1. Ставить під сумнів Христове Божество.
Запитуємо, чи справді ця високодуховна особа, богослов, не признає Ісуса Христа тим, ким Він є, тобто правдивим Богом (Сином Божим) і правдивою людиною (народженою з Пречистої Діви Марії за участю Святого Духа), подібною до нас людей в усьому, крім гріха. Читаючи регулярно ваші писання і масові наклепи та очорнення, не слухаючи і не бачачи нікого іншого і нічого іншого, можна повірити, що все є так, як ви постійно і вперто повторюєте, що ця людина, з ваших писань, найбільший ворог і руйнівник УГКЦ – це єретик. Слава Богу, що маємо свободу і можемо слухати не лише ваші писання і коментарі, але чути, читати і бачити ту людину, котру звинувачуєте, та інших здорово-думаючих, правдиво-віруючих людей-християн.
Хто був хоча б на урочистій Божественній Літургії 13.07.2008 р. Б. у Зарваниці і спільно молився, визнавав Символ віри та уважно слухав проповідь-науку Блаженнішого Любомира, котрий очолював богослужіння – той міг переконатись у брехливості ваших звинувачень-наклепів. Можете ще раз прослухати ту проповідь. Вона дає відповідь на хибність звинувачення у цій «єресі» та їй подібній про Богородицю. Ваші ж люди там були, подібно як в часах Христа, підслуховувачі і вивідувачі, щоб спіймати Господа на слові і оскаржити Його в богохульстві. Та ви не лише уважно «слухаєте-записуєте», але й явно підбурюєте Христовий народ своїми фальшивими «летючками», які, немов кукіль засіваєте через «своїх людей», зокрема в Зарваниці. Це діялось і неодноразово. Бог хай простить і врозумить, бо не знаєте, що робите. Прочитаємо лист до Синоду УГКЦ під заголовком «Єресі проти Спасителя та Його Матері. Рецензії розділу із книги «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства» (ст. 48–51, або ст. 64–67 – за другим виданням 2007 р.Б.). Почнемо уважно, з ласки Божої, очима віруючого християнина придивлятись, вчитуватись, вдумуватись у зміст сказаного чи написаного в оригіналі та у ваших коментарях, опираючись, звісно, на Святе Письмо, науку Христової Церкви, не нехтуючи Богом встановленими і природними законами пізнання правди.
На початку зазначимо, що, Богу дякувати, ми мали змогу, будучи східними католиками (православними по вірі), вивчати також західно-католицьке богослов’я і, при цьому, наново відкривати багатство рідної православно-католицької традиції, духовні скарби Київської Церкви, котра від початку «дихала двома легенями» бо «прийняла християнство православне по вірі, а католицьке по любові» (обидва вислови слуги Божого Великого слов’янського Папи Івана Павла ІІ). Ось тому, читаючи і перечитуючи деякі місця, вами коментованої книги «Бесіди з Блаженнішим…», Богу дякувати, не знайшли ми ні одної, дійсно єретичної позиції, котру відстоював би, чи, як ви кажете, «пропагував» Глава і Отець нашої Києво-Галицької (Православно-Католицької) Церкви. Це, звісно, наше християнське бачення, ваше, щоправда - є інше. Одному у Пресвятій Тройці єдиному Богові остаточно все і про всіх відомо у повноті. Ми ж усі є людьми обмеженими, до того ж і освіта, і релігійно-культурне середовище, в котрому ми зростали, виховувались, навчались зробило на нас свій вплив, а понад усе наша душа, наше серце, більш чи менш очищене чи забруднене, без сумніву, спричиняють відмінне, а то й полярне бачення тих чи інших справ. Це так, для вступу, а тепер – по суті справи.
Перший ваш напад-закид на самого ведучого діалогу-розмови, пана доктора Антуана Аржаковського. Коротко про нього: «Директор екуменічних студій УКУ, професор, православний француз російського походження, він же історик, богослов і професійний дипломат, спадковий інтелігент, інтерпретатор видатних російських мислителів ХХ століття, онук недавно канонізованого православного мученика Димитрія Клепініна» (А. Аржаковський, «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства», вид. друге, виправлене і доповнене, УКУ, Львів 2007, с. 18). Додамо ще й таку, на наш погляд, не маловажну деталь. Запис розмови з Блаженнішим робився не українською мовою, котру ведучий хоч розуміє, однак досконало ще нею не володіє. До того ж призначені були ці діалоги, передовсім, для англо- чи французо-мовного західного читача. Звісно, що українське видання – це вже переклад на нашу рідну мову, котрий, до речі, Блеженніший Любомир сам перевірити не міг, бо має труднощі із зором. Це важливо взяти під увагу, коли буквою стараємось підмінити чи то «вбити» особу.
А тепер приступимо до ваших коментарів, тез та їх доведень. Почнемо з ваших, як ви написали «єретичних» висловлювань про Ісуса (заперечення Божої природи його особи). «Кардинал зобов’язаний проголошувати повне Євангеліє і ясно формулювати Божі правди».
Коментар: Цілком правильно – це безсумнівне твердження, та не лише кардинал до цього зобов’язаний...
«Якщо він ясно не уточнить правду – то відкриє двері всім єретичним течіям (див. доповнення в дужках, які показують до чого ведуть висловлення кардинала Гузара)».
Коментар: Звісно, що цей вислів не є зовсім точний і правдивий, бо не в руках кардинала відкривати чи закривати двері, до того ж, усім єретичним течіям. Диявол не спить і завжди сіє кукіль, з котрого і проростають хибні уявлення про Бога, людину та світ, а бідні, пристрастю та гріхом засліплені люди, можуть вперто дотримуватись тих безбожних думок-переконань, шкодячи тим самим і своїй душі, і спокушаючи інших.
1. «Ісус прийшов у світ у людський спосіб» (тобто через зачаття з чоловіка та пологові болі звичайної жінки – це єресь).
Коментар: Вирвавши якусь фразу чи речення з цілості висловленого міркування, можна будь-що «виводити», тобто фантазувати і множити нісенітні домисли, котрі, або нічого спільного не мають з думкою, котра розкривається цілістю тексту-роздумів, або навіть суперечать наміру і висловлюванням того, кого коментуємо. Ваш домисел – це безпідставне мріяння і намагання в усьому оскаржувати і звинувачувати людину, котру ненавидите і за всяку ціну (навіть спотворюючи чи явно заперечуючи правду) хочете очорнити, понизити і представити, як ви фальшиво твердите, що той, хто ці «єресі відстоює і їх проповідує, не є вже ані католиком, ані християнином, але єретиком і апостатом і сам себе вже духовно екскумунікував з Церкви» (Єпископам УГКЦ в Україні, Підгірці 09.05.2008 р.). Що ж є насправді? Яка думка криється за цитованою вами фразою, котру ви дуже хотіли б усім показати як «єресь»? Читаємо у вищезгаданій книзі (вами очорнюваного і оскаржуваного автора) наступне:
«Той факт, що Бог (тут і надалі виділення наші) вибрав конкретну жінку, через яку, так би мовити, Він прийшов у світ як людина, у людський спосіб, будучи народженим від жінки, – цей факт має бути предметом нашої віри» (Дар віри, Інтерв’ю взято 24 грудня 2004 року, в: Бесіди…, с. 65). Запитую: скажіть, чи ви не бачите, що написано? Цього, котрий «прийшов у світ як людина, у людський спосіб, будучи народженим від жінки» – названо ясно і недвозначно, що Він є «Бог, котрий вибрав конкретну жінку». Чи це не є правдою нашої віри, що Ісус, котрий, як Бог, сам вибрав цю Марію-жінку і народився не в якийсь нелюдський (чи то в ангельський, чи якийсь інший як, наприклад, тепер безбожні люди видумують і штучно «творять», зневажаючи і Творця, і людську гідність), але саме з жінки, як кожна дитина народжується від матері. Чи ви маєте проблеми навіть з фізичним зором і не можете прочитати, що це народження з жінки є і природне, бо з жінки-матері, і – надприродне, бо без участі чоловіка-мужа; ба більше – в лоні Діви – Жінки Марії зачинається Той, хто є Предвічний Бог – Син Божий, а тому цей факт Ісусового народження у людський спосіб названо «так би мовити», тобто – говорячи людською мовою. Потім говориться, що це – предмет віри, а отже щось, що перевищує людське звичайне бачення тілесними очима і пізнання розумом. Далі також знаходимо пояснення чому саме «так би мовити, Він прийшов у світ як людина, у людський спосіб», бо «Він не з’явився, а воплотився і став дитям». Відразу ж Блаженніший додає наступне: «Він не є плодом звичайного співжиття чоловіка і жінки. Він приходить через втручання Святого Духа». І ви, лицеміри, на таке чітке і ясне представлення таємниці нашої християнської віри Боговоплочення можете богохульно казати, що це єресь, бо «Ісус є тільки людиною, а не є Богом». Безумні, покайтесь і схаменіться, почуйте апостола народів: «Не говоріть неправди одне одному, бо ви з себе скинули стару людину з її ділами…» (Кол.2,9). (Та чи скинули ви її з себе?). А якщо хтось сказав єресь, то це вчинили саме ви, руйнівники віри в душах народу, «джерела безводні» (ІІ Пт. 2, 17). Це ваша безглузда і богохульна єресь, що «Ісус не є Богом». До того ж всюди цей займенник «Він» написаний з великої літери, а не з малої, як пишемо про звичайну людину. А те, що Бог не перестає бути Богом і стає людиною – не в силі збагнути людським розумом. Це справді – предмет нашої віри, це свята Тайна Боговоплочення. А ось ще один фрагмент тексту з цієї ж книги, котрий ви чомусь не бачите. Тут виразно говориться про Божество Того, хто народився з Марії Діви. Зверніть увагу і на таку «дрібничку», як прописні літери! «Уявіть собі, як Бог вибирає Свою матір. Це щось таке, чого ми не можемо вчинити. Ми можемо лише прийняти нашу матір, тоді як Бог готує людину, щоб вона стала Його Матір’ю» (с. 65). Сліпі бунтівники, справді єретики – колишні Підгірські монахи чи ієреї, відкрийте очі і прочитайте і не богохульте, не творіть надуманих вашим зухвалим розумом і словом дійсних єресей у Христовій Церкві, котру заповзялись зруйнувати зсередини, чинячи тим самим волю батька вашого-лукавого, котрий від початку був душогубцем, бунтівником, руйнівником, а прикривався образом «ангела світла». Ви так само чините, безумні і бідні люди! Господь також і за вас, та для спасіння кожної людини воплотився з Пречистої Діви Марії за справою Святого Духа і став людиною, як ми, уподібнившись кожному з нас, окрім одного – гріха! Прийшов взяти на себе гріхи ваші і наші, усіх людей, і взявши їх - розіп’яв, і Отця за них перепросив. Тож смиріться і покайтесь за ваші безглузді та злобні звинувачення, станьте в правді перед Богом. Хай не буде і надалі ваше злобне серце затверділим і зарозумілим. Бог повний милосердя до тих, хто щиро кається і не оправдуйте себе, бо Бог судить справедливо, ніхто бо перед Ним не оправдається ділами закону, але Його Благодаттю ми спасенні. Благодать же дається смиренним, а не гордим критиканам, бунтівникам та обмовникам. Не бійтесь щиро признатись, що згрішили перед Богом та Божим народом, можливо не до кінця (принаймні дехто) усвідомлюючи, що творили і що наробили. Такою злобною є стара людина в кожному з нас: підступно вичікує миті, щоб нас повалити. Повірте слову Апостола: «Чи може думаєте, що Писання даремно каже: «До заздрощів прагне дух, що живе в нас?» І більшу дає благодать, через що й сказано: «Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать.» Коріться, отже, Богові, противтеся дияволові, і він утече від вас. Наблизьтеся до Бога, і він наблизиться до вас. Очистьте руки, грішники! Освятіть серця, двоєдушники! Гляньте на ваші злидні, сумуйте і плачте! Сміх ваш нехай обернеться у плач, а радість - у смуток! Смиріться перед Господом, і він вас підійме!» (Як 4, 5 – 10).
2. Ставить під сумнів Дівицтво Богородиці.
Богородиця була лише звичайною жінкою, а не була Дівою. Інше Ваше формулювання «ставить під сумнів Дівицтво Богородиці». Ось Ваш коментар, так званих, єретичних висловлювань про Ісусову Матір: «Мати Божа є людиною – такою як і всі» (Тобто не є Дівою, є почата в гріху, а тому й далі грішила, не народила Бога, лише людину людським способом. Це єресь.).
Коментар: Так те, що Ви тут написали, це справді єресь, однак, нічого подібного Блаженніший у своїй книзі не говорить. Це безвідповідальна і безпідставна Ваша видумка – наклеп. Вами сформульована теза з логічної точки зору безпідставна і недоведена, а до того ж безпідставним є Ваше твердження про те, що «не є Дівою, є почата в гріху, а тому далі грішила, не народила Бога, лише людину людським способом. Це єресь». Так, це єресь, а точніше «букет» єресей, Вами сформульованих і підло приписаних Главі й Отцю нашої Церкви, який вчить і подає справді правовірну (хай Вам буде відомо, що це слово належно вживається в наших богослужіннях і не виключає іншого, літургійно-повнішого взаємодоповнюючого терміну «православну») науку, що Марія є Пресвята чи Всесвята, а, отже, не може бути ні найменшого сумніву про Її безгрішність і моральну досконалість вищу від усіх інших праведників, яких Церква називає лише «святий», а не «всесвятий» чи «пресвятий». Вами сформульована наступна єресь «тобто не є Дівою» суперечить зі словом і католицьким вченням богослова Гузара, який ствердив наступне: «Ми дивимось на Діву Марію як на Пресвяту, навіть якщо ми не знаємо, що означає «Пресвята». І навіть, що означає «свята»…(с. 66). І це правда, бо ми смертні люди і нам вповні недоступний цей досвід, бо поки живемо у тлінному тілі, ми були, є і будемо «грішні» аж до смерті. Щойно після смерті (після ґрунтовних досліджень Учительського Уряду Церкви) можна сказати: ось цей чи ось ця проголошується блаженним — святим. Тому-то патріарх і кардинал, як богослов, сказав глибоку істину, яка чомусь перед Вашими очима закрити, а може не маєте терпіння чи бажання прочитати до кінця і в цілості ту думку, яку розвиває і нам представляє авторитетний доктор святого богослов’я. Владика Гузар гармонійно поєднує східне і західне богословське «бачення» справді таємниць нашої спільної християнської віри. Ви ж нам, що читаємо ваші облудні листи, Синодові єпископів УГКЦ, і по суті всій Христовій Церкві розголошуєте «доведені єресі», які Ви самі придумали, однак не довели, бо не можливо брехню чи, що гірше, напівправду довести, що це істина, однак Ви хочете постійним повторенням цієї брехні вмовити, що вона є «правдива», та Вами надумані єресі є очевидні. А щодо святості і грішності людини влучно сказала блаженна Мати Тереза з Калькутти: «До сповіді ми йдемо грішниками з гріхами, а після сповіді відходимо грішниками без гріхів».
Перейдемо до наступної вашої безбожної фантазії-єресі: «є почата в гріху, а тому й далі грішила». Ось текст, який виявляє солідарну думку та переконання того, кого ви так злобно оскаржуєте: «В певному сенсі простіше сприймається латинська концепція: Вона, Марія, не мала ніякого гріха. Це ясно і зрозуміло. Але, коли ми говоримо про ідею всесвятости, Panagia, ми опиняємось перед лицем таємниці». (с. 66) Та чи ви признаєте , що у вірі є таємниці, і не все ясне і однозначне, як у математиці? Свята Східна Церква з трепетом і благоговінням вірить та признає усі Божі правди, смиренно підкоряється таємницям християнської віри, які перевищують людське розуміння, і не старається за всяку ціну зробити їх чимось простим і однозначним. А якщо ви, з різних причин, не розумієте глибокого аскетично-духовного східного благочестя, то не звинувачуйте того, хто живе згідно віри, а не спекулює на літері чи букві, і не говоріть брехні, обливаючи брудом того, який і духовно і інтелектуально вас сліпих і глухих, повних зарозумілості мудрагелів на голову перевищує. Та про це, як Бог дасть, ще скажемо пізніше.
3. Заперечує вічність пекла.
І в цьому ви дуже помиляєтесь, бо заперечується тоді, коли до якогось позитивного твердження додається частка «ні» чи «не», тобто «не існує» або «не є». Чогось такого у розмові Блаженнішого немає. Це ваша чергова хвороблива і злобна фантазія чи очорнення, наклеп, бо приписуєте людині тезу, яку вона не висловлювала. Тут знову щось негаразд з «вашою логікою», бо існує суттєва різниця між запереченням вічності пекла, тобто твердженням «не існує вічність пекла», а щирим формулюванням своєї православно-католицької віри: «Господи, Ти сказав це, і я вірю в це, але я не розумію. Для мене це надзвичайно складно». Правда про реальність пекла є Богом об’явлена, однак людський розум залишений на власні сили не в силі цього до кінця збагнути як, хоч розумне і свобідне, однак обмежене створіння, може переносити безконечну вічну кару, горіти і не згоряти. Це справді перевищує усяке людське уявлення, тому й не дивно, що чесний, смиренний богослов має відвагу про це сказати. Однак ласка віри в Божу доброту, всемогутність і справедливість (відмінну від нашої «людської»), яка не суперечить його милосердю, подає спасенну надію у Христі Ісусі, який умер за грішних і праведних, за добрих і злих, та спокутував гріхи всіх людей, усіх часів. І тепер, слава Богу, в Його Божій владі, а не у владі сатани, демонів чи злобних самолюбних людей, вирішувати долю грішників, що нерозкаяні відійшли з цього світу. Нам, людям, не варто зухвало мудрувати, і пробувати самим вирішувати і присуджувати комусь вічне пекло чи вічне небо. На це Божа влада і сила. Бог сам знає як Йому поступити і поступить згідно зі Своєю Божою Всемогутньою волею, шануючи свободу і розум своїх створіть. Це справді велика таємниця віри. Не в нас, не в людях, однак у Бозі є надія на остаточну перемогу добра над злом, яку започаткував Христос Бог Спаситель світу. Людям до кінця правильно і остаточно певно зрозуміти все це не можливо, принаймні у цьому земському житті. Віра вчить, що Христос умер і воскрес, «смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував». І ще, як свідчить Писання, залишив обітницю Євангелії, що ми, які з Його благодаті увірували в Нього, діти Божі й ще не відомо, ким будемо, коли новий світ настане. Це майбутнє неможливо собі уявити, про це знає один Бог, а нам усім, грішним людям, залишив надію у Христі Ісусі на спасіння усіх людей. Проблема, однак, це наше покаяння і навернення. Бог готовий все і всім простити. Щасливі ті, хто це вчинив ще за свого життя. Знаємо, що Ісус вмираючи на хресті не прокляв своїх ворогів, але віддав життя за всіх, молячись: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять». А ще раніше говорив: «Тепер світові цьому суд; тепер вигнаний буде геть князь цього світу. Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе».(Йо. 12,31-32) Та й воскресні вечірні і утрені Східної Церкви дають надію у Христі усім, хто увірує і визнає Господа Ісуса Богом і Спасом. Святий Василій Вел. навчав: «Людино, пекло створене не для тебе, але для впавших ангелів, ти створена для неба». Однак нічого нечистого не може увійти у Небесне Царство.
І ще, наступне, подібне запитання: «Але є деякі отці – такі, як Григорій Нісський, – які вірили в Апокатастазис. Ідея того, що кожен може бути спасенний – навіть найбільший грішник, не була засудженою».
Відповідь: «Особисто я закриваю очі і чиню акт віри, надіючись, що божественна благодать працює в такий спосіб, що ніхто остаточно не піде до пекла. Але ми знаємо, що злі духи вибрали інший шлях. Отже, це не надто втішає. І я молюся за кожного, хто помер чи помирає, щоб він не був змушений вічно страждати. Але я мушу визнати, що не знаю, як це все функціонує. Для мене це надзвичайно складно». (с. 77)
Чи не бачите і не чуєте, що явно і однозначно стверджено віру у вічність пекла, однак надія на Боже милосердя, на Його благодать не заперечує цієї віри, яка є лише частковим і далеко неповним знанням про незбагненну вічність, як повчає апостол народів: «Бо частинно знаємо і частинно пророкуємо». (І Кор. 13, 9). Один Бог Всевідучий і Всемогутній, і слава Йому за все і від усіх навіки!
4. Пропагує окультизм.
Цей ваш закид чи оскарження є безпідставний і ґрунтується на, вами допущеній, помилці відносно першого логічного закону тотожності. Ви свідомо чи, може, несвідомо вчинили помилку «підміни поняття» природної укритої енергії даної Богом природним стихіям, фізичним та психофізичним явищам із дією злих духів, називаючи це магією і віщуванням. Це різні речі і різні поняття. Ви ж їх змішали в одне ціле, щоб так фальшиво оскаржувати людину, яку хочете в усьому звинувачувати, принизити, помститись, виявляючи при цьому нечесність і облудну ревність за «чистоту віри». Те, що сказав, і в що вірить Патріарх Любомир, не суперечить ні з Святим Письмом, ні з наукою Христової Церкви. Справді, у природі є ще багато таємниць, які поступово і тільки частково відкриває наука. Хибним, однак, є будь-що невідоме чи незрозуміле відразу приписувати дияволу чи злим духам. Воно може так статись, що злі сили можуть діяти під прикриттям фізичних невідомих явищ чи сил, зокрема, коли хтось у тих незнаних ситуаціях звертається за поміччю до темних злих сил. Цього, Богу дякувать, наш Глава і Отець не чинить. Він вірить у те, що існують таємниці в природі і Богом даровані укриті сили чи енергії, які, однак, не приписує злим духам і не звертається до них за допомогою. Сам апостол Павло повчає, що не годиться Божі творіння, хоч невідомі, вважати злими, коли побожно їх вживати, а до них відносяться також і енергії. «Бо всяке Боже створіння добре, і не слід нічого відкидати, коли його з подякою приймати, бо воно освячується словом Божим і молитвою» (I Тим.4, 4-5). Послухайте і прочитайте те, що говорить Кардинал Л. Гузар і не творіть своїх міфів про «пропагування окультизму». Ось вам текст:
Питання: «Що ви думаєте про людей, які здогадуються про присутність тих сил, про які ми говоримо, і доходять до того, що читають гороскопи, ризикуючи вдатися до певного фаталізму?»
Відповідь: «Здається, у «Гамлеті» Шекспіра сказано: «Є більше речей на землі, Горацію, ніж ти і я знаємо». Ми тільки відкриваємо світ. Я думаю, що є багато сил у нас і навколо нас, яких ми ще не відкрили. Як узгодити Божу всемогутність і свободу людини? Я не знаю. Але я підтримую обидва твердження. Я думаю, що існує набагато більше елементів, які впливають на нас, ніж ми підозрюємо. Нам просто треба ще їх відкрити. В деякі дні я у прекрасній формі, а в інші, з неясних причин, я є вовком для моїх секретарів, для моїх людей. Чому? Я не знаю. Часом я знаю, часом ні. Навколо нас існують різні енергії.
Я також дуже чутливий до благословень і прокльонів. Коли люди просять мого благословення, я намагаюся не робити жест, який їх віддаляє, а сконцентруватися бодай на секунду, щоб дати їм щось від Бога. Це те саме. Коли я благословляю у церкві під час Літургії. Я дію у такий спосіб, щоб через мене у свідомий спосіб передалася божественна енергія. Прокляття є також передачею енергії, але недоброї. Саме тому проклинати є гріхом. Коли бажаєте комусь зла, ви передаєте цій особі негативну енергію. Коли батько чи мати проклинають свою дитину, це щось жахливе. Інколи ми можемо переоцінити силу цих енергій, але вони є реальними. Батьки повинні благословляти своїх дітей, бажати їм добра. Але якщо так станеться, що батьки проклянуть свою дитину, то, гадаю, це нависає над нею як щось зле. Це якийсь вид енергії, яка не є емпіричною.
Я вірю, що існують певні енергії, які можуть навіть бути виміряні. Вони реальні. Завдяки цим невідчутним передачам енергії мені траплялося мати передчуття стосовно стану здоров’я моєї матері, хоч ми перебували одне від одного за тисячі кілометрів. Якось у Римі мені подарували маятник. Це прилад, який дозволяє мені дізнатися, чи добрими є певні препарати для мого здоров’я. У цьому немає нічого магічного; йдеться лише про хвилю, яка повертає маятник у той чи інший бік. Ось у цій кімнаті є тисяча радіохвиль. Якби ми мали здатність вловити їх, ми почули б тисячі радіостанцій» (с. 78-79) А ведучий розмови вдало підсумував ці роздуми: «Стосовно енергій, присутніх у творінні, про традицію Церкви нагадує псалом, у якому мовиться, що все «творіння прославляє Господа» (с. 79)
Коментар: Неупереджений читач зауважить, що в вищенаведеному тексті немає нічого, що явно би суперечило з наукою Церкви. Читаємо про користування маятником, «який, – як стверджує Блаженніший, – дозволяє мені дізнатися чи добрими є певні препарати для мого здоров’я. У цьому нема нічого магічного; йдеться лише про хвилю, яка повертає маятник у той чи інший бік. - І додає – Ось тут у цій кімнаті є тисячі радіохвиль. Якби ми мали здатність ловити їх, ми б почули тисячі радіостанцій!» (с. 79) Отже, цей факт стверджує, що користується цим фізичним приладом Блаженніший будучи в добрій вірі, що відхилення стрілки маятника є результатом дій природних хвиль, які, подібно як радіохвилі, є природними і реальними, хоч невидимими і невідчутними для неозброєного ока чи вуха. Звісно, що і цей, чи подібний до нього прилад, або висловлення, звернені до лихого, можуть при певному злому намірі стати віщуванням чи видом магії. Однак не так і не для таких цілей вживає цей пристрій Глава і Отець. До того ж він йому подарований, правдоподібно, лікарями чи іншими доброзичливими християнами, а не чародіями чи віщунами. Якби тут йшлося про якісь нехристиянські дії, то цього факту не виявляв би Кардинал Л. Гузар. Він, однак, чітко заявляє, що це не є «віщуванням» чи чимось магічним. «У цьому немає нічого магічного». А тому чистим є його намір і немає тут чогось нечесного чи пов’язаного з темними силами. На нашу скромну думку, коли це когось спокушає чи створює ілюзію «віщування маятником», то краще це діло залишити, йдучи за словом ап. Павла: «Тому, якщо страва призводить брата мого до гріха, повік не буду їсти м’яса, щоб не спокушувати мого брата». (І Кор. 8,13). При тому, що споживати м’ясні страви цілком природно і, якщо вони у відповідній час і в міру вживані, то є дозволені Божі дари.
Так, що треба розрізняти, і це Блаженіший підкреслює, добрі і злі енергії (напр. благословення і проклинання), природні і надприродні властивості і дії. І не слід їх змішувати в одно, бо це порушення, з логічної точки зору, закону тотожності (нечіткість або підміна понять), а з моральної, м’яко кажучи – нечесне оскарження чи нерозважний осуд. Добре буде, коли те діло, з любові до Христа, залишити, коли я знаю, що хтось слабосилий і цим спокушається чи гіршиться, бо не в силі зрозуміти це пояснення, «що це не є щось магічне». Маємо в Бозі віру і надію, що Блаженіший вже відмовився від користування цим загадковим фізичним приладом. Дай Боже нам святої любові і вірності Тобі, Владиці, Господу Богу нашому і у великому, і в малому!
5. Віщує маятником.
Це не правда, бо не віщує, і не вживає його, як щось магічне, прикликуючи при цьому злі темні сили, але подарований прилад вживає, як природний лікарський інструмент, який, як стверджує «дозволяє мені дізнатися чи добрими є певні препарати для мого здоров’я. У цьому немає нічого магічного, йдеться лише про хвилю, яка повертає маятник у той чи інший бік». І пояснює, як він це розуміє: «Ось тут у цій кімнаті є тисячі радіохвиль. Якби ми мали здатність зловити їх, ми б почули тисячі радіостанцій!» (Бесіди…, с. 79). Різні енергії: природні і надприродні, добрі і злі треба розрізняти, а не змішувати в одно, порушуючи при цьому логічний закон тотожності. Тому то твердження, що «віщує» – це вами придуманий закид і це ваше бачення чи таке розуміння! Кардинал Л. Гузар не так до цього підходить і не вважає, що чинить щось не моральне, тобто не сумісне з християнською вірою і мораллю, бо відкрито про це сказав, зробивши чітке застереження від можливих непорозумінь чи звинувачень.
6. Схвалює гомосексуалізм.
З тексту розмови Блаженнішого Любомира з ведучим діалогу А. Аржаковським такого висновку зробити не можна. Тут порушений логічний закон достатньої підстави, а саме, допущена помилка «не випливає». До того ж вчинена ще інша, також логічна, помилка ототожнення різних понять, а саме чисто людського зрозуміння духовно-хворої та гріхом поневоленої людини чи людей, яке окреслене висловом «мені дуже шкода їх», із своїм, суттєво-відмінним твердженням «схвалює гомосексуалізм». Адже ж християнське милосердя не відкидає, не погорджує і найбільшим грішником. Тут гомосексуалізм не схвалюється кардиналом Гузаром, який не називає їх зв’язків «подружжям», а також їх сходження між собою не вважає природним явищем – подружньою любов’ю, але «всякого роду сексуальною активністю», хоч в їхній мові ця активність це «їхня любов», яка «завжди залишається безплідною». Позиція Патріарха Любомира не є «схваленням гомосексуалізму», але радше бажанням, по-людськи кажучи, бути терпеливим до їхньої моральної недуги і збочення, яке на думку кардинала, без їх вини дісталось їм у спадщину: «ніхто, звісно не винен, що народився таким…».
Не є схваленням гомосексуалізму і інші твердження, які є свідченням шанування Богом дарованої свободи людині, навіть, якщо це свобідне діяння не згідне з Божим і людським природним законом чи ладом. Бо якщо дуже хтось чогось хоче і робить такий свій вибір, то нестиме за це належну відповідальність. Тайна Божої любові і шанування свободи розумної людської істоти допускає навіть вибір гріха не чинячи «доброго» насильства над його волею, щоб не допустити здійснення лихого вчинку. А що Бог робить, чого хоче і до чого закликає та навіть приносить себе у посвяту цілопальну жертву так це те, щоб «грішник навернувся і жив, бо не бажає смерті але навернення і спасіння його». Мабуть, саме шануючи свободу особи і право її вибору, а не похваляння такого кроку, Блаженніший сказав, якщо це правильно перекладено на українську мову, наступне: «вони можуть жити разом, якщо наполягають на цьому. Добре, я певною мірою можу миритися з цим. Але нехай вони не претендують на те, що б це вважалося подружжям, бо це не є подружжям… І потім, я маю великі сумніви щодо того, чого може навчити гомосексуальне середовище усиновлених дітей. Найімовірніше, ці діти можуть вирости з неправильною сексуальною орієнтацією…» Тут, на нашу думку, гідними уваги є три крапки, які свідчать, що ця думка і, можливо взагалі розмова про гомосексуальні подружжя є немовби обірвана, незавершена, залишилась відкритою. Чому? Відповіді в тексті не знаходимо, бо він недокінчений. Тому чесним і справедливим буде не звинувачення чи оскарження, а то й очорнення у «схваленні гомосексуалізму», бо терпимість злу-гріху і співчуття особі, що є жертвою цього зла – морального збочення, тобто мовою віруючої людини - дуже серйозного гріха, є не одне і те саме, що схвалення цього грішного співжиття. Це різні поняття і не можна їх ототожнювати, «підміняти», бо це є також гріхом і моральною шкодою на честі духовної особи. Чому та думка-розмова залишилась незавершеною і нічого не сказано про біблійно-християнський вихід з цього, по-людськи кажучи, майже безвихідного становища, – ми не знаємо. Бог знає. Слава Богу і честь тим, хто гідно продовжив цю незавершену бесіду, наводячи цитати із Святого Письма та свідчення наверненого гомосексуаліста. Шкода тільки, що не зробив це по-християнськи, у смиренні і без осуду – очорнення Глави і Отця, «своєї» УГКЦ. Бо те саме можна сказати з любов’ю до Бога і ближнього і, на жаль, з ненавистю і злобою. Перше – це християнська чеснота, а друге – гріх.
7. Ставить під сумнів примат Папи.
Це, з ласки Божої також не відноситься до переконання і поглядів Блаженнішого на роль та місце Папи у Христовій Церкві. Таке твердження, як «сумнів про примат папи» є явно хибним, з логічної точки зору, бо Патріарх стверджує: «Нам треба визнати (в чому я переконаний), що папа Римський має правонаступництво від св. Апостола Петра. Це дуже важливе для Церкви. Чому? Тому, що він є символом єдності. На мою думку, ми маємо два такі символи єдності: Святу Євхаристію та Папу» (с. 73). І ще: «Я абсолютно не заперечую першість Петра. Його специфічне служіння полягає у підтримці його братів, щоб тримати їх у єдності» (с. 73) з метою служіння Римському Архієрею. Всі інші висловлювання, думки не суперечать вищесказаному, але є радше щирим і чесним шуканням такої моделі єдності між єпископом Риму і всіма іншими єпископами всієї єдиної, соборної апостольської святої Христової Церкви, яка би була згідна не лише з буквою, але, передовсім, з духом Христової вимоги-служіння: «паси мої вівці, паси мої ягнята, якщо любиш мене більше ніж оці» (пор. Йо. 21,15-19). До чесних пошуків і взаємобудуючих моделей «доброго балансу між Петровою першістю та місцевою владою Синоду чи Єпископської Конференції» стремів Глава і Отець Христової Київської Церкви, коли висловлював свої бачення-пропозиції, враховуючи науку, досвід перших століть християнської єдності усіх християн Сходу і Заходу та героїчний досвід свідчення єдності нашої Помісної Києво-Галицької Матері Церкви. До пошуків нових пропозицій, чесних і згідних з Духом Христового Євангелія та відповідних до наших сучасних реалій, моделей єдності християн і Петрового служіння в оновленій єдиній Христовій Православно-Католицькій Церкві, закликав слуга Божий Іван-Павло ІІ у зверненні до всіх християнських ієрархів, богословів, в енцикліці «Ut Unum sint». Хіба це не є безпідставним звинуваченням в т.зв. єресі «сумніву у приматі папи» та спекуляцією і наклепом на Главу і Отця тієї Києво-Галицької Церкви, яка впродовж понад тисячолітню історю свідчення вірності Христу і його «єдиній святій соборній і апостольській церкві», яку тут на землі у видимий спосіб очолює наступник св. верховного первоапостола Петра, стільки вистраждала, виростила, з ласки Божої, стількох мучеників і сповідників віри.
В той час, як Блаженніший Любомир, досвідчений східний католицький богослов, добрий знавець, як східної, так і західної богословських традицій подає, згідне з духом євангелії і добрими часами порозумінь між східними і західними богословами, зрозуміле та корисне для сьогоднішніх східних і західних християн бачення моделі єдності усіх християн у злуці і за посередництвом Петрового служіння, яке дарував йому сам Христос, а ви спекулюєте на словах, вирваних з контексту, та лицемірно називаєте це якоюсь єрессю. Слава Богу, що насправді чогось такого у виявленій Блаженнішим позиції і близько немає. Правдивими і чесними є його кроки пошуку зближення і єдності усіх християн, які були би Богу угодні і вийшли б на добро всім дійсно віруючим послідовникам Христа. Ваші звинувачення, вибачте, штучні і не мають нічого спільного з думками та переконаннями богослова, Первоєрарха Христової Церкви в Україні. Він чесно і всюди відповідально заявляє і так вірою і любов’ю служить Богові і його Вселенській Церкві, кажучи: «Нам потрібен належний баланс того, що може зробити помісна Церква, і того, що може зробити Папа для всієї Церкви. Цілковито шануючи його першість (я твердо вірю в примат папи), я, з іншого боку, поважаю й помісну Церкву» (с. 75).
Підсумовуючи, можна повторити за Дені Лєнсель («France Catholique», 30 вересня 2005): «З історичної точки зору, як католики візантійсько-словянського обряду, «ми самі себе вважаємо православними» зауважує кардинал. Саме ця добра воля залишатися вірним подвійній спадщині Риму та Константинополя надає «особливої ролі даній Церкві в сучасному екуменічному русі» (цит. за: Аржаковський А., «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства», Львів 2007, зворотна сторінка палітурки).
Прочитавши цілу книгу «Бесіди з Блаженнішим…», можемо з довірою та спокійним сумлінням повторити за директором «Церкви в потребі»: «Ці бесіди, проведені Антуаном Аржаковським, засновником інституту екуменічних студій Українського Католицького Університуту у Львові, відкривають для нас сильну особистість кардинала Гузара, «в повноті католицьку і в повноті православну», який говорить, можна сказати, зрозуміло і відверто про власну Церкву, відносини між двома легенями Католицької Церкви, складні стосунки з православними та майбутнє України» (Дідьє Ранс, директор «Церкви в потребі» (Франція), жовтень 2005 – цит. за: Аржаковський А., «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства», Львів 2007, зворотна сторінка палітурки).
8. Схвалює реінкарнацію.
Вибачте, це явна брехня і вами штучно надумані закиди. Позиція Глави і Отця Києво-Галицької Церкви (УГКЦ) чітка і недвозначна. Ось вона: на питання кореспондента (можливо не зовсім грамотне, стосовно вислову «догмату»): «яке є ваше (…) ставлення до цього догмату (…) до питання реінкарнації?» (Розмова по радіо «Воскресіння»,
www.rr.lviv.ua).
Відповідь: «Ми не признаємо цього. Раз людина народилась, має, так сказати, одну пробу – це кінець». Решта, це ваші марні мудрування, що є радше злобним вишукуванням і придумуванням звинувачень в тому, в чому вини нема. Мудрий той, хто вміє навчатись на помилках інших і признати зерно правди, якщо воно є корисним на науку людям, навіть у словах опонента чи ворога. Саме такою є думка, гідна похвали, що людині треба здати рахунок із свого життя і нічого нечистого (тобто грішна неочищена людина) не може ввійти до Бога, до Царства Небесного. Цю слушну думку підкреслив Блаженніший як позитив, однак не схвалював релігійної позиції реінкарнації. Не плутаймо святого з грішним і будьмо чесні.
Вибачте, але ви лицемірно і несправедливо когось, зокрема Блаженнішого, оскаржуєте в якихось, на ваш погляд, злочинах-гріхах, а насправді цей чи ці злочини ви самі чините, тим самим правду замінюєте брехнею. Ось вам приклад вашої лукавої «логіки». Цитуємо:
«Конкретні злочини кардинала Л. Гузара:
1а) у 1977 році в Римі без відома і згоди Святішого Отця прийняв єпископські свячення, за що 19 років був суспендований. Однак, кардинал А. Содано, маючи з ним свої плани скритої ліквідації УГКЦ на Україні, подав не лише за те, щоб його позбавити суспензи, але й про його насильне просунення на Главу УГКЦ».
Коментар:
Лицеміри, чому дивитесь на скалку в оці Глави й Отця нашої (не вашої, бо вона вам чужа і ви її заповзялись зруйнувати, поділити і так знищити) матері Києво-Галицької Церкви, колоди у своїм оці не добачаєте?
Так, це правда, що тодішній Архимандрит монахів студитського уставу Любомир Гузар і ще два священики підпільно були висвячені на єпископів без відома Святішого Отця Папи Павла VI, однак законною владою – Главою і Отцем Верховним Архиєпископом-Патріархом Помісної Східної Української Католицької Церкви. Вони прийняли цей сан з послуху своєму духовному батькові, Главі і Отцю, тоді в Україні переслідуваної Церкви. Їх постава, позиція – це смиренний послух Своїй Церковній владі Патріархові і Кардиналові, ісповідникові віри Йосифу Сліпому. За законність і право святити можна запитувати Главу і Отця цієї Церкви. Блаженніший бачив конкретні небезпеки і загрози у Матерній Церкві, яка могла втратити єпископське законне переємство (сукцесію) в Україні, а тому – святити чи не святити – це належало до Патріарха Йосифа Сліпого. Знаємо, що він дбав про майбутнє страдної підпільної Церкви. І мав достатньо підстав, щоб у Боже ім’я, для добра та спасіння повірених йому духовних дітей, зробити такий пастирський вчинок. І вини тих кандидатів немає, вони дійсно свідомо приймали на себе хрест мученицької підпільної УГКЦ.
Ви ж самі себе пропонували на єпископів, а коли ваші бажання не були задоволені, коли вас «не ввели дверима», ви спробували «влізати деінде» як вовки і розбійники, а не як добрі пастирі, якими себе зухвало називаєте, без жодних законних підстав. Будучи висвяченими законним правлячим архиєреєм – Патріархом Йосифом, вони себе не «демонстрували» і не афішували, їх завданням було очікувати проявити себе, коли наступить потреба Церкви. Поки не були визнані церковною владою – Святішим Отцем, вони не діяли, як єпископи. Ви ж, без благословення Римського Архиєрея і згоди Синоду єпископів УГКЦ, невідомо ким і яким правом, як ви стверджуєте, «були висвячені на єпископів УГКЦ» і самі для себе є і Папою і Синодом УГКЦ і «дієте» у своїй, засліпленій жадобою влади, на жаль, злій волі. І це беззаконня творите під прикриттям «добра» і «порятунку Церкви». Як можна чинити зло – беззаконня і говорити – що ви цим робите добро? Між вашими, так званими, «єпископськими свяченнями» та поведінкою при цьому, і дійсно законними, хоч таємними, без відома Папи, єпископськими свяченнями Архимандрита Л. Гузара є суттєва відмінність. Його свячення відбулись по-Божому, законно, хоч укрито, бо цього вимагали тодішні незвичайні обставини переслідуваної підпільної Церкви, ви ж вчинили явний непослух і бунт проти законної церковної влади і незаконно називаєте себе «єпископами УГКЦ». Так, що злочин тут щодо єпископських свячень лежить на вас і не перекидайте свою вину на невинну, справді духовно-смиренну і послушну Церкві, людину. Ви горді, зарозумілі, повні бунту та злоби – це відчувається з ваших слів і видно по ділах – беззаконнях та лицемірстві вашої бесіди і вчинків. Жертва ваших злочинних дій смиренно-мовчазливо і незлобиво несе свій важкий, Церквою законно доручений хрест – бути Головою і Отцем цієї Церкви – Мучениці, яка з ласки Божої пережила переслідування. Тепер, Богу дякувати, поволі підноситься із руїн і відновлює своє повноцінне життя, хоч діється це все не без труднощів, людських спотикань, чи проблем. Однак, Господь Розп’ятий і Воскреслий живе і діє в своїй Церкві, в Україні, і Він є Бог і знає, і може навіть «з каміння покликати дітей Авраама» – правдиво віруючих, смиренно-мудрих і щиро послушних робітників у свій виноградник, але не вас, облудних та гордих самозванців.
1б) в 1996 р. єп. Л. Гузар протизаконно через інтриги узурпував уряд Верховного Архиєпископа. Проти цього протестували три митрополити УГКЦ меморандумом від 25.11.1996 р., де висловили переконання всіх єпископів УГКЦ, що т. зв. вибір єп. Л Гузара є незаконним, а отже, не дійсним. Все це детально обґрунтовано в книзі митрополита С.Сулика «Як Стефан став митрополитом» (Львів 2001).
Коментар: Неправда, що «узурпував уряд Верховного Архиєпископа», бо були висунені кандидати і кожен мав право голосу, нікого не примушували голосувати чи не голосувати, віддавати свій голос за одного чи за другого чи за жодного з них. Запитуємо вас: хто забороняв учасникам голосувань не віддати свій голос за жодного з пропонованих кандидатур і тоді жоден з двох кандидатів не набрав би достатньої кількості голосів? До того ж, коли було у 2001 р. Б. введення Блаженнішого Л. Гузара на Верховне Архиєпископство у Львові, у Соборі св. Юра, тоді три митрополити – єпископи УГКЦ своїм спільним покладанням рук на голову Архиєпископа Любомира виразно і публічно засвідчили на Богослужінні своє потвердження і єпископських свячень, і свою згоду на цей вибір. Це був явний законний публічний факт! Співавтор цього відкритого листа був одним з учасників цього богослужіння. Таким чином, якщо і були якісь недосконалості при виборі чи заявляли про себе людські слабкості чи прогрішення, то чин поставлення Верховного Архиєпископа у катедрі св. Юра все згладив та доповнив. Так що не маєте жодних серйозних підстав оскаржувати і заявляти, що «єп. Л.Гузар узурпував уряд Верховного Архиєпископа і що вибір єп. Л. Гузара є незаконним, а отже недійсним». Богу дякувати, так не є, як ви це собі витворюєте. Зверніть увагу, що відбувалось це дійство у Соборі Юра за участю фактично всіх єпископів УГКЦ, а при особливо активній участі трьох наших греко-католицьких митрополитів з Польщі, Америки та Канади. Це діялось вже після т. зв. меморандуму. Все інше розсудить Господь Бог, а не ви, не ми та не той чи інший єпископ.
Якщо прислухатись до вашої заяви-закиду, що щось було «незаконним, а, отже, недійсним», то це ваші т. зв. «єпископські свячення». Вони за всіма правилами, діючих на сьогодні церковних законів, справді є «незаконні, а отже – не дійсні». Це підтвердили компетентні церковні судді і у законно встановленім порядку. Ваші ж оскарження і, вже вкотре самооправдання, враз із звинуваченнями церковних достойників, є безпідставні і нечесні. Погляньмо на факти. За ваші бунтівні і наклепницькі та руйнівні дії, законна влада ЧСВВ наклала покарання. Ви, звичайно, «у смиренні» це не прийняли, адже ж ви – «святі і бездоганні», мудріші від усіх. Ви – самі для себе влада, ви знаєте, хто і що має робити і як кого повчити, включно з Папою. На жаль, забуваєте найголовніше, хто ви є, і що самі маєте робити, що є вашим безпосереднім обов’язком монаха і священика, а саме: молитись, каятись у своїх (свідомих і несвідомих, але явних) гріхах та смиренно зрікатись своєї волі, як це робив Христос, апостол Павло і всі праведні Богоугодні віруючі люди. Ви вибрали іншу частку, а саме: не слухати і на все нарікати, судити всіх, хто не з вами, не дивлячись на те, що цим самим явно і недвозначно заперечуєте і Христове Євангеліє і те, що ви є, нібито, монахи і священики. Кажемо «нібито», бо що це за монах, що не слухає свого настоятеля, що це за священик, що не слухає свого Правлячого Архиєрея? Ви ж не те, що не слухаєте їх – ви ваших наставників явно зневажаєте, змішуєте з моральним болотом і бунтуєте проти них Божий народ. Це ваша дуже «християнська» тактика – свою вину, свої злочини проти Бога і Церкви скидати на того, хто вам їх виявляє. Протоархимандрит згідно кан. 8 ККСЦ «за постійне виключання елементу підлеглості церковному проводу, – потвердив, що вони – тим самим позбавили себе повної злуки з Католицькою Церквою тут на землі». Ви у відповідь заявляєте, дуже «покірно», як личить «віруючому» християнинові: «Якщо вже хтось має бути екскомунікований згідно канону 8, то звісно ж не ми, але настоятель ЧСВВ за злочини проти Бога, Церкви і ЧСВВ. Ковбич не має Христового Духа, а позиції, які він займає, свідчать про те, що не є ані монахом, ані католиком, ані навіть християнином. Таким чином, він сам себе вилучив з Містичного Тіла Христового і є лише внутрішньо мертвим членом Чину і Церкви» («Протоархимандрит В. Ковбич, ЧСВВ є поза Католицькою Церквою». Відповідь дана в Підгірцях 4. 04. 2008 р.). Для підтвердження своєї бажаної тези вживаєте недоведені тези-аргументи, приписуючи вашим опонентам і єресі, і непослух, і схизму, і будь-що інше, щоби себе вибілити і відвести увагу від себе – дійсних бунтівників і руйнівників всякої спільноти, бо де ви тільки появляєтесь, чи куди вас «хтось», тільки не Христос, посилає, там сіється неспокій, поділ і протистояння та очорнення християн. Бог знає ваші наміри і бачить ваше серце. Схаменіться, брати, поки ще час, упокоріться перед Богом, і Христос освітить і підніме вас, поки ще час…
Не спекулюйте словами «правовірний» – «православний», бо це штучні проблеми, які ви і вам подібні придумуєте, вишукуючи «скалку в оці брата», щоби ділити, протиставляти і чинити замішання, неспокій у Церкві. Чого вартий і наступний спекулятивний ваш закид?
2) «Кардинал Л. Гузар ноторично прилюдно повторює, що немає різниці між Католицькою і Православною Церквою. Він стверджує, що греко-католики є «православними», а це значить, членами схизматичної церкви (прим. Тут йдеться про навмисну словесну і психологічну маніпуляцію: грецьке слово «ортодокс», яке вживається у Св. Літургії для означення католицьких вірних, в Церковній Традиції, також і тепер в українській мові перекладається словом «правовірний», але кардинал Л. Гузар цілеспрямовано просуває схизматичний переклад, а ним є слово «православний». Одначе, це слово на Україні означає приналежність до Православної, тобто схизматичної Церкви). Він насильно змушує священиків, щоби греко-католицьких вірних у Св. Літургії називали православними. Цим приводить вірних УГКЦ до переконання, що нема різниці між Католицькою і Православною Церквою, і таким чином поступово ліквідує греко-католицьку ідентичність».
Коментар: Це, що ви пишете є, на наш погляд, спроба витворити фальшивий образ про Кардинала Л. Гузара, немовби він хоче відірвати УГКЦ від злуки з єпископом Риму – Святішим Отцем, а тому нечесно спекулюєте на словах «православний» і «правовірний», вводячи своє «пояснення», що не є згідне ні з літургійною традицією, ні з наукою та поясненням церковних авторитетів.
Перша частина закиду: «повторює, що немає різниці між Католицькою і Православною Церквою». Богу дякувать, хоч в цьому реченні ви, може й не усвідомлюючи цього до кінця, написали правду, бо Блаженніший Отець Любомир справді лиш чесно і правдиво «повторює», (а не видумує чи фантазує) те, що вже раніш засвідчили великі мужі Христової Церкви, зокрема свщмч. Йосафат Кунцевич, сл. Б. Вельямин Рутський, світлий митрополит Київської Православної Церкви, по духу католик, Петро Могила, які досліджували і Святе Письмо, і нашу богословсько-літургійну спадщину, а особливо слуги Божі митрополит Андрей і його учень та послідовник Патріарх Йосиф засвідчили чітко і не двозначно цю святу правду про драму штучного, ворогами Христової єдиної Церкви, нам накинутого поділу, протистояння і взаємної недовіри; нам, що по суті віримо і молимось тими самими спільними літургійними молитвами. Ось слова ісповідника Христової православно-католицької віри, високо-вченого богослова і християнського філософа Патріарха Йосифа Сліпого:
«Найчисленніші Церкви в нас є Православна й Католиць¬ка, і, безсторонно кажучи, НЕМА між НАМИ СУТТЄВОЇ ДОГМАТИЧНОЇ РІЗНИЦІ, як це виказують теологічні студії і свідчить історія. Правду кажучи, розлам і поділ є піддержу¬вані тільки ззовні, від тих, які знають, що тим ослаблюють Український Нарід і Церкву. Світлим моментом в нашій історії було порозуміння на тлі Патріярхату між обидвома Церквами за Митрополитів Петра Могили і Йосифа Вельямина Рутського. На жаль, їх висока ідея згоди не здійсни¬лася. Вже передше їздив Святий Йосафат до Києва і в Печерській Лаврі виказував, що наша традиція (літургічні кни¬ги й хроніки) стоїть на основах єдності Христової Церкви. А єпископ Суша завважує, що печерські монахи мовчали і не мали що відповісти: «Mirum quantum mutati ab illis" i "Silentes stupebant, tot loca suorum monstrantem librorum ab firmandam Unionem». З другого боку поляки та інші сусіди хотіли златинщити й сполонізувати українців-католиків для своїх політичних цілей. І тому треба собі здати справу з та¬кого стану і мати на увазі свою Церкву і своє добро, та не бути мотовилом в чужих, ворожих руках, що ним мотають вони й снують пряжу на свою одежу. І треба признати, що такі великі кроки зближення й порозуміння в новіших часах були вже зроблені за Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Так само й тепер відбулася сердечна зустріч при великому здвизі Православних у Бавнд Бруку з Митро¬политом Йоаном Теодоровичем. Там впали тоді великі слова: ми ТАКІ ПРАВОСЛАВНІ, як ви КАТОЛИКИ! Це правда, і совісні студії виказують, що нема догматичних чи обрядо¬вих різниць. НАМ ТРЕБА ВСІМ СТАНУТИ НА КИЇВСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ, а не підлягати російській синодальщині й тим подібним впливам». (Послання Патріарха Йосифа про поєднання в Христі// Йосиф Сліпий шляхом обнови. Заповіт. – Тернопіль: Джура, 2007. - С. 97). Вважаємо, що тут коментар зайвий.
Друга частина вашого звинувачення Блаженнішого Любомира у «конкретних злочинах» стосується наступного: «Він стверджує, що греко-католики є православними». Це правда, що греко-католики є «православними по вірі, а католиками по любові» (сл. Б. Іван Павло ІІ), але, знову ж таки, нічого нового не придумує і не додає до того, що говорять давні наші богослужбові книги. В останніх часах (1942,1956 рр.) Апостольська Столиця видала для східних католиків у старослов’янській мові, і затвердила, як нормативно-зразковий часослов і служебник Божественної Літургії, а згодом, вже після ІІ світової війни, і устав богослужінь, в яких слово «православний» не опущено і не замінено на «правовірний». Наш Глава і Отець Києво-Галицької Христової Церкви, на відміну від вас, просто і без своїх мудрувань слухає церковну владу, шанує рішення попередніх синодів нашої Церкви, зокрема Львівського 1891 р. Там піднімалось питання-пропозиція замінити у наших богослужбових книгах слово «православний» на подібне йому за змістом «правовірний». Аргументуючи це тим, що Російська Православна Церква своїх вірних на богослужіннях також називає «православними», щоби це не спричинювало замішання і непорозумінь між вірними греко-католиками. Відповідь отців синоду була така, що зобов’язувала не вводити цих змін. Не можна цього робити, бо цим кроком ми би самі відрізали себе від своєї давньої Київської літургійно-богословської спадщини і треба було би переробляти всі богослужбові книги. А понад то, це було б підставою того, що наші брати православні (нез’єдинені) могли б нам слушно закинути, що ми відреклися від віри наших батьків, відділили себе від Володимирового хрещення. Тоді була ще єдність між східними і західними християнами, а слова «католик» і «православний» не протиставлялись, але радше гармонійно себе доповнювали, адже всі християни належать до Католицької Церкви і у всіх була спільна православна віра. Як вихід, Львівський синод доручив пояснювати вірним значення слова «православний» і наголошувати, що ми ті православні, які в єдності з єпископом Риму, на відміну від наших братів зі сходу, які цієї єдності не визнають. Дуже просто і влучно сказав своїм вірним сл. Б. Митрополит Андрей під час проповіді у соборі св. Юра в 1914 р., коли у Львів увійшли російські війська. Мудрий учитель Христової науки так пояснив різницю між нами і ними. І вони, і ми називаємо себе православними, але наше православ’я Боже, а їхнє «казьонне». І за ці слова гіркої правди, царат арештував його і вислав князя Церкви у Сибір на заслання.
Не правда, що «Кардинал Л. Гузар цілеспрямовано просуває схизматичний переклад», бо це літургічний богословсько-обгрунтований переклад грецького слова «ортодокс», а сам Христос вчить, що правдиву віру, яка в нашому серці, треба визнавати назовні устами (…), славлячи Господа Бога серцем і устами. Слово «правовірний», яке до речі, охоче вживають мусульмани для своєї магометанської віри, у нашій традиції також має своє належне місце, як синонім до слова «православний». Ось зразок вживання цих слів на Святій Літургії Івана Золотоустого, затверджені Апостольською Столицею. В часі вселенського поминання на «мирній» ектенії молимось: «За душі всіх від віку в правовірії, надії воскресення і життя вічного усопших отців і братів наших, ктиторів і благодітелів святого храму цього, родителів і рідних наших по плоті, що тут лежать, тут уписані, і повсюду православних християн, і за блаженний супокій їх Господу помолімося». (Переклад за молитовником «Прийдіте поклонімося», надрукованим за благословенням Блаженнішого патріярха Мирослава Івана). Отже, це не «він насильно змушує священиків, щоби греко-католицьких вірних у Святій Літургії називали православними», але до цього зобов’язує кожного священика вже згаданий Львівський (1891 р.) синод нашої Церкви, Апостольська Столиця, яка видала служебники, часослов, в яких слово «православний» знаходиться на своєму властивому місці. А понад те Синод Ієрархії Української Греко-Католицької Церкви видав служебник «Священна і Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого і святого отця нашого Василія Великого» у видавництві оо. Василіян «Місіонер» у Львові 2007 р. Б., де також не двозначно написано: «за душі всіх одвіку в правовір’ї, надії воскресіння і життя вічного особших отців і братів наших... що тут лежать, тут вписані, і всіх православних християн, і за блаженний спокій їх Господеві помолімося». (сс. 24,90) А на великому вході, також в обидвох літургіях служителі – диякон і священик – зобов’язані не кардиналом Л. Гузаром, а Синодом Ієрархії УГКЦ також виголошувати «Всіх вас, православних християн, нехай пом’яне Господь Бог у царстві своїм завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні».
Переважна більшість всіх інших ваших звинувачень щодо тих, хто говорить вам правду у вічі, чи слушно докоряють або законно карають, згідно чинного церковного законодавства, є також більш чи менш замаскованою брехнею.
А тепер послухаймо батьківське слово Блаженнішого Отця нашої УГКЦ Патріарха Любомира: «Що ж стосується християнського Сходу, то всякий екуме¬нічний діялог упирається у проблему сучасного статусу східних католиків у Церкві. Сутністю справжньої Вселенської Церкви, на думку Шептицького, є те, що уніяти — незалежно від їхнього походження чи історичних умов — залишаться тим, чим вони і мають бути: об'єктивним і живим свідченням вселенськости Церкви, правдиво і цілковито Католицької та Східної. У цьому він не мав ані найменшого сумніву. Його слова і вчинки протя¬гом довгого служіння єпископом і митрополитом (1899-1944) є цьому найкращим підтвердженням». (Вл. Любомир (Гузар). Екуменічна місія Східних Католицьких Церков у баченні митрополити Андрея (Шептицького) // Аржаковський А. Бесіди з Блаженнійшим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства. – 2-ге вид., виправлене і доповнене. – Л.: В-во УКУ, 2007. – С.135).
«Наша Церква уже не раз заявляла і сьогодні ми ще раз хочемо це підтвердити, що засуджуємо уніатизм як фальшивий метод досягнення церковної єдності, коли одна із Церков під виглядом об'єднання підпорядковує собі іншу, а тоді поступово зростає її рахунок. Такого роду «уніатська» модель лише шкодить справжній єдності «святої, соборної й апостольської Церкви», в якій ідеться не про підпорядкування чи поглинання, а про «зустріч у правді й любові». Адже тільки ця форма єднання ви¬пливає із Христових заповідей та своїм корінням сягає початків хрис¬тиянської історії. У такій моделі єдності, що має назву «сопричастя Церков-сестер», ніхто не почувається покривдженим, бо притаманне їй сопричастя виявляє Христову Церкву як ікону Пресвятої Трійці, єдність якої існує через розмаїття сопричасних Осіб і виключає ті чи інші форми панування чи підлеглості, тобто уніатизму.
Якщо всі ці критерії застосувати до оцінки Львівського псевдособору, який в очах православних уневажнив історичну Берестейську унію, то не залишиться жодного сумніву, що саме він якраз і був типовим актом уніатизму з боку Російської Пра¬вославної Церкви, оскільки під виглядом «возз'єднання» вона підпорядкувала собі іншу Церкву й зросла її коштом. Без усвідомлення цього уроку, події 1946 року так і залишаться незасвоєними. Тому долати в своєму тілі синдром уніатизму й духовно зростати до згаданої «зустрічі у правді й любові» повинні усі Церкви. Ми ж вбачаємо своє завдання у тому, щоб, насамперед, у взаєминах із Римською Церквою розвинути сопричасну модель так, аби вона стала привабливою для інших і свідчила про чистоту на¬мірів католицької сторони в пошуку єдності з Православними Церквами». (Послання з приводу 60-ї річниці Львівського псевдособору 1946 р. // Аржаковський А. Бесіди з Блаженнійшим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства. – 2-ге вид., виправлене і доповнене. – Л.: В-во УКУ, 2007. – С.178)
«Історія виправдала жертовну вірність наших предків справі церковної єдності, бо, маючи глибоку віру та стійко тримаючись своїх обітниць, мученики та сповідники нашої Церкви були з'єднані з Господом. Проте стан єдності з Богом не приписаний до нас і не дається навіки, а досягається праведним життям. «Не величайся, але бійся... нагадує нам апостол Павло. На тебе доб¬рість Божа, коли перебудеш у добрості, коли ж ні, то й ти будеш відтятий» (Рим. 11, 20-22). Отже, поєднання з Господом не завжди мусить завершуватися мученицькою жертвою. Але щоб відшу¬кати дорогу, яка провадить до Дому Отця, треба обов'язково зро¬бити перший крок визнати власні немочі та провини. Тож преображаймо свої серця й заохочуймо до цього наших ближніх, щоб спільно здійснити пасхальний акт взаємної покути і прощення: «І друг друга обіймім! Промовмо: Браття і тим, що ненавидять нас; простім усе з Воскресениям...» Лише тоді підступна сила колишнього злочину перестане отруювати наші помисли, а душі мучеників і душі їхніх кривдників знайдуть нарешті спокій у незбагненних присудах Господніх». (Там само – С.181-182).
Тому уважаймо, браття, кого і як слухаємо, кому і на підставі чого віримо. За ким і куди йдемо. Все бо пізнається в порівнянні з Божим Словом, а не з тим, що хтось про себе сам думає або, що інші говорять про когось. Як пізнається дерево по плодах, так і людина - по ділах своїх. Ісус усіх нас остерігає: «Глядіть, щоб ніхто не звів вас. Багато бо прийде в моє ім'я, що будуть казати: Я – Христос, – і зведуть багатьох. Чимало лжепророків устане і зведуть багато людей. Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне. Але хто витримає до останку, той спасеться. Моліться… І коли хто скаже тоді вам: Глянь, ось Христос, чи онде, – не вірте, бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних. Ось я попередив вас». (Мт.24,4-5,11-13, 20,23-25).
Господь Ісус навчає: «Кожна рослина, яку не посадив мій Отець Небесний, буде вирвана з корінням. Лишіть їх: це сліпі проводарі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму». (Мт. 15, 13-14)
Христос – світло істинне, що «прийшло у світ, люди ж більше злюбили темряву, ніж світло, - лихі бо були їхні діла. Бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його. А хто правду чинить - іде до світла, щоб виявилися діла його, сподіяні бо вони в Бозі». (Йо. 3, 19-21).
І ще промовляв до них Ісус, і так їм казав: «Я - світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя.» (Йо. 8, 12).
А як хтось запитає мене: «А ти хто такий, що нас навчаєш чи напоминаєш?» - Відповім словами Андрея Критського «Один з дітей Адамових, який згрішив перед Богом як ніхто інший» (пор. В.Канон А.Критського 2,24). А тому і не дивуйтесь, коли щось написав як образливе для когось чи недоречне, бо немічний і грішний я чоловік. «А чому тоді взявся за написання, коли немічний і грішний?» - не знаю, Бог знає. Можливо з болю серця і з боргу вдячності перед Всевишнім, який такого нікчему покликав не лише бути Божою дитиною – християнином, але й своїм слугою – священиком. Слухаючи Боже слово відчував поклик не мовчати. Хоч «мовчання золото, а говоріння срібло», то однак бувають виняткові ситуації коли мовчання може бути як вияв потакання чи пасивна співучасть у злочині, а цього боюся. Та й апостол Павло своїм словом, і мене недостойного надихав, коли промовляв до свого духовного сина Тимотея: «Я заклинаю тебе перед Богом і Христом Ісусом, який має судити живих і мертвих, на його появу та його Царство: Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою. Бо буде час, коли люди не знесуть здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвернуть вухо, а повернуться до байок. Ти ж будь тверезим у всьому, знось напасті, виконуй працю євангелиста, виконуй твою службу». (2 Тм. 4, 1-5).
З братнім словом, щирим перепрошенням усіх, кого (по своїй немочі та гріховності) засмутив чи огірчив та з молитвою до Триєдиного Бога, щоб Він Сам – Всемогутній Господь просвітив те, що в темряві, оздоровив те, що хворе, доповнив те, чого не достає нашій людській немочі, а понад усе дарував усім нам благодать покаяння і прощення за свідомі й несвідомі гріхи наші й невідання ближніх, щоб так в усьому, що було, що є, і що буде, було прославлене Його Всесвяте ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, - звертається до вас ієр. Христовий, член УБНТ, Володимир Тома (Олексів) та співбрати, імена яких знає Той, Хто їх покликав і надихав у співпраці на Його Божу славу та спасіння людських душ.
Україна, 2008-2009 років Божих.
P.S. Якщо вважаєте за потрібне, то на славу Божу і добро людських душ, перешліть будь-ласка тим, хто шукає Правду і любить Господа Бога і вболіває над долею Христової Церкви і Християнської України.
...
. Відтак пропоновано «звернутися до Ісуса з вірою, взиванням Його Імені — Єгошуа (Бог є спасіння)" (стор. 3; пор.: стор. 
