маніпулювань зі сторони правлячої меншини. Принаймні по причині відсутності у них організаційної структури, котра би змогла представляти їх інтереси. Сьогодні до цього потрібно ще додати стрімке поширення сектантства чого не було ще десять років тому.
Третьою причиною є наявність розколу всередині українського православ'я. Власне на розвиток цього розколу і робить головну ставку панівна меншість для реалізації своїх планів. Філаретівщина сьогодні виконує роль новітнього троянського коня у боротьбі з християнством в Україні. Не випадково її так наполегливо підтримують ті, хто сьогодні будує Содом в Україні. Розкол, який був викликаний не якимось суто релігійним протиріччям в самому Православ'ї, а бажанням вирішити простим шляхом (надто простим) назрілі суто національні проблеми (хоча ці проблеми є настільки складними, що шляхом простого відділення від Москви в принципі ніколи не розв'яжуться), був вчасно підтриманий панівним паразитичним етносом і вміло спрямований в антихристиянське русло. Одиноке патріотичне почуття, яким керувалися прихильники Філарета, виявилося безсилим щоб протистояти втягуванню себе у чужі "ігри". Патріотизм відірваний від Церкви є приреченим. І доля філаретівщини вже сьогодні виглядає лише черговим підтвердженням давньої мудрості, яка гласить, що "благими намірами вимощена дорога до пекла".
І четвертою об'єктивною причиною абсолютизму панівної меншини є існуючі проблеми у взаєминах двох релігійних організацій які представляють Церкву, як таку, в українському народі: УГКЦ і УПЦ. Греко-католики у своїй основній масі не розуміють, що вони є громадянами православної країни і що благо УПЦ є благом держави й відповідно і їх благом. Це не є суто релігійним питанням, це справа елементарної соціально-політичної доцільності. Сьогодні УГКЦ часто є знаряддям боротьби з Православ'ям у руках нехристиянського елемента. Особливо негативну роль у цій справі відіграло проникнення /....../ (ожидовлення) і так званого релігійного модернізму у священиче середовище УГКЦ, і втягненя великої кількості віруючих в діяльність, ще не засудженої Церквою, новітньої секти харизматів (неопятидесятників). Руїна, котру спричинили ці чинники є (без перебільшення) найбільшою і найглибшою в історії цієї церкви. (Автор є з діда-прадіда греко-католиком). Своя «/......./», свій релігійний модернізм (обновленчество) і своя харизматія є і в середовищі УПЦ, і не в менших маштабах. Позитивне вирішення цієї проблеми здатне зробити могутній вплив на подальший розвиток українського суспільства і його державності.
Вирішення греко-католицького (самого по собі окремо від зовнішнього нехристиянського впливу) питання на практиці зводиться до подолання банального комплексу неповноцінності (галицького хуторянства) в масовій психології греко-католиків. І православні спроможні їм у цьому допомогти. Критика, сама по собі, не сприяє подоланню комплексу неповноцінності, скоріше сприяє замкненню людини у собі, тоді як доброзичливе (і відповідальне) ставлення здатне сприяти подоланню цієї соціальної хвороби.
До середини 90-их ХХ ст., коли УІ'КЦ переживала період бурхливого росту, у кількісному плані, на теренах Західної України, питання "Що далі?" не було ще для неї актуальним. Але цей кількісний ріст вже в принципі став історією. Та й експансія на Сході України особливих успіхів для УГКЦ не принесла і навіть в перспективі не обіцяє таких. Можна прогнозувати що ці фактори загострять питання подальшого місця УГКЦ в суспільстві і державі. І найбільш гостро це питання буде стояти для самих греко-католиків. Роль секти в соціально-політичному плані навряд чи їх задовольнить. Ще і наявність могутніх антихристиянських сил в Україні буде сприяти зближенню УГКЦ і УПЦ. Вже сьогодні сотні греко-католицьких громад в Західній Україні з вини православних розкольників (філаретівців і автокефалістів) є позбавлені (часто шляхом брутального насильства) власних храмів. Наразі це гоніння розкольниками віруючих греко-католиків вміло подається зацікавленими силами як пряма провина УПЦ і більшість греко-католиків щиро вірять що це "москалі" позбавляють їх права володіння храмом; як і для загалу вірних УПЦ важко припустити думку про те, що розкольники переслідують не лише їх, а і греко-католиків. Та "немає нічого тайного, що би не стало явним". Лише б не було це прозріння запізнілим, враховуючи руйнівну силу ожидовлення, релігійного модернізму і секти харизматів.
Коли один давній правитель зі Сходу, на таємній державній нараді, розповів про свій намір дати народу нову, вигадану ним, релігію один з його радників сказав: "Ні релігія, ні закони, ні вірування ніколи не повинні бути темою для обговорення Вашої Величності, бо ці проблеми мають розв'язувати пророки, а не царі. Релігія і закон походять від небесного одкровення, й ніколи не виникають із людських планів і задумів. Від часів Адамових і до нині вони належали до місії пророків та апостолів, як управління державою належало до обов'язку царів. Царі ніколи не втручалися у сферу діяльності пророків - і не втручатимуться, поки існує світ, - хоча деякі пророки здійснювали функції царської влади. Я раджу вам Ваша Величносте, ніколи не розмовляти про такі речі". Ще більш дохідливо це було пояснено члену Директорії Франції Ларевельєві-Лепо (кінецьХVШст.), коли він зачитав своїм колегам-міністрам довжелезний текст, який пояснював його релігійну систему. Коли більшість з них висловили своє захоплення, міністр закордонних справ Талейран, будучи одним з найбільш успішних аферистів свого часу, з іронією зробив зауваження свому колезі невдасі: "Зі свого боку я хотів би зробити лише одне застереження: Засновуючи свою релігію, Ісус Христос спочатку помер на хресті, а потім воскрес. Вам теж слід учинити щось подібне".
Нашим державним мужам також слід би було собі уяснити, що твердження cuius region eius religio (хто править той дає релігію) - це загалом ілюзія і обставлений пастками хибний шлях. Більш близьким до істини є твердження religio regionis religio regis (релігія регіонів - релігія королів). Правителі які схвалювали релігію, сповідувану найчисленнішою або принаймні най життєздатнішою громадою своїх підлеглих, здебільшого процвітали. Це відбувалося навіть незалежно від того чим вони керувалися у своєму виборі: щирим релігійним почуттям (що є ідеальним варіантом), чи суто політичними конформізмом. Та на усвідомлення цього сучасною панівною меншиною (80% якого складають інородці) в Україні особливо надіятися не варто, бо об'єктивно для них це є рівнозначним самозреченню. Хоча для Бога все є можливим. Лишень би ми усі не стали віровідступниками і не занедбували єдиного застереження Божого Закону при виборі політичних правителів: “Не управлений ти настановляти над собою якогось чужоземця, що не з твоїх братів”/Вторз.17,15/. Згадаймо, коли Україною правили українці Кириченко, Підгорний, Шелест, Щербицький, Івашко і навіть Кучма жилося набагато краще, як при владі інородців Косіора, Кагановича, Хрущова, Кравчука і Тімошенко. Не будьмо продажними дурнями, котрі самі себе допомагають обкрадати.
В "Урядовому кур'єрі" (№16 від 28 січня 2000 р.) була поміщена програмна стаття "Україна: поступ у XXI ст. Стратегія економічноїта соціальної політики на 2000-2004 рр". Котра стала (після всеукраїнського обговорення і виправлення граматичних помилок) теоретичною базою економічної та соціальної політики сучасної української держави. Є підстави вважати, що вона стала теоретичною базою ліберальної революції 2004р. в Україні. Новаційність даної "Стратегії" виявляється вже в її назві: "стратегія економічної та сощальної політики". До цього часу в подібних програмних працях (навіть і в прагматичний радянський період) вживався термін "соціально-економічна політика", тобто до даної епохальної праці в офіційних документах соціальне передувало економічному. Звичайно не завжди задекларований пріоритет соціального над економічним реалізовувався на практиці, та в теорії він завжди був присутнім. "Стратегія економічної та соціальної політики..." взірця 2000-го року рішуче відкидає пріоритет соціального над економічним, і ставить однозначно економіку на перше місце.
Відповідно до цього фундаментального домінування економічного над соціальним визначаються у "Страгегії" й інші пріоритети. Так державність і національна безпека (цінності, які звичайно не підлягають запереченню) передує закликам "усвідомити, що найвищою цінністю сучасного цивілізаційного прогресу є людина". Тобто і тут продовжується думка про пріоритет економічного над соціальним, вже у вигляді першості держави над особою. Проблема взаємин держави з особою однозначно вирішується на користь першої. Коли ще врахувати, що саме поняття "прогрес", яке вжито у даному висловлюванні авторів "Стратегії"" є проблематичним до визначення (конкретне пояснення, що розуміється під тим словом в "Стратегії" відсутнє), бо в сучасній соціології, економічних науках і філософії існують сотні різних, часто зовсім протилежних, визначень терміну "прогрес"; напрошується висновок, що для авторів цієї праці людина є цінністю абстрактною.
Послідовність авторів "Стратегії"" спостерігається і в подальшому висловленні: "базовою основою нашого подальшого розвитку є європейський вибір, відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії"". Конкретних визначень, що розуміється під "європейським вибором", "ідеалами свободи" та "гарантованою демократією" в праці не існує, як і згадки про дійсну базову основу розвитку України, - українську національну культуру. Ця послідовність доходить до свого апогею в ототожненні соціального і економічної) аспектів у вжитому ними терміні "іннивація". В економіці це впровадження нових форм організації праці, тоді як в соціології, наприклад, за визначенням Р.Мертона, це форма пристосування індивіда, коли мета виправдовує засоби.
Оригінальність "Стратегії" можна спостерігати і на багатьох інших епізодах цієї праці, та потрібно визнати її цілісність, чітку послідовність і раціоналістичність. Не випадково вона лягла в основу сучасного розвитку України як офіційний документ.
Таким чином, в основу сучасного розвитку України, однозначно і рішуче було покладено економічний матеріалізм (в модернізованій формі), який розглядає економіку як наділений усіма функціями суб'єкт історії, у відриві від реальних індивідів, одночасно висуваючи різні популярні соціальні гасла абстрактного типу. Коли ми звернемося до відомої праці німецького соціолога М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму" то можливо зрозуміємо, що причиною становлення "класичного" капіталізму в Західній Європі були не матеріальні чинники, а релігійні. Адепти протестантизму вбачали у своїй суто професійній діяльності, продовження і головну сутність власної релігійної практики. Протестантська етика породила так званий "світський аскетизм", через який і виник "дух" капіталізму. Україна не є протестантською країною, та і сучасний протестантизм сьогодні явно не в силі (і немає бажання) повторити свій давній "героїчний" вчинок, - породити в Україні "дух" капіталізму.
Панівна меншина, чи вірніше панівний паразитичний етнос, в нашій країні, ще з часів горбачовської "Перебудови", прийняв капіталізм як священну і незаперечну мету власного існування (говорячи, що "Иного не дано"), та через неприйнятність серед словян своїх релігійних основ для освячення цієї мети в суспільстві, примусила її вдатися до інших заходів. Теоретичною базою тих дій і став економічний матеріалізм.
Зрештою сама розбудова економічного життя, на засадах економічного матеріалізму не є новою в історії людства. Тут є з кого брати приклад. Найбільш раннім і найбільш яскравим історичним прикладом тріумфу економічного матеріалізму була економічна система біблійного міста Содом, яке було у ті часи економічним лідером світу. Власне таємниця економічного процвітання цього міста-держави і полягала у розкритті величезного потенціалу економічного матеріалізму, який содомляни прийняли з дитячою безпосередністю. Аби зрозуміти сутність содомської системи економіки досить уважно розглянути (без емоцій) лише один з пунктів «геніального» законодавства Содоми. "Хто має вола, зобов'язаний пасти громадське стадо один день, а хто ніякої тварини немає - два дні". Подібним чином регулювалися усі сторони економічного і соціального життя громадян Содоми, тому у содомлян була безмежна відраза до бідності, і вони не покладаючи рук денно-і-нічно працювали на благо економіки славного міста, не потребуючи ніяких наглядачів. Для цілковитої ясності потрібно додати, що в Содомі милосердя (допомога бідним) каралася лютою смертю, як найбільший злочин проти держави. Бідність у Содомі стала рівнозначною голодній смерті. Содомська система економічного устрою працювала безвідмовно, і якби не внутрішня опозиція і зовнішнє втручання, Содом, без сумніву, проіснував би ще не одне тисячоліття.
Сьогодні в Україні стимульовано розвиток соціально-економічної системи содомського взірця, котра в основу мотиваційного механізму розвитку економіки кладе могутній чинник - страх перед бідністю. Становлення даного мотиваційного механізму спричинено не лише абсолютизмом панівного паразитичного етносу, (котрий історично ідуховно вийшов з пригороду Содоми, і котрий був названий ще пророком Єзикілем гіршими від содомлян /Єзк.16,44-63/) , а й багатьма історичними причинами. Багато негативних чинників, нагромаджених принаймні за останні два століття, знайшли своє пряме продовження і в незалежній Україні, де Церква так і залишилася на узбіччі суспільного життя. Суспільство за цей секуляризований час виробило в собі стійку звичку легковажити релігією. Так за даними комплексних загальноукраїнських досліджень, проведених ще у 1999 р. (до появи "Стратегії"), середній місячний дохід "нерелігійних" респондентів майже у чотири рази перевищував дохід їх релігійних співвітчизників. І чим віросповідання було традиційним, тим його послідовники були біднішими. Маси бідних є і серед "нерелігійних", та практично немає багатих серед віруючих православних і греко-католиків.
Досить одного аналізу явища хабарництва (котре, судячи з його масового поширення свідомість більшості суспільства вже давно легалізувала), аби зрозуміти сутність економічного відчуження релігійної частини суспільства; Церква виявилася неспроможною адаптувати хабар в своє етичне вчення. Одне це здатне було створити нездоланний психологічний бар'єр для соціалізації і економізації релігійного індивіда, бо матеріальне багатство, в його очах, стало тотожним злодійству, а реалізація політики панівною меншиною — безбожності.
Та навіть така бідна і зневажена Церква в Україні становить смертельну загрозу для модерного економічного матеріалізму. Гіркий досвід Содоми є тому підтвердженням. Тому можна однозначно прогнозувати, що держава в Україні або знайде альтернативу соціально-економічному содомству, або приступить до фізичного винищення християнства. "Иного не дано". Сьогодні ми вже можемо констатувати що масове фізичне винещення (геноцид) християн в Україні вже відбувається.
В Україні панівний паразитичний етнос прагне накинути українському народові свою власну "філософію", навіть і у містифікованій формі. Без містики тут дійсно важко щось до кінця пояснити. Так, коли проводилася у державі загальна кодифікація населення (присвоєння громадянам України ідентифікаційних кодів) у 1997 - 1998 роках офіційний державний часопис "Вісник податкової служби України" займався прямою пропагандою окультизму, у рубриці з багатомовною назвою "Людина і Число". Тобто ініціатори цієї у вищій мірі насильницької кодифікації вкладали у свою роботу щось більше як бажання покращити роботу податкової служби. І таких прикладів можна наводити безліч. Як тут не згадати апокаліптичне "число звіра". Цю "філософію" часто подають у вигляді навіть християнства, хоча по суті вона є содомського. І у цій справі у хід йде все: травлення Церкви, стимулювання церковного розколу, пропаганда у ЗМІ антихристиянських цінностей, підтримка нецерковних релігійних рухів, авторитетні заклики "забути минуле", висновки титулованих "науковців" (типу - "християнство тільки починається"), навішування на УПЦ ярлика "п'ятої колони Москви", поганське гасло "Богом має бути Україна" й інше. Зокрема створений ними міф про багатоконфесійність українського суспільства. Тоді як, за даними комплексних загальноукраїнських соціологічних досліджень, на десяток віруючих в Україні припадає 7 вірних УПЦ (тої що називають "московською"), 2 греко-католики і один "усі інші" (філаретівці, автокефалісти, римо-католики, мусульмани, іудеї, єговісти, баптисти, рунвірівці і т. д. Домінування Православ'я у релігійному житті країни є очевидним. Та широкий загал правлячої меншини цього вперто не хоче визнавати. Мабуть тому, що це визнання накладе на них певні обов'язки супроти віри українського народу. А це для них виглядає обтяжливим.
Існують ще і об'єктивні причини які живлять свавілля правлячої меншини. Першою з них є відродження (чи оновлення) у державі політичного більшовизму внаслідок горбачовської Перебудови і як наслідок повторний прихід до влади в Україні інородного паразитичного етносу.
Другою причиною є наявність величезної кількості "нерелігійних" громадян в українському суспільстві (біля третини опитаних) і тих котрі не зараховують себе до жодної з існуючих конфесій (ще 15% респондентів). Ця категорія людей є найбільш придатною для ідеологічних і релігійних маніпулювань зі сторони правлячої меншини. Принаймні по причині відсутності у них організаційної структури, котра би змогла представляти їх інтереси. Сьогодні до цього потрібно ще додати стрімке поширення сектантства чого не було ще десять років тому.
Третьою причиною є наявність розколу всередині українського православ'я. Власне на розвиток цього розколу і робить головну ставку панівна меншість для реалізації своїх планів. Філаретівщина сьогодні виконує роль новітнього троянського коня у боротьбі з християнством в Україні. Не випадково її так наполегливо підтримують ті, хто сьогодні будує Содом в Україні. Розкол, який був викликаний не якимось суто релігійним протиріччям в самому Православ'ї, а бажанням вирішити простим шляхом (надто простим) назрілі суто національні проблеми (хоча ці проблеми є настільки складними, що шляхом простого відділення від Москви в принципі ніколи не розв'яжуться), був вчасно підтриманий панівним паразитичним етносом і вміло спрямований в антихристиянське русло. Одиноке патріотичне почуття, яким керувалися прихильники Філарета, виявилося безсилим щоб протистояти втягуванню себе у чужі "ігри". Патріотизм відірваний від Церкви є приреченим. І доля філаретівщини вже сьогодні виглядає лише черговим підтвердженням давньої мудрості, яка гласить, що "благими намірами вимощена дорога до пекла".
І четвертою об'єктивною причиною абсолютизму панівної меншини є існуючі проблеми у взаєминах двох релігійних організацій які представляють Церкву, як таку, в українському народі: УГКЦ і УПЦ. Греко-католики у своїй основній масі не розуміють, що вони є громадянами православної країни і що благо УПЦ є благом держави й відповідно і їх благом. Це не є суто релігійним питанням, це справа елементарної соціально-політичної доцільності. Сьогодні УГКЦ часто є знаряддям боротьби з Православ'ям у руках нехристиянського елемента. Особливо негативну роль у цій справі відіграло проникнення /....../ (ожидовлення) і так званого релігійного модернізму у священиче середовище УГКЦ, і втягненя великої кількості віруючих в діяльність, ще не засудженої Церквою, новітньої секти харизматів (неопятидесятників). Руїна, котру спричинили ці чинники є (без перебільшення) найбільшою і найглибшою в історії цієї церкви. (Автор є з діда-прадіда греко-католиком). Своя «/......./», свій релігійний модернізм (обновленчество) і своя харизматія є і в середовищі УПЦ, і не в менших маштабах. Позитивне вирішення цієї проблеми здатне зробити могутній вплив на подальший розвиток українського суспільства і його державності.
Вирішення греко-католицького (самого по собі окремо від зовнішнього нехристиянського впливу) питання на практиці зводиться до подолання банального комплексу неповноцінності (галицького хуторянства) в масовій психології греко-католиків. І православні спроможні їм у цьому допомогти. Критика, сама по собі, не сприяє подоланню комплексу неповноцінності, скоріше сприяє замкненню людини у собі, тоді як доброзичливе (і відповідальне) ставлення здатне сприяти подоланню цієї соціальної хвороби.
До середини 90-их ХХ ст., коли УІ'КЦ переживала період бурхливого росту, у кількісному плані, на теренах Західної України, питання "Що далі?" не було ще для неї актуальним. Але цей кількісний ріст вже в принципі став історією. Та й експансія на Сході України особливих успіхів для УГКЦ не принесла і навіть в перспективі не обіцяє таких. Можна прогнозувати що ці фактори загострять питання подальшого місця УГКЦ в суспільстві і державі. І найбільш гостро це питання буде стояти для самих греко-католиків. Роль секти в соціально-політичному плані навряд чи їх задовольнить. Ще і наявність могутніх антихристиянських сил в Україні буде сприяти зближенню УГКЦ і УПЦ. Вже сьогодні сотні греко-католицьких громад в Західній Україні з вини православних розкольників (філаретівців і автокефалістів) є позбавлені (часто шляхом брутального насильства) власних храмів. Наразі це гоніння розкольниками віруючих греко-католиків вміло подається зацікавленими силами як пряма провина УПЦ і більшість греко-католиків щиро вірять що це "москалі" позбавляють їх права володіння храмом; як і для загалу вірних УПЦ важко припустити думку про те, що розкольники переслідують не лише їх, а і греко-католиків. Та "немає нічого тайного, що би не стало явним". Лише б не було це прозріння запізнілим, враховуючи руйнівну силу ожидовлення, релігійного модернізму і секти харизматів.
Коли один давній правитель зі Сходу, на таємній державній нараді, розповів про свій намір дати народу нову, вигадану ним, релігію один з його радників сказав: "Ні релігія, ні закони, ні вірування ніколи не повинні бути темою для обговорення Вашої Величності, бо ці проблеми мають розв'язувати пророки, а не царі. Релігія і закон походять від небесного одкровення, й ніколи не виникають із людських планів і задумів. Від часів Адамових і до нині вони належали до місії пророків та апостолів, як управління державою належало до обов'язку царів. Царі ніколи не втручалися у сферу діяльності пророків - і не втручатимуться, поки існує світ, - хоча деякі пророки здійснювали функції царської влади. Я раджу вам Ваша Величносте, ніколи не розмовляти про такі речі". Ще більш дохідливо це було пояснено члену Директорії Франції Ларевельєві-Лепо (кінецьХVШст.), коли він зачитав своїм колегам-міністрам довжелезний текст, який пояснював його релігійну систему. Коли більшість з них висловили своє захоплення, міністр закордонних справ Талейран, будучи одним з найбільш успішних аферистів свого часу, з іронією зробив зауваження свому колезі невдасі: "Зі свого боку я хотів би зробити лише одне застереження: Засновуючи свою релігію, Ісус Христос спочатку помер на хресті, а потім воскрес. Вам теж слід учинити щось подібне".
Нашим державним мужам також слід би було собі уяснити, що твердження cuius region eius religio (хто править той дає релігію) - це загалом ілюзія і обставлений пастками хибний шлях. Більш близьким до істини є твердження religio regionis religio regis (релігія регіонів - релігія королів). Правителі які схвалювали релігію, сповідувану найчисленнішою або принаймні най життєздатнішою громадою своїх підлеглих, здебільшого процвітали. Це відбувалося навіть незалежно від того чим вони керувалися у своєму виборі: щирим релігійним почуттям (що є ідеальним варіантом), чи суто політичними конформізмом. Та на усвідомлення цього сучасною панівною меншиною (80% якого складають інородці) в Україні особливо надіятися не варто, бо об'єктивно для них це є рівнозначним самозреченню. Хоча для Бога все є можливим. Лишень би ми усі не стали віровідступниками і не занедбували єдиного застереження Божого Закону при виборі політичних правителів: “Не управлений ти настановляти над собою якогось чужоземця, що не з твоїх братів”/Вторз.17,15/. Згадаймо, коли Україною правили українці Кириченко, Підгорний, Шелест, Щербицький, Івашко і навіть Кучма жилося набагато краще, як при владі інородців Косіора, Кагановича, Хрущова, Кравчука і Тімошенко. Не будьмо продажними дурнями, котрі самі себе допомагають обкрадати.
- ієром. Діонисій
- постійний дописувач
- Повідомлень: 220
- З нами з: 16 вересня 2009, 11:50
- Звідки: Львів -- Рим
Re: царство антихриста
Досить суб"єктивний, мало обґрунтований і в багатьох тезах помилковий погляд: на антихриста (чи -ів?), взаємини між конфесіями, історію спасіння, -- з перекрученням свідчень Святого Писання і посиланнями на якісь "передання".
Хотів порадити заснувати Вам, п. Йосипе, свій блог, а не засмічувіти цей форум, але блог Ви уже маєте: http://www.traducionalist.info/
Залишається просити модераторів повидаляти офтоп.
Хотів порадити заснувати Вам, п. Йосипе, свій блог, а не засмічувіти цей форум, але блог Ви уже маєте: http://www.traducionalist.info/
Залишається просити модераторів повидаляти офтоп.
роздуми від дописувача Йосип Вісаріоноаич
Слава Ісусу Христу!
MOD: для нормального функціонування Форуму подавайте Ваші (Йосип Вісаріоноаич) роздуми в цю гілочку дописів і, якщо вони породять якусь довшу конструктивну дискусію, відокремимо
З повагою, о.Олег
MOD: для нормального функціонування Форуму подавайте Ваші (Йосип Вісаріоноаич) роздуми в цю гілочку дописів і, якщо вони породять якусь довшу конструктивну дискусію, відокремимо
З повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).
-
- активний учасник
- Повідомлень: 251
- З нами з: 05 березня 2011, 20:56
Re: роздуми від дописувача Йосип Вісаріоноаич
Я назвався Йосип Вісаріонович і тема моя "віра і влада"! Прошу виправити внесену зміну в назвах.
-
- активний учасник
- Повідомлень: 251
- З нами з: 05 березня 2011, 20:56
Re: царство антихриста
Буду вдячний Вам Діонісій за більш конкретну інформацію про мій "суб"єктивний і мало обгрунтований погляд".
Re: царство антихриста
перенесене з розділу Церква і Суспільство, теми Сучасні переслідування Католицької Церкви
Йосип Вісаріонович
СУЧАСНІ МЕТОДИ ЛІКВІДАЦІЙ УКРАЇНЦІВ ПАНІВНИМ ПАРАЗИТИЧНИМ ЕТНОСОМ
9 березня 2011р.
1.Визначення реального статусу організованої злочинності в Україні.
За остані шість років злочинність в Україні стала обєднаною, як мінімум, на рівні усієї повноти держави і керується з одного центру. Первинні ланки цієї системи будуються у привязці до низових структур державної влади. І так по усій єрархії влади; де їм вдається просунути своїх людей. В остані роки вони наповнюють своїми людьми і сільські ради; в основному шляхом вербування (прихватизація землі “на носі”).
2.Обєднавчий чинник.
Етнічний і віросповідний.
3.Зовнішнє спостереження і прослуховування.
Це здатність терористів підключатися до охоронних систем (зокрема зовнішнього відеонагляду) з комерційних і приватних будівель їх членів. І з тих де охоронну систему монтували їх люди. Таксисти. Спеціальні мобільні групи під прикритям охоронних фірм і дедективних агенств.
4.Ліквідації отруйними речовинами.
Після винесення рішення про ліквідацію певної особи, чи групи осіб (наприклад сімї чи родини), складання плану ліквідації і визначення основних маршрутів пересування жертв починають, як правило, з отруєння продуктів харчування. Коли “замовлена” людина купляє їх у торговому закладі де працюють люди терористів (таких у Львові не менше третини) дається наводка найчастіше по фотографії. Яд безпосиредньо наноситья під час самого продажу. Сучасні яди це дозволяють робити. Достатньо одного дотику руки. (через шкіру він не прникає і легко змивається водою). В основному це яди тривалої дії, котрі уражують органи травлення і серцево- судинну систему. В окремих випадках застосовують і яди раптової дії котрі, як правило, паралізують серцево-судинну систему. Подібним чином “працюють” чрез аптечну систему і медицину (у ще більших маштабах) Фіксувалися випадки масової реалізації продуктів і медприпаратів оброблених ядами тривалої дії.
Коли вище вказаним способом не вдалося провести ліквідацію (у жертви виявилися якісь підозри) переходять до ядів здатних проникати через шкіру або через органи дихання; найчастіше обробляють ними ручки на вхідних дверях жертви, колодки, крісла лавки, газети, книги, листи, гроші, одяг (одяг терористи здатні обробити в білий день на вулиці в присутності великої кількості людей) і таке інше. Є яди які водою з милом не змиваються (лише розчинником), візуально невидимі, без запаху, активуються лише при дотику людського тіла. Деякі яди цього типу здатні активуютися вже на відстані до 1см. переносячись на тіло; і навіть здатні легкко і митєво проникати через резинові рукавиці. Механізм проникнення і активації тих ядів невідомий.
Є ще один метод ліквідації котрий найкраще називати “рукопотисканям іуди”: вбивця обробляє праву долоню спеціальним гелем (для захисту), наносить яд і йде вітатися з жертвою (потім змиває усе належним засобом). Це робиться у співпаці з групою зовнішнього спостереження. Підготовка вбивці не є складною і ним може стати кожен, менш-більш знайомий з жертвою, хто співпрацює з терористами. Там відмовників небуває. Після ознайомлення з цим методом вбивства автор перестав подавати руку жидам і єговістам.
5.Ліквідації засобами ураження електромагнітної дії.
Ці засоби діють за принципом подібним до роботи мікрохвильової пічки. Це є надвисокочастотні (НВЧ) випромінювачі спрямованої дії (розсіювання променю 10-20см.) здатні викликати у людини майже усі найтяжчі захворювання (залежно від встановленої частоти і частини тіла на яку спрямований випромінювач Розмір самого випромінювача не більше як пальчикова батарейка (найпотужнішого). Дальність ураження до 100м. (коли підєднаний до електромережі 220 вольт), автомобільних — 50м. (при заведеному двигуні), портативних - 3-5м (залежно від емності елементів живлення). Доводилося виявляти ці засоби (малої потужності) вмонтовані в плату антени Вай-Фай і компютерну мишку (оптичну) в промислових умовах, котрі вільно і масово продавалися в торгових мережах контрольованих панівним паразитичним етносом в Україні.
Аби смертельно уразити людину випромінювачем необхідно певний час дії засобу. Тому терористи портативні засоби використовують найчастіше в храмах під час Літургії і в громадському транспорті. Переважно в храмах це роблять жінки, котрим природно ходити з сумочками, де і поміщають засіб.
У Львові практично до кожного церковного пиходу прикріплена група терористів кількістю 10-20 осіб. При можливості вони активно впроваджують своїх людей у церковні структури.
Був випадок коли фіксувалося використання засобу електромагнітної дії вчителькою початкової школи, у приміщені самої школи і в присутності дітей.
Ніякого болю під час процесу ураження жертва практично не відчуває; він наступає через хвилин 30 і більше.
6.Засоби захисту.
Засоби захисту від зброї електромагнітної дії робляться у вигляді желета з додаванням алюмінєвої фольги (найпростіший), або з спеціального матеріалу з доданими електропровідними елементами (нитками, кажуть що золотими) через які пропускається низький постійний струм що створює так званий екран. Виготовляється найчастіше у вигляді звичайної сорочки.
Під впливом засобів електромагнітної дії, як і при дії радіації, найперше з організму людини вимивається йод. Рекомендую слідкувати за вмістом йоду; робити так звану сіточку з йоду на тілі. Коли слід від йоду залишається до 8 год. значить все нормально. Потрібно лише памятати, що йод (і навіть активоване вугіля) можуть вам отруїти.
Дивіться на фейс продавця. І все придбане з продуктів і медичних препаратів перевіряйте, спочатку попробувавши маленьку дозу і прослідкувавши за подальшою реакцією організму. Ще немає таких ядів які би людський організм тупо (без усякої реакції) сприймав. Мало відомих і підозрілих осіб в своє помешканя не впускайте. Приймайте їжу лише вдома, як монахи (це їх правило виникло давно, але в подібних умовах).
Йосип Вісаріонович
СУЧАСНІ МЕТОДИ ЛІКВІДАЦІЙ УКРАЇНЦІВ ПАНІВНИМ ПАРАЗИТИЧНИМ ЕТНОСОМ
9 березня 2011р.
1.Визначення реального статусу організованої злочинності в Україні.
За остані шість років злочинність в Україні стала обєднаною, як мінімум, на рівні усієї повноти держави і керується з одного центру. Первинні ланки цієї системи будуються у привязці до низових структур державної влади. І так по усій єрархії влади; де їм вдається просунути своїх людей. В остані роки вони наповнюють своїми людьми і сільські ради; в основному шляхом вербування (прихватизація землі “на носі”).
2.Обєднавчий чинник.
Етнічний і віросповідний.
3.Зовнішнє спостереження і прослуховування.
Це здатність терористів підключатися до охоронних систем (зокрема зовнішнього відеонагляду) з комерційних і приватних будівель їх членів. І з тих де охоронну систему монтували їх люди. Таксисти. Спеціальні мобільні групи під прикритям охоронних фірм і дедективних агенств.
4.Ліквідації отруйними речовинами.
Після винесення рішення про ліквідацію певної особи, чи групи осіб (наприклад сімї чи родини), складання плану ліквідації і визначення основних маршрутів пересування жертв починають, як правило, з отруєння продуктів харчування. Коли “замовлена” людина купляє їх у торговому закладі де працюють люди терористів (таких у Львові не менше третини) дається наводка найчастіше по фотографії. Яд безпосиредньо наноситья під час самого продажу. Сучасні яди це дозволяють робити. Достатньо одного дотику руки. (через шкіру він не прникає і легко змивається водою). В основному це яди тривалої дії, котрі уражують органи травлення і серцево- судинну систему. В окремих випадках застосовують і яди раптової дії котрі, як правило, паралізують серцево-судинну систему. Подібним чином “працюють” чрез аптечну систему і медицину (у ще більших маштабах) Фіксувалися випадки масової реалізації продуктів і медприпаратів оброблених ядами тривалої дії.
Коли вище вказаним способом не вдалося провести ліквідацію (у жертви виявилися якісь підозри) переходять до ядів здатних проникати через шкіру або через органи дихання; найчастіше обробляють ними ручки на вхідних дверях жертви, колодки, крісла лавки, газети, книги, листи, гроші, одяг (одяг терористи здатні обробити в білий день на вулиці в присутності великої кількості людей) і таке інше. Є яди які водою з милом не змиваються (лише розчинником), візуально невидимі, без запаху, активуються лише при дотику людського тіла. Деякі яди цього типу здатні активуютися вже на відстані до 1см. переносячись на тіло; і навіть здатні легкко і митєво проникати через резинові рукавиці. Механізм проникнення і активації тих ядів невідомий.
Є ще один метод ліквідації котрий найкраще називати “рукопотисканям іуди”: вбивця обробляє праву долоню спеціальним гелем (для захисту), наносить яд і йде вітатися з жертвою (потім змиває усе належним засобом). Це робиться у співпаці з групою зовнішнього спостереження. Підготовка вбивці не є складною і ним може стати кожен, менш-більш знайомий з жертвою, хто співпрацює з терористами. Там відмовників небуває. Після ознайомлення з цим методом вбивства автор перестав подавати руку жидам і єговістам.
5.Ліквідації засобами ураження електромагнітної дії.
Ці засоби діють за принципом подібним до роботи мікрохвильової пічки. Це є надвисокочастотні (НВЧ) випромінювачі спрямованої дії (розсіювання променю 10-20см.) здатні викликати у людини майже усі найтяжчі захворювання (залежно від встановленої частоти і частини тіла на яку спрямований випромінювач Розмір самого випромінювача не більше як пальчикова батарейка (найпотужнішого). Дальність ураження до 100м. (коли підєднаний до електромережі 220 вольт), автомобільних — 50м. (при заведеному двигуні), портативних - 3-5м (залежно від емності елементів живлення). Доводилося виявляти ці засоби (малої потужності) вмонтовані в плату антени Вай-Фай і компютерну мишку (оптичну) в промислових умовах, котрі вільно і масово продавалися в торгових мережах контрольованих панівним паразитичним етносом в Україні.
Аби смертельно уразити людину випромінювачем необхідно певний час дії засобу. Тому терористи портативні засоби використовують найчастіше в храмах під час Літургії і в громадському транспорті. Переважно в храмах це роблять жінки, котрим природно ходити з сумочками, де і поміщають засіб.
У Львові практично до кожного церковного пиходу прикріплена група терористів кількістю 10-20 осіб. При можливості вони активно впроваджують своїх людей у церковні структури.
Був випадок коли фіксувалося використання засобу електромагнітної дії вчителькою початкової школи, у приміщені самої школи і в присутності дітей.
Ніякого болю під час процесу ураження жертва практично не відчуває; він наступає через хвилин 30 і більше.
6.Засоби захисту.
Засоби захисту від зброї електромагнітної дії робляться у вигляді желета з додаванням алюмінєвої фольги (найпростіший), або з спеціального матеріалу з доданими електропровідними елементами (нитками, кажуть що золотими) через які пропускається низький постійний струм що створює так званий екран. Виготовляється найчастіше у вигляді звичайної сорочки.
Під впливом засобів електромагнітної дії, як і при дії радіації, найперше з організму людини вимивається йод. Рекомендую слідкувати за вмістом йоду; робити так звану сіточку з йоду на тілі. Коли слід від йоду залишається до 8 год. значить все нормально. Потрібно лише памятати, що йод (і навіть активоване вугіля) можуть вам отруїти.
Дивіться на фейс продавця. І все придбане з продуктів і медичних препаратів перевіряйте, спочатку попробувавши маленьку дозу і прослідкувавши за подальшою реакцією організму. Ще немає таких ядів які би людський організм тупо (без усякої реакції) сприймав. Мало відомих і підозрілих осіб в своє помешканя не впускайте. Приймайте їжу лише вдома, як монахи (це їх правило виникло давно, але в подібних умовах).
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).
Re: роздуми від дописувача Йосип Вісаріоноаич
Йосип Вісаріоноаич писав:Я назвався Йосип Вісаріонович...
Ви не уважні: назвалися саме Йосип Вісаріоноаич (перегляньте власний профіль). Людина, яку просите розкрити Ваш "суб'єктивізм", відкрито назвалася ієром. Діонисій - прошу розуміти, що говорите зі священиком-монахом, а не просто з "Діонісієм"
Йосип Вісаріоноаич писав:... і тема моя "віра і влада"! Прошу виправити внесену зміну в назвах.
Для кращого функціонування Форуму, модераторіали можна обговорювати лише приватно (ПП). Вас було поінформовано. Виношу Вам попередження і видаю бан терміном на 1 день.
З повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).
Re: царство антихриста
ієром. Діонисій писав:Хотів порадити заснувати Вам, п. Йосипе, свій блог, а не засмічувіти цей форум, але блог Ви уже маєте: ...
Дивно, не знайшла отих статей на тому лефебристському сайті.
Важливо!Може врятувати життя: http://forum.ugcc.org.ua/viewtopic.php?f=3&t=97&p=56358#p56281
-
- активний учасник
- Повідомлень: 251
- З нами з: 05 березня 2011, 20:56
Re: роздуми від дописувача Йосип Вісаріоноаич
Послушник
Про Вічність поговоримо з тобою;
Звичайно, я також є винуватий.
Та хтось управляв і моєю долею,
Я відчував цей погляд всюдисущий.
Він не давав мені ні сну ні спокою,
Він жив в мені і з висот правив мною.
І я як раб всесвітнього настрою,
Державою правив залізною волею.
Хто був мій таємний вищий Повелитель?
Чого хотів Він, управляючий мною?
Я, немов раб, суддя, правитель;
Був усім над моєю бідною країною.
І було усе тоді неосягненно;
Звідкіля брались сили, воля, влада.
Моя душа як колесо машини
Міліонів пристрасть переминала.
І лише потім, весною в 45-му,
Він прошепотів мені на вушко тихенько:
“Ти був Моїм послушником, солдатом,
І спочинок твій вже недалеченько”.
/Й.В. Сталін, 1949р./
На думку дослідників написання цього вірша Й.В. Сталіном було повязане з загадковим самогубством його другої дружини Надії Алілуєвої у1932 році. Він переніс цю втрату дуще болюче. Надія це вчинила після прочитання “мерзенної книженції” де Сталін подавався (тонко і талановито) як антихрист. Перед ти вона тривалий час скаржилася на головні болі.
П.С. В тих часах вже міг існувати такий спосіб ліквідації (поширений сьогодні), коли жертву спочатку тихенько пичкають відповідними психотронними засобами, а потім підсовують відповідну інформацію, котра влучно “заперечує” усе її життя.
Про Вічність поговоримо з тобою;
Звичайно, я також є винуватий.
Та хтось управляв і моєю долею,
Я відчував цей погляд всюдисущий.
Він не давав мені ні сну ні спокою,
Він жив в мені і з висот правив мною.
І я як раб всесвітнього настрою,
Державою правив залізною волею.
Хто був мій таємний вищий Повелитель?
Чого хотів Він, управляючий мною?
Я, немов раб, суддя, правитель;
Був усім над моєю бідною країною.
І було усе тоді неосягненно;
Звідкіля брались сили, воля, влада.
Моя душа як колесо машини
Міліонів пристрасть переминала.
І лише потім, весною в 45-му,
Він прошепотів мені на вушко тихенько:
“Ти був Моїм послушником, солдатом,
І спочинок твій вже недалеченько”.
/Й.В. Сталін, 1949р./
На думку дослідників написання цього вірша Й.В. Сталіном було повязане з загадковим самогубством його другої дружини Надії Алілуєвої у1932 році. Він переніс цю втрату дуще болюче. Надія це вчинила після прочитання “мерзенної книженції” де Сталін подавався (тонко і талановито) як антихрист. Перед ти вона тривалий час скаржилася на головні болі.
П.С. В тих часах вже міг існувати такий спосіб ліквідації (поширений сьогодні), коли жертву спочатку тихенько пичкають відповідними психотронними засобами, а потім підсовують відповідну інформацію, котра влучно “заперечує” усе її життя.
-
- активний учасник
- Повідомлень: 251
- З нами з: 05 березня 2011, 20:56
Re: роздуми від дописувача Йосип Вісаріоноаич
ВЫПИСКА ИЗ ПРОТОКОЛА ЗАСЕДАНИЯ ПОЛИТБЮРО ЦК от 12 сентября 1933 г.
1. В период с 20-30 годов в Москве и на территории прилегающих районов полностью уничтожено 150 храмов. 300 из них (оставшихся) переоборудованы в заводские цеха, клубы, общежития, тюрьмы, изоляторы и колонии для подростков и беспризорников.
Планы архитектурных застроек предусматривают снос более чем 500 оставшихся строений храмов и церквей.
На основании изложенного ЦК считает невозможным проектирование застроек за счет разрушения храмов и церквей, что следует считать памятниками архитектуры древне русского зодчества.
Органы Советской власти и рабоче-крестьянской милиции обязаны принимать меры вплоть до дисциплинарной и партийной ответственности по охране памятников архитектуры древне русского зодчества
Секретарь ЦК И.Сталин
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Выписка из протокола заседания политбюро ЦК от 11ноября.1939 г.
В отношении к религии, служителям Русской Православной Церкви и православно верующим ЦК постановляет:
1) Признать нецелесообразным впредь практику органов НКВД СССР в части арестов служителей русской православной церкви, преследование верующих.
2) Указание от 1 мая 1919 года за №13666-2 "О борьбе с попами и религией", адресованных пред. ВЧК товарищу Дзержинскому и все соответствующие инструкции ВЧК-ОГПУ-НКВД, касающиеся преследования служителей русской православной Церкви и православно верующих, — отменить.
3) НКВД произвести ревизию осужденных и арестованных граждан по делам, связанных с богослужительской деятельностью. Освободить из-под стражи и заменить наказание на не связанное с лишением свободы осужденным по указанным мотивам, если деятельность этих граждан не нанесла вреда советской власти.
4) Вопрос о судьбе верующих, находящихся под стражей и в тюрьмах, принадлежащих иным конфессиям, ЦК вынесет решение дополнительно.
Секретарь ЦК И.Сталин
1. В период с 20-30 годов в Москве и на территории прилегающих районов полностью уничтожено 150 храмов. 300 из них (оставшихся) переоборудованы в заводские цеха, клубы, общежития, тюрьмы, изоляторы и колонии для подростков и беспризорников.
Планы архитектурных застроек предусматривают снос более чем 500 оставшихся строений храмов и церквей.
На основании изложенного ЦК считает невозможным проектирование застроек за счет разрушения храмов и церквей, что следует считать памятниками архитектуры древне русского зодчества.
Органы Советской власти и рабоче-крестьянской милиции обязаны принимать меры вплоть до дисциплинарной и партийной ответственности по охране памятников архитектуры древне русского зодчества
Секретарь ЦК И.Сталин
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Выписка из протокола заседания политбюро ЦК от 11ноября.1939 г.
В отношении к религии, служителям Русской Православной Церкви и православно верующим ЦК постановляет:
1) Признать нецелесообразным впредь практику органов НКВД СССР в части арестов служителей русской православной церкви, преследование верующих.
2) Указание от 1 мая 1919 года за №13666-2 "О борьбе с попами и религией", адресованных пред. ВЧК товарищу Дзержинскому и все соответствующие инструкции ВЧК-ОГПУ-НКВД, касающиеся преследования служителей русской православной Церкви и православно верующих, — отменить.
3) НКВД произвести ревизию осужденных и арестованных граждан по делам, связанных с богослужительской деятельностью. Освободить из-под стражи и заменить наказание на не связанное с лишением свободы осужденным по указанным мотивам, если деятельность этих граждан не нанесла вреда советской власти.
4) Вопрос о судьбе верующих, находящихся под стражей и в тюрьмах, принадлежащих иным конфессиям, ЦК вынесет решение дополнительно.
Секретарь ЦК И.Сталин
Re: роздуми від дописувача Йосип Вісаріоноаич
А... гм.... можна поцікавитися, що саме ви цим дописом хочете донести?
"Для чого шукаєш ти для себе почесті в інших? Поважай сам себе, і ніхто не принесе тобі безчестя."
св. Йоан Золотоустий
св. Йоан Золотоустий
Re: роздуми від дописувача Йосип Вісаріоноаич
vitalko писав:А... гм.... можна поцікавитися, що саме ви цим дописом хочете донести?
також хотів запитати, але подумалось, що зрозумілим мало б бути: підпорядкували собі, остаточно зламали і поставили на службу гасударству свою церковцю, тому і в переслідуванні сенс відпав - навпаки, адже кого не зламали за допомогою організацій жовтенятських/піонерських/комсомольських/комуністичних, ламали, підпорядкувавши собі РПЦ...
З повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).
Повернутись до “Гуманітарні дисципліни”
Хто зараз онлайн
Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 0 гостей